Вступ.

1. „Капітал” К.Маркса – фундаментальна праця ХІХ ст.

2. Суспільно-політичні концепції праці „Капітал” К. Маркса, їх суть і значення.

3. Марксизм як соціально-політичне вчення.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Головним надбанням соціалістичної думки XIX ст. (і таким, що позначилося на розвитку людства у ХХ-му ст.) вважається марксистське вчення. Воно пов'язане з ім'ям свого засновника Карла Маркса (1818-1883р.) — видатного мислителя, гуманіста, енциклопедиста, вченого, філософа, соціолога, автора одного з найвідоміших творів "Капітал", який став взірцем наукової праці для численних послідовників і наступних поколінь дослідників.

Теоретичний спадок К. Маркса — важливий та багатий за змістом напрям економічної думки, який вражає дослідників глибиною узагальнень, логічною строгістю аргументації, органічною єдністю історичного та логічного аналізу. "Маркс був, безумовно, генієм, — зазначають Р. Хейлбронер і Л. Туроу, — людиною, яка змінила характер нашого мислення про суспільство (у всіх аспектах, як в історичному і соціологічному, так і економічному) настільки ж радикально, як Платон змінив характер мислення філософського, а Фрейд — психологічного …він вплинув на більшість з нас, навіть якщо ми самі цього не визнаємо" [3, с. 216].

Актуальністьпринципів і понять соціально-політичного вчення марксизму в контексті наявного духовного і практичного досвіду викликана нагальними потребами суспільного розвитку як посткомуністичних країн, так і всієї сучасної цивілізації.

Мета: розкрити сутність основних політичних думок в праці К. Маркса „Капітал”.

Завдання роботи:

— показати історію створення „Капіталу” К.Маркса та її значення;

— охарактеризувати суспільно-політичні концепції „Капіталу”;

— розкрити зміст марксизму як соціально-політичного вчення.

1. „Капітал” К.Маркса – фундаментальна праця ХІХ ст.

У своєму виникненні марксизм як світогляд пролетаріату і його партії спирався й на теоретичні джерела та природничо-наукові передумови. Одним із таких теоретичних джерел була німецька класична філософія, зокрема діалектика Г.Гегеля й матеріалізм Л.Фейербаха. Маркс і Енгельс творчо переробили філософію Гегеля, відкинувши "абсолютну ідею", похідним для якої нібито є матеріальний світ і взяли на озброєння її "раціональне зерно" -діалектику. На відміну від інших ідеалістів, Гегель розглядав "дух" у безперервному процесі розвитку. Він першим серед філософів Нового часу дав аргументовану критику метафізичного методу, який панував тоді в науці й філософії. Відкинувши вчення Гегеля про "світовий розум", Маркс і Енгельс використали і далі розвинули вчення про розвиток світу, тобто діалектику, бо хоч цей метод і був розроблений на ідеалістичній основі, все ж представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу безперервного руху, перетворень і розвитку. Гегель дав узагальнений аналіз усіх найважливіших категорій діалектики, сформулював основні її принципи й закони. Завдяки сформульованому діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.

Теоретичним джерелом марксизму було й матеріалістичне вчення Л.Фейербаха. В історію філософії він увійшов як видатний матеріаліст, який вів боротьбу проти ідеалізму й релігії, справив великий вплив на К.Маркса й Ф.Енгельса, сприяв їхньому відходу від ідеалізму. Критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейербах відкинув його, не помітивши в ньому "раціонального зерна" [13, с. 231]. Матеріалізм Фейербаха, ігноруючи діалектику, страждав відсутністю історичного підходу, неумінням дослідити явища з точки зору їх розвитку. Фейербах не переносив матеріалістичних поглядів на явища суспільного життя і тому був матеріалістом "внизу" і ідеалістом "вгорі" [13, с. 232]. Його матеріалізм був ще й антропологічним, оскільки Фейербах розглядав людину абстрактно (як біологічну істоту), не дійшов до розуміння її суспільної природи. В теорії пізнання Фейербах хоч і стояв загалом на матеріалістичних позиціях, все ж ігнорував практику. Тому його матеріалізм був ще й споглядальним де Фейєрбах виступав і як атеїст. На його думку, не бог створив людину, а людина — бога.

Одним із теоретичних джерел марксизму була й англійська класична політична економія (А.Сміт, Д.Рікардо), основоположники якої поклали початок трудовій теорії вартості, встановили факт існування суспільних класів. І хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.

Теоретичним джерелом марксизму був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). Його сильною стороною на той час була критика капіталістичного ладу, глибоке розкриття його основних протиріч. Соціалісти-утопісти вірили в краще майбутнє, пропагували ідеї соціалізму. Слабкою ж стороною їхнього вчення було те, що вони не бачили соціальних сил, які б могли реалізувати ці ідеї. І все ж їхня концепція сприяла матеріалістичному розумінню історії.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою "Капіталу" матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом.

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіталу» (1857-1865) («Критика політичної економії», «До критики політичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства» [13, с. 236].

Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощастило забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих матеріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в цілому завершеної частини.

Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 p., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».

Другий том «Капіталу». Другий та третій томи «Капіталу» вийшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому. Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, визначаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.

III том «Капіталу», вийшов у світ 1894 p. під назвою «Процес капіталістичного виробництва, узятий в цілому».

Четвертий том «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — вийшов у світ в 1905-1910 pp. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних рукописів 1861-1863 pp.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від «Критики політичної економії» (інша назва «Капіталу») ця частина є оглядом розвитку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократичної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Франсуа Кене з його «Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості [13, с. 239].

Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погляди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.

Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе послідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.

Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування, однак критикує їх авторів за спрощені підходи до пояснення суті класової боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо.

Фундаментальні принципи, які відображають специфіку марксистського вчення в цілому, зумовлюють його відмінність від усіх інших теоретичних систем знання.

1. Принципи діалектичного методу як загальної внутрішньої форми руху змісту марксистського вчення.

2. Принципи соціальної філософії марксизму.

3. Принципи політекономії, які відображають її особливість як складової частини марксизму.

4. Принципи соціально-політичної теорії як смислового центру марксистського вчення.

