Вступ.

1. Зародження освіти й виховання в первісному суспільстві.

2. Школа й виховання в епоху Середньовіччя.

3. Проблеми західної школи й педагогіки в Новий час.

4. Шляхи української школи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

З основами наук сучасне суспільство масово знайомиться через освіту (школу — середню й вищу)- Чим краще поставлено освіту в суспільстві, тим вищий загальний рівень його культури. Можна сказати й так: чим більш орієнтується в різних науках окрема людина, тим вона культурніша. Не в науці як такій, можна сказати, щастя, але той, хто більше знає, має більше шансів прожити життя щасливо. Отже, передача знань наступним поколінням є формою озброєння останніх перед майбутніми труднощами життя.

Рівень освіти залежить від загального рівня культури суспільства. Школа, в якій вчать ворожити або шукати їстівні корінці, дуже відрізняється від школи, де навчають користуванню комп'ютером.

Школа виникає разом із людством, бо передача знань наступним поколінням є умовою виживання людського роду.

У цивілізаціях давнини школа одразу ж починає відігравати визначну роль; знання тут рідкісне й дорогоцінне, а писець — носій мудрості -користується величезною повагою. Характерно, що там, де в повазі був інтелект, грамоті дітей починали навчати масово й рано. Так, у стародавніх євреїв дітей навчали читати й коментувати Біблію з 6 років; письму й читанню навчали як хлопчиків, так і дівчаток. Навпаки, монополізація знань правлячою верхівкою (як у Стародавньому Єгипті, наприклад) прирікали маси людей на рабське й темне існування.

1. Зародження освіти й виховання в первісному суспільстві.

"Первісна людина цілком залежала від своїх вихователів, і тому виховання Дітей було постійним клопотом суспільства". Нормою для первісного суспільства стає диференціація чоловічого й жіночого. Хлопці й дівчата виховувалися окремо ("чоловічі" будинки існують, наприклад, і в сьогоднішній Полінезії). Для того щоб стати дорослим, потрібно було пройти важке випробування — ініціацію, у ході якої підліток зазнавав численних ритуальних каліцтв і набував суми знань (від міфологічних до позитивних), які раніше від нього приховувалися.

Найінтелектуальніші члени племені ставали не стільки вождями, З скільки жерцями, які передавали членам своєї корпорації суму знань і спостережень над природою, зберігали й розвивали сюжети міфів, були знавцями ритуалів. Вони накопичували знання про властивості рослин, прикмети погоди, рух небесних світил тощо. Жерці займалися не самою лише магією, як часто вважають: адже межі між позитивним знанням і парапсихологічними феноменами ще не були усвідомлені. Характерний приклад — усвідомлення первісного коваля як мага, що володіє таємницею перетворення однієї речовини на іншу. Отже, зародки науки найчастіше зосереджувалися також у руках жерців.

Освітньо-педагогічний досвід Стародавнього світу. У шумерів були світські та жрецькі писарські школи для хлопчиків; деяких дівчат, особливо майбутніх жриць, також навчали письма. Ці школи багато в чому визначили школи греків та римлян. Вони називалися домами табличок, тому що учні, які відвідували їх, писали на глиняних табличках очеретяною паличкою. Учні самі виготовляли знаряддя для письма, тому спочатку їх навчали, як робити глиняні таблички й очеретяні палички, і лише після того вони починали навчатися власне письму. Освіта будувалася на копіюванні текстів — від зразків ділових документів до художніх творів. Знайдено навіть перші підручники епохи Шумеру. Це глиняні таблички, на яких записано назви тварин і рослин, імена богів тощо.

При школах-академіях (едубба) створювалися бібліотеки з певних галузей знань. Ашшурбаніпал, що правив наприкінці піднесення Ассирії, відомий зібраною ним бібліотекою. Він заснував у Ніневії1 (столиця Ассирії) найбільшу бібліотеку тодішнього світу — кілька десятків тисяч клинописних текстів. Тут зібрана вся шумерська та аккадська література, яку ще можна було знайти. За велінням царя писці знімали копії з книг давніх міст Межиріччя. Саме завдяки бібліотеці Ашшурбаніпала нам достатньо добре відомі історія, міфи та легенди шумерів, вавилонян та ассірійців, а також їх наукові досягнення.

Домом життя називалась єгипетська школа, де навчали тодішніх головних наук — астрономії, математики, лікування. Школи ці за ідеєю були вищими й готували чиновників-діловодів, яким присвоювали звання "писця, що одержав табличку". В Єгипті існував культ грамотності, що пов'язано зі складністю староєгипетського письма. Не кожний міг опанувати його, і той, хто здобував професію писця, міг розраховувати на здобуття не тільки слави, але й влади. У Єгипті побутувала приказка "Місце писця —у столиці, і там він не буде знати нестатку ". Характерна також інша приказка, яка жваво змальовує давньоєгипетську педагогіку: "Вуха хлопчика на спині його, він слухає, коли його б’ють".

