Зміст

Вступ

1. Перша світова війна

1.1. Причини війни

1.2. Плани війни і стратегічне розгортання

2. Версальський Мирний договір

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Перша світова війна 1914—1918,імперіалістична війна між двома коаліціями капіталістичних держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу і додатка капіталу, поневолення ін. народів. Спочатку війна охопила 8 держав Європи: Німеччину й Австро-Угорщину, з одного боку, Великобританію, Францію, Росію, Бельгію, Сербію і Чорногорію — з іншої. Пізніше в нее було вовлечено більшість країн світу. Усього у війні брали участь на стороні австро-німецького блоку 4 держави, на стороні Антанти 34 держави (включаючи 4 британських домініони і колонію Індію, що підписали Версальський мирний договір 1919). За своїм характером війна була загарбницькій і несправедливої по обидва боки; лише в Бельгії, Сербії, Чорногорії вона включала елементи національно-визвольної війни. У розв'язанні війни брали участь імперіалісти всіх країн, але головним винуватцем її була буржуазія Німеччини, що почала П. м. в. у «… найбільш зручний, з її точки зору, момент для війни, використовуючи свої останні удосконалення у військовій техніці і попереджаючи нові озброєння, уже намічені і вирішені Росією і Францією» [5, с.16].

Країни-учасниці 1-й світової війни 1914—18 (усі дати — по новому стилі)

Дати вступу у війну країн Антанти і її союзників

Дати вступу у війну Німеччини і її союзників

1914

1917

1914

Сербія 28.7

США 6.4

Австро-Угорщина 28.7

Росія 1.8

Панама 7.4

Німеччина 1.8

Франція 3.8

Куба 7.4

Туреччина 29.10

Бельгія 4.8

Греція 29.6

1915

Великобританія з домініонами (Австралією, Канадою, Нової Зеландією, Південно-Африканськ Союзом) і Індією — 4.8

Сіам 22.7

Болгарія 14.10

Чорногорія 5.8

Ліберія 4.8

Дати капітуляції

Німеччини і її союзників

Японія 23.8

Китай 14.8

Болгарія 29.9.1918

Єгипет 18.12

Бразилія 26.10

Туреччина 30.10.1918

1915

1918

Австро-Угорщина 3.11.1918

Італія 23.5

Гватемала 30.4

Німеччина 11.11.1918

1916

Нікарагуа 8.5

Нейтральні держави, на території яких велися воєнні дії

Португалія 9.3

Коста-Рики 23.5

Люксембург

Румунія 27.8

Гаїті 12.7

Албанія

Гондурас 19.7

Іран

Держави, що розірвали дипломатичні відносини

с Німеччиною в 1917

Болівія 13.4; Домініканська Республіка 11.6;

Перу 5.10; Уругвай 7.10; Экуадор 9.12.

Приводом до П. м. в. послужило убивство 15(28) червня 1914 у Сараєво (Боснія) сербськими націоналістами спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда.Німецькі імперіалісти вирішили використовувати слушний момент для розв'язання війни. Під тиском Німеччини Австро-Угорщина 10(23) липня пред'явив Сербії ультиматум і, незважаючи на згоду сербського уряду виконати майже всієї його вимоги, 12(25) липня розірвала з нею дипломатичні відносини, а 15(28) липня оголосила їй війну. Столиця Сербії Белград піддалася артилерійському обстрілові. Росія 16(29) липня початку мобілізацію в прикордонних з Австро-Угорщиною військових округах, а 17(30) липня оголосила загальну мобілізацію. Німеччина 18(31) липня зажадала від Росії припинити мобілізацію і, не одержавши відповіді, 19 липня (1 серпня) оголосила їй війну. 21 липня (3 серпня) Німеччина оголосила війну Франції і Бельгії; 22 липня (4 серпня) війну Німеччини оголосила Великобританія, разом з яким у війну вступили її домініони — Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканськ Союз і найбільша колонія Індія. 10(23) серпня Японія оголосила війну Німеччини. Італія, формально залишаючись у складі Потрійного союзу, 20 липня (2 серпня) 1914 оголосила про свій нейтралітет.

