Особистість та її самоконтроль

1…Етичні вчення Стародавнього Сходу.

2. Зміст і функції морального ідеалу. Совість та сором як форми морального самоконтролю особистості.

3… Пам’ять у житті людини. Види пам’яті.

4. А. Т. – активний метод психотерапії. Загальна характеристика, знання А. Т.

Список використаних джерел.

1.Етичні вчення Стародавнього Сходу

Як відомо, східній культурі притаманні такі риси як міфологічне відношення до світу, канонізовані стилі мислення і діяльності, пріоритет традицій, домінування общинної свідомості, що характерно первісному суспільству.

Спільне для усього давньосхідного регіону міфологічне мислення було тісною інтегруючою силою. Міф був поставлений на службу деспотичній східній державі. Міфологічні боги стають втіленням і уособленням нового, уже не общинного, а державного порядку. Взагалі традиції, міфи, канонізовані стилі мислення становлять культурну домінанту Сходу.

Слід зазначити й те, що розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі, державності зумовили виникнення у країнах Стародавнього Сходу наукових знань, сприяли поширенню освіти. Саме тут вперше була створена писемність, зародилися фундаментальні та прикладні наукові знання з медицини, астрономії, фізики, математики, хімії, історії, географії, правознавства, виникає література, зростає рівень музичного та образотворчого мистецтва.

Характерною особливістю суспільних відносин в країнах Стародавнього Сходу було тривале збереження пережитків родового ладу й сільської общини, що зумовлювало відносний консерватизм суспільного ладу й культури Стародавнього Сходу. В духовній сфері це, зокрема, знаходило вияв в абсолютному пануванні релігії і повільному відокремленні від неї науки. Поруч з цим, внесок, зроблений цивілізаціями Стародавнього Сходу до світової культури, був величезним. Це були перші по-справжньому тверді кроки людини на шляху до опанування і осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця у ньому.

2. Зміст і функції морального ідеалу. Совість та сором як форми морального самоконтролю особистості

Найбільш широкою і узагальненою формою моральної свідомості є моральний ідеал. Моральний ідеал – це поняття моральної свідомості в якому моральні вимоги, які ставляться перед людьми, виражені у вигляді образу морально-досконалої особи, уявлення про особистість яка ввібрала в себе всі найбільш високі моральні якості.

Моральний ідеал відображає як наявне – об’єктивно існуючі моральні відносини, так і майбутнє – об’єктивну необхідність їх подальшого розвитку. В цьому плані моральний ідеал – це санкціоноване суспільством або іншим об’єктом моралі уявлення про найдосконаліші моральні відносини, яке відображає прогресивні тенденції морального розвитку в їх спрямованості в майбутнє.

Вчинок – не стільки одномоментний акт, скільки процес дій. Моральні відносини створюють конфліктну ситуацію: після оцінки її людина приймає рішення, керуючись певними мотивами; вибравши засіб вона здійснює

Вольовий акт. Цей результат мимоволі оцінюється іншими і викликає відповідну дію, що знову означає спілкування. Така роль вчинку як „зв’язуючої ланки” в системі моральної свідомості і відносин.

Моральний вчинок в свою чергу складається з ряду елементів: власне дія, попередня йому діяльність моральної свідомості – спонукання, мотив, намір, вибір рішення; наступна діяльність моральної свідомості – самооцінка людиною свого вчинку і відношення до його оцінки з боку оточуючих.

Особливістю існування, функціонування, розвитку та співвідношення трьох основних елементів моралі – моральної діяльності, моральних відносин та моральної свідомості є те, що майже ніколи не існує повного співпадіння між ними. Ці елементи постійно знаходяться у стані розвитку і протиріч, навіть, в рамках кожного з цих елементів постійно відтворюються ці діалектичні протиріччя, наприклад, в моральній діяльності – між метою, засобами і результатами; в моральних відносинах – між відношення людини до себе і до інших, до представників своєї власної соціальної чи професійної групи та інших; в моральній свідомості – між її нормами та ідеалами.

Функції моралі являють собою синтез і призначення її основних елементів (почуттів, норм, принципів, понять, ідеалів).