На освіту Стародавнього Китаю великий вплив справили ідеї Конфуція, який хотів бачити людину розвиненою духовно й фізично. Так, у конфуціанській "Книзі ритуалів" йшлося, що кожна освічена людина повинна володіти 6-ма вміннями: ритуалами, музикою, стрільбою з луку, їздою верхи, каліграфією та лічбою. У Китаї існували приватні й державні школи, що готували чиновників. За пізньоханської доби в столичній школі Тайсюе — першому китайському вищому навчальному закладі — навчалося до 30 тис. учнів. Освіта не обмежувалася школою. У Стародавньому Китаї існувала дуже сувора система іспитів на чин — люди, які претендували на державні посади й кар'єру, мусили, наприклад, вміти самостійно написати літературний твір[4, c. 129-131].

Освіта в Стародавній Греції та Римі була достатньо високою. Греки створили, наприклад, термін педагогіка (педагогом називали раба, який водив дитину до школи). У грецьких школах навчалися з 7-ми років; знатні юнаки продовжували вчитися до 18 років — у гімназіях. Навчалися тут літератури (вивчали напам'ять Гомера та інших поетів), риторики (красномовству), граматики, малювання, танців і музики. Греки прагнули до ідеалу, який визначався словом калокагатія — поєднання добра, правди і краси, і можна сказати, що цей ідеал визначав їхню педагогіку. Особливе місце тут посідала фізична культура. Усі народи цінували здоров'я, загартування, красиве тіло. Але лише в Стародавній Греції, особливо в епоху класики, ця установка набуває характеру регулярних занять фізичними вправами, спортивних змагань, культу тілесної досконалості. Вперше було усвідомлено естетику фізичного буття. Греція стала батьківщиною згаданих вже олімпіад — загальнонародних спортивних змагань біля підніжжя гори Олімп. Юнаки змагалися оголеними, а тому жінкам вхід сюди суворо заборонявся. В особливому приміщенні відбувалися також музичні та поетичні змагання. Переможця Увінчували вінком з вічнозеленого лавра, а на батьківщині їм споруджували статую, що втілювала і його фізичну досконалість, і його потяг до перемоги, і патріотичну відданість своєму полісу. Переможець олімпійських ігор приносив славу не лише своєму родові, але й своєму місту. Саме тому рідне місто зустрічало переможця урочисто: для в'їзду його колісниці ламали частину міської стіни; йому дарували гроші, звільняли від податків тощо.

У Римі існували приватні початкові та середні школи. У початковій школі учнів вчили читати, писати та рахувати на рахівницях. Зазвичай це навчання розтягувалося на кілька років, що не дивує, бо спочатку, наприклад, вивчали назви всіх літер і лише потім дізнавалися, як вони пишуться. У середні школи йшли переважно діти заможних батьків. Освіта загалом була гуманітарною. Тут читали й трактували уривки з грецьких та римських авторів (з необхідними міфологічними, історичними, географічними коментарями). Царицею наук вважалася риторика. Після завершення курсу граматики учні переходили до вивчення теорії та практики риторики[8, c. 107-108].

2. Школа й виховання в епоху Середньовіччя

Християнство, яке запанувало в цю епоху, успадкувало пошану до книжності, і новонароджене християнське суспільство одразу ж висунуло вченість і школу як найважливіші чинники культури. Щоправда, спочатку, як і в стародавнього єврейства, наука й освіта тут були переважно теологічними.

У Візантії існували численні середні школи (риторичні, філософські, богословські) та вищі — юридична й медична. Існував Константинопольський університет (так званий Аудиторій), призначений для підготовки вищих державних мужів: тут викладалися філософія, фізика, біологія, медицина, право та "вільні мистецтва".

Особливу роль з погляду світового поступу відіграли наука й освіта на середньовічному Заході. Це тим більш показово, якщо взяти до уваги, що, порівняно з Візантією, спадкоємицею античності, Захід, розорений нашестям варварів, довго не міг піднестися над рівнем відсталості. У селі грамотний був рідкістю — це й не дивно, бо ще в ранньому Середньовіччі не завжди вміли писати й читати навіть священики та феодали, а часом і королі. Існували школи при монастирях і приватні — для знаті.

