Особливості регулювання інвестиційної діяльності в Японії

Вступ.

1. Державно-корпоративні структури Японії.

2. Інвестиційна діяльність Японії на світових ринках.

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Японія — економічно найбільш розвинута країна Азії. Наявність значного економічного потенціалу, відносно високі темпи економічного зростання, вигідне економіко-географічне положення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні вирізняють її поряд із США та країнами Західної Європи як один із осьових центрів територіального зосередження господарства світу.

Японія розташована на невеликих за площею островах біля узбережжя Східної Азії. Площа країни — 372,2 тис. км2, населення — 124 млн чоловік (1992 p.). Японські острови — гірська країна, величезна кількість людей та потужні виробничі системи якої зосереджені на невеликих прибережних рівнинах. Складний рельєф, обмеженість ділянок, придатних для промислового та житлового будівництва, часті землетруси — все це створює складні умови для господарювання. Японія — морська країна. Тихий океан для неї — найбільш універсальна та найбільш дешева дорога в усі кінці світу. А узбережжя для сучасного господарства стало фасадом і майстернею держави.

Японія йде до XXI ст. як могутня економічна держава, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у МПП. У другій половині XX ст. країна пройшла смугу небаченого в її історії злету і ввійшла в пору "економічної зрілості", для якої притаманні певні завершені форми і структури господарства й за якої оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з активним функціонуванням механізмів ринку.

Країна має сучасні продуктивні сили, в яких нестача природних ресурсів з лишком перекривається високим рівнем кваліфікації і культури праці робочої сили, активним та гнучким використанням капіталу й можливостей менеджменту, високим рівнем науки і техніки. Державні органи й підприємці проводять політику активної зовнішньоекономічної експансії на світовому ринкові, ставлять і вирішують складні питання внутрішнього розвитку.

1. Державно-корпоративні структури Японії

Поширена думка, що економіка Японії — це складна, розгалужена, добре впорядкована, високопродуктивна система, в якій ефективно взаємодіють ділові кола й урядові структури країни. Образно її називають "Джепен інкорпорейтед" — Акціонерним підприємством "Японія". Передусім простежуються особливості системи власності. В Японії склалось суспільство, де "корпорація понад усе". Багатство сконцентровано в руках корпорацій — юридичних осіб. Вони є основними власниками нерухомості й основних виробничих фондів, зростають їхні фінансові активи (володіння акціями, облігаціями та іншими цінними паперами). Індивідуальні власники капіталу стають другорядним чинником на ринку капіталу та цінних паперів.

Концентрація багатства в руках юридичних осіб і посилення їхніх можливостей порівняно з можливостями фізичних осіб має всебічні економічні та політичні наслідки. Корпорації починають контролювати політику, активно діють у сфері культури (видавнича справа, утримання музеїв, шоу-бізнес тощо), освіти та наукових досліджень. Спостерігаються радикальні зміни в структурі власності. Динаміка змін у розподілі акціонерного фонду визначає характер, цілі та мотиви діяльності корпорацій. Різко зменшується частка акцій, що перебувають в індивідуальній власності. Так, у 1950 р. пересічно акції фізичних осіб складали 70, а наприкінці 80-х — вже менше 30%, у 200 найбільших корпораціях Японії частка індивідуальних акціонерів наближалася до нуля. З іншого боку, у структурі акціонерного фонду зростає вага юридичних осіб, серед яких вирізняються дві великі групи — промислові та інші компанії, пов'язані між собою діловими зв'язками, та "інституційні інвестори" — юридичні особи, що дають на ринок цінних паперів акції страхових, пенсійних, університетських та інших фондів.

Ще одна важлива особливість власності в Японії — розширеність взаємного володіння акціонерною власністю. Класична схема, коли матірна фірма володіє акціями дочірньої або підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структури, де спостерігаємо взаємне володіння акціями, від простого випадку, коли акціями взаємно володіють матірна і дочірні фірми, до складних, коли десятки фірм у підприємницьких об'єднаннях (сюдан) володіють акціями одна одної. Подібна система взаємних зв'язків становить основу такої організації фінансового капіталу, за якої утворюються величезні конгломерати колективної власності, в яких володіння акціями здійснюється, головним чином, не задля отримання прибутку, а для забезпечення контролю та ефективного менеджменту.

