Особливості попиту на гроші в умовах перехідної економіки

Категорія (предмет): Гроші та кредит

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Поняття попиту на гроші.

1.1. Сутність попиту на грошові знаки.

1.2. Формування попиту на грошові знаки.

1.3. Регулювання попиту в умовах перехідної економіки.

2. Інструменти регулювання попиту на грошові знаки.

2.1. Процентна політика регулювання.

2.2. Політика доходів та затрат.

2.3. Особливості управління попитом у вітчизняній економіці.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми.Попит на гроші — одне з ключових і найскладніших явищ ринку грошей. Його вивчення виявилося центральною проблемою сучасної теорії грошей, а успіхи в його пізнанні визначали розвиток цієї теорії в XX ст., відкривали можливості ефективного регулювання ринку грошей через механізми та інструменти грошово-кредитної політики. В Україні, де тільки формується цей ринок освоюються механізм та інструменти грошово-кредитної політики, вивчення попиту на гроші набуває особливого теоретичного та практичного значення.

На відміну від звичайного попиту на товарних ринках, який формується як потік куплених товарів за певний період, попит на гроші виступає як запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент. Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багатства, котрим володіють економічні суб'єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів (багатства) в ліквідній формі. Якщо власники портфелів активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означатиме зростання попиту на гроші, і навпаки. Такий (портфельний) підхід до вивчення попиту на гроші був застосований Дж. М. Кейнсом, котрий назвав своє трактування попиту на гроші теорією переваги ліквідності.

Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку — попит, пропозиція, ціна. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з елементів: попит має форму попиту на позики, пропозиція — форму пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.

Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі позичені гроші, а їх споживчою вартістю – здатністю надавати позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового платежу залежить не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.

Серед основних причин даного попиту економісти називають такі: попит на гроші для операцій і попит зі сторони активів.

Трансикційний попит, або попит чи гроші для операцій (угод) виникає на основі прагнення економічних суб'єктів до постійної наявності у своєму розпорядженні певної суми грошей через необхідність їхнього використання для здійснення платежів за використання необхідних ресурсів або благ. Кількість грошей, необхідних для укладання угод, визначається головним чином рівнем загального грошового доходу, або номінальним ВВП. Для споживача сума необхідних для здійснення операцій грошей залежить від розміру доходу і періодичності його отримання: сума необхідних грошей тим більша, чим більший дохід і чим довготриваліші інтервали між його надходженнями. У підприємця величина касової грошової готівки змінюється паралельно до динаміки його ділової активності, динаміки торгового обороту і тривалості інтервалу між здійсненням платежів та отриманням фірмою доходів. Крім того, можна також сказати, що зростання відсоткової ставки веде до зменшення трансакційного попиту на гроші, оскільки це веде до зростання вартості споживання, але дана залежність є настільки незначною відносно інших факторів, що нею можна нехтувати.

Спекулятивний попит на гроші, або попит на гроші з боку активів виникає тому, що окрім використання грошей для операцій, господарські суб'єкти зберігають гроші як засіб нагромадження вартості, щоб захистити своє багатство від мінливості економічного життя.

При цьому виконання грошима функції засобу нагромадження значно привабливіше при їхньому вкладенні у різноманітні фінансові активи, здатні приносити дохід у вигляді відсотка. Проте фінансові активи володіють не лише перевагами завдяки відсотковому доходу, але й недоліками, які пов'язані з ризиками повного або часткового неповернення вкладених коштів внаслідок різноманітних форс-мажорних обставин. Це спонукає задуматись над тим, скільки заощаджень тримати, припустимо, в тих чи інших цінних паперах, або на депозитах, а скільки — в готівкових грошах. Вибір насамперед залежить від ставки відсотка. Попит на гроші зі сторони активів змінюється обернено пропорційно ставці відсотка: зростання відсоткової ставки послаблює мотивацію до зберігання нагромаджень у готівковій формі і посилює бажання більше коштів вкладати в дохідні активи.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні рисипопиту на гроші в умовах перехідної економіки.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття попиту на гроші;

· охарактеризувати формування попиту на грошові знаки;

· дослідити регулювання попиту в умовах перехідної економіки;

· проаналізувати інструменти регулювання попиту на грошові знаки;

· охарактеризувати ;

· здійснити аналіз особливостей управління попитом у вітчизняній економіці.

Об’єктом дослідженняє суспільно-економічні відносини, в яких відбувається формування попиту на грошові знаки.

Предметом дослідженнявиступають основні риси попиту на гроші в умовах перехідної економіки.

1. Поняття попиту на гроші

1.1. Сутність попиту на грошові знаки

Ключовим і найскладнішим елементом ринку грошей є попит на гроші.

Попит на гроші — це запас грошей, яким економічні суб'єкти прагнуть володіти на певний момент. Він може означати частину багатства, яким володіють учасники господарського життя у ліквідній формі грошей, як засобом обігу і засобом збереження вартості. У відповідності до цього розрізняють три групи мотивів попиту: попит на гроші економічних суб'єктів для задоволення поточних потреб, мотив завбачливості і спекулятивний мотив.

Попит на гроші як засіб обігу включає попит на ділові угоди і операції, а його теоретичне обґрунтування базується на методологічних засадах рівняння обміну І.Фішера:

(М * V = PQ)

Грошовий ринок — частина ринку позикових капіталів, де здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одного року) депозитно-позикові операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і приватних осіб.

З розвитком міжнародних кредитних і валютних відносин сформувався міжнародний грошовий ринок (найбільшими в світі ринками грошей є Нью-Йоркський, а також – ринки Лондона, Токіо, Парижа).

Грошовий ринок відображає попит на гроші та їхню пропозицію.

Під пропозицією грошей (МS) мається на увазі загальна кількість грошей, що перебувають в обігу; вона складається із агрегатів МІ, М2, МЗ.

Попит на гроші — це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари та послуги.

Попит на гроші (МD) формується з таких складових:

— попит на гроші як засоби обігу (діловий, операційний або попит на гроші для здійснення угод);

— попит на гроші як засоби збереження вартості (попит на гроші як активи, попит на запасну вартість, або спекулятивний попит).

Чим вищий рівень прибутку в суспільстві, тим більше укладається угод; чим вищий рівень цін, тим більше необхідно грошей для укладання угод у межах національної економіки. Модель грошового ринку подано на рис. 1

По горизонтальній осі відкладається розмір грошової маси, а по вертикальній – відсоток (ціна грошей). Попит на грошову масу зменшується із збільшенням відсотка. Чим більший відсоток, тим менш розумно зберігати свої кошти у вигляді готівки. Краще мати їх у вигляді засобів, що дають прибуток. Зі зниженням відсоткової ставки попит на грошову масу зростає[6, c. 243-245].

Трактування попиту на гроші як явища залишку зумовлює істотну відмінність його від попиту на дохід, що є явищем потоку. Хоч ці два явища тісно переплітаються, проте вони не збігаються ні за обсягами, ні за напрямами і динамікою руху. Наприклад, економічний суб'єкт хоче мати в цьому місяці дохід 10 тис. грн., а запас грошей на кінець місяця — 4,0 тис. грн. Якщо на початку місяця у нього не було запасу грошей, то це означатиме, що його попит на гроші зріс на 4,0 тис. грн. Для його задоволення з доходу 10,0 тис. грн. він повинен витратити на поточні потреби 6,0 тис. грн., а 4,0 тис. грн. відкласти в запас. Проте він може задовольнити свій попит на гроші й іншим шляхом, наприклад, продавши частину наявних у його портфелі активів, що не належать до запасу грошей, зокрема акції, автомобіль чи квартиру, а виручку помістити в запас. Це значить, що попит на гроші не тільки по суті відрізняється від попиту на дохід, а й має відносно самостійні джерела задоволення.

