Оздоровчий туризм
Категорія (предмет): ТуризмВступ.
1. Поняття оздоровчого туризму.
2. Основні етапи становлення та розвитку лікувально-оздоровчого туризму в Україні.
3. Інфраструктура санаторно-курортного комплексу на сучасному етапі.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Інтеграція України до Європейської спільноти вимагає від керівництва держави термінових рішень щодо вдосконалення соціального комплексу, у тому числі рекреаційного. Турбота про охорону та зміцнення здоров'я населення є одним з найважливіших завдань цивілізованого суспільства. Адже високий потенціал фізичної та розумової діяльності людей служить передумовою їх повноцінного життя. Саме ці завдання спрямована вирішувати санаторно-курортна рекреація. Загальносвітова мода на здоровий зовнішній вигляд поступово охоплює Україну: за останні десять років вітчизняний ринок оздоровчого закордонного туризму зріс майже на третину. З огляду на те, що Україна має один із найкращих природних лікувально-оздоровчих потенціалів у Європі, питання вдосконалення санаторно-курортного комплексу стає одним з найпріоритетніших напрямів розвитку вітчизняного туризму, зокрема його лікувально-оздоровчого виду, що призводить до поповнення бюджету і зміцнення державної економіки в цілому.
1. Поняття оздоровчого туризму
Оздоровлення, сприяючи скороченню захворюваності і смертності, подовжує активне життя людини. Стан здоров'я людини визначається частково спадковістю, частково умовами та способом життя людини і суспільства. Протягом життя відбувається погіршення здоров'я людини, чому можна зарадити заходами, що пов'язані з охороною здоров'я. Таким чином, особливе значення набуває пошук ефективного збереження резервів здоров'я при обмежених людських, природних і інших ресурсах.
Лікувально-оздоровчий туризм — один з найперспективніших видів туризму України. Він розвивається за рахунок значних ресурсів: морського узбережжя, гарячих, теплих і холодних мінеральних джерел, лікувальних лиманових родовищ грязі, лісів тощо, якими багата країна. Інтерес до лікувально-оздоров-чого туризму в Європі постійно зростає, що в значній мірі обумовлено демографічними тенденціями.
Проте знака рівності між лікуванням, оздоровленням у санаторно-курортних і лікарняно-поліклінічних умовах не може бути, оскільки окремі компоненти (наприклад, використання в лікувально-профілактичних цілях бутильованої води) не можуть замінити всього комплексу лікувально-оздоровчої дії на людину курортної місцевості. Лікувально-оздоровчими властивостями володіє вся сукупність чинників природного комплексу курортно-рекреаційної місцевості в їх взаємозв'язку і взаємодоповненні, що включає як бальнеологічні, так і ландшафтно-кліматичні ресурси.
Санаторно-курортне лікування для певної категорії людей у сучасних умовах якоюсь мірою може стати лікувально-оздоровчим туризмом. Лікувальний туризм розглядає організацію роботи рекреаційної галузі з погляду технології подорожі та, окрім захоплюючих маршрутів різної категорії складності, обов'язково повинен ураховувати систему занять, зумовлену методами бальнео- і кліматолікування.
Однією з форм використання лікувально-оздоровчого потенціалу може бути організація лікувального туризму і створення лікувально-профілактичних установ на базі нових перспективних лікувально-оздоровчих методів. У основі лікувального туризму повинна бути закладена лікувальна або оздоровча технологія, яка поліпшує якість життя шляхом повного задоволення потреби у відпочинку і лікуванні під час подорожі.
До лікування природними чинниками звертається останніми роками дедалі більше пацієнтів.
Сучасна курортологія і фізіотерапія — це, насамперед, фізична реабілітація за допомогою кінезотерапії — «лікування рухом». Останніми роками на курортах України відроджуються традиційні теренкури, чудові паркові зони, гірські маршрути, стежки ближнього і дальнього лікувального туризму та інші способи, що в світовій курортній практиці позначаються терміном recreation facility (оздоровчі послуги).
Лікувальна дія ландшафтотерапії обумовлена безперервним чередуванням садів і лісів, полів тощо, що сприяє постійній зміні вражень, поліпшує настрій і діяльність всього організму. Прекрасний ландшафт і повітря різноманітної української природи, в поєднанні з ходьбою, справляють потужний оздоровчий ефект.
