Перспективи розвитку високих технологій в Україні
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти розвитку високих технологій в Україні.
1.1. Високі технології і високонаукоємні галузі — ключові напрями в інноваційному розвитку.
1.2. Зони високих технологій: світовий досвід і реалії України.
Розділ 2. Особливості розвитку ринку високих технологій та його перспективи в Україні.
2.1. Особливості розвитку ринку продуктів високих технологій.
2.2. Перспективи розвитку ринку високих технологій в Україні.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Сьогодні стан економіки будь-якої країни істотно залежить від рівня розвитку її високотехнологічних галузей. Світовий досвід останніх десятиліть свідчить, що значних економічних показників досягають країни, економіка яких спирається на високі технології в усіх галузях промислового виробництва. Розробка і впровадження високих технологій сприяє зростанню добробуту та збалансованому технологічному, економічному і соціально-культурному розвитку суспільства. Тому протягом останніх 20—30 років в економічно розвинених країнах спостерігається стійка тенденція збільшення витрат на науково-технічний розвиток. На частку нових знань, впроваджуваних у технології, устаткування й організацію виробництва в цих країнах, припадає від 70 до 85% приросту ВВП.
Нині світовий ринок наукомісткої продукції становить близько 2,3 трлн. дол. на рік, частка ж України не перевищує 0,05% його обсягу. За прогнозами фахівців, попит на продукцію високих технологій на промисловому і споживчому ринках через 10—15 років досягне 3,5—4 трлн. дол. Розуміння потреб споживачів, уміння реалізовувати науковий і технологічний потенціал у прибуткові комерційні проекти є однією з необхідних умов успішної роботи на ринку високих технологій. Отже, на особливий інтерес заслуговують дослідження у сфері маркетингового підходу до просування високотехнологічних продуктів.
Специфіка маркетингу продуктів високих технологій значною мірою обумовлена особливостями цих продуктів. Доцільно спочатку визначити, що є продуктом високих технологій, розглянути його особливості розвитку і функціонування ринків. У зарубіжних джерелах знайдемо кілька десятків визначень терміну «висока технологія». Дослідники основну увагу акцентують на науково-технічному боці поняття, при цьому більшість з них не дають чіткого визначення. Вчені або наводять критерії, за допомогою яких слід розрізняти високотехнологічні і низькотехнологічні галузі, або перелічують особливості роботи підприємств на такому ринку. Наприклад, національний комітет статистики США визначає високотехнологічний сектор за кількістю зайнятих у ньому наукових фахівців і сумою витрат на наукову діяльність. «Якщо промисловість класифікується як високотехнологічна, то вона повинна мати вдвічі більшу кількість технічних службовців і повинні подвоюватися витрати на наукові дослідження і розробки» [2]. Американські маркетологи В. Шанклін (W. Shanklin) і Дж. Райн (J. Ryane) вирізняють бізнес у сфері високих технологій за такими характеристиками:
— організований на потужній науково-технічній базі;
— нова технологія може цілком і стрімко витиснути традиційну;
— впровадження нових технологій створює або реконструює ринки і попит [2].
На думку іншого американського дослідника Г. Ригза (Н. Riggs), ці галузі характеризуються складними виробами, великою кількістю технічних фахівців, інтенсивною конкуренцією, високим рівнем підприємницького ризику і швидкими змінами. У цих та інших визначеннях зарубіжні експерти акцентують увагу на науковому боці високої технології, значних фінансових витратах, необхідних для її розробки, а також змінах, що відбуваються на ринку після виникнення таких технологій.
Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти розвитку високих технологій в Україні
1.1. Високі технології і високонаукоємні галузі — ключові напрями в інноваційному розвитку
Продукти високих технологій з'являються у процесі реалізації новітніх досягнень науки, сприяють підвищенню добробуту й реалізації інтересів усього суспільства загалом та окремого індивіда, спрямовані на задоволення потреб, які раніше не задовольнялися і здебільшого не усвідомлювалися споживачами на ринку.
Специфіка та особливості високотехнологічної продукції визначають характер формування і функціонування їхніх ринків. До основних особливостей цих ринків належать.
1. Високий рівень ризику, пов'язаний з розробкою і виведенням продукту на ринок. Проведення наукових і ринкових досліджень, розробка і виробництво технологічно складних виробів потребують вкладення значних фінансових коштів. Дуже високі витрати виробника також під час просування нового товару на ринок. Проте існує імовірність того, що вкладені інвестиції не окупляться у разі невдалої комерціалізації розробленої технології.
Чому ж значні інвестиції та ретельно виконаний ринковий аналіз ще не гарантують виробникові успіху на ринку продуктів високих технологій? Труднощі полягають у тому, що споживачам складно оцінювати товари, якими вони раніш не користувалися. Особливо якщо ці товари призначені для задоволення їхніх прихованих потреб. До того ж, чим унікальніший високотехнологічний виріб, тим більше змінюється поведінка споживачів у процесі його використання. У свою чергу, чим значніше змінюється поведінка покупця, тим сильніше він опирається і відповідно підвищується імовірність неприйняття ним нового технологічно складного товару. Тому розробнику досить важко передбачити реакцію споживача на нову продукцію та його подальшу поведінку. Виробникові нелегко спрогнозувати швидкість і масштаби поширення нового товару, місткість потенційного ринку, а також наміри і поведінку конкурентів.
2. Висока динамічність ринкових процесів. Сьогодні через стрімке прискорення технологічного прогресу значно скорочується час переходу від наукових досліджень до комерціалізації. Вже через невеликий проміжок часу порівняно з існуючою на ринку високою технологією з'являється прогресивніша, яка надає споживачеві нових вигод та переваг. Разом з новою технологією з'являються нові продукти і ринки, а застарілі ринки або «вмирають», або стають масовими і традиційними. У зв'язку з цим на продукти високих технологій, а також їх ринки відчутно впливає часовий чинник, тому вони найчастіше характеризуються короткими життєвими циклами. Наприклад, у такому високотехнологічному секторі промисловості, як електроніка, життєвий цикл виробів (ЖЦВ) скоротився до кількох місяців. Сьогодні провідні японські компанії виводять на ринок нові види мікросхем у середньому кожні три місяці. На рис. 1. проілюстровано зміни ЖЦВ, що відбулися в окремих високотехнологічних галузях у70-90-хроках[4, c.36-37].
Висока динамічність ринкових процесів змушує виробника постійно інвестувати кошти у наукові дослідження і розробки, систематично здійснювати ринковий аналіз, приділяти значну увагу діяльності конкурентів.
3. Інтенсивна конкуренція. Незважаючи на технологічну складність виробництва, значні фінансові витрати, а також високий рівень ризику, на ринках високих технологій прагнуть працювати багато виробників. Пояснюється це насамперед тим, що прибутковість наукомістких виробництв вища, ніж у галузях з консервативним типом розвитку У середньому у світовій економіці нормальним вважається рівень рентабельності до інвестиційного капіталу у розмірі 7—8%. Високотехнологічні компанії будь-якої країни мають рентабельність понад 15%. Наприклад, рентабельність вкладень у НДДКР для американської компанії IBM становить приблизно 30—40% [1]. Тому конкурентна боротьба за лідируючі позиції на ринку дуже напружена, динамічна і непередбачувана. Існує висока ймовірність того, що в будь-який момент часу один з операторів ринку запропонує нову технологічну новинку. Внаслідок цього попередні розробки та товари будуть зовсім нецікавими споживачеві. Однак уже через короткий проміжок часу інші виробники, прагнучи випередити лідера, пропонують різні технологічні варіації нового продукту, використовуючи цінові та нецінові методи конкурентної боротьби. Тому експерти зазначають відсутність будь-яких правил гри на ринку високих технологій. Виробник повинен бути технологічно винахідливим, постійно відслідковувати ситуацію на ринку, щоб швидко і гнучко реагувати на його зміни.
