Особливості політичної системи Туреччини

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти політичного устрою Туреччини

1.1. Становлення конституційного ладу Туреччини

1.2. Характеристика державного ладу Туреччини

Розділ 2. Особливості політичної системи Туреччини

2.1. Принципи державного управління

2.2. Місцеве управління Туреччини

2.3. Політичні партії

Розділ 3. Основні напрямки зовнішньої політики Туреччини та її місце у світі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. В останні роки в Україні відчутно зростає інтерес до вивчення історії держави і права країн, сучасна історія яких охоплює значні трансформації в політичній, економічній, соціокультурній та інших сферах суспільного життя. Для молодої Української держави вивчення відповідного історичного досвіду є надзвичайно важливим і корисним, що обумовлено, насамперед, нагальними і надзвичайно складними завданнями, які їй доводиться вирішувати на сьогоднішній день (розбудова основ незалежної державності, реформування правової й політичної систем, реалізація курса на євроінтеграцію). Саме з цієї причини вивчення держави і права Туреччини в історичний період, пов’язаний з поваленням імперії, встановленням засад республіканського ладу, будівництвом правових основ нової державності, становить предмет особливого інтересу, а динаміка розширення й активізації політичних та економічних зв’язків між нашими країнами лише підсилює актуальність обраної теми.

В роботи досліджується еволюція політико-правової системи Туреччини в період з 1918 до сьогодні.

Об’єктом дослідженняє загальні риси і особливості державно-правового розвитку країн в умовах радикальних соціальних перетворень, в даному випадку — в Туреччині в ХХ ст.

Предметом дослідження є аналіз складових та особливостей функціонування політичної системи Туреччини.

Мета й завдання дослідження. Ми ставимо перед собою мету дослідити загальні і особливі риси політико-правових перетворень в Туреччині в період, який є найбільш важливим в історії держави і права сучасної Туреччини. Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

— дослідити особисту роль і місце в історії Туреччини її першого президента – Мустафи Кемаля Ататюрка;

— розкрити специфіку конституційного розвитку нової турецької держави;

— розкрити специфіку правової реформи в Туреччині, пов’язаної з реалізацією курсу на побудову світської держави.

Суттєву частину джерельної бази роботи складають нормативні акти Туреччини, зокрема, Конституції 1921, 1924 років, а також більш ніж 30 найважливіших законів та інших нормативно-правових документів. Інформаційною базою стали архівні матеріали, історичні документи, статистичні дані, мемуарні твори видатних державних діячів Туреччини революційного періоду тощо.

Аналізуючи розвиток політико-правової системи Туреччини у визначений темою період, було використано роботи радянських, турецьких та інших зарубіжних вчених, які вивчають питання, пов’язані з розвитком держави і права Туреччини, еволюцією державного будівництва, а також історією цієї країни. Використано, зокрема, роботи відомих радянських тюркологів О.І.Ганусця, Е.А.Георгіяна, А.М.Шамсуддінова, Н.Г.Кірєєва, Р.І.Керім-Заде, М.А.Гаспаряна, Р.П.Корнієнка, В.І.Данілова.

Поряд з архівними матеріалами при підготовці роботи використовувалися роботи турецьких науковців Самета Агаоглу, Сіна Акшина, Ісмаіла Арара, Ільхана Арселя, Ріфкі Фаліха Атая, Йілмаза Четінера. Використано також наукові праці учених інших країн (Патрік Кінрос, Бернард Левіс, Філіпп Мансел, Стенфорд Шоу, Єжель Шоу, Ерік Зюрхер, Дюмонт Паула).

Методи дослідження. Ми прагнули до повного і коректного використання методу єдності історичного і логічного, покладеного в основу дослідження. Оскільки дослідження є роботою політологічного профілю, природньо, що при її підготовці активно використовувались традиційні і надійні методи досліджень (описово-хронологічний, порівняльний та ін.), а також догматично-правовий, формально-логічний, статистичний метод, метод семантичного аналізу тощо. Еволюція державно-правових форм, а також однотипні явища та інститути (конституції, закони конституційного значення, основні складові форми держави та ін.) вивчалися шляхом синхронного та діасинхронного порівнянь, а також за допомогою таких наукових прийомів, як аналогія та екстраполяція.

Хронологічні рамкироботи охоплюють період становлення та розвитку політичної системи Туреччини – від 1919 року до сьогодення.

Розділ 1.Теоретико-методологічні аспекти політичного устрою Туреччини

1.1. Становлення конституційного ладу Туреччини

В історії держави та права Туреччини особливе місце займає постать Мустафи Кемаля — засновника Турецької республіки, якого було названо Ататюрком — батьком турок.

У травні 1919 року М.Кемаль отримав призначення на посаду інспектора Дев'ятої армії, що дислокувалася у Східній Анатолії. Перед від'їздом із Стамбулу Кемаль отримав від султана Мехмеда VI інструкції щодо відновлення спокою і порядку у військах.

Після ознайомлення з реальною ситуацією Кемаль звернувся до султана з офіційним рапортом, в якому інформував про неможливість стримати прагнення народних мас до боротьби за визволення Туреччини від окупантів. У повторному рапорті Кемаль спробував переконати султана очолити збройну боротьбу, оскільки в іншому випадку народ буде готовий виступити не тільки проти військ Антанти, а й проти султанського уряду, нездатного захистити інтереси держави3.

Ці звернення залишилися без відповіді, що вимусило Кемаль-пашу спрямувати зусилля на організацію визвольної боротьби.

20 червня 1919 року в м.Амас'є відбулася таємна нарада за участю Мустафи Кемаль-паші, Хусейна Рауфа Орбая — колишнього морського міністра, генерала Алі Фуада Джебесоя командира XX корпусу, полковника Рефета Белє — командира III корпусу та полковника Кязима Дерика. Учасники наради обговорили ситуацію в країні і одностайно погодилися з тим, що султанський уряд, дбаючи лише про свої інтереси, не здатний очолити боротьбу проти окупантів. У зв'язку з цим було прийнято рішення скликати Всетурецький конгрес патріотичних сил, на якому обговорити програму дій у визвольній боротьбі.

Одночасно з діяльністю по організації національно-визвольної боротьби всередині країни М.Кемаль намагався знайти підтримку своїх дій за її межами. Напередодні наради в Амас'є М.Кемаль зустрівся з делегацією більшовиків, очолювану Семеном Будьонним, під час якої була досягнута домовленість, що Радянська Росія надасть допомогу націоналістам Туреччини зброєю та боєприпасами. В ході переговорів С.Будьонний прагнув переконати Кемаля прийняти комуністичну ідеологію як модель побудови нової Туреччини і, врешті-решт, сторони домовилися повернутися до розгляду цього питання після здобуття Туреччиною незалежності[6, c. 119-120].

Відмовившись виконати султанське розпорядження негайно повернутися до Стамбула, Кемаль подає у відставку і повністю віддає себе справі створення центрального органу боротьби за незалежність Туреччини.

Результатом зусиль Кемаля і його соратників було скликання другого конгресу Товариств захисту прав, який відбувся в м.Сівасі у вересні 1919 року. На відміну від попереднього Ерзурумського конгресу, що відбувся у липні 1919 року, Сіваський конгрес об'єднав всі вілайєти Анатолії та Стамбулу і констатував рішучість вести боротьбу проти інтервенції та окупації будь-якої частини турецької території.

Визнавши Туреччину відсталою країною в економічному відношенні, Конгрес оголосив про готовність прийняти технічну, економічну та промислову допомогу від будь-якої держави за умови її невтручання у внутрішні справи та внутрішню політику Туреччини та гарантій територіальної цілісності країни й ін.

З організаційних питань Конгрес прийняв рішення про об'єднання спілок і організацій, які виникли в Туреччині для захисту країни після капітуляції Османської імперії у війні, в єдине Товариство захисту прав Анатолії та Фракії. Конгрес затвердив статут Товариства та обрав його керівний орган — Представницький комітет у складі 13 осіб на чолі з Мустафою Кемалем6.

Незважаючи на те, що Конгрес заявив про свою відданість султану та надіслав йому спеціальне звернення про необхідність змін в уряді, який би спирався на волю турецького народу, в цілому результати Сіваського конгресу мали прогресивне значення. Прибічники М.Кемаля спромоглися переконати більшість делегатів Конгресу про необхідність ведення боротьби проти Антанти під лозунгами «національного суверенітету» та «повної незалежності Туреччини»[5].

