Особливості та проблеми залучення іноземних інвестицій в економіку України

Категорія (предмет): Інвестування

Arial

-A A A+

Вступ

Законодавство про іноземну інвестиційну діяльність
Реєстрація іноземних інвестицій
Сучасний стан розвитку спецрежимів інвестування в Україні

Висновок

Використана література

Вступ

Незалежно від рівня економічного розвитку будь-яка держава прагне залучити іноземний капітал, одержуючи прямий і непрямий ефекти від інвестиційних вкладень. Найбільшу роль у залученні інвестицій відіграють макроекономічні фактори, у т.ч. ємність внутрішнього ринку, валютна стабільність, політична стабільність, рівень розвитку інфраструктури, наявність кваліфікованої робочої сили. Істотним фактором є також інвестиційна політика приймаючої держави, що забезпечує гарантії іноземним інвесторам, ефективне і стабільне функціонування правової системи. Інвестиційна політика визначає специфіку напрямів і засобів регулювання допуску іноземних інвестицій у приймаючу економіку, а також засобів стимулювання їх залучення.

Ця політика реалізується на національному рівні, що є, безсумнівно, основним, а також на трьох інших рівнях: двохсторонньому, регіональному й багатосторонньому. Кожний із зазначених рівнів регулювання має свою специфіку і ступінь впливу на приплив іноземних інвестицій.

Тема роботи: „Особливості та проблеми залучення іноземних інвестицій в економіку України”.

1. Законодавство про іноземну інвестиційну діяльність

Почнемо з визначення: «Підприємство з іноземними інвестиціями — підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 %. Підприємство набуває статусу підприємства з Іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс» (ст. 1 Закону ).

Як бачимо, створення підприємства з іноземними інвестиціями передбачає не тільки обов'язкове внесення іноземної Інвестиції, але й повну відповідність законодавству, що визначає умови інвестиційної діяльності на території України.

У широкому розумінні інвестиційна діяльність — це сукупність дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямована на довгострокове вкладення капіталу. Відносини, які виникають у процесі здійснення нерезидентами інвестиційної діяльності на території України, регулюються Законами, іншими законодавчими актами і нормативними документами, а також міжнародними договорами України. І якщо правила, встановлені яким-небудь міжнародним договором, відрізняються від українських, то застосовують міжнародні.

В Україні під захистом інвестицій розуміють «…комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню мета внесення інвестицій, ефективної діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у т. ч. права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України» (ст. 19 Закону).

Мета ж будь-якої інвестиції, у т. ч. іноземної, — одержання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Нерезиденти (іноземні громадяни або юридичні особи), які вирішили вкласти інвестиції в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, розташовані на території України, є суб'єктами інвестиційної діяльності (далі — іноземні інвестори).

Декілька слів про об'єкти іноземної інвестиційної діяльності. Під ними розуміють майно, у т. ч. основні фонди, оборотні кошти, цінні папери, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, майнові права, інвестування в які не заборонене законодавством нашої держави. Розміщення інвестицій у такі об'єкти — невід'ємне право іноземного інвестора, яке охороняється законом.

На іноземних інвесторів, які вкладають інвестиції на території України, поширюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Проте іноземне інвестування має свої особливості, які ми й розглянемо далі.

Режим іноземного інвестування встановлюється Законом. Зокрема, він уточнює перелік осіб, які можуть бути іноземними інвесторами. До них відносять:

юридичних осіб, створених відповідно до іншого законодавства, ніж українське;
фізичних осіб — іноземців, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені в дієздатності;
іноземні держави, міжнародні урядові й неурядові організації;
інших іноземних суб'єктів інвестиційної діяльності, визнаних такими законодавством України.