1. Перша світова війна. 1.1. Причини війни

На рубежі 19—20 вв. капіталізм переріс в імперіалізм. Світ виявився майже цілком поділеним між найбільшими державами. Підсилилася нерівномірність економічного і політичного розвитку країн. Держави, пізніше інших, що вступили на шлях капіталістичного розвитку (США, Німеччина, Японія), швидко висувалися вперед і тіснили зі світових ринків старі капіталістичні країни — Великобританію і Францію, наполегливо домагаючись переділу колоній. Найбільш гострі протиріччя виникли між Німеччиною і Великобританією, інтереси яких зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі, але особливо в Африці, Східній Азії і на Близьку Схід, куди головним чином направляв свою торговельну і колоніальну експансію німецький імперіалізм. Серйозну тривогу в англійських правлячих колах викликало будівництво Багдадської залізничної дороги, яка відкривала Німеччини прямий шлях через Балканський півострів і Малу Азію до Перської затоки і забезпечувала їй важливі позиції на Близьку Схід, що ставило під погрозу морські і сухопутні комунікації Великобританії з Індією. Глибокими були протиріччя між Німеччиною і Францією. Їхніми джерелами були прагнення німецьких капіталістів навічно закріпити за собою Ельзас і Лотарингію, відняті у Франції в результаті франко-прусской війни 1870—1871, і рішучість французів повернути ці області. Інтереси Франції і Німеччини зіштовхувалися й у колоніальному питанні. Спроби Франції захопити Марокко зустрічали рішуча протидія з боку Німеччини, що також претендувала на цю територію. З кінця 19 в. наростали російсько-німецькі протиріччя. Експансія німецького імперіалізму на Близької Схід, його спроби установити контроль над Туреччиною торкали економічного, політичного і воєнно-стратегічного інтересів Росії. У своїй митній політиці Німеччина прагнула обмежити шляхом високих пошлін увіз зерна з Росії й одночасно забезпечити вільне проникнення на російський ринок німецьких промислових товарів. Глибокі протиріччя існували між Росією й Австро-Угорщиною на Балканах. Основною причиною їх була експансія Габсбурзької монархії, підтримуваною Німеччиною, на сусідні південнославянської землі — Боснію, Герцеговину і Сербію з метою затвердити панування на Балканах. Росія, підтримуючи боротьбу народів балканських країн за волю і національну незалежність, розглядала Балкани як свою сферу впливу. Царат і російська імперіалістична буржуазія прагнули до захоплення Босфору і Дарданелл із метою закріплення позицій на Балканах. Багато спірних проблем існувало між Великобританією і Францією, Великобританією і Росією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але усі вони відступали на другий план перед головними протиріччями: між Німеччиною і її суперниками — Великобританією, Францією, Росією. Загострення і поглиблення цих протиріч штовхало імперіалістів до переділу світу, а він «… не міг, на основі капіталізму, відбутися інакше, як ціною всесвітньої війни» [5, с. 370].

У 1910-х рр. наростали класова боротьба і національно-визвольний рух. Величезний вплив на підйом боротьби працюючих мас за своє соціальне і національне звільнення зробила Революція 1905—07 у Росії. У Німеччині, Франції, Великобританії відбувався значний ріст робочого руху. Найвищого рівня класова боротьба досягла в Росії, де з 1910 почався новий революційний підйом, назрівала гостра політична криза. Ширилися національно-визвольний рух в Ельзасу, Ірландії, а також боротьба поневолених народів Австро-Угорщини. Імперіалісти прагнули шляхом війни придушити визвольний рух робітничого клас, що розвивається, і пригнобленого народів усередині своїх країн, затримати світовий революційний процес.

Підготовку світової війни як засобу дозволу зовнішніх і внутрішніх протиріч імперіалісти вели протягом багатьох років. Вихідною ступінню її було створення системи військово-політичних блоків. Початок цьому поклав австро германський договір 1879, учасники якого зобов'язалися робити допомога один одному у випадку війни з Росією. У 1882 до них приєдналася Італія, що шукала підтримки в боротьбі з Францією за володіння Тунісом. Так у центрі Європи виник Потрійний союз 1882, або союз Центральних держав, спрямований проти Росії і Франції, а пізніше і проти Великобританії. У противагу йому стала складатися інша коаліція європейських держав. Утворився русько-французський союз 1891—93, який передбачав спільні дії цих країн у випадку агресії з боку Німеччини або агресії Італії й Австро-Угорщини, підтриманих Німеччиною. Ріст економічної моці Німеччини на початку 20 в. змусив Великобританію поступово відмовитися від традиційної політики „блестящей изоляции” і шукати зближення з Францією і Росією. Англо-французькою угодою 1904 були урегульовані суперечки між Великобританією і Францією по колоніальних питаннях, а англо-російська угода 1907 закріпило домовленість Росії і Великобританії щодо їхньої політики в Тибету, Афганістану, Ірану. Цими документами було оформлене створення Потрійної згоди, або Антанти,— блоку Великобританії, Франції і Росії, що протистояли Потрійному союзові. У 1912 минулому підписана англо-французька і франко-росіянка морські конвенції, у 1913 почалися переговори про висновок англо-російської морської конвенції.

Створення військово-політичних угруповань у Європі і гонка озброєнь ще більш загострювали імперіалістичні протиріччя, підсилювали напруженість у міжнародних відносинах. Відносно спокійна смуга світової історії перемінилася «… більш рвучкої, стрибкоподібної, катастрофічної, конфліктної…» (там же, т. 27, с. 94). Загострення імперіалістичних протиріч проявилося в Марокканських кризах 1905—06 і 1911, Боснійській кризі 1908-09, італо-турецькій війні 1911-12, Балканських війнах 1912-13. Великий міжнародний конфлікт був викликаний посилкою Німеччиною в Туреччину військової місії на чолі з генералом О. Лиманом фон Сандерсом для реорганізації і навчання турецької армії (грудень 1913).

Готуючись до світової війни, правлячі кола імперіалістичних держав створили могутню воєнну промисловість, основу якого складали великі державні заводи — збройові, порохові, снарядні, патронні, суднобудівні й ін. До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства: у Німеччині — заводи Круппа, в Австро-Угорщині — Шкода, у Франції — Шнейдер-Крезо і Сен-Шамон, у Великобританії — Виккерс і Армстронг-Уитуорт, у Росії — Путиловский завод і ін.

Широкий розмах придбала ідеологічна підготовка війни. Імперіалісти намагалися вселити народам думка про неминучість збройних зіткнень, усіляко насаджували мілітаризм, розпалювали шовінізм. Для цього використовувалися всі засоби пропаганди: печатка, література, мистецтво, церква. Буржуазія всіх країн, граючи на патріотичних почуттях народів, виправдувала гонку озброєнь, маскувала загарбницькі цілі брехливими міркуваннями про необхідність захисту батьківщини від зовнішніх ворогів.

1.2. Плани війни і стратегічне розгортання.