У сучасному господарстві Японії переважають конкурентні засади організації підприємницької діяльності над монополією. Такі засади японського ринкового господарства існують насамперед тому, що в країні немає жодної цілком монополізованої галузі. У будь-якій міжгалузевій системі, про яку йтиметься далі, крупні підприємства складають лише ядро системи та й належать ці підприємства, як правило, різним фінансово-монополістичним групам. Інший важливий фактор конкуренції — велика кількість малих та середніх підприємств, їхня роль у господарстві Японії була завжди більш значною, ніж в інших економічно розвинутих країнах. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої корпорації групуються дрібніші підприємства, і для них боротьба за участь в діяльності групи є важливим моментом конкуренції. Загалом же в країні велике значення конкуренції в комерційній діяльності пояснюється передусім динамічністю розвитку ринку, постійною зміною його внутрішньої структури, динамікою його меж[2, c. 326-328].

В організації життєдіяльності та господарства в Японії велику роль відіграє держава. Країна має сталу систему державного програмування. Уже з повоєнних років у країні втілена в життя серія довгострокових планів економічного розвитку. В цих планах, звичайно, визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (наприклад, подвоєння національного доходу, запобігання забрудненню навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо); виявляються проблеми розвитку і розробляються механізми їх вирішення. Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування.

У Японії досить дієздатна система державного регулювання. Держава через міністерства зовнішньої торгівлі й промисловості, фінансів, управління економічного планування, різноманітні спеціальні комісії та комітети активно впливає на різні сфери господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції, віднайдення фінансових можливостей стимулювання тощо), процеси конкуренції та формування структури власності, розвиток освіти й науки, політику кредиту та грошового обігу, розробку стратегії зовнішньоекономічних зв'язків. Вплив цей здійснюється шляхом опосередкованих, переважно економічних засобів (податки, кредити, відсоткові ставки, пільги, система пріоритетів, митна політика тощо).

Послідовно здійснюється державна протекціоністська політика в галузях або життєво важливих для держави, або в тих, що визначають її майбутнє. У 50-ті роки держава сприяла розвиткові металургії, залізниць, електроенергетики основної хімії. В 60-ті енергійні зусилля були спрямовані на розвиток хімії синтетичних матеріалів, нафтопереробки та нафтохімії, загального машино- й автомобілебудування радіоелектронної промисловості. У 70- 80-ті роки пріоритетними стали наукомісткі галузі (останнім часом так звані галузі високих технологій). Спочатку це було виробництво інтегральних схем і тонка кераміка, виробництво комп'ютерів, верстатів з ЧПУ, потім — виробництво роботів, ракетно-космічна промисловість, біоіндустрія і виготовлення нових медичних препаратів, індустрія інформації та техніка оптико-волокнистого й космічного зв'язку. В системі державно-корпоративного програмування та регулювання поєднуються діяльність згаданих державних інституцій і неурядових підприємницьких структур, центральне місце серед яких має "Кейданрен" — штаб крупного японського капіталу.

Корпоративна ланка господарської діяльності репрезентована великими фінансово-монополістичними групами, у яких консолідуються провідні корпорації країни. Кожна велика фінансово-монополістична група зосереджує контроль над фірмами практично всіх галузей промисловості, комерційними банками та іншими фінансовими структурами, торговими фірмами (які діють як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі), транспортними фірмами, науково-дослідними організаціями та ін. Останнім часом найбільш могутніми були фінансово-монополістичні групи: "Фуйо" ("Фудзі-Ясуда"), яку очолює банк "Фудзі гінко"; "Міцубісі", що включає понад сотню корпорацій, назви яких починаються із заголовного слова банку "Міцубісі гінко"; "Сумітомо" на чолі з головним банком "Сумітомо". Система "Міцуї" (головний банк "Міцуї гінко") — найстаріша в Японії, теж діє в усіх галузях господарства. Важливу роль відіграє також група "Дайїті-Кангьо" (головний банк "Дайїті гінко"), в яку ввійшли колись самостійні групи "Дайїті", "Фурукава", "Кавасакі", "Мейдзі". Зростає значення груп "Санва", "Дайва", "Когін" (група "Промислового банку") та "Кьова".

