Основні загрози та небезпеки для культури в 21 столітті

Вступ.

1. Основні групи небезпек в культурній та духовній сфері.

2. Сучасний рівень культури. Тенденції розвитку сучасної української культури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблема духовної безпеки загалом — це необхідність забезпечення належного функціонування всієї духовної сфери суспільства. “Саме в духовній сфері формуються ціннісні засади суспільства, виробляються духовні блага і задовільняються духовні потреби людини, нації та людства завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів (релігії, науки, освіти, мистецтва). Внаслідок цього формується духовний потенціал суспільства сталого розвитку, культура безпеки як відповідь на виклики глобалізації та реалізація потреби самозбереження людського роду. Але підгрунтям для функціонування духовної сфери є вищі цінності як духовні сенсоутворювальні засади існування людства. Вони забезпечують духовну сталість і цільність людини, моральне здоров'я суспільства, його духовний імунітет і добру волю”. Втрата людиною, суспільством духовних цінностей супроводжується втратою життєвих орієнтирів, ціннісним вакуумом, і, як наслідок, руйнується духовний, морально-вольовий стрижень особистості, настає духовна криза соціуму.

В сучасних умовах розвитку українського суспільства, за наявності економічної та політичної кризи в державі, з відчутним впливом процесів глобалізації та євроінтеграції, актуалізується проблема збереження духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації українського народу. Ця самоідентифікація є неможливою без універсальної ціннісної системи, що спирається на вищі духовні та моральні засади.

Крім того, духовні цінності, функціонуючи як специфічні сенсоутворюючі джерела існування людини та серцевина механізму самоорганізації безпеки суспільства набувають значення важливого чинника соціально-політичної стабільності держави та стають провідними критеріями її сталого просування.

1. Основні групи небезпек в культурній та духовній сфері

Ми можемо окреслити основні групи загроз і небезпек, що виникають у духовній сфері і несуть загрозу і їй самій, і всьому суспільству. Якщо визначати сутність поняття “джерела загроз духовної безпеки”, то це – форми впливу на духовну сферу суспільства, що спрямовані на руйнування культури, опанування масовою та індивідуальною свідомістю і її ціннісним змістом з метою дестабілізації суспільства й керування поведінкою у політичних, комерційних і кримінальних цілях.

Треба взяти до уваги, що загрози в духовній сфері хоча й мають прихований характер, проте негативно впливають на соціально-політичні процеси і безпеку суспільства.

До першої групи можна віднести небезпеки руйнування духовного світу людини, що загрожують становленню її свідомості, світоглядним основам, свободі думки, переконань, інтелектуальної діяльності.

Друга група – це загрози усталеному функціонуванню всіх форм суспільної і масової свідомості та ментальності.

До третьої групи доцільно віднести загрози розвиткові культури всього українського суспільства, його етнічних і конфесійних спільнот, а також функціонуванню соціокультурних інститутів.

До загроз функціонуванню духовних засад українського соціуму дослідники відносять поступове витіснення вищих цінностей та ідеалів прагматичними, технократичними орієнтаціями, глобалізаторськими імперативами мислення.

Дедалі більшу загрозу створює девальвація моральних цінностей, культурних національних традицій, т.зв. загальнолюдських цінностей. Це все створює певний духовний вакуум, наслідком чого стає моральний та правовий нігілізм, пропаганда культу жорстокості та насильства, блюзнірства щодо національних і релігійних святинь.

Поширювана через ЗМІ та Інтернет мораль вседозволеності, яка пропагується в основному серед молоді, вже межує з аморальністю, на фоні зростання залежності користувачів від всесвітньої павутини, від комп'ютерних технологій. Це призводить до психічних захворювань, соціальної апатії.

Доцільно також означити гуманітарні, техногенні та екологічні загрози, що виникають як наслідок наукової діяльності. Моральність використання наукових знань також має відношення до духовної сфери життя.

Потрібно вказати на ще одну небезпеку стабільному функціонуванню суспільного життя і виокремити її з певних причин. Це — несформованість високих духовних ідеалів, здатних об'єднати строкате українське суспільство в єдину політичну націю.

Ця складність, а також неможливість встановити чіткі критерії, що відповідають сталому й здоровому стану духовності суспільства, полягає в намаганні визначити ці чинники поза релігією, поза Церквою, хоча вони і визнають що кореляція у масовій свідомості понять “духовність” та “релігійність” є істотною не лише з точки зору генезису поняття “духовність”, а й його змісту. Немає ніякої духовності поза релігією, не може бути ні духовного мистецтва, ні духовності в науці поза Церквою, яка є носієм духовних цінностей. Крім того, наразі лише Церква проголошує головною метою своєї діяльності формування моральних якостей і духовних ціннісних орієнтирів людини[6, c. 182-184].