Генеральні штаби розробляли плани війни задовго до її виникнення. Усі стратегічні розрахунки орієнтувалися на короткочасність і швидкоплинність майбутньої війни. Німецький стратегічний план передбачав швидкі і рішучі дії проти Франції і Росії. Передбачалося протягом 6—8 тижнів розгромити Францію, після чого всіма силами обрушитися на Росію і переможно закінчити війну. Основна маса військ (4/5) розгорталася на західній границі Німеччини і призначалася для вторгнення у Францію. Їм ставилася задача завдати головного удару правим крилом через Бельгію і Люксембург, обійти лівий фланг французької армії на захід від Парижа і, відкинувши неї до німецької границі, змусити капітулювати. Проти Росії виставлялося прикриття (одна армія) у Східній Пруссії. Військове командування Німеччини вважало, що воно встигне розгромити Францію і перекинути свої війська на В. до переходу російської армії в настання. Головні сили німецького флоту (т.зв. флот Відкритого моря) передбачалося розташувати в базах Північного моря і діями легких сил і підвідних човнів послабити британський флот, а потім знищити його головні сили в генеральному бої. Кілька крейсерів виділялося для операцій на морських повідомленнях Великобританії. На Балтійськом море ставилася задача не допускати активних дій російського флоту.

Австро-угорське командування планувало воєнні дії на двох фронтах: у Галичині — проти Росії і на Балканах — проти Сербії і Чорногорії. Не виключалася можливість утворення фронту проти Італії, що була ненадійним членом Потрійного союзу і могла перейти на сторону Антанти. Це обумовило складання трьох варіантів плану війни і розподіл сухопутних сил на три оперативних ешелони (групи): групу «А» (9 корпусів), що призначалася для дій проти Росії, «мінімальну групу Балкан» (3 корпуса) — проти Сербії і Чорногорії і групу «Б» (4 корпуса), що була резервом верховного командування і могла бути використана як для посилення перших двох груп, так і для утворення нового фронту у випадку виступу Італії. Генеральні штаби Австро-Угорщини і Німеччини підтримували між собою тісний зв'язок, координуючи свої стратегічні плани. Австро-угорський план війни проти Росії передбачав завдати головного удару з Галичини між Віслою і Бугом на С.-В. назустріч німецьким військам, що повинні були одночасно розвивати настання зі Східної Пруссії на Ю.-В. до Седлецу з метою оточення і розгрому угруповання російських військ у Польщі. Австро-угорський флот на Адріатичн море мав задачу обороняти узбережжя.

Російський Генеральний штаб розробив два варіанти плану війни, що носили наступальний характер. Варіант «А» передбачав розгортання головних сил російської армії проти Австро-Угорщини, варіант «Г» — проти Німеччини, якщо вона буде завдавати головного удару на Східному фронті. Здійснений у дійсності варіант «А» планував концентричні настання в Галичині й у Східній Пруссії з метою розгрому конфронтуючих угруповань супротивника, а потім загальне настання в межі Німеччини й Австро-Угорщини. Для прикриття Петрограда і Півдня Росії виділялися дві окремі армії. Створювалася також Кавказька армія на випадок вступу у війну Туреччини на стороні Центральних держав. Балтійському флотові ставилася задача обороняти морські підступи до Петрограда і не допускати прориву німецького флоту у Фінську затоку. Чорноморський флот не мав затвердженого плану дій.

Французький план війни проти Німеччини («план № 17») передбачав перехід у настання силами правого крила армій у Лотарингії і силами лівого крила проти Меца. Можливість вторгнення німецьких військ через Бельгію спочатку не враховувалася, тому щонейтралітет Бельгії був гарантований великими державами, у тому числі і Німеччиною. Лише 2 серпня був затверджений варіант до «плану № 17», що містив уточнення: у випадку настання німецьких військ через Бельгію розвивати бойові дії на лівому крилі до рубежу р. Маас від Намюра до Живе.

Великобританія в розрахунку на те, що воєнні дії на суші будуть вестися арміями її союзників — Росії і Франції, не планувала операцій сухопутних військ. Вона зобов'язалася тільки направити на континент у допомогу французам експедиційний корпус. Флотові були поставлені активні задачі — установити далеку блокаду Німеччини на Північному морі, забезпечити безпека морських комунікацій, розгромити німецький флот у генеральному бої.

Відповідно до цих планів відбувалося стратегічне розгортання збройних сил. Німеччина висунула на границю з Бельгією, Люксембургом і Францією на фронті 380 км від Крефельда до Мюльхаузена (Мюлуз) сім армій (1-я — 7-я; 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1600 тис. чіл., до 5 тис. знарядь). Основне угруповання цих сил (п'ять армій) розташовувалися північніше Меца на фронті 160 км. Оборона північного узбережжя Німеччини покладалася на Північну армію (1 резервний корпус і 4 ландверні бригади). Верховним головнокомандуючим був імператор Вільгельм II, начальник штабу — генерал Х. Мольтке-младший (з 14 вересня 1914 — Э. Фалькенхайн, з 29 серпня 1916 до кінця війни — генерал-фельдмаршал П. Гинденбург). Французькі армії (1-я — 5-я; 76 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1730 тис. чіл., понад 4 тис. знарядь) розгорнулися на фронті до 345 км від Бельфора до Ирсона під командуванням генерала Ж. Жоффра (із грудня 1916 — генерала Р. Нивель, з 17 травня 1917 до кінця війни — ген. А. Петен; 14 травня 1918 верховним головнокомандуючим союзними військами став маршал Ф. Фош). Бельгійська армія (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія; всього 117 тис. чіл., 312 знарядь) під командуванням короля Альберта 1 зайняла рубіж на схід Брюсселя. Британська експедиційна армія (4 піхотних і 1,5 кавалерійські дивізії; всього 87 тис. чіл., 328 знарядь) під командуванням фельдмаршала Дж. Френча (із грудня 1915 до кінця війни — генерал Д. Хейг) зосередилася в районі Мобежа, примкнувши до лівого флангу угруповання французьких армій. Головне угруповання військ союзників знаходилося західніше Вердена.