Закон також визначає види і форми вкладення іноземних інвестицій. Назвемо найбільш поширені з них:

іноземна валюта (постанова дає змогу іноземні інвестиції в Україну в іноземній валюті, яка визнана вільно конвертованою, широко використовується для здійснення платежів по міжнародних операціях і віднесена до 1-ї групи Класифікатора іноземних валют);
валюта України (використовується при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування або в які-небудь інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку з прибутку (доходу);
будь-яке нерухоме майно і пов'язані з ним майнові права;
акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні права (права власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших держав), виражені в конвертованій валюті;
будь-які права інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена відповідно до законів (процедур) країни-інвестора або міжнародних торговельних порядків, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні;
права на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами і використання природних ресурсів.

Інвестиціями можуть бути й інші види цінностей, внесення яких дозволене українським законодавством.

Іноземні інвестори здійснюють інвестиції в різних формах, наприклад, створюючи на території України нові підприємства, отримуючи у повну власність уже діючі підприємства, нерухоме майно, інші майнові права. Також іноземним інвесторам дозволено здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність на підставі договорів із суб'єктами господарювання України без створення юридичної особи, тобто вести спільну діяльність.

Найбільш поширеною формою інвестицій іноземних інвесторів вважають пайову участь у підприємствах, які створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання ними частки працюючих підприємств.

ПІІ може створюватися і діяти в будь-якій організаційно-правовій формі, передбаченій чинним законодавством.

Закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення і реєстрації. У ст. 2 цього Закону перераховані види підприємств, які можуть діяти в Україні:

приватні, засновані на власності фізичної особи;
колективні, засновані на власності трудового колективу підприємства;
господарські товариства, засновані на власності об'єднань громадян;
комунальні, засновані на власності відповідної територіальної общини;
державні, засновані на власності держави;
казенні.
Крім Закону, визначення організаційно-правових форм, за допомогою яких суб'єктам господарювання дозволено здійснювати підприємницьку діяльність на території України, містять Закони, а також Класифікатор форм господарювання.

2. Реєстрація іноземних інвестицій

Якщо підприємство з іноземними інвестиціями претендує на пільги і гарантії, надані Законом, то йому слід у встановленому порядку зареєструвати іноземну інвестицію. Порядок такої реєстрації визначено Положенням. Підставами для державної реєстрації іноземної інвестиції служать:

інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції в трьох екземплярах, заповнене за відповідною формою. У цьому документі повинна бути оцінка податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про фактичне її внесення;
документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (у нашому випадку — установчі документи);
документи, що підтверджують вартість такої інвестиції (виписки відділів банків, ВМД, коносаменти та ін.);
документи, що свідчать про сплату реєстраційного збору, обсяг якого на сьогодні становить 20 неоподаткованих мінімумів прибутків громадян.

Реєстрацію проводять органи державної влади (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації). Протягом трьох днів, починаючи з дати надходження всіх необхідних документів, ці органи розглядають їх і приймають рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній. При цьому відмова можлива тільки у випадку, коли здійснення інвестиції суперечить законодавству України або надані документи не відповідають установленим вимогам. Відмова в реєстрації інвестиції за мотивами її недоцільності не допускається.

Підтвердження факту державної реєстрації — наявність реєстраційного номера на всіх трьох екземплярах інформаційного повідомлення про внесення іноземної інвестиції.

Про які ж пільги і гарантії йдеться ? Яку роль при цьому відіграє державна реєстрація інвестицій?

Пільги

Якщо у вигляді внеску іноземного інвестора в статутний фонд підприємства з іноземними інвестиціями ввозять майно через митний кордон України (крім товарів, призначених для реалізації і власного споживання), воно підлягає звільненню від сплати ввізного мита. При митному оформленні згаданого майна підприємство може відстрочити сплату ввізного мита на підставі простого векселя, виданого митному органу за місцем акредитації підприємства як суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності. Видачу, облік і погашення векселя проводять відповідно до Порядку. На практиці відбувається таке.