Однією з найбільш серйозних небезпек для життєдіяльності туристів у рекреаційно-оздоровчому туризмі є небезпеки при відпочинку на водоймищах[5, c. 53-54].
2. Основні етапи становлення та розвитку лікувально-оздоровчого туризму в Україні
Лікувально-оздоровчий туризм має дуже глибокі коріння. Ще з давніх давен люди використовували природні лікувальні ресурси, в пошуках яких здійснювали близькі й далекі подорожі. Процес становлення та розвитку лікувально-оздоровчого туризму в Україні йшов паралельно з європейським. Він був послідовним, хоча й не рівномірним за часом. Виділяють чотири етапи розвитку рекреації і в тому числі лікувально-оздоровчого туризму [10].
Перший етап починається від зародження великих цивілізацій Давнього світу і триває до початку XIX ст. З терапевтичними цілями природні лікувальні ресурси використовувалися ще з античних часів. Відомо, що єгиптяни прибували до ріки Ніл і після спаду повені застосовували мул для лікування низки захворювань. Гряззю та водами лікувалися давні римляни та греки. Є історичні відомості про те, що римські цезарі на знак вдячності богам будували храми біля тих грязьових джерел, де вони або члени їх родини вилікувалися. Дуже популярним серед римської знаті був аквамасаж. Вважається, що назву модного нині оздоровчого напрямку SPA надала абревіатура відомої фрази імператора Нерона, який був великим прихильником римських терм. Побачивши одного разу надзвичайні басейни з фонтанами, він вигукнув: «Sanitas par aquas!», що означає "здоров'я через воду".
Пізніше, у XVІІ ст., лікуватися грязями та водами стали у Франції, а потім і в Німеччині. Часто згадується невелике бельгійське містечко Спа в Арденнах, яке надало світу перший бренд питної води і прославилося ще у середньовіччя своїми гарячими джерелами, в яких, за переказами, поновлювали сили та лікували поранення солдати численних війн. Вважається, що саме з цим містечком було пов'язане виникнення на початку XVII ст. традиції їздити на води з метою поправки здоров'я, яка пізніше охопила майже всю Європу.
На жаль, відомостей про розвиток лікувального туризму на території України у давні часи та середньовіччя існує дуже мало. Про лікувальні властивості природних ресурсів місцевому населенню було відомо ще здавна. Однак, перші документальні згадки про це знаходимо у документах, які датовані XVI-XVIII ст. Зокрема, у цей час згадуються лікувальні мінеральні сірководневі джерела Великого Любеня (XVI ст.), Немирова (XVI ст.), Збручанські мінеральні води (XVII ст.), Слов'янські солоні озера (XVII ст.), кримські грязі та солоні озера Півдня (XV-XVI ст.) та багато інших.
Дужеважливим,на думку дослідників Д. В. та Т. В. Миколаєнків, є те, що цей період був «епохою циркуляції легенд відносно цілющих властивостей природних ресурсів». Ці легенди стали вагомим чинником реального становлення лікувально-оздоровчого туризму в українських землях: люди з різних соціальних станів після дивовижних оповідей і переказів вирушали в мандри, шукали цілющої води, вмившися якою старий стає молодим, хворий — здоровим тощо.
Другий етап охоплює все XIX ст. і початок XX ст. У великих масштабах з лікувальною метою європейські курорти виникли з початку XIX ст. (першими були Німеччина — з 1801 p., Франція — з 1818 p., Австрія — з 1832 р. тощо). Масове поширення лікувального туризму в Російській імперії, до складу якої входили тогочасні українські землі, йшло майже паралельно з європейським.
З середини XIX ст. починається формування в Україні туристичних регіонів. І цілком є природним, що першим таким регіоном був Крим. У 1783 р. півострів став складовою частиною Російської імперії. Політика уряду була спрямована на прискорене господарське освоєння краю. За короткий час набули розвитку і поширення багато галузей сільського господарства і промисловості, що створювало певні передумови для курортного освоєння Криму. Вважається, що історія рекреаційного освоєння Криму починається саме завдяки розвитку на цих територіях лікувального туризму. Початок курортного будівництва припав на 70-і pp. XIX ст. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії уздовж усього узбережжя.
