Вступ.

1. Структура та функціонування капіталу підприємства.

2. Функціонування капіталу в різних сферах економіки.

3. Сутність підприємницької діяльності та шляхи її подальшого розвитку в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження.Ефективне управління капіталом, як основна складова системи управління, здатне забезпечити одержання і закріплення позитивних результатів господарської діяльності вітчизняних підприємств. Проте результативність їх роботи значною мірою залежить від глибини застосування аналізу для пошуку оптимальних управлінських рішень. Трансформація економіки держави до сучасних ринкових вимог потребує створення пріоритетних умов для вітчизняних виробників і посилення їх фінансових позицій на вітчизняному та міжнародному ринках, що, у свою чергу, призводить до підвищення добробуту суспільства в цілому.

Зростання потреби підприємств в капіталі, розгортання конкурентної боротьби за обмежені ресурси фінансового ринку, необхідність їх здешевлення для підвищення ефективності діяльності суб’єктів господарювання, зниження рівня ризиків актуалізували розширення сфер застосування аналітичного обґрунтування рішень в управлінні капіталом підприємства.

Метоюроботи є розробка теоретичних положень і практичних рекомендацій щодо вдосконалення методики аналізу капіталу підприємств у період формування ринкових відносин.Реалізація мети дослідження зумовила об’єктивну необхідність виявлення і розв’язання наступного комплексу завдань:

· здійснити теоретичнийаналізконцептуальних підходів щодо визначеннясутностітазначеннякапіталу підприємства й уточнити економічний зміст поняття “капітал підприємства”;

· вдосконалити інформаційне забезпечення аналізу формування капіталу підприємства, а також визначити шляхи його оптимізації;

· дослідити сутність підприємницької діяльності та шляхи її подальшого розвитку в Україні.

Об’єктом дослідженняє капітал підприємництва, його структура та функціонування.

Предметом дослідженняє економічні відносини в сфері підприємництва.

1. Структура та функціонування капіталу підприємства

Капітал — це і все те, що створено протягом тисячоліть працею людини: історичні і культурні цінності, духовне багатство, досягнення науки і твори мистецтва, побудовані міста, заводи і фабрики, квітучі сади і поля, що колосяться.

Водночас це і вартість, що дає додаткову вартість унаслідок експлуатації найманих робітників капіталістами. При цьому механізм функціонування капіталістичної системи заснований на приватній власності на засоби виробництва, ринковій економіці і найжорстокішій експлуатації капіталом найманої праці. Тобто багатства і блага — меншості, а злидні та хвороби — більшості.

І як наслідок: основне протиріччя між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою його присвоєння постійно наростає, загострюється.

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Розвиток підприємницької діяльності в Україні залежить не стільки від намірів окремих політиків, скільки передусім від створення реальних, повноцінних ринкових умов, що не тільки дадуть змогу особистостям, які здатні на бізнесовий ризик, здійснювати підприємницьку діяльність, а й формуватимуть атмосферу підтримки підприємництва як основної рушійної сили суспільного прогресу та основи задоволення численних соціальних потреб.

Структура капіталу – це співвідношення різних джерел, власних і позикових коштів у пасиві підприємства.

Структура капіталу, що використовується підприємством визначає багато аспектів не тільки фінансової, але й операційної та інвестиційної його діяльності, здійснює активний вплив на кінцеві результати цієї діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів та власного капіталу (тобто на рівень економічної та фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості та платоспроможності (тобто рівень основних фінансових ризиків) і остаточно формує співвідношення в ступенях прибутковості та ризику в процесі розвитку підприємства.

Формування структури капіталу нерозривно зв’язане з урахуванням особливостей кожної з його складових частин.

Власний капіталхарактеризується наступними позитивними особливостями:

1.Простотою залучення, так як рішення пов’язані із збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування) приймаються власниками та менеджерами підприємства без необхідності отримання згоди інших господарюючих суб’єктів.

2.Більш високою здатністю генерування прибутку у всіх сферах діяльності, так як при його використанні непотрібна виплата позикового відсотку у всіх його формах.

3.Забезпеченням фінансової стійкості розвитку підприємства, його платоспроможності в довгостроковому періоді, а відповідно і зниженням ризику банкрутства [1, с. 107].

Разом з тим, йому властиві наступні недоліки:

1.Обмеженість обсягу залучення, а відповідно, і можливостей суттєвого розширення операційної та інвестиційної діяльності підприємства. В періоди сприятливої кон’юнктури ринку на окремих етапах його життєвого циклу.

2.Висока вартість у порівнянні з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу.