До першої групи відносяться такі:

— принцип визначальної ролі чуттєво-предметної діяльності у перетворенні світу людиною;

— принцип заперечення (знищення) буржуазної приватної власності;

— принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату;

— принцип реального гуманізму.

Перший з названих принципів є найбільш загальним виразом сутності марксистського вчення. Як підкреслював В. Шинкарук, “… ця ідея була важелем, за допомогою якого Маркс і Енгельс перевернули всі уявлення старого матеріалізму про людину й природу, людське пізнання і об‘єкт цього пізнання, про шляхи й закономірності формоутворення предметного і духовного світу суспільного життя” [2, с. 28].

Два наступні принципи конкретизують перший: принцип заперечення буржуазної приватної власності вказує на конкретний об‘єкт революційно-перетворюючої діяльності, а принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату визначає носія, суб‘єкт такої перетворюючої діяльності.

Принцип реального гуманізму є інтегративним, відображає загальну мету всього процесу, шляхи та засоби її досягнення.

Надмірно возвеличуючи людину, перетворюючи її у Центр всесвіту, в Абсолют, Маркс замикав цим нескінченний розвиток світу на кінечній істоті. Звідси випливали досить руйнівні для людського суспільства наслідки, що давно підмітили дослідники марксизму: “Проголосивши владу людини над усією світобудовою, він звільнив величезну руйнівну енергію” [2, с. 31], — писав, наприклад, християнський соціолог і економіст Г. Норт.

Матеріалістичний антропоцентризм, незважаючи на декларування високих ідеалів колективізму, дружби, братерства, об‘єктивно позбавляє людину духовної опори життєдіяльності, орієнтуючи її на утилітарні цінності, вузькоегоїстичні потреби, що зрештою призводить до повної дегуманізації суспільного життя, породжує відсутність єдності між людьми, тотальний страх, жорстокість і свавілля.

Не менш згубним для суспільної практики виявився і однобічний раціоналізм, запозичений Марксом у французьких просвітителів. Віра в те, що достатньо створити індивіду людські умови життя і він автоматично стане високоморальною особою, призвів до фатальної недооцінки Марксом, а згодом і Леніним ролі ірраціональних стимуляторів людської поведінки.

Основні принципи другої групи (тобто діалектичного методу):

1) принцип історизму;

2) принцип об‘єктивності або іманентності розвитку;

3) принцип негативності;

4) принцип універсального зв‘язку;

5) принцип відносності пізнання, його безмежного в рамках людської історії прогресу.

Ці принципи (окрім п’ятого) практично повністю запозичені Марксом у Гегеля і жодного заперечення не викликають.

Третю групу вихідних принципів марксизму складають принципи соціальної філософії (історичного матеріалізму).

Їх багато, але вісьовими є такі:

— принцип визначальної ролі суспільного буття;

— принцип формаційності історичного розвитку;

— принцип класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства приватної власності.

Четверта група вихідних принципів марксизму — це принципи політекономії. Ця група найчисельніша. Серед них більшість становлять такі, що відображають закономірності протікання власне економічних процесів і для мети дисертаційного дослідження цікавості не являють. Щодо принципів, які тією чи іншою мірою причетні до соціально-політичного вчення, то найважливіші серед них можна звести до такої таблиці.

Загальні принципи політекономії марксизму як науки:

а) принцип визначальної ролі праці як джерела вартості, засобу створення матеріальних багатств суспільства;

б) принцип суперечливої єдності продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія і конфлікт між якими визначають суспільний розвиток;

в) принцип базисної ролі виробничих відносин у суспільному житті (або визначальна роль “базису” щодо “надбудови”).

Специфікуючі принципи марксистської політекономії капіталізму, що відображають особливість буржуазного способу виробництва:

а) принцип відчуження праці як основи виникнення буржуазної приватної власності;

б) принцип суперечливої єдності праці та капіталу, буржуа і пролетаріату;

в) принцип додаткової вартості як глибинної суті функціонування буржуазного суспільства.

Похідні принципи марксистської політекономії, що випливають з двох попередніх блоків і різнобічно характеризуючи буржуазні виробничі відносини, створюють теоретико-економічну базу для соціально-політичних висновків Маркса:

а) анархія буржуазного виробництва;

б) конкуренція виробників, їхня безкомпромісна боротьба за виживання і збагачення;

в) циклічність промислового розвитку (кризи перевиробництва товарів при злиденному рівні життя трудящих);

г) нестримне зубожіння народних мас;

д) неминучість “експропріації експропріаторів”, знищення буржуазної приватної власності на засоби виробництва і переходу до колективної власності та інші.

І нарешті, п‘ята група вихідних принципів марксизму. Це принципи власне соціально-політичного вчення як третьої складової частини марксистської теорії — найважливішої за своїм функціональним призначенням, але найменш опрацьованої.

В основі соціально-політичного вчення марксизму лежить принцип всесвітньо-історичної місії пролетаріату. Він є основоположним принципом цього вчення і у своєму розвитку розгалужується в мережу дочірніх принципів, які й складають “каркас” “наукового соціалізму”. Найважливіші серед них є такі:

1. Принцип комунізму як вищого етапу розвитку людської історії, що втілює кінцеву мету історичного розвитку, сенс людського життя.

2. Принцип фазисного розвитку комуністичної суспільно-економічної формації (соціалізм, комунізм).

3. Суспільна власність на засоби виробництва як основа нових суспільних відносин.

4. Обов‘язковість праці як єдиного джерела одержання засобів існування для працездатного населення.

5. Праця за здібностями як основа вільного, всебічного розвитку людини.

6. Асоціація виробників, колективізм.

7. Планомірність розвитку народного господарства.

8. Розподіл суспільного багатства за кількістю та якістю праці при соціалізмі, та за потребами при комунізмі.

9. Соціальна рівність та справедливість.

10. Повне, беззастережне народовладдя.

11. Економічно, політично та ідейно забезпечена свобода особи, можливість її творчого самоствердження.

12. Неухильне зростання ролі морального фактора у життєдіяльності усіх членів суспільства [2, с. 40-42].