4. Підвищена значущість іміджу виробника. Найчастіше, приймаючи рішення про покупку споживач відчуває невпевненість, оцінюючи переваги одного високотехнологічного товару порівняно з іншими. Така невпевненість виникає через низьку компетентність покупця, а також практичну неможливість збагнути всі тонкощі й особливості технологічно складного продукту. Очевидно, що в цій ситуації споживач віддає перевагу продукції того виробника, який має на ринку високу репутацію та імідж технологічного лідера. Високий імідж компанії значно знижує невпевненість покупця щодо здійснюваної ним покупки, привертає його увагу до нових розробок, викликає довіру до продукції цієї компанії. Прихильність споживачів слід постійно підтримувати, і якщо виробник не може підтверджувати імідж технологічного лідера, він дуже швидко втрачає свої позиції[14, c. 62-63].
5. Слабкість ринкової сили покупця. На відміну від ринку товарів масового попиту, де позиції споживача набагато сильніші, ніж позиції продавця, ринок продуктів високих технологій характеризується слабкістю позицій покупця. Пояснюється це насамперед унікальністю високотехнологічної продукції, а саме: її здатністю задовольняти незадоволені потреби споживачів. Оскільки товари, раніше запропоновані споживачеві, не змогли задовольнити його нагальні потреби, то ці потреби стають дедалі актуальнішими і значущими для нього. Незадоволена потреба змушує споживача продовжувати пошук і робить його особливо вразливим щодо її задоволення. Тому виробник, який запропонував необхідний продукт, має певну ринкову силу і може диктувати покупцю свої умови на ринку.
6. Низька значущість цінового чинника для споживача при купівлі високотехнологічного продукту. Слабка позиція покупця на ринку високих технологій може обумовлюватись низькою роллю цінового чинника. Найважливішою для споживача є здатність високотехнологічного товару задовольнити його нагальну потребу. Споживачі менш чутливі до ціни, якщо товар, який купується, має унікальні особливості або виняткові властивості. Тому ціна істотно не впливає на прийняття рішення про покупку. Крім того, найчастіше покупець готовий свідомо сплачувати завищену ціну за задоволення своїх потреб. Це з успіхом використовують високотехнологічні компанії (табл. 1.1)[15, c. 1274-1275].
Особливістю розвитку ринку високих технологій в Україні є його істотне відставання як від ринків високорозвинутих країн, так і від світового ринку загалом. Основна з причин, на думку експертів, полягає у цілковитому підпорядкуванні протягом тривалого часу високотехнологічного сектора військово-промисловому комплексу. Внаслідок цього нині відсутній механізм залучення інвестицій у високотехнологічні галузі, не розвинена інфраструктура ринку інтелектуальної власності, у підприємств, що спеціалізуються на розробці та виробництві наукомісткої продукції, практично немає досвіду та навичок роботи у ринкових умовах господарювання.
Зауважимо, що українські високотехнологічні компанії здатні постачати на ринок наукомісткі вироби, які відповідають світовим стандартам. Вони ще мають значний науково-технічний потенціал для комерціалізації високотехнологічних розробок. Однак недооцінка керівниками цих підприємств ролі маркетингу значно перешкоджає ефективній комерціалізації розроблених технологій. Технологія, інвестиції і маркетинг — три ключові елементи успішного бізнесу на ринку продуктів високих технологій[21, c. 14].
1.2. Зони високих технологій: світовий досвід і реалії України
У нинішніх умовах перехід до переважно інноваційної моделі розвитку є першочерговим завданням економічної політики України. Світовий досвід показує, що однією з основних форм забезпечення інноваційного розвитку в багатьох країнах виступають такі специфічні утворення, як спеціалізовані зони високих технологій (ЗВТ). Саме там найпрогресивніші науково-технічні розробки інтегруються і втілюються у високоефективні технологічні процеси та якісно новітніші вироби, чим забезпечується не лише суттєве зростання економічного потенціалу цих країн, а й підвищення їх конкурентоспроможності на світовому ринку.
Успішне функціонування заснованого в 50-х роках минулого століття технополі-са "Силіконова долина" у США спричинилося до бурхливої появи таких утворень на всіх континентах Земної кулі, спочатку в Західній Європі та Японії, потім — у нових індустріальних країнах, особливо Південно-Східної Азії, а в останні 15-20 років ЗВТ активно розвиваються в Китаї та Індії. Починають використовувати цю форму забезпечення інноваційного розвитку й ті країни, які в 90-х роках стали на шлях трансформації свого суспільно-економічного ладу на ринкових засадах.
Протягом майже піввікового періоду виробилися різні типи і форми зон високих технологій, специфічні національні підходи до їх створення та практичної діяльності.
Серед ЗВТ найменшими за кількістю існуючих об'єктів, але найкращими за віддачею єтехнополіси. Вони являють собою найбільші науково-технологічні структури, де здійснюються великомасштабні і (або) багатопрофільні дослідження, які потім використовуються для масового випуску продукції чи для поширення новітніх технологічних процесів впроваджувальними фірмами всередині самої зони або за її межами. У принциповому плані кожен технополіс має спеціалізований профіль, але внаслідок надзвичайно широкого фронту досліджень та пов'язаних з цим розмаїтих можливостей їх застосування ця форма ЗВТ реально виступає як утворення комплексного типу.
Так, наприклад, на території Силіконової долини розташовано понад 2000 установ і підприємств, переважна частина яких дійсно спеціалізується у галузі електроніки, але багато які займаються пов'язаними з нею розробками та виробничою діяльністю цивільної і військової спрямованості. Таким же характером відзначається науково-виробничий комплекс у районі Бостона, який працює на базі Массачусетського технологічного інституту та Гарвардського університету. У Франції сфера діяльності технополіса "Антиполіс Софія" (Ніцца) охоплює такі напрями, як інформатика, робототехніка, засоби зв'язку, енергетика, медичні дослідження тощо. У КНР Шанкський інноваційний центр, відкритий у 1992 p., займається проблемами електроніки, машинобудування, текстильної індустрії, сільського господарства. На подібний широкий профіль діяльності розрахована й угорська "Силіконова долина" (близько Будапешта), яка почала свою роботу у 2001 р. Такий самий підхід використано для формування першого в'єтнамського технополіса — високотехнологічної зони вищого, 3-го типу в м. ХоШіМіні. Вужчою є спеціалізація технополісів ФРН. Зокрема, Мюнхенський технополіс спеціалізується на електроніці, а створений на базі Гейдельберзького університету — на біотехнологічних дослідженнях. Особливість найбільшого в Японії технополіса "Цукуба" — спеціалізація на фундаментальних дослідженнях, які реалізуються за межами цієї "суто наукової" зони високих технологій[24, c. 63-64].
Більш поширена така форма ЗВТ, як технопарки, створення яких порівняно з технополісами коштує дешевше; їхня відмітна риса — менша кількість учасників і менша площа зайнятої території. У принциповому плані технопарки являють собою більш вузькоспеціалізовані об'єкти, які зосереджують свої зусилля на розробці та впровадженні результатів досліджень. Саме на таких засадах були утворені перші українські технопарки, метою яких сьогодні є виробниче впровадження наукомістких розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Про широке застосування цієї форми ЗВТ свідчить той факт, що лише у ФРН на початку цього століття функціонувало близько 60 технопарків, у Франції-понад 40, а в Китаї, за різними оцінками, їх налічується більш як 50 (і, крім того, понад 80 науково-технологічних парків при вищих навчальних закладах)1.
Діяльність усієї сукупності зарубіжних технопарків охоплює широке коло інновацій, так що не можна говорити про якусь притаманну виключно їм пріоритетну сферу. Приміром, науково-технологічний центр при Сінгапурському університеті розробляє передові технології виробництва та переробки продукції сільського господарства й морепродуктів, два науково-технологічних парки в Гонконзі спеціалізуються на новітній електроніці. У межах технопарку "Плессі" (Ірландія) функціонує інноваційний центр "Лимерік", який здійснює спеціальну програму з підготовки кадрів для роботи з новітніми технологіями. Як і технополіси, деякі технопарки мають багатопрофільний діапазон діяльності. Наприклад, технопарк у м. Харбіні (Китай) розробляє проблеми альтернативних джерел енергії, нових матеріалів, мікроелектроніки, екології, утилізації відходів тощо.
