Підприємництво як суб´єкт ринкової економіки

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти підприємництва як суб’єкта ринкової економіки.

1.1. Підприємство як політекономічна категорія.

1.2. Сутність, функції і форми підприємства.

Розділ 2. Типи і види підприємств.

2.1. Основні класифікація типів та видів підприємств.

2.2. Класифікація підприємств за критерієм власності.

2.3. Суспільна форма приватних трудових та капіталістичних підприємств.

2.4. Класифікація підприємств за розмірами.

Розділ 3. Соціально-економічна характеристика підприємництва в Україні.

3.1. Роль і місце підприємництва в сучасній економіці.

3.2. Підприємництво в трансформаційній економіці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Вивчення сутності підприємницького феномена і змісту підприємницької діяльності вже кілька століть перебуває у центрі уваги економічної і соціологічної науки. Воно має не тільки тривалу, але й неоднозначну історію.

В умовах здійснення радикальних економічних реформ в Україні інтерес до історичної долі підприємництва, виявлення його ролі у новаторському економічному розвитку набуває не тільки академічного, а й практичного характеру. На жаль, актуальні функціонально-економічні, соціально-психологічні, соціокультурні аспекти підприємницької діяльності залишились поза марксистською теорією, що тривалий час панувала в нашій країні в усіх галузях знань, включаючи радянську економіку.

Актуальність теми. В процесі ринкової трансформації економіки України суттєве значення має системна мобілізація якісно нових джерел підвищення її ефективності як базової умови формування соціально орієнтованої економічної системи. Вирішується ця стратегічна проблема, головним чином, через становлення і розвиток принципово нових для нас економічних відносин, серед яких конституююча роль належить підприємництву. Воно є одним із чільних факторів реструктуризації економіки з метою підвищення її ефективності на основі активізації інноваційних процесів, формування конкурентного середовища і як результат – динамічного насичення ринку товарами і послугами.

Актуальність дослідження підприємницького феномена обумовлена перш за все значенням і характером функціонування його сучасного специфічного різновиду — інноваційного підприємництва. Нині вирішальним стає розробка, виробництво і масове комерційне освоєння високотехнологічної та наукомісткої продукції, використання нововведень для утримання та нарощування конкурентних переваг на ринку. Становлення і розвиток підприємництва – необхідна умова забезпечення інноваційних процесів ресурсами, що призводить до структурних зрушень і якісних змін в системі ринкових відносин та фінансових механізмів.

Інновації спонукають підприємця до активізації ініціативної діяльності в усіх сферах життєдіяльності суспільства, і в першу чергу там, де народжуються і матеріалізуються нові ідеї. Водночас саме інновації виступають своєрідним “генератором” підприємництва, створюють “поле” для втілення нових підприємницьких ідей. У своєму органічному поєднанні підприємництво та інновації створюють особливий новаторський процес формування нових продуктів, технологій, посилення соціогуманітарної спрямованості всієї сфери виробництва. Загальний ефект від підприємницької діяльності полягає в наданні економічній системі більшого динамізму та знаходженні раціональних шляхів задоволення суспільних потреб, більш повному використанні як інтелектуального, так і всього і ресурсного потенціалу суспільства.

Отже, успіхи ринкових реформ значною мірою визначаються саме станом і характером функціонування підприємництва, а саме — його масштабністю і результативністю. Все це актуалізує дослідження проблем становлення, функціонування та розвитку підприємництва особливо в транзитивній економічній системі, як у теоретичному, так і практичному аспектах.

Широкe відображення різні аспекти проблеми відродження і розвитку підприємництва, його сучасного розуміння змісту та врегулювання відносин між державою і бізнесом за умов ринкової трансформації знайшли в працях відомих українських вчених Л.Безчасного, З.Варналія, Л.Воротіної, А.Гальчинського, В.Геєця, Ю.Єханурова, П.Єщенка, М.Долішнього, Б.Кваснюка, Т.Ковальчука, І.Лукінова, С.Мочерного, Ю.Пахомова, В.Сизоненка, І.Сороки, А.Чухна, А.Шегди. Деякі аспекти підприємництва у своїх наукових дослідженнях також розглядають О.Бєляєв, Ю.Ніколенко, В.Рибалкін, В.Савчук, О.Турчинов, А.Філіпенко, В.Черняк та інші. Серед зарубіжних фахівців, що розглядають означену проблему, відомі В.Агеєв, А.Бальцерович, А.Бузгалін, І.Герчикова, А.Динкін, Я.Корнаї, Е.Краснікова, В.Радаєв, В.Савченко, Ф.Шамхалов.

Незважаючи на значну кількість опублікованих наукових праць, чимало теоретико-методологічних аспектів проблеми все ще залишаються дискусійними і такими, що потребують більш глибоких досліджень. Це зумовило вибір теми дослідження та його структуру.

Головною метою роботиє теоретико-методологічне дослідження відносин підприємництва та виявлення їх особливостей становлення, функціонування та розвитку в умовах трансформаційної економіки.

Відповідно до поставленої мети визначені такі завдання:

— з’ясувати структуру відносин підприємництва та проаналізувати взаємодію між її елементами;

— виявити і узагальнити особливості та суперечності становлення підприємництва в умовах ринкової трансформації адміністративно-командної економіки;

— визначити основні теоретичні положення щодо ролі підприємництва в трансформаційній економічній системі;

— дослідити механізм регулювання підприємницької діяльності у взаємодії його складових на етапі ринкової трансформації;

— обґрунтувати основні напрями державної підтримки підприємництва з врахуванням національної специфіки.

Об’єкт дослідження– економічна система України в умовах трансформації адміністративно-командної економіки у ринкову.

Предмет дослідження– відносини підприємництва та їх місце в структурі транзитивної економічної системи.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти підприємництва як суб’єкта ринкової економіки

1.1. Підприємство як політекономічна категорія

Внаслідок суспільного поділу праці народне господарство будь-якої країни, як уже зазначалося, поділяється на окремі сфери (наприклад, сфера матеріального і нематеріального виробництва) і галузі. Кількість галузей залежить від рівня розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці.

Кожна сфера чи галузь, у свою чергу, складається з великої кількості підприємств. Якщо розглядати підприємство у загальноекономічному контексті, здебільшого з погляду позитивної економічної теорії, то воно є основною ланкою народного господарства, самостійним суб'єктом, який здійснює науково-дослідну та конструкторську діяльність, забезпечує планомірно організоване виробництво товарів і послуг, займається їх реалізацією (тобто комерційною діяльністю, в яку входить також купівля необхідних для безпосереднього виробництва матеріалів, сировини, комплектуючих тощо) з метою привласнення доходу. Така загальноекономічна характеристика підприємств не зачіпає типу пануючого суспільного способу виробництва, передусім, відносин економічної власності, а тому відображає, здебільшого, речовий зміст даної категорії. З цього випливає, що для політекономічного визначення сутності підприємства необхідно з'ясувати його суспільну (соціально-економічну) форму, втілену у відносинах економічної власності (на засоби виробництва, робочу силу, необхідний і додатковий продукти, створювані на підприємствах товари і надані послуги), передусім, на відносини власності на засоби виробництва та спосіб їх соціально-економічного поєднання з робочою силою.

Такий політико-економічний аналіз ускладнюється тим, що на рівні підприємства (на мікрорівні) формуються не лише відносини економічної власності, але й техніко-економічні (відносини спеціалізації, концентрації виробництва, кооперації праці та ін.) та організаційно-економічні відносини (маркетинг, менеджмент, обмін досвідом та ін.), у яких теж є окремі сторони економічної власності. Так, залежно від технологічного процесу виробництва, розміру підприємства на ньому функціонують основні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Розглянемо, насамперед, відносини економічної власності на підприємствах капіталістичного типу, абстрагуючись від тих сторін цих відносин, які властиві техніко-економічним та організаційно-економічним відносинам[1].

