Особливості вивчення нервової системи. Нейропсихологія

Вступ.

1. Нейропсихологія: предмет, методи, основні проблеми.

2. Характеристика структури вищої нервової діяльності. Спадкові та соціальні прояви нервової системи.

3. Психіка і мозок. Особливості роботи головного і спинного мозку.

4. Дослідження П.Павлова про 4 типи нервової системи.

5. Темперамент і нервова система як фактори формування особливості.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Нейропсихологія — наука, що вивчає мозкову організацію психічних процесів. Найпопулярнішим і загальним є таке визначення: нейропсихологія — наука про зв'язок роботи мозку і психіки, мозку і поведінки людини. В західній нейропсихології головною є формула, згідно з якою поведінка в цілому забезпечується роботою мозку.

У вітчизняній нейропсихології йдеться не про поведінку, а про конкретні психічні функції. Нейропсихологія ґрунтується на спостереженні й експериментах, які проводять в клініках і лабораторіях. До експериментальних методів належать електрична стимуляція мозку і реєстрація електричної активності різних його відділів, у тому числі при відсіканні окремих його частин. Крім того, судити про роботу мозку дозволяють словесні відповіді й спостереження за невербальною поведінкою пацієнтів.

Нейропсихологічні дослідження включають також аналіз дії медикаментозних засобів на роботу мозку і поведінку. Основна сфера клінічної нейропсихології — вивчення особливостей психіки і поведінки хворих, які страждають від захворювань мозку. Для визначення ступеня пошкодження мозку після інсульту або черепно-мозкової травми використовують хімічні індикатори — радіоактивні речовини, які вводять в артерії, що забезпечують мозок кров'ю. Розподіл ізотопу реєструють методом комп'ютерної томографії протягом 15-30 хв., причому пацієнта просять зайнятися певною інтелектуальною діяльністю, наприклад почитати (про себе або вголос), послухати музику або розв'язати арифметичну задачу. Результати таких досліджень показують, що мозок складається з багатьох систем, які різняться за своїми функціями, а також анатомічно і хімічно, кожна з них певним чином впливає на психічну діяльність і поведінку.

1. Нейропсихологія: предмет, методи, основні проблеми

Нейропсихологія знаходиться на стику різних галузей медицини, а саме: нейрохірургії, неврології і психології. Практика взаємодії така: для того, щоб одержати фактологічний матеріал, необхідно працювати з хворими. Нейропсихолог може працювати в будь-якій клініці — і психіатричній, і соматичній, і неврологічній, і, звичайно, нейрохірургічній. Різні хвороби викликають зміну роботи всього організму, в тому числі й мозку. Залежно від хвороби по-різному змінюється робота мозку. Нейропсихолог може працювати і зі здоровими дітьми, наприклад в школі. Індивідуальні відмінності в темпі дозрівання, розвитку психічних функцій і чинники, що обумовлюють ці відмінності, — також предмет вивчення нейропсихології. Нейропсихологія норми — це нейропсихологія індивідуальних відмінностей (ідеться про індивідуальні відмінності в контексті нейропсихології). Окрім діагностики, нейропсихологи займаються і реабілітацією. Практика показує, що можна компенсувати порушення пам'яті, рухів, мови, але для цього потрібно провести спеціальну роботу. Комплекс заходів, що розробляються, базується на теорії нейропсихології. Основними напрямками є:

1. Клінічна нейропсихологія. Завдання — вивчення нейропсихологічних синдромів, що виникають при ураженні тієї або іншої ділянки мозку, і порівнювання їх із загальною клінічною картиною.

2. Експериментальна нейропсихологія. Досліджує порушення пам'яті, модально-неспецифічні порушення.

3. Реабілітаційна нейропсихологія. Вивчає відновлення вищих психічних функцій.

4. Дитяча нейропсихологія. Виникла останнім часом. Досліджує не лише хворих, але і здорових дітей, визначає готовність до школи, вивчає проблеми важкості навчання, методики сенсомоторної корекції тощо.