Слід зауважити, що поділ ЗВТ на дві названі вище форми до певної міри є штучним. Через багатоманітність різновидів таких зон, які гнучко пристосовуються до виконання конкретних завдань, провести грань між найбільшими, диверсифікованими технопарками і технополісами досить важко. Звичайно до технополісів, за визначенням зарубіжних дослідників, належать великі й багатопрофільні ЗВТ з кількома десятками, а часом і сотнями учасників — університетів, дослідницьких центрів, бізнес-інкубаторів, промислових та інших підприємств, з тисячами зайнятих там працівників, із середовищем, цілеспрямовано сформованим під учених, фахівців, висококваліфіковану робочу силу, з багатомільйонним обсягом продажу технологій або продукції за межі таких утворень, тісними зв'язками з аналогічними структурами на національному і міжнародному рівнях. Виділення технополісів і технопарків — найбільш поширений підхід до типізації зон високих технологій, але в іноземній літературі та в офіційних документах окремих країн зустрічаються також інші їх назви — наукові парки, науково-технологічні парки, наукові центри, дослідницькі парки і т. п., через що утруднюється чітка класифікація таких структур.
Серед спеціальних утворень, які безпосередньо займаються інноваційною діяльністю із залученням високих технологій, найчастіше зустрічаються бізнес-інкубатори й інноваційні центри. Частина з них безпосередньо входить до складу технопарків або технополісів, але головним чином вони функціонують за межами ЗВТ, використовуючи здійснені там розробки, і на них не поширюється пільговий режим. У цьому зв'язку не можна погодитися з віднесенням бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів безпосередньо до окремих типів зон високих технологій, як це дехто пропонує.
У найточнішому сенсі сутнісна характеристика зон високих технологій (техно-полісів і технопарків) категоріально може бути сформульована таким чином: це певна частина території країни із спеціальним режимом економічної діяльності, де господарюючим суб'єктам забезпечуються пільгові умови створення науково-технологічних розробок та втілення останніх у практичних підприємницьких результатах інноваційного характеру[20, c. 48-49].
Проведення науково-дослідних робіт, як правило, вимагає великих фінансових витрат і пов'язане з чималим ризиком безповоротної втрати вкладених коштів. Тому для забезпечення високоризикових науково-дослідних та інноваційних проектів використовують механізми венчурного фінансування. У цьому разі інвестор виступає в ролі не кредитора, а співвласника підприємства, яке реалізує науково-технологічний чи інноваційний проект, і поділяє можливі комерційні та технологічні ризики з виконавцем проекту. Цікавий приклад: серед заснованих у США в 60-ті роки 250 венчурних фірм 37% збанкрутіли, 32% були поглинуті великими корпораціями, і лише третина їх витримала конкуренцію, але саме вони забезпечили майже половину всіх нововведень у країні. Тому в окремих країнах існують різні підходи до фінансування зон високих технологій. У США, приміром, основні вкладення капіталу в технополіси припадають на ТНК, великі банки та різного роду фонди, частка фінансових витрат яких на підтримку учасників ряду технопарків та технополісів ("Силіконової долини", "Річфілдпарку" в м. Феніксі, "Шосе 128" поблизу Бостона та ін.) у 4-5 разів перевищує асигнування федерального та штатних урядів. Така модель використання коштів для підтримки розвитку високих технологій та інновацій притаманна саме Сполученим Штатам з їхніми найбільшими у світі фінансовими можливостями корпорацій та банків, відпрацьованою системою страхування ризиків, значними власними капіталами у основних учасників ЗВТ — університетів.
Інша модель фінансування ЗВТ переважає в європейських країнах, де також використовуються можливості залучення банківського та корпоративного капіталу, але велика або більша частина асигнувань надходить безпосередньо з державних і місцевих бюджетів. Можливість такого підходу до підтримки високотехнологічних досліджень пов'язана з виділенням солідних коштів на їх проведення. У ФРН, наприклад, витрати на дослідження та розробки становлять 2,5% валового внутрішнього продукту, в інших країнах ЄС вони також коливаються близько такої цифри. У цілому в ЄС у програмах науково-дослідних робіт державні витрати становлять у різних напрямах їх здійснення від ЗО до 50%. Значна частина цих коштів іде у такі великі центри, як технополіси в Греноблі, Нансі, в районі Мюнхена і Штутгарта тощо.
Особливість організації зон високих технологій в Японії — здійснення довгостро-кової державної селективної політики їх формування та розвитку. Проект "Технополіс" у цій країні передбачив поетапне, розраховане на декілька десятиліть створення і наступне розширення діяльності 19 центрів науки в промисловому коридорі Токіо — Нагоя — Осака — Кобе з чітко визначеною спеціалізацією кожного з них. Усі такі технополіси мають триланкову структуру: до їхнього складу входять наукове містечко (університети, НДІ, лабораторії), промислова частина (підприємства і фірми, які використовують результати науково-дослідних розробок), житлові приміщення для персоналу. Як уже зазначалося, найбільший з цих технополісів — "Цукуба" спеціалізується виключно на фундаментальних дослідженнях і тому існує майже повністю за рахунок державних коштів. Інші технополіси фінансуються місцевою владою та корпораціями, а державна підтримка зводиться до субсидій на конкретні проекти та податкових пільг на амортизацію будівель і устаткування[17, c. 4-6].
У КНР зони розвитку нових та високих технологій (ЗНВТ) почали створюватися у 2-й половині 80-х років минулого століття разом з формуванням спеціальних економічних зон (СЕЗ) і в цілому мають близький до останніх режим функціонування. Особливість утворення ЗНВТ полягає у жорсткій процедурі погодження головних засад їх діяльності та дислокації; ця процедура включає, зокрема, підтримку ініціативи щодо організації зони місцевими органами влади, експертизу проекту в Міністерстві науки і техніки та в ряді відомств, прийняття спеціальної постанови Державної Ради КНР. Певною мірою це пов'язано з тим, що для ЗНВТ встановлюються значні пільги. Наприклад, у Пекінській ЗНВТ не оподатковується імпорт комплектуючих, устаткування, сировини, потрібних для роботи учасників; протягом 3 років з підприємств зони не стягуються податки на прибуток і ПДВ, а потім вони сплачують лише 50% належних податкових сум; суттєво знижується оподаткування експорту продукції тощо. Згідно з розпорядженням Центрального банку Китаю, державні і комерційні банки повинні створювати спеціальні фонди для підтримки високотехнологічних робіт, а також фонди ризикового страхування для кредитування пілотних проектів у ЗНВТ
Цікавим є підхід до розвитку зон високих технологій у В'єтнамі. З урахуванням фінансових та кадрових можливостей там вирішено створити лише дві зони (3-го типу) близько Ханоя та Хо Ші Міна, де є науково-технічні осередки та найбільша концентрація сучасних промислових об'єктів. Поряд з тим урядові постанови № 36 від 1997 p., № 04 і № 24 від 2000 р. та ін. орієнтують на посилення прогресивних науково-технічних розробок у більш як 60 промислових та експортно-процесингових зонах (1-го й 2-го типів), частина з яких у майбутньому може перетворитися на зони 3-го типу. Як і в інших країнах, усі ці зони мають пільги з оподаткування, крім того, їхні учасники можуть користуватися асигнуваннями на державні науково-технічні програми. Відмітна риса: у В'єтнамі місцеві органи влади відіграють велику роль в процесах фундації та функціонування ЗВТ, а також приділяють пильну увагу залученню туди малого та середнього бізнесу, на який нині припадає основна частина виробництва продукції в СРВ[9, c. 39-40].