Як зазначалося в одній із попередніх тем, засоби виробництва за умов капіталістичного способу виробництва набувають соціально-економічної форми капіталу, робоча сила перетворюється на товар, а безпосередні працівники як власники робочої сили стають найманими працівниками. Власниками засобів виробництва є капіталісти.

Якщо розглядати капіталістичне підприємство з погляду вимог принципу суперечності, передусім, у специфічній формі боротьби між речовим змістом і суспільною формою (як найважливіші сторони суспільного способу виробництва), то на ньому зосереджена, з одного боку, певна сукупність продуктивних сил (засоби праці, певна кількість працівників, сировина і матеріали тощо), а з другого — з приводу привласнення цих об'єктів, створених працівниками результатів праці, а також у самому процесі праці між капіталістами і найманими працівниками виникають відносини економічної власності (привласнення) у всіх сферах суспільного відтворення.

У самому процесі праці речовим змістом економічної власності є вилучення працівниками корисних властивостей із речовини природи (з тонни корисних копалин виготовляється продукції лише на один долар), а отже, привласнення предметів природи, здебільшого трудовими колективами. Суспільною формою цього процесу є тривалість робочого дня, впродовж якого створюється необхідний і додатковий продукт, їх співвідношення між собою, інтенсивність праці, контроль над процесом праці з боку капіталіста або представника капіталу тощо.

На сучасних великих монополістичних, у т. ч. олігополістичних, підприємствах працює значна частина науковців, винахідників, конструкторів, інженерів, дизайнерів, лаборантів, а отже, здійснюється науково-дослідницька та конструкторська діяльність. Речовим змістом відносин економічної власності у процесі такої діяльності є пошук нових корисних властивостей у створених ними нових взірцях досконаліших виробів. Така діяльність також підпорядковується інтересам капіталу, тому суспільною формою цього процесу є, передусім, безоплатне привласнення частини інтелектуальної творчої праці, що виражається у сфері безпосереднього виробництва у тривалості робочого дня, інтенсивності розумової праці та інших категоріях[2].

Важливою складовою сукупного працівника на сучасному підприємстві є управлінський персонал (передусім, спеціалісти з планування, організації виробництва тощо), працівники відділу постачання і збуту, які займаються комерційною діяльністю. Речовим змістом відносин економічної власності у процесі такої діяльності є, з одного боку, сам процес планування та організації ефективнішого розвитку капіталістичної власності на мікрорівні у всіх сферах суспільного відтворення, насамперед у безпосередньому виробництві, а з другого — доведення корисних властивостей товарів до споживачів (працівники підрозділу, які займаються постачанням, разом із працівниками транспортного підрозділу). Суспільною формою цього процесу є контроль (прямий і опосередкований) за процесом праці з боку управлінського персоналу від імені капіталіста, встановлення вищих норм виробітку, формування досконаліших умов та стимулів праці, що сприяють підвищенню ступеня експлуатації найманої праці тощо.

У сфері обміну такі відносини встановлюються з приводу оплати робочої сили (у т. ч. праці), вдосконалення форм і систем заробітної плати; у сфері розподілу — щодо розподілу робочої сили та засобів виробництва у межах одиничного поділу праці, перерозподілу заробітної плати відповідно до різних елементів вартості робочої сили (наприклад, виплати частини заробітної плати у формі премій за економію сировини, електроенергії, на відпустку тощо).

Отже, між різними ланками сукупного працівника на капіталістичному підприємстві й капіталістом, що функціонує, (або його представниками — передусім, вищими управляючими) формується певна сукупність виробничих відносин (точніше, відносин економічної власності) у різних сферах суспільного відтворення. Виходячи з вищесказаного, сутність капіталістичного підприємства в політекономінному аспекті коротко можна визначити як систему відносин економічної власності між найманими працівниками і капіталістом з приводу привласнення певної сукупності продуктивних сил (зокрема, засобів виробництва, робочої сили) та їх використання для виробництва додаткової вартості, а також привласнення результатів праці у процесі різних видів діяльності підприємства (науково-дослідницької, власне виробничої, комерційної, управлінської тощо).

Відносин економічної власності між працівниками немає лише на тих приватних підприємствах, що не наймають робочої сили. Але вони формуються у процесі взаємодії даного підприємства з іншими підприємствами, передусім, через техніко-економічні відносини. Такі елементи відносин економічної власності (пов'язані з техніко-економічними відносинами) формуються, передусім, у процесі пошуку надійних постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, витрат на інформацію про них, укладання договорів тощо, які отримали назву трансакційних витрат. Відтак відносини економічної власності розвиваються у процесі купівлі предметів праці, комплектуючих виробів, а також комбінування виробництва, поглиблення одиничного поділу праці на національній та інтернаціональній основі та ін.[3]

Відносини економічної власності у процесі розвитку організаційно-економічних відносин формуються у сфері менеджменту (відносин між різними ланками управляючих, управляючими і капіталістом — з одного боку, управляючими вищої і середньої ланок (що належать до різних груп класу капіталістів) і найманими працівниками, з другого), під час маркетингової діяльності (де також працюють, здебільшого, наймані працівники), зокрема, плати за рекламу та ін.

Таким чином, у межах окремого підприємства і у процесі його взаємодії з іншими суб'єктами господарювання (у т. ч. кредитно-фінансовими підприємствами) формується складна підсистема відносин економічної власності, що доповнюється під час взаєморозрахунків із державою (з виплати різних видів податків, отримання субсидій, пільг тощо), керівними органами (міністерством, об'єднанням). З урахуванням цього капіталістичне підприємство як політекономічна категорія у розгорнутому вигляді — це складна підсистема відносин економічної власності, що формується і розвивається між найманими працівниками і капіталістами (або представниками капіталу) всередині підприємства, між власниками даного підприємства та суб'єктами інших підприємств і державою з приводу привласнення продуктивних сил (умов праці), їх використання як засобу привласнення результатів неоплаченої праці у різних сферах суспільного відтворення[4].

1.2. Сутність, функції і форми підприємства

Підприємство— первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами.

Підприємство виконує такі функції: організаційну — забезпечення виробництва товарів і послуг, їх реалізації; відтворювальну— інвестування капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів; соціальну — задоволення су-спільних потреб споживачів, надання засобів існування длянайманих робітників. Підприємство необхідно розглядати з двох боків: 1) організаційно-технічного — як певну єдність технічного комплексу (системи машин) і сукупного робітника; 2) соціально-економічного — як суб’єкт виробничих відносин і певну сукупність цих відносин, характер яких визначається власністю на засоби виробництва[5].

Оскільки у власності як соціологічній категорії виділяють після економічного ще й юридичний аспект, то ознаками підприємства як юридичної особи є наявність у нього свого статусу, балансу доходів і витрат, рахунка в банку і права укладати договори з іншими юридичними особами. Суб'єктами відносин юридичної власності є саме підприємство як юридична особа, його працівники. Як юридична особа підприємство має свою назву, під якою виконує свої обов'язки, відчужує майно тощо. Трьома вузловими категоріями юридичної власності, які повніше розкривають цей аспект діяльності підприємства, є володіння, розпорядження і користування, які, відтак, конкретизуються в окремих пучках власності.

Підприємства слід відрізняти від фірм, компаній. Фірма переважно складається з декількох підприємств (кожне з яких виготовляє один вид продукції виробництва), тобто є багатопрофільною, вкладає інвестиції в різні галузі, більша за розмірами. Це забезпечує їй більшу стійкість у період несприятливої економічної кон'юнктури. Коли фірма складається з одного підприємства, ці поняття тотожні. У західній економічній літературі підприємство називають фірмою. Причиною виникнення фірм американський економіст Р. Коуз називав необхідність зменшення трансакційних витрат, Ф. Найт (США) — результат мінімізації ризику та невизначеності, проте ці причини є похідними щодо зумовленості появи фірм розвитком продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, передусім, в одиничній формі (спеціалізації, кооперації), з одного боку, та необхідності концентрації на цій основі капіталу, — з другого, з метою привласнення більшої маси прибутку.