За такого трактування попиту на гроші це явище набуває важливого значення в практиці управління грошовою сферою. Наявність попиту на гроші означає, що в його межах економічні суб'єкти триматимуть гроші в себе, не "викинуть" на товарний, валютний чи фондовий ринки і не порушать сформовану там рівновагу. Тому зростання попиту на гроші розширює економічну межу емісії грошей, її зростання не зашкодить указаним ринкам, буде безінфляційним, приведе до підвищення рівня монетизації економіки.

Попит на гроші і швидкість обігу грошей. Попит на гроші тісно пов'язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: у міру зростання попиту на гроші кожна грошова одиниця, що є в обороті, довше перебуватиме у розпорядженні окремого економічного суб'єкта, повільнішим буде її обіг, і навпаки. З цієї залежності випливають висновки, що мають важливе практичне значення:

— оскільки попит на гроші — явище динамічне, то і швидкість обігу грошей не може бути постійною;

— зростання швидкості обігу грошей унаслідок падіння попиту на гроші може компенсувати дефіцит платіжних засобів при зниженні рівня монетизації валового національного продукту і послабити кризу неплатежів;

— падіння швидкості обігу грошей через зростання попиту на них послаблює вплив збільшення маси грошей в обороті на кон'юнктуру ринків, гальмує його інфляційні наслідки;

— у парі "попит — швидкість" визначальним є попит на гроші, а похідним — швидкість їх обігу. Тому фактори зміни попиту на гроші об'єктивно впливають і на швидкість їх обігу. Проте це не виключає зворотного впливу зміни швидкості обігу грошей на динаміку їх попиту. Наприклад, якщо суто організаційними заходами (збільшення частоти виплат доходів, підвищення дохідності короткострокових фінансових інструментів, удосконалення системи розрахунків тощо) забезпечується прискорення обігу грошей, то це вплине і на формування попиту на них, особливо на його трансактивну складову.

У теорії грошей чи не найактуальнішим було і залишається питання, чому економічні суб'єкти накопичують гроші? Правильна відповідь на це питання створює базу для визначення економічних чинників, які впливають на обсяг і динаміку попиту на гроші, а також для формування механізму його регулювання. У цьому питанні слід розрізняти два аспекти:

— задля яких цілей економічні суб'єкти накопичують гроші;

— які мотиви спонукають їх до цього.

Щодо цілей накопичення грошей, то вони випливають із самих функцій грошей як купівельного і платіжного засобу та як засобу нагромадження вартості (багатства). У першому випадку метою є створення запасу купівельних і платіжних засобів, достатнього для задоволення поточних потреб економічних суб'єктів у товарах та послугах, у другому — накопичення грошей як капіталу, як форми багатства, що спроможна давати власникові дохід у вигляді процента. Може бути і третій випадок, коли накопичення певних запасів грошей підпорядковується першій і другій цілям одночасно[3, c. 96-98].

Відповідно до зазначених цілей накопичення грошей попит на них можна розділити на три частини: попит на поточний запас платіжних засобів; попит на постійний запас грошей як форму багатства, що призначена давати додатковий дохід їх власникові; попит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх платежів та одержання додаткових доходів.

Відповідно до вказаних цілей виділяються три групи мотивів попиту на гроші з боку економічних суб'єктів: трансакційний (операційний) мотив; мотив завбачливості; спекулятивний мотив.

Трансакційний мотив полягає в тому, що економічні суб'єкти постійно відчувають потребу в певному запасі грошей для здійснення поточних платежів, щоб підтримати на належному рівні своє особисте та виробниче споживання. Ці гроші повинні бути в формі, придатній для їх негайного використання в платежі, тобто бути наявними (готівка чи вклади до запитання). Запас таких грошей можна назвати поточною чи операційною касою. Він створює для власника значні зручності, бо забезпечує йому належну ліквідність і авторитет платоспроможного контрагента.

Мотив завбачливості зводиться до того, що юридичні і фізичні особи бажають мати запас грошей як ресурс купівельної спроможності, з тим щоб у будь-який час мати можливість задовольнити свої непередбачувані потреби чи скористатися перевагами несподіваних можливостей.

Непередбачувані потреби в грошових витратах зумовлюються переважно надзвичайними подіями — хвороба членів сім'ї, поломка автомобіля чи інших дорогих предметів вжитку (холодильники, комп'ютери тощо), аварії на виробництві, необхідність запровадження новітніх вузлів чи деталей замість застарілих тощо. Задоволення подібних потреб економічних суб'єктів рівноцінне гарантії їх безпеки, має надзвичайно важливе значення для їх життєдіяльності і пояснює їх бажання мати в наявності певний запас грошей. Такий запас має переважно страхове призначення.

У діяльності економічних суб'єктів трапляються також несподівані події, які не викликають непередбачуваних витрат, а навпаки, відкривають можливість їх скоротити й одержати непередбачуваний дохід. З'являється несподівана можливість поліпшити своє фінансове становище. Для цього теж потрібно мати певний запас грошей, наприклад, щоб негайно купити потрібний товар у разі раптового зниження цін, чи за низьких ринкових цін придбати цінні папери з наміром продати їх, коли вони подорожчають, чи здійснити взагалі вигідну купівлю про запас за сприятливої кон'юнктури тощо. В усіх подібних випадках рушійною силою накопичення грошей теж є мотив завбачливості.

Сформований за цим мотивом запас грошей є запасом купівельної спроможності, і з цього погляду він подібний до операційного запасу, тобто має трансформаційне призначення — забезпечити безперервну реалізацію товарів та послуг. Тому його можна розглядати як складову трансформаційного запасу. Водночас запас грошей за мотивом завбачливості більш довготривалий, ніж операційний запас, і тому може використовуватися для одержання додаткового доходу через розміщення в довгострокові депозити, цінні папери тощо[9, c. 102-104].

Спекулятивний мотив попиту на гроші полягає в тому, що економічні суб'єкти бажають мати у своєму розпорядженні певний запас грошей, з тим щоб за сприятливих умов перетворити їх у високодохідні фінансові інструменти, а при погіршенні цих умов і появі загрози зниження дохідності та ризику збитковості наявних фінансових інструментів перетворити їх у грошову форму, яка хоч і малодохідна, але безризикова.

Ідея спекулятивного мотиву попиту на гроші привнесена в економічну теорію Дж. М. Кейнсом. Вона вважається чи не найвагомішим його внеском у теорію грошей взагалі. Головна перевага цієї ідеї Кейнса полягає в тому, що вона відкрила шлях до встановлення залежності попиту на гроші та накопичення грошей від зміни процента. Визнання цієї залежності сприяло осмисленню широких можливостей використання процента в практиці регулювання грошової маси, перетворенню його в центральний інструмент грошово-кредитної політики.

Механізм спекулятивного мотиву базується на тому, що запаси грошей і запаси фінансових інструментів розглядаються як альтернативні види активів (багатства), які дають не однаковий дохід і містять у собі не однакові ризики. Актив у формі грошей приносить мінімальний (часто нульовий) дохід і має максимальний захист від ризику. Зберігаючи гроші, індивіди втрачають доходи, які називаються альтернативною вартістю зберігання грошей. Величина її залежить від середньої норми процента за фінансовими активами та запасом грошей. Щоб не допустити зростання втрат доходів (альтернативної вартості) у разі підвищення норми процента, індивіди повинні зменшувати запас грошей, тобто попит на гроші.