Характерно, що при дворі Карла Великого започатковано Академію, яка, попри свою гучну назву, давала лише елементарні знання та навички читання й письма. Карл зобов'язує також єпископів та настоятелів монастирів відкривати школи. Але широке поширення освіти починається » річищі розвитку міської культури. У містах почали створюватися світи* школи, спершу для дітей знаті, а потім і простолюду.

Міське життя потребувало фахової спеціалізації. Так, у місті завжди мали попит на свою працю лікарі або юристи. З'являються колегії (коледжі), члени яких — від учня до професора — почувають себе колегами, об'єднаними вивченням однієї дисципліни. У школах вивчають два цикли дисциплін: тривіум (тобто перехрестя трьох шляхів) — граматика, риторика й діалектика (філософія) та квадривіум (перехрестя чотирьох шляхів) — арифметика, геометрія, астрономія та музика. Дані науки вважалися "сімома служницями богослов'я". їх називали також "сімома вільними мистецтвами". З часом деякі колегії переростають в університети: саме так утворилися Сорбонна, Оксфордський і Кембріджський університети.

Кожен факультет, як і нині, очолювався деканом, а університет загалом -ректором. Університети були незалежними від місцевої влади, мали свій суд і право обирати посадових осіб.

Тим, хто закінчив університет, присвоювалися наукові ступені:

— бакалавр (окремим випускникам "молодшого" факультету, що витримали іспит з тривіуму);

— ліценціат (тим, хто витримав іспит з квадривіуму);

— магістр (кільком ліценціатіам, які закінчили один зі старших фа-культетів).

Магістрант після іспитів мав прочитати лекцію і провести диспут, на якому мусив викласти свої погляди, почути заперечення, спростувати їх. Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: каблучку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Навчання тут було схоластичним (від лат. schola — "школа"): це слово стало означати з часом механічну зубрячку та сліпе прийняття на віру теологічних догматів. Але самими людьми Середньовіччя схоластика сприймалася інакше; це була справжня школа діалектичного мислення, і, як відзначав знавець даної проблеми Б. Майоров, автор книги про середньовічну філософію, колискою західного раціоналізму. До того ж викладання орієнтувалося зовсім не на пасивне засвоєння знань: поряд з лекціями звичайними були й різноманітні диспути. Навчання велося латиною.

Звичайно, оскільки всі науки вважалися "служницями теології"', щ доведення буття Божого мислилося немовби почесним завданням будь-якої дисципліни. Лекції так чи інакше призводили до коментування Біблії, в чому виражалася органічна цілісність картини світу людини Середньовіччя[5, c. 68-70].

У Візантії, пригадаємо, була лише одна вища школа. Саме з цього моменту — створення потужної системи університетів — західна цивілізація починає міцно укріплювати своє буття на фундаменті наукового знання й доброякісної освіти. Нинішня структура європейської вищої школи багато в чому визначається саме цими основами.

Значного розвитку набула освіта в середньовічному ісламському світі. Іслам високо цінує знання. Характерний вислів пророка Мохаммеда: "Споглядання вчених рівнозначне молитві". Наддверима ісламських навчальних закладів часто висить цитата з Корану, яка містить вимогу до кожного мусульманина й мусульманки постійно примножувати свої знання.

З самого початку в арабо-мусульманському середовищі склалася системарелігійної освіти. Першими науковими центрами стали мечеті, при яких навчали всім відомим тоді релігійним та світським наукам. Деякі з них здобули широку популярність й усталилися в історії арабо-мусульманської науки як справжні університети (наприклад, мечеть Омейядів у Дамаску, що функціонує як вища школа з 732 p.).

Водночас, рано виникає початкова коранічна школа для дітей віком від 5 років — мектеба. Від 10 років Коран вивчали в куттаба.

Середню та вищу освіту давало училище медресе, яке з X ст. стає основним видом ісламського навчального закладу. При медресе завжди функціонували бібліотеки. У закладі традиційно вивчали теологію, математику й філологію. Існували й спеціалізовані медресе — для підготовки фахівців з етико-правових норм ісламу та медиків. Навчання було побудовано, як і на Заході, у вигляді лекцій вчителів, самостійної роботи над літературними джерелами та диспутів. У медресе точилися дискусії й навіть виникали цілі теологічно-наукові школи; характерна полеміка, скажімо, між мутазалітами та мутакалімами (VIII ст.); перші підкреслювали роль інтелекту, другі – віри[2, c. 115-117].