На нижчій стадії розвитку капіталізму підприємство було суб'єктом ринкової економіки, тобто економіки, в якій ринковий механізм регулювання (через коливання попиту і пропозиції, конкуренцію, кризи тощо, але без активної широкомасштабної регулюючої ролі держави) забезпечував розширене відтворення економічної системи. Такої економіки нині немає в жодній розвиненій країні світу. З боку відносин економічної власності така економіка у західній економічній літературі отримала назву змішаної, тобто економіки, в якій оптимально поєднуються різні типи (приватна, колективна та державна і навіть наддержавна власність) та форми власності, що розвиваються в межах окремих типів[6].

Залежно від цього у більшості країн світу функціонують і розвиваються відповідні типи та види підприємств.

Розділ 2. Типи і види підприємств

2.1. Основні класифікація типів та видів підприємств

На підприємствах, як зазначалося, відбувається соціально-економічне поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва, причому від характеру такого поєднання значною мірою залежить тип підприємства.

Відповідно до цього критерію в Україні та багатьох інших країнах функціонують такі основні види підприємств:

1. Державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно, розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

2. Колективні трудові — засновані на власності трудового колективу, їх поділяють на колективні трудові підприємства (народні підприємства), кооперативні, підприємства громадських організацій тощо.

3. Приватнокапіталістичні — засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу.

4. Колективні (або акціонерні) капіталістичні підприємства — за-сновані на власності декількох власників капіталу, які наймають робочу силу.

5. Індивідуальні — засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці.

6. Сімейні — засновані на праці однієї сім'ї.

7. Спільні (або змішані) — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу, майже 90 % таких підприємств у розвинених країнах світу — підприємства з обмеженою відповідальністю.

Співвідношення між основними видами підприємств, насамперед, між державними і недержавними, змінюється у процесі еволюції економічної системи, конкретної соціально-економічної ситуації в суспільстві.

Особливою формою підприємства є кооперативи, які в більшості країн створюються не для отримання прибутків, а для надання допомоги членам кооперативу[7].

Відповідно до трьох типів економічних підприємств (приватних, колективних і державних) у чинному законодавстві України (зокрема у Законі про власність) виділяють право приватної власності, право колективної власності і право державної власності.

У західній економічній літературі за критерієм власності розрізняють лише приватні та державні (або публічні) підприємства. Такий підхід, по-перше, означає ігнорування проміжних форм, ланок між цими типами власності, заперечення реального плюралізму форм власності. По-друге, позаісторичний підхід до проблеми, сповідування одного з економічних стереотипів минулого, оскільки називаються лише типи власності, що існували до кінця XIX ст., до масового виникнення акціонерних компаній, а в наступний період — й інших колективних форм власності. По-третє, ігнорування окремого, відносно самостійного типу економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючого (якщо ігнорується колективна власність, то ігноруються й колективні інтереси).

Незважаючи на констатацію трьох типів права власності у законодавстві України, в економічній літературі поширена точка зору про наявність лише приватних і державних підприємств. Такий підхід ігнорує вимоги діалектики та базується на догмах західної економічної теорії.

2.2. Класифікація підприємств за критерієм власності

Оскільки історично першою і панівною формою розвитку продуктивних сил капіталізму була індивідуальна (приватна) капіталістична форма власності, що діалектично заперечила приватну трудову власність і ці дві форми приватної власності існують і за сучасних умов у розвинених країнах світу, з'ясуємо їхній політекономічний зміст.

Приватні підприємства — тип підприємств, на яких суб'єктом є одна фізична особа, що самостійно управляє всіма стадіями виробничої та комерційної діяльності, економічними відносинами на підприємстві й несе повну відповідальність за зобов'язання фірми перед іншими підприємствами та кредиторами і привласнює всю величину необхідного і додаткового доходу.

У політекономінному аспекті приватне підприємство є таким типом підприємства, на якому процес управління власністю зосереджено у руках окремої особи, яка привласнює результат або власної, або чужої та власної праці. З правової точки зору така особа є юридичною і несе повну відповідальність за свої зобов'язання перед іншими юридичними і фізичними особами[8]. Двома основними різновидами приватного підприємства є приватні трудові та приватні капіталістичні. Приватні трудові підприємства — це вид підприємства, в якому одна фізична особа є водночас і власником, і працівником (до процесу праці можуть долучатися члени її сім'ї), без залучення найманої робочої сили. Приватні капіталістичні підприємства базуються на праці найманих працівників, а контроль над процесом праці й управління власністю здійснюється функціонуючим капіталістом. Формою економічної реалізації приватнокапіталістичної власності на такому підприємстві є привласнення додаткової вартості у вигляді підприємницького доходу. Інша частина додаткової вартості сплачується підприємцем за кредити у формі відсотка, вилучається державою у формі податків тощо.

Проміжною ланкою між приватним трудовим і приватним капіталістичним підприємством є приватне підприємство, на якому власник займається одночасно і фізичною працею, і наймає певну кількість найманої робочої сили, але створеного при цьому додаткового продукту недостатньо, щоб забезпечили процес розширеного відтворення на такому підприємстві, а також якісне відтворення робочої сили власника-підприємця[9].

Приватному трудовому підприємству властива соціально-економічна єдність безпосередніх виробників і засобів виробництва, а отже — праці і власності, яка базується, здебільшого, на їхній техніко-економічній єдності (тобто на відсутності або незначному відчуженні безпосереднього працівника від процесу праці, передбачає наявність змістовної праці). Такою за сучасних умов є праця ремісника, фермера, конструктора, вченого-дослідника, винахідника та ін. Найбільшого поширення приватні підприємства у розвинених країнах світу набули у сільському і лісовому господарстві, будівництві, сфері послуг (торгівлі, громадському харчуванні, заготівлі та збуту).

Так, у країнах ЄС майже 35 % приватних підприємств функціонує у сфері торгівлі, близько 20 % — у сфері послуг. У США наприкінці 90-х pp. близько 60 % фермерських господарств обходилися без робочої сили. В Україні на початку 2001 р. фермерських господарствах нараховувалося близько 70 тис. працівників (в середньому близько 2 працівників на одну ферму).

Загалом, приватні підприємства мобільніші в управлінні, у переорієнтації на випуск тих товарів і послуг, на створення нових взірців продукції, на які є попит динамічної ринкової кон'юнктури, завдяки їм з'явилося близько 24 % нових винаходів у післявоєнний період, у повнішому використанні різноманітних ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових та ін.), в оперативному їх створенні, чому сприяє необхідність значно менших сум початкового капіталу, економії на великих рекламних та інших маркетингових витратах, у швидкому переоснащенні на створення нових зразків продукції, в економії на управлінських витратах та ін. В організаційно-правовому аспекті переваги приватних підприємств полягають у тому, що рішення ухвалюються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати свої дії з іншими особами. Водночас недоліками приватних підприємств у цьому контексті є те, що ризик діяльності лягає на самого власника, відповідальність перед кредиторами він несе всім своїм майном.

Водночас на приватних підприємствах капіталістичного типу існує вищий ступінь експлуатації найманої праці або самоексплуатаци на приватних трудових підприємствах (щоб вижити, вони мають подовжувати тривалість робочого дня, підвищувати інтенсивність праці, зменшувати заробітну плату, скорочувати тривалість оплачуваних відпусток), економити на техніці безпеки, умовах праці. Крім того, вони не спроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, передовіші форми та методи організації виробництва, постійно і на належному рівні підвищувати власну кваліфікацію і кваліфікацію найманих працівників, не спроможні впливати на рівень цін[10].

Наймані працівники на приватних підприємствах капіталістичного типу меншою мірою захищені соціально, відносини менеджменту мають авторитарніший характер (наприклад, у ФРН конституційно закріплено паритетну участь трудящих у наглядових радах з кількістю працюючих понад 1000 осіб, тобто на великих підприємствах, що посилює на них процес демократизації управління). Для приватних підприємств важче отримати кредити, у випадку їх отримання — кредити дорожчі[11].