Аристократія і велика буржуазія обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі та пансіонати, що перебували у приватному володінні, експлуатувалися переважно у літній сезон. Невелике селище Ялта, яке в 1802 р. налічувало лише 13 рибальських будиночків, поступово стало центром усього узбережжя, чому сприяло будівництво в 1832-37 pp. гравійної дороги Алушта — Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. А 17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав Ялті статус міста.
З 1890 р. кримські території з грязями активно використовуються з лікувальними цілями. В Євпаторії були побудовані дві грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, який готував лікарів-бальнеологів. Завдяки ініціативі окремих підприємців у 1905 р. було введено в дію першу приватну здравницю «Приморський санаторій», а через чотири роки — два приватних медичних пляжі. З 1893 р. розпочалося інтенсивне дачне будівництво.
Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особливу славу мали квіткові ванни. їх готували на квітах і травах, що збирали в околицях міста.
Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, відсутністю туманів, різноманіттям температури морської води, великою кількістю виноградників Однак до послуг гостей міста у 1890-х pp. тут був тільки один готель. У Севастополі у ці часи їх налічувалося 14 (пансіонати, грязелікарні та купальні).
Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом — найтеплішим безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще у першій половині XIX ст., проте як буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX ст., коли виник Новий Сімеїз. У старому Сімеїзі квадратний сажень землі оцінювався в 60 крб., а на горі — у 40 крб. Стає цілком зрозумілим, що у дореволюційний період привабливий відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верст населення[6, c. 16-19].
Хоча у кінці XVIII — на початку XX ст. Крим був найпопулярнішим і найвідомішим курортом Російської імперії, санаторно-курортна діяльність у цей час розвивалася і в інших українських землях. Так, у 1833 р. перший лікувальний заклад для відпускання "теплих ванн" відкрили на березі Куяльницького лиману. У 1843 р. перша лікарня з'явилася й на Хаджибейському лимані, трохи пізніше (1853 р.) — на Сухому. Це були відносно примітивні лікувальні заклади, обладнані у дерев'яних літніх тимчасових будівлях.
Про цілющі властивості озера Солоний лиман на Дніпропетровщині було відомо ще з давніх часів. Мешкали у цій місцевості вільнолюбиві спадкоємці запорозьких козаків. Місцеві селяни використовували грязі озера для лікування ревматизму, подагри, радикуліту та інших захворювань. За свідченнями архівних матеріалів, наукове вивчення регіону розпочалося в 1882 р., а у 1928 р. було вирішено створити на березі озера лікувальний пункт. Це поклало початок освоєнню Солоного лиману.
Перші згадки про курорти Карпатського регіону датуються XVI ст., але тільки на початку XIX ст. розпочалося масове будівництво лікарень і ці курорти стали широко відомими. Зокрема, у 1820 р. при бурінні нафтової свердловини поблизу Трускавця випадково виявили сірчане мінеральне джерело, а в 1827 р. було споруджено невелику водолікарню на вісім кабін. З цього часу Трускавець став офіційно іменуватися курортом. Розбудова курортної інфраструктури в Карпатському регіоні, територія якого входила до Австро-Угорщини, відбувалася на основі приватного підприємництва. Щоб залучити сюди якомога більше приїжджих для лікування та відпочинку, приватні підприємці стали вести пошуки мінеральних вод. Так, у 1833 р. було відкрите соляно-гірке джерело "Марія" (нині джерело № 1), а дещо пізніше — джерела "Нафтуся", "Софія" (тепер джерело № 2) та ін. У кінці XIX ст. у Моршині організується клімато- і водолікування, відкривають лікарню на зразок німецьких та швейцарських курортів, які на той час вже були модними. Одночасно поблизу від Моршина було знайдено торфову грязь. Воду мінеральних джерел розпочали використовувати для лікувальних ванн, а торфову грязь — для грязьових ванн та аплікацій. Моршин став бальнеологічним курортом. Оскільки порівняно з австрійськими, французькими та іншими курортами лікування на західноукраїнських курортах було дешевшим, сюди приїздили на лікування туристи з Чехії, Польщі та інших країн.