Підприємство з іноземними інвестиціями (векселедавець) видає митному органу (векселетримачу) вексель на суму ввізного мита, яка підлягає сплаті при митному оформленні майна. Позначається ця вексельна сума в будь-якій конвертованій іноземній валюті. Термін відстрочки платежу — не більше 30 календарних днів із дня оформлення ввізної ВМД. Векселетримач приймає векселі до обліку за умови, що векселедавець у ВМД вказує мету ввезення майна: «Внесок у статутний фонд підприємства з іноземними інвестиціями». Для погашення векселя векселедавець дає векселетримачу власну копію векселя з оцінкою податкового органа (по місцю здійснення іноземної інвестиції) про те, чи зараховане фактично ввезене майно на баланс підприємства.

Як бачимо, надання векселедавцем документів про державну реєстрацію іноземної інвестиції — одна з основних умов погашення векселя.

Ще однією пільгою (за умови реєстрації інвестиції) можна назвати встановлення особливого (пільгового) режиму інвестиційної та іншої господарської діяльності для проектів, які здійснюються окремими суб'єктами підприємницької діяльності України із залученням іноземних інвесторів у рамках державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій.

Гарантії

Державні гарантії захисту іноземних інвесторів наведено в розділі II(ст. 7-11) Закону. Відповідно до них на території України:

для іноземних інвесторів встановлений національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності;
за бажанням іноземних інвесторів (навіть якщо спеціальне законодавство про іноземні інвестиції змінилося) протягом 10 років наша держава зберігає гарантії, надані Законом;
відсутня загроза націоналізації іноземних інвестицій, їхня реквізиція може відбутися тільки за рішенням уповноважених КМУ органів у випадку проведення рятувальних заходів ,при стихійних лихах, аваріях, епідеміях. До речі іноземніінвестори в судовому порядку можуть оскаржити подібне рішення;
іноземні інвестори мають право на компенсацію і відшкодування збитків, включаючи втрачену вигоду і моральний збиток, заподіяні внаслідок дії, бездіяльності або неналежного виконання державними органами або їхніми посадовими особами обов'язків, передбачених законодавством України стосовно підприємств з іноземними інвестиціями або іноземних інвесторів;
іноземні інвестори мають право на повернення (не пізніше шести місяців із дня призупинення інвестиційної діяльності) своїх інвестицій у сумі фактичного внеску без сплати мита. Також вони мають право на одержання прибутків з таких інвестицій у грошовій або в товарній формі за реальною ринковою ціною, що діє на момент повернення, якщо інше не встановлено законом України або міжнародними договорами;
іноземним інвесторам гарантований безперешкодний і негайний переказ за кордон їхніх прибутків та інших коштів в іноземній валюті, отриманих на законній основі від здійснення інвестиційної діяльності.

Незареєстрованні іноземні інвестиції не дають права на одержання вищезгаданих гарантій.

Отже, для надійного захисту своїх інвестиції іноземний засновник підприємства з іноземними інвестиціями (або уповноважена ним у встановленому порядку особа) повинен зареєструвати свою інвестицію.

Характерні відмінності підприємств з іноземними інвестиціями бід інших видів підприємств

Відповідно до статті 19 Закону ПІІ мають можливість самостійно встановлювати правила реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них (за відсутності інших вимог, встановлених законодавством нашої держави).

Крім того, продукція власного виробництва такого підприємства не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови фіксації, яку проводить Торгово-промислова палата України. Перелік документів, необхідних для цього, приведений у Порядку.

Довідка. Продукція власного виробництва підприємства з іноземними інвестиціями — це продукція, яка була повністю виготовлена чи піддана достатній переробці або опрацюванню підприємства з іноземними інвестиціями з використанням власного або орендованого майна. Переробка або опрацювання продукції будуть визнані достатніми, якщо виготовлена продукція класифікується в іншій тарифній позиції (на рівні перших чотирьох знаків цифрового коду ТН ЗЕД згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності в редакції товарної номенклатури Митного тарифу України, затвердженого Законом України Про митний тариф України від 05.04.2000 р. № 2371- ІІІ), ніж вироби й матеріали, придбані підприємством і використані ним для її виготовлення.