Якщо всесвітньо-історична місія пролетаріату — це принцип дії, то комуністична формація — наявний результат, об‘єктивація цієї дії. Етапи здійснення пролетаріатом своєї місії відповідають етапам розвитку комуністичної суспільно-економічної формації. Комуністична дія пролетаріату завершується з досягненням комуністичного ідеалу суспільного устрою. А тому іманентне розгортання внутрішнього змісту основоположного принципу соціально-політичного вчення марксизму, розгляд системи категоріальних визначень предмета цього вчення та розкриття змісту, функціональних особливостей і зв‘язку дійсних етапів історичного розвитку комуністичної формації — це одне й те саме.

2. Суспільно-політичні концепції праці „Капітал” К. Маркса, їх суть і значення

Головним надбанням соціалістичної думки XIX ст. (і таким, що позначилося на розвитку людства у ХХ-му ст.) вважається марксистське вчення. Воно пов'язане з ім'ям свого засновника Карла Маркса (1818-1883р.) — видатного мислителя, гуманіста, енциклопедиста, вченого, філософа, соціолога, автора одного з найвідоміших творів "Капітал", який став взірцем наукової праці для численних послідовників і наступних поколінь дослідників.

Центральною проблемою першого тому „Капіталу” є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналізі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.

Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.

Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але такого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості товару не дав ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому попит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними незалежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потреби задовольняють.

Отже, різноманітні речі можуть обмінюватися одна на одну завдяки двом притаманним їм властивостям: потреба в конкретній речі є причиною обміну, а вартість, закладена в кожній з них, забезпечує його. Пропорції в процесі обміну (мінова вартість) визначаються через порівнювання вартостей.

Дві властивості товару зумовлено двома характеристиками праці, що створює цей товар: конкретною працею, яка потребує особливих навичок і результатом котрої є якась конкретна річ, що забезпечить конкретну користь, та абстрактною працею, яка споріднює всі види праці, бо є результатом витрат певних зусиль (розумових, фізичних) на виробництво товарів.

Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їхньої вартості, Маркс в історичній ретроспективі показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього розвитку. За Марксом, гроші — це також товар, який виступає у специфічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість набирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.

Щоб довести природний зв'язок товарів та грошей, Маркс аналізує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі класичної школи, визначаючи п'ять функцій грошей: як міри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.

Докладне дослідження суті товарів та грошей передує викладу головної ідеї першого тому «Капіталу» — проблеми перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне, що відбувається в межах еквівалентного обміну на підставі закладеної в товарах вартості.

Маркс показує, як гроші виходять з товарної форми і стають першою формою прояву капіталу. Однак він не ототожнює гроші і капітал, а підкреслює, що лише за відповідних умов вони виконують цю функцію.

Виникнення капіталізму знаменується якісним розширенням кола товарів. На ринку пропонується новий товар — робоча сила, власники якого змушені обмінювати його на засоби існування. Ці власники є особливою категорією людей, позбавлених засобів виробництва, але вільних розпоряджатися собою.

Як будь-який товар, робоча сила має вартість і споживну вартість. Перша — це сума всіх вартостей, які має спожити найманий робітник, щоб підтримувати своє життя та забезпечити відтворення робочої сили. А споживна вартість (його корисність для капіталіста) полягає в тім, що найманий робітник постійно створює додаткову вартість, забезпечуючи «самозростання» грошей.

Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару «робоча сила» і власників капіталу, які можуть диктувати свої умови, оскільки найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і засобів існування, не може тривалий час чекати чогось ліпшого.

Основний висновок із теоретичних узагальнень першого тому «Капіталу» Карл Маркс робить у зв'язку з аналізом процесу нагромадження капіталу.

На відміну від інших дослідників, процес капіталістичного нагромадження Маркс зв'язує з безперервністю процесу виробництва (відтворенням) і зростанням додаткової вартості. Виокремлюючи два типи відтворення за капіталізму — просте і розширене, він показує, що основою розширеного відтворення є додаткова вартість, за рахунок якої капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і робочої сили, з метою продовження процесу виробництва, але вже на розширеній основі.

Капіталізація частини додаткової вартості, тобто перетворення її на капітал, є процесом капіталістичного нагромадження, який здійснюється під впливом конкурентної боротьби з метою збільшення обсягів виробництва та прибутку.

На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі «Капіталу» є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу виробництва за капіталізму:

1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у споживній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння факторів);

2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д[13, с. 266].

Саме з висновку про двоїстий характер праці (суперечність між вартістю і споживною вартістю, що є наслідком суперечності між абстрактною та конкретною працею, між суспільним та приватним характером праці) виводить Маркс свою теорію класового протистояння. Матеріально це протистояння відображається в додатковій вартості, яка стає результатом експлуатації найманого робітника і привласнюється капіталістом.

До цього можна додати, що з погляду неокласичного аналізу заслугою Маркса є те, що в першому томі «Капіталу» він досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і обгрунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капіталу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва, під іншим кутом зору відобразила закони, відкриті попередниками Маркса.

Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додаткової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.

Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху абстрактного суспільного капіталу, який він розглядає як суму індивідуальних капіталів.

Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії він виступає в грошовій формі. Натомість робоча сила та засоби виробництва перебувають на ринку праці та товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва, перетворюючи капітал із грошового на товарний і закладаючи передумову для об'єднання робочої сили та засобів виробництва, тобто створення продуктивного капіталу.

Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, переходом товарного капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії відбувається об'єднання двох видів товарної форми капіталу — робочої сили та засобів виробництва, що є обов'язковою умовою здійснення процесу виробництва. Створені під час виробництва товари мають вже іншу, більшу, ніж початкова, вартість, оскільки в процесі виробництва до вартості робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість. Власне, заради зростання вартості відбувається рух капіталу.

Третя стадія — це відновлення процесу обігу і продаж капіталістом вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення товарної форми капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своєму розпорядженні більшу суму.

Маркс робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядковано єдиній меті й мотиву капіталістичного виробництва — виробництву додаткової вартості. Цю мету прямо відображено в процесі обміну, а її суть розкривається в процесі виробництва. Єдність процесу виробництва та процесу обігу забезпечує зростання вартості.

