Основні принципи економічного районування
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Основні принципи економічного районування території України.
2. Особливості економічного районування України та галузей господарського комплексу.
3. Проблеми й перспективи економічного районування.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, — це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.
З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.
Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.
1. Основні принципи економічного районування території України
У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.
Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки.
Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:
— комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
— єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
— територіальна спільність виробництва;
— відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
— цілісність системи соціальної інфраструктури;
— поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.
Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.
Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.
Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс.
Стан народногосподарського комплексу України характеризується падінням обсягів виробництва та поглибленням економічної кризи. Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути оперативними та такими, що стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей період влада перестає бути формальною, представницькою. Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчасний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визначені в цій ситуації підходи вагомі і повинні підкріплюватись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижуються. Крім того, влада не має права на помилку при вирішенні важливих проблем і поточних питань — економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх бездонними нераціонально, нерозумно та небезпечно.
Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави. Її основні складові можна сформулювати таким чином:
1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада. Необґрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна команда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конкретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятдесяти європейських та латиноамериканських країнах були проведені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’язаний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта. Були отримані однозначні результати — економічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як формації із слаборозвиненою економікою схильні до часто змінюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.
2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політичних мотивах не відповідає загальнонародним, загальнодержавним інтересам. Маховик державної влади дає холості оберти, перебої. Це підтверджують приклади невиконання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна. Неформальні, а в деяких випадках тіньові структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу.
3. Посилення законодавчого забезпечення життєдіяльності держави та рівня соціального контролю через силові структури — суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.
У загальному вигляді управління — це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досягнення поставленої мети. Говорячи про організацію управління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріального та духовного комфорту членів суспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повністю стосується і функції управління відповідною територією.
Вирішення економічних проблем сучасності в Україні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиблюється, найбільш ефективне у випадку створення оптимальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з великими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації і отримання видимих позитивних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовувати організаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системи планування та управління народним господарством.
Відомі і застосовуються дві основні системи управління — галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часу управління економікою здійснювалось переважно по галузевому принципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери. Але на практиці перелік завдань, які були вимушені вирішувати територіальні органи влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:
1. Організація функціонування та розвитку соціальної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.
2. Управління народногосподарським комплексом регіону (нова функція). Відповідальність території за вирішення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:
— надає населенню території засоби для існування у вигляді заробітної плати та інших доходів;
— формує фінансові ресурси через бюджет та позабюджетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;
— забезпечує населення регіону необхідними продуктами, товарами та послугами.
3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань (також нова функція).
Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішуватись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи управління на територіальному рівні.
Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи.
Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи — міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок, до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідуючого зруйнування економіки.
Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльності, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юнктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління. Він потребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про що автором наголошувалось у попередній частині дослідження. Основними напрямками територіального управління мають бути:
1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);
— забезпечення розвитку інфраструктури;
— регулювання якісних і кількісних характеристик розміщення населення;
— повне задіяння людей у праці, ефективне використання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;
— підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;
— задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.
2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:
— раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;
— участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та специфічних інтересів території;
— створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів — розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;
— розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;
— відлагодження спільної діяльності підприємств, внутрірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;
— керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрірегіонального характеру;
— сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі).
Оскільки перехід до ринкових відносин в економіці та територіальної схеми управління народногосподарським комплексом регіону здійснюється в процесі роботи на всіх рівнях і в усіх ланках без будь-якої зупинки функціонування суб’єктів господарської діяльності та життя суспільства в цілому (вірогідність такої зупинки взагалі виключена — це смерть для економіки і суспільства), формування нових структур повинно відбуватися природним шляхом, залишаючи все, що себе характеризує та підтверджує позитивно. У перехідний кризовий період діють традиційні командно-адміністративні і нові ринкові відносини, а також змішані їх форми та поєднання. Тому в процесі створення територіальної системи управління потрібно максимально викорис-товувати існуючий адміністративний апарат, оскільки цілі, завдання та інші елементи системи управління володіють значною інерційністю. До речі, якщо підходити до справи формально, то більшість завдань, які треба вирішувати, залишаються практично незмінними, що робить логічним використання досвіду відповідних спеціалістів. Інша справа — професійний рівень управлінців-регіональників та їх ініціатива відносно праці в нових умовах залишають бажати набагато кращого. Тому потрібні навчання, перепідготовка і відбір з врахуванням наступних завдань територіального методу управління при виході з кризи.
Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем — виборної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на рівні областей і районів),- автор наголошує на необхідності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавстві.
Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та поточного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:
— концепція розвитку регіону;
— довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:
— річний план соціально-економічного розвитку;
— організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.
Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в народногосподарському комплексі регіону.