Такі ідеали і цінності мають становити засади для визначення національних інтересів та підґрунтя духовного потенціалу, що відображає спроможність нації відстоювати свою незалежність і безпеку. Справа ще й в тому, що дослідники проблем духовної безпеки вважають, що духовний потенціал суспільства формується завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів, до яких вони відносять: “інститути науки, освіти, мистецтва, релігії”. При чому релігія ними ставиться через кому і при кінці. Тобто тут допускається помилкове, з нашої точки зору, трактування релігії як складової частини культури. Адже насправді культура виникла на релігійному підгрунті, вона вторинна по відношенню до неї і їй завдячує своїми особливостями. Ментальність народу прямо пропорційна до сповідуваної ним релігії. Так, на конфуціанстві виникла культура Китаю, на ціннісних засадах ісламізму створена культура арабського Халіфату. Протестантська етика вплинула на соціокультурний розвиток Західної Європи.

Культура України-Руси розвинулася на духовних засадах християнства, а саме, Православ”я, яке вплинуло на економічний, політичний, соціальний розвиток країни. В духовній сфері сформувалася так звана “душа народу” – тобто саме те найвище, найчистіше і найкраще, по відношенню до чого народ себе самовизначає. І це найвище, найкраще, найчистіше виражають православні святі, які власне і є істиними носіями духовних цінностей. Колись наш народ називав себе “Русь Свята”. Це означає, що він оцінював своє життя, свої падіння і свої досягнення порівнюючи їх з кращими із своїх синів, і кращими, перш за все, в царині моральної досконалості.

Феноменом другої половини XX ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні — це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда[9, c. 246-248].

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo — край; від фр. marginal — побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов'язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину — соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

— засоби масової інформації — ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг);

— система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

— індустрія здоров'я (формування іміджу здорового способу життя);

— індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.);

— міжнародна комп’ютерна мережа Internet;

— масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса).

Важко та й не потрібно перераховувати всі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він, продукт сучасної масової культури?

По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов'язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанрув розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок "бальзаківського" віку — мелодрама, для чоловіків — бойовик, для домогосподарок — "мильна опера" (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х роках супроводила реклама мила та пральних порошків). Хочеш розважитись — комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня — трилер (від англійського trill — тремтіти), для інтелектуалів — детектив та кросворд.

По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів XIX ст. та їх послідовників. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких — ерос, страх, агресивність. Усе це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій примітивній формі, як це тиражується в сотнях сучасних романів та серіалів[8, c. 352-353].

Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність — банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch — несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 — 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад — сучасна телевізійна реклама), він навіть претендує на один із стилів постмодерністського мистецтва.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура — найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу[4, c. 122].

2. Сучасний рівень культури. Тенденції розвитку сучасної української культури

Стан культури — це внутрішнє обличчя, душа, найбільш характерна і загальнозначуща цінність як особи, так і спільноти, а отже, рівень культури — вирішальна умова їх обопільного прогресу.

У посланні діячів культури і мистецтва до народу (1 липня 1990 р.) зазначалося: "Катастрофічне падіння рівня культури, штучне приниження її авторитету, що склався історично, — симптом тяжкої хвороби, яка загрожує виродженням цілим народам". Усвідомити цю самогубну ситуацію в країні, відчути загибель культури можуть лише ті, в кому жевріє духовна чутливість. Саме вони заговорили про необхідність нової культурної політики. Однак у добу перебудови навіть не виникла думка скласти план виходу з культурної кризи, культурної руїни, в якій опинилася країна. Становище ускладнюється нерозумінням того, що причина всіх криз — у духовно-моральному паралічі суспільства, людини і що вирішальний конфлікт на початку XXI ст. криється у конфлікті соціуму промислової цивілізації і соціуму культури.

Будь-який вид людської діяльності поза культурною формою і змістом перетворюється на стадне, рабське існування. Оскільки низький рівень політичної культури або навіть відсутність останньої призводять до значних негативних наслідків, у людей виникає об'єктивна потреба оволодіння політичною культурою, механізмами свідомої реалізації себе у житті.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»)[10, c. 345-347].

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики[5, c. 289-290].

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

Стан сучасної української культури вкрай важко описати з якогось одного боку. Важко охарактеризувати те, що по суті своїй не можна вкладати в якісь рамки. Культура – поняття надто багатогранне і має ряд компонентів.

Говорячи про сучасну українську культуру, зокрема про сучасну молодіжну культуру, необхідно брати до уваги ті чинники, які її формують, а на даний момент таких є декілька.

З великою тривогою сприймає українське суспільство долю сучасної культури. За роки незалежності України багато що відродилось і повернулось, багато відкрилось нового, до чого ми не мали доступу. Цьому сприяли перебудовчі, трансформаційні процеси.

З одного боку, триває боротьба за подолання загальної кризи, яка охопила всі сторони розвитку суспільства, з іншого – відродження культури, якому гостро протидіють і частина русифікованих владних структур, і русифікований пролетаріат. Але попри це, саме завдяки культурі, її творчим процесам відбувається становлення нашої держави. Культура є визначальною системою у її будівництві[2, c. 205-207].

Сьогодні відбувається зацікавлення суспільства в тому, щоб краще влаштувати наш державний дім. Це дає реальні зрушення. Посилилась увага до національної культури, етнічних культур інших народів, визріває підтримка у формуванні їх своєрідності і самобутності (зросла увага до мови, літератури, звичаїв, традицій), відбувається пожвавлення культурної діяльності. Йде процес відродження, знайомство нових поколінь із забороненими сторінками нашої культури. А вона майже вся була… заборонена! Історія культури збагатилася новими забутими постатями, з’явився реальний матеріал для її вивчення.