Є певні закономірності в територіальній організації діяльності зазначених груп. Управлінські ланки головних концернів та фірм зосереджуються в головних районоутворюючих центрах країни. Чим більший ранг центру, тим більше зосереджено в ньому управлінських підприємств. Фірми з головними конторами в Токіо та Осаці мають філії по всій країні, фірми з головними конторами в Нагойї, Саппоро, Кіото, Фукуоці, Хіросімі, Йокогамі, Кобе мають відділення в своїх економічних районах. Діяльність фірм інших префектур рідко виходить за межі їхніх територій. Між провідними управлінськими та фінансовими центрами країни створена система сучасного електричного та електронного зв'язку, інформаційні банки й обчислювальні центри країни утворюють єдину інформаційну мережу[1, c. 316-319].

Платіжні системи в Японії складаються із приватних систем, таких як “Система Дзенгін”, клірингові палати (Clearing Houses), “Єнова клірингова система валютного обміну”, мережа Банку Японії (Bank of Japan Financial Network System (BOJ-NET) та інших. “Система Дзенгін” виконує у межах Японії електронні перекази коштів (зокрема, трансферти кредитів), об’єднує всі депозитарні установи країни.

У клірингових палатах при регіональних банківських асоціаціях обліковуються чеки та векселі. Клірингові палати Токіо та Осаки здійснюють ці операції автоматично. “Єнова клірингова система валютного обміну” діє при Токійській банківській асоціації і використовує мережу Банку Японії (BOJ-NET).

Мережа Банку Японії використовується для здійснення міжбанківських трансфертів за поточними рахунками, розрахунків у єнах по валютному обміну, обробки державних облігацій у системі on-line, доставки державних облігацій для трансакцій на вторинному ринку одночасно з тендером чергової емісії державних облігацій. Системи cash dispensers (CD) та automated tellers machines (ATMs) – це банкомати, — ще один важливий елемент автоматизації платіжних систем у Японії. Банки та інші депозитарні установи розробляють власні СD/ATM мережі, з’єднані між собою через центральну систему, що називається MICS. Отже, кожен вкладник, що має депозит у приватній фінансовій установі, може вилучити кошти у будь-якій СDs/ATMs країни.

Фінансова криза 1996-98 рр. боляче зачепила Японію. На скрутне становище її фінансової і банківської системи вказували давно. Загальний борг країни сягнув 80%, а чистий — близько 10% від ВВП. Окрему тяжку проблему становить маса “поганих” боргів, що дістались у спадок від періоду гіпертрофованого розвитку 1980-х років.

Японські банки, в яких накопичилося близько 77 трлн. Єн проблемних боргів, оголосили про грандіозні плани їх списання. Asahi Bank, наприклад, готується списати, крім уже запланованих 300 млрд. єн, додатково 480 млрд. єн “поганих” боргів, що завдасть йому збитків на 190 млрд. єн. Хвора банківська система пронизана корупцією та оплутана криміналітетом. Тим інвесторам зі США, що займаються скуповуванням у японських банків “поганих” боргів, доводиться рахуватися з новим видом ризику, який реально становлять для них японські гангстери. Вважається, що певна частина власності, заставлена за борги у вигляді цінних паперів, належить кримінальним угрупуванням, — так званій якудзі. Якудза не зупиняється перед насиллям, коли виникає загроза позбавлення прав власності за прострочені борги.

Фінансова криза в країнах Південно-Східної Азії боляче зачепила країни-кредитори. Подібні ситуації вже траплялися в новітній історії. Важким уроком для США у 1980-х роках стала боргова криза в Латинській Америці. Тоді латиноамериканські країни заборгували США майже 100 млрд. доларів. Американці почали побоюватися ринків, які швидко розвиваються.

Цього разу лідером за обсягом азіатських боргів стала Японія – 97,2 млрд. доларів. США (23,8 млрд.доларів заборгованості) посіли четверте місце, пропустивши вперед, крім Японії, Німеччину (31,7 млрд. доларів) і Францію (24,6 млрд.доларів).