Активи у формі запасів фінансових інструментів можуть приносити значний дохід, проте одержання його пов'язане з істотними ризиками. Якщо доходи від фінансових інструментів недостатньо високі чи знижуються при відчутних ризиках, пов'язаних з їх одержанням, то альтернативна вартість зберігання грошей знизиться, економічним суб'єктам буде вигідно мати запаси грошей, і їх попит на гроші зростатиме. І навпаки, при високих чи зростаючих доходах від фінансових інструментів та стабільності їх ризиковості альтернативна вартість грошей зростатиме, вони будуть віддавати перевагу накопиченню запасів цих інструментів і попит на гроші знижуватиметься[10, c.143-145].

1.2. Формування попиту на грошові знаки

Попит відноситься до одного з найважливіших економічних законів ринку. Відповідно до загального положення цього закону за всіх інших рівних умов люди проявляють більший попит на товар по мірі зниження його ціни. Гроші — це також товар, і на них також існує попит. Гроші входять у сферу людських бажань і ради них люди жертвують багатьма іншими засобами. Чому існує попит на гроші, знає кожен. За гроші можна відпочивати на Гавайях, їздити на «Мерседесі», жити в шикарних умовах, споживати найвитонченіші продукти тощо.

На відміну від попиту на звичайні товари попит на гроші виокремлює ту їх частину, яку люди бажають зберігати у ліквідній формі, а не в інших активах (акціях, облігаціях, нерухомості, антикваріаті тощо). Це означає, що попит на гроші необхідно розглядати, як попит на запас грошей, що визначається у певний фіксований час. Він відрізняється від попиту у формі потоку грошей, який вимірюється як обіг за певний час.

Якщо власники активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означає зростання попиту на гроші. А якщо ці власники віддають перевагу грошам в активах, то це означає зменшення попиту на гроші. Такий підхід до вивчення попиту на гроші був застосований Дж. М. Кейнсом. Він назвав своє трактування попиту на гроші теорією переваги ліквідності.

Наявність попиту на гроші означає, що в межах цього попиту суб’єкти тримають готівкові гроші у себе і не випускають їх на товарний, валютний чи фондовий ринки, і він не порушить сформовану там рівновагу. Тому зростання попиту на гроші розширює економічну межу емісії грошей.

Попит на гроші пов’язаний обернено-пропорційною залежністю зі швидкістю обігу грошей. Чим швидшим буде обіг грошей, тим менше необхідно грошової маси для забезпечення обігу і меншим виявиться попит на гроші. З цієї залежності випливають такі висновки практичного характеру:

а) оскільки попит на гроші — це динамічне явище, то і швидкість обігу грошей змінюється;

б) зростання швидкості обігу грошей внаслідок зниження на них попиту може компенсувати нестачу платіжних засобів і послабити кризу неплатежів;

в) зниження швидкості обігу грошей через зростання попиту на них послаблює вплив збільшення маси грошей в обігу на кон’юнктуру ринків і знижує його інфляційні наслідки;

г) за спільної взаємодії попиту на гроші і швидкості обігу грошей визначальним є попит, а швидкість обігу грошей — похідним. Тому фактори зміни попиту на гроші безпосередньо впливають і на швидкість їх обігу[7, c. 46-47].

У теорії грошей одним із найактуальніших було і залишається питання визначення мети і мотивів попиту на гроші. Встановлення мети нагромадження грошей випливає із самих функцій грошей як загального купівельного і платіжного засобу та засобу нагромадження вартості, тобто багатства. Задоволення купівельного і платіжного засобів характеризує забезпечення поточних потреб економічних суб’єктів. А задоволення засобу нагромадження характеризує нагромадження грошей як капіталу, спроможного давати їх власнику доход у формі відсотка. В ряді випадків мета нагромадження грошей може задовольняти купівельний і платіжний засоби та нагромадження грошей як капіталу. Отже, метою попиту на гроші виступають такі чинники:

а) попит на поточний запас платіжних засобів;

б) попит на постійний запас грошей, що призначений давати їх власнику додатковий доход;

в) попит на тривалий запас грошей для забезпечення майбутніх платежів та отримання додаткового доходу.

Визначення спонукального мотиву нагромадження грошей випливає з мети попиту на гроші. З боку економічних суб’єктів виділяються три групи мотивів попиту на гроші.

1. Трансакційний (операційний) мотив в тому, що економічні суб’єкти постійно відчувають потребу в певному запасі грошей для здійснення поточних платежів, щоб підтримувати на належному рівні своє особисте і виробниче споживання. Ці гроші мають бути у формі, придатній для їх негайного використання. Запас таких грошей називають поточною чи операційною касою. Ці гроші створюють для їх власника значні зручності. Вони забезпечують йому належну ліквідність і авторитет платоспроможного контрагента.

2. Мотив завбачливості полягає в тому, що фізичні і юридичні особи бажають мати запаси готівкових грошей, щоб у будь-який момент мати можливість задовольнити свої потреби, або скористатися перевагами несподіваних можливостей. Непередбачені потреби (хвороба, аварії, вихід з ладу побутової чи виробничої техніки тощо) вимагають утримувати готівковий запас грошей. Його ще називають страховим запасом. Водночас можливі і інші несподівані події. Зокрема, з’являється можливість негайно купити товар за досить низькими цінами. Це так званий мотив завбачливості.

3. Спекулятивний мотив пов’язаний з тим, що економічні суб’єкти бажають мати у своєму розпорядженні певний запас грошей, щоб за сприятливих умов перетворити їх у високоприбуткові фінансові активи (акції, облігації тощо). За умови появи загрози зниження їх прибутковість та ризику збитковості наявні фінансові інструменти можуть бути перетворені у грошову форму, яка є хоч і мало прибутковою, але не має ризиків.

Ідея спекулятивного мотиву попиту на гроші привнесена в економічну теорію Дж. К. Кейнсом. Вона вважається його одним з найвагоміших внесків у теорію грошей. Головна перевага цієї ідеї Кейнса полягає в тому, що вона відкрила шлях до встановлення залежності попиту на гроші та нагромадження грошей від зміни відсотка[5, c. 64-66].

Механізм спекулятивного мотиву базується на тому, що запаси готівкових грошей і запаси фінансових інструментів розглядаються, як альтернативні види активів (багатства), які дають неоднаковий доход і містять в собі не однакові ризики. Активи у формі грошей приносять мінімальний доход (іноді нульовий) і мають максимальний захист від ризику. Зберігаючи готівкові гроші, їх власники втрачають доходи, які називаються альтернативною вартістю зберігання грошей. Її величина залежить від середньої норми відсотка за фінансовими активами та запасу грошей. Активи у формі запасу фінансових інструментів можуть приносити значний доход, але його отримання пов’язано з певним ризиком.

Мотиви, що заохочують економічних суб’єктів нагромаджувати гроші, дозволяють визначити чинники, які впливають на ці мотиви і на динаміку попиту на гроші. Основні з них такі:

1. Зміна обсягів виробництва або обсягів національного доходу. Цей фактор зумовлюється трансакційним мотивом нагромадження грошей. Чим більший обсяг виробництва ВВП і ВНП, тим більшим може бути обсяг операцій щодо його реалізації і тим більшим має бути запас грошей для виконання цих операцій. Зміна обсягу ВВП у свою чергу визначається двома самостійними чинниками: динамікою рівня цін та динамікою фізичного обсягу виробництва продукції.

2. Економічні суб’єкти нагромаджують багатства у формі різних активів. Вони відносно рівномірно розміщують їх приріст між усіма активами, у тому числі й у формі запасу грошей. Тому в міру збільшення маси багатства зростатиме і попит на гроші.

3. В умовах інфляційного зростання цін на товари, запас грошей, який мають у своєму розпорядженні економічні суб’єкти, знецінюється. Власники грошей зазнають втрат, і це само по собі провокує скорочення попиту на гроші. Крім того, інфляційне зростання цін підштовхує вгору ставку відсотка і всі інші очікувані доходи на альтернативні грошам види активів. Внаслідок цього буде зростати альтернативна вартість грошових засобів і скорочується попит на гроші.