3.Невикористана можливість приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позикових фінансових коштів, так як без такого залучення неможливо забезпечити перевищення коефіцієнту фінансової рентабельності діяльності підприємства над економічною.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (так як не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів в періоди сприятливої кон’юнктури ринку) та не використовує фінансові можливості приросту прибутку на вкладений капітал.

Так при використанні підприємством власного капіталу, воно не зобов’язане регулярно і в попередньо визначених сумах робити виплати.

При використанні позикового капіталу, як короткотермінова так і довготермінова заборгованості повинні бути виплачені незалежно від фінансового стану підприємства і в попередньо обумовлених сумах (проценти та борг) і у визначений час.

Структуру капіталу можна визначити за допомогою 2 коефіцієнтів:

при цьому підприємство повинно підтримувати певний баланс між заборгованістю та власним капіталом.

Кз + Кв = 1

Тому що, чим більше частка позикових коштів у загальному капіталі підприємства, тим більша сума платежів із фіксованими термінами їх погашення і тим більша ймовірність подій, які ведуть до нездатності підприємства виплатити борги і проценти, коли настане термін оплати.

В процесі управління капіталом, необхідно ураховувати, що вартість капіталу, залежить від рівня підприємницького і фінансового ризику, зв’язаного з цим підприємством. Чим вищий рівень такого ризику, тим більшу плату можуть потребувати інвестори за вкладені кошти в підприємство.

Так, рівень підприємницького ризику, як було сказано в попередніх темах вимірюється силою впливу операційного важеля [7, c. 84-85].

Фінансовий ризик пов’язаний з дивідендною політикою (тому не можна зловживати довірою акціонерів, знижуючи вартість капіталу за рахунок невиплати дивідендів), із збільшенням частки позикових коштів в структурі капіталу, так як з’являються фінансові витрати по обслуговуванню боргу (виплата відсотків по кредитам і облігаціям).

Збільшення частки позикового капіталу може побудити кредиторів підвищити відсоткову ставку по кредитам, і фінансові витрати знову збільшаться.

Крім того виплата відсотків по кредитам відноситься до умовно-постійних витрат, і тоді збільшується рівень підприємницького ризику, зв’язаного з підприємством.

Однак залучення позикового капіталу в розумних межах дає змогу одержати так званий ефект фінансового важеля (фінансового лівериджу), що повинні ураховувати фінансові менеджери, регулюючи структуру капіталу підприємства.

Фінансовий ліверидж – означає використання боргів для фінансування інвестицій.

Показником фінансового лівериджу є відношення довгострокового позикового капіталу до власного капіталу.

Фінансовий важіль означає включення у структуру капіталу боргу, який дає постійний прибуток.

Оптимальна структура капіталу являє собою співвідношення між зобов'язаннями та власним капіталом підприємства, яке збільшує величину власного капіталу підприємства і як наслідок – прибутки його акціонерів. Це співвідношення не є постійним, а змінюється з часом і під впливом певних факторів.

Оптимальну структуру капіталу кількісно визначити неможливо.

Однак керівництво підприємства може знати приблизне її значення, розраховане на підставі факторів впливу та власного практичного досвіду, яке максимально наближає планову структуру до оптимального значення.

Рішення щодо фінансування кожної інвестиції повинно узгоджуватись зі співвідношенням між зобов'язаннями та власним капіталом, тобто вони мають відповідати оптимальному плану.

Якщо реальне співвідношення зобов'язань і сукупної вартості капіталу є нижче від планового, керівництво буде схильне фінансувати такий проект за рахунок кредитів.

Якщо співвідношення зобов'язань до сукупної вартості капіталу перевищує плановий рівень, то підприємству вигідно збільшити величину власного капіталу для подальшого розширення. Унаслідок того реальні пропорції між зобов'язаннями та власним капіталом коливаються близько їх планових значень.

Отже, завдання фінансового менеджера – слідкувати за оптимальним співвідношенням між позиковим і власним капіталом, що дозволить піддержувати кредитну репутацію підприємства і використовувати позитивний ефект фінансового левериджу [3, c. 65-67].

Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість із них зводиться до того, що доля залучених коштів в пасиві не повинна перевищувати 50%.

В світовій практиці існують відхилення від цього правила. Так, японські компанії широко використовують борги для фінансування своєї діяльності. У них відношення позикового капіталу до суми активів в середньому складає 85%; у німецьких фірм – 64%; американських фірм – 55%.

Як в любому випадку треба пам’ятати, що висока питома вага позикових коштів підвищує ризик банкрутства, тому не слід до краю використовувати можливості залучення позикових коштів.