В Україні до таких труднощів додалися запровадження наприкінці 90-х pp. складної і заплутаної системи обліку та оподаткування, брак обігових коштів, посилення адміністративного тиску (так, у 1998 р. суб'єкти підприємницької діяльності перевіряли понад 70 разів на рік, а на таку перевірку мало право 28 організацій; щоб збудувати новий завод майбутній підприємець мав зібрати 74 підписи в різних інстанціях), власників таких підприємств переслідував рекет, постійно розширювались види діяльності, які вимагали ліцензування, що змушувало приватні підприємства вдосконалювати систему підкупу державних чиновників, а також зростання цін і тарифів на енергоносії, паливно-мастильні матеріали, транспортні послуги та ін. На відміну від України, у США, наприклад, податкова служба перевіряє лише 5 % платників податків.

Для розвинених країн світу, а також для України характерним для власників приватних підприємств є брак управлінського досвіду, нестача інформації, негативний вплив монополістичних об'єднань та ін., що зумовлює найвищий рівень банкрутств таких підприємств. Доходи переважної більшості власників приватних трудових підприємств у розвинених країнах світу були у 90-х pp. XX ст. нижчими від заробітної плати кваліфікованих найманих працівників. Найдоцільніше створювати приватні підприємства для виробництва невеликих партій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелектуальної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, інших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Приватні підприємства кількісно переважають у більшості розвинених країн та державах постсоціалістичного типу, але їхня частка у валовій виручці поступово знижується: у 1947 р. питома вага приватних підприємств у її привласненні становила 20 %, партнерств — 11%, корпорацій — 69 %; у 1972 р. — відповідно 10,8 %, 4,1 % і 85,1 %; у 1996 р. — відповідно 5,0 %, 6,2 % і 86,7 %. Це значною мірою зумовлене тим, що частина створеної на приватних трудових підприємствах вартості, а на приватних капіталістичних підприємствах — додаткової вартості через механізм цін, контрактно-субпідрядну систему (приватні підприємства виготовляють на замовлення великих монополій окремі деталі до складних видів продукції, є експериментаторами виготовлених взірців нової техніки, а ціни на такі деталі і надані послуги знижуються великими компаніями, контролюється якість продукції тощо) привласнюється великими корпораціями[12].

Внаслідок цього відбувається трансформація вартості як категорії простого товарного виробництва (якщо йдеться про механізм ціноутворення в межах дрібнотоварного сектору економіки), в її розвиненішу форму — монопольну ціну виробництва, з одного боку, а ціни виробництва як категорії капіталістичного товарного виробництва на нижчій стадії його розвитку — в аналогічну розвинену форму, властиву товарному виробництву на вищій стадії капіталізму, тобто в монопольну ціну виробництва, з другого боку.

Двома антиподами монопольної ціни виробництва, як зазначалось, є монопольно високі та монопольно низькі ціни. Деякою аналогією монопольно низьких цін є трансфертні ціни — ціни (або розцінки), що встановлюються між материнською компанією та її численними філіалами, дочірніми підприємствами щодо напівфабрикатів, сировини, послуг, готових товарів, а також послуг, у т. ч. ліцензійних платежів, відсотків за кредит, управлінських послуг тощо. Трансфертні ціни за своєю організаційною формою є, водночас, більш планомірними.

Матеріально-речовим змістом приватних трудових підприємств є процес індивідуальної або сімейної праці з використанням відносно простих знарядь праці, технологій за майже повної відсутності одиничного поділу праці. Наприклад, у сільському господарстві України значна частина фермерських господарств за рівнем своєї технічної оснащеності відстає від селянських господарств за умов феодального способу виробництва. Водночас частина приватних трудових підприємств вступає в певні техніко-економічні зв'язки і відносини з великими і середніми підприємствами в межах часткового поділу праці (через контрактно-субпідрядні стосунки). Крім того, певна кількість цих підприємств залучається до таких відносин через механізм виконання державних замовлень (згідно з чинним законодавством великі монополії США при виконанні таких замовлень зобов'язані залучати до їх реалізації певну частину приватних підприємств)[13].

2.3. Суспільна форма приватних трудових та капіталістичних підприємств

Суспільна форма приватних трудових підприємств формується внаслідок встановлення цін на виготовлені ними товари і послуги, їх реалізацію, отримання кредитів і плати за них, сплати податків до державного бюджету, плати за лізинг, встановлення соціально-економічної єдності між безпосередніми виробниками і засобами виробництва тощо.

Матеріально-речовим змістом сучасних приватних капіталістичних підприємств є процес колективної праці найманих працівників із використанням певної системи машин та автоматизованої техніки (отже, базується на машинній та частково автоматизованій праці) з певною мірою розвиненим одиничним поділом праці, наявністю сталих відносин спеціалізації, кооперації з підприємствами монополізованого та немонополізованого секторів економіки, незначним рівнем концентрації виробництва та ін.

Суспільною формою приватних капіталістичних підприємств є підсистема відносин економічної власності між власниками засобів виробництва і найманими працівниками, з одного боку, приватними підприємствами даного типу та іншими юридичними особами щодо цін на товари і послуги, які вони реалізують на національному та інтернаціональному ринках, плати за кредити, при сплаті податків та ін., з другого боку.

Роль домінуючої суспільної форми приватні капіталістичні підприємства виконували впродовж понад 3,5 століть (від початку XVI до 60-х років XIX ст.), після чого впродовж майже чотирьох десятиліть відбувався їх перехід у колективні капіталістичні підприємства акціонерного типу. Останні, водночас, діалектично заперечили попередній тип (тобто не усунули їх, а підпорядкували своєму впливу та інтересам).

Колективні підприємства — підприємства, що створюються і розвиваються у різних сферах та галузях економіки, на яких переважно колективному характеру праці відповідає колективний тип привласнення засобів виробництва та результатів праці. На відміну від колективних підприємств, на приватних підприємствах праця може мати як індивідуальний (на приватних трудових), так і колективний (на малих та частині середніх капіталістичних підприємств, що не належать до акціонерних компаній) характер, але процес привласнення є приватним (засоби виробництва і створений додатковий продукт привласнюється окремими особами)[14].

Розрізняють трудові колективні підприємства і групові (асоційовані) капіталістичні колективні підприємства. На трудових колективних підприємствах нема соціально-економічної відособленості безпосередніх працівників від засобів виробництва, долається антагонізм між працею і власністю, між працею та управлінням власністю, а колективному характеру виробництва відповідає колективний тип формування та розвитку власності на засоби виробництва та його результати.

Водночас привласнення необхідного продукту на таких підприємствах має індивідуально-колективний характер: індивідуальний, оскільки величина заробітної плати залежить від рівня кваліфікації працівника, його трудового стажу, результативності його праці тощо; колективний, оскільки загальний обсяг необхідного продукту значною мірою залежить від результатів колективної праці, колективного характеру власності (так, перехід підприємств до рук трудових колективів у США призводить до автоматичного зростання продуктивності праці на 15— 20 %), від колективного за змістом розподілу заробітної плати (як це має місце в автономних бригадах, наприклад, на заводах шведської автомобільної компанії "Вольво") та інших чинників.

Власність на засоби виробництва на трудових колективних підприємствах перестає виступати у формі капіталу, а отже, засобу безоплатного привласнення чужої праці, набуває характеру народних фондів, внаслідок чого процес соціально-економічного поєднання особистісних і речових чинників не набуває антагоністичної природи (але не перестає бути при цьому суперечливим). Все це зумовлює істотну зміну основної мети діяльності колективних трудових підприємств: замість виробництва додаткової вартості та її привласнення капіталістом у формі прибутку такою метою стає виробництво максимального доходу і привласнення якнайбільшої частки такого доходу на кожного працівника[15].