Не всім японським банкам, які ще не оговталися від власних проблем (75% банків ще до кризи вважалися некредитоспроможними), буде під силу впоратися з новими труднощами. Міжнародні експерти вважають, що без оздоровлення банківської системи не можна розраховувати на економічне відродження Японії. Японський уряд виступив із програмою врятування від банкрутства, за якою передбачається влити в банківський сектор 228 млрд. доларів капіталу. Ослаблені банки вимушені згортати свою діяльність. Дев’ять японських фінансових інститутів закрилися в Гонконгу. Ті ж, які ще діють, скорочують свою базу активів. Це відбувається не тому, що Японія вирішила покинути ринки Гонконгу (банкіри наполегливо шукають варіантів, як зберегти довгострокові стосунки з вигідними клієнтами), а через необхідність поліпшення рентабельності. Конкурентоспроможність японських банків на міжнародних ринках потерпає під тиском вимог програми реструктуризації, яка має на меті підготовку до лібералізації індустрії фінансових послуг усередині країни.

Без пожвавлення японської економіки буде складно вирішити решту азіатських проблем. Так за даними 1996 року, японські банки надали Гонконгу кредитів на загальну суму понад 280 млрд. доларів, що зробило їх найбільшими іноземними позичальниками на цій території: на них припадає 28% усіх кредитів. Якщо внутрішні проблеми змусять Японію піти з Гонконгу, це може спричинити для регіону великі проблеми. За умови посилення ознак дефляції в Японії існує ризик небезпечного посилення політики протекціонізму. Всупереч цим побоюванням Японія висловлює впевненість у тому, що вжитих заходів достатньо, аби вже у нинішньому фіскальному році досягнути майже 2 % зростання. Японський уряд вірить: найгірше у банківському секторі вже позаду, і в подальшому єна суттєво зміцніє[4, c. 108-111].

2. Інвестиційна діяльність Японії на світових ринках

Чимало особливостей внутрішньо-економічного становища Японії в поєднанні з ситуацією у зовнішньоекономічних зв'язках стимулювали вивіз капіталу як життєву необхідність. По-перше, в країні ось уже два десятиріччя акумулювалися великі кошти за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел надходження. Зростання прибутків громадян Японії, в поєднанні з їх великою ощадливістю, дали змогу фізичним особам в країні нагромадити наприкінці 80-х 700 трлн єн (понад 5,5 трлн дол. за курсом 1990-го, або близько 7 трлн дол. за курсом 1993-1994 років). Зростали розміри позитивного балансу зовнішньої торгівлі (розміри експорту перевищували затрати на імпорт у 80-ті роки по 90 млрд дол. щороку, а на початку 90-х тимчасово навіть 100 млрд дол.). Наприкінці 80-х років, як ми вже зазначили, поліпшилася ситуація з виплатами у торгівлі науково-технічними знаннями та технологією, став позитивним і баланс прибутків від зарубіжних інвестицій, який від 1990 р. перевищує 20 млрд дол. щорічно.

Валютне становище Японії в 50-ті — першій половині 60-тих було нестійким, не дивлячись на ріст товарного експорту і приплив іноземного капіталу.

Періодично країна переживала гострі кризи платіжного балансу. В другій половині 60-тих років відбувся злом: посилення економічного потенціалу Японії, що супроводжувалось модернізацією виробництва і підвищенням конкурентоздатності її товарів та потягло за собою високі темпи зростання експорту. У другій половині 60-тих – початку 70-тих рр. в умовах кризи Бреттон-вудської валютної системи і падіння курсу долара різко збільшився приплив іноземних капіталів, в тому числі короткострокових, спекулятивних. Платіжний баланс почав зводитись до активного сальдо. В цей період відбувається зростання золото-валютних резервів.

Надалі, в умовах структурних криз, перед усім енергетичної, вартість японського імпорту значно зросла.