Далі Маркс докладно аналізує функціональне призначення кожної з форм. Він розмежовує поняття грошей та грошового капіталу, пояснюючи це їх різним призначенням та виконуваними функціями. Грошовий капітал реалізує основну функцію — самозбільшення і передбачає існування ринку праці, тоді як гроші — ринку товарів [13, с. 271]. Крім того, гроші здійснюють п'ять функцій, а капітал лише одну названу.

Друга функціональна форма — продуктивний капітал, на відміну від грошового та торгового капіталу, що перебувають у сфері обігу, він є основною формою, що зумовлює й забезпечує існування інших форм через виробництво додаткової вартості.

Промисловий капітал у процесі свого руху перебуває одночасно в усіх формах і на всіх стадіях. Особливо це стосується суспільного капіталу, оскільки індивідуальні капітали можуть тимчасово припиняти свій рух, наприклад, коли товар не реалізовано і немає додаткових засобів для відновлення виробництва, чи в періоди криз надвиробництва.

Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продуктивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу.

Крім послідовної зміни форм, Маркс розглядає окремо кругообіг кожної з них, їхній рух від початкової до кінцевої величини, яка вже включає додаткову вартість. Він визначає особливості кожної з них і вказує на проблеми, що виникають.

Розглядаючи капітал як безперервний рух вартості, в результаті якого створюється додаткова вартість, Маркс доповнив вчення меркантилістів, які визнавали лише існування товарного капіталу, і вчення Сміта та Рікардо, які визнавали лише безперервність руху продуктивного капіталу. Єдність кругообігів трьох форм, на думку Маркса, визначає існування капіталу.

Крім зазначених проблем, у другому томі «Капіталу» Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Він визначає категорію обороту капіталу: кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періодичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатковою вартістю, він назвав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу.

Крім того, Маркс спочатку аналізує умови реалізації суспільного продукту за простого відтворення і лише потім будує схему обміну за розширеного відтворення.

Він доводить, що помилкою Адама Сміта було зведення всього суспільного продукту лише до нової створеної вартості (чистого продукту, чи національного доходу), що призвело до ігнорування фактора виробничого споживання. На думку Маркса, саме цей вид споживання відіграє вирішальну роль у формуванні пропорцій суспільного відтворення. Причому розподіл засобів виробництва у межах першого підрозділу визначає не лише частку другого у відтворювальному процесі, а й зумовлює його структуру та структуру споживання. Згодом саме цією думкою скористається Дж. М. Кейнс, створюючи свою теорію «ефективного попиту»[10, с. 328].

Порушення економічної рівноваги в суспільстві призводить до загострення не лише економічних, а й соціальних суперечностей.

Третій том «Капіталу». Процес руху капіталу, що розглядається Марксом як єдність процесу виробництва та обігу, не може дати повного уявлення про всі форми капіталу, що забезпечують суспільне відтворення. Тому Маркс повертається до аналізу процесу капіталістичного виробництва, взятого у єдності всіх його сторін.

Він намагається знайти і показати ті форми, що виникають з процесу руху капіталу, що проявляються на поверхні економічних явищ унаслідок взаємовпливу різних капіталів та конкуренції між ними. Саме цим проблемам присвячено III том «Капіталу», що вийшов у світ 1894 p. під назвою «Процес капіталістичного виробництва, узятий в цілому»[10, с. 329].

Увесь попередній аналіз капіталістичного виробництва будувався на припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються, дорівнюють їхній вартості. З цього випливало, що капіталіст повинен отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової вартості. Однак практика показувала, що маса прибутку не є в прямому зв'язку з величиною змінного капіталу (кількістю зайнятих у виробництві), а залежить від розмірів усього авансованого капіталу та його органічної будови. Крім того, на розміри прибутку впливає низка економічних та неекономічних чинників.

Маркс, наближаючись тим самим до неокласиків, визначає ціну товару як перетворену форму його вартості, основу якої становить не витрачена праця, а увесь капітал, котрий був використаний для виробництва цього товару.

Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є метою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності розвитку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до витрат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.

Фактори, що визначають норму прибутку, — це, на думку Маркса, норма додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, органічна будова капіталу та ін. З позиції теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на однаковий капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми прибутку.

У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Маркс на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжгалузевої конкуренції відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток [10, с. 331].

Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обгрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростанні її маси.

Як відособлені форми промислового капіталу розглядає Маркс у третьому томі торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капіталом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.

Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ціна продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є частиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує товар у промислового за ціну, нижчу від вартості.

У зв'язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.

Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробництва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.

Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари «закону спадної родючості грунту». Він показав, що за умов конкуренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогосподарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь, забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капіталістові-орендарю [10, с. 340].

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма монополізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для включення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузеву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу додаткової вартості між класами (землевласники — орендарі — наймані робітники), що її репрезентують.

Завершується дослідження проблем, винесених у третій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протиставляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, теорії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумовлює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності [10, с. 342]. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.

Четвертий том «Капіталу» був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як економічне обгрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним дослідженням. Маркс спромігся розв'язати ті проблеми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з позицій теорії трудової вартості не змогла. В «Капіталі» він відобразив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізував усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.

3. Марксизм як соціально-політичне вчення

Як зазначалося, на відміну від своїх попередників "соціалістів -утопістів", К.Маркс розробив і створив досить цілісну систему "наукової перебудови" тодішнього капіталістичного (експлуататорського за своєю суттю) суспільства на принципово нових "соціалістичних (комуністичних) засадах" [2, с. 37].

З ім'ям К.Маркса пов'язана ідея побудови безкласового суспільства вільних і "рівних громадян", в якому не буде експлуатації людини людиною, приватну власність буде знищено, потреба в державі як органі насильства одного класу над іншим відімре, а розвиток суспільства з єдиного центру буде свідомо керованим. Весь історичний процес Маркс розумів як боротьбу класів, а ключем до заміни однієї суспільно-економічної формації іншою бачив у революціях як "локомотивах історії" (це положення марксисти вважають найбільшим внеском у філософію, історію та філософію історії).