Нейропсихологія є одночасно галуззю експериментальної психології Ї клінічної неврології. Психологія сформувалася як наука до кінця XIX ст., коли було визнано, що психічні процеси можна досліджувати, спостерігаючи за поведінкою людини. Виділяють два типи поведінки: інструментальну (є певними діями і маніпуляцією предметами) і вербальну (мовну), пов'язану з утворенням символів, наприклад при побудові вислову. В XIX ст. клінічній неврології вдалося виявити зв'язок між локалізацією ураження мозку і змінами в психіці хворих, як суб'єктивними, так і об'єктивними. На початку XIX ст. Ф. Галль першим зайнявся такими дослідженнями і дійшов висновку, що головний мозок складається із систем, кожна з яких може бути пов'язана з тим або іншим психічним процесом. До кінця століття такі видатні мислителі, як 3. Фройд і У. Джеме, сформулювали ідеї, які навіть через століття залишаються актуальними і продуктивними.

Нейропсихологія стала окремою наукою в другій половині XX ст. завдяки роботам ряду дослідників, які визначили основний зміст і межі нової дисципліни. Головними її творцями були Д. Хебб, Г. Гекен, О.Р. Лурія, Б. Мілнер, К. Лешлі, Х.-Л. Тойбер, К. Прібрам, Р. Сперрі й О. Зангвілл. Всі вони займалися докладною кількісною характеристикою та описом порушень мозкових функцій, викликаних захворюваннями або експериментальними маніпуляціями, а також об'єктивним аналізом супутніх змін поведінки (вербальної і невербальної) за допомогою різних тестів і досліджень. К. Лешлі застосовував біхеві-оральні методи дослідження, розроблені Дж. Уотсоном. Співпраця К. Лешлі з Д. Хеббом, Р. Сперрі й К. Прібрамом припала на найбільш плідний період розвитку нової дисципліни. В СРСР клінічні традиції розвивав О.Р. Лурія. Після Першої світової війни він спільно з Л.С. Виготським і А.Н. Леонтьєвим розробив нову психологічну теорію, згідно з якою поведінка дитини у міру розвитку все більше потрапляє під контроль внутрішньої мови. Пізніше О.Р. Лурія і Х.-Л. Тойбер показали, що розвиток і здійснення такого контролю пов'язані з діяльністю лобних ділянок.

2. Характеристика структури вищої нервової діяльності. Спадкові та соціальні прояви нервової системи

Кора кінцевого мозку і підкіркові утвори є вищими відділами ЦНС людини. Вони забезпечують рефлекторні реакції, за рахунок яких здійснюються складні взаємодії людини з навколишнім середовищем. Вперше уявлення про рефлекторний характер діяльності головного мозку висловив І.М. Сєченов в 1863р. у своїй праці “Рефлекси головного мозку”. І.П. Павлов розвинув рефлекторну теорію, створив метод об’єктивного дослідження функцій кори великого мозку — метод умовних рефлексів, розробив вчення про вищу нервову діяльність, яке обґрунтовує психічну діяльність людини. Вища нервова діяльність — сукупність різноманітних форм спільної діяльності кори півкуль великого мозку і підкіркових структур, яка забезпечує взаємодію цілісного організму із навколишнім середовищем (поведінку людини).

В основі вчення про ВНД І.П Павлов поклав три основні принципи рефлекторної діяльності.

1. Принцип структурності — кожній морфологічній структурі відповідає певна функція. Корі великого мозку властива функція утворення тимчасових зв’язків — умовних рефлексів.

2. Принцип детермінізму — рефлекторні реакції є причинно обумовлені, тобто вони детерміновані. Для прояву будь-якого рефлексу необхідна причина — вплив із зовнішнього або внутрішнього середовища.

3. Принцип аналізу і синтезу — аналітична і синтетична діяльність ЦНС здійснюється за рахунок складних взаємовідношень процесів збудження і гальмування. За рахунок аналітичної діяльності кори великих півкуль головного мозку людина може розчленити складні явища і предмети на більш прості і вивчати їх окремо. Синтетична діяльність кори великого мозку, в основі якої лежить утворення умовних рефлексів, дає можливість зрозуміти сутність предметів і явищ в цілому.