З інфляційним очікуванням тісно переплітаються очікування погіршення кон’юнктури ринків. Зокрема, скорочення товарної пропозиції, посилення товарного дефіциту, зниження якості продукції тощо. В усіх цих випадках економічні суб’єкти віддають перевагу нагромадженню багатства у товарній формі, а не у грошах. Тому попит на гроші під впливом інфляційних процесів скорочується[8, c. 74-75].

Маса грошей, яку хочуть мати економічні суб'єкти на певний момент, складається з двох частин:

1) залишку грошей, необхідних для здійснення поточних платежів (назвемо його поточною касою);

2) залишку грошей, необхідних як заощадження чи нагромадження.

Динаміка кожної з цих частин визначається різними факторами. Залишок поточної каси змінюється залежно від зміни номінального обсягу валового національного продукту. В міру його зростання повинно бути більше грошей в поточній касі і навпаки (за умови незмінної швидкості обігу грошей). Залишок грошей як заощаджень змінюється під впливом тих факторів, які спричинюють зміну оцінки переваг певних видів активів з боку їх власників. Такими факторами можуть бути зміни депозитного процента та дохідності цінних паперів. Чим вищий рівень депозитного процента, тим нижчою буде оцінка переваг залишків готівкових грошей, які не приносять доходів.

Приклад. Якщо в червні депозитний процент по строкових вкладах зросте з 8% до 12% річних, то у власника 500 грн. готівкою збільшаться на 50% зумовлені витрати зберігання. Це примусить його зменшити залишок готівки і розмістити відповідну суму на строковий депозит. Утриматися від цього кроку він може за умови очікування швидкого зниження цін на товари чи вартості облігацій (з наступним їх підвищенням). Купити такі товари чи облігації може бути вигідніше, ніж збільшити строковий депозит. В такому разі власник залишить готівкове збереження без зміни.

Якщо розмір поточної каси (Кп) при даному обсягу ВНП складає 10,0 млрд.грн., то він залишається незмінним при будь-якому рівні процентної ставки. На графіку це відображено прямою Кп, яка проведена вертикально з позначки 10,0. Друга частина попиту (заощадження) знаходиться в оберненій залежності від ставки процента. При підвищенні її попит на готівкові заощадження скорочується, крива цього попиту (33) наближається впритул до кривої поточної каси (Кп). Проте крива попиту на заощадження не повинна перетинати межі поточної каси, інакше в господарстві виникне платіжна криза: у фірм і сімейних господарств буде недостатньо грошей в поточній касі для погашення своїх зобов'язань.

Приклад. В умовах хронічної інфляції в Україні багато фірм, навіть бюджетні організації, почали допускати переміщення кривої попиту в зону поточної каси, розміщуючи частину її в строкові високодохідні депозити. Особливо зловживали цим бюджетні організації. Тому Міністерство фінансів та НБУ змушені були в грудні 1995 р. прийняти рішення про вилучення в дохід бюджету високодохідних строкових депозитів бюджетних організацій.

При зміні номінального обсягу ВНП на графіку зміниться позиція перш за все кривої Кп (поточної каси), а з нею і кривої 33, яка відображає рівень загального попиту на гроші. При зростанні обсягу ВНП обидві криві змістяться вправо, при зменшенні обсягу ВНП — вліво. Проте взаємне розміщення кривих Кп і 33 залишиться незмінним, оскільки воно визначається лише змінами процентної ставки, а вона може залишитися незмінною при зміні обсягу ВНП[2, c. 79-81].

1.3. Регулювання попиту в умовах перехідної економіки

Попит на постійний запас грошей як форму багатства, що здатна примножити дохід (мотив завбачливості), і попит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх платежів та отримання додаткових доходів (спекулятивний мотив) зводиться до нагромадження купівельних ресурсів тривалішого характеру. За допомогою першого запасу можуть задовольнятися непередбачені потреби чи несподівані можливості, тобто він виконує роль страхового резерву.

У такому розумінні він наближається до характеру трансакційного запасу грошей, але довготриваліший і здатний приносити дохід.

Спекулятивний мотив попиту на гроші формує запас грошей для перетворення у високодохідний фінансовий актив. Ідею цього мотиву Дж.Кейнс використав як основу залежності попиту на гроші від зміни ставки відсотка та регулювання грошової маси як центрального інструмента грошово-кредитної політики. Механізм дії цього запасу спирається на такі положення:

• актив у грошовій формі приносить мінімальний (часто нульовий) дохід, але має максимальний захист від ризиків.

Зберігаючи гроші, власники втрачають доходи, які називають альтернативною вартістю зберігання. Величина альтернативної вартості зберігання залежить від середньої норми відсотка, отриманого від володіння фінансовими активами, та запасу грошей. Щоб не втрачати альтернативну вартість, суб'єкти за умов підвищення відсотка прагнуть зменшувати запас грошей, від чого зменшується і попит на гроші. Якщо ж ризики від володіння фінансовими інструментами зростають, то власники надають перевагу володінню готівкою.

Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на макроекономічному рівні є: по-перше, зміна обсягів виробництва (національного доходу), зміни абсолютного рівня цін і реального обсягу виробництва, швидкість обігу грошей. Зокрема, чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші. Але на мікроекономічному рівні фактор швидкості обігу грошей зникає. На його місці з'являється чинник зміни норми відсотка (R). Внаслідок цього попит на гроші складає:

Md=f(R).

Серед інших факторів, що впливають на попит, провідними є чинники інфляції, накопичення багатства, очікуваного погіршення кон'юнктури ринків тощо.

Попит на гроші як засіб збереження вартості (Г") залежить обернено пропорційно від величини номінальної ставки відсотка, тому що володіння готівкою і чековими вкладами, які не приносять відсотків, викликають у власника грошей певні альтернативні втрати у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів. Ось чому розподіл фінансових активів на готівку і облігації залежить від величини ставки відсотка: чим вона вища, тим нижчий курс цінних паперів і вищий попит на них, тим нижчий попит на готівку[10, c. 109-110].

На думку Дж.Кейнса, суть попиту полягає у прагненні індивідуумів зберігати певну частину багатства у грошовій формі як запасу грошей у певний фіксований час, момент, а не потік грошей, стан якого визначається сумою певних трансакційних операцій за певний період. При цьому тут гроші потрібні не для грошей, а як представницька вартість для задоволення поточних потреб і володіння активами в майбутньому, тобто гроші використовуються як засіб нагромадження вартості.

Проте зберігання грошей у грошовій формі обмежене. Воно означає неотримання відсоткового доходу, дивідендів. Ось чому загальний попит на гроші складається на основі взаємодії двох мотивів: споживання (трансакційні операції — Мі) і бажання володіти активами у майбутньому — набором цінних паперів або інших ліквідних активів. Перший із них визначає потреби готівки чи депозитних грошей для оплати рахунків або купівлі товарів, тому здебільшого пов'язаний з величиною операцій реалізації номінального ВВП, а другий — зводиться до поняття «портфеля». Портфель означає структуру певного набору цінних паперів або інших ліквідних активів, що показує, як і в яких формах раціональні інвестори вкладають своє багатство в економіку. Важливим є правило диверсифікації портфеля у різні види активів: «не кладіть усі яйця в один кошик». З двох видів активів, що приносять однакові доходи, інвестори обирають безпечніший. А ризикові вклади будуть робитися лише тоді, коли приноситимуть достатньо високий дохід.