Це відбулось у зв’язку з подорожчанням енергоносіїв і сировини, що завозились. У результаті – конкурентоздатність японських товарів впала, посилився відплив японських капіталів за кордон. Як наслідок в 1973-1975 рр. платіжний баланс був дефіцитним, а золотовалютні резерви продовжували скорочуватися. В послідуючі роки конкурентоспроможність японських товарів помітно підвищується. Це відбувається не тільки за рахунок НТП. Тут також здійснюється товарний демпінг. Прибутки від зовнішньої торгівлі починають перекривати від’ємне сальдо інших статей платіжного балансу. В результаті золотовалютні резерви досягли в 1980 р. 25,7 млрд. доларів, а у 1986 р. – 43,3 млрд. доларів.

Однак експансія Японії зіштовхується з протидіями з боку США і країн Західної Європи. В умовах накопичення великих валютних резервів і ризику їх знецінення, Японія використовує їх з метою зовнішньоекономічної експансії. Вона перетворюється на найбільшого кредитора у капіталістичному світі. Золотовалютні резерви в Японії постійно зростають. Наприкінці 2000 року Японія встановила новий світовий рекорд за обсягом золотовалютних резервів, які дорівнюють 354,6 млрд.дол.

Ситуація 90-их років свідчить про продовження падіння функції золота як грошового металу і міжнародного ліквідного засобу. Японія, як і більшість країн, поповнюючи резерви цього ресурсу, робить це за рахунок конвертованих валют і інших паперово-грошових активів.

Оскільки Японія вийшла на друге місце після США за рівнем економічного розвитку, помітилась тенденція перетворення єни в одну з резервних валют[7, c. 159-162].

Важливою перевагою національної валюти, використовуваної у якості міжнародного резервного і платіжного засобу є те, що вона виключає можливість валютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японських зовнішньоекономічних угод означає перекладання їх на іноземних контрагентів, які також для запобігання валютних ризиків зацікавлені проводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широко використовуваній валюті третьої країни, такої як долар. Цю зацікавленість японські ділові кола використовують як важливий інструмент у конкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютні ризики. Ось чому Японія так само віддає перевагу розрахункам з міжнародних угод у національних валютах іноземних покупців і продавців, а також в американських доларах.

В кредитній системі Японії переважають приватні інститути. Їх доля в депозитах у 1986 році склала 51,6%, в обліково-позичкових операціях – 49,5%, а в портфелі цінних паперів – 55,9%. Біля 15% сукупного балансу приватних кредитних інститутів припадала на долю 29 компаній по страхуванню життя і 58 по страхуванню майна. 211 компаній по операціям з цінними паперами займають незначне місце в кредитній системі. Державні банки і фінансові корпорації функціонують в тих галузях, кредитуванням яких приватні банки не зацікавлені, але розвиток яких необхідний для процесу відтворення в цілому, а також з соціально-політичної точки зору.

Останнім часом процес концентрації і централізації в сфері кредиту протікав не у формі злиття і скорочення кількості банків, а шляхом використання монополістичним капіталом кредитних ресурсів держави з одного боку. І страхової, ощадної системи і кредитної кооперації — з іншого. Одночасно було вжито заходів для притягнення іноземних капіталів в Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР. Іноземні інвестиції в основному спрямовуються в облігації, а в акціях такі інвестиції займають значну питому вагу 97% придбаних іноземними інвесторами цінних паперів не дають права участі в управлінні відповідними японськими фірмами.

Японські фірми також розміщують на іноземних ринках свої облігації. Крім того, укладаються багатотисячні контракти про технічну допомогу першого класу, у формі яких Японія придбає закордонні ліцензії і технічну документацію. З перетворенням Японії в найбільшу державу, відбулись зміни її стану у сфері міжнародного кредиту: з нетто-імпортера вона перетворилась на ведучого нетто-експортера капіталу. Головними регіонами вивозу японських капіталів є країни американського континенту, Південної і Південно-Східної Азії. Зростає активність японських фірм і на Ближньому і Середньому Сході, та в Африці.

З розвитком випереджаючого накопичення позичкового капіталу виникають умови для послаблення каналу залежності монополістичних банків від Банку Японії. Відбувається зростання прибутків монополістичних компаній і розширюються масштаби їх самофінансування, але в загальній сумі функціонуючих капіталів продовжують переважати позичкові кошти. В умовах перенакопичення позичкового капіталу в структурі його використання підвищилась доля фіктивного капіталу.