Головне завдання всіх подібних зон, організованих у зарубіжних країнах, — це допомога у піднесенні національної економіки на вищій щабель інноваційного розвитку на грунті високих технологій. Як зазначають експерти ООН, спільними цілями всіх елементів інноваційної інфраструктури, в тому числі й ЗВТ, є створення нових робочих місць, диверсифікація регіональної економічної структури, підтримка суб'єктів господарювання, які тільки-но починають займатися бізнесом, дифузія та застосування нових технологій, збільшення прибутку 4. Водночас на територіальне розміщення ЗВТ або на визначення профілю їхньої спеціалізації впливає необхідність вирішувати складні питання галузевого чи регіонального характеру. Наприклад, безпосередньою причиною створення Технологічного центру м. Дортмунда була криза в гірничій і сталеливарній промисловості Німеччини у 70 — 80-х роках: центр став базою для залучення у регіон фірм високих технологій, що дало змогу переорієнтувати структуру місцевого господарського комплексу, загальмувати зростання безробіття. З метою протидії загостренню екологічних проблем Середземного моря пов'язане створення спеціалізованої дослідницької зони в районі м. Марселя. Суто регіональними причинами зумовлене формування "Силіконової долини" в районі Дрездена. її головне завдання полягає у підтягуванні східних земель ФРН до рівня високорозвинутих західних. Формування згаданого ланцюга з наукових 19 центрів від Токіо до Кобе є ключовим завданням японського проекту "Технополіс", про який уже йшла мова.
У цілому можна назвати такі спільні риси зон високих технологій, характерні для всіх або більшості зарубіжних країн. Насамперед, ЗВТ — це локалізовані утворення із спеціальним режимом господарської діяльності науково-дослідних та підприємницьких структур. Така територіальна концентрація учасників полегшує цілеспрямоване надання їм підтримки з боку держави, як безпосередньої — шляхом бюджетного фінансування, впровадження податкових пільг тощо, так і опосередкованої — через стимулювання участі у ЗВТ банків, корпорацій та інших представників бізнесу. Крім того, локалізація полегшує державним органам контроль за дотриманням суб'єктами зони встановленого режиму, перешкоджає використанню пільг фірмами, які мають зв'язки із зонами, але не входять до кола їхніх безпосередніх учасників.
Попри всі національні відміни в підході до фінансування ЗВТ у більшості країн (за винятком США, де домінує модель вкладання приватних капіталів) бюджетні асигнування становлять переважну або вагому частину тих коштів, які освоюються зонами, особливо на перших етапах діяльності. Серед учасників ЗВТ переважають нові фірми, створені спеціально для використання високотехнологічних розробок, здійснених дослідницькими центрами цих зон. Майже в кожній країні функціонують різні форми ЗВТ- і технополіси, і технопарки, і наукові центри тощо. Широко впроваджується також кластерна модель організації та діяльності зон, завдяки чому є змога комплексно використовувати переваги синтезу науково-технічної і підприємницької діяльності в межах таких утворень[4, c. 36-37].
В Україні формування зон високих технологій розпочалося наприкінці 90-х років минулого століття. У1999 р. Верховна Рада прийняла закон "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона", "Інститут монокристалів". У 2001 р. до названих зон було приєднано технопарк "Вуглемаш". У 2002 р. створено технопарки "Київська політехніка", "Укрінфотех", "Інститут технічної теплофізики", "Інтелектуальні інформаційні технологи"'. Головні підрозділи чотирьох з них були розташовані в Києві, "Вуглемашу" — в Донецьку, Інституту монокристалів — у Харкові. Усі технопарки були організовані на базі дослідницьких центрів, які працювали високоефективно, мали багаторічний досвід впровадження своїх розробок у практику, користувалися величезним науковим авторитетом у світі. Конкретні питання роботи цих утворень — прерогатива Комісії з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів на чолі з віце-прем'єром уряду. Для всіх технопарків встановлено пільгові умови оподаткування та участі в зовнішньоекономічній діяльності, причому пільговий режим поширювався не лише на головні організації, а й на інших учасників технопарків, дочірні та спільні підприємства. Технопарки дістали право нагромаджувати відрахування від податку на прибуток та ПДВ на спеціальних рахунках і використовувати їх для розвитку власної науково-технічної інфраструктури, створення, модернізації та реконструкції науково-технологічних і дослідно-експериментальних дільниць, придбання наукового й виробничого устаткування, проведення НДДКР, патентування розробок, купівлі ліцензій.
За відносно короткий час свого існування українські технопарки розв'язали ряд складних технологічних проблем і забезпечили впровадження результатів у практику. Наприклад, фахівці технопарку "Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона" в співробітництві з українськими хірургами створили унікальну технологію та устаткування для з'єднання м'яких тканин людського організму. За рішенням Європейської мережі національних інформаційних центрів Ради Європи цей технопарк віднесено до числа світових лідерів електрозварювальної техніки.
Інститут монокристалів створив новітню технологію вирощування великих кристалів сапфіру, виробництво яких розпочалося у 2002 р. Технопарком "Вуглемаш" розроблено проекти з виробництва новітнього устаткування для видобувної промисловості. У 2003 р. на Алчевському металургійному комбінаті почала працювати автоматична система гідрозбивання окалини, авторами якої є учасники технопарку "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка".
Українські технопарки характеризуються досить чіткою профільною спеціалізацією, а з 2003 р. всі вони привели свою діяльність у відповідність із законом "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні". Проте, так само як і ЗВТ в інших країнах, українські технопарки використовують власні розробки й у побічних сферах. Наприклад, Інститут монокристалів створив проект безтраншейної реконструкції водопровідних та каналізаційних магістралей Львова, що дозволяє зберегти вигляд історичного центру міста з гарантією на наступні 50 років. "Вуглемаш" поряд з інноваційними розробками, призначеними для видобувної промисловості, підготував ряд проектів для впровадження в металургійній та хімічній галузях, а також у верстатобудуванні.
Водночас слід зазначити, що українська практика створення зон високих технологій має значні відмінності від зарубіжної. Насамперед, в Україні використано лише одну форму ЗВТ — технопарки. Якщо в зарубіжних країнах аналогічні зони були розраховані на широку мережу зовсім нових фірм, організованих спеціально для використання виконаних у межах ЗВТ інноваційних розробок, то формування українських технопарків передбачало щонайперше включення до них підприємств, які протягом багатьох років до того були партнерами головних підрозділів цих зон (академічних інститутів, Київського політехнічного інституту). Такий підхід значно полегшував процес становлення українських зон високих технологій, але разом з тим традиційна спеціалізація включених до ЗВТ підприємств обмежувала гнучкість їх перепрофілізації відповідно до новітніх інноваційних розробок. До того ж у складі зарубіжних технопарків і технополісів широко представлено невеликі венчурні фірми, з їх підвищеною здатністю пристосуватися до різного роду змін у параметрах виробництва та збуту, чого не можна констатувати стосовно практики діяльності подібних утворень в Україні[3, c. 49-50].
Суттєво відрізняється і підхід до фінансування зон. Якщо, наприклад, у Великобританії бюджетні внески становлять 62% фінансового забезпечення науково-технічних та впроваджувальних робіт ЗВТ, у Франції — 74%, у Німеччині — 78%, у Нідерландах — 70%, у Бельгії — майже 100% 5, то для українських технопарків встановлено режим самофінансування з наданням їм згаданих податкових та інших пільг. Українська модель функціонування технопарків не передбачала зосередження їхніх учасників на обмеженій території. Так, до складу технопарку "Інститут монокристалів" входили фірми з Харкова, Києва, Сум, Херсона, Маріуполя, Одеси, Вінницької області; така сама ситуація була характерна для технопарку "Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона" та інших ЗВТ. З часом спеціалісти дедалі частіше почали наполягати на необхідності впровадити територіальний підхід до створення та організації діяльності технопарків з огляду на багато причин. Зокрема, у ситуації, коли будь-яке підприємство могло бути залучене до виконання інноваційних проектів під егідою технопарків, ускладнювалась організація дійового контролю з боку податкових органів за використанням пільгового режиму на всій території України. Не випадково саме останні ініціювали розгляд у судових органах своїх претензій до Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату, Каховського заводу електрозварювального устаткування, технопарку "Інститут монокристалів" та ряду інших учасників ЗВТ. Державна податкова служба навіть примістила на веб-сайті Верховної Ради лист "Про правомірність використання пільг учасниками технопарків", в якому підкреслюється, що такі пільги поширюються не на всіх, а лише на тих учасників, які уповноважені вести облік спільної діяльності. Хоча учасники технопарку, виконуючи проекти, повинні вести щодо них окремий бухгалтерський і податковий облік фінансово-господарської діяльності і подавати статистичну, бухгалтерську, податкову та інші види звітності в порядку й у строки, встановлені чинним законодавством, деякі технопарки припустилися порушень і через це втратили право користуватися раніше наданими пільгами до закінчення строку виконання проектів. Так, тільки за результатами запровадженого Міністерством освіти і науки України комплексного моніторингу виконання зареєстрованих інноваційних та інвестиційних проектів технологічними парками Комісія Кабінету Міністрів України з організації діяльності технопарків та інноваційних структур інших типів у 2003-2004 р. скасувала державну реєстрацію 26 проектів технопарків.