Попит на гроші залежить від рівня цін (інфляції), зростання реальних доходів і руху норми відсотка. Функціональну залежність попиту на гроші можна виразити так:

При цьому:

а) зростання цін (р) викликає пропорційне зростання попиту на номінальні грошові запаси. Водночас реальний попит на гроші залишається незмінним;

б) вищий рівень реальних доходів збільшує попит на реальні грошові залишки;

в) зростання альтернативної вартості зберігання грошей (R) зменшує попит на реальні грошові залишки. Вказані закономірності визначають особливості попиту на гроші і в перехідній економіці України. Зокрема, високі темпи зростання цін об'єктивно збільшують попит на трансакційні запаси, високий рівень інфляції провокує високу норму відсотка, недостатній рівень розвитку ринку цінних паперів і банківських послуг обмежують дію збереження вартості і нагромадження, у наявній структурі багатства низькою є питома вага дорогоцінних і високоліквідних активів.

Підтримання грошової рівноваги вимагає від держави в особі національного (центрального) банку виваженої грошово-кредитної політики. Вона має на тривалий час забезпечувати збалансованість грошового механізму на основі чіткої взаємодії грошової маси в обігу, реальних доходів фізичних і юридичних осіб та норми відсотка. Досліджуючи рівновагу монетарного ринку, монетаристи розробили кілька теоретичних моделей встановлення рівноваги попиту і пропозиції грошей[3, c. 119-120].

Здатність банківської системи на достатньому рівні забезпечувати пропозицію грошей і не допускати переповнення каналів грошового обігу надлишковою грошовою масою (Мs = Md) не тільки свідчить про функціонування досконалого грошового механізму і високий рівень розвитку банківської системи, а й забезпечує грошам можливості найкраще виконувати свої функції, активно сприяє нагромадженню капіталу і перетворенню його в інвестиції для розширеного відтворення. І навпаки, будь-яке порушення рівноваги попиту і пропозиції грошей створює невідповідність, яка дестабілізує грошову систему і провокує розвиток інфляційних процесів чи падіння реалізації і виробництва ВВП. При цьому надмірної пропозиції грошей не існує. Надмірним може бути лише попит на гроші.

У даному графіку рівноваги монетарного ринку на горизонтальну вісь абсцис відкладено загальну кількість грошей (M), а на вертикальну — значення величини номінальної ставки відсотка. Вертикальна пряма (Мs) характеризує пропозицію грошей, що вважається більш сталою (екзогенною) величиною. Попит на гроші (Md1) за цих умов становить змінну величину, динаміка якої зображена у вигляді лінії (Md), що нахилена вниз. Якщо пропонуються вищі відсоткові ставки, то суб'єкти ринку переміщують більшу частину своїх грошових залишків до високодохідних активів, від чого попит на гроші зменшується, бо володіння ними не приносять доходу.

Перетин лінії Md і Мs у точці Е означає момент рівноваги грошового ринку і визначає величину рівноважної норми відсотка як похідної величини. За будь-якої нижчої ставки відсотка рівень попиту на гроші буде перевищувати їхню кількісну пропозицію. І, навпаки, за будь-якої більш високої відсоткової ставки пропозиція грошей перевищуватиме попит.

Отже, лише у точці Е пропозиція і попит збігаються. Точку перетину ліній пропозиції і попиту на гроші, що визначає рівноважний стан монетарного ринку і величину рівноважної відсоткової ставки, називають рівноважною точкою грошового ринку. Якщо, приміром, НБУ, побоюючись інфляції, запровадить більш жорстку монетарну політику, то, продаючи цінні папери на відкритому грошовому ринку, він зменшуватиме пропозицію грошей. Внаслідок цього лінія пропозиції грошей переміститься ліворуч, а відсоткова ставка зростатиме доти, поки не буде досягнуто нової рівноваги у точці Е1 за нової вищої відсоткової ставки (R1).

Послаблення монетарної політики або зниження попиту на гроші призводить до протилежних наслідків. Зокрема, якщо НБУ скуповує цінні папери на відкритому ринку, то тим він збільшує пропозицію грошей. Внаслідок цього лінія пропозиції (Ms) переміститься праворуч. Тепер точка Е вже свідчитиме про невідповідність попиту і пропозиції грошей на грошовому ринку, а нова рівновага (Е2) досягається завдяки зниженню рівня відсоткової ставки (R2). Це спонукає суб'єктів ринку тримати активи у грошовій формі, тому що альтернативна форма розміщення грошей у цінних паперах стає менш привабливою[7, c. 84-86].

Порушення рівноваги грошового ринку може статися на основі зміни попиту на гроші, що викликані зростанням обсягів виробництва і реалізації товарів або зростанням цін. За умов зростання попиту на гроші лінія Md переміщується праворуч вгору до лінії Md1 рівноважна відсоткова ставка зростає. За умов зменшення реального обсягу виробництва чи зниження цін виникають протилежні тенденції. Виходячи з цього, рівень відсоткової ставки змінюється так, щоб відновити стан рівноваги попиту і пропозиції.

Взаємодію попиту і пропозиції під тиском інфляційного зростання цін розглядає кейнсіанська макроекономічна модель:

На вертикальну вісь абсцис тут відкладено рівень цін (Р), на горизонтальну — реальний випуск продукції (У), лінія Md показує стан попиту на гроші за умов певного рівня випуску продукції та доходів, а лінія Мs — сукупну пропозицію грошей, тобто який обсяг продукції господарські агенти готові запропонувати за кожним рівнем цін. Перетин рівнів попиту і пропозиції у точці Е показує, за яких умов видатки відповідають доходам, а грошовий ринок перебуває у стані рівноваги.

У випадку зростання обсягів сукупного попиту до цієї ситуації пристосовуються, в основному, ціни, а випуск продукції збільшується непомітно і повільно. Такий варіант називають інфляцією попиту, тому що зростання попиту підштовхує рівень цін (Р) вгору [9, c. 74-75].

2. Інструменти регулювання попиту на грошові знаки

2.1. Процентна політика регулювання

Процентна політика центрального банку — це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною[1].

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб’єкти грошового ринку.

Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із головних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.

Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб’єктам економіки (позичальникам). Крім того, подорожчання кредитів центрального банку стримує попит на кредит з боку комерційних банків. У кінцевому підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансування, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним банком рівня облікової ставки має зворотний вплив. Воно стимулює зростання попиту на кредит з боку комерційних банків, веде до зростання обсягів рефінансування, збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей.

Через зміну пропозиції грошей процентна політика центрального банку впливає на ринкові процентні ставки, тобто на ставки за всіма іншими видами операцій на грошовому ринку. Так, розширення пропозиції грошей сприяє зниженню процентних ставок комерційних банків, що веде до зростання кредитних вкладень в економіку і стимулює у такий спосіб економічну активність, і навпаки.

Процентна політика центрального банку має вплив на динаміку кон’юнктури на ринку цінних паперів, а отже, і на дохідність цінних паперів. Так, підвищення центральним банком облікової ставки веде до зростання процентних ставок комерційних банків за кредитами і депозитами. У цих умовах для суб’єктів економіки (небанківський сектор) зростає привабливість розміщення коштів на депозитах у банках у зв’язку із збільшенням їх дохідності, а для банків зростає привабливість прямого кредитування суб’єктів економіки у зв’язку зі зростанням вартості кредитування. Під впливом наведених чинників попит на цінні папери скорочується, ринкова вартість цінних паперів має тенденцію до зниження, а дохідність цінних паперів — до зростання[1, c. 114-117].

Зниження центральним банком облікової ставки спричиняє підвищення попиту на цінні папери, зростання їх ринкової вартості, а отже, зниження дохідності.