Продукція, додана вартість якої під час її переробки або опрацювання досягає не менше 50 %, — теж продукція власного виробництва підприємства з іноземними інвестиціями (якщо інше не передбачено законодавством).

Доданою вартістю вважають різницю між собівартістю продукції і вартістю використаних матеріалів, сировини і комплектуючих.

Крім того, Порядок визначає види продукції, яка може бути визнана повністю виготовленою таким підприємством, і встановлює ряд додаткових умов щодо визначення продукції власного виробництва для окремих галузей промисловості.

3. Сучасний стан розвитку спец режимів інвестування в Україні

До середини 90-х років у світі нараховувалося 1200 різних спеціальних економічних зон (СЕЗ), а, за оцінками експертів, до 2005 року через СЕЗ буде проходити від 10 до 20 % світового товарообігу. У світовій практиці завдяки наданню пільг середня норма прибутку у вільних економічних зонах становить 30-35 % і більше. Крім того, у 2-3 рази скорочуються строки окупності капітальних вкладень. Такі результати цілком реальні і для України,

У вітчизняній економіці спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР) зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності залишаються явищем екзотичним, навколо якого вже майже десять років точаться гострі дискусії, суть яких частіше зводиться до суто політичних, а не економічних аспектів.

Незначний період їхнього існування (від двох років у Харкові і ще на 9 територіях до трьох-чотирьох років у Донецькій, Луганській і Запорізькій областях) — період становлення. Це дає підстави декому говорити про недоцільність для нашої країни цього високоефективного в усьому світі економічного інструмента.

Тим часом українські СЕЗ продовжують розвиваються (нехай повільніше, ніж на це розраховували їхні творці), з кожним роком залучаючи все більше інвестицій. Наразі цей процес більше стихійний, обумовлений тим, що механізм прицільного виходу на стратегічного інвестора з подальшим його залученням у «зону» в нашій країні тільки розробляється.

Які ж існують можливості оптимізувати цей механізм і які перспективи інвестиційно-інноваційного розвитку СЕЗ і ТПР в Україні і Харкові зокрема?

Спочатку поставмо перед собою запитання: чому не виправдовуються надії, які покладалися на масштабне залучення іноземних капіталовкладень в українські СЕЗ.

На жаль, нині класична ідея СЕЗ як інструмента прискореного переходу до ринку в межах окремої території з податковими й іншими пільгами не прийнятна для іноземних інвесторів (що й спостерігається на практиці).

Основними факторами, які стримують реалізацію цієї концепції і підривають довіру до неї, є відсутність у СЕЗ і ТПР соціальної і транспортної інфраструктури, надання статусу СЕЗ ряду великих регіонів, що призвело до розпилення інвестицій, значні розходження в умовах рентабельності підприємств, випадковий вибір інвесторів, і, найголовніше, — нестабільність законодавства, випадки відмови від наданих пільг заднім числом.

За роки існування спеціальних економічних зон сума, на яку затверджено інвестиційних проектів у СЕЗ України, вже перевищила 1,5 млрд. дол. Але поки-що реально вкладено значно менше, а в цілого ряду територій пріоритетного розвитку взагалі немає інвестиційних проектів. Мало встановити пільговий режим, треба створити відповідну інфраструктуру (транспорт, зв'язок, банківське обслуговування тощо). В інвестора тут свої (досить високі) вимоги. Інфраструктуру ніхто, крім держави, не створить, але, на жаль, на це поки що немає грошей.

Зі світової практики відомо, що з моменту прийняття закону про СЕЗ серйозний інвестор приходить у зону на третій-четвертий рік. Тому нині до нас тільки придивляються.

Чим може привабити Україна? Інвестору, окрім пільг та інфраструктури, потрібні передбачуваність і стабільність політичної та економічної ситуації. Ми постійно знижуємо ці інвестиційні ризики. Виходить, незабаром можна чекати появи в Україні стратегічних інвесторів.