Отже, структура капіталу представляє собою співвідношення власних та позикових фінансових коштів, що використовуються підприємством в процесі своєї господарської діяльності[4, c. 18].

2. Функціонування капіталу в різних сферах економіки

Істотні відмінності в характері та джерелах зростання капіталу, структурі авансованого капіталу спричинені умовами його функціонування. Розглянемо ці відмінності на прикладі підприємств аграрного сектора, торгівлі та грошово-кредитної сфери.

Капітали, що функціонують в аграрній сфері, мають суттєві особливості порівняно з іншими капіталами виробничої сфери. По-перше, основним об'єктом прикладання їх є такий невідтворюваний фактор, як земля; по-друге, чітко виражена сезонність виробництва; по-третє, через обмеженість землі як виробничого фактора одним з елементів витрат може бути земельна рента.

Розглянемо послідовно кожну з названих особливостей.

Земля як фактор виробництва відіграє в сільському господарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно від родючості є найважливішим чинником, що впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне використання землі може призвести до зниження родючості. Отже, запорукою успіху є проведення заходів щодо її підвищення. Незважаючи на технічний прогрес в аграрному секторі, тут застосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внаслідок досить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зумовлює ефективність у цій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно з промисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринкової економіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.

Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лише один раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробничого процесу через сезонність виробництва ці підприємства вдаються до кредиту.

На індивідуальну вартість продукту впливають різна родючість землі, а також близькість до ринків збуту. Це стає важливою передумовою появи специфічної частини чистого доходу — ренти.

Ведення сільського господарства незначними за розміром виробничими ланками може змінити мотивації: підприємство може функціонувати не заради додаткової вартості, а лише для самозабезпечення сім'ї. Тому збитковість підприємства не завжди буде означати, що його власник закриє його або скоротить обсяг виробництва [4, c. 58].

Капітал у сфері торгівлі зайнятий в основному лише купівлею-продажем (оптовим чи роздрібним) виготовлених товарів. Проте частина персоналу на торговому підприємстві виконує операції, що продовжують процес виробництва в сфері обігу: фасування, перевезення, зберігання тощо. Капітал торгового підприємства складається з трьох частин: а) капіталу для закупівлі товару; б) основного капіталу (будівлі, устаткування, торгове обладнання); в) оборотного капіталу (в основному заробітної плати працівників). В цілому капітал торгового підприємства складається переважно з капіталу обігу (а + b).

Природа торгової діяльності визначає також дуже швидкий оборот капіталу: один оборот торгового капіталу обслуговує оборот кількох промислових (тобто підприємців сфери виробництва).

Додаткова вартість, яку привласнює торгове підприємство, це, з одного боку, результат праці найманих працівників, а з іншого — частина додаткової вартості, створеної на підприємствах, продукцію яких реалізує торгівля. Через торгових посередників у виробничих підприємствах скорочується розмір капіталу, зайнятого у сфері обігу, а також зменшуються витрати живої та уречевленої праці на виконання функцій грошового і товарного капіталу. Вони зосереджуються на виробничій діяльності, сплачуючи послуги торгових підприємств, утворюючи у такий спосіб чистий доход для останніх.

У багатьох країнах реалізація товарів та послуг все більше зосереджується у самостійних або орендованих невеликих торгових підприємствах, що уклали договір франчайзингу (від фр. franchise — привілей) з великими промисловими або торговими компаніями.

Сутність франчайзингу полягає в тому, що велика компанія (франчайзер) надає невеликому підприємству (оператору) виключне право на реалізацію своєї продукції або послуг. Укладаючи договір франчайзингу, невелике підприємство бере на себе певні зобов’язання, порушення хоча б одного з яких призводить до розриву договору з боку фірми-франчайзера. Фірми-оператори, що орендують торгову точку, отримують доход у вигляді відсотка від обороту.

Така форма функціонування торгового підприємства вигідна як суспільству, так і фірмам. Що ж до суспільства, то знання особливостей первісного ринку збуту допомагає населенню повніше задовольняти свої потреби: фірмі-франчайзеру це дає можливість без зростання капіталу збільшувати оборот і отримувати додатковий прибуток; для фірми-оператора це гарантоване постачання і фінансова підтримка з боку франчайзера, а отже, більша стійкість у конкурентній боротьбі [10, c. 89-90].

Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем розвитку кредитних відносин.