Процентна політика центрального банку впливає на динаміку обмінного курсу національної валюти через стимулювання припливу або ж відпливу короткострокових капіталів, які переміщуються між країнами у пошуку найбільш прибуткового розміщення. Підвищення центральним банком облікової ставки стимулює приплив короткострокових капіталів у країну з тих країн, де облікова ставка нижча, і сприяє таким чином поліпшенню стану платіжного балансу і зростанню обмінного курсу національної валюти. У разі зниження центральним банком облікової ставки має місце відплив капіталів із країни у ті країни, де облікова ставка вища, що зумовлює падіння обмінного курсу національної валюти.

Центральні банки визначають рівень облікової ставки на основі аналізу поточного стану економіки і, зокрема, грошового ринку, перспектив його розвитку, а також з урахуванням цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Основний принцип, якого дотримуються центральні банки, визначаючи рівень облікової ставки, полягає у встановленні її на більш високому рівні відносно інфляції, тобто на позитивному рівні.

Облікова ставка центрального банку тісно пов’язана і взаємодіє з усіма процентними ставками грошового ринку, і насамперед з процентною ставкою за міжбанківськими кредитами. В умовах стабільної ситуації на грошовому ринку облікова ставка коливається в межах, близьких до рівня процентної ставки за міжбанківськими кредитами[2]. Співвідношення між цими ставками різниться по країнах, залежить від стану економіки, від політики, яку проводить центральний банк.

Наприклад, Європейський центральний банк установлює за кредитом «овернайт», яким комерційні банки єврозони можуть користуватись у межах постійно відкритої лінії рефінансування, найвищу процентну ставку на грошовому ринку. Мета такої процентної політики ЄЦБ полягає в обмеженні доступу до лінії рефінансування. Комерційні банки єврозони повинні розглядати кредит «овернайт» як останню можливість миттєвого регулювання своєї ліквідності. Федеральні резервні банки США видають кредити комерційним банкам за процентною ставкою, рівень якої часто буває нижчим за рівень процентної ставки за міжбанківськими кредитами (федеральної резервної ставки). Для того щоб обмежити доступ комерційних банків до емісійних кредитів, Федеральна резервна система визначає спеціальні правила, що регламентують кредитування, зокрема суму, регулярність виплат і термін погашення позичок для банків різної величини. Важливою умовою кредитування є те, що банки не мають права отримувати прибутки з кредитів, наданих Федеральними резервними банками. Таким чином ФРС обмежує доступ до емісійних кредитів на відміну від ЄЦБ не ціновими, а адміністративними методами[3, c. 94-95].

Центральні банки застосовують процентну політику як своєрідний сигнал про свої наміри. Тобто, змінюючи рівень облікової ставки, вони сповіщають суб’єктів економіки про спрямованість майбутньої грошово-кредитної політики, що, у свою чергу, формує очікування в економіці, тобто спрацьовує «ефект оголошення». Отже, якщо центральний банк вирішує уповільнити темпи економічного зростання і має намір проводити політику грошово-кредитної рестрикції (політику дорогих грошей), то підвищення облікової ставки якраз і може просигналізувати про його наміри. Цей сигнал може допомогти уповільнити темпи економічного зростання, адже суб’єкти економіки очікуватимуть, що грошово-кредитна політика буде більш жорсткою і це визначатиме їх поведінку.

Процентна політика — це інструмент грошово-кредитної політики, адекватний ринковій економіці. Оцінюючи ефективність цього інструменту з позиції чинників, слід відзначити, що це — досить гнучкий інструмент регулювання, йому властива зворотність дії (тобто можливе як підвищення, так і зниження облікової ставки). Водночас результати застосування цього інструменту грошово-кредитної політики важко спрогнозувати, тобто важко точно визначити, яким чином (наскільки) треба змінити облікову ставку, щоб викликати бажані зміни у грошовій базі. Крім того, заходи процентної політики не завжди адекватні наміченим цілям. Наприклад, центральний банк може прийняти рішення про зниження облікової ставки з метою збільшення обсягів рефінансування і розширення грошової бази, але він не може змусити комерційні банки збільшити свої резерви шляхом рефінансування у центральному банку. Порівняно з операціями на відкритому ринку, за допомогою яких центральний банк має можливість оперативно, виходячи з власних намірів, змінювати грошову базу, процентна політика є менш значущим інструментом грошово-кредитної політики.

Регулювання грошового ринку в Україні через процентну політику Національного банку відбувалося досить складно. В умовах високих темпів інфляції, що супроводжували початкові стадії реформування національної економіки, грошово-кредитна політика, яку проводив Національний банк України (зокрема, його процентна політика), була фактором зростання пропозиції грошей та розкручування інфляційної спіралі[6, c. 142-144].

2.2. Політика доходів та затрат

Державне регулювання доходів є складовою соціальної політики держави. Воно являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру і спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили та її розвитку, послабленню соціальної напруженості.

Державне регулювання доходів полягає у перерозподілі їх через Державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Політика доходів ґрунтується на певних принципах, закріплених у Конституції та в інших законодавчих актах.

Такими принципами є:

· соціальна справедливість;

· соціальне партнерство та солідарність усіх верств населення;

· індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище;

· право на працю та гідна винагорода;

· індексації доходів;

· диференціація заробітної плати;

· право на професійні об’єднання;

· економічна доцільність[1, c. 134-136].

Розподіл доходів серед населення має прямий вплив на використання ресурсів праці. По-перше, у разі великої розбіжності у диференціації та загальної суми їх у найбідніших прошарків населення менше прожиткового мінімуму зростає вторинна, нерегламентована й нелегальна зайнятість через необхідність мати хоча б мінімальні засоби для існування. При цьому, що більший такий прошарок громадян, то більші за обсягом і питомою вагою перелічені негативні явища на ринку праці. По-друге, ринок праці з великою диференціацією доходів громадян є вразливішим стосовно дискримінації з боку підприємців, порушення прав працівників, невиконання колективних угод через страх втрати праці в разі незгоди та скарг. По-третє, збільшується чисельність пенсіонерів і підлітків, які працюють. Водночас така диференціація певною мірою може пожвавити мобільність робочої сили — надто серед молоді.

Що може зробити держава для того, щоб диференціація доходів не була занадто високою?

По-перше, це запроваджедення прогресивної шкали оподаткування. Більш високодохідні групи сплачують значну частину свого доходу до бюджету держави, а бідні прошарки населення сплачують податки за низькими пільговими ставками. Цей захід веде до скорочення розриву в доходах. По-друге, за рахунок надходжень до бюджету з доходів високодохідної групи населення держава зможе сплачувати збільшені трансферти незаможним прошаркам, які скоротять диференціацію ще більше [10, с.203]. По-третє, це посилення боротьби з тіньовими доходами. Перехід їх у легальні, знову таки, збільшить надходження до бюджету з усіма позитивними результатами для прошарку громадян з низькими доходами.

Показники обсягу споживання матеріальних благ і послуг характеризують середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів (м’ясо, молоко, яйця, риба, хлібопродукти, картопля, овочі, фрукти) та платних послуг. Середні рівні споживання продовольчих товарів можна розрахувати за допомогою балансових розрахунків валових ресурсів м’яса, молока, яєць, картоплі, зерна, овочів, що робляться для обчислення показників розвитку сільського господарства. Обсяг споживання платних послуг прогнозується відповідно до прогнозу доходів та структури витрат населення на основі прогнозних споживчих бюджетів і балансу грошових доходів і витрат населення.

Всі ринки за допомогою переливу грошових коштів у вигляді грошових потоків тісно взаємопов'язані між собою, відображаючи фактичне функціонування єдиного ринкового простору країни[11, c. 159-160].