Очоливши загальнонаціональний Представницький комітет, М.Кемаль та його співдумці активізували свою діяльність, виступивши як представники тимчасового уряду в Анатолії. Відразу після закінчення роботи Сіваського конгресу М.Кемаль звернувся з рядом вимог до султанського уряду. Зокрема, він вимагав негайно провести парламентські вибори та скликати, передбачений конституцією 1876 року, Оттоманський парламент, який би визнав владу султана і прийняв рішення з питань внутрішнього становища в країні.

Після відставки уряду Дамада Ферід-паші султан доручив сформувати новий уряд Алі Різе — прихильнику англійської орієнтації. У зв'язку зі зміною уряду Представницький комітет погодився на скликання парламенту не в Анатолії, як пропонували кемалісти, а в Стамбулі, де прибічники Кемаля не мали особливого впливу.

Наприкінці 1919 року в Туреччині відбулися парламентські вибори. 116 із 175 депутатів були прихильниками ідей Представницького комітету. 27 грудня 1919 року штаб-квартиру комітету було переведено з Сіваса до Анкари, яка знаходилася поблизу залізнично-дорожніх шляхів та була розташована ближче до Стамбула. З того часу вона стала центром національно-визвольного руху і фактично другою столицею Туреччини[7, c. 101-103].

Оттоманський парламент розпочав свою роботу в Стамбулі 12 січня 1920 року. На перших його засіданнях депутатська фракція Товариства захисту прав оголосила «національний обіт» (програму боротьби за незалежність)8. Цей документ, схвалений парламентом 28 січня 1920 року, підтвердив принципи Сиваського конгресу і став, таким чином, декларацією прав нової Туреччини. Головними положеннями національного обіту були:

— території, на яких проживає переважна більшість оттоманських мусульман, є складовою частиною єдиної турецької держави і не підлягають розподілу. Доля територій, які заселені арабською більшістю, мають визначатися плебісцитом;

— волевиявлення народних мас має визначити долю трьох вілайєтів — Батума, Карса та Ардахана, які з 1878 до 1918 року належали Росії. Це саме стосувалося й подальшої долі території Західної Фракії;

— Стамбул та порти Мармурового моря мають бути звільнені від окупантів, відкриття проток для торговельного мореплавства має бути обговорено під час рівноправних переговорів Туреччини з іншими зацікавленими країнами;

— права національних меншин встановлюватимуться відповідно до домовленостей між країнами Антанти та іншими європейськими державами;

— економічна, фінансова та юридична незалежність Туреччини має гарантуватися бути вільною від обмежень.

Держави Антанти, і зокрема Англія, яка розраховувала перетворити Оттоманський парламент на знаряддя своєї політики, знайшли, що цей документ загрожує їх інтересам а вдалися до силових заходів. 10 березня англійський уряд видав наказ про арешт найбільш впливових депутатів-націоналістів і почав стягувати до Стамбула свої війська і Фракії. Між Стамбулом та Анатолією було перекрито залізничне сполучення.

У зв'язку із загрозою повної окупації Туреччини в Анкарі було скликано надзвичайний пленум Представницького комітету з участю членів місцевих комітетів Товариства захисту прав. Спеціальним зверненням пленум попередив населення про рішення Антанти окупувати Стамбул та Анатолію і запропонував депутатам Парламенту з метою уникнення арешту залишити Стамбул.

Війська союзників взяли під свій контроль телеграфний зв'язок і оголосили блокаду Анатолії, маючи на меті добитися приходу до влади уряду на чолі з Дамадом Ферідом. В ніч з 15 на 16 березня 1920 року в Стамбулі висадився десант англійської горської піхоти, який захопив урядові будинки, казарми, пошту, телеграф та військові зклади і в місті було запроваджено військовий стан. 150 депутатів та впливових політичних діячів, які підтримували визвольний рух, було заарештовано і зіслано на острів Мальта. Палата депутатів була розігнана[9, c. 242-244].

Окупанти вдалися до жорстоких каральних акцій. В Бейкозі (азіатська частина Стамбула) було розстріляно 27 робітників, підозрюваних у зв'язках з повстанцями. Для турецьких громадян було запроваджено спеціальний військовий трибунал. Урядові установи, типографії, редакції газет та журналів перебували під суворим наглядом окупаційних властей, а «порядок і спокій» в Стамбулі забезпечувалися поліцейськими силами союзників та жандармерією. Султанський палац охоронявся англійськими військами. Враховуючи такий розвиток подій, уряд Саліх-паші відрікся від національного руху, але, незважаючи на це, антантовці наполягали на заміні уряду. І 5 квітня під їх тиском султан доручив формування нового уряду Дамаду Феріду-паші.

Проанглійський уряд, спираючись на реакційні організації — «Спілку друзів Англії», спілку офіцерів «Нігяхбан», «Лігу відродження ісламу» та «Комітет рятування халіфату», — почав рішучу боротьбу з представниками національно-визвольного руху.

Окупація Стамбула та терор союзників викликали вибух народного протесту. По усій Анатолії відбулися масові мітинги та демонстрації під лозунгами, які закликали народні сили до боротьби з окупантами за незалежність Туреччини. Події в Стамбулі стали сигналом подальшої активізації національно-визвольної боротьби. Це, в свою чергу, вимагало зміцнення створюваних" в Анатолії органів державної влади з метою протиставлення їх султанському урядові в окупованому Стамбулі. Представницький комітет, який фактично виконував функції органу державного управління на території Анатолії, не міг, звичайно, розглядатися як юридичний орган влади. Крім того, султанський уряд кваліфікував події в Анатолії як антидержавницький заколот[8, c. 113-114].

19 березня 1920 року Представницький комітет прийняв постанову про скликання нового меджлісу (парламенту) з надзвичайними повноваженнями. В постанові йшлося про те, що це рішення обумовлене такими причинами:

— палата депутатів в Стамбулі розігнана силоміць, через що більше не існує легітимної законодавчої влади;

— у зв'язку з окупацією Стамбула виконавча влада перебуває «в політичному полоні», оскільки всі урядові установи, транспортні комунікації та засоби зв'язку функціонують під контролем Антанти. З огляду на антинародну діяльність уряду Дамада Ферід-паші, виконавча влада оголошувалася ворогом народу;

— органи судової влади позбавлені права самостійної діяльності, що є порушенням обов'язкової умови свободи кожної нації. Доказом цього є масові арешти без рішення суду турецьких громадян в Стамбулі.

Через місяць після ліквідації Оттоманського парламенту, 23 квітня 1920 p., M.Keмаль та його прихильники скликали в Анкарі новий парламент, який офіційно став називатися Великими національними зборами Туреччини (ВНЗТ). Це був перший законодавчий представницький орган державної влади нової Туреччини. В його роботі взяли участь 92 депутати останнього Оттоманського парламенту та 246 депутатів від Анатолії, які були обрані від регіональних Товариств захисту прав. Нові депутати були делеговані цими Товариствами по п'ять чоловік від кожного виборчого округу.

Після оголошення Декларації про причини скликання нового меджлісу та прийняття депутатами присяги на вірність «Національному обіту» 23 квітня 1920 року було обрано Президію ВНЗТ, першим головою якої став Мустафа Кемаль-паша. 25 квітня створено тимчасову Раду міністрів у складі 8 чоловік, а 2 травня законом № 3 було сформовано постійний уряд.

ВНЗТ декларували незалежність та цілісність Туреччини, кордони якої визначалися Національним обітом. Меджліс оголосив себе єдиною законною владою, що спиралася на волю народу, і зосереджувала в своїх руках законодавчу та виконавчу влади. За законом від 7 липня 1920 року Великі національні збори Туреччини анулювали всі угоди, конвенції, договори, акти та офіційні постанови, а також концесійні угоди на продаж або експлуатацію рудників, які були укладені султанським урядом без згоди ВНЗТ.

Прийняттям цього закону меджліс поставив існування султанського уряду поза законом, але ліквідувати інститут султанату ВНЗТ не наважилися. У зв'язку з цим, інститути султанату і халіфату юридично, збереглися до закінчення національно-визвольної боротьби. При цьому сам султан вважався «у полоні у невірних»[8].