Але Україна не самотня зі своїми труднощами. Свого часу з подібними проблемами тією чи іншою мірою стикалися багато розвинених країн і країн, що розвиваються, які мали намір створити в себе СЕЗ: на планеті занадто мало місць, «природжених» бути пільговими зонами, а бажаючих бути такими досить багато. Тому поступово визрівала ідея полюсів економічного зростання (1950 рік), що пов'язувала періоди нововведень зі структурно-галузевими зрушеннями і локалізувала їх за секторами господарства й на визначених ділянках території. Особливо вони ефективні у спеціальних економічних зонах.

Нині у світовій економічній практиці ця тенденція одержала друге дихання і якісно нове наповнення. Суть у тому, що в результаті лібералізації державного контролю над певними сферами господарської діяльності чи над регіональною економікою в багатьох країнах виникають динамічні системи, що самоорганізуються. Тим самим держава переносить центр ваги в управлінні територією із загальнодержавного рівня на рівень місцевого самоврядування, і в цій ситуації режим СЕЗ є зручним механізмом підвищення інноваційної здатності території і її перетворення на центр (полюс) зростання. Із цих позицій в Україні доцільно зорієнтувати зональну політику на утворення в країні стабільного каркасу у вигляді мережі центрів (полюсів) прискореного економічного зростання, якими й можуть стати вже створені й заплановані СЕЗ.

Саме таку систему кластерів останнім часом успішно застосовують в усьому світі, у т. ч. й країни-сусіди України. Зокрема, кластери широко використовуються в Угорщині, Словенії, Польщі, Словаччині, де вільні економічні зони й території пріоритетного розвитку розглядаються як середовище формування мережевих виробничих систем (кластерів).

Симбіоз економічного «кістяка» СЕЗ і ТПР із концепцією полюсів зростання органічно вписується в економічну схему глобалізації, коли носіями глобальної конкуренції все менше є держави, а більше — конкуруючі між собою господарські регіони.

У цьому контексті повчальним є приклад ЄС. При вирішенні, наприклад, проблеми інвестицій у сфері біотехнологій питання формулюється вже не у вигляді вибору між, скажімо, Великобританією і Німеччиною, а розгортається гостра конкуренція між Лондоном і Верхньою Баварією, які пропонують найбільш вигідні умови для інвестицій усередині Європи. Причому завдяки своїм численним ініціативам та ж Баварія змогла в останні роки підвищити свою привабливість для діючих в усьому світі підприємницьких структур із ключових сфер економіки, зацікавивши їх широким спектром наданих преференцій, які практично відповідають умовам СЕЗ.

Уже зараз такі американські комп'ютерні фірми, як Microsoft, Compaq, Intelі Oracleвибрали Баварію як місця для своїх головних представництв у Німеччині чи в Європі. Глава корпорації MicrosoftБілл Гейтс і розпорядник NASAДаніель Голдін домовилися про конкретні проекти співробітництва з баварськими партнерами. Неважко здогадатися, що на прийняття таких рішень великий вплив справили регіональні фактори.

У світовій практиці конкурентної боротьби за залучення вигідних інвестицій механізм СЕЗ, зокрема, експортно-виробничих, — один із найефективніших. Для багатьох країн СЕЗ — це створення нових робочих місць, залучення високих технологій, розвиток експортного потенціалу, підвищення рівня кваліфікації робочої сили.

Успішним варіантом вільної економічної зони стало створення зони сприяння в Ірландії в 1957 році з центром в аеропорту «Шеннон». Територія зони становила всього 15 га. Мета ставилася скромна: одержати додатково 300 нових робочих місць. Це, однак, той випадок, коли результати значно перевершили очікування. Ще один вдалий приклад вільної економічної зони, центром якої був аеропорт, — «Дог-Айленд» (Англія, 1982 рік). Площа цієї СЕЗ становила 2000 га. Для реалізації наміченої програми було залучено більше 1 млрд. фунтів стерлінгів.