На колективних капіталістичних підприємствах поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва відбувається на антагоністичній основі, оскільки, будучи позбавленими власності на матеріально-речові фактори виробництва (за сучасних умов — не лише власності на засоби праці і предмети праці, але й засоби існування, інформаційні ресурси, а значна частина трудового персоналу — і права на працю), вони змушені продавати свою робочу силу, внаслідок чого перетворюються на найманих працівників, а засоби виробництва набувають форми капіталу. На таких підприємствах формуються протилежні за своїм соціально-економічним змістом інтереси, з одного боку, власників капіталу (який виступає у формі цінних паперів, передусім, контрольного пакета акцій, грошових коштів, важелів економічної влади тощо), з другого — переважної кількості найманих працівників, які є власниками своєї робочої сили.

Основною метою діяльності власників капіталу є виробництво додаткової вартості (шляхом підвищення інтенсивності праці, подовження тривалості робочого дня для однієї частини найманих працівників та скорочення для іншої, впровадження новітніх форм і методів організації праці та ін. засобів) та її привласнення у формі максимальних прибутків (для колективних підприємств немонополізованого сектору — у формі середнього прибутку, монополізованого — у формі монопольно високих прибутків). Для найманих працівників основною метою є привласнення максимальної величини необхідного продукту у формі заробітної плати, а також певна реалізація власних сутнісних сил у процесі праці (виявом чого, наприклад, у США є добровільне звільнення щорічно майже 10 млн працівників у пошуках змістовної праці).

Водночас внаслідок певного посилення часткової демократизації акціонерної капіталістичної власності протягом останніх десятиріч в окремих розвинених країнах світу відбувається деяке поєднання та узгодження протилежних економічних інтересів у межах колективного капіталістичного підприємства. З погляду специфіки дії законів діалектики таке поєднання пояснюється, насамперед, тим, що в законі єдності і боротьби суперечностей посилюється тривалість і значущість фази єдності і, відповідно, послаблюється тривалість і роль фази боротьби. Так, у Швеції відносини між найманими працівниками і підприємцями отримали назву кооперативних, що передбачає взаємні поступки один одному: робочий рух не претендує на широкомасштабну націоналізацію (у недержавному секторі зайнято 35 % працівників), а клас підприємців зорієнтований на широкий розвиток суспільних фондів споживання (звідки отримує доходи 65 % економічно активного населення) та інші процеси соціалізації. Наслідком цього навіть в інших розвинених країнах світу є послаблення (залежно від глибини демократизації капіталу) антагоністичної форми соціально-економічного поєднання найманих працівників із засобами виробництва[16].

Найзагальнішими причинами виникнення колективних підприємств є процес переростання продуктивними силами меж індивідуальної власності, загострення суперечності між колективним характером праці та приватним привласненням її результатів. Для колективних трудових підприємств такими причинами є загострення суперечностей між працею і капіталом, між рівнем розвитку основної продуктивної сили (організаційним, загальноосвітнім, професійним, культурним, ідеологічним, духовним, психологічним тощо) та неможливістю його реалізації в межах різних видів приватних та колективних форм капіталістичних підприємств, вимогами дії закону єдності праці і власності та ін.

Основними формами трудових колективних підприємств є народні підприємства, народні банки, кооперативні підприємства; формами колективних капіталістичних підприємств — акціонерні компанії капіталістичного типу (закриті та відкриті), а також державні підприємства та змішані — з участю держави та акціонерних капіталістичних компаній.

Залежно від типу колективних підприємств, рівня концентрації на ньому особистісних і матеріально-речових факторів виробництва, складності створюваних товарів і послуг, розвитку технологічного способу виробництва тощо, на таких підприємствах зосереджується неоднаковий матеріально-речовий зміст та його структура. Основними елементами цього змісту є засоби виробництва з неоднаковим співвідношенням активної та пасивної частини основних фондів, наукові лабораторії, інститути, патенти, ліцензії, грошові кошти, цінні папери, кількість зайнятих із відповідним рівнем освіти, кваліфікації тощо. Такі підприємства встановлюють відносини спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва з різною кількістю інших підприємств, що формує їхню техніко-економічну форму.

Значно більші розбіжності існують між колективними підприємствами з погляду суспільної форми, тобто відносин економічної власності між різними суб'єктами щодо привласнення різноманітних об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні).

Так, на трудових колективних підприємствах відбувається органічне поєднання безпосередніх працівників і власників. Проте вони можуть висувати зі свого середовища керівників, менеджерів різних ланок (нижчої, вищої та середньої), які на громадських засадах або за винагороду здійснюють управління підприємством. Крім того, досвідчений управлінський персонал може залучатись трудовим колективом зі сторони лише за винагороду. Характерними рисами відносин економічної власності на цих підприємствах є еквівалентний обмін діяльністю, співробітництво, взаємодопомога, взаємовиручка тощо.

На колективних капіталістичних підприємствах має місце соціально-економічна відокремленість безпосередніх працівників від засобів виробництва, праці від власності, внаслідок чого відносини між власниками капіталу та найманими працівниками характеризуються підпорядкованістю найманої праці колективному капіталу в особі капіталіста-підприємця або капіталіста-рантьє, вищих та частково середніх менеджерів, процесом відчуження найманих працівників від управління виробництвом і власністю, відчуженістю більшої частки результатів їхньої праці та їх безоплатним привласненням, авторитарним характером управлінських відносин, нееквівалентністю в процесі обміну діяльністю (на мікрорівні — відсутністю соціальної справедливості, співробітництва, взаємодопомоги (такі риси властиві лише найманим працівникам, Що поєднується з необхідністю конкуренції між ними за робочі місця, посадові оклади, місце в організації виробництва на підприємстві тощо). Водночас ці риси наповнюються якісно новим соціально-економічним змістом, модифікуються у процесі певної демократизації капіталу[17].

З погляду юридичної власності для колективних капіталістичних підприємств характерний процес володіння, розпорядження і користування особистісними і речовими факторами виробництва з боку власників капіталу. На противагу цьому, в колективних трудових підприємствах має місце спільне володіння засобами виробництва з боку асоційованих працівників і правом розпорядження з боку менеджерів, отриманого від трудового колективу.

Найрозвиненішою формою колективних трудових підприємств є народні підприємства. У США в 90-х pp. XX ст. нараховувалося понад 11 тис. таких підприємств із чисельністю зайнятих більше 10 млн працівників. Перевага цих підприємств над іншими зумовлена, насамперед, тим, що за умов пріоритетності ролі особистого чинника (порівняно з речовими) у створенні вартості, у т. ч. додаткового продукту, на Них виникає нова могутня продуктивна сила, так званий синергічний ефект, внаслідок інтеграції індивідуальних економічних потреб та інтересів працівників у єдиний колективний інтерес (на приватних колективних капіталістичних підприємствах рушійною силою розвитку є інтерес приватного або асоційованого капіталу, а інтереси найманих працівників мобілізуються через механізм економічного примусу до праці, використання адміністративних важелів), органічного поєднання ефектів колективної праці та колективної власності[18].

Свідченням цього є добровільна згода працівників на таких підприємствах при потребі подовжувати тривалість робочого дня, скорочувати величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток, розміри дивідендів, підвищувати кваліфікаційний та загальноосвітній рівні, активна участь у раціоналізаторській діяльності, прагнення реінвестувати отримані доходи з метою модернізації виробництва тощо. Тому не випадково, що й колективні капіталістичні підприємства намагаються мобілізувати сукупний економічний інтерес найманих працівників шляхом впровадження новітніх форм організації (наприклад, системи Мейо, збагачення змісту праці, створення автономних бригад, продажу акцій за пільговими цінами тощо).

Найвища ефективність народних підприємств виявляється і в тому, що спочатку до трудового колективу потрапляють, здебільшого, збиткові підприємства, обтяжені численними боргами, які змушують викуповувати їх крупні корпорації під привидом закриття, а отже, втрати місця роботи. Мобілізації сил трудового колективу також сприяє конкретне середовище.