Великі японські монополії перетворились у фінансово-монополістичні групи, а банки – в їх центри. Підвищилась роль міжкорпоративного володіння акціями і посилилась концентрація володіння останніми.

Все це створило добру базу для проведення Японією активної зовнішньої інвестиційної політики в усіх її формах, тобто в нарощуванні прямих, портфельних та інтелектуальних інвестицій. У 90-ті роки в Японії склалися приблизно рівновеликі обсяги операцій як з прямими, так і з портфельними інвестиціями (за активами, понад 50- 60 млрд дол. щороку). Але рух капіталів виглядає по-різному. У портфельних інвестиціях (позики, акції, векселі, облігації та інші цінні папери) спостерігаються і потужні зустрічні потоки капіталу. У прямих же інвестиціях різко переважає вивіз капіталу. На порозі 80-90-х років понад 50% прямих інвестицій здійснювалось у вигляді придбання акцій, близько 10% — у вигляді інвестицій в облігаційні позики і лише кілька відсотків — у вигляді прямих інвестицій в основний капітал. Японські корпорації досить активно створюють змішані або спільні підприємства, закуповують підприємства в економічно розвинутих країнах[3, c. 225-229].

У галузевій структурі прямого зарубіжного інвестування близько 47% припадає на капіталовкладення в торгівлю та фінансову діяльність, 1/3 інвестицій іде в обробну промисловість, 1/5 частина інвестицій припадає на всі інші галузі діяльності, де приблизно рівнозначними є капіталовкладення в гірничодобувну промисловість, транспорт та сільське господарство. Географія сумарних інвестицій Японії за 1951- 1990 pp. така: 44% припадає на Північну Америку (42% — США), 19% на Європу. На всі країни Азії припадає 16,5% капіталовкладень (з них на шість "далекосхідних тигрів" — 10%), Австралія, Нова Зеландія та ПАР — також важливі об'єкти інвестування.

Головними дійовими особами у сфері міжнародного бізнесу Японії виступають комплексні торгові корпорації (так звані "сого сьося"), комерційні банки та найбільші промислові корпорації. Чільне місце займають "Іто-тю" (група "Дайїті-Кангьо"), "Сумітомо сьодзі" (група "Сумі-томо"), "Марубені" (група "Фуйо"), "Міцуї буссан" (група "Міцуї"), "Міцубісі сьодзі" (група "Міцубісі"), важливу роль відіграють також "Ніссо-Іваї", "Томен", "Нітімен", "Кане-мацу госьо". Великою силою у зовнішньоторговій і інвестиційній діяльності є японські комерційні банки, сім із яких входить у першу десятку найбільших банків світу.

Банк як фінансовий агент уряду керує від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою на стабілізацію валютного курсу ієни. Кредити уряду надаються шляхом підписки й андеррайтингу державних цінних паперів.

У сфері міжнародних фінансів Центральний банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, кредитування, проводити операції від імені закордонних банків й інших організацій із метою розвитку співробітництва з ними.

Банк також повинен контролювати кредитну сферу й забезпечувати безперебійне функціонування системи платежів і розрахунків шляхом надання кредитів на обмежений термін кредитним організаціям.

У пасиві балансу Центрального банку Японії емісія банкнот становить 89,1%, внески фінансових установ — 7,3%, урядових — 2,6%.

Активні операції спрямовані на видачу позичок фінансовим установам (12,5%), придбання золота (0,2%), збереження коштів на рахунках в іноземних банках (6,1%); головним забезпеченням емісії банкнот є цінні папери (64,3%).

Основні важелі грошово-кредитної політики Банку Японії:

• встановлення облікової ставки;
• встановлення обсягів купівлі-продажу облігацій і векселів;
• проведення обов'язкового резервування;
• регламентування операцій з іноземною валютою;
• здійснення нагляду за банківською діяльністю.