Проти Росії Німеччина виставила в Східній Пруссії 8-ю армію. (14,5 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього понад 200 тис. чола., 1044 знаряддя) під командуванням генерала М. Притвица, у Сілезії — ландверний корпус генерала Р. Войрша (2 ландверні дивізії і 72 знаряддя). Австро-Угорщина мала на фронті від Черновиц до Сандомира 3 армії (1-ю, 3-ю, 4-ю), на правому фланзі армійську групу Г. Кевеса фон Кевесхаза (з 23 серпня — 2-я армія) і в районі Кракова — армійську групу Куммера (35,5 піхотних і 11 кавалерійських дивізій; усього до 850 тис. чіл., 1848 знарядь). Верховним головнокомандуючим був ерцгерцог Фрідріх, з листопаду 1916 — імператор Карл 1; начальник штабу — генерал-фельдмаршал Ф. Конрад фон Хетцендорф, з 28 лютого 1917 — генерал А. Арц.

Росія на своїй західній границі мала 6 армій (52 піхотні і 21 кавалерійську дивізії; усього понад 1 млн. чола., 3203 знаряддя). Було утворено два фронти: Північно-Західний (1-я і 2-я армії) і Південно-Західний (3-я, 4-я, 5-я і 8-я армії), 6-я армія обороняла узбережжя Балтійського моря і прикривала Петроград, а 7-я — північно-західне узбережжя Чорного моря і границю з Румунією. Другочергові і сибірські дивізії підійшли на фронт пізніше — наприкінці серпня — вересні. Верховним головнокомандуючим був призначений 20 липня (2 серпня) великий князь Микола Миколайович (список осіб, що займали цю посаду в наступному, див. у ст. Верховний головнокомандуючий. Начальниками штабу верховного головнокомандуючого були: генерал Н. Н. Янушкевич [19 липня (1 серпня) 1914 — 18(31) серпня 1915], генерал М. В. Алексєєв [18(31) серпня 1915—10(23) листопаду 1916; 17 лютого (2 березня) — 11(24) березня 1917; 30 серпня (12 вересня) — 9(22) вересня 1917]. Наприкінці 1916 і в 1917 тимчасово виконуючими обов'язки начальника штабу були генерал В. И. Ромейко-Гурко, В. Н. Клембовский, А. И. Денікін, А. С. Лукомский, Н. Н. Духонин. З 20 листопаду (3 грудня) 1917 начальниками штабу були М. Д. Бонч-Бруевич (до 21 лютого 1918), С. И. Кулешин, М. М. Загю.

На Балканах проти Сербії Австро-Угорщина виставила дві армії: 5-ю і 6-ю (13 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; всього 140 тис. чіл., 546 знарядь) під командуванням генерала О. Потиорека. Сербія виставила чотири армії: 1-ю, 2-ю, 3-ю і 4-ю (11 піхотних і 1 кавалерійська дивізії; всього 250 тис. чіл., 550 знарядь) під команд. воєводи Р. Подорожанина; Чорногорія — 6 піхотних дивізій (35 тис. чіл., 60 знарядь). Стратегічне розгортання збройних сил сторін було в основному довершено до 4—6 (17—19) серпня. Воєнні дії відбувалися в Європі, Азії й Африці, на всіх океанах і багатьох морях. Основні дії велися на п'ятьох сухопутних театрах: Західно-Європейському (з 1914), Східно-Європейському (з 1914), Італійському (з 1915), Балканському (з 1914) і Близькосхідному (з 1914). Крім того, воєнні дії проводилися на території німецьких колоній в Африці (Німецька Східна Африка — до кінця війни, Німецька Південно-Західна Африка — до 1915, Того — у 1914, Камерун — до 1916), у Східній Азії (Циндао — у 1914) і на островах Тихого океану (Океанія). Найголовнішими сухопутними театрами протягом усієї війни були Західно-Європейський (Французький) і Східно-Європейський (Росіянин). З морських театрів особливо важливу роль грали Північне, Середземн, Балтійського, Чорне моря, Атлантичний, Тихий і Індійський океани/

2. Версальський Мирний договір.

Версальський мирний договір 1919, договір, що офіційно завершив першу світову війну 1914-1918, підписаний 28 червня 1919 у Версалю (Франція) Сполученими Штатами Америки, Британською імперією, Францією, Італією і Японією, а також Бельгією, Болівією, Бразилією, Кубою, Экуадором, Грецією, Гватемалою, Гаїті, Хіджазом, Гондурасом, Ліберією, Нікарагуа, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сербо-Хорвато-Словенською державою, Сіамом, Чехословакией і Уругваєм, з однієї сторони, і Німеччиною — з, що капітулювала, іншої. Умови договору були обговорені (після тривалих секретних нарад) на Парижській мирній конференції 1919-20. Договір набрав сили 10 січня 1920, після ратифікації його Німеччиною і чотирма головними союзними державами — Великобританією, Францією, Італією і Японією. З що підписали В. м. д. держав США, Хіджаз і Экуадор відмовилися його ратифікувати. Сенат США відмовився ратифікувати В. м. д. через небажання США зв'язувати себе участю в Лізі Націй (де переважало вплив Великобританії і Франції), устав якої був складовою частиною В. м. д. Замість В. м. д. США уклали з Німеччиною в серпні 1921 особливий договір, майже ідентичний В. м. д., але не містив статей про Лігу Націй.