Проте ситуація, що склалася, цілком поясненна. Хоча інноваційний шлях задекларовано як стратегічно важливий для розвитку національної економіки, жодна інноваційна структура, жоден інноваційний проект поза межами технологічних парків не отримував передбачених, але не впроваджених законодавчо видів прямої чи непрямої державної підтримки. Перш за все це стосується сумнозвісного Закону України "Про інноваційну діяльність", який був націлений на поглиблення інноваційного розвитку нашої країни, але так і залишився не більш як "словником незрозумілих термінів" інноваційної діяльності, бо на основні його статті щороку законами України про державний бюджет накладався мораторій. Усе це й призвело до того, що технологічні парки стали притулком для великої кількості "справжніх" і якоїсь кількості "несправжніх" виконавців інноваційних проектів[9, c. 42-43].
З часом невизначеність щодо справжньої ефективності діяльності технологічних парків зумовила прийняття постанови Верховної Ради від 24 червня 2004 p., якою передбачено при підготовці бюджету на 2005 р. скасувати режим інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків. Відповідно до цієї постанови відрахування з податків на додану вартість та на прибуток, які раніше йшли на спеціальні рахунки підприємств — учасників технопарків, мають надходити до спеціального фонду держбюджету, а потім розподілятися між технопарками. Такий порядок спричинює виникнення складних проблем в отриманні технологічними парками, їхніми учасниками, дочірніми та спільними підприємствами цих коштів, порушення виконання бізнес-планів інноваційних проектів і суттєве зменшення обсягу фінансових ресурсів, які направлялися технопарками на розвиток науково-технічної та інноваційної діяльності.
Насправді результати 5-річної роботи технологічних парків можуть засвідчити, що їх існування більшою мірою себе виправдало як для економіки України, так і для її бюджетної сфери (див. табл. 1.3).
Стосовно інноваційної продукції технологічних парків слід зазначити, що лише вона діставала підтвердження інноваційності у вигляді Свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту, якою передбачено складну процедуру експертизи й обов'язкового розгляду проекту Національною Академією наук України, багатьма центральними органами виконавчої влади, у тому числі Міністерством фінансів України та Державною податковою адміністрацією України.
У процесі здійснення інноваційних проектів створюються нові об'єкти оподаткування, які, можливо, і не з'явилися би без встановлених державою преференційних умов для технопарків. До того ж основна вимога до них стосовно виконання інноваційних проектів завжди полягала в тому, щоб підприємства, зайняті у проектах, не тільки не знизили рівень відрахувань до державного та інших бюджетів, а й по змозі якнайшвидше його підвищили. Тобто фактично держава не зазнавала жодних втрат ні на початку виконання інноваційного проекту, ні у процесі його реалізації. Навпаки: навіть за час дії спеціального режиму інноваційної та інвестиційної діяльності до бюджетів і державних цільових фондів технопарки перерахували понад 252 млн. грн. (у 2000-2001 pp. — близько 10 млн. грн., у 2002 р. — 35,5 млн. грн., у 2003 р. — 90 млн. грн., у 2004 р. -116,5 млн. грн.). Інвестицій для виконання проектів ними залучено на суму майже 450 млн. грн. Технопарки стали серйозною складовою науково-технологічного потенціалу держави: на проведення НДДКР та виробництво дослідних зразків вони витратили за 2000-2004 pp. понад 883 млн. грн.
Повне ж скасування у 2005 р. системи пільг для технопарків завдало шкоди і їм, і державі в цілому. Перш за все, цей захід має наслідками порушення виконання затверджених бізнес-планів інноваційних та інвестиційних проектів, неможливість вчасно розраховуватися за придбане устаткування і завершені науково-дослідні та проектні роботи, втрату довіри інвесторів та їхню відмову вкладати гроші на українських теренах у ситуації нестабільного законодавства, нарешті, порушення прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Про значні втрати, яких зазнали учасники проектів, реалізованих технопарками, мовиться в їхніх зверненнях до керівництва держави. Крім того, суттєво зменшуються обсяги фінансових ресурсів, які направляються на розвиток науково-технічної діяльності технопарків[10, c. 67-68].
З викладених причин сьогодні відбуваються згортання інноваційної діяльності технологічних парків у цілому, зменшення економічних та соціальних ефектів від преференцій, наданих технопаркам у попередні роки.
Пільгові умови функціонування скасовані також і для звичайних суб'єктів інноваційної діяльності — потенціальних партнерів для технопарків. У Законі України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" виключено статті, якими передбачалися особливості в оподаткуванні та митному регулюванні інноваційної діяльності виконавців інноваційних проектів поза межами технологічних парків. При цьому не передбачено також коштів для субсидіювання таких проектів. Отже, тепер в Україні відсутні будь-які прямі чи непрямі заходи державної підтримки інноваційної діяльності, а інноваційна сфера країни повертається до стану початку 1999 р. У даному плані варто зауважити, що в порівнянні з обсягами пільг, наданих вільним економічним зонам, пільги для вітчизняних технологічних парків є практично мізерними.
Формування інфраструктури інноваційної діяльності потребує на всіх рівнях (загальнодержавному, регіональному, галузевому) певної участі держави в її становленні та розвиткові. Такий підхід, як показує світовий досвід, забезпечує сприятливі умови залучення приватного капіталу в цю високоризикову сферу, де інтелектуальний продукт перетворюється на об'єкт економічних відносин. У зв'язку з цим було би доцільним, виправивши окремі помилки, повернутися до тієї системи організації інноваційної діяльності, яка вже була сформована українським законодавством у 2000-2004 pp., але так і залишилася не введеною в дію повністю. Ця система передбачала розвиток зон високих технологій та інших складових інноваційної інфраструктури (інноваційних підприємств), а також надавала можливість створювати інноваційну продукцію за підтримки держави будь-якому суб'єкту господарювання[14, c. 63].
Розділ 2. Особливості розвитку ринку високих технологій та його перспективи в Україні
2.1. Особливості розвитку ринку продуктів високих технологій
В Україні реалізація масштабних інноваційних структурних змін у сфері реального виробництва відбувається вкрай повільно. Це, по-перше, безапеляційно свідчить про неефективність вжитих виконавчою владою заходів стосовно розв'язання зазначеної проблеми; по-друге, вимагає від нового складу Кабінету Міністрів України розробки виваженої промислової політики, основним завданням якої стає забезпечення необхідних економічних передумов для випереджаючих темпів розвитку найнаукоємніших виробництв.
В умовах швидкоплинності товарної кон'юнктури на світовому ринку високотехнологічної продукції надання окремим товарним групам пріоритетного з огляду на національний економічний розвиток статусу набуває стратегічно важливого значення, тому що інтенсивна інноваційна діяльність у сфері технологічного розвитку промислового комплексу України має стати знаковою точкою відліку початку розбудови інноваційного типу економічного зростання.