Кредит — це система відносин, за якими капітал надається на позиковій основі. Надаючи кредит, власник капіталу обумовлює:

а) повернення капіталу через певний строк; б) отримання доходу на цей капітал у вигляді відсотка. Відповідно до суб'єктів та об’єктів кредитних відносин розрізняють такі види кредиту: комерційний (між функціонуючими підприємствами, наприклад коли торгове підприємство купує в кредит товари у промислового підприємства); банківський (коли банк надає позику своєму клієнту під певні гарантії або без них); іпотечний (коли кредит надається під заставу нерухомого майна — землі, будівель тощо); споживчий (для купівлі дорогих предметів споживання — земельної ділянки, будинку, автомобіля тощо); державний (державі для покриття витрат державного бюджету, що не покриваються його доходами).

Головна роль належить банківському кредиту, а банківська система є центром розвиненої ринкової економіки. В центрі банківської системи стоїть державний національний банк, що є емісійним, касовим і резервним центром. Проте кредитне обслуговування функціонуючих капіталів здійснюють комерційні банки.

Комерційні банки створюють свій капітал переважно за рахунок депозитів (вкладів, позик клієнтів), а їхній капітал зростає завдяки наявності розбіжності між відсотком, що береться за наданий кредит, і відсотком, що сплачується за депозитами (маржа).

Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, а прибуткового розміщення капіталу — активними. Саме сальдо між результатами цих операцій дає банку можливість отримувати прибуток.

Отже, капітал-виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості є засобом експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці.

Загальне поняття "капітал" конкретизується у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному тощо.

Таким чином, капітал – це вартість, авансована у виробництво з метою одержання додаткової вартості, це вартість, що завдячуючи експлуатації, створює і приносить додаткову вартість [8, c. 172-173].

Спрямування виробництва на виробництво додаткової вартості – мета капіталістичного виробництва, його об’єктивний закон. Оскільки цій меті підпорядковане все виробництво, вона є основною метою – основним економічним законом капіталістичного виробництва.

Одержанню додаткової вартості підпорядковується не тільки виробництву. На нього спрямований обмін, розподіл і споживання. Відтак, основний економічний закон виробництва покладає всю систему буржуазних виробничих відносин і є основним економічним законом капіталістичного способу виробництва.

Головним джерелом зростання капіталу є робоча сила. Тому, що робітник отримує за свою працю не повну вартість продукту, створену ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого. Отже, вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість робочої сили.

Особливостями функціонування капіталу в АПК являється те, що частина засобів виробництва, що споживаються, створюються у самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу, уповільнення обороту капіталу, що пов’язане з сезонністю виробництва, кредитування як засіб збільшення виробничих фондів має бути довгостроковим.

Основними факторами, що впливають на розмір капіталу підприємства, є розмір виробничого капіталу і зумовлений цим обсяг господарських операцій, відсоток за кредитні ресурси та інфляційні очікування (останній фактор сприяє зменшенню розміру грошового капіталу).

Підприємець повинен контролювати загальний оборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ним вартості, і повернення цього капіталу до вихідної форми — грошової.

Акціонерні підприємства характеризуються рядом переваг порівняно з індивідуальними капіталістичними підприємствами. Акціонерна форма відкриває можливості вищої концентрації виробництва і тим самим дозволяє реалізувати переваги крупного бізнесу.

Враховуючи ті тенденції, що характерні для акціонування в Україні, можна передбачити таке: воно приведе до формування другої, континентальної моделі власності на акції [6, c. 132-133].

3. Сутність підприємницької діяльності та шляхи її подальшого розвитку в Україні

Зупинимось на основних і найбільш, на наш погляд, життєво важливих проблемах, які реально гальмують нарощування потужності підприємницького потенціалу країни.

Насамперед ідеться про створення сприятливих умов для розвитку підприємництва як масового явища в Україні. Для цього вкрай необхідно здійснити ефективні заходи щодо розв'язання численних проблем розвитку малого бізнесу. Цілком очевидно, що ця сфера підприємництва розвивається занадто повільними темпами. Так, на сьогодні в Україні функціонує близько 200 тисяч малих підприємств (з яких питома вага збиткових становить майже 40 %), у той час як, наприклад, у Польщі кількість малих і середніх підприємств становить більше 2 мільйонів.

Загалом можна констатувати, що реальний ефект заходів, що здійснювалися останнім часом, був практично невідчутним для широкого кола підприємців, внаслідок чого в Україні і досі не створені ефективні механізми державної підтримки малого бізнесу.