У 1967 році в Бразилії було створено вільну економічну зону іншого типу — промисловий округ вільної зони Манаус (Амазонія). Виділена для цієї СЕЗ територія — 3,6 млн. kb. km; мета — стимулювання розвитку промислового виробництва; основний засіб досягнення мети — податкові пільги. Ця зона почала дуже швидко розвиватися, що значно вплинуло на оздоровлення економіки всієї Бразилії. Ядро СЕЗ склали приблизно 30 сировинних і паливно-енергетичних галузей, продукція яких споживалася в самій Бразилії. Експорт зони досягав тільки 3-5 % виробництва.

Відбувається прискорений розвиток і науково-технічних зон. У 1973 році в США їх нараховувалося 84; тут було зайнято 142 тис. робітників і 45 тис. учених. Найбільша у США науково-технічна зона — «Сілікон-Веллі» («Силіконова долина»). Вона здійснює 20 % світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. Найближчим часом у США планується створити близько 1000 СЕЗ. Обсяг інвестицій має при цьому досягати більш як S3 млрд., а кількість додаткових робочих місць — 100 тисяч.

В Україні теж є подібний досвід: протягом останніх трьох років у Подільському регіоні (Хмельницька, Вінницька й Тернопільська області) створені й успішно працюють перші галузеві кластери — об'єднання родинних підприємств, фінансових, дослідницьких та інших організацій; там же діє громадська організація «Поділля перший», яка першою в Україні почала пропагувати і практично здійснювати кластерну концепцію менеджменту.

Наскільки така схема є реальною для реалізації в Україні, якщо знаходиться не так багато охочих інвестувати свої капітали в наші «класичні» СЕЗ, а більшість затверджених інвестпроектів дуже далекі від статусу таких, що використовують високі технології ? На наш погляд, Україна, а особливо такий регіон, як Харківський, мають привабливу перспективу.

За даними дослідницької організації EconoMistIntelli, обсяги прямих іноземних інвестицій у Східну Європу в найближчі п'ять років будуть зростати. В умовах спаду у світовій економіці зростаючий тиск на західні компанії змусить їх переносити діяльність у країни Східної Європи. Крім того, на руку приймаючому регіону зіграє комбінація продажу залишків держвласності, активність економіки, політичні реформи і стабільний прогноз. Саме збільшення обсягів прямих інвестицій у країни регіону зробить їхні економіки більш привабливими, оскільки стане стимулом для структурних реформ. Іншими словами, з 2001 по 2005 роки 27 країн Східної Європи одержать від іноземних компаній і держав 162 млрд. дол. США, що на 36 % більше, ніж за попередні 5 років.

Основна проблема полягає у відсутності чітко сформульованої мети зональної політики, яка не суперечила б як інтересам регіонів, так і країни в цілому. На жаль, дотепер багато керівників регіонів вбачають у таких зонах, як правило, лише одну привабливу сторону перспективу одержання пільг щодо повного чи часткового звільнення від податків. Багато хто думає, що СЕЗ допоможуть їм позбутися проблем, вирішити які вони самі не можуть: поганий стан інфраструктури, розвал виробництва, безробіття, важка соціальна обстановка, екологічні проблеми. І при цьому зовсім не задумуються над тим, хто ж прийде зі своїм капіталом у таку «вільну зону».

Тим часом система наданих вільній зоні пільг повинна стати інструментом реалізації наявних порівняльних переваг даної території, а не механізмом компенсації недоліків чи відсутніх тут факторів розвитку. Більше того, при нинішніх масштабах поширення вільних зон у світовому господарстві податкові пільги для іноземного капіталу — це вже далеко не головний стимул з'явитися в тій чи іншій СЕЗ. Куди важливішими в цьому випадку для інвестора є такі фактори як політична стабільність, інвестиційні гарантії, якість інфраструктури, кваліфікація робочої сили, спрощення адміністративних процедур.

Що ж до України, то закордонні бізнесмени часто висловлюють думку, що їх у нашій країні приваблює не широта фіскальних пільг і навіть не дешевизна робочої сили, а, швидше, перспектива освоєння великого українського ринку (і використання його як трамплін для виходу на практично необмежений російський ринок). Саме це і слід взяти за основу при розробці конкретних зональних проектів.