3. Проблеми західної школи й педагогіки в Новий час

При установці на те, що життя наше протікає, насамперед, у земному вимірі, з'являється нове почуття цінності земного часу, який донедавна був нічим перед вічністю. Характерно, що в книзі афоризмів XIV ст. — "Книга про гарні звичаї" Паоло Ді Чертальдо — ми зустрічаємо такі думки: "Хто занадто довго спить — втрачає час", "Тікай від лінощів, як від самого диявола або якого іншого ворога, якщо прагнеш успіху". П'єтро Паоло Варджаріо заснував гуманістичну концепцію в галузі виховання й освіти: відтепер гуманісти таврували ледарство як неприпустиме явище.

Починаючи з епохи Ренесансу гуманістична освіта базувалася на вивченні римських і грецьких літераторів, філософів та істориків; зі схоластикою тут рішуче покінчено. Щоправда, разом зі схоластикою відсувалися й християнські цінності, носієм яких вона була. Згадаймо ще раз флорентійську Платонівську академію з її ідеєю "загальної релігії" та прагненням віднайти "Бога в природі".

Добра освіта стає чинником боротьби за панування в суспільстві. Так, лицарські академії, що функціонували в Німеччині з кінця XVI ст. до XVIII ст., орієнтували на підготовку юнака не лише до воєнної служби. Тут вивчалися поряд з, наприклад, генеалогією (родоводом дворянства) мови: рідна, латина та французька; у програмі були риторика, етика та право. Вивчалися й мистецтва, що ними мав володіти лицар (їзда верхи, фехтування, стрільба з лука, танці, віршування й музика). Зрозуміло, що це всебічне — фізичне, моральне й інтелектуальне — виховання мало на меті формувати керівний прошарок.

Проблема виховання, передачі набутих знань набуває гостроти. Ренесансний педагогічний підхід полягав у захопленні можливостями майбутньої особистості. Так, чеський педагог Ян Амос Коменський (XVI-XVII ст.), послідовник Яна Гуса, створив педагогіку, орієнтовану на розвиток особистості дитини. Він наполягав на масовій освіті, поступовому введенні дитини у світ науки, врахуванні вікових особливостей, створенні єдиної класно-урочної системи та навчанні рідною мовою.

Але постренесансна людина, підкоряючи дедалі ширше світ і відчуваючи себе господарем власної долі, високо поважає себе і не хоче, аби її досвід і набуті багатства розчинилися поза орбітою впливу її імені. Правда, дитина вже не вважається "власністю", як в архаїчному суспільстві, але вона все ж таки мусить повторити у своєму житті власного батька, який вважає себе вінцем творіння. Філософ Джон Локк (XVII ст.) розглядає дитину як "чисту дошку", на якій можна писати що завгодно[7, c. 183-184].

Освіта й педагогіка епохи Просвітництва ставлять у Центр уваги проблему виховання вільної, секуляризованої людини. Це стає центральним напрямом просвітницької філософії та практичної І діяльності.

Спрямовано на формування нового типу людини "Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел" у 35 томах, що видавався у Франції в другій половині XVIII ст. (засновник і головний редактор І.Дідро). Енциклопедію пройнято духом боротьби з феодальною системою та церковним світоглядом. Вона підводить до відчуття неприродності монархічної влади. Енциклопедія закликає до вивчення та перетворення реального світу, до науково-технічного прогресу, нетривіальних рішень, покладаючи всю надію на майбутнє покоління. Практично, саме це видання підготувало Велику французьку буржуазну революцію 1789 р.

Малося на меті формування нової людини, господаря своєї долі. На знаменах Французької революції написано було "Свобода, рівність, і власність!". Третя верства, пригнічена королем, аристократією і церквою, прагнула самоствердження (економічного, зокрема), й ідеологи революції, безумовно, виражали настрої цих демократичних мас. Але ідеалізація "людини як такої" призвела до утвердження в ролі нового суспільного ідеалу досить агресивної істоти: "Суспільним героєм проголошується "громадянин" — ідеалізований буржуа, нібито здатний добровільно поступатися особистими інтересами заради загального блага. Прагнення ж дійсно відповідати ідеалові стало родючим ґрунтом для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов'язком. Перемагає раціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомості, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Так народжувалася самовпевнена до екзальтованості буржуазна "воля до життя".

Усе це мотивується "природністю", яку, мовляв, досі пригнічувала культура — адже, скажімо, Гольбах, французький філософ-матеріаліст, відвертий ворог християнства, змальовував людину рабом законів природи, позбавляючи її свободи волі (^Система природи"). Інший матеріаліст — Ламетрі розглядав людину як аналогію механізму годинника. Егоїстичні мотиви поведінки для нього цілком нормальні: адже чинити варто так, як "велить природа", а не виховання, релігія чи закони ("Людина-машина"). Просвітник Вольней запевняв, що себелюбство є головним чинником людських дій. Та егоїзм у поєднанні з матеріалістичною свідомістю завжди конденсується на простих речах типу "здоров'я та гроші ;

Саме "власність", а не "братерство", як ми звикли вважати. Радянська історія впевненою рукою переписала це "буржуазне" слово на більш вигідне для своєї концепції, люди, подібні до св. Франциска, в такій системі цінностей виглядають закінченими дурнями. Як результат — провідними мотивами людської поведінки дедалі частіше стають дріб'язковий егоїзм і відверта меркантильність.