Художнє життя стало багатшим, різноманітнішим і набагато складнішим. Розширюється сфера художньої творчості, з’явились нові театри, ансамблі, господарські об’єднання, що дає змогу виявити потенційні таланти і реалізувати їх можливості у сфері культури. Відновлюються права вітчизняної релігійної культури. Відновлюється історична правда, культурна пам’ять народу. Відкрилось десятки нових парафій, церков, монастирів, стала можливою відбудова і освячення Святогорської лаври (третьої в Україні!), робляться спроби щодо об’єднання православної церкви. Розширюються уявлення про світову культуру, збагачується взаємообмін і взаємовплив культур. Набули прав чимало цивілізованих форм культурного обміну. Усі ці позитивні тенденції породили нові проблеми.

Сучасний стан культури в Україні характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору.

Це потребує нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. Державна політика в галузі культури має бути спрямована на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури в Україні.

Українське театральне мистецтво давно відоме у світі. Сьогодні про нього говорять імена Богдана Ступки, Андрія Жолдака, Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, Ади Роговцевої, Богдана Бенюка, Олекси Вертинського, Ярослава Стельмаха, Михайла Мельника та багатьох інших.

Українське кіно також займає належне місце у світовій культурі. Однак сьогодні штучно створено атмосферу, ніби у нас немає національного кіно.

Українські літератори займають особливе місце у світовій культурі. Далеко за межами України відомі Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Володимир Базилевський. Не менш відомі імена молодої когорти – Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любка Дереча, Марії Матіос, Сергія Жадана, Василя Герасим’юка та багатьох інших[7, c. 213-214].

Проте наша культура й досі фінансується державою за все тим же залишковим принципом. Покинута напризволяще, вона здала позиції не кращим іноземним зразкам, мета яких – звільнити соціальний простір. Триває маргіналізація всього українського. Захід не поспішає до ділового і культурного партнерства. Йде нелегка боротьба між негативними і позитивними тенденціями, що й визначатиме характер соціокультурної дійсності у наступні десять років.

До негативних тенденцій слід віднести і комерціалізацію літератури, мистецтва; вестернізацію художньої культури, вільну конкуренцію культур, що завжди призводить до задушення національної культури.

Характерною рисою сучасної української, як і світової, культури є гуманізм.

Сьогодні людство вступає в нову епоху, яка має вирішити його долю і долю всього живого. Тому гуманістичні цінності, які вироблялись тисячоліттями, переосмислюються на рівні нових цивілізаційних вимог. Людський добробут потребує непосильних жертв від природи.

Масова культура – культура для широких мас при будь-якій владі – замінює реальний світ світом мрій, фантазій, ілюзій, вимислів, міфів, вона знімає психологічне напруження, і в цьому її терапевтична функція. Однак у масовій культурі дуже часто страждає моральність мистецтва. Головний засіб масової культури – це створення іміджу і образу.

В українській національній культурі існує й такий феномен, як контркультура, яка виникає із суспільної потреби протистояння і заперечення. Це особливий вид морального протесту.

Кілька останніх десятиріч становлення світової культури свідчать: народжується нова соціокультурна реальність. Україна впевнено рухається до інформаційного суспільства.

Для інформаційного суспільства є характерним:

• створення національного культурно-інформаційного простору;
• посилення ролі науки;
• впровадження нової техніки, розробка і застосування новітніх технологій (комп’ютерних, інформаційних), біотехнологічних, біогенних, автоматизації виробництва, служби сервісу;
• збереження та трансляція культури в мережі технізованих засобів масової комунікації (радіомовлення, телебачення), формування нового соціального порядку, який ґрунтується на телекомунікації.

Сучасна культура ґрунтується на загальнолюдських цінностях, правах особистості, гуманізмі, творчому розвитку особи, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до природи[3, c. 371-372].

Висновки

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття — характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Падіння духовного рівня людей, девальвація пронесених через віки моральних і культурних цінностей особливо помітно позначаються на молодому поколінні. Прогресуюча аморальність і бездуховність стали основою для шаленого поширення наркоманії, венеричних захворювань, СНІДу. Тому недостатнє фінансування освітньої галузі в Україні, обмеження доступу до отримання якісної освіти, особливо для молоді з сільської місцевості, створює надзвичайно серйозну загрозу майбутньому розвитку нашої держави. По суті ми руйнуємо фундамент, базис для подальшого позитивного розвитку українського суспільства. Такий рівень державного фінансування практично прирікає наукову сферу нашої держави на принизливе животіння й подальше вимирання.

В основу подальшого розвитку має лягти не лише ідея підвищення матеріального добробуту нашого народу. Ми маємо повною мірою усвідомити себе історичною нацією, частиною потужного слов’янського етносу, витоки якому дала наша земля, частиною загальнолюдської спільноти, відповідальної, як і всі, за долю і майбутнє всього світу.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

3. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

4. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

8. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

9. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

10. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

11. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.