3. Психіка і мозок. Особливості роботи головного і спинного мозку

Головний мозок-орган, який координує і регулює всі життєві функції організму та контролює поведінку людини. Всі наші думки, відчуття, бажання і рухи пов'язані з роботою мозку, і якщо він не функціонує, людина переходить у вегетативний стан: втрачає здатність до яких-небудь дій, відчуттів або реакцій на зовнішні дії. Центральна нервова система (ЦНС) складається з головного і спинного мозку. Вона пов'язана з різними частинами тіла, периферичними нервами — руховими і чутливими. Головний мозок — симетрична структура, як і більшість інших частин тіла. При народженні його маса складає приблизно 0,3 кг, тоді як у дорослої людини — близько 1,5 кг. При зовнішньому огляді мозку увагу насамперед привертають дві великі півкулі, які приховують під собою більш глибинні утвори. Поверхня півкуль вкрита борознами і звивинами, що збільшує поверхню кори (зовнішнього шару мозку). Ззаду розміщений мозочок, поверхня якого організована більш тонко. Нижче великих півкуль розташований стовбур мозку, що переходить в спинний мозок. Від стовбура і спинного мозку відходять нерви, по яких до мозку надходить інформація від внутрішніх і зовнішніх рецепторів, а у зворотному напрямку йдуть сигнали до м'язів і залоз. Від головного мозку відходять 12 пар черепно-мозкових нервів. Усередині мозку розрізняють сіру речовину, що складається переважно з тіл нервових клітин, які утворюють кору, і білу речовину-нервові волокна, які формують провідні шляхи (тракти), що зв'язують між собою різні відділи мозку, а також утворюють нерви, що виходять за межі ЦНС і йдуть до різних органів.

Кора головного мозку складається із 6 шарів ющин. Тільки нижні з них безпосередньо зв'язують мозкову кору з периферією: органами чуття (4-й аферентний шар) і м'язами (5-й аферентний шар). В 4-му шарі кори проходять волокна, які проводять імпульси, що виникають в периферичних рецепторах (це шар дрібнозернистих клітин). 5-й шар включає гігантські пірамідні клітини Беца, що генералізують імпульси до м'язів тіла, і такі, що дають початок довгому руховому шляху, який складається з рухових волокон; абсолютне переважання даного шару має місце в передній центральній звивині, або руховій зоні кори головного мозку. Над кожною "первинною зоною" кори (з переважним розвитком аферентного або еферентного шару клітин) надбудована система вторинних зон, в яких переважають більш складні за своєю будовою 2-й і 3-й шари. Ці шари складаються з клітин з короткими аксонами, велика частина яких або не має прямого зв'язку з периферією, або одержує свої імпульси з клітин, що лежать вглибині мозку підкіркових утворів, які здійснюють первинну переробку імпульсів, що надходять з периферії. Будова даних шарів дозволяє відносити їх вже не до найпростішого — "проекційного", а до значно складнішого — "асоціативного апарату" кори головного мозку. Ці зони, Що мають особливо тонку і складну будову та апарат асоціативних нейронів верхніх шарів кори, розміщені або на стику вторинних відділів зорового, слухового і загальночутливого аналізаторів (у результаті чого вони отримали назву "зон перекриття"), або ж в передніх відділах великого мозку, зберігаючи зв'язок із рештою відділів кори.

Кожна з діючих систем головного мозку (зорова, загальночутлива і рухова) має вертикальну організацію, починаючись периферичними рецепторами, що переходять в провідні шляхи, які включають найпростіші (інтегруючі) апарати верхнього стовбура та проміжного мозку, і закінчуючись високодиференційованими апаратами мозкової кори. Кожна з цих систем має ієрархічну будову; складається з групи надбудованих одна над одною зон кори. В основі кожної системи лежать первинні (проекційні) зони кори, куди надходять імпульси, отримані за допомогою периферичних рецепторів (органів чуття), і звідки на периферію прямують рухові імпульси. Ця апаратна кора ділить сприйняту інформацію на мільйони складових її ознак, що доходять до кори у вигляді збудження, доступного кодуванню та управлінню.