В сучасній літературі в якості основних виділяють пізнавальну, ціннісно-орієнтуючу, регулятивну, виховну функції моралі:

1. гносеологічна (пізнавальна) функція моралі полягає в тому, що мораль відображає спеціальній соціальний об’єкт – взаємовідносини людей, які проявляються в моральних почуттях, нормах, принципах, поглядах, оцінках. Вона надає індивіду знання цінностей, значимість існуючих суспільних відносин. Істинність чи хибність моральних цінностей визначається людською практикою, соціальним досвідом людей;

2. ціннісно-орієнтуюча функція моралі зв’язана з оцінкою існуючих моральних відносин крізь призму потреб суспільства, окремих груп, індивіда. Її суть в тому, будь-яка система моральних норм, принципів і ідеалів становить собою сукупність цінностей, які служать орієнтирами діяльності суспільства і особи. Індивід, опановуючи систему цінностей, вироблену суспільством, формує свої погляди і переконання, які служать для нього засобами орієнтації;

3. регулятивна функція – основна функція моралі. Мораль регулює, направляє в певне русло відносини між людьми (ставлення людини до людини, сім’ї, групи, суспільства). Безпосереднім внутрішнім регулятором поведінки є почуття (почуття обов’язку, совісті), зовнішнім – норми. Важливу роль в цьому процесі відіграють принципи і ідеали. Але на відміну від почуттів і норм, які визначають поведінку в конкретних, типових ситуаціях, принципи і ідеали надають загальну спрямованість поведінці, не індивідуалізуючи її до типових конкретних ситуацій;

4. виховна функція полягає в тому, що конкретизуючи в собі моральний досвід людства, мораль транслює його зміст в надбання кожного нового покоління людей. Зміст морального виховання і полягає в тому, перш за все, що людина, вступаючи в життя, повинна сприймати загальнолюдські моральні цінності як свої, виступати за їх утворення і примноження.

Совість — особливий морально-психологічний механізм, що діє зсередини нашої власної душі, причепливо перевіряючи, чи виконується обов'язок. Головна функція совісті — самоконтроль. Совість нагадує людині про її моральні обов'язки, про відповідальність, яку вона несе перед іншими і перед самою собою. Совісна людина — це людина з гострим почуттям морального обов'язку, що пред'являє до себе високі моральні вимоги. Совісний ніколи не ставиться до себе поблажливо, запитує із самого себе зі всією строгістю, не шукаючи виправдань. Тихий, але наполегливий голос совісті — наймогутніше знаряддя моральності, він звучить у людині тоді, коли ніякого зовнішнього контролю немає, і суб'єкт, наданий самому собі, здавалося б, міг діяти без усяких обмежень. Однак обмежником безкрайньої свободи виступає саме совість, яка є застереженням і докором з боку власного "я". Совість тривожить особистість, не дає їй морально заснути, змушує її коректувати свої вчинки відповідно до цінностей і встановлень, які існують у суспільстві.

Безсовісною називають людину, в якої відсутня совість як могутній внутрішній контролер. Така людина, по суті, аморальна, тому ще нею не засвоєні, не прийняті душею найважливіші моральні орієнтири. Безсовісного стримує тільки зовнішній контроль, його потрібно стримувати, щоб він не наносив шкоди оточуючим. Як тільки істота безсовісна одержує свободу, вона відразу виявляє свого крайню шкідливість: бреше, краде, знущається з інших. Цікаво те, що психологи звернули увагу на такий факт: у сім'ях, де існує жорсткий зовнішній контроль і жорстокі покарання, є більше шансів виростити безсовісну людину, яка не розуміє нічого, крім батога. Вона буде йти до своєї мети, прагнучи уникати зовнішнього покарання й анітрохи не звертаючи уваги на страждання оточуючих. Люди, які виростають в атмосфері уваги і ласки, глибоко засвоюють моральні норми й ідеали, вони співчувають оточуючим, сприймають їх страждання як свої і прагнуть не робити зла.