В. И. Ленін указував, що Версальський договір — "… договір хижаків і розбійників", "… нечуваний, грабіжницький світ, що десятки мільйонів людей, і в тім цивілізованих, ставить у положення рабів" [6, с. 352, 353].

В. м. д. мав на меті закріплення переділу капіталістичного світу на користь держав-переможниць. По В. м. д. Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарингію (у границях 1870); Бельгії — округу Мальмеди і Эйпен, а також так називану нейтральну і прусську частини Морені; Польщі — Познань, частини Помор'я й інші території Західної Пруссії; м. Данциг (Гданьск) і його округ був оголошений "вільним містом"; м. Мемель (Клайпеда) переданий у ведення держав-переможниць (у лютому 1923 приєднаний до Литви). Питання про державну приналежність Шлезвига, південної частини Східної Пруссії і Верхньої Сілезії повинний був бути вирішений плебісцитом (у результаті частина Шлезвига перейшла в 1920 до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1921 — до Польщі, південна частина Східної Пруссії залишилася в Німеччини); до Чехословаччини відійшла невелика ділянка силезської території. Споконвічні польські землі — на правом бережу Одеру, Нижня Сілезія, велика частина Верхньої Сілезії й ін. — залишилися в Німеччини. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а після закінчення 15 років доля Саару повинна була зважитися шляхом плебісциту. Вугільні шахти Саару були передані у власність Франції. По В. м. д. Німеччина визнавала і зобов'язувалася строго дотримувати незалежність Австрії, а також визнавала повну незалежність Польщі і Чехословаччини. Уся німецька частина лівобережжя Рейну і смуга правого берега шириною в 50 км підлягали демілітаризації. Німеччина позбавлялася усіх своїх колоній, що пізніше були поділені між головними державами-переможницями на основі системи мандатів Ліги Націй.

Переділ німецьких колоній був здійснений у такий спосіб. В Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії, район Руанда-Урунди — підмандатною територією Бельгії, "Трикутник Кионга" (Ю.-В. Африка) був переданий Португалії (названі території раніше складали Германську Східну Африку, Великобританія і Франція розділили Того і Камерун; ЮАС одержав мандат на Південно-Західну Африку. На Тихому океані як підмандатні території до Японії відійшли острова північніше екватора, які належали Німеччини, до Австралійського Союзу — Німецька Нова Гвінея, до Нової Зеландії — острова Самоа.

Німеччина по В. м. д. відмовлялася від усіх концесій і привілеїв у Китаєві, від прав консульської юрисдикції і від усякої власності в Сіаму, від усіх договорів і угод з Ліберією, визнавала протекторат Франції над Марокко і Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини у відношенні Цзяочжоу і всієї Шаньдунской провінції Китаю відходили до Японії (унаслідок цього В. м. д. не був підписаний Китаєм).

За договором збройні сили Німеччини повинні були бути обмежені 100-тыс. сухопутною армією; обов'язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі переможцям. Німеччина зобов'язувалася відшкодувати у формі репарацій збитки, понесені урядами й окремими громадянами країн Антанти в результаті воєнних дій (визначення розмірів репарацій покладалося на особливу Репараційну комісію).

Відповідно до статті 116, Німеччина визнавала "… незалежність усіх територій, що входили до складу колишньої Російської Імперії до 1-му серпня 1914 року", а також скасування Брестського миру і усіх ін. договорів, ув'язнених нею з Радянським урядом. Стаття 117 В. м. д., що розкривала плани його авторів, розраховані на розгром Радянської влади і розчленовування території колишньої Російської імперії, ставила за обов'язок Німеччині визнати всі договори й угоди союзних і держав, що об'єдналися, з державами, що "… утворилися або утворяться на всій або на частині територій колишньої Російської Імперії

В. м. д. — найважливіший у числі договорів, що склали основу Версальсько-Вашингтонської системи, спрямованої не тільки проти переможених держав, але і проти Радянської держави, революційного руху в капіталістичних державах і національно-визвольному русі в колоніальних і залежних країнах. В. м. д. зберіг у Німеччині панування реакційних імперіалістичних сил і поставив німецьких трудящих під подвійний гніт своїх і іноземних імперіалістів. Невдоволення німецького населення В. м. д. було використано гітлерівцями з метою створення масової бази для своєї партії. Розмір і умови репараційних платежів неодноразово переглядалися; німецьким монополіям імперіалістичними колами США і деяких ін. країн були надані величезні позики. У 1931 Німеччині був наданий мораторій, після чого виплата репараційних платежів була припинена. Правлячі кола західних держав розглядали Німеччину як ударну силу для боротьби з Радянською державою.

СРСР був супротивником В. м. д., незмінно викривав його імперіалістичний грабіжницький характер, але в той же час рішуче боров проти проводившейся гітлерівцями під видом боротьби з В. м. д. політики розв'язання 2-й світової війни. Готуючись до війни за установлення світового панування, гітлерівська Німеччина ввела в березні 1935 загальну військову повинність, однобічним актом порушивши військові статті В. м. д.