Третій етап охоплює період розвитку курортно-оздоровчого туризму в Україні за панування радянської влади. Стрижнем її політики у галузі туризму було створення державних органів та установ управління туризмом. Курорти та санаторії підпорядковувалися державним органам охорони здоров'я. У реконструкції та благоустрої курортів, у будівництві нових санаторіїв та пансіонатів відпочинку, крім Народного комісаріату охорони здоров'я, профспілок, брали участь товариство Червоного Хреста, кооперативні організації тощо. Для вивчення природних лікувальних факторів (мінеральних вод, лікувальних грязей, клімату) та наукового обґрунтування їх використання були відкриті два спеціалізованих НДІ — Ялтинський державний туберкульозний інститут (1922 р.) та Всеукраїнський бальнеологічний інститут в Одесі (1928 р.).
У довоєнні часи мережа санаторіїв та закладів оздоровчого відпочинку була значно розширена. Під час Другої світової війни всі санаторії на звільненій території були перепрофільовані у госпіталі, в яких лікували поранених та хворих військових.
Санаторно-курортне лікування зазнало значного розвитку у післявоєнний період. Санаторії та пансіонати відпочинку відійшли у підпорядкування профспілок. Лише з 1981 до 1985 pp. в УРСР на будівництво санаторіїв та закладів оздоровчого відпочинку профспілки витратили близько 210 млн. крб., за рахунок чого було збудовано та введено в дію понад 8,5 тис. санаторних ліжок. На багатьох курортах було влаштовано загальнокурортні лікувально-діагностичні та спеціалізовані відділення, кімнати та лабораторії, здійснено спеціалізацію санаторіїв, удосконалено систему медичного відбору хворих на санаторно-курортне лікування. Здійснення вказаних заходів значно підвищило ефективність курортного лікування.
Серед основних принципів організації санаторно-курортної справи радянських часів були доступність санаторно-курортної допомоги населенню, надання путівок до санаторіїв та пансіонатів відпочинку, головним чином, безкоштовно або на пільгових умовах зі сплатою 30% їхньої вартості за рахунок бюджету соціального страхування, а у дитячих санаторіях і в санаторіях для хворих на туберкульоз — тільки безкоштовно за рахунок коштів державного бюджету.
У СРСР була створена найпотужніша мережа дитячих спеціалізованих санаторіїв, куди приїжджали діти після перенесення захворювань органів дихання, серцево-судинної системи, шлункового тракту, суглобів, нервової системи. В УРСР у таких санаторіях щорічно лікувалося близько 135 тис. дітей. Для реабілітації дітей із різними відхиленнями у стані здоров'я було створено понад 200 спеціалізованих санаторіїв з таким розрахунком, щоб у кожній області функціонували санаторії за трьома основними профілями: пульмонологічні (захворювання легень), психоневрологічні, кардіоревматологічні. Одним із найпопулярніших дитячих курортів в УРСР стає Євпаторія (9 дитячих санаторіїв). Одночасно з розширенням дитячих санаторіїв відкривалися піонерські табори санаторного типу. Взагалі в усіх санаторно-курортних закладах УРСР щорічно лікувалося та відпочивало понад 600 тис. дітей, які прибували з усіх регіонів СРСР.
У 1984 р. в Україні налічувалося 1480 санаторіїв, санаторіїв-профілакторіїв, пансіонатів лікування та відпочинку, які були розраховані на одночасний прийом 331 тис. осіб. У цьому ж році санаторно-курортним лікуванням і всіма видами організованого відпочинку було охоплено понад 54 млн. осіб, які приїжджали з різних кінців держави, а інколи й з-за кордону.
Із розпадом СРСР і здобуттям Україною незалежності став формуватися вітчизняний рекреаційний комплекс — це стало початком четвертого етапу розвитку лікувально-оздоровчого туризму в Україні. У 1991 р. колишня радянська система управління туризмом була зруйнована. Величезні проблеми, які пов'язані з економічною кризою, перебудовою системи управління держави, не змогли не позначитися і на санаторно-курортному комплексі України. Практично повна відсутність державного фінансування і системи управління в перші роки незалежності призвело до значного занепаду галузі.
Однак по мірі подолання соціально-економічної кризи поступово змінюються форми власності, джерела фінансування, методи управління на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях. У 1995 р. було прийнято Закон України "Про туризм" (останні зміни до цього закону були внесені у 2003 p.), у 2000 р. — Закон України "Про курорти". Тепер розробляється проект Державної програми розвитку санаторно-курортної галузі на 2005-2015 pp., що безумовно сприятиме розвитку оздоровчого туризму.
