Основні закономірності й принципи виховання

Категорія (предмет): Педагогіка

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Закономірності процесу виховання.

2. Основні принципи виховання.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Виховання дітей — це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми створюємо любов'ю — любов'ю батька до матері і матері до батька, любов'ю батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.

Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до потреб — першому, елементарному і навіть у якійсь мері примітивному побуднику людських учинків, людського поводження — приєднується більш сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник — борг. Власне, людське життя починається з того моменту, коли дитина вже робить не те, що хочеться, а те, що треба робити в ім'я загального блага.

Діти, почавши своє життя цілком безпомічними істотами, так багато одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття подяки, любові і свого роду гордості своїми батьком і матір'ю. Не тільки сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що позбавилися чи батька чи мати, часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від відсутності в їх спогадах пам'яті про батьківську ласку, сімейні радощі, невипробувані синівські почуття і т.п. Навпаки, ті, що випробували щастя, що мали гарне сімейне життям, згадують, що вони, дітьми, вважали мати красунею, незвичайно доброю, а батька — розумним, вмілим і т.п., хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як недурною людиною. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.

Мета цієї роботи — обговорити проблему виховання дітей, його основні принципи, закономірності та особливості.

1. Закономірності процесу виховання

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.

Найважливішим засобом освіти і виховання є навчання, під яким розуміється процес передачі і активного засвоєння знань, умінь і навиків, а також способів пізнавальної діяльності, необхідних для здійснення безперервної освіти людини. Процес навчання є двостороннім, таким, що включає як взаємозв'язані частини єдиного цілого: викладання — діяльність педагога по передачі знань і керівництву самостійною роботою що вчаться і діяльність учнів по активному оволодінню системою знань, умінь і навиків — учення.

У процесі виховання особливо важливими є такі закономірності.

1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потребами та умовами виховання. Розвиток суспільства зумовлює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв'язку з розбудовою незалежної Української держави виникла потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.

2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різноманітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).

3. Опора у виховному процесі на позитивні якості дитини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.

4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, їі духовну, емоційну сфери. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

5. Визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом діяльності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.

У вихованні закономірності виявляються в усьому різноманітті взаємозв'язків і взаємоперетворень. їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації.

Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов'язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова незалежної держави Україна потребує формування в підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії та культури.

Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в природному для нього національному річищі з урахуванням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину мають оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямованих на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви поведінки визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання. і навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, на дійсність.

Закономірності виховання кожним вченимтрактуються по-своєму. Тому немає однакових підходів. Одинз підходів до закономірностей виховання, представлений нижче. Коротко розкриваються основні закономірності виховання.

Закономірності навчання:

виховний характер
обумовленість соціальними потребами
залежність від умов його протікання
взаємозалежність процесу навчання, виховання й розвитку
взаємозалежність навчання й реальних навчальних можливостей учнів
єдність методів і форм навчання.

Виховання — процес цілеспрямований знепередбаченим, неадекватним результатом. Для нього характерна високий ступінь невизначеності, тому що потенційні можливості дитини реалізуються в ньомутак, що ні він сам, ні хто іншоїпро це нічого не знають. (Вплив безлічіфакторів, які неможливо врахувати, приводить до непередбачуваності, невизначеності, імовірності результату. Імовірність, взагалі, — фундаментальний принцип життя й культури.

Виховання — перетворення потреб. Існує діалектичний зв'язокміж незадоволенням і перетворенням потреби. Відомо що, потреба- нестаток у чому-небудь, мотив — внутрішні чинності, які пов'язані з потребою й спонукають до певноїдіяльності. Нижче наведенідві схеми ієрархії потреб.

Симонов, наприклад, уважає, що завдання виховання полягає в задоволенні потреб. Так, діти до 13-15 років реалізують потреби в біологічному саморозвитку, а діти після 13-15 років переважає розвиток соціальних потреб у самоствердженні, у самовираженні, у самовдосконаленні. Зміст діяльності дітей у процесі виховання обумовлено їхніми потребами, що змінюються, і тому варіативно, визначається на кожний даний момент розвитку актуальними потребами. Розвиток особистості йде через діяльність, ставить дитини перед проблемами його непідготовленості до цієї діяльності. Рішення протиріччя — спільно — розділена діяльність. Суть її в дотриманні пропорційного співвідношення зусиль дитини й зусиль педагога. Ця діяльність допомагає дитині відчувати себе суб'єктом діяльності.