Проте останніми трьома роками динаміка впровадження суб'єктами господарювання продуктових інновацій не зазнала суттєвих змін і залишилася в середньому на рівні 14% від загальної кількості великих і середніх підприємств промислового сектору, що, вочевидь, є недостатнім креативним імпульсом для підвищення рівня конкурентоспроможності як промисловості, так і економіки держави в цілому.
Низький рівень виробництва інноваційної продукції (лише 7% від загальнопромислового обсягу за підсумками 2002 р.), та безрезультатність намагань центральної державної статистичної інституції підрахувати і відобразити у річних звітах економічні показники прибутковості інноваційної діяльності, спонукають до висновку: наскільки б вагоме місце розвитку макроекономічної ситуації в Україні в середньострокових прогнозах не відводилось інноваційній діяльності як факторові, котрий до 2011 р. має давати 60% щорічних темпів приросту в скарбницю ВВП, очевидно лише одне — навіть дуже високі темпи зростання надто малої величини в підсумку не призведуть до отримання значного за обсягом кінцевого результату в прогнозному періоді.
В цьому зв'язку виведення промислового комплексу до 2011 р. на високий рівень конкурентоспроможності виключно завдяки інноваційному факторові є швидше за все оптимістичним сценарієм, а не базовим, втілення якого вимагатиме від виконавчої влади концентрації всього арсеналу дійових важелів як прямого, так і непрямого впливів у пошуку і впровадженні ефективних шляхів розв'язання зазначеної проблеми.
Головне завдання державної стратегії економічного розвитку промислового сектора — підвищення технологічного рівня виробничого процесу, збільшення обсягів випуску продукції з високою часткою доданої вартості та забезпечення на засадах інноваційних структурних зрушень відповідного сучасній ринковій кон'юнктурі рівня конкурентоспроможності промислової продукції. Для виконання економічного аналізу наукоємних виробництв промисловості доцільно використовувати досвід провідних країн світу в оцінці технологічного розвитку реального сектора економіки [3, c. 51].
Результати оглядового дослідження останнього показали, що інформативною для виконання поставленого завдання є методика галузевої класифікації технологічних секторів обробної промисловості [4, 5]. Застосування цієї методики дає можливість критично поглянути на проблему наукоємності кінцевої продукції.
Вибір галузевих державних пріоритетів технологічного розвитку промисловості сприятиме формуванню високого рівня інтелектуальної складової у структурі вартості промислової продукції.
З даних табл. 2.1 видно, що за кожним із перспективних галузевих пріоритетів технологічного розвитку, котрі є складовими сектора високих технологій, ступінь наукоємності перевищує рівень промислового комплексу в цілому, а в галузях приладобудування, авіаційній промисловості, промисловості засобів зв’язку та медичної техніки показник наукоємності продукції впродовж останніх років залишається на рівні 12%, перевищуючи середній рівень наукоємності продукції високотехнологічного сектора промисловості щонайменше на 58,4%.
Водночас на практиці рівень ефективності використання найкращого на сьогодні науково-технічного доробку залишається одним з найнижчих показників, оскільки у структурі промислового виробництва частка групи галузевих пріоритетів технологічного розвитку у 1999-2001 pp. хоча і поступово зростала (на 3,96 та 11,4% відповідно), та за підсумками 2001 р. не перевищувала 4,7% від обсягу промислового виробництва обробних галузей.
У структурі ж ВВП загальний обсяг високотехнологічної продукції, незважаючи на збереження тенденції загального економічного зростання в країні, набув у 2001 р. ознак суттєвого скорочення (22,8% у порівнянні з 1998 р.) і становив 2,37%[11, c. 331-332].
Структура ж промислового виробництва у відповідності до секторальної класифікації технологій виробничого процесу підтверджує зазначену вище тенденцію: частка сектора високих технологій в обробній промисловості залишається незмінно найменшою і динаміка змін її величини впродовж окресленого часового проміжку не надає жодних вагомих підстав для констатації факту значних позитивних інноваційних перетворень у промисловості, не зважаючи на критичну масу прийнятих в царині науково-технічного розвитку економіки нормативно-законодавчих документів (табл. 2.2).
Підсумовуючи вище викладене, можна сказати, що Україні для забезпечення розвитку інноваційної сфери економіки навіть за базовим сценарієм необхідно докорінно змінити державне ставлення до проблеми прискорення інноваційних перетворень у вітчизняній економічній системі і здійснювати врешті-решт реальні ефективні кроки у даному напрямі[15, c. 1276].
2.2. Перспективи розвитку ринку високих технологій в Україні
В Україні на всіх рівнях зростає розуміння виняткової ролі розробки, освоєння і широкого використання високих технологій в інноваційному розвитку економіки, а також необхідності створення для їхнього розвитку правової бази й умов для ресурсного забезпечення. Серед останніх документів значним досягненням стало прийняття Верховною Радою України Закону України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» №433-IV від 16 січня 2003 року, у якому сформульовано правові, економічні й організаційні основи формування і реалізації пріоритетних напрямків у країні. Метою закону є законодавче забезпечення концентрації ресурсів на провідних напрямках науково-технологічного відновлення виробництва і сфери послуг у країні, забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній, конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах, збільшення експортного потенціалу держави, забезпечення виходу конкурентної наукоємної продукції на світовий ринок.
У Законі в Ст.7 визначено такі стратегічні пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні на період 2003-2013 років:
— модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології;
— машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії;
— нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації;
— вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій;
— високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості;
— транспортні системи: будівництво і реконструкція;
— охорона й оздоровлення людини та навколишнього середовища;
— розвиток інноваційної культури суспільства.
У Ст. 8. у кожному із стратегічних пріоритетів установлені середньострокові пріоритетні напрямки інноваційної діяльності загальнодержавного рівня на період до 2007 року.
При порівнянні українських середньострокових пріоритетних напрямків інноваційної діяльності загальнодержавного рівня з прийнятим у країнах ОЕСР поділом галузей за рівнем наукоємності, що розглядався вище, зазначимо, що в них включено продукцію високотехнологічних, середньо-високотехнологічних галузей та окремих середньо-низькотехнологічних галузей. На даний момент такий підхід створює можливості для підвищення рівня середньо-високотехнологічних галузей і розширення їхніх експортних можливостей за умови державної підтримки, хоча може і знизити акценти на високотехнологічні галузі й ускладнити статистичну оцінку структури національної промисловості відповідно до прийнятої в західних країнах.
На жаль, у розглянутому законі в цілому й у ряді середньострокових пріоритетних напрямків не приділено належної уваги питанням, пов'язаним з науковими дослідженнями, розробками й витратами на їх виконання, що, як відомо, випереджають організацію виробництва нової продукції в наукоємних галузях і сприяють їхньому розвитку[17, c. 6-7].
Найважливіше значення в інноваційному розвитку економіки країни, на наш погляд, матиме Закон України «Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій» №1676-IV від 9 квітня 2004 року. Метою Програми є забезпечення сприятливих умов для створення і розвитку наукоємних технологій і на цій основі широкомасштабна модернізація національної економіки. Програми повинна реалізовуватися в два етапи: перший етап (2005-2008 роки) — реалізація проектів з розробки наукоємних технологій, з орієнтованим обсягом фінансування 8755,6 млн.гривень, у тому числі виконання НДДКР — 2361,1 млн. гривень; другий етап до 2013 року — впровадження на підприємствах наукоємних технологій, розроблених у період першого етапу. У Програмі наведено визначення термінів високі наукоємні технології, високотехнологічна продукція і високотехнологічне виробництво.
Перераховані в Програмі завдання щодо реалізації проектів відповідають стратегічним пріоритетним напрямкам інноваційної діяльності у вищевказаному законі № 433-IV. Таким чином, Закон у цілому якісно розширює правову основу високих технологій, а Програма доповнює зміст середньострокових пріоритетних напрямків інноваційної діяльності загальнодержавного рівня, оскільки включає реалізацію проектів зі створення наукоємних технологій на основі наукових досліджень і розробок.