Отже, історія становлення та розвитку рекреації лікувально-оздоровчого туризму в Україні свідчить про те, що в цій сфері нагромаджено величезний досвід функціонування!, а сучасна незалежна Україна отримала велику матеріальну і наукову спадщину в галузі лікувального туризму, і це має стати вагомим чинником оздоровлення нації, бути стратегічним і економічним ресурсом України на міжнародному ринку.
У цьому плані важливо розглянути сучасний стан санаторно-курортної інфраструктури в Україні, оскільки вона є передумовою і запорукою майбутнього розвитку лікувально-оздоровчого туризму[1, c. 26-29].
3. Інфраструктура санаторно-курортного комплексу на сучасному етапі
Інфраструктура санаторно-курортної галузі в Україні активно формувалася наприкінці 1970-х — упродовж 1980-х pp., ще за часів старої системи. Більшість санаторіїв, пансіонатів, будинків та баз відпочинку будувалися, за проектами, які не відповідають міжнародним стандартам. інтенсивна їх експлуатація у наймасовіший туристичний період (1960-1980-і pp.), а також несвоєчасне проведення капітальних та поточних ремонтів призвели до значного зношення цих будівель та їх оснащення. Тому пріоритетним напрямом зміцнення матеріальної бази санаторно-курортного комплексу України має бути проведення реконструкції, модернізації та будівництво об'єктів курортної сфери за рахунок власних коштів держави і самих підприємств, а також за участю інвестицій, у тому числі іноземних.
За даними Міністерства фінансів України, на реконструкцію та будівництво закладів санаторно-курортного комплексу впродовж 1997-2002 pp. було виділено коштів на суму понад 200 млн. грн. Але за умов складної економічної політичної ситуації в Україні фактичні обсяги цих вкладень у зміцнення матеріальної бази зростають повільно і не відповідають потребам галузі.
Санаторно-курортні заклади (СКЗ) є одними з основних складових інфраструктури лікувально-оздоровчого комплексу. За даними державного комітету статистики, станом на 01.01.2004 р. в Україні загальна кількість санаторно-курортних закладів тривалого перебування становила 3261 одиниць, що на 1,9% менше, ніж у 2002 р. При цьому фактично надавали послуги 2,6 тис. закладів, а решта (661) і зовсім не працювали.
Разом в Україні у 2003 р. в СКЗ було оздоровлено 2869S76 осіб, з них іноземців — 307330 (10,7%). Це становить 38,7% від загальної чисельності внутрішніх туристів. Активність відвідування СКЗ набула позитивних темпів розвитку з 1999 р. і продовжується п'ять років поспіль. Темпи приросту з 2002 по 2003 pp. становлять 3,6%.
Окрему групу СКЗ становлять дитячі оздоровчі заклади. У 2003 р. в Україні налічувалося 10890 дитячих оздоровчих таборів, в яких відпочили 1235305 дітей різного віку (порівняно з 2002 р. більше на 17%)
За формами власності СКЗ розподіляються так: державна -40%, колективна — 55%, приватна — 0,8%, власність міжнародних організацій — 4,2%.
Домінуючою формою власності для найбільших санаторно-курортних установ є акціонерна. Прикладом великої санаторно-курортної мережі України стала санаторно-курортна система — закрите акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця", яке було засноване Федерацією незалежних профспілок України і Фондом державного соціального страхування (95% акцій належить ФПУ, 5% — соцстраху). Завдяки створенню акціонерного товариства, до складу якого увійшло 16 територіальних об'єднань, в основному вдалося зберегти комплекс профспілкових курортів України. Організаційно ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" складається з мережі регіональних відділень (дочірніх підприємств акціонерного товариства): Ялтинського (курорти Ялта, Лівадія, Місхор, Кореїз, Гаспра), Євпаторійського, Алуштинського,Сакського,
Хмельницького (курорт Хмільник), Дніпропетровського, Слов'янського, Закарпатського, Приазовського, Прикарпатського, Одеського, Миргородського, Харківського, Миколаївського дочірніх підприємств, ЗАТ "Трускавецькурорт" з оздоровчими комплексами; санаторії Київського регіону, які розташовані у наймальовничіших і кліматично сприятливих місцях Київщини: санаторій "Жовтень" (Конча-Заспа), ім. Першого Травня (Пуща Водиця), лікувальний дитячий пансіонат "Дубки" (Ірпінь), санаторії "Україна", "Зірка", "Перемога" (Ворзель). Тільки протягом 1999-2001 pp. у цих санаторіях, будинках відпочинку і пансіонатах санаторно-курортну і лікувальну допомогу одержали понад 900 тис. осіб.