Уряду країн-переможниць потурали порушенню Німеччиною В. м. д. У червні 1935 була укладена морська угода між Німеччиною і Великобританією, що з'явилася вже двостороннім порушенням В. м. д. Захоплення Німеччиною Австрії (1938), Чехословакии (1938-1939), Клайпеди (1939) і її напад на Польщу (1 вересня 1939) означали фактично остаточну ліквідацію В. м. д. фашистською Німеччиною, що стала на шлях Імперіалістичної агресії і війни [1,4].

Висновки

П. c. в. закінчилася поразкою Німеччини і її союзників. Після висновку Компьєнського перемир'я держави-переможниці приступили до розробки планів післявоєнного «врегулювання». Парижська мирна конференція 1919-20 підготувала договори з переможеними країнами. Були підписані: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (28 червня), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10 вересня), Нейинський мирний договір 1919 з Болгарією (27 листопаду), Трианонський мирний договір 1920 з Угорщиною (4 червня), Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною (10 серпня). Конференція прийняла рішення про установу Ліги Націй і схвалила її утомившись, що ввійшов складовою частиною в мирні договори. Німеччина і її колишні союзники були позбавлені значних територій, примушені платити великі репарації, істотно обмежити свої збройні сили. Післявоєнне мирне «врегулювання» в інтересах імперіалістичних держав-переможниць завершила Вашингтонська конференція 1921-22. Договори з Німеччиною і її колишніми союзниками й угоди, підписані на Вашингтонській конференції, склали т.зв. Версальсько-Вашингтонську систему пристрою світу. Будучи результатом компромісів і угод, вона не тільки не усунула протиріч між імперіалістичними державами, але значно підсилила них. «Тепер, після цієї „мирної" епохи ми одержали дивовижне загострення гніта, ми бачимо повернення до гніта колоніальний і військовому ще більш гіршому, чим колись»[5, с. 217]. Між імперіалістичними державами почалася боротьба за новий переділ світу; імперіалісти готувалися до нової світової війни.

По своїх масштабах і наслідкам П. м. в. не мала собі рівних у всій попередній історії людства. Вона тривала 4 роки 3 місяці і 10 днів (з 1 серпня 1914 по 11 листопаду 1918), охопивши 38 країн з населенням понад 1,5 млрд. чола. У країнах Антанти було мобілізовано близько 45 млн. чіл., у коаліції Центральних держав — 25 млн., а всього 70 млн. чіл. Найбільш працездатна частина чоловічого населення була вилучена з матеріального виробництва і кинута на взаємознищення в інтересах імперіалістів. До кінця війни чисельність сухопутних військ збільшилася в порівнянні з мирним часом у Росії в 8,5 рази, у Франції в 5, у Німеччині в 9, в Австро-Угорщині в 8 разів. Відсоток мобілізованих стосовно працездатного чоловічого населення доходив до 50 і навіть до 59,4 (у Франції), а мобілізованих стосовно всього населення в Антанти (10,3) був майже в 2 рази нижче, ніж у Центральних держав (19,1). У Росії було мобілізовано в збройні сили близько 16 млн. чіл., тобто понад 1/3 усіх мобілізованих Антантою і її союзниками. У червні 1917 з 521 дивізії, якими розташовувала Антанта, 288 (55,3%) були росіянами. Кількість мобілізованих у Німеччині досягало 13 млн. 250 тис. чіл., що складало понад 1/2 усіх мобілізованих блоком Центральних держав. У червні 1918 з 361 дивізії цього блоку 236 (63,4%) були німецькими. Велика чисельність армій привела до утворення великих фронтів, загальна довжина яких досягала 3—4 тис. км.

Війна зажадала мобілізації всіх матеріальних ресурсів, показавши вирішальну роль економіки в ході збройної боротьби. П. м. в. характеризувалася масовим застосуванням різноманітної бойової техніки. «… Перший раз в історії самі могутні завоювання техніки застосовуються в такому масштабі, так руйнівно і з такою енергією до масового винищування мільйонів людських життів» (там же, т. 36, с. 396). Промисловість воюючих держав дала фронтові мільйони гвинтівок, понад 1 млн. ручні і станкові кулемети, понад 150 тис. артилерійські знаряддя, 47,7 млрд. патронів, понад 1 млрд. снаряди, 9200 танків, близько 182 тис. літаків (табл. 3). За роки війни число важких артилерійських знарядь збільшилося в 8 разів, кулеметів у 20 разів, літаків у 24 рази. Виникла потреба у великій кількості різних матеріалів — лісу, цементу іт.д. Тільки одного колючого дроту бути витрачене близько 4 млн. т. Багатомільйонні армії вимагали безперервного забезпечення їх продовольством, обмундируванням, фуражем. Російська армія, наприклад, за 1914—17 спожила (в округлених цифрах) 9,64 млн. т борошна, 1,4 млн. т крупи, 8,74 млн. т м'яса, 0,51 млн. т жирів, 11,27 млн. т фуражного вівса і ячменя і 19,6 млн. т сіна загальною вартістю (за цінами 1913) у 2 млрд. 473,7 млн. руб. На фронт було відправлено 5 млн. кожушків і бушлатів, 38,4 млн. фуфайок і тілогрійок, понад 75 млн. пара нижньої білизни, 86,1 млн. пара чобіт і черевик, 6,6 млн. валянок іт.д.