Для з'ясування механізму взаємодії грошового обороту і грошових потоків як кругообороту доходів і продуктів розроблено функціональну модель, в якій застосовано ряд припущень і узагальнень. Зокрема:

• Всі суб'єкти грошового обороту згруповано у чотири укрупнені групи:

а) фірми — всі ті юридичні та фізичні особи, які приймають участь у створенні й реалізації ВНП;

б) сімейні господарства — усі сімейні одиниці, які отримують самостійні грошові доходи і несуть видатки з сімейного бюджету;

в) уряд — державні управлінські та інші структури, що забезпечують розподіл і перерозподіл національного доходу та національного продукту;

г) фінансові посередники — суб'єкти грошового ринку, які діють посередниками, акумулюючи та розміщуючи вільні грошові кошти на грошовому ринку від свого імені і за свій рахунок (банки, страхові, інвестиційні, фінансові компанії тощо).

• Все розмаїття доходів і видатків кожної з групи об'єднано у кілька економічно відособлених основних грошових потоках. Звичайно, рух грошей відбувається всередині кожної з груп, які є складовою частиною сукупного грошового обороту, але дана модель абстрагується від них[4, c. 52-53].

2.3. Особливості управління попитом у вітчизняній економіці

В умовах перехідної економіки України всі перелічені умови перебувають у процесі формування, причому в його початковій стадії. Тому всі класичні чинники впливу на попит на гроші діють у деформованому вигляді.

1. Високі темпи підвищення цін провокують зростання попиту на трансакційні запаси, проте пов'язані з цим інфляційні очікування та ризики втрат від зберігання грошей примушують економічних агентів шукати захисту в альтернативних активах, віддаючи перевагу більш надійним, незважаючи навіть на їх дохідність. Ці тенденції деформують залежність трансакційної складової попиту від динаміки номінального ВНП, послаблюють вплив альтернативної вартості зберігання грошей на динаміку попиту та мотивацію переваг ліквідності, стимулюють зростання попиту на такі нетрадиційні для фінансового ринку інструменти, як інвалюта, ювелірні і мистецькі вироби, провокують відплив їх за кордон для підвищення надійності з наступною реалізацією для поповнення трансакційного запасу.

Базовий індекс споживчих цін (БІСЦ) у квітні 2009р. становив 101,0%, з початку року – 108,6% (у квітні 2008р. – 102,3%, з початку року – 108,5%). (Табл. 2.4, рис. 2.1.)

3. У цьому ж напрямі діє чинник недостатнього розвитку ринку цінних паперів та ринку банківських послуг. Навіть у періоди, коли реальний процент має достатнє позитивне значення, економічні суб'єкти не мають можливості швидко і надійно трансформувати свій запас грошей у запас дохідних активів. Це істотно послаблює еластичність попиту на гроші від процента, призводить до надмірного накопичення грошей у готівковій формі тощо.

Населення України протягом всього перехідного періоду, по суті, було відрізане від ринку державних цінних паперів і не мало можливості скористатися перевагами такого дохідного активу, як облігації державних позик, що їх Дж. М. Кейнс розглядав як єдину альтернативу грошовим запасам. Украй обмежений доступ населення і до такого альтернативного активу, як строкові та ощадні сертифікати через ненадійність банківських структур України.

4. Наявні структура багатства, рівень доходів та споживання в Україні в перехідний період теж істотно деформують еластичність попиту на гроші як по ВНП, так і по очікуваному рівню доходу на альтернативні активи. У структурі багатства ще незначна частка таких дорогоцінних і високоліквідних активів, як приватне житло, будинки, земельні ділянки, сучасні автомобілі, меблі тощо. При низькому середньому рівні реальних доходів та споживання в портфелях активів випереджаючими темпами повинні зростати запаси грошей, щоб накопичити масу платіжних засобів, достатню для подальшого збільшення негрошових активів. Проте накопичення грошей пов'язане з ризиком інфляційних втрат та з ризиком банкрутства банків, що нерідко штовхає економічних суб'єктів до пошуку обхідних шляхів трансформації грошових запасів у негрошові активи, і навпаки[3, c. 194-196].

Залежність попиту на гроші від класичних чинників істотно деформується також тіньовими процесами в економіці, що набули широкого розмаху в Україні. З'являються нові мотиви накопичення грошей, зокрема такі, як утаювання доходів від оподаткування та приховування кримінальних грошових доходів, відмивання тіньових грошей тощо. У всіх цих випадках зміна попиту на гроші може відбуватися незалежно від впливу класичних чинників, що знижує ефективність останніх та можливості їх використання в практиці регулювання попиту на гроші.

У перехідній економіці діють й інші чинники, що визначають особливий характер формування попиту на гроші. Проте дія всіх таких чинників буде поступово послаблюватися, і вирішального значення набуватимуть класичні чинники. Тому вивчення механізму попиту на гроші має важливе значення для практики регулювання грошового обороту як у сучасних умовах, де його закономірності істотно деформовані, так і на перспективу, де вони діятимуть у більш чистому вигляді.

Процентна політика — це інструмент грошово-кредитної політики, адекватний ринковій економіці. Оцінюючи ефективність цього інструменту з позиції чинників, що це — досить гнучкий інструмент регулювання, йому властива зворотність дії (тобто можливе як підвищення, так і зниження облікової ставки). Водночас результати застосування цього інструменту грошово-кредитної політики важко спрогнозувати, тобто важко точно визначити, яким чином (наскільки) треба змінити облікову ставку, щоб викликати бажані зміни у грошовій базі. Крім того, заходи процентної політики не завжди адекватні наміченим цілям. Наприклад, центральний банк може прийняти рішення про зниження облікової ставки з метою збільшення обсягів рефінансування і розширення грошової бази, але він не може змусити комерційні банки збільшити свої резерви шляхом рефінансування у центральному банку. Порівняно з операціями на відкритому ринку, за допомогою яких центральний банк має можливість оперативно, виходячи з власних намірів, змінювати грошову базу, процентна політика є менш значущим інструментом грошово-кредитної політики.

Висновки

Попит на гроші існує на певний момент, тобто це явище залишку, а не потоку. Тому зміна попиту на гроші не адекватна прагненню змінити поточні доходи. В ринкових умовах задовольнити зростання попиту на гроші можна без зміни поточних доходів економічних суб'єктів. Цього можна досягти через зміну активів, якими володіють вказані суб'єкти.

Під попитом на гроші розуміють бажання економічних суб'єктів мати в своєму розпорядженні певну кількість платіжних засобів (касу).

На практиці при розрахунку попиту на гроші, крім класичних чинників потрібно враховувати й специфічні чинники, які пов'язані з особливостями сучасного стану економічного розвитку країни: попит із боку держави в обсязі дефіциту бюджету; попит іноземних інвесторів; попит у зв'язку з боргами інших (крім держави) суб'єктів ринку (кредиторська заборгованість підприємств і заборгованість із виплат зарплат) тощо.

Дж. М. Кейнс виділив три мотиви, які породжують попит на гроші: для угод (трансакційний мотив), мотив обережності і спекулятивний мотив (в якості майна).

Пропозиція грошей та інфляція тільки викликають зростання цін на фактори виробництва (матеріали, енергоносії). Господарські агенти прагнуть покрити збільшені витрати за рахунок більш високих цін на свою продукцію. Внаслідок цього лінія сукупної пропозиції зміщується вліво вгору, із положення Ms у Ms1 утворюється нова точка Е1 короткострокової рівноваги, а рівень цін зростає з Р0 до Р1. Водночас реальний випуск продукції зменшується з Y0 до Y1. Тобто, негативні зміни у сфері пропозиції грошей викликають спад виробництва і зростання цін. Таку інфляцію називають «інфляцією затрат».

Попит на гроші для угод прямо пропорційний сумі витрат за період і обернено пропорційний частоті одержання грошового доходу. На рівні народного господарства витрати на закупівлю за період дорівнюють номінальному національному доходу, а частота грошових надходжень — швидкості обігу грошей.