Питома вага профспілкових санаторіїв у загальнодержавному масштабі становить нині 24%, з число хворих, які отримали лікування у цих санаторіях, — 41% від загальної чисельності хворих в усіх санаторіях; крім того, 19% усіх оздоровлених припадає на дітей і підлітків, 38% — на постраждалих від наслідків чорнобильської катастрофи.
Цілком закономірно, що основна маса санаторно-курортних установ, особливо розрахованих на "середній клас", перебуває нині у стані "мертвого сезону". Це пояснюється тим, що натепер при середній зарплаті близько 350 грн. ціна путівки на 24 доби становить від 600 до 2000 грн.
Середній коефіцієнт завантаженості санаторно-курортних закладів в середньому по Україні збільшився з 0,38 у 2002 р. до 0,40 у 2003 р. При цьому мінімальне використання місткості закладів (9%) спостерігається у Луганській та Миколаївській областях, а максимальне (78%) в Ялті, від якої трохи відстали Саки (66%), Євпаторія (62%), Кирилівка (69%), Моршин (48%), Трускавець (53%)[3, c. 97-99].
В цілому можна виділити таку спеціалізацію курортів України:
— лікування органів травлення (курорти з питними мінеральними водами) — Миргород, Моршин, Трускавець, Закарпаття, Березівські мінеральні води, Рай-Єленівка, Одеса (Куяльник), Бердянськ, Сатанів тощо;
— серцево-судинні хвороби, функціональні розлади нервової системи — Південний берег Криму, Конча-Заспа, Пуща Водиця, Ворзель, Слов'янськ, Слов'яногірськ, Одеса тощо;
— лікування органів дихання — Південний берег Криму (особливо Алушта та Ялта), є умови для лікування в Очакові, Слов'янську тощо;
— хвороби кістково-м'язової системи і суглобів, периферичної нервової системи, жіночих і чоловічих статевих органів — грязьові курорти: Саки, Євпаторія, Гола Пристань, Бердянськ, Слов'янськ, Куяльник, Феодосія, Маріуполь, а також курорти з радоновою (Хмільник) і сірководневою мінеральною водою (Немирів) тощо;
— хвороби нирок і сечевивідних шляхів — Трускавець, Березівські мінеральні води, Сатанів та ін.;
— запальні захворювання нирок — Ялта (влітку), Трускавець та ін.;
— захворювання шкіри — курорти на сірководневих мінеральних водах у Львівській області (Немирів) і Закарпатті;
— захворювання на цукровий діабет — Трускавець, Миргород, Березівські мінеральні води.
Існують і спеціалізовані відділення та санаторії:
— реабілітація після інфаркту міокарда — "Лівадія" (Крим), "Лермонтовський", "Росія" (Одеса), "Карпати" (Закарпаття), "Хмільник" (Вінницька обл.), "Ювілейний" (Слов'янськ), "Металург" (Маріуполь) тощо;
— реабілітація після інсульту — "Лермонтовський" (Одеса), "Хмільник" (Вінницька обл.), "Гай" (Харківська область);
— реабілітація після оперативного втручання на органах травлення — санаторій ім. М. Горького (Одеса), Миргород, Харківська область;
— реабілітація після аварії на ЧАЕС — "Миргород", "Бердянськ", ім. Кірова (Ялта), "Черемош" (Моршин), "Рай-Єленівка" (Харківська область), "Металург" (Маріуполь) та ін.;
— лікування травм хребта і спинного мозку, дитячого церебрального паралічу — санаторій ім. Бурденко (Саки), "Слов'янський" (Слов'янськ);
— неврологічний профіль — "Орлине гніздо" (Ялта);
— хронічний гломерулонефрит — "Запоріжжя" (Ялта) -імітація середньоазіатського клімату пустелі;
— захворювання периферичних судин — "Донбас" (Слов'янськ);
— лікування вібраційної хвороби — "Ударник" (Євпаторія).
Середньооблікова кількість працівників санаторно-курортних закладів у 2003 р. складала 121,1 тис. осіб і зросла на 7,7% проти 111,7тис. осіб у 2002 р.