Спрощення людини стає не тільки повсякденною практикою, але й цілою філософською програмою. Просвітницька філософія ідеалізує не обтяженого культурою "дикуна", який, так би мовити, має природне почуття істини. Жан-Жак Руссо стверджує, що цивілізація принесла більше шкоди, ніж користі, закликаючи повернутися до природи. Вольтер пише повість "Гурон", у якій фігурує дикий індіанець Америки, що, потрапивши до зіпсованого Парижа, з одного погляду вірно вирішує ті проблеми, які становлять нескоримий бар'єр для інтелекту парижан. Та це лишається кабінетною логічною моделлю — філософи не мають уявлення про те, як тяжко й самовіддано будує підґрунтя цивілізації справжній дикун.

На практиці європейці, проте, поводяться з "дикунами" без усякої пошани. Колоніалізм та його дітище расизм заміняють діалог культур "хазяйським" монологом білого колонізатора, який з презирством та острахом ставиться до культур підкорених народів. Прикладом є поведінка англійців у підкореній ними Індії, велика культура якої залишилася для них переважно екзотикою.

Проте неоварварство як ідеал залишається потенціальним варіантом розвитку "нової особистості", хоча фігури на зразок уже згаданого маркіза Де Сада примушують замислитися над тим, які глибини часом розкріпачувала в людині просвітницька філософія та установка на революцію. Де Сад, якого революція декретом звільнила з тюрми, де він сидів за злочини на сексуальному ґрунті, і висунула на провідну роль в одній з провінцій, доки його не довелося посадити до божевільні, демонструє з максимальною відвертістю шлях розкріпаченої свідомості до, як кажуть, Геркулесових стовпів. Візьмемо його роман "120 днів Содому", який є зловісним переспівом боккачового Декамерону або, радше, історії про Синю Бороду. Тут розповідається, як чотири старі розпусники, серед яких один єпископ, зачиняються у віддаленому замку з дітьми-підлітками обох статей та розтлівають їх. Коли враження притуплюються, їх стимулюють знущаннями над жертвами; далі — більше: починається калічення, відтинання статевих органів і, нарешті, "вишукані" вбивства; голодну матір примушують з'їсти власну дитину, дівчину примушують проковтнути змію тощо. Один із персонажів вигукує:" Якби ж то я міг одним помахом загасити сонце й знищити світ!".

Однак настільки послідовно більшість європейців все ж не "розкріпачувалася", зберігаючи, попри всі потрясіння, якісь традиційні релігійно-моральні засади й прагнучи до встановлення у співжитті миру й злагоди. Показово, що в Європі набуває поширення англійське поняття джентльменства, яке втрачає первісне значення (вихований як аристократ) і починає уживатися до кожної людини, що чемно й пристойно поводитися в суспільстві, зберігаючи власну гідність.

Увагу почали приваблювати уява і фантазія — вони розширювали уявлення про світ, природу, взаємини людини і всесвіту. Формується вчення про генія в А. Баумгартена (праця "Про складові елементи розуму, що мислить художньо", в якій натхнення проголошено не менш суттєвим явищем, ніж здатність до мудрування). Щоправда, геніальність Баумгартен розглядає лише як прояв художнього обдарування. Кант у трактаті "Про генія" теж розглядає проблему здатності творити в площині виключно художньої творчості. Та Кант визначає артистичну особистість як елітарну хоча б уже тому, що вона здатна зректися диктату "плаского рівня" логіки. Кант піднімає питання і про геніальність у науці, хоча й проводить межу між генієм у мистецтві та генієм-вченим (у першому випадку — оригінальна творчість, створення нового, "художнього" світу; у другому — лише повнота опису, а не здатність до творчості). У вченні Гегеля здатність митця творити "з нічого" виноситься за рамки філософсько-логічної думки ("Естетика"). Фіхте підносить роль несвідомої діяльності фантазії. Отже, саме креативна обдарованість (здатність до творчості) поступово постає в центрі уваги найвизначніших філософів епохи, руйнуючи традиційний авторитет логічних умовиводів[6, c. 157-159].