У квітні 1920 року для боротьби з визвольним рухом султанський уряд сформував «халіфатську армію порядку», яка складалася з обдурених, неписьменних релігійних фанатиків. На чолі цієї армії стали відомі противники ідеї національно-визвольного руху, англійські прихильники — Сулейман Шефік-паша та Хамді-паша. Добре озброєна халіфатська армія пройшла вишкіл у англійських інструкторів. Уряд Ферід-паші намагався також вплинути на релігійні почуття населення Анатолії. З цією метою шейх-уль-іслам* Дуррі-заде Абдюльхак видав спеціальну фетву «Заколот проти халіфа», в якій всіх учасників визвольного руху оголошував його ворогами і відступниками мусульманської віри. Від імені аллаха усім правовірним мусульманам наказувалося знищувати всіх, хто йде проти волі султана та його уряду. В кінці фетви було запитання: «Чи дозволяє аллах фізичне знищення заколотників?». У відповіді зазначалося: «Так, дозволяє». За розрахунками альянсу союзників з султанським урядом релігія, яка протягом багатьох століть створювала сильний вплив на населення, повинна була привести до покірності турецьке населення, яке вийшло з-під влади султана. Для розповсюдження в країні фетви — англійці надали свої літаки. Фетва зробила значний вплив на населення, особливо на солдат та офіцерів регулярної турецької армії, які на корані давали клятву вірності падишаху.

З метою недопущення розповсюдження впливу фетви на населення кемалісти терміново видали контр-фетву анкарського муфтія Мехмеда Ріфаата-ефенді і 79 улемів (богословів) Анатолії. У ній йшлося про те, що фетва, видана шейх-уль-ісламом під тиском невірних, не має юридичної сили. Далі зазначалося, що боротьба за звільнення батьківщини і султана Халіфа від ворогів віри — є святим обов'язком кожного мусульманина. Поряд з контрфетвою ВНЗТ закликали населення об'єднатися навколо меджлісу для звільнення країни від окупантів та допомогти султану Халіфу в боротьбі з іноземними загарбниками[6, c. 121-122].

Боротьба турецького народу була жорстокою і кровопролитною. На початку червня 1920 року загони повстанців повністю розгромили «халіфатську армію», примусивши її залишки відступити до Стамбула.

В цей період перед урядом М.Кемаля постало одне з найактуальніших питань — про визначення подальших шляхів державного будівництва в Туреччині. 20 січня 1921 року меджліс прийняв один з найважливіших державно-правових документів того періоду — конституційний закон № 85 «Про основні організації» 12. Зазначений закон вважається першою кемалістською конституцією. Вона діяла паралельно з конституцією 1876 року, прийнятою за часів султана Абдул-Гаміда II, лише дещо розвиваючи і доповнюючи останню. Закон «Про основні організації», прийнятий під час кульмінації національно-визвольної боротьби, був неповним і недосконалим. Незважаючи на це, він відіграв певну позитивну роль у консолідації повстанських сил навколо кемалістського меджлісу та створеного ним уряду, в мобілізації сил на остаточне звільнення країни від іноземних інтервентів та в поступовому переході до республіканської форми державного правління.

Автором конституції 1876 року був відомий державний діяч Оттоманської імперії Мідхат-паша. Проте діяла ця конституція недовго. Одразу ж після її проголошення султан Абдул-Гамід II припинив її чинність. Своєрідна «консервація» конституції тривала близько 30 років, аж до младотурецької революції 1908 року, коли вона знову була введена в дію. Протягом майже всього цього часу текст конституції систематично друкувався в урядових султанських щорічниках, але вона не була чинною. Офіційно конституція 1876 року була скасована після прийняття нової конституції.

Відповідно до положень конституційного закону № 85 верховна влада належала «нації», представником якої було проголошено Великі національні збори Туреччини, що складалися з депутатів, які обиралися населенням за двоступеневою виборчою системою.

Перша кемалістська конституція мала 23 статті і носила тимчасовий характер. В перших двох статтях наголошувалося, що верховна влада без будь-яких обмежень та умов належить нації. Адміністративна система ґрунтувалася на принципі, згідно з яким нація прямо і безпосередньо керує своєю долею. Виконавча та законодавча влада здійснюється Великими національними зборами, які є єдиним представником нації.

На відміну від конституції 1876 року, згідно з якою влада належала «старшому із членів династії Османа», конституція 1921 року встановлювала принцип національного суверенітету та єдності влади[24].

Відповідно до закону «Про основні організації» парламент Туреччини здійснював свою законодавчу діяльність безпосередньо під час щорічних сесій, які відкривалися 1 жовтня, а виконавчу — через міністрів, які обиралися з числа депутатів і створювали уряд (Раду міністрів). Конституцією передбачалося, що уряд повинен очолювати голова Великих національних зборів.

Великі національні збори Туреччини, як єдиний найвищий орган державної влади, наділялися широкими повноваженнями. До їх компетенції були віднесені, зокрема, такі питання як прийняття, зміна або скасування законів в справах державного управління, цивільного та шаріатського судочинства, визначення стану оборони країни та укладення перемир'я і мирних договорів, встановлення правил та норм громадського життя, визначення кола обов'язків і ступеня відповідальності уряду тощо. При цьому закони, що приймалися ВНЗТ і підписувалися головою зборів, не вимагали додаткового затвердження, і відразу ж набирали чинності.

Конституційний закон «Про основні організації» встановлював основні положення про порядок виборів депутатів меджлісу та про владу на місцях. Передбачалося, зокрема, що вибори депутатів парламенту проводитимуться один раз на два роки, а при відсутності можливості їх проведення в строк, повноваження депутатів попереднього меджлісу автоматично продовжуються, але не більш як на один рік. До складу меджлісу включалися також (за посадою) губернатори вілайєтів, які призначалися меджлісом як його делегати та представники на місцях. Кемалістська революція завершилася проголошенням (1923 р.) турецької республіки[7, c. 447-449].

1.2. Характеристика державного ладу Туреччини

Турецька Республіка — унітарна держава із змішаною формою правління (у ній поєднуються елементи як парламентарної, так і президентської республіки). Діє конституція, прийнята у 1982 році.

Діюча конституція є третім основним законом, прийнятим за час існування республіки. Перша конституція 1924 р. проголошувала, що "суверенітет належить народу" і створювала таку структуру управління, за якої майже вся влада була зосереджена у руках однопалатного законодавчого органу — Великих національних зборів.

Депутати Великих національних зборів отримували від електорату повноваження на чотирирічний період й самі на той же термін обирали президента, який як глава держави, у свою чергу, призначав прем'єр-міністра та уряд. Конституція проголошувала незалежність судової системи і гарантувала права і свободи громадян. Нова конституція, ухвалена на всенародному референдумі 9 липня 1961 р., містила декілька важливих поправок. Були розширені основні права і свободи громадян, включаючи свободу переконань, преси і публічних виступів та гарантії рівності для немусульман. Парламент тепер складався з двох палат: Сенату та Національної палати, яка могла подолати вето Сенату 2/3 депутатських мандатів. Президент обирався терміном на 7 років 2/3 голосів обох палат; після обрання він був зобов'язаний залишити лави своєї партії і бути поза політикою.

У 1971 р. в конституцію 1961 р. були внесені поправки, які обмежували політичні свободи і права громадян. Конституція 1982 р. почала діяти після її прийняття на загальнонародному референдумі у листопаді того ж року[5].

Діюча конституція 1982 р. складається з преамбули та семи частин. У преамбулі і першій частині конституції (ст. 1-11) проголошуються основні принципи державного устрою країни: республіканська форма правління, оголошення республіки демократичною, світською, соціально-правовою державою, приналежність суверенітету нації, верховенство конституції, незалежність законодавчої, виконавчої і судової влади один від одного. Друга частина (ст. 12-74) присвячена особистим, соціально-економічним та політичним правам громадян, а також гарантіям цих прав. У третій частині (ст. 75-160) регламентується компетенція законодавчої, виконавчої і судової влади, визначається порядок обрання органів влади — парламенту, президента і ради міністрів; викладаються норми, які стосуються введення надзвичайного стану та стану війни, формування органів місцевого самоврядування. У четвертій частині (ст. 161-173) висвітлюються фінансові й економічні питання. У п'ятій частині (ст. 174) перераховуються закони, які були прийняті у 1924-1934 рр. з метою закріплення світського характеру держави. У шостій частині зафіксовані тимчасові положення, які встановлюють порядок переходу від тимчасового військового режиму до представницької демократії. Сьома частина (ст. 175-177) містить заключні статті, які встановлюють порядок зміни Конституції, а також умови вступу в дію основного закону[2, c. 65-66].