У Японії система моніторингу підприємств була створена в кінці 40-х — на початку 50-х років з метою сприяння відновленню економіки країни в післявоєнний період. Специфіка японської системи моніторингу полягає в тому, що він здійснюється одночасно різними економічними відомствами відповідно до функцій цих відомств — Банком Японії, Банком розвитку Японії, Агентством з економічного планування, Міністерством промисловості і зовнішньої торгівлі і Міністерством фінансів.

Центральне місце в системі моніторингу підприємств займає система «Танкан», заснована на анкетуванні підприємств. Предметом опитувань є: реальні економічні і фінансові показники, основані на оперативній інформації про діяльність підприємства, баланси і відомості про прибуток і збитки; оцінювання керівництвом підприємств перспектив зміни показників і загальної кон’юнктури в країні (співвідношення попиту і пропозиції на товари, запасів, цін), або так званий «огляд думок». У межах даної системи здійснюється короткострокове прогнозування економіки підприємств, а також розраховуються цінові індекси (індекс оптових цін; цін корпорацій, працюючих у сфері послуг; міжгалузевої таблиці індексів цін «витрат-випуску»).

Крім того, Банк Японії проводить спеціальне дослідження для оцінювання фінансового стану підприємств-емітентів, цінні папери яких використовуються банками як застава при отриманні кредитів рефінансування. На основі балансових даних здійснюються спеціальні розрахунки, на базі яких проводиться ранжування емітентів на категорії. Ця інформація використовується тільки в роботі з комерційними банками. Наявність власної первинної інформації про фінанси і діяльність підприємств створює для банку Японії певні якісні і тимчасові переваги при короткостроковому прогнозуванні економічних процесів.

Моніторинг інвестиційної діяльності підприємств проводиться Банком розвитку Японії і включає інформацію про фактичні і передбачувані інвестиції великими фірмами, про мотиви та цілі інвестицій.

Агентство з економічного планування здійснює аналіз поточного стану японської економіки, ділової кон’юнктури, а також розраховує спеціальний індекс ділової кон’юнктури на підставі інформації щодо динаміки замовлень, вкладень в устаткування і запасів на складах, прогнозів кон’юнктури і попиту.

Міністерство промисловості і зовнішньої торгівлі Японії розробляє промислову та торговельну політику на підставі анкетування, яке орієнтоване на збір даних про виробництво, поставки і замовлення.

Найважливіші фінансові дослідження проводить Міністерство фінансів Японії. В анкетування воно включає баланс підприємства, дані про прибуток і збитки, оцінювання тенденцій динаміки кон’юнктури та інвестиційної діяльності[6, c. 383-386].

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності

За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності відповідають органи влади країни. У розпорядженні держави є важелі як прямої дії у вигляді централізованих центральних капітальних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора економіки, так і непрямі засоби регулювання інвестиційного середовища за рахунок бюджетної та грошово-кредитної політики.

Із розвитком ринкової економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть звужуватися що дозволить більше уваги зосередити на методах опосередкованого впливу які держава реалізує через свої інститути як учасник інвестиційного процесу.

Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:

— державне кредитування;

— державні позики;

— роздержавлення та приватизація;

— податкове регулювання;

— амортизаційна політика;

— державний лізинг:

— ліцензування і квотування;

— антимонопольні заходи;

— стандартизація.

Бюджетні важелі — це встановлена державою система податків, що практично визначають систему перерозподілу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вважає оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. З бюджетом не можуть порівнятися фінанси наймогутніших корпорацій. Витрати бюджету є вагомим засобом формування сукупного попиту, а через нього — стимулювання інвестицій взагалі. Навіть система соціальних бюджетних програм (не кажучи вже про прямі бюджетні інвестиції в державний сектор) впливає на структуру попиту, тому що соціальні виплати з бюджету одержують люди, які мають вірнику споживчих товарів, а це стимулює виробництво та відповідні інвестиції.[1, c.138].

Грошово-кредитна політика держави впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обігу і роботу банківської системи, яка по суті, репродукує збільшення коштів в економічній системі. Вирізняють такі основні інструменти грошово-кредитного регулювання:

— норми страхових резервів, які зобов'язані мати комерційні банки й тим самим відволікати певну частину своїх коштів від активного використання для кредитування та інвестування;

— облікова ставка Національного банку, за якою він продає кредитні ресурси осам, збільшуючи або зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій

— операції з державними цінними паперами відкритому ринку. [2, c.245]

економіки. З метою кредитної експансії центральні банки купують державні цінні папери і, навпаки, продають їх, коли прагнуть обмежити розширення кредиту комерційних банків.