Над первинними зонами кори надбудовані вторинні, здатні, завдяки переважанню в них верхніх (асоціативних) шарів нейронів, до аналізу і синтезу інформації, що надходить, переробки (кодування) і зберігання матеріалу соматичного досвіду і підготовки складних рухових програм.

Вторинні зони кори, пов'язані з периферією за допомогою асоціативних ядер зорового горба, складають апарат забезпечення синтетичних форм роботи окремих аналізаторів і займають в корі головного мозку людини найважливіше місце.

Нарешті, над всім цим комплексом апаратів кори спеціалізованого синтезу надбудовані третинні зони кори, які виділяються в процесі еволюції пізніше за інші й мають вирішальне значення лише у людини. Ці зони з особливо тонкою і складною будовою та апаратом асоціативних нейронів верхніх шарів кори розміщені або на стику вторинних відділів зорового, слухового і загальночутливого аналізаторів, або ж у передніх відділах великого мозку, зберігаючи зв'язок із рештою відділів кори.

У нормі права і ліва півкулі мозку постійно обмінюються інформацією. Ліва півкуля відіграє при цьому роль "інтерпретатора причин". Вона аналізує сигнали, що виникають у всіх ділянках кори і підкіркових структур, з метою визначення причини їх появи і зменшення когнітивного дисонансу. Іншими словами, якщо якась явна рухова, прихована емоційна або вегетативна реакції не збігаються з уявними очікуваннями та ліва півкуля "будує гіпотези" щодо причин такої розбіжності, то не буде досягнуто когнітивного консонансу. Таким чином, взаємозв'язки або уявлення, що лежать в основі нездійснених очікувань, змінюються або коректуються, щоб відповідати дійсності.

У хворих з ураженням правої півкулі мозку часто спостерігається байдужість або ейфорична розгальмованість, а при патології лівої півкулі виникають "катастрофічні ідеї" з глибокою депресією. Ураження однієї з півкуль призводить до перезбудження іншої шляхом розгальмування. При пошкодженнях передніх зон кори порушується прояв емоцій, при патології задніх мають місце емоційне впізнавання, емпатія та розрізнення. Хворі з ураженням правої тім'яної ділянки часто заперечують наявність хвороби та її проявів. При депресивних станах патологічно підвищується ЕЕГ-активність правої, а при маніакальних-лівої лобної ділянки.

Теорія системної динамічної локалізації вищих психічних функцій створена О.Р. Лурією. Довгий час існувало 2 основні концепції:

1. Локалізаціонізму. Психічна функція зосереджувалась лише на певній ділянці або зоні мозку. Ураження цієї ділянки призводило до порушення функції.

2. Антилокалізаціонізму. Передбачалося, що у виконанні психічної функції бере участь весь мозок.

На основі спроб об'єднати нез'ясовне в кожній теорії було розроблено еклектичну теорію, відповідно до якої елементарні функції можна локалізувати в окремих ділянках мозку, а вищі не локалізуються. Тоді виникло питання, як вони локалізуються. О.Р. Лурія створив нову теорію шляхом перегляду понять, які були на той час (функція, локалізація, синдром). Традиційно функція — це локальна дія (виділення жовчі — функція печінки). Але з переходом до складніших функцій (дихання) таке визначення функції стає неможливим. Кінцева мета дихання досягається за допомогою ряду органів, які об’єднуються в загальну функціональну систему. їх особливості в досягненні мети є змінними засобами. Фізіологічна система, яка інтегрує в собі роботу декількох органів, може змінювати їх склад, але пристосувальна мета досягається, складною є структура фізіологічної системи, яка включає набір аферентних і еферентних компонентів. Будова і робота фізіологічної системи ускладнюються при переході від складних соматичних процесів до складних форм поведінки. Таким чином О.Р. Лурія асимілює поняття фізіології, пов'язане з фізіологічною системою, і намагається застосовувати його для аналізу психічних функцій. В цьому випадку перед ним стоїть завдання з'ясувати, чим фізіологічна система відрізняється від фізіології психологічної системи. О.Р. Лурія вирішує це завдання, проводячи дослідження у часі, й дає тлумачення вищої психічної функції: вона є складними саморегульованими процесами, соціальна за своїм походженням (формується в онтогенезі), опосередкована за своєю будовою мовою, свідома, довільна за способом функціонування (контроль за перебігом психічних процесів). Таким чином, в основі будь-якої психічної функції лежить фізіологічна система, що об'єднує в своєму складі ряд мозкових зон. Також О.Р. Лурія переглянув поняття локалізації. Якщо введено поняття функції як фізіологічної системи, що включає спільну роботу ряду ділянок, то питання про локалізацію функції в одній конкретній ділянці не виникає. Локалізація повинна бути пов'язана з роботою всіх цих ділянок. Відносно психічних функцій це ще більше ускладнюється. Кожна ділянка мозку робить свій внесок у виконання цілісних психічних функцій. Тобто були доведені факти, які не відповідають теорії локалізаціонізму.