Ще одна гостра проблема пов'язана з перешкодами на шляху розвитку вже не стільки малого, скільки великого бізнесу, особливо орієнтованого на експорт. Суть цієї проблеми полягає в необхідності належної підтримки з боку держави сприятливих для вітчизняних підприємців умов для зовнішньоторговельних операцій. Між тим існуюча на цей час глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні та значним рівнем внутрішньої інфляції, яка протягом минулого року, при зміцненні гривні, досягла 25,8 % (по промисловій продукції 20,8 %), є не тільки несприятливою для національних виробників, а й дискримінаційною, якщо мати на увазі ті пільгові умови, які створює така ситуація для імпортерів.

Проте проблема полягає навіть не в цьому. Якщо враховувати сильну залежність нашої економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, а також значні обсяги державного боргу, гривнева частка якого зросла за 2007 р. у безпрецедентних масштабах в 1,6 раза і досягла 14,3 млрд гри., то ситуація, що склалася на валютно-фінансовому ринку України, є загрозливою для всієї фінансової системи країни.

Отже, йдеться не лише про фінансові інтереси бізнесових кіл. Колізія, що має місце між ними і політикою штучної підтримки курсу гривні, на нашу думку, найкращим чином ілюструє головну ідею, яку вважаємо за необхідне підкреслити: економічна політика, що створює перешкоди для розвитку вітчизняного підприємництва, завжди є небезпечною для перспектив соціальна-економічного розвитку країни [7, c. 108-109].

Нарешті, треба вказати і на одну з найболючіших проблем вітчизняного підприємництва, пов'язану з постійним адміністративним та кримінальним тиском на підприємницькі структури. У зв'язку з цим необхідно пояснити, що постійні вимоги з боку Українського союзу промисловців і підприємців щодо зниження податкового тиску стосуються не тільки і навіть не стільки податків і зборів, передбачених податковим законодавством України (яке, безумовно, потребує суттєвого коригування), скільки неофіційного, прихованого, так званого «тіньового» оподаткування, якого в нашій країні не може уникнути буквально жоден підприємець, незалежно від профілю і масштабів його бізнесу.

У даному випадку йдеться насамперед про створення численних бюрократичних перешкод, хабарництво чиновників різних рівнів, існування при державних установах паралельних «комерційних структур», без «допомоги» яких неможливо вирішити навіть поточні питання підприємницької діяльності, починаючи з реєстрації юридичної особи і розміщення офісу.

На додаток до цього підприємці виявляються практично незахищеними від свавілля численних контролюючих інстанцій: податківців, пожежників, санітарних та інших служб, які широко і практично безконтрольно користуються правом застосування штрафних санкцій і стягнень. Нарешті, крім державно-чиновницького, вітчизняний бізнес, як відомо, потерпає від суто кримінального рекету, який набув тотального характеру і став невід'ємним супутником підприємницької діяльності в Україні.

Кардинальне вирішення всіх цих нагальних питань, що є безумовною прерогативою і прямою функцією держави, надало б потужного імпульсу до розвитку підприємництва, залучило до цієї сфери широкі прошарки населення України, поки що відокремлені від неї штучно створеними бар'єрами.

Необхідно підкреслити, що пріоритетне формування, причому буквально протягом найближчих одного-двох років, максимально сприятливих умов для розвитку підприємництва потребує активної, наступальної за своїм характером політики, насамперед з боку структур виконавчої влади, адже врешті-решт ідеться не лише про "важливий, а й про імперативний напрям після кризового розвитку української економіки.”[1, c.25-26]

Зрозуміло, що розвиток підприємництва в нашій країні має свої національні особливості. Разом з тим державна політика, що здійснюється у цій сфері, повинна враховувати значний світовий досвід, що певною мірою дасть змогу уникнути численних перешкод, які природно виникають або штучно створюються на шляху розвитку підприємництва.

Сьогодні вже ні в кого в Україні, мабуть, не викликає сумніву той загальновідомий факт, що підприємницька діяльність є рушійною силою суспільного прогресу, розпитку продуктивних сил. Отже, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва є найважливішим напрямом трансформації перехідної економіки України шляхом використання ринкових цінностей, важелів і механізмів.

Слід зазначити, що унікальність значення підприємницького потенціалу полягає в тому, що саме завдяки йому приходять у взаємодію інші економічні ресурси — праця, капітал, земля, наука. Ініціатива, ризик і уміння підприємців, помножені на ринкові стимули, дають можливість їм із максимальною ефективністю використовувати наявні та знаходити нові економічні ресурси, стимулювати економічне зростання.