Совість — феномен емоційний, вона виявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, через тривожність і заклопотаність людини моральністю і гуманністю своєї поведінки. Про неї говорять «муки совісті», «каяття совісті». Будучи за своєю природою емоційною, совість виступає в якомусь розумінні як надрозумна. Звичайно, совість включається тільки тоді, коли людина знає моральні норми. Якщо вона не знає їх і «морально безневинна», то і совість у ній не може заговорити. Щоб переживати з приводу власного відступу від цінностей, потрібно їх знати і приймати душею. У цьому розумінні совість пов'язана з розумом. Однак розум — великий хитрун стосовно того, як знайти виправдання для нашої неморальної поведінки. Коли людина відступає від велінь моралі, вона звичайно говорить собі: «я не міг», «я не встигав», «мої старання все рівно не дали би результату», тобто шукає раціональні практичні аргументи, які обґрунтовують власну недосконалість Ось тут і набирає сили надрозумна природа совісті. Совість ігнорує раціональні аргументи, багатослівні міркування і неправдиві докази. Вона приходить до людини почуттям, яке без слів говорить: «Ти брешеш собі, ти міг повестися по-іншому». Совість дорікає мовчки, але невідступно. Вона змушує людей говорити самим собі правду і, зрештою, починати реальні зусилля для виправлення ситуації, якщо це, звичайно, можливо.

Совість — це внутрішній самозвіт за виконання певних моральних обов'язків, які далеко не завжди збігаються з обов'язками абстрактного морального суб'єкта і можуть значно від них ухилятися. Людина може вважати своїм обов'язком здійснення кровної помсти і мучитися докорами совісті за те, що не змогла її здійснити. Або хтось зобов'язаний доповідати начальству про благонадійність оточуючих, і його мучить совість, що він пожалів свого сусіда і приховав від влади його критичні розмови. У подібних випадках завжди постають питання: чи є справжнім те добро, яке ми усвідомлюємо? Чи тим ідеалам ми служимо? Виникає проблема ієрархії цінностей, рефлексії з приводу самих установок нашої совісті. І тут совість неминуче знову повертається до розуму, без якого людина не може зробити правильний вибір у складній ситуації.

Совість наполегливо нагадує людині про її відповідальність перед собою і перед іншими за виконання моральних обов'язків, говорить про необхідність відповідності їм. Двома найважливішими високоемоційними формами переживання моральної відповідальності, а також своєї невідповідності велінням обов'язку є сором і провина.

Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з якими нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належне і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором — це гнів, повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людьми за себе чи за своїх близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах — це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комплексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Сором підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття безсилля.

У соромі домінують інші, навіть якщо в момент здійснення небажаного вчинку людина одна і ніхто безпосередньо за нею не спостерігає. Їй може бути соромно перед собою, а це почуття — не що інше, як спроектований усередину нашої душі погляд інших. Інші спостерігають за нами з глибини нашого «я», судять нас нашим власним внутрішнім голосом, пред'являють моральний еталон, владно вказують на нього.

Коли людина соромиться, інший з'являється перед нею як істота більш висока — могутня, здорова і здібна. Він може зневажити того, хто соромиться, і залишити його на самоті. Людина, яка соромиться, почуває себе об'єктом оцінки, її власні суб'єктивні сили і потенції сковані соромом, паралізовані. Ж.-П. Сартр пов'язує феномен сорому із самою нашою об'єктністю, яка виникає під поглядом іншого, зверненим до нас ззовні. Саме під цим поглядом ми розгублюємося і червоніємо: ми не знаємо, що робить з нас погляд іншого, яким він нас бачить. А якщо цей погляд із глузуванням, то він безпосередньо приписує нам приниженість і недосконалість.

Особливо соромляться чужих, старших і вищестоячих. Це відбувається, напевно, тому, що всі три названі категорії людей, по-перше, виявляються високо значущими, а по-друге, між мною і ними існує дистанція, яку я не можу перебороти з власної волі. При такій дистанції неможлива ідентифікація: чужі, старші і вищестоячі не можуть подивитися на мене ніби зсередини мого «я», зрозуміти мене і простити. Вони цілком зовнішні, вони судять за всією строгістю моральних норм, не відступаючи від них. Вони бачать мене ззовні — як закінчену річ, яка вже не зміниться, не покращиться, і змушують мене костеніти в моєму соромі, у свідомості моєї недосконалості.