Центральна нервова система (ЦНС) складається зі спинного і головного мозку. Різні її частини виконують різні види складної нервової діяльності. Що вище розташована та чи інша частина мозку, то складніші її функції. Найнижче розташований спинний мозок — він регулює роботу окремих м'язових груп і внутрішніх органів. Над ним розміщений довгастий мозок разом з мозочком, що координує складніші функції організму (вони втягують у спільну діяльність великі групи м'язів і цілі системи внутрішніх органів, що здійснюють функції подиху, кровообігу, травлення тощо). Ще вище розташовано відділ центральної нервової системи — середній мозок, він бере участь у регуляції складних рухів і положення всього тіла. Довгастий і середній мозок разом творять стовбурну частину головного мозку.

Усі частини нервової системи працюють у тісній взаємодії, але роль кожної з них у різних реакціях організму не однакова. Спинний мозок і стовбурна частина головного мозку, що становить його нижні відділи — довгастий і середній мозок, являють собою сукупність рефлекторних центрів вроджених безумовних рефлексів. У спинному мозку є центри найпростіших рефлексів (наприклад, колінного рефлексу). Поряд з рефлекторними центрами, що регулюють роботу кісткових м'язів тулуба і кінцівок, у спинному мозку розташовані центри, які регулюють роботу внутрішніх органів (захисні дії в обезголовленої жаби, наприклад).

Стовбурна частина головного мозку є центральним апаратом, який здійснює низку складних і життєво важливих безумовно-рефлекторних актів, зокрема смоктальний рефлекс, жування і ковтання (під час подразнення ротової порожнини харчовими речовинами). Рефлекторні центри, що регулюють усі ці рефлекси, розміщені в довгастому мозку. Там само розташовані й нервові центри, які регулюють деякі захисні рефлекси: чхання, кашель, сльозовиділення.

У середньому мозку поряд з центрами, що передають збудження з ока і вуха на рухову сферу, є центр звуження зіниці, але цим не вичерпується діяльність стовбурної частини головного мозку. Особливе значення мають нервові центри, що в довгастому мозку. Вони регулюють роботу органів дихання, серцево-судинної системи, а також інших систем, які підтримують сталість внутрішнього середовища організму.

Дуже складні функції виконує мозочок: організм тільки тоді може зберігати стійку рівновагу під час ходьби, бігу, стрибків тощо, коли здійснюється надзвичайно тонке регулювання стану всіх м'язів тіла. Настроювання діяльності всієї скелетно-м'язової системи залежить від мозочка. Рефлекторна діяльність спинного мозку і стовбурної частини головного мозку охоплює відносно вузьке коло відповідних реакцій організму. Форми рефлекторної діяльності високоорганізованих тварин значно різноманітніші, для них характерні складніші рефлекторні процеси.

4. Дослідження П.Павлова про 4 типи нервової системи

І.П.Павлов та його співробітники, вивчаючи умовно-рефлексні реакції собак, звернули увагу на індивідуальні відмінності в їхній поведінці, що проявляються насамперед у швидкості й точності утворення умовних реакцій, їхній інтенсивності. В результаті тривалих досліджень було встановлено, що в основі індивідуальних відмінностей лежать фізіологічні властивості нервових процесів:

• сила збудження і гальмування;

• рухливість цих процесів;

• врівноваженість збудження і гальмування.