Ознакою свідчення високої престижності діяльності народних підприємств у США (єдиній розвиненій країні світу, де все ще панує ідеологія приватного підприємництва, індивідуалістична психологія і цінності), є те, що понад 65 % опитаних громадян працездатного віку хотіли б працювати на цих підприємствах. Значного розвитку набули колективні трудові підприємства в деяких інших країнах.

У сфері банківської діяльності соціально-економічна природа народних підприємств найповніше втілена у функціонуванні та розвитку кредитних товариств ("сільських кас" і "народних банків"), метою діяльності яких є надання дешевого кредиту своїм членам, фінансової взаємодопомоги.

Серед кооперативних підприємств найвищий ступінь демократизації та соціалізації власності досягнутий у Мандрагонській групі кооперативів у Країні Басків в Іспанії. Водночас згідно зі статутом кооперативу в ньому можна використовувати до 5 % найманої праці, що означає часткове поєднання з процесом соціалізації власності елементів її капіталізації. До групи кооперативів входять понад 170 підприємств (у т. ч. 85 промислових кооперативів, 6 — сільськогосподарських, 14 житлових, понад 40 кооперативних шкіл) загальною чисельністю близько 21 тис. працівників. До складу групи також входить технологічний дослідний інститут, народно-трудова каса (різновид народного банку), школа управління.

На відміну від кооперативів акціонерного типу, у Мандрагонських кооперативах прийняття нових членів здійснюється за трудовим вкладом, який є еквівалентом вступного внеску у розмірі річної заробітної плати. При цьому кооператив авансує більшу частину такого внеску, а потім цю суму поступово вираховують із заробітної плати впродовж двох років. Для кожного члена кооперативу відкривається індивідуальний рахунок, на якому фіксується його частка в колективній власності, на цьому рахунку від кооперативу окремий працівник отримує 6 % річних. Крім того, зростання індивідуального рахунку відбувається внаслідок внеску в чистий дохід кооперативу залежно від рівня кваліфікації та посадового окладу, який, у свою чергу, визначається відповідними нормами оплати праці залежно від видів робіт і встановлення демократичним шляхом (за принципом один працівник — один голос). Диференціація у розмірі окладів встановлюється в межах 1:6, залежно від цього розподіляються всі надходження на індивідуальні рахунки.

Згідно з рішенням колективу отриманий за рік чистий дохід, зазвичай, частково розподіляється за індивідуальними рахунками, частково поповнює статутний фонд, а решта йде на сплату податків та на розширене відтворення. У випадку звільнення працівників вони отримують нагромаджені на індивідуальних рахунках суми. Для Мондрагонських кооперативів властивий процес демократичного управління виробництвом і власністю, за якого найважливіші рішення ухвалюються на загальних зборах[19].

Після проголошення незалежності Законом України "Про власність" було закріплено пріоритетність трудової колективної власності.

Насправді, вилучаючи з таких підприємств до 80 % отриманих доходів через механізм оподаткування, проводячи невиважену економічну політику, спрямовану на тотальну капіталізацію економічної систем взірця кінця XIX — початку XX ст., не реалізуючи конституційне право на працю тощо, держава унеможливлює навіть просте відтворення колективної трудової власності.

Водночас відбувається процес капіталізації елементів трудової колективної власності, що виражається у зосередженні контрольних пакетів акцій у руках директорського корпусу, встановленні авторитарного характеру управління виробництвом і власністю, несвоєчасній виплаті заниженої заробітної плати, масовому розкраданні власності з боку дирекції та вищих менеджерів, проведенні політики прискореного банкрутства тощо.

Капітал колективних капіталістичних підприємств складається із власного (формується з отриманих від випуску і реалізації цінних паперів), резервного (який утворюється внаслідок капіталізації частини прибутку і може зростати завдяки наступному випуску акцій) та позиченого (утворюється шляхом отримання банківського кредиту та коштів, акумульованих від випуску облігацій) капіталу.

Ступінь колективності таких підприємств, які існують у формі закритих і відкритих акціонерних компаній, залежить, по-перше, від обсягів об'єднаних у ньому індивідуальних капіталів, по-друге, від кількості дрібних акціонерів, які придбали акції, та величини цих акцій, по-третє, від розмірів контрольного пакету акцій (така залежність має оберненопропорційний характер), по-четверте, від величини акцій у руках вищих та середніх менеджерів, по-п'яте, від концентрації акцій у руках інституціональних інвесторів (інвестиційних фондів, страхових компаній тощо), по-шосте, від механізму ухвалення рішень щодо найважливіших проблем розвитку таких підприємств. Практика показує, що більшість колективних капіталістичних підприємств у розвинених країнах світу підпорядковані магнатам фінансового капіталу і державно-монополі-стичної олігархії і лише незначною мірою зазнали демократизації внаслідок привласнення частиною висококваліфікованих найманих працівників такої суми дивідендів, яка становить не менше 10 % їхньої щорічної заробітної плати, встановленої на рівні вартості робочої сили таких працівників за сучасних умов[20].

Водночас колективні капіталістичні підприємства є загалом прогресивнішими від приватних капіталістичних підприємств завдяки наявності таких якісно нових рис та особливостей як:

1) вища конкурентоспроможність і стабільність, зумовлена, передусім, процесом централізації багатьох індивідуальних капіталів та частини трудових заощаджень населення. Ця риса, у свою чергу, залежить від рівня централізації акціонерного капіталу та його концентрації, що відбувається після утворення колективних підприємств даного типу;

2) вищий рівень концентрації виробництва, а отже, зосередження на таких підприємствах досконалішої за якістю робочої сили, техніки, наукових лабораторій, що дає можливість впроваджувати передові досягнення НТР у виробництво (найбільшою мірою притаманний наймогутнішим підприємствам);

3) передовий рівень розвитку організаційно-економічних відносин (маркетингових досліджень, менеджменту, обміну досвідом тощо);

4) розвиненіший ступінь одиничного поділу праці (що породжує більший синергічний ефект) та відносин спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва, що формує такий ефект за межами підприємства, але дозволяє частково привласнювати його результати кожному із учасників (але найбільшою мірою — крупним компаніям);

5) повніша можливість впроваджувати новіші форми та методи організації виробництва;

6) більший доступ до інформаційних ресурсів, а за сучасних умов — до Інтернету, що означає можливість використання додаткового чинника економічного зростання;

7) значне розширення джерел нагромадження капіталу внаслідок випуску цінних паперів, об'єднання самостійних капіталів;

8) істотне розширення меж планомірності й організованості виробництва як у межах самих підприємств, так і в економічних відносинах з іншими промисловими, торговельними, фінансовими підприємствами;

9) зростаюча мобільність у використанні фінансових ресурсів шляхом їх перерозподілу між філіалами та підрозділами, маневрування величиною виплати дивідендів та ін.;

10) створення додаткових стимулів до праці у менеджерів різних ланок та найманих робітників та службовців при раціональному використанні останніми матеріально-речових факторів виробництва завдяки виплаті певної величини дивідендів, премій, надбавок тощо;

11) певна демократизація процесу управління шляхом участі у голосуванні акціонерів;

12) більша можливість для задоволення платоспроможного попиту населення шляхом випуску основної маси товарів, для подолання економічних та структурних криз, здатність адаптуватися до них.

Ряд позитивних рис притаманний використанню державою можливостей акціонерної форми власності як засобу регулювання кількості грошей в економіці, у подоланні диспропорцій у народному господарстві[21].

З юридичного погляду розвиток колективних капіталістичних підприємств супроводжується певним розмежуванням і розсіюванням прав власності, подоланням суперечностей між величиною паю і мірою відповідальності акціонера та іншими позитивними сторонами.

Водночас таким підприємствам притаманний ряд недоліків. До них належать можливість значного зростання обсягів фіктивного капіталу, швидкого знецінення вартості акцій, передусім, під час економічних криз та втрати своїх заощаджень дрібними акціонерами, додаткового збагачення фінансової олігархії, підкупу вищих чиновників державного апарату на державно-монополістичних підприємствах та ін.