Такої кількості озброєння і предметів матеріального забезпечення не могли зробити тільки військові підприємства; відбувалася мобілізація промисловості — масове переключення заводів і фабрик, що випускали народно-господарські товари, на виробництво військової продукції. У 1917 на потреби війни працювало в Росії 76% робітників, у Франції 57%, у Великобританії 46%, в Італії 64%, у США 31,6%, у Німеччині 58% робітників. Але промисловість більшості держав, що воювали, не могла забезпечити потреби своїх армій в озброєнні і спорядженні. Так, Росія змушена була замовляти озброєння, боєприпаси, обмундирування, промислове устаткування, паровози, вугілля і деякі види стратегічної сировини в США, Великобританії, Франції, Швеції, Японії й ін. країнах. Однак за роки війни російська армія одержала від цих країн лише незначну частку від загальної потреби в озброєнні і боєприпасах: гвинтівок 30%, гвинтівкових патронів менш 1%, знарядь різних калібрів 23%, снарядів до них 20%.

В усіх великих країнах для керівництва військовою економікою були створені спеціальні державні органи: у Німеччині — Відомство військового постачання, у Великобританії — міністерство військового постачання, у Росії — „Особливі ради” (по обороні, паливу, перевезенням, продовольству). Вони планували військове виробництво, розподіляли замовлення, устаткування, матеріали і сировина, нормували споживання продовольства і товарів масового попиту, здійснювали контроль над зовнішньою торгівлею. Для сприяння державним органам капіталісти створили свої представницькі організації: у Німеччині — Центральна військово-промислова рада і галузеві військово-промислові комітети, у Великобританії — спостережливі комітети, у Росії — військовопромислові комітети, земський і міський союзи. Це привело до зрощування державного апарата з монополіями. «Імперіалістська війна надзвичайно прискорила і загострила процес перетворення монополістичного капіталізму в державно-монополістичний капіталізм» [6,с.3]. Однак державні органи, що керували військовою економікою, незважаючи на активну допомогу представницьких організацій капіталістів, не справилися цілком зі своїми задачами. Цьому заважала сама природа капіталістичного господарства.

Війна зажадала напруженої роботи усіх видів транспорту. Військовими перевезеннями було завантажено до 1/2 рухливого ж.-д. складу. Для військових потреб використовувалася основна частина автомобільного парку. Велика кількість судів торговельних флотів що воювали і нейтральних країн було зайнято перевезенням вантажів воєнної промисловості й армії. Під час війни було потоплено 6,7 тис. судів загальною водотоннажністю близько 15 млн. т (не вважаючи вітрильних судів; 28% довоєнного світового тоннажу).

Зростання військового виробництва були досягнуті в основному за рахунок мирних галузей промисловості і перенапруги народного господарства. Це вело до порушення пропорцій між різними галузями виробництва, а в кінцевому рахунку — до розладу економіки. У Росії, наприклад, 2/3усієї промислової продукції йшло на військові потреби і лише 1/3 залишалася для споживання населенням. Це породило товарний голод, дорожнечу і спекуляцію. Вже в 1915 став відчуватися недолік багатьох видів промислової сировини і палива, що перетворився в 1916 у гостру сировинну і паливну кризу. Війна викликала скорочення виробництва багатьох видів промислової продукції й в ін. країнах. Значно знизилися виплавка чавуна, сталі і кольорових металів, видобуток вугілля і нафти, виробництво продукції всіх галузей легкої промисловості. Війна руйнувала продуктивні сили суспільства, підривала економічне життя народів.

Особливо сильно було підірвано сільське господарство. Мобілізація в армію позбавила село найбільш продуктивної робочої сили і тягла. Посівні площі скоротилися, упала врожайність, зменшилися поголів'я худоби і його продуктивність. У містах Німеччини, Австро-Угорщині і Росії гостро відчувався недолік продовольства, а потім вибухнув дійсний голод. Він поширився і на армію, де були знижені норми постачання.

П. м. в. зажадала колосальних фінансових витрат, що у багато разів перевершували витрати у всіх попередніх війнах. Науково обґрунтованої оцінки загальної вартості П. м. в. не існує. Найбільш поширена в літературі оцінка, дана американським економістом Э. Богартом, що визначив загальну вартість війни в 359,9 млрд. доларів золотом (699,4 млрд. карбованців), у тому числі прямі (бюджетні) витрати — 208,3 млрд. доларів (405 млрд. карбованців) і непрямі — 151,6 млрд. доларів (294,4 млрд. карбованців). Прямі військові витрати складалися з вартості змісту армій (40%) і вартості матеріально-технічних засобів ведення війни (60%). Економічною базою покриття військових витрат служив національний доход. Додатковими джерелами фінансування були збільшення старих і введення нових (прямих і непрямих) податків з населення, внутрішні і зовнішні позики, випуск паперових грошей. Уся вага фінансового тягаря війни падала на працюючі класи населення.

П. м. в. з'явилася важливим етапом в історії військового мистецтва, у будівництві збройних сил. Відбулися великі зміни в організації і співвідношенні окремих пологів військ. Велика довжина фронтів і розгортання на них багатомільйонних армій привели до створення фронтових об'єднань — фронтів і груп армій. Підсилилася вогнева міць піхоти, а її питома вага трохи знизилася внаслідок розвитку ін. пологів військ — інженерних військ, військ зв'язку й особливо артилерії. Кількість знарядь різко зросло, удосконалювалася матеріальна частина, з'явилися нові види артилерії — зенітна, супроводу піхоти, протитанкова. Збільшилися дальність стрілянини, руйнівна сила вогню і рухливість артилерії. Щільність артилерії на 1 км фронту досягала 100 і більш знарядь. Настання піхоти стало супроводжуватися вогневим валом. У 1916 з'явилися танки — могутня ударна і маневрена сила. Танкові війська швидко розвивалися і до кінця війни в країнах Антанти нараховувалося 8 тис. танків. Бурхливий розвиток переживала авіація. Виділилися різні роду авіації — винищувальна, розвідувальна, бомбардувальна, штурмова. До кінця війни країни, що воювали, мали понад 10 тис. бойові літаки. У боротьбі з авіацією розвилася ПВО. Виникли хімічні війська. Значення кінноти як роду військ знизилося, і до кінця війни її чисельність різко скоротилася.