Конституція Турецької республіки включає статті й положення, які не можуть бути змінені і за якими заборонено висувати законодавчі ініціативи. До їх числа відносяться положення про те, що:

Турецька держава є республікою;

Турецька Республіка є демократичною, світською й соціально-правовою державою;

Турецька держава, країна і нація — єдине неподільне ціле;

Положення про національний прапор, гімн та столицю — Анкару.

Всі інші статті конституції можуть бути змінені, якщо поправка буде прийнята більшістю, у три п'ятих голосів парламентаріїв, поданих у ході таємного голосування.

Станом на 2004 р. до конституції 1982 р. поправки вносили 9 разів. Основна їх частина спрямована на забезпечення основних прав і свобод громадян, на вдосконалення демократичної системи в Туреччині у руслі уніфікації з правовими системами Західної Європи, що засновуються на Європейській Конвенції про права людини.

У жовтні 2001 р. парламент вніс поправки, які ускладнили процес розпуску політичних партій; обмежили термін утримання під вартою затриманих і заарештованих осіб; розширили права громадян у сфері свободи думки, слова, віросповідання. Вхід до будинків громадян, обшук і конфіскація майна відтепер допускаються лише на основі ордера; скасована смертна кара за винятком злочинів, пов'язаних із тероризмом або учинених в умовах війни; за громадянами визнано право створення асоціацій, на проведення зборів та мітингів, право на справедливий суд; за іноземними громадянами визнано право на подачу звернень у судові інстанції на принципах взаємності.

У травні 2004 р. до конституції були внесені поправки, відповідно до яких принцип рівноправності між чоловіком та жінкою став конституційним, а держава прийняла на себе зобов'язання гарантувати його дотримання; з метою забезпечення свободи преси було внесено положення, яке забороняло конфіскацію майна і закриття видавничих будинків за обвинувачення у тому, що вони стали знаряддям злочину; у разі невідповідності національного законодавства з питань прав людини положенням міжнародних договорів визнавався пріоритет останніх; генеральний штаб позбувся права на обрання одного члена Ради вищої освіти. Скасування смертної кари викликало скасування статті конституції "Суди державної безпеки", які були інстанцією, що засуджувала до найвищої міри покарання[12, c. 59-60].

Висновок до І розділу. Отже, найбільш важливим, на думку автора, підсумком розвитку політико-правової системи Туреччини в період після повалення імперії стала заміна релігійно-правових основ існування держави, суспільства і особи на світські. Ісламізм перестав бути ідеологічною основою нової держави і що найголовніше — шаріат перестав бути джерелом права в країні.

В цілому “турецький шлях в Європу” був послідовний і незмінний в головному – збереженні стратегії європеїзації, яка сприймалася в Туреччині як модернізація усього суспільства. Якщо сама ця стратегія не є унікальною, то унікальними слід вважати способи її досягнення – через подолання традиційного східного авторитаризму та релігійного фанатизму. При цьому одним із головних ідеологічних напрямків зазначеної стратегії була політика секуляризації та державне втручання в економіку та інші сфери життя суспільства.

Розділ 2.Особливості політичної системи Туреччини

2.1. Принципи державного управління

Законодавча функція у Туреччині належить однопалатному парламенту (меджлісу) — Великим національним зборам Туреччини (ВНЗТ) із 550 депутатів.

Виконавча влада здійснюється президентом та Радою міністрів.

Глава держави — президент республіки. Згідно з конституцією він уособлює єдність та неподільність країни і нації. Президент наділений широкими повноваженнями в сфері виконавчої, законодавчої і судової влади.

У законодавчій сфері він наділений повноваженнями скликати на позачергове засідання меджліс, розпускати його і призначати нові загальні вибори, затверджувати прийняті парламентом законопроекти і публікувати їх, а при необхідності повертати їх на доопрацювання у меджліс, виносити на референдум законопроекти, пов'язані з внесенням поправок до конституції, звертатися до конституційного суду з вимогою переглянути закони і постанови, якщо вони суперечать конституції[5].

У сфері виконавчої влади президент має такі повноваження: призначає прем'єр-міністра і приймає його відставку, за представленням прем'єра призначає міністрів, направляє турецьких послів до іноземних держав і приймає представників іноземних держав, акредитованих у Туреччині, затверджує міжнародні договори й угоди, затверджує постанови уряду, оголошує амністію деяким категоріям ув'язнених, призначає начальника генерального штабу, членів Ради державного контролю.

У сфері судової влади повноваження президента обмежені призначенням членів судів вищої інстанції та генерального прокурора республіки.

Конституція Туреччини передбачає створення за президентом установ, які фактично не відповідають перед законодавчою та виконавчою владою: Ради національної безпеки (РНБ) і Ради державного контролю (РДК).

До складу РНБ, яку очолює президент, донедавна входили прем'єр-міністр, начальник генерального штабу, міністри національної оборони, внутрішніх та закордонних справ, командуючий різними видами військ. Рекомендації РНБ з питань, пов'язаних із національною безпекою, загрозою цілісності та неподільності країни і охороною правопорядку, спрямовані до уряду, який приділяє їм пріоритетну увагу.

У світлі прийнятих у жовтні 2001 р. конституційних поправок, спрямованих на запобігання практики неконституційного втручання військових у життя суспільства, було розширено цивільний склад РНБ: до нього ввійшли три заступники прем'єр-міністра та міністр юстиції. Крім цього, більш суворо було окреслено коло його повноважень.

Склад РДК добирається і призначається президентом. Глава держави використовує цей орган для контролю за діяльністю найважливіших ланок державного апарату. Крім того, за дорученням президента РДК здійснює контроль і перевірку організацій, установ і підприємств із змішаним державним та приватним капіталом, професійних громадських організацій, профспілок тощо[12, c. 65-67].

За традицією, що склалася, президент призначає лідера партії, яка перемогла на виборах, прем'єр-міністром, а за рекомендацією останнього призначає міністрів. Конституція Туреччини не надає Раді міністрів права самостійно видавати нормативні акти. Однак обмеженість його прав є лише уявною, оскільки уряд ініціює видання безлічі постанов з найважливіших питань внутрішньої і зовнішньої політики, які підписуються президентом і відповідними міністрами.

До органів виконавчої влади прирівняні Рада вищих навчальних закладів, професійні організації, що мають державний статус, і деякі інші державні організації та установи.

Вибори у Великі національні збори Туреччини. На сьогодні цей час виборче право у Туреччині регулюється діючою конституцією, прийнятою у 1982 р., а також законом про вибори від 10 червня 1983 р. Виборча система включає в себе елементи як мажоритарної, так і пропорційної систем підрахунку голосів. Поєднання цих елементів підібрано таким чином, щоб створити найбільші переваги для великих політичних партій, що сприятиме формуванню однопартійних урядів, забезпечуючи тим самим стабільність турецької політичної системи.

Згідно з конституцією 1982 р. вибори є вільними, прямими, рівними, таємними, одноступінчатими, загальними, при відкритому підрахунку та урахуванні голосів, і проводяться під судовим наглядом і керівництвом (ст. 67). Турецькі громадяни, які досягли вісімнадцятирічного віку, мають право обирати і брати участь у всенародних референдумах. Голосувати на загальних виборах не можуть солдати і унтер-офіцери дійсної військової служби, військові курсанти, заарештовані та осуджені, які перебувають у місцях позбавлення волі. Для депутатів передбачено більш високий віковий ценз, ніж для виборців — 30 років.

Вибори до Великих національних зборів Туреччини (ВНЗТ) проводяться один раз на п'ять років. У випадку, якщо в парламенті звільняються депутатські місця, можуть проводитися проміжні вибори. Вибори у Туреччині відбуваються під загальним керівництвом та контролем Вищої виборчої комісії. З усіх питань виборів, за скаргами і протестами рішення Вищої виборчої комісії — остаточні й оскарженню не підлягають[8].

Закон про вибори від 10 червня 1983 р. ввів у виборчу систему два додаткових бар'єри. Перший із них — "загальний бар'єр" — полягає у тому, що політична партія, яка не набрала на виборах 10% дійсних голосів по всій країні, не отримує депутатських мандатів (навіть якщо вона отримала перемогу в одному або декількох округах). Другий "бар'єр" діє всередині кожного виборчого округу. Всі подані у даному окрузі дійсні голоси діляться на кількість депутатських мандатів, встановлених для цього округу, отримана кількість стає "бар'єром" (ст. 33,34).