В Україні до негативних рис колективних капіталістичних підприємств, що активно формуються, належать штучне заниження вартості державних підприємств, що корпоратизуються, та їх продаж в руки кланово-номенклатурної еліти; активне використання бартерних операцій та ухилення від сплати податків; посилення процесу експлуатації найманої праці; узурпація власності та управління нею в руках директорського корпусу та корумпованих чиновників державного апарату; техніко-технологічна деградація виробництва; використання авторитарних методів управління та ін.

Колективний капіталістичний характер державних підприємств зумовлений їхньою підпорядкованістю інтересам відтворення сукупного капіталу, про що буде сказано в одній із наступних тем.

Щоб повніше осмислити економічний зміст підприємств приватного та колективного типів, механізм їхнього розвитку, зокрема капіталістичного підприємства, необхідно дослідити сутність капіталу як політекономічної категорії.

2.4. Класифікація підприємств за розмірами

Виробництво вринковій економіці здійснюють у різних формах ділової організації: від мініатюрних майстерень, що перебувають в одноосібній власності, до гігантських акціонерних товариств, що панують у ринковій економіці. У промисловості України діє понад 31,7тис. підприємств, більшість з яких — малі.

За розміром підприємства розрізняються як малі, середні та великі. Перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств.

До малих підприємств українським законодавством віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15—200 осіб залежно від галузі або виду діяльності. Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах. Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вонироблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни,забезпечують насичення ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Особливо важливе значення цих підприємств — у розвитку сфери послуг і торгівлі. Через свою масовість малі підприємства забезпечують удвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту, здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів. Вони існують з багатьох причин, але найважливіші полягають у тому, щоб використати переваги, зумовлені зростанням масштабів виробництва. Ефективне виробництво потребує спеціалізованого устаткування, потужних складальних ліній, великих фабрик і заводів, поділу праці на величезну кількість вузьких операцій. Дослідження показують, щоефективне виробництво автомобілів передбачає продуктивністьпідприємства принаймні 300000штук на рік. Зараз ще не існує таких технологій, щоб кожен міг виробляти власну електроенергію, телевізори або комп’ютери у своєму дворі. До великих, як правило, відносять підприємства з кількістю зайнятих понад 1000осіб.

Спорідненою функцією великих підприємств є мобілізація ресурсів для виробництва. Будівництво сталепрокатного стану коштує понад 1млрд грн., витрати в літакобудуванні можуть бути ще більшими. Звідки надходять такі кошти? За радянської соціалістичної системи підприємства часто фінансувалися з державного бюджету; на державному утриманні були наука і науково-конструкторські розробки. Сьогодні у приватнопідприємницькій українській економіці більшість коштів для виробництва фінансується з власних прибутків підприємств або використовуються гроші, позичені у фінансово-кредитних посередників[22].

Проте майже в усіх галузях поряд з великими підприємствами є технологічні й економічні можливості для існування середніх, малих і навіть мініатюрних підприємств.

Підприємства класифікують також за сферою, видом господарської діяльності. Зумовлене це тим, що існує суспільний поділ праці, відповідно до якого утворюються підприємства сільськогосподарські, промислові, будівельні, транспортні, фінансові, торговельні, наукові, сфери обслуговування. Виходячи з цього підприємства різних галузей можна згрупувати за видом діяльності так: виробничі, фінансові, посередницькі, страхові.

Розділ 3. Соціально-економічна характеристика підприємництва в Україні

3.1. Роль і місце підприємництва в сучасній економіці

Сучасна фірма може включати одне або кілька підприємств, що функціонують у будь-яких сферах народного господарства. У результатах економічної діяльності фірм відтворюються всі проблеми економіки.

Фірма, перетворюючи вихідні ресурси на кінцевий продукт, постійно здійснює обміни таких основних видів діяльності, що характеризують її взаємозв’язки у ринковому господарстві:

· обмін грошей на товари і послуги постачальників;

· обмін товарів і послуг на гроші споживачів;

· обмін грошей, що виплачуються пізніше, на гроші, отримані зараз від інвесторів та орендодавців;

· обмін грошей, що виплачуються зараз, на гроші, що будуть отримані пізніше від боржників;

· обмін грошей на товари і послуги (наприклад, на воду, прибирання сміття, охорону) тощо.

Фірма займає найважливіше місце в інституціональній структурі ринкової економіки. Остання включає такі інститути, як ринок і фірму. Фірма потребує об’єктивного контролю з боку ринку. Але і ринок потребує фірм, оскільки тільки організація виробництва у вигляді фірм може дати необхідний результат для розвитку ринкової економіки. Функціонування ринку і фірми є співіснуванням в єдиній ринковій економіці двох типів відносин: традиційно ринкових і альтернативних, внутрішньофірменних відносин, які Р.Коуз трактує як відносини свідомого регулювання виробництва, координації, для ефективності яких важливе значення мають неринкові методи і форми (накази, особиста довіра, корпоративні правила, традиції, моральні чинники). Причому розвиток цих неринкових відносин Р.Коуз виводить із законів ринкової економіки: співвідношення ринкових і неринкових зв’язків визначається рухом (скороченням або збільшенням) ринкових транзакційних витрат.

Поведінка фірм (підприємств) на ринку має велике значення для інших груп суб’єктів: домашніх господарств, держави, зарубіжних партнерів і конкурентів. Вивчення поведінки фірм є необхідною умовою розробки економічними агентами адекватних рішень як на мікро-, так і макрорівні.

Сучасні фірми — це складний багатогалузевий комплекс промислових, торговельних і фінансових підприємств національного і міжнародного рівнів. Головне в нинішній фірмі — її кадрова компонента: підприємці, менеджери, вчені, інженери, робітники з їх майстерністю, професіоналізмом, компетентністю, інноваційним потенціалом, конкурентною енергією, управлінськими новаціями, що спирається на конкретну матеріально-технічну базу і реальну величину функціонуючого капіталу. Процвітання фірми, її популярність — похідні від таланту і праці її колективу[23].

Фірма, в свою чергу, впливає на долі своїх співробітників, взагалі життя багатьох людей різних країн. Фірми насичують ринок високоякісною продукцією. На сильні фірми спирається державна політика макроекономічної стабілізації.

У сучасному світі в легальній економіці нараховується близько 50млн фірм — різноманітних підприємницьких структур, 99% яких належать до малого і середнього бізнесу. Вони надто нерівномірно розподіляються по континентах і країнах. Понад 20млн фірм функціонує в США, близько 16 млн — у країнах ЄС, понад 7 млн — в Японії, 5 млн фірм припадає на європейські країни, що не входять до ЄС. Звичайно, фірма до фірми не приходиться: 20млн найдрібніших і дрібних фірм не замінять 500 найбільших, в яких сконцентровані головні напрями наукомістких і традиційних виробництв.

3.2. Підприємництво в трансформаційній економіці

Аналіз тенденцій становлення та функціонування системи підприємницького типу господарювання необхідно визначати через призму взаємодії малих, середніх і великих підприємств. Для сучасного стану розвитку економіки розвинутих країн характерним єне стільки відособлене функціонування великого і малого підприємництва, скільки їх інтеграція. На цій основі відбувається інтенсифікація економічного процесу, що відкриває нові можливості науково-технічному прогресу, продуктивному використанню робочої сили, її інтелектуальному потенціалу й головне — сприяє повнішому задoволенню попиту населення, його індивідуалізації. Тому лише великий капітал в органічному поєднанні з малим та середнім бізнесом можуть стати основою реальної суверенності національної економіки, її базовою конструкцією.

В умовах трансформаційної економіки України виділені певні особливості підприємництва. В результаті критичного аналізу стану національної економіки показано невиправдані очікування позитивних змін, значний розрив між доходами різних верств населення змінилися потребою пошуків шляхів виживання замість творчо-продуктивного підприємництва, генерування нових ідей, комерціалізації їх. За цих умов становлення підприємницького сектора відбувається не еволюційним, природним шляхом, а переважно штучно, під тиском зовнішніх обставин.