Війна виявила зрослу залежність військового мистецтва від економіки і політики. Збільшилися розмах операцій, ширина фронту настання, глибина і темпи настання. З установленням суцільних фронтів бойові дії прийняли позиційний характер. Велике значення придбав фронтальний удар, від успіху якого залежав результат операції. У П. м. в. була вирішена проблема тактичного прориву фронту, але розвити його в оперативний не вдавалося. Нові засоби боротьби ускладнили тактикові пологів військ. На початку війни піхота вела настання стрілецькими ланцюгами, потім хвилями ланцюгів і бойових груп (відділеннями). Загальновійськовий бій ґрунтувався на взаємодії старих і нових пологів військ — піхоти, артилерії, танків і авіації. Ускладнилося керування військами. Значно зросла роль військового тилу і матеріально-технічного забезпечення військ. Важливе значення придбав ж.-д. і автомобільний транспорт.

Удосконалювалися типи і класи кораблів ВМФ, причому зросла питома вага легких сил (крейсера, есмінці, сторожові кораблі і катери, підвідні човни). Широке застосування одержали корабельна артилерія, мінна і торпедна зброя, а також морська авіація. Основним змістом воєнних дій на море були блокада, крейсерська, підвідна і мінна боротьба, десантні і набеговые операції, бої і бої між лінійними і легкими силами. Досвід П. м. в. дуже вплинув на розвиток військової думки, організацію і бойову підготовку всіх пологів військ (сил) аж до 2-й світової війни 1939—45.

Війна принесла людству небачені позбавлення і страждання, загальний голод і руйнування, привела все людство «… на край прірви, загибелі всієї культури, здичавіння…» [6, т. 31, с. 182]. У ході війни відбулося масове знищення матеріальних цінностей, загальна вартість яких складала 58 млрд. карбованців. Цілі райони (особливо в Північна Франції) були перетворені в пустелю. 9,5 млн. чел. було убито і умерло від раней, поранено 20 млн. чіл., з них 3,5 млн. залишилися каліками. Найбільші втрати понесли Німеччина, Росія, Франція й Австро-Угорщина (66,6% усіх утрат). На частку США приходилося всего 1,2% загальних утрат. Від впливу різних видів бойових засобів загинуло багато мирного населення (узагальнених даних немає). Голод і ін. нещастя, викликані війною, привели до росту смертності і зниженню народжуваності. Збиток населення з цих причин тільки в 12 державах, що воювали, склала понад 20 млн. чола., у тому числі в Росії 5 млн. чіл., в Австро-Угорщині 4,4 млн. чіл., у Німеччині 4,2 млн. чіл. Безробіття, інфляція, ріст податків, підвищення цін — усе це загострило нестаток, убогість, крайню незабезпеченість гнітючої більшості населення капіталістичних країн.

Військові прибутки німецьких монополій до початку 1918 склали не менш 10 млрд. золотих марок. Капітал німецького фінансового магната Стиннеса збільшився в 10 разів, чисті прибутки гарматного короля Круппа виросли майже в 6 разів. Великі прибутки одержали монополії Франції, Великобританії, Італії, Японії. Але більше усіх нажилися на війні американські монополії (прибутку за 1914—18—3 млрд. доларів). «Американські мільярдери… нажилися більше усіх. Вони зробили своїми данниками всі, навіть самі багаті, країни… На кожнім доларі сліди крові — з того моря крові, що пролили 10 мільйонів убитих і 20 мільйонів покалічених…» [5,т. 37, с. 50], Прибутку монополій продовжували рости і після війни.

Список використаних джерел

1. Версальський мирний договір, пров. із франц., М., 1925.
2. Всесвітня історія, т. 7—8, М., 1960—61;
3. Зайончковский А. М., Світова війна 1914—1918 р., 3 изд., т. 1—3, М., 1938—39;
4. Історія дипломатії, 2 изд., т. 3, М., 1965.
5. Ленін В. И., Полн. собр. соч., 5 изд.
6. Ленін В. И., До історії питання про нещасливий світ, Полн.собр. соч., 5 изд., т. 35;
7. Людендорф Э., Мої спогади про війну 1914—1918 р., пров. с ньому., т. 1—2, М., 1923—24;
8. Міжнародні відносини 1870—1918 р. Сб. документів, М., 1940;
9. Никольсон Г., Як робився світ у 1919 р., пров. з англ., М., 1945.
10. Норден А., фальсифікатори. До історії германо-радянських відношенні, пров. з ньому., М., 1959.
11. План Дауэса.фінансове відновлення Німеччини. Доповідь комісії Дауэса, М., 1925;
12. Постников В. В., США і дауэсизация Німеччини (1924—1929 р.), М., 1957;
13. План Юнга і Гаазька конференція 1929—1930 р. Документи і матеріали, М. — Л., 1931.
14. Світова війна в цифрах, М.— Л., 1934;
15. Стратегічний нарис війни 1914—1918, т. 1—7, М., 1920—23;
16. Чубарьян А. О., Брестський світ, М., 1964;
17. Штейн Б. Е., «Російське питання» на Паризькій мирній конференції (1919—1920 р.), [М.], 1949;