Як показує досвід багатьох країн із ринковою економікою, їхні економічні досягнення, у тому числі темпи економічного розвитку, інвестиційна активність, технологічні нововведення прямо залежать від реалізації підприємницького потенціалу. Так, економічний курс, орієнтований на підтримку підприємництва, зменшення державних витрат і державної регламентації, дав змогу США і ряду інших західних більш ефективно перебороти більшість економічних проблем 70-90-х років.

На нашу думку, можна впевнено стверджувати, що підприємницький потенціал як соціально-економічний ресурс більш ефективно реалізується в умовах максимально ліберальної економічної системи, не обтяженої надмірною державною бюрократією. При цьому також очевидно, що основою успішної реалізації підприємницького потенціалу є насамперед самі підприємці, їхні кваліфікація і рівень освіти, здатність брати на себе відповідальність, уміння орієнтуватися у конкурентному середовищі, а також їхнє почуття соціальної відповідальності.

Водночас необхідно підкреслити, що без відповідного державного втручання необмежений підприємницький егоїзм може перетворитися па шаленство стихії ринку, яке не тільки призводить до значного розшарування суспільства за доходами (необмежено збагачуючи одних за рахунок інших), а й руйнує цивілізовані основи економічного розвитку [2, c. 173-175].

Як відомо, економічна природа підприємництва характеризується через його основні ознаки: ініціативу, комерційний ризик і відповідальність, комбінування чинників виробництва, новаторство.

Підприємницька ініціатива це прагнення до реалізації можливостей, наданих самим процесом ринкового обміну, що здійснюється при взаємній вигоді учасників цього процесу. Тобто підприємництво варто асоціювати не із загальноприйнятими у соціалістичній ідеології обманом і насильством, а з добуванням власної вигоди за допомогою задоволення суспільних потреб.

Зрозуміло, що ініціатива вимагає певної господарської свободи. Коли рівень регламентації підприємницької діяльності занадто високий, ініціативна активність знижується, що обертається діловою стагнацією. У цьому зв'язку створення умов для активізації ініціативи у суб'єктів господарювання — ключове завдання переходу до підприємництва як домінуючої сили економічного прогресу.

У країнах із високим підприємницьким потенціалом важливу роль відіграє малий і середній бізнес, що є живильним середовищем підприємництва, свого роду „кузнею” підприємницьких кадрів. Наприклад, у США, 40 % ВНП створюється на підприємствах малого і середнього бізнесу. Держава забезпечує підприємництву широку підтримку. У країні, поряд із підтримуючим підприємництво федеральним органом Адміністрацією малого бізнесу, при органах виконавчої влади на місцях діють 19 тис. регіональних комісій з економічного розвитку, покликаних сприяти розвитку бізнесу в конкретному регіоні, зростанню виробництва перспективних товарів і послуг, що мають попит у даній місцевості.

Крім того, у США в середині 90-х років діяло близько 600 так званих «підприємницьких інкубаторів» — спеціалізованих державних і приватно-державних установ, що здійснювали багатопланову підтримку новоствореним компаніям. Такий бізнес-інкубатор територіально об'єднує нові компанії під одним дахом і сприяє їх «вирощуванню» і становленню. [4, с.47]

Слід зазначити, що не тільки підприємці-початківці, а й органи господарського управління різних рівнів ще недостатньо усвідомлюють ті труднощі, які необхідно долати при здійсненні практичної підприємницької діяльності в тих умовах, що склалися в Україні на цей час.

Загальновідомим є той факт, що у США кожного року на підприємницьку стезю вступає більше ніж півмільйона пошукачів, але приблизно стільки ж їх залишає це «поле битви». Пояснюється це передусім особливостями підприємницької діяльності. Як писав шведський економіст Клас Еклунд, крім «підприємницьких здібностей» повинна існувати суспільна «атмосфера підприємництва», під якою він розумів те, що «для людини повинно бути і можливо, і достатньо привабливо вкладати капітал, знання та енергію у «свою справу».

Статтею 42 Конституції України встановлено, що кожен громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Зміст підприємницької діяльності в нашій країні був ще у 1991 р. офіційно визначений Законом України «Про підприємництво», відповідно до ст. 1 якого «підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством».

На нашу думку, створення правових передумов для формування сприятливої для розвитку підприємництва атмосфери є найважливішою функцією держави. Ілюстрацією складності цього процесу, може бути той факт, що за час дії базового Закону України «Про підприємництво», який набув чинності з 1 березня 1991 р., до нього було внесено більше сорока змін і доповнень, і майже 400 Нормативно-правових актів мають на нього посилання.

Проте цей процес не обмежується прийняттям певних юридичних норм, він повинен послідовно формувати загальновідомі умови підприємницької діяльності, які включають:

1) приватну власність; 2) свободу діяльності та вибору; 3) особистий інтерес як головний мотив поведінки; 4) конкуренцію; 5) опору на ринкову систему.