Будучи енциклопедично освіченою людиною, Маркс розробляв свою "наукову конструкцію майбутнього суспільства" [2, с. 39] на основі вивчення різних напрямів і течій наукової думки -філософії, права, соціології, економіки, тощо.

В цілому марксистське вчення вважають синтезом трьох головних джерел — німецької філософії, французького соціалізму і англійської класичної "політекономії".

Аналізуючи марксистське вчення як цілісну філософську, політичну і соціально-економічну конструкцію, треба одразу розставити наголоси та пріоритети. Виходячи з матеріалістичного розуміння історичного процесу, Маркс і марксисти першорядного значення надавали розвитку продуктивних сил, які визначають собою і розвиток виробничих відносин, і зміни надбудови. Усталеною традицією в усіх монографіях, підручниках і дослідженнях численних біографів стало характеризувати К.Маркса найперше як видатного економіста, відсуваючи на задній план його філософські, правові, соціологічні та інші здобутки. Дійсно, якщо проаналізувати науковий доробок К.Маркса, ми побачимо, що економічній складовій "революційної перебудови" суспільства Маркс надає першорядного значення, а головний твір Маркса "Капітал" вважають суто економічним твором (хоча це не зовсім справедливо, особливо для четвертого тому — "теорії додаткової вартості") [5, с. 351].

Ця усталена традиція — наголошувати на Марксі як на економісті і вважати "марксистське вчення", найперше, економічним вченням — невірна. Добре розібравшись в економічному устрої капіталістичного способу виробництва і піддавши нищівній критиці соціально-економічні суперечності цього ладу, які і мають "зруйнувати і поховати цей несправедливий експлуататорський лад" на основі переможної пролетарської революції, Маркс в жодному своєму творі не дає економічного обґрунтування майбутнього суспільства ані на першій фазі (соціалізм), ані, тим більше, на другій, вищій фазі (комунізм). Набагато більше суто економічних міркувань з приводу устрою майбутнього суспільства ми знаходимо у творах щойно розглянутих "соціалістів — утопістів" [5, с. 352], зокрема у Ш.Фур'є та Р. Оуена.

Усе вчення під назвою "марксизм" менш за все можна вважати економічною конструкцією" (оскільки її просто не існує).

Нижче ми більш докладно зупинимося на деяких економічних міркуваннях К.Маркса та його послідовників. Тут лише зауважимо, що комплексне марксове вчення було підпорядковане ("апріорі") "соціалістичній (комуністичній) ідеї", а сама ця ідея, як було показано вище, в принципі, несумісна з економічною наукою як такою.

Парадокс самого словосполучення "соціалістична (комуністична) економіка" полягає в тому, що такий лад — соціалістичний (комуністичний), який марксисти проголосили кінцевою метою побудови справедливого суспільства, — в принципі, заперечує "економіку" та "економічні відносини", як такі. Дуже дивно, але в численних наших виданнях (монографіях, підручниках) при визначенні провідних рис "економіки", якось, поза увагою (чи то несвідомо, чи навмисне) лишають найглибиннішу суть "економіки" та економічних стосунків", яка полягає найперше в "еквівалентності" (яка, до речі, часто порушується) обміну діяльністю між економічними агентами.

В науковій літературі існує багато найрізноманітніших визначень соціалізму. Якщо лишити осторонь усі морально-етичні, філософські, правові та інші прикмети цього ладу, то, з суто економічної точки зору, соціалізм (комунізм) являє собою соціально-економічний устрій (порядок), за якого держава (центр) планує, організує, розподіляє, перерозподіляє на базі загальнонародної суспільної власності весь вироблений продукт, повністю підпорядковує собі діяльність усіх структур, виробничих колективів і окремих агентів виробничого процесу.

При цьому "принципи еквівалентності" в економічних стосунках усіх агентів соціалістичного виробництва повністю спотворюються: однією рукою в особі держави та її органів центр усе забирає, а іншою — дещо надає своїм "господарюючим" суб'єктам. В цьому і полягає економічна суть соціалізму (комунізму), яка підпорядкована провідній ідеологічній меті цього устрою — досягненню "повної рівності" і "соціальної справедливості". Соціалізм (комунізм) — це "порядок", заснований на принципах "соціального егалітаризму" (рівності). Проголошуючи принцип "соціальної рівності" як основоположний, "соціалістичний (комуністичний) порядок", так само послідовно заперечує принцип "економічної рівності", тобто "еквівалентності" в економічних відносинах агентів [5, с. 355]. Лишаємо осторонь у даному випадку морально-етичну сторону цього принципу і розглядаємо лише економічний принцип.

Заслуговують на увагу погляди Маркса щодо "соціальної справедливості" та "рівності". Згідно теорії К.Маркса єдиним джерелом вартості, отже й доходу, є праця. У створенні нової вартості бере участь лише один фактор — робітник, власник робочої сили. Усі інші види доходів в капіталістичному суспільстві — капіталістичні прибутки у різних формах (торговий прибуток, позичковий процент, рентні доходи, підприємницька винагорода) — являють собою перетворені форми "додаткової вартості", тобто є результатом неоплаченої праці робітників.

"Соціальна справедливість" розподілу доходів, за Марксом, полягає в тому, щоб усі вони були поставлені в залежність від "суспільно-необхідних витрат праці" [5, с. 357]на виробництво товарів. Проблему "рівності" Маркс розв'язує виміром частки кожного працівника, знову таки, працею, від якої залежать і доходи. При цьому діє принцип трудових зусиль: враховується як кількість праці (відроблені години), так і якість праці (витрати складної праці зводяться до простої).

Водночас Маркс застерігає від зазіхань на отримання "повного продукту праці". У "Критиці Готської програми" Маркс позначив, що учасники виробництва в новому суспільстві не можуть претендувати на отримання "повного неурізаного продукту праці" [5, с. 357].

Надзвичайно багато уваги Маркс приділив процесу нагромадження капіталу та його впливу на становище робітничого класу. Він відкрив, як йому здавалося, "загальний закон капіталістичного нагромадження" [5, с. 358], згідно із яким на одному полюсі капіталістичного суспільства зосереджується багатство, а на іншому — абсолютно і відносно погіршується становище робітничого класу. З часом капіталістичні продуктивні сили стають несумісними з капіталістичними відносинами. Відбувається соціалістична революція.