У той самий час близькі люди, ровесники і ті, хто рівний за соціальним статусом, набагато більше здатні зважити на наше становище, побачити ситуацію зсередини, поспівчувати, можливо, навіть знайти виправдання помилкам і похибкам. Вони не так сильно об'єктивують нас, не так суворо і нещадно докоряють, тому і соромитися їх доводиться менше. Але, звичайно, якщо вони багато значать для нас, то і тут ми відчуваємо сором — гнів на себе за те, що впали в очах настільки дорогих людей.

Цікаво те, що сором людина може відчувати не тільки від докорів, але і від надлишкових похвал, від дифірамбів, які, здавалося б, повинні тільки радувати. Зрозуміло, це відбувається лише з дуже совісними людьми, які відчувають незручність, думаючи, що насправді в них немає тих достоїнств, які їм приписують, їм соромно і за тих, хто надто щедро хвалить, і за себе, оскільки вони змушені слухати завищену оцінку. Втім, людині самозакоханій такий вид сорому не загрожує.

Пробудження в людей почуття сорому завжди було формою суспільного впливу. Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна розділити на два види, культури провини і культури сорому. До культур провини звичайно відносять західне суспільство, де акцент морального контролю перенесений усередину людської сутності, а до культур сорому — східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, китайську. Там публічна ганьба була провідною моральною формою регуляції поведінки. Однак не варто недооцінювати різні форми викликання сорому й у європейському суспільстві. Ганьба і тут завжди була страшним покаранням, нітрохи не меншим, ніж фізичний біль. Іноді люди сприймали знеславлення як кару гіршу, ніж смерть, і воліли скоріше погодитися на страту, ніж пожертвувати добрим ім'ям і піддатися публічному презирству. Офіційна влада завжди застосовувала сполучення тілесних покарань і ганьби. Так, якщо людину шмагали, то після здійснення екзекуції її прив'язували до ганебного стовпа, щоб усякий, хто проходив повз, міг засуджувати її, насміхатися і знущатися з неї. Словосполучення «ганебний стовп» стало символічним, що означало вищу міру відчуття презирства від оточуючих і власного сорому.

3. Пам’ять у житті людини. Види пам’яті

Па́м'ять, психічний феномен, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Пам'ять — одна з найважливіших функцій людського мозку.

Якщо сприйняття — це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на органи чуття в даний час, то пам'ять — це відображення реальності, що діяла в минулому.

Пам'ять — це здатність людини фіксувати, зберігати і відтворювати інформацію, досвід (знання, навички, вміння, звички). Людська пам'ять утримує два види інформації: генетичну (видову) та набуту (прижиттєву).

Виділяють такі види пам'яті за методом запам'ятовування:

— мимовільна — інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

— довільна — цілеспрямоване заучування, за допомогою спеціальних прийомів, і ефективність запам'ятовування тут залежить від прийомів, цілей запам'ятовування;

За тривалістю збереження інформації:

— сенсорна пам'ять триває 0,2 — 0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні.

— короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу — від кількох секунд до хвилини;

— довготривала пам'ять — збереження інформації протягом тривалого часу;

— оперативна пам'ять — проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

Короткочасна пам'ять є практично повністю автоматичною і працює без якої-небудь свідомої установки на запам'ятовування. Людина може охопити поглядом близько семи предметів, запам'ятовуючи у середньому від п'яти до дев'яти одиниць інформації, які вона спроможна точно відтворити через кілька десятків секунд після їхнього пред'явлення. Тому обґрунтовано вважають, що обсяг короткочасної пам'яті становить (7±2) елементи.

Довготривала пам'ять забезпечує людині тривале збереження знань, умінь і навичок, що потрібні в житті. Встановлено що інформація найкраще запам'ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Перший складає 15-20 хв., що зв'язано з роботою короткочасної пам'яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам'яті. Найкраще повернутися до вивченого через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися як новий.

Виявляється, що пам'ять не локалізована в якійсь конкретній частині мозку; вона може залежати від зміни шляхів, якими проходять нервові імпульси при їхньому поширенні в мозку. Пам'ять можна тренувати шляхом постійного використання так, щоб між нервовими клітинами (нейронами) мозку установилися чіткі зв'язки. Події, що запам'ятовуються в короткочасній пам'яті, швидко забуваються, у той час як події, що залишилися в довгочасній пам'яті, запам'ятовуються надовго і можуть бути відновлені через багато років.