Гарний педагог — педагог, що вміє організовувати діяльність дітей, обумовлену їхніми потребами й провідну до розвитку їхніх здатностей, культуросообразну діяльність.

Виховання діалогічно й анонімно. Виховання — завжди взаємовідносини суб'єкт — об'єкт. Схована й анонімна позиція педагога забезпечується спільною діяльністю, предметної (наприклад, малюємо, а не займаємося естетичним вихованням).

Виховання — переривана-безперервна діяльність. Подійність виховання — те, що відбулося в дитині тут і зараз, момент, ухвалення самостійного рішення, подолання — стрибка в моральному вихованні. Виховання, у той же час, безупинно — воно йде протягом всього життя.

Рефлективність — результат діалогічності. Виховання відбувається в момент, коли зовнішній діалог переходить у внутрішній і виникає осмислення, оцінювання, коли, наприклад, дитина говорить "Більше так не буду робити".

Виховання завжди пов'язане з культурним середовищем, але не прямо, а через посередника — значимого іншого. Вплив, виховний вплив робить тільки значима людина, що транслює «привласнені» їм самим досягнення культури (наприклад, читання казок маляті).

Виховання — це трьохприватний процес, що включає розробку культурного матеріалу, доцільність у діяльності й діалогічність у взаємодії.

Знання закономірностей виховання — необхідна передумова успішної діяльності педагога.

Закономірності виховання: (стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки в ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра):

органічний зв'язок виховання із соціальними потребами й умовами виховання
людина виховується під впливом різних факторів
найбільш успішне виховання відбувається в національному руслі з урахуванням національного менталітету вихованця
результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній мир дитини, його духовну сферу, на формування його думок, поглядів, переконань
визначальна роль діяльності й спілкування у вихованні.

Розглянуті закономірності, якщо взяти їх у сукупності, дають подання про те, який повинна бути практична організація виховного процесу. Потрібно добре усвідомлювати, що визначення принципів практичної діяльності є не вихідний пункт дослідження, а його заключний етап, оскільки принципи вірні лише тоді, коли вони відповідають сутності цієї діяльності. Однак по давно сформованій традиції в педагогіці основна увага звертається не на розкриття закономірностей виховання, а головним чином на формулювання його принципів. Про закономірності ж виховання в багатьох підручниках і наукових працях навіть не згадується. У даному ж випадку розглянуті вище закономірності виховання виступають як основні принципи, або вимоги, на основі яких необхідно здійснювати навчально-виховну роботу в школі.

2. Основні принципи виховання

Сучасна педагогічна наука переглядає традиційні принципи виховання, переосмислює їх під кутом зору сучасних вимог до національного виховання в Україні. При визначені принципів виховання, їх характеристики вчені намагаються поєднати традиційні досягнення з новими ідеями в теорії виховання.

Принцип — загальне керівне положення, що вимагає сталості дій при різних умовах і обставинах. Це дуже високий ступінь узагальнення, інакше принцип не може бути реалізований у неповторних приватних ситуаціях, у незвичайних групах дітей. Узагальнений характер принципу дозволяє їм керуватися завжди. Однак їх повинне бути небагато, щоб тримати їх у пам'яті як деякі вихідні установки.

Принципи виховання — вихідне положення, що ми використаємо в процесі виховання: цілеспрямованість, зв'язок з життям, єдність свідомості й поводження, виховання в праці, комплексний підхід, виховання особистості в колективі, з'єднання педагогічного керівництва з ініціативою й самодіяльністю учнів, повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю, індивідуальний підхід, послідовність, єдність педагогічних вимог школи, родини й суспільства.

Принцип навчання: вихідна умова до процесу навчання, що випливає із закономірностей його ефективної організації. Основні принципи: наочності, науковості, систематичності й послідовності, активності навчання, свідомого засвоєння знань, доступності, емоційності, що виховує навчання, що розвиває навчання, цілеспрямованості й мотивації, індивідуального підходу до що вчиться, оптимізації навчального процесу, гуманізації навчання.

Союз трьох принципів виховання надає вихованню гармонічно, що сполучаються характеристики: філософську, діалогічну, етичну. Вони не можуть існувати одна без іншої, тому ми говоримо про систему принципів їхнього взаємозв'язку, тому що виникають вони з певної нами сутності виховання.