Ретельний аналіз численних положень Марксової економічної теорії виявляє, що переважна їхня частка є перевикладом основних положень англійської політекономії — переважно А.Сміта і Д.Рікардо. Своїм власним відкриттям сам Маркс вважав положення про двоїстий характер праці, що створює вартість товарів. В умовах товарного виробництва праця виробників, з одного боку, є конкретною і створює споживні вартості, а з іншого — вона абстрактна і створює вартість товарів. Як і будь — який інший товар, робоча сила, також має дві властивості — вартість і споживну вартість. "Тайна експлуатації", за Марксом, полягає в тому, що робоча сила продається й купується за вартістю, але її вартість, або ціна у вигляді заробітної плати, нижча від вартості створюваного нею продукту. На цьому і базується усе обґрунтування розглянутих процесів експлуатації праці капіталом — логічний виклад певних постулатів про працю, яка створює додаткову вартість Для капіталіста.

Критики Маркса вважали, що його "теорія додаткової вартості" є взагалі умоглядною теоретичною конструкцією, а його "однофакторна теорія" вартості (вартість створюється лише працею) не витримує критики і не підтверджується практикою. В цьому сенсі набагато більшої уваги заслуговує теорія "факторів виробництва" Ж.Б.Сея — теорія, що є основою сучасної економічної науки про "факторний аналіз" [5, с. 360].

За життя Маркса його вчення в цілому, економічне зокрема, піддавали нищівній критиці його численні опоненти. Але це були, здебільшого, лише "словесні баталії", які не могли бути ані підтверджені, ані спростовані тому, що "марксизм" існував лише в теорії і ніяких спроб його практичного втілення ніде й ніколи не робилося. Інша доля судилася "марксизмові" після смерті його засновника в 1883 р.

Після Маркса "марксизм" перестав бути єдиним напрямком і розпався на ряд течій, які протистояли одна одній.

Одна з них, засновником якої вважають Едуарда Бернштейна (1850-1932 pp.) була названа марксистами "ревізіонізмом" (від "рівізія" — перегляд). Е. Бернштейн виступив з переглядом основних положень теорії Маркса, заявивши, що "подальший розвиток марксистського вчення треба починати з критики його". В своїй роботі "Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії" (1899 р.) Бернштейн виклав свої погляди на подальший хід соціально-економічного розвитку під кутом зору критики Марксового вчення.

Найперше, Бернштейн звернув увагу на те, що Маркс, виходячи з "гегелівської діалектики суперечностей", надмірно перебільшив найбільш гострі форми та "очікувані результати політичної боротьби" і це призвело його до апріорних, певною мірою, фаталістичних висновків.

Бернштейн спростував одне з головних положень Марксової теорії — про зубожіння пролетаріату. Аналізуючи фактичний хід соціально-економічного процесу взагалі, індустріального зокрема, Бернштейн дійшов висновку, що ані "відносного", ані, тим більше, "абсолютного зубожіння" робітничого класу не відбувається. Промисловий пролетаріат не прагне революційного повстання. Він доводив, що покращення свого становища трудящі можуть домогтися через профспілки, кооперацію, "виробничі товариства" [5, с. 364].

Один з висновків Бернштейна полягав в тому, що капіталізм можна демократизувати. Соціально-економічні суперечності капіталістичного суспільства можуть бути значною мірою послаблені і подолані шляхом завоювання більшості у парламенті та проведенням демократичних реформ. "Ліберальні порядки" сучасного суспільства, — твердив Е. Бернштейн, — "нема потреби нищити: їх треба лише розвивати далі". Завдання професійних спілок "полягає в тому, щоб зламати абсолютизм капіталу і дати робітнику можливість безпосереднього впливу на ведення індустрії". Великого значення він надавав масовому розповсюдженню акцій серед населення, що призведе до зростання "середніх верств" — основи демократичного суспільства [5, с. 365].

Зрештою, Бернштейн переглянув і основні положення "наріжного каменю" всього Марксового вчення — теорії додаткової вартості, їй він протиставив свою теорію "економічної власності". Дослідивши конкретний рух заробітної плати і цін, він дійшов висновку, що реальна практика не підтверджує положень Марксової теорії і що вся теоретична конструкція Маркса не узгоджується з реальним життям.

Кінець-кінцем, аналізуючи реальний хід історичного процесу, Бернштейн піддав сумніву головний висновок "марксизму" — про перемогу комуністичного суспільства: він висловив сумнів щодо майбутнього у вигляді "комунізму". Широко відомим став афоризм Бернштейна "рух — усе, кінцева мета -ніщо," спростовував революційне підґрунтя "марксизму", а, натомість, пропонував "завоювання демократії, вироблення політичних і господарчих органів демократії" як необхідну умову соціалізму [5, с. 367].

Сьогодні, кидаючи ретроспективний погляд на реальний хід суспільно-історичного процесу, слід визнати правоту Бернштейна порівняно з Марксом. Представники сучасної соціал-демократії і сьогодні значною мірою спираються на теоретичні погляди і висновки Бернштейна, які покладено в основу практичних дій (приміром, "лейбористи" в Англії).

В подальшому Марксове вчення зазнавало все більш гострої критики з боку численних його опонентів. До числа крупних соціалістів-теоретиків, що ревізували висновки марксизму, відносять лідерів німецького і австрійського соціал-демократичного руху Карла Каутського (1854-1938 pp.) і Рудольфа Гільфердінга (1877-1941 pp.). Вони заперечували марксову ідею про диктатуру пролетаріату, виступали за класовий компроміс, висунули теорії "організованого капіталізму" та "ультраімперіалізму" як основи для мирного вростання капіталізму в соціалізм. їхній "ревізіонізм" і "реформізм" полягав в тому, що процеси "соціалізації" мають відбуватися поступово, шляхом "пропаганди і подання голосів", що треба використовувати усі економічні важелі (банківські й фінансові інститути, системи оподаткування, тощо) [2, с. 97].