1.А. Т. – активний метод психотерапії. Загальна характеристика, знання А. Т

Психотерапія — це комплексний лікувальний вербальний і невербальний вплив на емоції, судження і самосвідомість людини при психічних, нервових і психосоматичних захворюваннях. Методи клінічної психотерапії — гіпноз, вселяння і самонавіяння, раціональна терапія й ін. Ці методи спрямовані на зменшення або усунення хворобливої симптоматики.

Психологу, який працює в системі народної освіти, консультативних службах, лікарнях, часто приходиться проводити роботу з психокорекції. В залежності від досвіду психолога, місця й умов праці, контингенту психолог застосовує різні методи і методики психологічної корекції.

Одним з найважливіших принципів роботи з психокорекції є конфіденційність: усе, що розповідає дитина психологу в ході бесіди, не може бути повідомлено педагогам і навіть батькам дитини. Виключенням з цього правила можуть бути тільки ті вкрай рідкі випадки, коли інформація має загрозливий характер для життя і здоров'я навколишніх, наприклад, підліток повідомляє про убивство, що готується, і т.п. Якщо інформація стосується здоров'я самого обстежуваного підлітка (вагітність, венеричне захворювання, вживання наркотиків, прагнення до самогубства, необхідно разом з підлітком прийти на консультацію до лікаря відповідного профілю і (по можливості) переконати його розповісти про те, що трапилося, батькам.

У залежності від віку клієнта, бажаний заключити з ним договір про цілі роботи з психокорекції і методи перевірки її досягнення. Важливим моментом є установлення визначеного довірчо-ділового стилю спілкування з дитиною, що відрізняється від системи відносин учитель-учень, дитина-батько рівністю партнерів, більшою волею творчого самовираження. Цьому може сприяти і ряд чисто технічних моментів устаткування кабінету, робоча поза, час роботи і т.д.

Якщо робота з психокорекції не є частиною психодіагностичного обстеження, то варто досить інтенсивно розрізняти (для себе і клієнта) ситуації діагностики і корекції. Це допомагає змінити стиль спілкування і поведінки в ході роботи. Діагностичне обстеження проводиться за робочим столом психолога; “робоче місце” обстежуваного повинне бути розташоване так, щоб йому було зручно розглядати матеріал пропонованої методики, читати, писати, малювати. Для роботи з корекції бажане розміщення дитини в м'якому кріслі так, щоб психологу було добре видно уся фігура клієнта. Для дітей молодшого віку нормою може бути розташування клієнту і психолога сидячи на підлоги.

У залежності від виду роботи з психокорекції може знадобитися спеціальне устаткування кабінету: магнітофон, відеомагнітофон з відеокамерою, спеціальні іграшки і посібники, м'яке покриття підлоги і т.п. Тривалість одного сеансу роботи з психокорекції звичайно триває близько 1 години. але в залежності від віку дитини, його індивідуальних особливостей, складності проблеми може варіюватися в досить широких межах. Необхідно, щоб кожен сеанс був позитивно довершений: клієнт справився з проблемою, або якоюсь її частиною, навчився чомусь новому і т.п. Не можна припиняти сеанс, якщо дитина почуває себе засмученою, розгубленою, знаходиться у стані гніву або горя, особливо якщо робота ведеться не в стаціонарі, а в режимі амбулаторних візитів.

Цілями психотерапії є: допомога людині в знятті емоційного стресу, розширення його можливостей вибору, його поведінкових стратегій і головне – відновити можливість особистості справлятися із проблемами самостійно.

В сучасної психотерапії існують дві моделі: медична й психологічна. У медичній моделі основний акцент робиться на знання нозології, синдромології, клінічної картини розладів. Основною мішенню такої моделі є симптом, пошуком і ліквідацією причини якого, практично не займаються. Активність пацієнта зводиться до мінімуму – до віри в лікаря й проведене лікування. Лікар-психотерапевт у такій моделі психотерапії займає позицію експерта.