Очікується, що в результаті виконання Програми до 2013 року буде збільшено частку високотехнологічної продукції в експорті України до 20%, а також змінено структуру промислового комплексу за технологічними укладами, в якій обсяги п'ятого і шостого технологічних укладів відповідно становитимуть 12% і 3%.
Прийнятий Верховною Радою Закон щодо конкретної фінансової підтримки діяльності наукових організацій і підприємств за особливо пріоритетними напрямками свідчить про рішучий намір законодавців і держави вплинути на розвиток високих технологій і наукоємних галузей. Тому будемо сподіватися, що невизначеність у формулюванні щодо фінансування Програми за рахунок коштів державного бюджету й інших джерел фінансування, не заборонених законодавством, не позначиться на реальному інвестуванні Програми, яке, скажемо відверто, й так обмежене. Виконання Програми має бути погоджено з послідовною реалізацією методів стратегії інноваційного розвитку і формуванням Національної інноваційної системи України, з подальшим використанням відомих механізмів стимулювання та організаційно-фінансового забезпечення потреб науки та наукоємного виробництва[18, c. 28-29].
Зупинимося також і на проекті Закону України «Про державне регулювання діяльності в сфері трансферу технологій» (реєстр. №4008 Верховної Ради України від 29.01.2004). Головними цілями і завданнями, на думку його авторів, є «забезпечення розвитку національного промислового і науково-технічного потенціалу, його ефективне використання для рішення задач соціально-економічного розвитку держави і забезпечення технологічності виробництва вітчизняної продукції з урахуванням світового досвіду…», «вживання невідкладних заходів спрямованих на підвищення ефективності використання науково-технологічного й інтелектуального потенціалу» і «організація цивілізованого трансферу технологій», створених чи отриманих при використанні Держбюджету України. На жаль, у ньому не згадується як діюча правова основа «Державна концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України» (Постанова Верховної Ради України №916-XIV від 13 липня 1999 року) і розглянутий вище Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні».
Виконання положень проекту закону в першу чергу пов'язується з центральним органом виконавчої влади з питань наукової, науково-технічної інноваційної діяльності й інтелектуальної власності (Ст.6), що названий у документі «уповноваженим органом» (Ст.3), на який передбачається покласти багато відповідальних завдань. Коротко зупинимося лише на двох. Одне з них — це розвиток технологій і виробництва конкурентоспроможної продукції, стимулювання створення і використання високих технологій. Однак реалізовувати зазначене завдання в запропонованому вигляді немає необхідності, оскільки при цьому виникнуть перешкоди щодо виконання тих же завдань іншими центральними органами виконавчої влади. Можливо, необґрунтованість цих статей і стала причиною заперечень законодавців, оскільки відповідно до Постанови Верховної Ради України №1527-IV від 19 лютого 2004 року після першого читання цей проект Закону України був прийнятий за основу, за винятком статей 3 і 6. В результаті Комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки доручено його доробити і внести на розгляд Верховної Ради України в другому читанні.
Другим завданням уповноваженого органу є безпосередньо державне регулювання трансферу технологій, зокрема: трансфер технологій підприємствами України (Ст.10), державна експертиза технологій і їхніх об'єктів (Ст.12), державна реєстрація договорів про трансфер технологій (Ст. 13), механізм збору коштів, отриманих у результаті трансферу технологій, створених чи придбаних за рахунок Державного бюджету України за допомогою зарахування в спеціальний фонд Державного бюджету України та їхнє централізоване використання для винагороди авторам технологій та особам, що здійснюють трансфер, проведення патентно-кон'юнктурних, наукових, маркетингових досліджень, проведення конструкторських і проектних робіт і трансферу технологій тощо (Ст.19). У пояснювальній записці до проекту Закону України не наведено хоча б приблизних розрахунків, які свідчили б про які-небудь економічні результати введення запропонованого механізму трансферу технологій[23, c. 73-74].
Як видно із запропонованої авторами проекту Закону схемі управління, за державою, власне кажучи, закріплюються права на розроблені технології та їхні об'єкти, у тому числі й на інтелектуальну власність у цій сфері, створені за рахунок або із залученням коштів Державного бюджету, і створюються додаткові бюрократичні бар'єри на шляху комерціалізації високих технологій. У ній ігнорується такий могутній стимул, як можливість в умовах ринкової економіки юридичним і фізичним особам — власникам прав на результати науково-технічної діяльності — використовувати створені об'єкти промислової власності і технології за своїм розсудом і одержувати від цього відповідну матеріальну вигоду. її введення по суті призведе до попередньо діючої практики вилучення в науково-технічних організацій результатів проведених робіт, що виявила свою низьку ефективність у період адміністративно-командних методів господарювання.
У проекті Закону є новації і позитивного характеру. Це пропозиції щодо надання підприємствам, що випускають продукцію згідно з державним замовленням, державних гарантій у частині погашення кредитів комерційних банків при трансфері технологій (Ст.20) і пільг при оподатковуванні операцій, пов'язаних із трансфером технологій (Ст.20). Але вони не зможуть компенсувати недоліки, що виникнуть внаслідок впливу відчуження прав на результати науково-технічної діяльності.
Тому реалізація проекту Закону, на думку автора даної статті, має негативно вплинути не тільки на активність трансферу технологій і патентування винаходів, результати яких досить незначні, а й на процес розробки науково-технічних досягнень.
У проекті Закону ігнорується світова практика розвитих країн, зокрема досвід США 80-90 років XX століття. У той період законодавці і держава послідовно створили правову базу і практично реалізували інструментарій передачі прав на розроблені технології за рахунок Федерального бюджету (тобто платників податків) науковим організаціям-розробникам або будь-якому національному виробнику, а також створили механізми розвитку кооперації між науково-дослідним сектором і підприємницьким середовищем. Розроблені законодавчі акти стимулювали дослідницькі організації, вчених, підприємців до активної участі в технологічному обміні, в освоєнні нових технологій і створенні конкурентоспроможної продукції, сприяли створенню нових робочих місць. Держава при цьому одержує опосередкований прибуток за рахунок податків від розширення виробничої і науково-технічної діяльності. Завдяки реалізації децентралізованої моделі було переборено економічний спад, що намітився у США наприкінці 70-х років, пов'язаний з тим, що держава більше контролювала, а не стимулювала трансфер технологій[24, c. 63].
В Україні також необхідно на законодавчому рівні передати права на технології й інші результати інтелектуальної діяльності, виконані за участі Держбюджету, інститутам і організаціям-розробникам.
Суттєвим прорахунком влади є скорочення у 2002 році фінансування наукових досліджень і розробок за пріоритетними напрямками до 213,3 млн.грн. (приблизно на третину в порівнянні з 2001) і частки пріоритетних робіт у загальному обсязі фінансування НДДКР до 8,5% (у 2001 -13,4%). У кінцевому підсумку кількість НДДКР за пріоритетними напрямками науки і техніки скоротилася в порівнянні з 2001 роком більш ніж на третину і становила менше 6% загальної кількості робіт [14]. В результаті залишаються низькими фінансові витрати в розрахунку на одного зайнятого в науковій сфері. В Україні вони становлять приблизно 2 тис. дол. США (менше 12 тис.грн. у рік), тоді як у США — 195 тис. дол., у Японії —142 тис. дол., у Франції —174 тис. дол., у Росії — понад 10 тис. дол.
Незважаючи на складні економічні умови і зниження чисельності кадрового складу, науково-технічний потенціал в Україні на сьогодні залишається досить потужним. У 2003 році науковою і науково-технічною діяльністю займалося 1416 організацій, установ і підприємств; свою роль у високотехнологічній сфері повинні зіграти також інноваційні територіальні структури.