Послідовники й учні І.П.Павлова зазначили, що найбільш значимим відкриттям І.П.Павлова було не вчення про темперамент чи другу сигнальну систему, а відкриття ним загальних властивостей нервових процесів — збудження і гальмування.

1. Сила нервових процесів визначає працездатність нервової системи. Відсили збудливого і гальмівного процесу залежить працездатність клітин кори великих півкуль, їх витривалість. Сила нервових процесів виявляється насамперед у функціональній витривалості, тобто здатності витримувати тривалі або короткочасні ,але сильні збудження.

Оточуючий світ постійно спричиняє нашій нервовій системі багаточислені впливи; часто потрібно довго виконувати важку роботу, в житті зустрічаються подразники великої сили, що вимагають значного нервового напруження. Від сили збудження і гальмування залежить яке навантаження може витримати нервова система.

2. Врівноваженість нервових процесів — це баланс між процесами збудження і гальмування. Не завжди сила збудливого і гальмівного процесів відповідають одна одній. Нерідко гальмівний процес відстає по силі від процесу збудження, і тоді збудження великої сили не може повністю врівноважитись гальмуванням. Протилежною властивістю є неврівноваженість нервових процесів.

3. Рухливість процесів збудження і гальмування — швидкість зміни збудження і гальмування. Оточуючий світ постійно змінюється і ці зміни часто бувають різкими і несподіваними. Нервові процеси повинні "встигати" за ними. Рухливість нервових процесів виявляється в здатності змінювати поведінку залежно від умов, швидко переходити від однієї дії до іншої, від пасивного до активного стану чи навпаки. Протилежною рухливості є інертність нервових процесів. Нервова система інертніша тоді, коли потребує більше часу чи зусиль для переходу від одного процесу до іншого.

Але, як показали дослідження Павлова, особливості вищої нервової діяльності обумовлені не однією із властивостей, а завжди їх сукупністю, поєднанням у певних співвідношеннях. Три властивості нервової системи можуть створювати різні поєднання. Таким чином , Павловим була створена класифікація основних типів вищої нервової діяльності (ВНД).В залежності від сили нервових процесів Павлов поділив собак на сильних і слабких.

1. Слабкі тварини складають один тип. У представників такого типу слабкими є обидва процеси — збудження і гальмування. Такі собаки метушливі, безперервно оглядаються, або навпаки, завмирають у якійсь позі. Тривалі або сильні подразники викликають у них швидке виснаження. Тварини слабкого типу розрізняються між собою й іншими властивостями нервової системи (крім сили), але на тлі загальної слабкості нервових процесів ці відмінності не мають істотного значення.

Отже, слабка, чутлива, легко гальмівна нервова система є типом ВНД — слабким.

2. Сильний тип поділяється на врівноважений і неврівноважений.

Сильна неврівноважена нервова система виражається в швидкій зміні настрою, поведінки: дуже сильний збудливий процес і відносно слабке гальмування. Оскільки збудливий процес не врівноважується гальмівним, то при дуже великому нервовому навантаженні часто буває нервовий зрив. Індивід з таким поєднанням властивостей нервової системи відноситься до нестримного типу (за визначенням І.П.Павлова).

3. Сильні врівноважені, в свою чергу поділяються на рухливий та інертний типи — в залежності від того, швидко чи повільно відбувається зміна нервових процесів.

Таким чином, три властивості нервової системи в класифікації І.П.Павлова в різних поєднаннях дали чотири типи ВНД.

Порівнюючи типи нервової системи з традиційною, класичною типологією Гіппократа — Галена, російський фізіолог співвідносить тип ВНД з типом темпераменту таким чином:

1) слабка нервова система — слабкий тип — меланхолік;

2) сильна, неврівноважена нервова система — нестримний тип — холерик;

3) сильна врівноважена рухлива нервова система — живий (жвавий) тип — сангвінік;

4) сильна врівноважена інертна система — інертний, спокійний тип — флегматик.