У такий спосіб вимоги, пропоновані до принципів : обов'язковість, комплектність, рівнозначність.

У різних авторів різне формулювання принципів виховання. Наприклад, педагогічна спрямованість принципів у Подласого І.П. Він виділяє наступні принципи: суспільна спрямованість виховання, зв'язок виховання з життям і працею, опора на позитивне, особистісний підхід, єдність виховних впливів: родини, школи й т.д. Макаренко А.С. указує, наприклад, на принципи: єдність поваги й вимоги та ін. Амоношвілі Ш.А. виділяє принцип одухотворення обставин у педагогічному процесі. О.С. Газман говорить про принцип вироблення на основі цінності лінії свого життя. Таким чином, спостерігається різноманіття підходів до принципів виховання, але всі вони спрямовані на успішну реалізацію цілей виховання — всебічний, гармонійний розвиток особистості.

Так, учені В. Лозова, А. Троцко пропонують, як керівництво до дій такі основні принципи виховання:

— принцип гуманізму виховання;

— принцип урахування вікових та індивідуальних особливостей школярів;

— принцип цілісного підходу до виховання.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів.

Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Діяльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — розвиває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануванні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залучення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблажливість, потурання примхам учнів.

4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, пр0думаного змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громадськості. За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки «усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини», виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. «Природа хоче, — писав французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Гуманізація. Означає створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.

13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності.

Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості.

14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.

У цілому ефективність виховання особистості школяра залежить від організації інтегрованого процесу навчання, характеризується морально-духовно змістом, розвиненою системою моральних взаємин, емоційною насиченістю, що і перетворює процес навчання в активну форму життєдіяльності. На засадах такої життєдіяльності школяр задовольняє свої потреби в самопізнанні, самореалізації, самовизначенні. Внаслідок цього відбувається зростання його особистісних потреб, збагачення моральних мотивів і способів власної самореалізації й самоактуалізації.

Висновки

Виховання дітей — це важлива умова нашого життя. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане — це наше майбутнє горе, наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед усією країною. Виховувати дитину легше, ніж перевиховувати. Перевиховання вимагає більше сил, знань і терпіння.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою.

Виховання − це багатофакторний процес свідомого, цілеспрямованого й систематичного формування особистості, який залежить від ряду об’єктивних і суб’єктивних чинників і досягає своєї мети, за умови максимальної активізації її особистісної діяльності. До об’єктивних чинників належать соціально-історичні особливості, культурні традиції, в яких розкривається система соціальних впливів. До суб’єктивних – цілісна змістовно-оформлена продуктивна навчально-пізнавальна діяльність, психологічні особливості та ціннісні орієнтації учасників виховного процесу, рівень професійної майстерності вчителя. Тож виховання повинно активізувати процес включення дитини у виховну діяльність, точніше самодіяльність, яка розгортається під дією тих чи інших впливів.

Список використаних джерел

1. Максимюк С. Педагогіка: Навчальний посібник/ Світлана Максимюк,; М-во науки і освіти України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. — К.: Кондор, 2005. — 670 с.

2. Мойсеюк Н. Педагогіка: Навчальний посібник/ Неля Мойсеюк. — 4-е вид., доп.. — К., 2003. — 615 с.

3. Омеляненко В. Л. Педагогіка: Навч. посіб. для пед. навчальних закладів/ В. Л. Омеляненко, С.Г. Мельничук, С.В. Омельяненко; М-во освіти України; КДПУ ім. В.Винниченка. — Кіровоград: Б.в.. – 1997 — Ч. 2: Теорія виховання ; Школознавство ; . — 2004. — 138 с.

4. Пальчевський С. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Пальчевський,. — К.: Каравела, 2007. – 575 с.

5. Рацул А. Педагогіка: опорний конспект: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Анатолій Рацул,; М-во освіти і науки України. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2005. — 347 с.

6. Фіцула М. Педагогіка: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. — 2-ге вид., виправлене, доповнене. — К.: Академвидав, 2005. — 559 с.

7. Шадських Ю. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів/ Юрій Шадських,. — 2-ге вид., виправлене. — Львів: Магнолія 2006, 2007 . – 319 с.

8. Ягупов В. Педагогіка: Навчальний посібник/ Василь Ягупов,; Ред. С. В. Головко (гол.), Т. В. Янголь. — К.: Либідь, 2002. — 559 с.