По-третє, претенденти на створення СЕЗ прагнуть узяти під свою юрисдикцію якнайбільшу територію, не розуміючи, що чим її більше, тим гірше для підприємницького успіху зони. Адже, закордонний досвід свідчить, що для нормальної облаштованості 1 kb. km експортно-виробничої зони необхідні вкладення в обсязі близько 40-45 млн. дол. США, а митно-торгової — 10-15 млн. дол. США. От чому велика частина діючих у світі СЕЗ обмежена рамками підприємства, декількох виробничих об'єктів, авіа- чи морського порту, у винятковому випадку — невеликого за територією міста чи району. Проблема розумного обмеження початкових вкладень в облаштованість вільної зони особливо актуальна для сучасної України з огляду на нинішню дуже гостру нестачу інвестиційних коштів.

Висновок

У практиці розвитку вітчизняних СЕЗ є й інші проблеми, але три з них — неврегульованість нормативно-правової бази, відсутність чітко сформульованої мети і суперечності між миттєвими інтересами окремих регіонів і перспективами розвитку країни, а також нестача державних і регіональних коштів на облаштування створюваної зони — є, на думку фахівців, основними факторами, які гальмують ефективну роботу існуючих і створення нових СЕЗ в Україні.

Отже, нині з формально створених в Україні майже двох десятків СЕЗ можна (причому з великими застереженнями) визнати працюючими лише дві — у Донецьку і територію пріоритетного розвитку «Сиваш» у Криму. Та й то їх швидше варто віднести не до експортно-виробничих, заради чого, власне, вони і створювалися, а до експортопостачаючих, які використовуються вітчизняним та іноземним капіталом для вивозу з України стратегічних товарів і сировини.

Тому для нас принципово важливо створити такі економічні умови, щоб преференційні режими застосовувалися не заради роздачі пільг певним підприємствам чи галузям, а з метою стимулювання нових форм господарювання, промислового виробництва, розвитку зовнішньоекономічних відносин, які забезпечують технологічний прорив України в XXIстоліття.

Якщо розмірковувати логічно, у кожної СЕЗ має бути свій яскраво виражений економічний профіль зі значно більш сприятливим балансом, ніж у середньому по Україні. З іншого боку, як показує світовий досвід, саме інновації можуть визначити конку рентоздатність українських СЕЗ на міжнародній арені.

Передусім це обумовлено тим, що виробничі витрати в країні високі. Щоб лідирувати у сфері нових технологій, необхідно переглянути структуру державних витрат і перерозподілити фінансування з традиційних технологій чи галузей промисловості минулого століття на користь технологій майбутнього: біотехнології, екотехнології, інформаційної і комунікаційної технологій. У масштабах всієї України це нереально, але цілком може бути здійснено в рамках вітчизняних технопарків (Харків, Львів, Київ, Донецьк), звідки можуть надходити замовлення на промислові підприємства всієї України. Тобто такі СЕЗ стануть високотехнологічними промислово орієнтованими полюсами зростання.

Така участь у міжнародному поділі праці може надати Україні можливість одержати довгострокові вигоди для свого добробуту за умови, що вона проведе необхідну для цього структурну реформу.

Використана література

Борщ Л.М. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник -К.: Знання, 2005. -470 с.
Гончаров А. Б. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -329 с.
Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -163, с.
Інституційна інвестологія: Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2004. -206, с.
Матюшенко І. Ю. Іноземні інвестиції: Навчальний посібник. — Київ: ВД "Професіонал, 2005. -334 с.
Мельник В.В. Міжнародна інвестиційна діяльність: Навчальний посібник. -Тернопіль: Карт-бланш, 2003. -249 с.
Музиченко А.С.Інвестиційна діяльність в Україні: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2005. -405 с.
Федоренко В.Г.Іноземне інвестування економіки України: Навч. посібник. -К.: МАУП, 2004. -270, с.