Частка послуг курортної галузі у ВВП України зросла від 0,72% у 2000 р. до 0,79% у 2002 р., а в 2003 р. вже збільшилася до 1,00%. Найкращі результати у цьому відношенні досі утримує Крим.
У 2002 р. плата до бюджетів усіх рівнів від курортних регіонів Криму склали 57,6% від усіх надходжень по країні. У цілому з усіх курортів Криму до бюджету надійшло 804,7 млн. грн.
При тому, сучасний стан інфраструктури санаторно-курортного комплексу України можна оцінити майже як критичний. Зокрема, організаційно не завершене створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у цій сфері, не вирішене остаточно питання власності щодо деяких здравниць. Дотепер не проведено інвентаризацію всіх розташованих на території України санаторно-курортних та оздоровчих закладів, а окремі курорти останнім часом або не функціонували зовсім, або через високу вартість оздоровлення та послуг не завантажувалися повністю[4, c. 161-163].
Висновки
Аналіз становлення і оцінка сучасного стану санаторно-курортного комплексу на території України свідчить про те, що курортна рекреація повинна стати пріоритетною сферою перспективного розвитку туризму в державі, оскільки вже тепер вона може забезпечити значні валютні надходження, сприяти зміцненню національної грошової системи і створити у цій сфері додаткові робочі місця.
Центрами лікувально-оздоровчого туризму є санаторно-курортні заклади різного медичного профілю, де забезпечується високий рівень обслуговування, задіяний медичний персонал і обслуговують переважно осіб середнього і старшого віку чи людей з послабленим здоров’ям. Особливістю турпродукту в лікувально-оздоровчому туризмі є його сезонний характер, переважання внутрішньорегіональних поїздок і специфічний віковий склад споживачів.
На нашу думку, Україна завдяки унікальному природно-рекреаційному потенціалу, зростанню потреби населення в послугах санаторно-курортних закладів, збільшенню зацікавлення цією сферою іноземних туристів володіє усіма передумовами для відновлення і розвитку лікувально-оздоровчого туризму. Головною перешкодою для цього є відсутність державної і регіональної стратегії розвитку санаторно-курортного господарства області, яка б передбачала активний вплив на його інвестиційну привабливість.
Актуальними є конструктивні наукові розвідки, що спрямовані на аналіз сучасного стану і можливостей вдосконалення просторової організації галузі, допомагають обґрунтувати перспективні напрями інтенсивного розвитку найбільш соціального сегменту туристичної індустрії, яким сьогодні, безсумнівно, є лікувально-оздоровчий туризм.
Список використаної літератури
- Агафонова Л. Туризм, готельний та ресторанний бізнес: ціноутворення, конкуренція, державне регулювання: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів/ Людмила Агафонова, Ольга Агафонова,; Київський ун-т туризму, економіки і права. — К.: Знання України, 2002. — 351 с.
- Гостиничный и туристический бизнес: Учебник/ Под ред. Чудновского А.Д.. — М.: ЭКМОС, 1998. — 351 с.
- Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. – К,: ЦУЛ, 2004. – 272 с.
- Менеджмент туризма: основи менеджмента. — М: Финансы и статистика, 2002. – 352с.
- Ресторанне господарство і туристична індустрія у ринкових умовах: Збірник наукових праць/ Київський нац. торговельно-економічний ун-т; Ред. кол.: М.І. Пересічний, Н.Я. Орлова, Т.І. Ткаченко. — К., 2002. — 168 с
- Туризм и гостиничное хозяйство: Учебное пособие. /Под ред. Шматько В.Л.– М.: ИКЦ „МарТ”; Ростов н/Д: Издательский центр „МарТ”, 2003. – 352 с.
- Уніфіковані технології готельних послуг: Навч. посібник для студ. вузів/ КІЕП; Ред. В.К.Федорченко. — К.: Вища школа, 2001. — 236 с.
- Управління сучасним готельним комплексом: Навчальний посібник / Георгій Мунін, Андрій Змійов, Георгій Зінов’єв та ін.; За ред. С. І. Дорогунцова; НАНУ, Рада по вивченню продуктивних сил України, Укр. гуманіт. ін-т. — К.: Ліра-К, 2005. — 514 с.
- Управління інформаційною базою управління готелем // Король С. Я. Економіка і підприємництво: стан та перспективи. — К., 2003. — С.220–224.