Центральні банки опосередковано впливають на інвестиційну діяльність і через регулювання норми обов'язкових або мінімальних резервів. Цей метод полягає у встановленій комерційним банкам норм обов'язкових резервів у вигляді певного проценту від суми їх депозитів. що зберігаються у нього на рахунках. При збільшенні норм обов'язкових зменшується розмір кредитних ресурсів і, навпаки, при їх зниженні комерційні банки отримують можливість для розширення кредитних операцій, збільшення частки довгострокових кредитів імулюючи тим самим інвестиційний процес.

Встановлюючи вигідні умови (у вигляді ціни чи дивідендів) для своїх цінних паперів держава стимулює їх купівлю юридичними та фізичними особами і цим зменшуй кількість вільних грошей, які можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. Погіршуючи цінові та дивідендні умови продажу своїх цінних паперів, держава стимулює їх викуп у юридичних і фізичних осіб. Унаслідок цього в останніх з’являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовують для фінансування інвестицій.

Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою

— високих митних зборів на товари, що імпортуються;

— податки на іноземні інвестиції;

— обмеження або заборону ввозу окремих товарів;

— заохочення розвитку національного товаровиробника:

субсидіювання національного інвестора. Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату. інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:

— податкові пільги чи канікули:

— пільгові кредити:

— державні субсидії;

— заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів вільних (офшорних) зон.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами державної влади.

Управління державними інвестиціями включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є прогнози економічного і соціального розвитку; схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і комплексні програми; техніко-економічні обґрунтування доцільності таких інвестицій.

Інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:

• власних фінансових ресурсів інвестора(прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);
• позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики,банківські та бюджетні кредити);
• залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);
• бюджетних інвестиційних асигнувань;
• безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій,підприємств і громадян[5, c. 256-259].

Висновки

Інвестиційна діяльність як різновид господарської діяльності є, як правило, суспільно корисною.

Однак інвестори, здійснюючи таку діяльність з метою отримання прибутку, не завжди враховують суспільні (публічні) інтереси – суспільства в цілому, територіальної громади, окремих прошарків населення тощо стосовно безпечних і належних умов життя, праці, харчування. Прагнучи отримати максимальний прибуток, інвестори можуть порушувати при цьому вимоги щодо:

• якості продукції, робіт, послуг, які надаються іншим учасникам господарського життя та громадянам;

• збереження довкілля, раціонального використання природних ресурсів;

• дотримання умов містобудування;

• дотримання умов праці найманих працівників які здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій;

• дотримання норм антимонопольного законодавства;

• підтримання конкурентного середовища на ринку інвестицій та утримання від недобросовісної конкуренції.

Забезпечити здійснення інвестиційної діяльності з урахуванням суспільних інтересів у масштабі країни спроможна лише держава як виразник таких інтересів. У зв'язку з цим українським законодавством передбачається державне регулювання інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

• часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
• створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
• придбання не забороненого законами нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення,обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
• придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території Японії;
• придбання інших майнових прав;
• господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• системи податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в т. ч. шляхом прискорення амортизації основних фондів;

• подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

• державних норм, правил і стандартів;

• антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації державної власності;

• визначення умов користування землею, водою та Іншими природними ресурсами;

• політики ціноутворення;

• експертизи інвестиційних проектів будівництва;

• аналізу стану містобудування, прогнозування його розвитку;

• контролю за дотриманням інвестиційного законодавства , державних стандартів, норм і правил, затвердженої містобудівної документації, інвестиційних програм і проектів будівництва, раціональним використанням територіальних і матеріальних ресурсів;

• інших заходів.

Список використаної літератури

1. Інвестування: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. — К.: Віпол, 2005. — 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. — К.: Знання, 2005. — 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. — К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. — 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. — К.: Знання , 2006. — 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 270 с.