Стан соціально-економічного розвитку території, таких її складових, як промислове виробництво і сільськогосподарський сектор, ситуація в соціальній сфері, ефективність використання природних ресурсів та інше в даній частині дослідження буде неупереджено показано автором на прикладі поліської Чернігівської області. Увага надається також слідуючим напрямкам життєдіяльності: демографічна ситуація, вільні економічні зони, зовнішньоекономічна діяльність, сільська служба побуту. Програмний підхід при умові комплексного вирішення питань визначає суть частин книги, де йдеться про Державну програму соціально-економічного розвитку Полісся та регулювання соціально-економічного розвитку області. При вивченні ситуації нікуди не подітися від страшного лиха Чорнобиля — воно теж присутнє і незагойною раною нагадує про себе. Завершує дослідження "Концепція соціально-економічного розвитку Чернігівського регіону", розроблена автором.
Вказується на загальнодержавні складнощі, включаючи боротьбу між гілками влади, недостатнє законодавче забезпечення, помилки вищих управлінських структур, які тим чи іншим чином впливають на ситуацію в області. На базі аналітичних досліджень великого щодо обсягів та розташованого на значному відтинку часу матеріалу відносно економіки і соціальної сфери надаються висновки та пропозиції щодо виходу з кризи і важкої ситуації сьогодення.
2. Особливості економічного районування України та галузей господарського комплексу
Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.
В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер — Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримськотатарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.
У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991 p., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Поповкіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-географічною наукою[8, c. 48-49].
Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:
• Донецького (Донецька, Луганська області);
• Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
• Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);
• Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);
• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
• Південного (в оригінальному тексті — Причорноморського) (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайонування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України (рисунок 1)[3, c. 82-84].
3. Проблеми й перспективи економічного районування
В світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обґрунтування, є наступні.
1. Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах
а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори або дві нинішні області),
б) до території рангу економічного макрорайону.
Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на системному рангу обласної ТСЕС.
2. Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. Існуюча мережа районування України явно є недосконалою. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіально відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри — м. Житомир та м. Чернігів. У
Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм районоформуючим центром — м. Сімферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кіровоградщини. Зокрема, половина Кіровоградської області знаходиться в зоні впливу розташованого поряд із нею крупного промислового центру — Кривого Рогу, який і за чисельністю населення більше ніж у двічі перевищує Кіровоград. На території Кіровоградської області продовжується рудоносна територія Кривбасу. Сільськогогосподарські райони цієї області використовують Кривбас як крупний ринок збуту своєї продукції. Енергетична база Кіровоградської області спирається на потужну енергетичну базу Придніпров'я. Проте, Кіровоградщина за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв'язками[7, c. 71-73].
Висновки
Формування ринкових умов господарювання, зміна надходження обмежених для розвитку регіонів ресурсів, поставили перед регіонами проблему самовизначення в загальній економічній системі. Насамперед змінюються підходи до формування регіональних цілей розвитку. Замість забезпечення додаткового економічного ефекту за рахунок організації виробництва на перше місце виходить проблема створення сприятливих умов для соціального забезпечення населення. Конкретизація цілей виступає у формі інтересів на місцях, доступних для регіонального управління, якими є:
• дотримання збалансованості економічного, соціального і екологічного розвитку регіонів;
• досягнення відповідності рівня життя населення, його окремих прошарків, світових стандартів;
• вдосконалення структури і форм територіальної організації з урахуванням подальшого розвитку суспільного і територіального поділу та інтеграції праці, а також найбільш доцільної територіальної організації суспільства в цілому;
• розвиток господарських комплексів як самовідтворюючих соціально-економічних та екологічних систем; розвиток бюджетно-фінансових та інших економічних засобів регулювання регіональної економіки;
• забезпечення стабільності соціально-політичної та національно-етнічної системи на місцях.
Перехід регіонів України до економічного зростання вимагає формування науково обґрунтованих напрямків, які дозволяли б закріпленню позитивних тенденцій попередніх періодів і перетворенню їх на стабільні процеси суспільного прогресу. Основою забезпечення таких напрямків виступає визначення і врахування в процесі прийняття управлінських рішень дії чинників, які сприяли б соціально-економічному розвитку регіонів.
Для стабільного розвитку суспільства та ефективного функціонування держави необхідно забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з інтересами населення регіонів і територіальних громад, ґрунтуючись на засадах унітарності держави та цілісності її території. Має бути досягнуто оптимальне співвідношення децентралізації і централізації влади, забезпечено збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів, враховано їх історичні, економічні, екологічні й демографічні особливості та культурні традиції. Повільність темпів ринкових перетворень та незадовільний стан вирішення соціально-економічних проблем свідчать про відсутність виваженої державної політики щодо регіонів та місцевого самоврядування, що породжує численні конфлікти між різними рівнями влади, негативно позначається на економічному розвиткові регіонів, призводить до поглиблення диспропорцій в територіальній структурі. Усе це значною мірою є наслідком структурної кризи, що знаходить свій прояв у надмірній централізації державної влади, відсутності належної матеріальної і фінансової основи та державної підтримки регіонального й місцевого самоврядування. Крім того, ще не створено належної нормативно-правової бази для забезпечення взаємного представництва інтересів центру і регіонів.
Список використаної літератури
1. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.
2. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.
3. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.
4. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.
5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.
6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.
7. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.
8. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.
9. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.