Отже, той чи інший тип ВНД складає фізіологічну основу темпераменту – тип:

· сильний слабкий (меланхолік)

· врівноважений неврівноважений (нестримний) холерик

· рухливий інертний (жвавий) (інертний) сангвінік флегматик

Вчення Павлова про індивідуальні відмінності динамічної сторони психіки дало поштовх до подальших досліджень в цій галузі. Наприкінці 50-х років 20 ст. були проведені лабораторні дослідження під керівництвом Б.М.Теплова, В.Д.Небиліцина, В.С.Мерліна, які доповнили типологію І.П.Павлова новими елементами. Було розроблено багато прийомів дослідження нервової системи людини, які дали змогу глибше зрозуміти роль індивідуальних особливостей темпераменту в діяльності людини, визначити додаткові властивості нервових процесів.

5. Темперамент і нервова система як фактори формування особливості

Тип вищої нервової діяльності — поняття фізіологічне, а темперамент психологічне. Темперамент є психологічним проявом комплексу властивостей ВНД. Темперамент — це динамічна характеристика діяльності, що виражається не стільки в її кінцевому результаті, скільки в особливостях її здійснення. Розглянемо докладніше, як властивості нервової системи впливають на особливості темпераменту та як це виявляється у діяльності та поведінці людей з певним типом темпераменту.

В даний час в психології розрізняють наступні властивості темпераменту:

1) лабільність — швидкість виникнення та протікання збудження і гальмування;

2) сенситивність ( підвищена чутливість) — визначається тим, яка сила впливу необхідна, щоб викликати в людини реакцію. (Якщо у однієї людини ступінь незадоволення потреби не помічається, то в іншого — та ж сама ступінь викликає страждання — другий має більшу сенситивність)

3) реактивність (емоційність) — сила емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразники; інтенсивність реагування індивіда на зміни ситуації життя. Основний показник — час, що минає від події до початку відповідної поведінки. Високо реактивні особи імпульсивні, низько реактивні — розважливі і помірковані.

4) Активність (резистентність) — характеризується тим, наскільки людина активна під час подолання перешкод, здатна чинити опір несприятливим умовам, що гальмують діяльність. Найбільш яскраво ця якість темпераменту виявляється у протидії опору стресу, у відсутності зниження функціонального рівня діяльності при сильному нервовому напруженні. Загалом активність і реактивність перебувають в обернено пропорційному співвідношенні — чим більш активною є людина, тим вона менш реактивна.

5) Темп реакцій — протікання психічних процесів та реакцій; Показником є швидкість переробки інформації, що впливає органи чуттів, час розв'язання мислитель них задач, протікання мнемічних процесів.

6) Пластичність — ригідність. Перша властивість характеризується гнучкістю, легкістю пристосування до нових умов. Людина з ригідними властивостями важко пристосовується, характеризується інертністю, нечутливістю до зміни умов.

7) Екстраверсія — інтроверсія характеризує спрямованість особистості на довкілля або на себе. Екстраверт — спрямований на оточуючих людей, предмети, події. Інтроверт — фіксація особистості на собі, на своїх переживаннях та думках, схильність до самоаналізу, замкненість.

8) Емоційна збудливість — характеризується тим, якої сили потрібен вплив, щоб викликати емоційну реакцію. Вказує на швидкість виникнення і перебігу реакцій. Емоційно нестійкі, збудливі люди відгукуються навіть на слабкі впливи оточуючого середовища, тоді як емоційно стійкі — тільки на сильні.

Академік І.П. Павлов вивчив фізіологічні основи темпераменту, звернувши увагу на залежність темпераменту від типу нервової системи. Він показав, що два основні нервові процеси — збудження і гальмування — відображають діяльність головного мозку. Від народження вони в усіх різні: за силою, взаємною врівноваженістю, рухливістю. Залежно від співвідношення цих властивостей нервової системи Павлов виділив чотири основних типи вищої нервової діяльності: 1) нестримний (сильний, рухливий, неврівноважений тип нервової системи (н.с), — відповідає темпераменту холерика); 2) живий (сильний, рухливий, урівноважений тип н.с, відповідає темпераменту сангвініка); 3) спокійний (сильний, урівноважений, інертний тип н.с, відповідає темпераменту флегматика); 4) слабкий (слабкий, неврівноважений, малорухливий тип н.с, відповідає темпераменту меланхоліка).