На відміну від Маркса, теоретики соціал-демократії були переконані, що для перебудови суспільства однієї лише політичної влади недостатньо. Для докорінної соціально-економічної трансформації суспільства необхідні передумови економічного, морального, соціального та інтелектуального характеру. На їхню думку головні зміни мають відбутися саме в економіці: "Всякі зміни в суспільстві, — писав К.Каутський, — в кінцевому рахунку зводяться до змін в економічному фундаменті суспільства" [2, с. 98]. Практичними діями в межах існуючого ладу може бути реальна участь працівників (робітників і службовців) в управлінні виробництвом ("господарча демократія"), створення "зразкових підприємств", об'єднання галузей, встановлення контролю над виробництвом. Внаслідок таких дій "соціалізм" з абстрактної теорії стане практичною діяльністю, спрямованою на поліпшення життєвих умов трудящих: "Трудящі не можуть розгорнути своїх сил поза демократією, за відсутності можливості організації самостійних спілок і без свободи всередині цих спілок і всередині держави" [2, с. 99].

Р.Гільфердінг, як крупний теоретик фінансового капіталу, вважав, що пролетаріат через свій свідомий виконавчий орган має оволодіти фінансовим капіталом і це буде рівнозначне оволодінню найважливішими сферами крупної промисловості, що "надзвичайно полегшить перші кроки політики соціалізму у перехідний період". Можна тільки дивуватися, як сучасно звучать ці висновки для деяких rope-реформаторів нашої "пост-соціалістичної перебудови" [5, с. 375].

Оцінюючи в цілому теоретичну спадщину т.зв. "соціал-реформизму" чи "ревізіонізму," можна констатувати з позицій сьогодення, що реальний хід реальних історичних подій у XX столітті виявив їхню більшу "реалістичність" порівняно з "умоглядними Марксовими конструкціями" []. Упродовж цього бурхливого і буремного століття наступники Бернштейна і Каутського створили потужний соціал-демократичний рух, який неодноразово отримував владу в країнах Європи — Англія, Австрія, Франція, Швеція, Іспанія, Італія. Соціал-демократичні уряди цих країн, проводячи свою конкретну соціально-економічну політику, намагалися поєднати досить суперечливі процеси планування і діяння ринкового механізму, розподіл за працею і капіталом, приватну і суспільну (колективну) власність з притаманними їм процесами, демократію і державне управління. Сьогодні важко заперечити, що здійснювана з різною мірою успішності така політика призвела до радикальних змін в традиційному капіталізмі "епохи Маркса". Ідеї "реформістів" та "ревізіоністів" стали надбанням сучасних соціально-економічних теорій [5. с. 376].

Говорячи про чисельних опонентів Марксового вчення, не можна обминути і його численних прибічників і прихильників, т.зв. "ортодоксальних марксистів". Історії судилося перевірити "Марксову теорію" на практиці в умовах величезної і багатонаціональної країни — Росії.

Наступна розробка "Марксового вчення" належить В.І.Леніну (1870-1924 pp.), який не тільки творчо розвинув "марксизм", але очолив Жовтневу соціалістичну революцію в Росії, заснував Радянську державу і комуністичну партію.

В нових історичних умовах суто теоретично В.Ленін доповнив "Марксів" аналіз капіталізму дослідженням закономірностей розвитку його "вищої і останньої стадії — імперіалізму", теоретично обґрунтував, що концентрація і централізація виробництва й капіталу "впритул підводить до соціалізму", а це робить неминучою переможну пролетарську революцію, дещо підправив "Марксове вчення про можливість перемоги соціалізму одночасно в багатьох розвинених країнах" можливістю революції у "найслабшій ланці ланцюгу імперіалізму" [5, с. 378]. В.Ленін не тільки знову відродив Марксову ідею про "диктатуру пролетаріату", але й розвинув її, доводячи, що "соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання". В період перших років побудови нового суспільства (період "воєнного комунізму") на шляху жорстокого централізованого управління і диктатури, у повній відповідності з "Марксовою доктриною" провадив "експропріацію експропріаторів", але дуже скоро зрозумів, що здобутки переможної революції поставлені під загрозу, що і змусило його "переглянути точку зору на всю справу соціалізму". Це змусило вождя пролетарської революції докорінно змінити тактику (період НЕПу) і зробити поступки дрібному підприємництву, торгівлі і кооперації, тобто пожвавити суто економічні процеси всупереч політичним.

Справу В.І.Леніна продовжив І.В.Сталін (1879-1953 pp.). Ленінське вчення про можливість революції у "найслабшій ланці імперіалізму" він доповнив теорією про можливість "побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні". Хоча Сталін вважав себе вірним учнем "справи Леніна", він відкинув з "ленінізму" усе, що заважало, на його думку, якнайшвидшій побудові соціалізму в окремій країні, вдався до диктаторських методів, які теоретично обґрунтував ідеєю "загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму". Повсякденною практикою сталінського правління стали жахливі і нечувані "чистки" в партії і масові репресії серед решти населення. В роботі "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" він трактував соціалістичне виробництво як "товарне виробництво особливого роду" [5, с. 379].

Після смерті Сталіна наступні керівники СРСР намагалися дещо змінити "технологію влади", "обновити", "вдосконалити" соціалізм, створити "розвинений" замість "недорозвиненого соціалізму". Усі ці зусилля виявилися марними — грандіозний "соціалістичний експеримент" завершився поразкою. Півторастолітня "епоха марксизму — ленінізму — сталінізму", якщо лічити від появи "Маніфесту комуністичної партії" (1848 p.), — закінчилася.

Сучасні подовжувачі "справи Маркса — Леніна — Сталіна" намагаються довести, що Маркс, мовляв, і не писав і не думав, і не казав нічого такого, що йому "приписують" наступні і не дуже "чесні послідовники", які підганяли економічне вчення під потреби ідеології.