Протягом ХІХ-ХХ ст. у сфері західної освіти спостерігалася справжня боротьба за відокремлення школи від церкви, запровадження освіти світської. З перемогою цієї лінії у XIX ст. розглядалося питання пріоритету "класичної" (гуманітарної) освіти або ж "реальної", орієнтованої на природничо-технічний комплекс наук. Характерно, що поряд із класичними університетами з'являються численні вузькопрофесійні інститути, найчастіше "реального" спрямування. Бере гору принцип прагматизму, практичної користі освіти (Дж. Дьюї).

У середині XIX ст. відкрито "проблему дитинства" — діти перестали вважатися "недосконалими дорослими", виникло поняття "дитячого світу". Педагогічні теорії та методики протягом двох століть еволюціонували — від ланкастерської системи, заснованої на суворій дисципліні та зазубрюванні до повного розкріпачення викладача й учня в сучасній школі, зорієнтованої не на репродуктивний тип засвоєння знань, а на розвиток креативних здібностей людини. Наразі на Заході лекція та інші традиційні1 форми навчання поступаються широкій самостійній роботі того, хто навчається — під контролем викладача (тестування, семінар, колоквіум).

За даними ЮНЕСКО, 85% потрібних для життя знань нині отримуються не в школі, а від товаришів, з екрана телевізора тощо. Усе це підвищує відповідальність школи, середньої та вищої, як інтегруючого закладу, який запобігав би формуванню відрізаного від культурної спадщини "вузького професіонала", ненадійного й навіть небезпечного соціально. Висувається гасло гуманізації науки та освіти.

Характерний момент: уже на початку XX ст. (1912 р.) Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Формується педагогічна лінгвістика, яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації[1, c. 136-138].

4. Шляхи української школи

Перші школи в Київській Русі виникають завдяки ініціативі князів. Князь Володимир Хреститель відкрив школу для дітей "кращих людей" при десятинній церкві. Так само в Новгороді створено школу, в якій навчалися діти новгородських урядовців та священства. При Софійському соборі Ярославом Мудрим створено щось на зразок ВНЗ, в якому навчалися такі, скажімо, особистості, як перший митрополит з русичів Іларіон та діти самого Ярослава; є інформація, що тут навчалися й діти іноземних правителів Європи. У цьому "ВНЗ" вивчали богослов'я, мови, історію, географію, риторику.

Згодом по країні поширилися школи при церквах для освіти широкого загалу. При єпархіях виникли школи для підготовки майбутніх кліриків. Особливу роль відіграли монастирі (насамперед — Києво-Печерська лавра, яка була потужним культурним центром, де готувалися майбутні клірики, митці, книжники і навіть лікарі. Відомо також про існування в Києві школи для дівчат.

Зберігся наївний дитячий малюнок, зроблений невпевненими лініями: новгородський хлопчик Онфім намалював себе на коні зі списом у руці, яким він б'є якогось свого ворога. Зберігся й уривок дражнилки, надряпаної, вочевидь, насмішкуватим учнем стародавньої школи:

"невежа писа недума каза а хто се цита…"

Відомо також, що в Київській Русі функціонували вже спеціалізовані школи, в яких навчали малярства, співу, художнього різьблення, обробки металу тощо.

Характерним моментом у західноукраїнських землях стало вивчення латини, яка була мовою міжнародної культури на Заході. Освіта в Галицько-Волинському князівстві здійснювалася вчителями (бакалярами) та духовними особами (дидаскалами). Серед знаті поширювалося індивідуальне навчання дітей, і латина поряд з грецькою, польською чи німецькою мовами посідала в програмах такого навчання значне місце.

Українська школа й педагогіка гетьманської доби розвивалася переважно при князівських дворах, у монастирях і церквах. Тут працювали освічені люди, велися літописи, перекладалися й переписувалися книги. Найбільш освіченим у XIII-XVII ст. було духівництво, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях та церквах; рідше — при дворах багатих феодалів. Такі школи давали елементарні знання з письма і математики, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи: греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєднувалися із західноєвропейськими.

Поруч із цими школами функціонували більш як 20 єзуїтських колегій, часом виникали й школи протестантські. У них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову й латину, риторику, математику[10, c. 116-118].

Чи не єдиним православним вельможею в Україні в XVI ст. залишався князь Костянтин Острозький, котрий у своєму замку в м. Острог розгорнув широку просвітницьку роботу. 1576 р. тут виникає Острозька вища школа (академія) із вивченням класичних мов, розвивається друкарство, видається перша повна слов'янська Біблія. Науково-літературний кістяк цього центру складали Гарасим Смотрицький (батько Мелетія Смотрицького), що створив перші українські вірші в дусі Ренесансу, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький та ін.