Холерик — це людина, нервова система якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, унаслідок чого вона реагує дуже швидко, часто необдумано, не встигає себе загальмувати, стримати, виявляє нетерпіння, рвучкість, різкість рухів, запальність, неприборканість, нестриманість. Неврівноваженість її нервової системи визначає циклічність у зміні активності і бадьорості: захопившись будь-якою справою, холерик пристрасно, з повною віддачею, працює, але сил йому вистачає ненадовго, і як тільки вони вичерпуються, він допрацьовується до того, що йому усе не під силу. З'являються роздратований стан, поганий настрій, спад сил і млявість (“усе падає з рук”). Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до появи невротичних зривів і конфліктів з людьми.

Сангвінік — людина із сильною, врівноваженою, рухливою н.с; він має швидку реакцію, його вчинки обмірковані; він життєрадісний, його характеризує високий опір труднощам. Рухливість н.с. сангвініка обумовлює мінливість почуттів, уподобань, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до нових умов. Це товариська людина, він легко сходиться з новими людьми, і тому в нього широке коло знайомств, хоча він і не відрізняється сталістю в спілкуванні й уподобаннях. Сангвінік — продуктивний діяч, але лише тоді, коли багато цікавих справ, тобто при постійному збудженні, у противному разі він стає нудним, млявим, відволікається. У стресовій ситуації виявляє “реакцію лева”, тобто активно, обдумано захищає себе, бореться за нормалізацію обстановки.

Флегматик — людина із сильною, врівноваженою, але інертною н.с, внаслідок чого реагує повільно; неговіркий (його важко розсердити, розвеселити), має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, труднощам, але не спроможний швидко реагувати в несподіваних нових ситуаціях. Стійко запам'ятовує все засвоєне, не здатний відмовитися від вироблених навичок і стереотипів, не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу, друзів, важко й повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. І при серйозних неприємностях флегматик залишається зовнішньо спокійним.

Меланхолік — людина зі слабкою н.с, що має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати “зрив”, “стопор”, розгубленість, “стрес кролика”, тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека тощо) можуть погіршитися результати діяльності меланхоліка порівняно зі спокійною звичною ситуацією. Підвищена чутливість призводить до швидкого стомлення і зниження працездатності (потрібен більш тривалий відпочинок). Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, але звичайно меланхолік намагається приховати, не виявляти зовнішньо свої почуття, не розповідає про свої переживання, хоча дуже схильний їм віддаватися, часто смутний, пригнічений, невпевнений у собі, тривожний, у нього можуть виникнути невротичні розлади. Меланхоліки з високою чутливістю н.с. часто мають виражені художні й інтелектуальні здібності.

Висновки

Нервова тканина (textus nervosus) є найбільш диференційованою в організмі людини. її основною властивістю є здатність сприймати подразнення, трансформувати його в збудження та передавати нервовий імпульс до центрів, які забезпечують аналіз і синтез отриманої інформації з відповідною реакцією.

Отже, основними функціями нервової системи є наступні:

• забезпечення активного взаємозв'язку організму з довкіллям;

• інтегративно-координаційна регуляція функцій всіх органів і тканин;

• забезпечення цілісності, функціональної єдності та пристосування організму до мінливих умов середовища;

• кора головного мозку — анатомічний субстрат свідомості, мислення, орган пізнання.

Важко точно визначити, який тип темпераменту в тієї або іншої дорослої людини. Тип нервової системи хоч і визначається спадковістю, не є абсолютно незмінним. З віком, а також під дією систематичних тренувань, виховання, життєвих обставин нервові процеси можуть послабшати або посилитися, може прискоритися або уповільнитися їх переключуваність. Наприклад, серед дітей переважають холерики і сангвініки (вони енергійні, веселі, легко і сильно збуджуються; заплакавши, через хвилину можуть відвернутися і радісно реготати, тобто в них висока рухливість нервових процесів). Серед людей похилого віку, навпаки, багато флегматиків і меланхоліків.

Список використаної літератури

1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний методичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Володимир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.

2. Бойправ М. Загальна психологія: практикум: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Миколи Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.

3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.

4. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.

5. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.

6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.

7. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 214 с.