У зв'язку з цим особливої уваги потребують дослідження функцій уряду країни у розвитку підприємництва.

Теоретична концепція чистого капіталізму, яка розглядає його як ідеальну систему, що саморегулює економіку, виключає значну роль уряду в процесі розвитку підприємницької діяльності. Однак, як свідчить віковий досвід високорозвинених країн ринкової економіки, на практиці уряд повинен використовувати свої масштабні можливості не тільки для встановлення загальних правових норм щодо використання приватної власності, а й для активного втручання в економічні процеси.

Як справедливо зазначають сучасні дослідники економіки розвинених країн, економічна роль уряду здійснюється у таких широких масштабах, що практично неможливо охопити та скласти вичерпний перелік усіх його економічних функцій. Однак у загальному вигляді економічну діяльність уряду щодо розвитку підприємництва можна умовно поділити на кілька напрямів.

Перший напрям пов'язаний з необхідністю підтримки та полегшення функціонування ринкової економіки. У цій сфері необхідно відмітити два основні види діяльності уряду:

1. Забезпечення умов функціонування ринкової економіки за рахунок забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють її успішному розвитку, створюють умови інтегрування підприємництва у загальний простір соціальної відповідальності та підтримки соціального консенсусу.

2. Захист внутрішніх ринків та власного товаровиробника від зовнішньої конкуренції та створення умов для розвитку внутрішньої конкуренції власних товаровиробників [8, c. 126-128].

Враховуючи сьогоднішню економічну специфіку України, тут слід особливо підкреслити, що нам необхідно виробити свою особливу політику входження до глобального економічного простору, яка б ґрунтувалася не тільки на підтримці малого та середнього бізнесу, а й передусім на створенні умов для розвитку та вмілому супроводженні у «зовнішньоекономічному плаванні» справжніх «криголамів» постіндустріального суспільства — вітчизняних транснаціональних корпорацій.

Саме на великих корпораціях лежать основні функції із забезпечення реальних успіхів у конкурентній боротьбі, що викликані глобальними процесами. Уряд, на нашу думку, має погодитися, що просто здійснювати допомогу корпораціям замало, необхідно використовувати всі загальноприйняті у світі методи боротьби, в тому числі й «силові».

Другий напрям економічної діяльності уряду пов'язаний з необхідністю посилення та модифікації функціонування ринкової економіки за рахунок:

— перерозподілу доходів та багатства;

— коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту;

— стабілізації економіки, що включає контроль за рівнем інфляції та зайнятості, які відбуваються під впливом коливань ринкової кон'юнктури, а також стимулювання важелів економічного зростання.

У цьому контексті серед першочергових проблем, що мають бути розв'язані для стимулювання підприємницької діяльності в Україні, насамперед необхідно назвати такі.

У сфері фінансової, банківської та бюджетної політики:

— відчутне зниження податкового навантаження;

— вирівнювання умов оподаткування для всіх платників податків за рахунок реального, а не продекларованого скасування пільг (особливо тих, що надаються за галузевими та територіальними ознаками);

— орієнтація банківської системи на потреби реального сектору економіки за рахунок значного збільшення кредитування суб'єктів господарювання, зменшення ризиків та стимулювання банків до інвестиційної діяльності;

— підвищення прозорості, обґрунтованості та ефективності бюджетних витрат;

— погашення боргових зобов'язань держави, насамперед у розрахунках з податку на додану вартість.

У сфері інвестиційної діяльності:

— оновлення основних фондів за рахунок удосконалення амортизаційної політики та економічного стимулювання використання на цілі прибутку підприємств;

— створення мережі спеціалізованих банківських структур, зокрема вітчизняного банку реконструкції та розвитку;

— запровадження ефективної системи страхування інвестицій, розвитку спільного інвестування, лізингу, житлової іпотеки тощо;

— залучення до приватизації стратегічних інвесторів, що забезпечать приплив значних коштів для оновлення виробничих потужностей, розміщення відповідних замовлень на вітчизняних підприємствах.

У сфері промислової політики:

— утвердження економічних механізмів прискорення структурної перебудови промисловості, розвиток внутрішнього ринку промислової продукції;

— прискорення інноваційного оновлення виробничого потенціалу, підвищення його конкурентоспроможності, зниження енерго- та металоємності;

— сприяння виробництву імпортозамінної продукції як важливого напряму розвитку внутрішнього ринку та внутрішньої конкуренції;

— підтримка вітчизняного високотехнологічного та наукового сектору економіки.