В Острозькій православній школі викладали курс "семи вільних мистецтв" (за зразком західноєвропейської середньовічної школи), що складався з предметів тривіуму та квадривіуму. Наприкінці XVI ст. Острозька академія почала занепадати через відхід нащадків К. Острозького від православ'я. Але її справа продовжена в XVI-XVII ст. братськими школами.

Виникають православні братства, які ставлять на меті захист православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток української книжності, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону прав православних (XVI-XVIII ст.). Вони створювалися при церквах із міщан, хоча сюди входили часом і українські шляхтичі, духівництво, козаки. Особливу роль відіграли Львівське, Луцьке, Київське та деякі інШ1 братства. Організовувалися школи, в яких навчання велося українською мовою. Тут вивчалися як основні предмети мови (грецька, латина, польська); крім того, до програм шкіл входили граматика, риторика, піїтика, арифметика, астрономія та музика. Провідна роль належала, як і в західних університетах, богослов'ю. У братських школах особливо інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ'я, в боротьбі за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та піїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи широко впливали на рівень української культури.

Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, організована 1568 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Кра-совським та іншими діячами української культури. Школа готувала вчителів і священиків до практичної роботи в освіті, щоб зберегти українську культуру і традиції. За підтримки Львівської братської школи виданий "Буквар" Івана Федорова (Львів, 1574). У 1615 р. заснована Київська братська школа, виникла й мережа інших. Цікаво те, що ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, спершу був видатний книжник І. Борецький, який переніс свій досвід на терени київської освіти. Львівський досвід був важливий і для інших українських земель. Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588): "Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз’яснити і інших навчити, просимо пришліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний ".

Братські школи були відкриті для дітей з усіх верств населення. Завдяки братствам українська культура витримала випробування цієї важкої пори.

Цікаво, наприклад, що антитринітарії (социніани) мали систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), готуючи полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах, що функціонували протягом XVII-XVIII ст. (засновник — греко-католицький орден св. Василя), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів[9, c. 64-65].

Отже, аж до XVIII ст. освіта в Україні не занепадала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, що подорожував у гетьманську добу по Україні, з подивом відзначив широку грамотність простого народу, молитовники в церквах.

Особливо значний внесок до української культури зробив канонізо-8аний нині церквою в Україні нащадок знатного молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина, Петро Могила (1596&S 1647), що віддав життя справі української культури.

П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем православ'я — саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині — Софійський собор, Печерську лавру й ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності церкви в Україні, діалогу і взаємоповаги Спостерігаючи трагедію української православної культури й церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке використання нових віянь у літературі, науці мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності й багатства оформлення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується новий стиль — бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-Католицької церкви. Петро Могила був автором кількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий внесок в українську культуру, підкресливши її специфіку й самобутність. Так, Петро Могила, будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трихимовичем пише "Православне сповідання віри", в якому викладаються основи східного церковного віровчення. Відомий також його "Літургаріон або Служебник", у який входять тексти літургії і молитв, а також опис обрядів, властивих тільки українській церкві. Описав П. Могила і порядок проведення богослужінь, зв'язаних із різними обставинами: хворобою, неврожаєм, освяченням будинку тощо. За проведену роботу Петро Могила отримав звання доктора богословських наук. Він здійснює реформу Київської колегії на зразок західноєвропейських вищих шкіл (з початку XVIII ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів. Тут навчалися 7-8 років — мов, красномовства, поетики, філософії. Студенти писали вірші й п'єси, зазвичай латинською мовою, розігрували спектаклі. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович і т.д. Колегія ця була відома всій Європі й підтримувала контакт із багатьма навчальними закладами, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах.

Важко переоцінити значення цього закладу, що поставляв тривалий час культурні кадри не тільки для України, але й для Росії. Багато письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там.

Характерною особливістю культури даного періоду було функціонування в українській діловій словесності та книжності взагалі одразу трьох мов: церковнослов'янської, польської і-трохи менше-латинської. Відомо чимало, скажімо, церковно-полемічних творів, які належали перу оборонця православ'я, а написані польською мовою.

Культура України XVIII ст. продовжувала традиції культури минулого XVII століття, і розвиток її був багато в чому пов'язаний зі сферою освіти, яка потроху секуляризується.

Але в нових умовах українське освітянство, зокрема на Сході, переживало значні труднощі, оскільки в цю пору братські школи занепадають. У другій пол. XVIII ст. більшість шкіл у "російській Україні" загалом щезає, і єдиними вчителями сільських дітей на багато років стають Мандрівні д'яки. Лише наприкінці XVIII ст. у повітових містах України віДкриваються дворічні малі народні училища; згодом, у губернських Центрах, — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання (Київ, Чернігів, Харків, Катеринослав, Новгород-Сіверський).