Серед політичних діячів Туреччини, які найтриваліший час знаходилися на посаді прем'єр-міністра, потрібно назвати І.Іненю, С.Деміреля, А.Мендереса, Б.Еджевіта, Т.Озала. При цьому І.Іненю, Т.Озал і С.Демірель були на посаді президента республіки.

Вибори президента республіки. Президент республіки обирається двома третинами голосів повного складу членів Великих Національних Зборів Туреччини шляхом таємного голосування на сім років без права повторного переобрання. Президент може бути обраний і не за кількістю депутатів, для цього необхідна письмова згода 1/5 депутатського корпусу. Кандидат у президенти повинен мати не менше сорока років, мати вищу освіту і володіти правом бути обраним до парламенту. Конституція наказує, що президент повинен бути безпартійним та нейтральним по відношенню до партійного складу парламенту.

Вибори президента починаються за тридцять днів до закінчення терміну його повноважень або через десять днів після звільнення із посади президента і завершуються протягом тридцяти днів з дати початку виборів. Якщо у ході двох перших турів голосування не вдається забезпечити більшість голосів у дві третини повного складу членів, проводиться третє голосування. Обраним на посаду президента вважається кандидат, який отримав у третьому турі голосування абсолютну більшість голосів. Якщо і в цьому турі такої більшості не вдається досягнути, призначається четвертий тур; якщо і в цьому турі кандидат у президенти не набирає абсолютної більшості голосів, то у цьому випадку "незговірливий" парламент розпускається і проводяться нові вибори до ВНЗТ (стаття 102)[14, c. 10].

2.2. Місцеве управління Туреччини

В адміністративно-територіальному відношенні Туреччина ділиться на 81 іль (провінцію): Адана, Адіяман, Аф’єн, Агри, Аксарай, Амасья, Анкара, Анталья, Ардахан, Артвін, Айдин, Баликесір, Бартин, Батман, Байбурт, Біледжик, Бінгель, Бітліс, Болу, Бурдур, Бурса, Ван, Газіантеп, Гіресун, Гюмюшхане, Денізлі, Діярбакир, Дюздже, Зонгулдак, Ічель, Ігдір, Іспарта, Істанбул, Ізмір, Йозгат, Кахраманмараш, Караб’юк, Караман, Карс, Кастамону, Кайсері, Кіліс, Кириккале, Киркларелі, Киршехир, Каджаелі, Конья, Кютах’я, Малатья, Маніса, Мардін, Мугла, Муш, Невшехир, Нігде, Орду, Османійе, Різе, Сакр’я, Самсун, Сиїрт, Сіноп, Шанли, Урфа, Ширнак, Сівас, Текирдаг, Токат, Трабзон, Тунджелі, Ушак, Хаккарі, Хатай, Чанаккале, Чанкири, Едірне, Елязиг, Ерзінджан, Ерзурум, Ескишехір, Ялова.

У російській туркологічній літературі система місцевої адміністрації оцінюється як побудована на началах бюрократичного централізму і суворої ієрархії. Як аргумент наводиться, наприклад, той факт, що повнота влади в ілі належить валі (губернатору). Його кандидатура висувається міністерством внутрішніх справ, а призначається рішенням Ради міністрів і затверджується президентом. У число основних функцій валі входить проведення політичної лінії держави, виконання постанов і рішень уряду.

Турецькі джерела стверджують, що в країні прийнята "не модель унітарної держави з централізованою єдиною структурою, а модель унітарної держави, що спирається на місцеві адміністрації". Як аргумент використовується той факт, що діяльність адміністрації, яка представляє центральні виконавчі органи на місцях, доповнюється діяльністю громадської адміністрації — Генеральної ради (місцевого парламенту), Постійної комісії ради і валі. Члени Генеральної ради обираються населенням. У великих містах обираються муніципалітети, очолювані мером[17, c. 56].

2.3. Політичні партії

З 1961 і аж до приходу до влади військових у 1980 на політичній сцені Туреччині домінували Народно-республіканська партія (НРП) і Партія справедливості. НРП була заснована в 1923 Мустафою Кемалем. Вона була при владі в Туреччині до 1950 і дотримувалася політики секуляризму і широкої державної участі в розвитку економіки (етатизму). Партія справедливості складалася в основному з колишніх членів Демократичної партії, яка правила країною з 1950 по 1960. Як вважається, у період її правління в Туреччині було зроблено першу спробу лібералізації економіки — зменшення міри державного контролю над розвитком зовнішньої торгівлі, більш активного залучення іноземного капіталу. По суті економічну політику партії було зведено до форсування темпів зростання за рахунок більш масштабного використання зовнішніх джерел фінансування, що привело Туреччину до боргової кризи.

НРП і ПС користувалися приблизно однаковим впливом, а більшість сформованих ними урядів були коаліційними. Їх стійкість істотно знизилася у другій половині 70-х років на фоні погіршення економічної ситуації і розгулу екстремізму в Туреччині.

Військовий режим, що прийшов до влади у 1980, заборонив всі політичні партії і наклав заборону на участь їх лідерів і колишніх депутатів парламенту в будь-якій політичній діяльності. У 1983, під час підготовки до листопадових виборів до Великих національних зборів, було дозволено створити три нові партії. Однак військові зберегли контроль над виборами. З виборчої кампанії були виключені авторитетні ліва Соціал-демократична партія (СОДЕП) і права Партія вірного шляху (ПВШ) під приводом, що вони стали наступницями заборонених Народно-республіканської партії і Партії справедливості[17, c. 57].

У результаті на парламентських виборах 1983 суперничали лише три партії: Націонал-демократична партія (НДП), що отримала підтримку військових, помірно-ліва Народницька партія (НП) і консервативна, орієнтована на приватне підприємництво Партія вітчизни (ПВ). За підсумками голосування НДП опинилась на третьому місці, а абсолютну більшість місць у Великих національних зборах отримала ПВ. Програма ПВ декларувала, що партія є "націоналістичною, консервативною, що бере за основу економіку вільного ринку, базується на конкуренції". Програма ПВ виступала проти підприємницької діяльності держави в обробній промисловості, вказуючи на необхідність її обмеження інфраструктурою і такими галузями, як гірничодобувна і енергетика. Програма декларувала необхідність комплексу заходів в інтересах дрібних підприємців. У сфері зовнішньої політики підкреслювалася приналежність Туреччини в політичному, військовому і економічному планах до "західного світу". Загалом установки партії були спрямовані на об'єднання під її дахом якомога більшого числа виборців з досить різними інтересами і спрямуваннями. Лідер ПВ Тургут Озал, економіст, який знаходився на посту заступника прем'єр-міністра з питань економіки протягом перших 21 місяця правління військових, очолив у грудні 1983 уряд країни.

Місцеві вибори, проведені в 1984, в яких брали участь також СОДЕП і ПВШ, продемонстрували відносне збільшення впливу основних партій. ПВ підтвердила своє становище провідної політичної сили в Туреччині, істотно відірвавшись від СОДЕП. Навпаки, ПВШ, НП і НДП виступили слабо. На місцевих виборах 1989 переконливу перемогу отримали Соціал-демократична народницька партія (СДНП — створена в 1985 внаслідок злиття СОДЕП і НП) і ПВШ.

У 1989 пост президента зайняв Тургут Озал. На виборах до Великих національних зборів у 1991 ПВ втратила свої позиції. У результаті був сформований коаліційний уряд з представників ПВШ і СДНП, а прем'єр-міністром став лідер ПВШ Сулейман Демірель. У програмі ПВШ висловлювалася її концепція "вірного шляху". Вона включала такі положення як підтримка правової держави, демократичного парламентського ладу, національних духовних і історичних цінностей. Метою партії було оголошено забезпечення економічного піднесення, "поширення добробуту на нижчі верстви населення", ПВШ виступала за економічну систему, в рамках якої держава повинна було підтримувати виробництво і основними законами якої були б закони вільного ринку й конкуренції. У квітні 1993 після смерті Озала С. Демірель був обраний президентом. Його наступником на посту голови Партії вірного шляху стала Тансу Чиллер — перша жінка-прем'єр Туреччини[13, c. 22-23].