Психологічна модель орієнтована на поширення психологічної культури й мислення на сферу допомоги хворим і людям, що мають психологічні проблеми:

— активний не тільки психотерапевт, але й сам клієнт;

— не дієве спільне перебування психотерапевта й клієнта в психотерапевтичному контакті, а обмін емоціями й змістами;

— клієнт рухається у внутрішньому просторі по ним же обумовленій траєкторії;

— клієнт і психотерапевт вступають в особливі відносини психологічного контакту, наповненого прийняттям.

Споконвічно психотерапія була орієнтована в основному на лікування психічних захворювань, але на сьогоднішній день її можливості набагато ширші: це й засіб особистісного росту, і спосіб розібратися у філософських й екзистенціальних проблемах, метод дослідження власної особистості й міжособистісних відносин.

На сьогодні існує досить багато видів психотерапії (психоаналіз, психодрама, гештальт-терапія, центрована на клієнті терапія, індивідуальна терапія Адлера, сімейна системна терапія, арт-терапія, танатотерапія, процесуальна терапія й багато інших). Вибір методів і форм психотерапевтичної роботи залежить від людини, його проблеми й запиту.

З пацієнтами психіатричних лікарень сьогодні працює багато спеціалістів. Вони залучають їх до праці, намагаються якось адаптувати до життя. Але лише нещодавно в Україні почали займатися з ними малюванням. Проста, на перший погляд, процедура робить дива. Це – арт-терапія. Коли хворий за допомогою малюнку може виразити свій стан. Намалювати його. Розмалювати, розфарбувати і, таким чином, залишити його на папері. На Заході арт-терапія у багатьох випадках допомагає зменшити кількість антидепресантів, які призначають хворим. Допомагає вона і тим, хто у лікарні ще не потрапив, але відчуває, що може от-от зірватися. Від щоденної біганини, проблем, потоку інформації.

Арт-терапія – це не просто малювання. Вона може бути і допомогою при діагностиці хворого, і корекцією стану людини. Вона може бути направлена на різна цілі. Одного треба заспокоїти, іншому – допомогти спілкуватися.

Арттерапія – це використання найрізноманітніших видів мистецтва з лікувально-корекційною метою.

Існують асоціації арт-терапевтів. Наприклад, міжнародне товариство арт-терапевтів і арт-педагогів "Метаморфоза", яке об’єднало в своїх лавах педагогів, лікарів, психологів, які використовують такі види мистецтв як живопис, театр, орігамі, кераміку, комп’ютерну анімацію тощо.

Автори методик лікування театром (точніше, лялькотерапією) педагог Т. Шишова і психолог І. Медведєва самі пишуть п’єси для лікувальних лялькових вистав і ставлять їх разом з дітьми, які потребують психотерапії, – розповідає газета "Валеологія" (№№ 9, 10 ’2006).

Ось як вони пояснюють суть лікування мистецтвом:

Діти шкільного і молодшого шкільного віку не усвідомлюють свої психологічні проблеми як такі, що заважають жити. Ось якщо малюк заїкається, – тоді так, він це може зрозуміти, особливо, коли його починають дражнити…

І ось завдяки арттерапії, коли увага дитини відволікається грою, через розв’язання в ігровій формі тих або інших задач можна домогтися набагато більших результатів, ніж в розмові з лікарем, психологом. Тому що гра – це основна сфера діяльності дитини. Стимулювати її до гри не доводиться, вона це робить із задоволенням.

Список використаних джерел

1.Етика, естетика і теорія культури: респ. міжвід. наук. зб. / КДУ. — К. : Либідь, 1991. — 136 с.

1. Етика: Навч. посібник /В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий ; М-во освіти і науки України. — К. : Юрінком Інтер, 2002. — 382, с.
2. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл. — К.: Либідь, 2000. — 382, с.
3. Психологія : Підручник для студ. вуз. / За ред. Ю.Л.Трофімова. — К. : Либідь, 1999. — 558 с.
4. Тофтул М. Г. Етика: Навчальний посібник. — К. : Видавничий центр "Академія", 2005. — 414, с.
5. Юрій М. Ф. Етика: Підручник. — К. : Дакор, 2006. — 319 с.