У тій самій частині України, що знаходиться у сфері західного впливу, школи для сільського люду існують лише при церквах, хоча й не всіх.

За традиціями гетьманської доби, коли Україна вкрита була мережею) єзуїтських колегій, відкриваються деякі нові колегіуми (Чернігівський 1700; Харківський, 1721; Переяславський, 1738). З'являються нові дисципліни практично-утилітарного характеру (артилерія, геодезія, інженерія тощо)[3, c. 54-56].

У першій половині XIX ст. у Росії проведено реформу освіти за такою ієрархією: дворічне церковно-приходське училище, повітове училище, гімназія, університет.

З початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, покликані дати освіту привілейованим дітям, і курс наук тут поєднував шкільні та дисципліни вищого навчального закладу.

У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підготовку кадрів для повсякденних потреб (учителі, бухгалтери тощо).

З наукою та освітою тісно було пов'язане й відродження видавничої справи. За 10 післяреволюційних років українських періодичних видань вийшло більше, ніж за попередні 130 років.

Цього вже не можна було зрушити навіть після перемоги більшовиків; Варто також визнати, що демократичні моменти більшовицької доктрини спрацювали на користь народові України принаймні в одному: у східній Україні як загалом у Радянському Союзі було ліквідовано тяжку спадщину царату — масову неписьменність, причому заборонити навчання на українській мові після всього, що відбулося, ніхто вже не наважився. Проте не треба бачити в цьому прояв якогось особливого піклування про народ. Більшовики мали намір маніпулювати масами через друковане слово, і така-сяка освіта народу, звичайно, відповідала їхнім інтересам. Це було тим більш необхідно, що ідея обов'язкового масового початкового навчання стверджувалася у всьому світі як норма цивілізованості. Отже, постановою Раднаркому встановлено було, що все населення України віком від 8 до 50 років мусить вчитися. З 1924 р. запроваджено обов'язкове чотирирічне навчання. Характерно, що в Західній Україні цієї пори спрямованість освіти була кардинально іншою — наприклад, у 1928 р. митрополитом Андреем Шептицьким засновано у Львові Греко-католицьку богословську академію з двома факультетами: теологічним та філософським.

З утвердженням тоталітаризму примус стає основним стрижнем життя, зокрема й науково-педагогічного. Спроби створення нової педагогіки (А. Макаренко) хибували на втрату гуманітарних цінностей й однозначне пристосування особистості до вимог режиму. В останні роки панування комуністичного режиму вирізнялася, однак, педагогічна система В. Сухомлинського, зорієнтована на більшу увагу до внутрішнього світу дитини.

Новий етап розвитку вітчизняної науки та освіти пов'язаний із відродженням державної незалежності України. Міністерством освіти незалежної України розроблена національна освітня програма "Україна XXI сторіччя", спрямована на координацію зусиль сучасних освіти, науки і культури. Згідно з Законом про освіту (1991) розвиваються нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, коледжі тощо. У вищій освіті здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Починають підноситися перші приватні ВНЗ. Взято курс на послідовну гуманізацію науки та освіти. Забезпечено права на освіту рідною мовою національних меншин України[10, c. 231-232].

Висновки

Як ми бачимо, освіта й моральне виховання, а також проблеми педагогіки — методів навчання — становлять потужну частину культури загалом. У Середні віки в цих галузях панувала релігійна (теологічно-моральна) установка. Змагання між релігійною та світською тенденціями починається від епохи Відродження. Зокрема, секуляризація освіти й педагогіки на Заході, переважна увага до позитивного знання й прагматичної освіти відкривають шлях явищам, які формують сучасний світ.

Піднесення науки й освіти в XVII-XVIII ст. та сучасна науково-технічна революція зробили Захід світовим лідером у цій галузі й визначили його провідну роль у всіх інших сферах — від воєнної до побутової. Хоча можна почути немало нарікань на обмеженість і прагматичність сучасної школи "західного" типу, вона результативна в цілому, бо ставить у центр уваги не пасивне засвоєння знань учнем (нехай і "енциклопедичного" обсягу, як колись у радянській школі), а розвиток творчих здібностей учня й уміння застосувати свої знання в житті.

Незважаючи на нинішні труднощі, зокрема відчутний недолік державного фінансування, наука й освіта в Україні, безумовно, розвиваються в напрямі адаптації до сучасних світових, зокрема європейських норм.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.