На виборах у грудні 1995 року відносну більшість місць у Великих національних зборах отримала проісламська Партія благоденства. Основними цілями партії проголошувалися верховенство національної волі, свобода думки, релігії, совісті, національна єдність, розвиток відносин з усіма країнами на основі взаємної вигоди, насамперед сусідами і союзниками (з ісламським світом). Принцип лаїцизму (світськості) трактувався як принцип, дія якого забезпечує свободу совісті і релігійних вірувань. В основі економічних переконань партії лежала ідея пошуку додаткових джерел фінансування в національній економіці і відмова від використання зовнішнього, насамперед, західного фінансування при одночасному зниженні податків. Це було відверто популістською і не здійсненною на практиці схемою. Одночасно оголошувалося про збереження відданості ринковим принципам. Прагнучи запобігти приходу ПБ до влади, Чиллер пішла на блок з Партією батьківщини, погодившись на ротацію посади прем'єр-міністра з керівником цієї партії Месутом Йилмазом.

Однак незгода між двома лідерами і обвинувачення в корупції, висунуті проти Тансу Чиллер, невдовзі призвели до падіння уряду. В червні 1996 року було створено нову коаліцію між Партією вірного шляху і Партією благоденства, а прем'єр-міністром став голова останньої Неджметтін Ербакан. Після його відставки під тиском військових уряд, в який, окрім членів Партії батьківщини, увійшли представники ще двох невеликих партій, знову очолив Йилмаз.

У квітні 1999 року в країні відбулися парламентські вибори, за підсумками яких найбільшу кількість голосів набрала Демократична ліва партія (ДПЛ) і Партія націоналістичного руху (ПНР). Глава ПНР — Бюлент Еджевіт, найстаріший політичний діяч Туреччини, колишній лідер НРП. Провідною лінією програми ДПЛ стали заходи щодо створення в країні справжньої демократії. Програма засуджувала надмірну соціальну поляризацію суспільства, підтримувала турецький націоналізм, виступаючи за національну єдність. У сфері економіки партія виступила проти ліберальної економіки, однак не заперечуючи ролі ринкового механізму. Основна ідея ДПЛ — створення народного сектору з демократичним управлінням з залученням заощаджень громадян. Головна мета ПНР, як зазначалося у програмі, — "служити великій турецькій нації та її державі". Тема турецького націоналізму, національної єдності — центральна у програмі ПНР. Націоналізм — основоположна сила і філософія Турецької республіки. Програма визнавала необхідність демократичного режиму з його атрибутами, але водночас підкреслювала важливість твердого порядку і авторитетної держави. В економічній частині програма зазначала, що мета ПНР — національна економічна система, в рамках якої співробітничають приватний і громадський сектори, здійснюється справедливий розподіл національного доходу[12, c. 81-82].

У результаті останніх дострокових парламентських виборів, які відбулися у листопаді 2002 року, зазнали повної поразки партії, що займали лідируючі позиції після відновлення багатопартійної системи у 1983 році, у тому числі ПВ, ПВП, а також дві партії, що входили до правлячої коаліції, — Партія націоналістичного руху і Демократична ліва партія. На перший план вийшли помірковані ісламісти в особі Партії справедливості і розвитку (АКП), яку очолював Р.Т.Ердоган. У програмі АКП заявлено про намір забезпечити "поєднання ісламу з демократією", про підтримку партією "демократичної світської соціально-правової держави", яка "залишається нейтральною щодо релігійних вірувань і філософських поглядів". При цьому партія розуміє світськість як "фундамент релігійної свободи і свободи совісті". Розділ програми партії "Економіка" починається з викладу концепції економічного розвитку, зокрема, з проголошення економічної місії ПСР, яка визначається як "підвищення добробуту і благополуччя народу". "Туреччина має величезний потенціал для економічного розвитку, а також молоде і динамічне населення, багаті природні ресурси, людей з підприємницьким духом. На її території багато історичних і природних визначних пам'яток , а також Туреччина має особливе геостратегічне положення" — говорилося в програмі. Далі підкреслювалося, що ПСР проводитиме "стратегію тривалого і стійкого економічного зростання" з тим, щоб мобілізувати унікальний потенціал країни. Як тактичні завдання в економіці визначали усунення всіх перешкод на шляху розвитку, недопущення марнотратства, підвищення ефективності у всіх сферах, мобілізацію виробництва. Тут лунали мотиви більш ефективного використання власного потенціалу країни і забезпечення розвитку переважно на його основі, які вже зустрічалися раніше в програмах партій-попередниць ісламського спрямування[12, c. 84].

Висновок до ІІ розділу. Ці висновки мають практичне значення і на сучасному етапі, оскільки дають можливість більш об’єктивно визначати джерела, природу та характерні особливості природи ідеології ататюркізму, яка і на даний час залишається основою політико-правової системи Турецької республіки.

Законодавча функція у Туреччині належить однопалатному парламенту (меджлісу) — Великим національним зборам Туреччини, а виконавча влада здійснюється президентом та Радою міністрів.

Розділ 3. Основні напрямки зовнішньої політики Туреччини та її місце у світі

Зовнішньополітичний курс країни значною мірою визначається зобов'язаннями Туреччини як члена різних регіональних організацій, блоків тощо. Турецька республіка є членом таких впливових міжнародних організацій: ООН — з 1945 (країна-засновник), Міжнародний валютний фонд — з 1947, Рада Європи — з 1949, НАТО з 1952, ОЕСР — з 1960, ЄС (статус асоційованого члена — з 1963, статус кандидата в члени ЄС — з 1999), Організація Чорноморського економічного співробітництва — з 1992, Організація економічного співробітництва — з 1985.

Відносини з США почали активно розвиватися після Другої світової війни. США надавали Туреччині економічну і військову допомогу, закріпивши за нею статус важливого військового і політичного союзника в регіоні Близького Сходу. Протягом вже більш як півстоліття США утримують позицію основного зовнішньополітичного партнера Туреччини, хоча час змінює акценти у відносинах двох країн. Перша половина 80-х ознаменувалася успішним розвитком двостороннього співробітництва у військовій сфері, друга їх половина пройшла під знаком розбіжностей з приводу пролонгації на черговий п'ятирічний період угоди про співробітництво в сфері економіки і оборони. Несприйняття Туреччини викликала спроба США обумовити продовження угоди її участю в санкціях проти Лівії. Договір був пролонгований після усунення протиріч сторін у 1988, і хоча загалом Туреччина в 80-і з найважливіших питань продовжувала керуватися інтересами США, в гострих ситуаціях, що стосувалися відносин з третіми країнами або функціонування військових об'єктів на турецькій території, вона виступала проти тиску з боку Сполучених Штатів[5].

На початку 90-х після розпаду СРСР основним тактичним завданням Туреччини в сфері зовнішньої політики було переконати Захід, особливо США, в перевагах використання її в контактах з новими державами Центральної Азії. У лютому 1992 під час візиту до Вашингтона прем'єр-міністра Туреччини С. Деміреля він прямо заявив про зміну свого регіонального статусу і здатність активно брати участь у визначенні політичного майбутнього мусульманських республік СНД. При цьому Туреччина підтримала розширення зони національних інтересів США на Центрально-Азіатський регіон. Це стосувалося зміцнення у регіоні позицій НАТО, встановлення контролю над транспортуванням енергоресурсів на світовий ринок (проект нафтопроводу Баку-Джейхан, що забезпечує доставку каспійської нафти до турецького порту Джейхан на березі Середземного моря в обхід російської території). Загалом в 90-ті у зовнішній політиці Туреччині спостерігалося поєднання національних інтересів з принципом взаємозалежності, насамперед, з США.

Певні складнощі у взаємовідносинах Туреччини і США виникли після того, як турецька сторона через опозицію парламенту не змогла надати Штатам рівень підтримки, який очікувався у розгортанні воєнних дій проти Іраку. У березні 2003 турецький парламент відхилив запит уряду про наділення його повноваженнями направляти турецькі війська за межі країни і розміщувати в Туреччині іноземні війська. Винесенню запиту передували переговори уряду з керівництвом США, підсумком яких стала домовленість про виділення Туреччині як безплатну допомогу 6 млрд. дол. та надання кредиту в розмірі 24 млрд. дол. Кілька днів тому турецький парламент схвалив запит, у відповідності з яким США дістали право використання з воєнною метою повітряного простору Туреччини[10, c. 88-90].