Зовсім не дорікаючи Марксові за те, що його вчення не підтвердилося практикою (адже він щиро хотів ощасливити усе людство), знімаючи шляпу і вшановуючи пам'ять одного з найвидатніших розумів людства, сьогодні, підводячи підсумки, треба з усією відвертістю заявити, що "марксизм" як вчення не справдився не тільки на "російському ґрунті", але й в жодній з країн світу. Знов і знов наголосимо, що "Марксове вчення", будучи надзвичайно привабливим з філософської і морально-етичної точок зору, всупереч численним твердженням, не відбувся, найперше, саме через свою цілковиту економічну неспроможність.

Сьогодні можна твердити що теорія "наукового комунізму" Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більшою "утопією" аніж усі практичні експерименти "соціалістів-утопистів", які свого часу також зазнали провалу.

Сьогодні, на порозі третього тисячоліття нової ери, треба визнати, що "науковий соціалізм (комунізм)" К.Маркса -"марксизм", з наступним його 74-річним практичним втіленням у вигляді "ленінізму-сталінізму" на 1/6 території земної кулі, а також спроби побудови соціалізму в інших кутках, регіонах, островах ("острів свободи" Куба), півостровах (південний В'єтнам, північна Корея) — не увінчалися успіхом [5, с. 381].

Нема потреби знов і знов нагадувати про "західнонімецьке" або "південнокорейське" диво, про успіхи "азійських драконів" на фоні провалів, злиднів, голоду й страждань таких самих німців, корейців, в'єтнамців чи китайців, яким судилася інша доля — "будувати соціалізм".

"Соціалістичні експерименти" в різних країнах упродовж XX століття ще раз довели, що справа не в сході чи заході, півдні чи півночі, не в островах чи материках, а в об'єктивних соціально-економічних процесах, які або підтверджують або відкидають "думки та ідеї", іноді дуже привабливі. Теоретичні ідеї перевіряються життям і суспільною практикою.

Висновки

Отже, даючи загальну характеристику "марксизмові" як комплексній теорії революційної трансформації капіталізму у принципово новий лад на принципово нових (філософських, політичних і морально-етичних) засадах, треба знов і знов підкреслити, що менш за все і К.Маркс і усі його численні послідовники опікувалися економічною складовою проблеми.

Найважливіші здобутки марксизму: збагачення методології дослідження економічних і соціальних процесів, створення оригінального аналітичного апарату наукового аналізу, заснованого на виявленні взаємозв'язку технічних, економічних, політичних проблем, звернення до соціальних аспектів економічних процесів і явищ.

Теорія К. Маркса справила значний вплив на еволюцію соціалістичної думки у XIX-XX ст., розвиток впливових політичних партій, суспільних рухів, долю мільйонів людей.

У 70-ті pp. XIX ст. отримало поширення поняття "марксизму", яке послідовники К. Маркса ототожнювали з перетворенням утопічного соціалізму в науку та з ідеєю революційного переходу до нового суспільного устрою. У подальшому марксизм став ідеологічною основою соціал-демократичного руху, який на початку XX ст. розділився на революційну та реформістську течії. Представники останньої піддали критиці теорію К. Маркса, відмовившись у подальшому від її основних положень. У революційній течії перемогло крайнє ліве трактування марксизму. Парадоксальним виявився той факт, що теорія К. Маркса, розроблена на основі вивчення досвіду розвитку європейських країн, отримала найбільше поширення у відсталій на той час Росії, де у 1917 р. була здійснена соціалістична революція — "в ім'я Маркса, але не за Марксом".

Після перемоги Жовтневої революції в Росії теорія К. Маркса була поставлена на службу тоталітарному режиму, задогматизована і вульгаризована. У країнах, де марксизм був проголошений офіційною ідеологією, учення К. Маркса протиставлялось західній економічній науці і трактувалось як єдино правильне. Основний акцент робився на ідеях К. Маркса — політика, його економічне учення підганялось під потреби ідеології.

Крах тоталітарних комуністичних режимів на рубежі 80-90-х pp. XX ст. відкрив новий етап вивчення та оцінки теоретичної спадщини К. Маркса, прагнення переосмислити основні ідеї його праць з позиції змін, що відбулися в суспільстві та економічній науці.

Для успішного вирішення актуальних проблем сучасного суспільного розвитку необхідне критичне переосмислення досвіду теорії і практики комуністичного руху, який, безсумнівно, справив суттєвий вплив на хід новітньої історії, зміст і характер сучасної епохи.

Адекватна оцінка соціально-політичного вчення марксизму і виявлення причин поразки реального соціалізму можливі лише за умови реконструкції цього вчення як цілісної системи субординованих принципів і категоріальних визначень з подальшим порівнянням теоретичної моделі з дійсним комуністичним рухом, практикою соціалістичного будівництва.

Список використаних джерел

1. Антология мировой политической мысли: в 5 т. / Нац. обществ.-науч. фонд; Акад. полит. науки; Ред. совет: Г.Ю.Семигин (председатель) и др. — М. : Мысль, 1997 -830, с.

2. Гриффен Л. А. "Капитал" и капитализм: монографія. — К., 2003. — 147 с.

3. История политико-правовых учений: учбовий посібник /В.Г. Пахомов, Н.Д. Амаглобели, Н.Е. Борисова; Ред. А.Н. Хорошилов. — М. : ЮНИТИ, 2001. — 343, с.

4. Карл Маркс: Жизнь и деятельность, документы и фотографии. — М. : Прогресс, 1983. — 416 с.

5. Кирилюк Ф. М. Історія політології: Підручник для вищих навчальних закладів. — К. : Знання України, 2002. — 534 с.

6. Маркс К. Капитал / Предисл. Ф. Энгельса. — М. : Политиздат, 1983 -Т. 3, Кн. 3. Ч. 2. Процесс капиталистического производства, взятый в целом / Изд. под ред. Ф. Энгельса. — 1986. — 509-1079 с.

7. Маркс К. Избранные сочинения: в 9 т.. — М. : Политиздат, 1984

8. Маркс К. Капитал: критика полит. экономии. /Предисл. Ф. Энгельса. — М. : Политиздат, 1983 -Т. 2, Кн. 2. Процесс обращения капитала. — 1984. — 650 с.

9. Невичерпність демократії: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне, демократичне суспільство і права людини. — К. : Український письменник, 1994. — 173 с