Українські вчені і фахівці продовжують займати провідні позиції у сферах, що належать до високих технологій. В останній період виграно кілька світових інноваційних тендерів, у тому числі в таких проектах, як створення космічного гамма-телескопа; за участі вчених інших країн отримано новий, другий за міцністю після алмаза матеріал; розроблено технології великогабаритних сапфірів; запропоновано нові принципи інтроскопи; розроблено технологію реанімації старих свердловин за допомогою вибуху спеціальної торпеди, що дозволяє повернути свердловину до життя зі збільшенням дебіту в два-три і навіть у п'ять разів; розроблено й освоєно виробництво елементів конструкцій атомних електростанцій; виконано десятки інноваційних проектів з високою продуктивністю технологій. Крім цього, створено багато видів імунобіологічних препаратів, унікальні технології електрозварювання для хірургії, здійснено новітні розробки антиретровірусних препаратів для лікування хворих на СНІД, є багато зрушень у сфері генних технологій, виконано розробки біосенсорів для аналізу і контролю в сферах охорони здоров'я і навколишнього середовища.
Серед прикладів успішного трансферу високих технологій вкажемо на організацію виробництва на авіазаводі в Ісфахані літака Іран-140 за українською ліцензією. Іранськими авіабудівниками виявлено інтерес до нового перспективного літака Ан-148. Відомі також великі досягнення вчених оборонно-промислового комплексу у сфері розвитку і впровадження високих технологій, що сьогодні визнані в усьому світі[16, c. 10-12].
Висновки
Таким чином, зазначимо, що незважаючи на зростання ВВП в останні кілька років, відставання України в технологічному відношенні від розвинутих країн стало помітнішим, ніж 12 років тому. Особливо постраждали високі технології та високонаукоємні галузі економіки. Для відновлення і підйому науково-технологічного та виробничого потенціалу цього сектору, який має стати ключовим в інноваційному розвитку економіки й основою технологічної безпеки України, необхідна реальна, цілеспрямована і тривала державна підтримка.
У числі заходів, що дозволили б підсилити пріоритетну роль високих технологій і наукоємних галузей, а також прискорити їхній внесок в інноваційний розвиток економіки, за результатами аналізу тем, що розглядалися у статті, рекомендуються такі:
1. Починаючи з 2005 року, важливо суттєво збільшувати бюджетне фінансування науки за пропозиціями науковців Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України та забезпечити фінансування науково-технічних проектів за напрямками відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій».
2. Внести доповнення до Закону України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», в яких відбити роль і значимість наукових досліджень і розробок, що передують організації виробництва нової продукції в наукоємних галузях, а також у цілому переробити зміст проекту Закону України «Про державне регулювання діяльності в сфері трансферу технологій» для того, щоб цей найважливіший законопроект дійсно сприяв активізації трансферу технологій в Україні.
3. Розробити державну програму організації технопарків, оскільки нинішні темпи їх створення не відповідають державним інтересам. Відповідно до реальних можливостей на 2006 рік запланувати функціонування не менш ніж 15 технопарків, у тому числі 2 технопарки на галузевій основі і 2 спеціалізованих технопарки з розробки програмного забезпечення та інформаційно-комунікаційних технологій, на 2007 рік — не менше 20 технопарків, на 2010 рік — не менш 30 технопарків. При формуванні інноваційних та інвестиційних проектів, запланованих для виконання в технопарках, у першу чергу надавати підтримку проектам, пов'язаним з високими технологіями і наукоємними галузями.
4. З метою об'єктивізації інформації в Україні про створення і використання високих технологій, про структурні зрушення в промисловості, а, отже, і для достовірного прийняття рішень з управління інноваційним розвитком національної економіки, доручити Держкомстату України за участі зацікавлених центральних органів виконавчої влади і НАН України розробити і впровадити з 2005-2006 років форми статистичної звітності за продукцією та товарами, що випускається, з урахуванням поділу галузей промисловості на групи, які використовуються в країнах ОЕСР (високотехнологічні, середньо-високотехнологічні, середньо-низькотехнологічні і низькотехнологічні галузі промисловості).
Список використаної літератури
1. Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій: Закон від 9 квітня 2004 року № 1676-IY/ Україна. Закон //Урядовий кур'єр. — 2004. — 7 травня. — C. 10
2. Бутузов В. Протидія злочинності у сфері високих технологій //Міліція України. — 2002. — № 9. — C. 20-21
3. Величко В. Зони нових і високих технологій у Китаї //Політика і час. — 2004. — № 2. — C. 49-54.
4. Глазков В. Високі технології і державна безпека //Безпека життєдіяльності. — 2004. — № 1. — C. 36-42
5. Денисюк В А. Дослідження активності патентування винаходів в Україні. Матеріали III Добровської конференції з наукознавства та історії науки (11-12 березня 2003). — К.: Фенікс, 2003. — С 139-145. — (Наука та наукознавство. — 2003. — №4. Додаток).
6. Денисюк В А. Розвиток інноваційних територіальних струк-тур як важливої складової української інновацйної системи //Економічний часопис—XXI. — 2003. — №7-8. — С 43-47.
7. Денисюк В А., Соловйов В.П. Факторы межгосударственного научно-технологического сотрудничества в инновационной стратегии развития экономики Украины //Наука та наукознавство. — 2001. —№4. —С. 3-15.
8. Денисюк В. Високі технології і високонаукоємні галузі — ключові напрями в інноваційному розвитку //Економіст. — 2004. — № 5. — C. 76-81
9. Денисюк В.А. Організаційно-економічні та правові механізми трансферу результатів інтелектуальної діяльності, отриманих за кошти державного бюджету //Проблеми науки. — 2002. — №10. — С 39-49.
10. Денисюк ВА. Про розвиток системи передачі (трансферу) технологій в Україні для підвищення економіки //Наука та наукознавство. — 1999 — №4. — 65-74.
11. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання/За ред. академіка НАН України В.М. Гейця. —Х.:Форт, 2000. — С.330-339.
12. Економічна оцінка державних пріоритетів технологічного розвитку /За ред. д-ра екон. наук Ю.М. Бажала. — К.: Ін-т екон. прогнозування НАН України, 2002. — 320с.
13. Жиляев И.Б. Эволюция современной научно-технической политики Украины//Проблеми науки. — 2004. — №4. — С. 2-6.
14. Журило В. Особливості розвитку ринку продуктів високих технологій/ В. Журило //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 2. — С.62-65.
15. Загальнодержавна комплексна програма розвитку високих наукоємних технологій //Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 32. — C. 1274-1277
16. Загальнодержавна комплексна програма розвитку високих наукоємних технологій //Офіційний вісник України. — 2004. — № 18. — C. 9-12
17. Іноваційний розвиток економіки та напрямки його приско-рення/За ред. д.е.н. В.П. Александрової.-К.: ІЕП НАН України, 2002. — С.4-19.
18. Лобанов Л. Ефект високих технологій: Інституту електрозварювання імені Є.П. Патона-70 років //Вісник Національної Академії наук України. — 2004. — № 9. — C. 28-35
19. Лукинов И., Мельник В. Перспективы экономического роста в Украине и проблема инноваций. Иновации и экономический рост. — М.: Наука, 2002. — С. 183-210.
20. Маліцький Б А. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики. — Київ, 2001.
21. Маліцький Б.А. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знаннєвого суспільства в Україні. — К.: Фенікс, 2004. —32с.
22. Наука и высокие технологии в России на рубеже третьего тысячелетия (социально-экономические аспекты развития)/ Авт.колл. В.Л.Макаров, А.Е. Варшавский. — М.: Наука, 2001. — С. 307-323.
23. Нгуєн Т. Зони високих технологій: світовий досвід та його використання у В'єтнамі/ Нгуєн Тхі Хань //Економіка України. — 2004. — № 1. — С.73-80
24. Розвиток ринку високих технологій в Україні: Круглий стіл/ В. Александрова //Економіст. — 2004. — № 5. — C. 63-66
25. Соловьев В.П. Инновационная деятельность как системный процесс в инновационной экономике. (Синергетические эффекты инновации). — Киев: Феникс, 2004. — 560 с.
26. Соснін О. Стратегічний напрям — розвиток високих технологій: Оптика та електроніка на сучасному етапі НТП //Вісник Національної Академії наук України. — 2002. — № 8. — C. 31-36