У сфері аграрної політики:

— закріплення позитивних наслідків реформування АПК;

— подолання збитковості і зміцнення фінансового та матеріально-технічного стану сільськогосподарських підприємств;

— остаточне вирішення проблем врегулювання майнових відносин у реформованих підприємствах;

— формування ринку землі та забезпечення державного захисту приватної власності на землю;

— удосконалення умов функціонування ринків збуту продукції аграрного сектору.

У сфері приватизації та корпоративного управління:

— підвищення привабливості об'єктів, що приватизуються, ліквідація у приватизаційному процесі будь-якої дискримінації вітчизняного капіталу;

— забезпечення правових, організаційних та економічних умов корпоративного управління акціонерної форми власності;

— створення гарантій для реалізації та захисту прав дрібних акціонерів.

Необхідно зазначити, що це тільки загальні умови розвитку підприємництва, на фоні яких існують більш конкретні напрями і проблеми (зокрема, й ті, про які йшлося на початку цієї статті), від ефективного вирішення яких багато в чому залежить створення умов для забезпечення сталого економічного зростання в Україні [3, c. 152-154].

Висновки

Отже, у системі функціонування капіталу на макрорівні в Україні існують певні проблеми, а головну роль у цьому процесі відіграє розвиток підприємництва, адже, прибуткові підприємства стимулюють створення заощаджень домогосподарств та є джерелом заощаджень у підприємницькому секторі та на рівні держави.

По-перше, капітал є ресурсом тривалого користування, що створюється метою виробництва більшої кількості товарів і послуг. Сутнісна риса капітального блага полягає в тому, що воно є водночас і фактором виробництва, і продуктом. Процесом створення капіталу є інвестування. Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші зв'язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та організаціями — безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і державними та іншими органами) потребують правового регулювання, внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.

По-друге, ринкова економіка породила різні організаційні форми підприємств: господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні, казенні підприємства. Виникла необхідність врегулювати правовий статус об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо), встановити правовий режим вільних (спеціальних) економічних зон та визначити правовий режим іноземного інвестування.

По-третє, перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Список використаної літератури

1. Банєва І. Основи підприємницької діяльності та агробізнесу: навч. посібник для студ. вищих навч. закл. ІІІ-ІV рівнів акредитації. — Миколаїв : МДАУ, 2007. — 290с.

2. Баліцька В. Капітал піприємств України: тенденції, пріоритети / НАН України; ДУ "Інститут економіки та прогнозування". — К., 2007. — 480c.

3. Виноградська А. Основи підприємництва: навч. посібник для студ. екон. спец. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К. : Кондор, 2008. — 544с.

4. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навч. посібник / Кіровоградський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Винниченка. — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2007. — 187с.

5. Жадан С. Капітал. — Х. : Фоліо, 2006. — 797с.

6. Захарчин Г. Основи підприємництва: навч. посіб.. — К. : Знання, 2008. — 437с.

7. Крупка Ю. Правові основи підприємницької діяльності: навч. посібник. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 480c.

8. Круш П. Капітал, основні та оборотні засоби підприємства: навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Національний технічний ун-т України "Київський політехнічний ін-т". — 2-ге вид., доп. і переробл. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 328с.

9. Мазур А. Г., Кафлевська С. Г., Власенко І. В., Середа Л. М. Основи підприємницької діяльності та агробізнесу: [посіб.]. — Вінниця : Едельвейс, 2008. — 400c.

10. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Навч. посібник. — К. : Видавничий центр "Академія", 2007. — 279с.

11. Основи підприємницької діяльності: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Вінницький соціально-економічний ін-т Університету "Україна" / А.П. Шаповалов (ред.). — Вінниця : Міленіум, 2007. — 436с.

12. Пилипенко О. Облік та аналіз власного капіталу: теорія і практика: Дис.канд. екон. наук: 08.06.04 / Державний комітет статистики України; Державна академія статистики, обліку та аудиту. — К., 2005. — 244 с.

13. Рехлецький Є. Кооперативний капітал в умовах переходу до ринку: Дис.канд. екон. наук: 08.01.01 / Укоопспілка ; Львівська комерційна академія. — Л., 2002. — 186арк.

14. Трофимова З. Основи економіки: Мікроекономіка й основи підприємництва:Навч. посіб. для / Ілля Григорович Данилюк (пер.з рос.). — Донецьк : ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 223с.

15. Шваб Л. Основи підприємництва: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-е вид. — К. : Каравела, 2007. — 368с.