У квітні 2003 Конгрес США виділив Туреччині допомогу в 1 млрд. дол. 22 листопада 2003 США зобов'язалися допомогти Туреччині отримати на міжнародному фінансовому ринку кредит у 8,5 млрд. дол. на обслуговування зовнішнього та внутрішнього боргу.

Відносини з ЄС ще на початку 1960-х характеризувалися отриманням Туреччини статусу асоційованого члена тодішнього Європейського економічного співтовариства, що мало на увазі в майбутньому її прийняття до повноправних членів цієї організації. Воєнний переворот 1980 загальмував розвиток двосторонніх відносин, нормалізація яких розпочалася лише в міру відновлення в Туреччині інститутів громадянського суспільства. У 1987 Туреччина подала офіційний запит про повноправне членство в ЄС, але країни Західної Європи вважали за краще розвивати з нею двосторонні відносини шляхом створення митного союзу. Цей союз Туреччини і ЄС почав функціонувати з січня 1996, однак його ефект багато турецьких бізнесменів і вчених розцінюють як позитивні тільки для Західної Європи. На проведеному в грудні 1997 люксембурзькому саміті Ради Європи були розглянуті питання розширення ЄС, Туреччина не була включена до числа країн-кандидатів на вступ на відміну від 9 держав Східної Європи і Кіпру. Статус кандидата Туреччина отримала за підсумками гельсинського саміту 1999. На проведеному в грудні 2004 саміті лідерів країн Євросоюзу було призначено дату початку переговорів з Туреччиною щодо процесу її вступу до ЄС як повноправного члена — кінець 2005. Однак криза Євросоюзу, яка розпочалася в 2004-2005, пов'язана з негативним ставленням значної частини його жителів до загальноєвропейської конституції, може ускладнити вступ Туреччини до ЄС. При цьому багато західних європейців занепокоєні у зв'язку з перспективою вступу до Євросоюзу мусульманської Туреччини.

У системі відносин Туреччини з ЄС особливе місце належить її відносинам з Грецією. Початок 2000-х ознаменувався завершенням періоду тривалої нестабільності та частого загострення протиріч з питань використання шельфу Егейського моря, оборони грецьких островів в Егейському морі та через окупацію турецькими військами північної частини острова Кіпр в 1974 тощо. У травні 2004 після 16-ти років перерви відбувся офіційний візит прем'єр-міністра Туреччини в Грецію. Дві країни підписали 25 документів, у тому числі меморандум про взаєморозуміння.

Одним з найважливіших протиріч у турецько-грецьких відносинах є кіпрське питання. Спадщиною минулого 20 ст. став розкол Кіпру на дві частини — грецьку і турецьку, при цьому державний статус останньої визнано тільки Туреччиною. Уряд Т. Ердогана заявляв про готовність врегулювати кіпрське питання, зокрема, на основі плану Генерального секретаря ООН Кофі Аннана. Четверту версію плану, яка передбачала об'єднання острова, було винесено на референдум обох його громад. План був схвалений більшою частиною турецької громади, однак не був підтриманий греками-кіпритами. У 2004 грецька частина Кіпру вступила до ЄС, при цьому комісія Євросоюзу затвердила спеціальний регламент, який припинив застосування нормативних актів ЄС у північній частині острова і сформулював основні положення відносин з нею[4, c. 41-42].

Важливим напрямом зовнішньої політики Туреччини є відносини з ісламськими країнами Близького та Середнього Сходу. Туреччина — член Організації ісламської конференції. Один з трьох постійних комітетів ОІК, Комітету економічного і торговельного співробітництва, з 1984 здійснює свою діяльність під головуванням президента Туреччини.

Серед зовнішньополітичних досягнень Туреччини в цьому напрямі зовнішньої політики потрібно вважати нормалізацію відносин з Сирією. Основні протиріччя сторін були пов'язані з суперечками навколо використання вод Євфрата, питаннями безпеки та деякими проблемами регіональної політики. У 2003 відбувся перший за майже два останніх десятиріччя офіційний візит прем'єр-міністра Сирії М. Міро в Туреччину, після чого в 2004 відбувся офіційний візит президента Сирії Б. Асада.

Одним з проявів відносно незалежного характеру зовнішньої політики Туреччини став розвиток відносин з Ізраїлем. У 1995 р. було підписано турецько-ізраїльський договір про військово-технічне співробітництво. Ліга арабських держав назвала дії Туреччини такими, що "підривають добрі відносини з арабами". Деякі держави регіону розцінили договір, як початок створення нового військово-політичного блоку, і сигнал до налагодження співпраці для протидії цьому блоку. Зокрема, Іран і Єгипет активізували свою двосторонню співпрацю. На початку 2000-х р. після приходу до влади в Анкарі уряду на чолі з проісламською Партією справедливості і розвитку, спостерігалося зниження рівня двосторонніх відносин з ініціативи Туреччини, яка прагнула таким чином продемонструвати незгоду в зв'язку з позицією Ізраїлю в арабо-ізраїльському конфлікті[24].

90-і роки ознаменувалися активізацією політики Туреччини на центральноазіатському напрямі. При цьому Туреччина претендувала на особливу роль в Центральній Азії, вважаючи, що у сусідніх незалежних республік немає проблеми вибору моделі розвитку, оскільки вони його зробили на користь турецької. Справедливості ради потрібно визнати те, що керівники ряду держав регіону виражали свою зацікавленість в турецькій моделі. Через декілька років пішло ослаблення ейфорії 90-х, Туреччина виявилася більш слабким фінансово-економічним партнером, ніж це здавалося раніше. При цьому Туреччині не вдалося прийняти на себе і посередницьку місію в проведенні американського впливу в регіоні, а лідери Центральної Азії виявилися більшою мірою схильними до незалежності, чим це бачилося спочатку. Нині відносини сторін будуються з урахуванням економічних реалій і партнерських інтересів у зовнішньоекономічній сфері.

Туреччина розвиває відносини з державами Закавказзя, особливо, з Азербайджаном. Їх основа — геополітичне співробітництво, співпраця в транспортуванні енергоресурсів (нафтопровід Баку — Джейхан), військові і економічні зв'язки. У відносинах Туреччини і Вірменії як і раніше залишається ряд невирішених проблем, що мають історичне коріння, що перешкоджає встановленню між ними навіть дипломатичних відносин і розвитку співпраці[10, c. 92-93].

У 90-і розвиток відносин з Росією характеризувався переважанням економічної складової: в 1997 р. було підписано доповнення до довгострокової угоди, що вже діяла з 1987 р., про поставки в Туреччину природного газу. Новий маршрут транспортування, проект "Блакитний потік", пройшов по дну Чорного моря. Газопровід діє з літа 2003 року. У той же час існували і розбіжності, зокрема, пов'язані з введенням Туреччиною нового регламенту проходу нафтоналивних танкерів через чорноморські протоки, що істотно зачіпало інтереси російських експортерів нафти.

Після приходу до влади в Туреччині уряду, сформованого Партією справедливості і розвитку, намітився політичний прорив у російсько-турецьких відносинах. Наприкінці 2004 р. відбувся візит В.В.Путіна до Туреччини, а на початку 2005 р. — візит до Росії прем'єр-міністра Туреччини Р.Т.Ердогана. У підписаних спільних документах значне місце займає декларування спільної боротьби з тероризмом.

Важливим напрямом зовнішньої політики Туреччини на початку 90-х років став чорноморський. У 1992 р. десять країн чорноморського регіону підписали декларацію про чорноморське економічне співробітництво, на базі якої згодом була створена нова регіональна економічна організація — Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Ефективність дії ОЧЕС залишається невисокою, що пов'язано з низьким рівнем економічного розвитку ряду країн-членів, недостатньою конкретністю і узгодженістю планів економічного співробітництва, тенденцією до переорієнтації діяльності організації з економічних питань на політичні[11, c. 32].

Висновки до ІІІ розділу. Увага до Туреччини як важливого гравця на міжнародній арені цілком зрозуміла, якщо брати до уваги, що це світська мусульманська держава, яка зуміла органічно поєднати в собі західну та східну цивілізацію, стати мостом між Заходом та Сходом, забезпечити сталий політичний та економічний розвиток. Важливість Туреччини, за словами міністра закордонних справ Туреччини Абдулли Гюль, диктується не лише її географічним положенням, а й тим, що вона демократична та світська держава, "єдина країна, приклад якої заперечує тезу про зіткнення цивілізацій".