Процентні ставки, за якими Національний банк проводить депозитні операції з банками, визначаються залежно від порядку залучення коштів.

У разі залучення коштів банків шляхом емісії депозитних сертифікатів НБУ при проведенні аукціонів з розміщення сертифікатів визначає процентну ставку (ставку відсікання) виходячи з попиту на сертифікати з боку комерційних банків, запропонованих ними ставок, стану грошового ринку та цільових орієнтирів грошово-кредитної політики. Заявки банків на придбання сертифікатів Національний банк задовольняє починаючи з заявки з найменшою процентною ставкою.

Залучаючи кошти банків на депозитні рахунки шляхом укладення з ними депозитних договорів, Національний банк щоденно до 17 год. оголошує процентні ставки. За оголошеними ставками, що диференціюються залежно від строку депозитів, комерційні банки можуть наступного робочого дня розмістити кошти на депозитних рахунках у НБУ. Процентна ставка за депозитами овернайт є найважливішою процентною ставкою, що визначається Національним банком за своїми депозитними операціями.

В «Основних засадах грошово-кредитної політики на 2009 рік» зазначено, що Національний банк України продовжуватиме використання процентної політики, яка буде спрямовуватися на подальше зниження рівня процентних ставок банків з метою підвищення доступності банківських кредитів для більшої кількості суб’єктів господарювання.

Список використаних джерел

1. Закон України "Про Державний бюджет України на 2008 рік" //Фінанси України. — 2008. — № 3. — С.27-96

2. Про Державний бюджет України на 2005 рік: Закон від 23 грудня 2004 року/ Україна. Закон //Урядовий кур'єр. — 2005. — 29 грудня. — C. 3-10

3. Про державний бюджет України на 2006 рік: Закон України від 20 груд. 2005 р. № 3235-IV/ Закон //Фінанси України. — 2006. — № 2. — С.3-68; Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 10-11. — C. 304-484

4. Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України : Закон від 31 жовтня 2008 року № 639 //Урядовий кур'єр. — 2008. — 5 листопада

5. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні: Закон України 16 липня 1999 року, N 996-XIY/ Україна. Закон; Україна.Закон //Праця і зарплата. — 1999. — № 22. — C. 2-4

6. Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використання банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів одержаних злочинним шляхом: Закон від 6 лютого 2003 року №485-IV/ Україна. Закон //Офіційний вісник України. — 2003. — № 7. — C. 20-25

7. Про джерела фінансування органів державної влади: 30 червня 1999 року №783-XIU/ Україна. Закон; Україна.Закони //Голос України. — 1999. — 5 серпня. — C. 3

8. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 року № 2664-III/ Україна. Закон //Юридичний Вісник України. — 2001. — № 35. — C. 8-18

9. Про фінансовий лізинг: Закон від 11 грудня 2003 року №1381/ Україна. Закон //Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 15. — C. 536-540

10. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. — 161 с.

11. Бицюра Ю. Структура грошової маси в Україні //Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 8. — C. 4-9

12. Борщ Л. Грошово-кредитна політика та її вплив на інвестиційний процес //Фінанси України. — 2003. — № 12. — С.16-23

13. Вахненко Т. Взаємодія політики державних запозичень і грошово-кредитної політики у забезпеченні розвитку фінансової системи України //Банківська справа. — 2008. — № 2. — C. 82-94

14. Гальчинський А. Стабільність гривні та проблеми її забезпечення //Урядовий кур'єр. — 2003. — 2 жовтня. — C. 6

15. Гончарова О. Грошово-кредитна політика держави та малий бізнес //Економіка в школах України. — 2007. — № 2. — C. 30-33

16. Гриценко А. А. Проблеми забезпечення стабільності грошової одиниці України //Фінанси України. — 2007. — № 9. — С.88-97

17. Гриценко А. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики. Стаття третя. Основні засади побудови і запровадження середньострокової монетарної стратегії в Україні //Вісник Національного Банку України. — 2006. — № 7. — C. 8-22

18. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит"/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. — К.: Либідь, 2002. – 330 с.

19. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 602 с.

20. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. — 510 с.

21. Грудзевич Я. Розвиток інституційної основи грошово-кредитної політики в Україні //Вісник Національного Банку України. — 2006. — № 6. — C. 27-29

22. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.

23. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.

24. Дзюблюк О. Формування процентної політики комерційних банків // Економіка України. — 2000. — № 12. — С. 24-30

25. Дзюблюк О. Оптимізація передавального механізму грошово-кредитної політики центрального банку //Вісник Національного банку України. — 2003. — № 1. — C. 32-37

26. Дідківська Т.В. Внутрішні та зовнішні впливи на незалежність грошово- кредитної політики //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 7. — C. 164- 172

27. Ковальчук А. Грошова-кредитна сфера як об’єкт правового регулювання //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 10. — C. 64-68

28. Ковальчук А. Грошово-кредитні відносини у правовому вимірі //Банківська справа. — 2003. — № 3. — C. 29-42

29. Колодізєв О. Гроші та кредит: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. — 153 с.

30. Копиленко О. Грошово-кредитна сфера: законодавчо-правовий вимір: рецензія //Право України. — 2004. — № 5. — С.174-177

31. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 431 с.

32. Міщенко В. Монетарний трансмісійний механізм в Україні. Стаття 3. Напрями вдосконалення трансмісійного механізму грошово-кредитної політики на основі зарубіжного досвіду/ В. Міщенко , А. Сомик, С. Шульга //Вісник Національного банку України. — 2007. — № 12. — C. 24-28

33. Найдьонов В. До питання рівняння обміну та монетарної теорії інфляції/ В. Найдьонов //Економіка України. — 2003. — № 9. — С.23-29

34. Онищук М. Бюджетний процес і грошово-кредитна політика Національного банку України //Голос України. — 2006. — 27 жовтня. — C. 3

35. Паливода К. Вплив грошово-фінансової політики на стан економіки та інвестицій //Вісник Національного банку України. — 2008. — № 4. — C. 63-67

36. Поліщук А. Урок-конкурс "Попит. Пропозиція. Гроші" //Географія та основи економіки в школі. — 2004. — № 5. — C. 23-25

37. Радіонова І.Ф. Порівняльна результативність фінансової та грошової політик //Фінанси України. — 2004. — № 9. — С.29-36

38. Розмарина А. Гроші та кредит у системі сучасних економічних відносин: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Одеський держ. екологічний ун-т. — О. : ТЭС, 2004. — 109с.

39. Романчукевич В. Проблеми та перспективи висвітлення грошово-кредитної політики НБУ (комунікаційний аспект) //Вісник Національного банку України. — 2008. — № 4. — C. 52-55.

40. Савлук М. Гроші та кредит: Підручник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана / Михайло Іванович Савлук (заг.ред.). — 4 вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2006. — 744с.

41. Сігайов А. Чи є стабільним попит на гроші в Україні? //Економіка АПК. — 2002. — № 2. — C. 68-74

42. Соскин, О. Державна економічна політика України: загроза фінансово-грошової кризи //Економічний часопис. — 2005. — № 7-8. — C. 8-10

43. Чухно А. А. Природа сучасних грошей, кредиту та грошово-кредитної політики //Фінанси України. — 2007. — № 1. — С.3-16.

44. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 429 с.

45. Юхименко П. Інструментарій впливу грошової політики на економіку/ Петро Юхименко //Банківська справа. — 2005. — № 4. — C. 27-36

46. Ющенко В. Гроші: злободенні питання розвитку попиту та пропозиції в Україні //Вісник Національного банку України. — 1998. — № 1. — C. 3-11