Висновки

1. Позиції Мустафи Кемаля як лідера руху опору було значно зміцнено в результаті його обрання головою Представницького комітету об’єднаного Товариства захисту прав Анатолії і Румелії, що відбулося під час Сіваського конгресу. Існування Представницького комітету одночасно з стамбульським урядом фактично означало двовладдя. Представницький комітет став основою революційного анатолійського уряду.

До прийняття Конституції 1921 року Великі національні збори Туреччини, в принципі вважаючи себе залежними від конституції османської держави, залишили за собою право на зміни в конституції, оскільки новий меджліс мав надзвичайні повноваження. В розділі наголошується, що національно-визвольний рух в Туреччини, починаючи з місцевих та регіональних конгресів, а також під час конгресу в Сівасі і в період до скликання ВНЗТ, формально намагався не відступати у своїх діях від принципів законності та юридичного обґрунтування прийнятих рішень. В результаті тривалих дискусій меджлісом 20 січня 1921 року простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів парламенту було прийнято Конституційний закон № 85 “Про основні організації”, який вважається першою кемалістською конституцією. До прийняття Конституції 1924 року, державний устрій Туреччини визначався положеннями цього закону.

Після проголошення 29 жовтня 1923 року Турецької республіки, тимчасова Конституція 1921 року як конституція перехідного періоду вже не відповідала змінам, які відбулися в політичному та соціально-економічному житті нової турецької держави. Крім того, в державі фактично спостерігалася свого роду “двоконституційність”, оскільки з прийняттям Конституції 1921 року положення османської Конституції 1876 року не були формально відмінені.

2. В цілому “турецький шлях в Європу” був послідовний і незмінний в головному – збереженні стратегії європеїзації, яка сприймалася в Туреччині як модернізація усього суспільства. Якщо сама ця стратегія не є унікальною, то унікальними слід вважати способи її досягнення – через подолання традиційного східного авторитаризму та релігійного фанатизму. При цьому одним із головних ідеологічних напрямків зазначеної стратегії була політика секуляризації та державне втручання в економіку та інші сфери життя суспільства.

3. Висновки мають практичне значення і на сучасному етапі, оскільки дають можливість більш об’єктивно визначати джерела, природу та характерні особливості природи ідеології ататюркізму, яка і на даний час залишається основою політико-правової системи Турецької республіки.

Проведені дослідження також підтверджують, що Україна ще в часи національно-визвольної боротьби турецького народу за незалежність надала сусідній Туреччині значну політичну, військову та фінансову допомогу. В той час ця допомога суттєво сприяла виходу турецької держави з дипломатичної ізоляції. Безперечно, цей факт брався до уваги урядом Турецької республіки при прийнятті рішення щодо визнання незалежності України 16 грудня 1991 року.

Список використаної літератури

1. Аллахвердов С. Державно-національне будівництво Туреччини: Зовнішня та внутрішня політика. 1919- 1923 рр.: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.02 / Дніпропетровський держ. ун-т — Дніпропетровськ, 1996. — 19с.

2. Гасратян М. Очерки истории Турции: монографія / М. А. Гасратян, С. Ф. Орешкова, Ю. А. Петросян ; АН СССР, Ин-т востоковедения. — М. : Наука, 1983. — 294 с.

3. Гачечиладзе Р. Турция: науково-популярна література/ Реваз Гачечиладзе,. — М.: Мысль, 1983. — 124 с.

4. Горобець М. Туреччина без паранджі/ М. Горобець //Міжнародний туризм. — 2002. — № 3. — C. 54-58

5. Долгов І. Не лише Чорне море єднає нас: Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє // www.pltimes.uct.kiev.ua/ua20031/DOLGOVUA.HTM.

6. Жангожа Р. Турецький вектор геополітичної орієнтації України / Україна-Туреччина: Безпека та співробітництво в Чорноморському регіоні: Матеріали міжнародної конференції, Київ, 10-11 квітня 2000 р. / Фонд Фрідріха Берта; За ред. Андрійка В.І., Перепелиці Г.М. – К., 2000. – С.33-36.

7. Зірки турецького півмісяця (Підбірка статей): За кількістю культурних та історичних пам'яток Туреччина не поступається Греції, Італії чи Іспанії //Міжнародний туризм. — 2003. — № 3. — C. 16-44

8. Іванов О. Що приніс Президентові візит до Туреччини. //www.podrobnosti.ua/podrobnosti/2005/06/12/219292.html. [19.01.2006]

9. Кримський А. Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутности / НАН України; Інститут сходознавства ім. А.Ю.Кримського. — К. : Олір, 1996. — 288с.

10. Матос Дж. Україна і Туреччина: безпека та співробітництво у Чорноморському регіоні / Україна-Туреччина: Безпека та співробітництво в Чорноморському регіоні: Матеріали міжнародної конференції, Київ, 10-11 квітня 2000 р. / Фонд Фрідріха Берта; За ред. Андрійка В.І., Перепелиці Г.М. – К., 2000. – С.151-159.

11. Міщенко О.П. Запровадження в Туреччині реформ, які забезпечили світську основу нової турецької держави // Держава і право. –2000. – випуск 8. –С.445-451.

12. Міщенко О.П. Мустафа Кемаль і перша конституція Туреччини // Право України. — 1998. -№11. –С.119-123.

13. Міщенко О.П. Основні риси періоду правових реформ Туреччини (1925-1935 роки) // Держава і право. –2000. – випуск 7. –С.99-106.

14. Міщенко О.П. Політико-правова характеристика утворення Турецької Республіки // Право України. — 1999. -№2. –С.113-114.

15. Міщенко О.П. Характеристика Конституції Туреччини 1924 року // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. Випуск 2. – Львів, 2000. – С.242-252.

16. Міщенко О. Політико-правова система Туреччини в період 1918-1945 років: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. — Л., 2001. — 214арк.

17. Мости дружби. Україна — Туреччина=Dostluk koprulery. Ukraina — Turkiye: Міжнар. проект / Вадим Болгов (ред.кол.), Вадим В. Болгов (авт.-упоряд.). — К. : Український видавничий консорціум, 2006. — 239с.

18. Нікітіна М. До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері // Економіка України. — 2006. — № 4. — С. 88-93

19. Парахонський Б. Інтереси України і Туреччини у Чорноморському регіоні: порівняльний аналіз / Україна-Туреччина: Безпека та співробітництво в Чорноморському регіоні: Матеріали міжнародної конференції, Київ, 10-11 квітня 2000 р. / Фонд Фрідріха Берта; За ред. Андрійка В.І., Перепелиці Г.М. – К., 2000. – С.48-59.

20. Побережний В. Туреччина у зовнішній політиці України //Нова політика. — 2001. — № 3 . — C. 29-33

21. Пророченко Н. О. Туреччина: Історія, культура, географія:Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Світ знань, 2005. — 230 с.

22. Розина О. Путешествие по Западной Турции //Преподавание истории в школе. — 2004. — № 3. — C. 14-25

23. Селігей П.О. Президенти 20 століття: Мустафа Кемаль Ататюрк //Історія України. — 2001. — № 27-28. — C. 10

24. Силіна Т., Кравченко В. Абдулла Гюль: Туреччина підтримує приєднання України до плану дій щодо членства // www.zn.kiev.ua/nn/show/505/47305. 30 (505)

25. Статистика (міністерство економіки України) // www.me.gov.ua/control/uk/publish/article/hide?art_id=35634&cat_id=32851&search_param=%D2%F3%F0%E5%F7%F7%E8%ED%E0&searchDocarch=1&searchPublishing=1[20.01.2006]

26. Турецкая Республика в 60-70-е годы: Вопр. обществ.-полит. развития/ [П. П. Моисеев, М. С. Мейер, В. И. Шлыков и др.]. — М.: Изд-во МГУ, 1984. — 148 с.

27. Турецкая Республика: Справочник/ АН СССР, Ин-т востоковедения; [А. Г. Аксененко и др.]. — М.: Наука, 1990. — 382 с.

28. Україна — Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Зб. наук. праць / Посольство Туреччини в Україні / Ф.Г. Туранли (упоряд.). — К. : Денеб, 2004. — 632с.

29. Українсько-турецькі відносини (З сайту МЗС Турецької Республіки) // www.mfa.gov.tr/MFA/ForeignPolicy/Regions/EasternEurope/Ukraine/Ukraine_Political.htm.

30. Чорнолуцька Т. Туреччина: барви Білого моря //Політика і культура. — 2001. — № 18. — C. 56-57