Специфіка українського підприємництва полягає в тому, що формування його формальної бази (трансформація власності) значно випередило створення інституціональної організації такого середовища, яке визначає змістовну сторону підприємництва, а саме це й обумовило масовидний прояв його у формі “дикого капіталізму”. Відповідно до цього в дисертації значна увага приділена дослідженню напрямів, проблем трансформації культури сучасного українського підприємництва в більш цивілізовану форму шляхом надання більшої гнучкості відносинам елементів системи. У результаті аналізу приходимо до висновку про необхідність принципової зміни самого характеру відносин держави та суб’єктів бізнесу, де виділено наступні напрями. Перший — суверенізація держави та бізнесу, реалізація якого пов’язана з усуненням можливостей використання владних повноважень для здійснення підприємницької діяльності; обмеженням можливостей держави втручатися в господарську діяльність підприємств; забезпеченням фінансової незалежності суб’єктів підприємництва за рахунок покращення макроекономічних умов його здійснення, перш за все шляхом послаблення обмежень попиту. Другий напрям — підвищення конкурентоздатності ринків, для чого необхідно: створення сприятливих умов для конкурентних відносин за рахунок зниження галузевих бар’єрів, розвитку ринкової інфраструктури, активізації інноваційної, науково-технічної політики та оптимізації зовнішньоторгівельної політики; активне проведення антимонопольної політики, причому як у відношенні обмеження монопольних проявів, так і вирівнювання інституціонально-правових умов господарювання[24].

В умовах трансформації економічної системи на розвиток підприємництва суттєво та неоднозначно впливає розвиток процесів глобалізації суспільного виробництва та руху капіталів. Глобалізаційні процеси посилюють інтеграційні зв’язки між господарюючими суб’єктами як по вертикалі, так і по горизонталі, внаслідок чого значно зростає кількість укладених і реалізованих зовнішньо-економічних угод. Дослідження також показує, що глобалізація, охопивши усі регіони і сектори світового господарства, принципово змінює співвідношення між зовнішніми і внутрішніми чинниками розвитку економічних суб’єктів на користь перших. Жодне підприємство, регіон чи країна незалежно від їх розмірів та рівня розвитку не можуть бути абсолютно самодостатніми, виходячи з наявних чинників виробництва, технологій та потреб у капіталі. Вказані суб’єкти не спроможні повноцінно формувати і реалізувати власні стратегії розвитку, не враховуючи детермінуючий вплив поведінки основних учасників ринкових відносин.

Аналізуючи феномен підприємництва в національній економіці, з’ясовується особливе значення, яке набуває його розвиток в умовах ринкової трансформації. Цей вид діяльності, як специфічний тип економічної поведінки індивідів шляхом самозайнятості населення дозволяє певною мірою сприяти вирішенню проблем безробіття, насичення ринку товарами. За сприятливих умов підприємницькі структури здатні забезпечувати суттєві зрушення в технологіях менеджменту, застосування сучасних методів управління в тих сферах і тих підприємствах, в яких раніше ця робота не мала базових умов для її проведення – в новостворених і малих підприємствах, організаціях сфери послуг, венчурних фірмах. Як наслідок формується ресурсозберігаючий тип науково-технічного прогресу, прискорюється швидкість обороту авансованого капіталу, стає можливим управління змінами.

Висновки

На основі узагальнення теоретико-методологічних принципів та грунтуючись на аналізі різних точок зору щодо сутності підприємництва, дається таке його визначення: підприємництво — це специфічний тип господарювання, де головним суб’єктом є підприємець, який здатний розпоряджатися капіталом на основі нових комбінацій факторів виробництва та реалізації нововведень і тим самим забезпечити розширене як індивідуальне, так і суспільне відтворення виробництва.

Системний підхід до розв’язання комплексу проблем становлення і розвитку суб’єктів підприємництва здійснено на основі дослідження змісту систем господарювання, її складових, а також впливу на внутрішньогосподарське управління, здійснюваних інституціональних та організаційно-економічних перетворень при переході до ринку в Україні. При цьому аналіз суб’єктів підприємницької діяльності (підприємців, держави, найманих працівників), інтереси яких об’єктивно перетинаються у процесі реалізації економічних відносин, дозволяє логічно виокремити відповідну домінантну роль підприємницьких інтересів. Структурно-функціональна взаємодія та взаємовплив вказаних суб’єктів утворюють своєрідну економічну мікросистему, в межах якої відбувається формування, функціонування та розвиток підприємницької організації. При цьому систему підприємницька діяльність формує тоді, коли вона розглядається не ізольовано сама по собі, а як комплексна діяльність, де враховується всю сукупність прояву факторів внутрішнього і зовнішнього, конкурентно-ринкового середовища.

Оскільки підприємництво за своєю функціональною природою є дуже чутливим соціально-економічним організмом щодо впливу різних зовнішніх чинників і регуляторів, то в дисертації розкриваються напрями, форми, методи формування цивілізованого бізнес-середовища в Україні. Поки що національний бізнес приречений, в основному, на власне виживання. Це обумовлено тим, що даний вид діяльності знаходиться в досить агресивному середовищі, в тому числі – у досить масовидній взаємодії з “нецивілізованими” підприємцями. Суттєвим гальмом стрімкого зростання ділової активності є як інституціонально-правова неврегульованість процесів ринкової трансформації в Україні в цілому, так і в сфері підприємництва зокрема.

Особливості становлення суб’єктів підприємницької діяльності в умовах трансформаційної економіки обумовлені специфікою економічних відносин, характерних для даного етапу розвитку. Діяльність підприємницької структури виражається в адекватному її пристосуванні до організаційно-інституціональних змін ринкових умов, або, навпаки – у пристосуванні самих ринкових умов господарювання згідно потреб підприємницьких інститутів. Це свідчить про те, що діяльність підприємця орієнтована на завоювання конкурентних переваг шляхом відповідної раціональної поведінки, а не на особисті зв’язки з органами виконавчої влади, де головним інструментом конкуренції виступає можливість реалізації адміністративного ресурсу. Таким чином, буде формуватись підприємницьке середовище, яке містить ознаки деформованих відносин підприємництва, що, на жаль, і нині має місце в Україні.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.

2. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.

3. Венгер А. Підприємництво, його організаційні форми в Україні//Географія та основи економіки в школі. — 2000. — № 4. — C. 9-12

4. Винар Л. Організаційно-правові форми юридичних осіб, заснованих державою //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 8. — C. 6-10.

5. Гула О. Перетворення приватного підприємства на приватне товариство:шляхи вдосконалення організаційно-правової форми підприємництва //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 4. — C. 82-84

6. Диба М.І., Самійленко А.П., Данилюк І.В. Державне підприємництво за умов трансформації економічної системи. //Вчені записки: Наук. Зб. – Вип. 6. – К.: КНЕУ, 2004 – С.8-14.

7. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. "Економічна теорія") / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.

8. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2005. — 408 с.

9. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.

10. Ісаков М. Види та організаційні форми підприємств в Україні //Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 4. — C. 224-230

11. Кочергина Е. К вопросу о соотношении понятий юридического лица и организационно-правовой формы //Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 10. — C. 122-125

12. Кочергина Е. Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов/ Е. Кочергина //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 1. — C. 36-39

13. Кочергина Е. Организационно-правовые формы коммерческих юридических лиц: исторические аспекты //Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 9. — C. 34-37

14. Кочергіна К. Організаційно правові форми підприємницьких товариств як об’єкт законотворчого моделювання //Українське комерційне право. — 2005. — № 6. — C. 83-96

15. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.

16. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 "Економіка і підприємництво" в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.

17. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.

18. Самійленко А.П. Підприємництво як фактор економічного зростання //Економіка та підприємництво: Зб. наук. праць молодих учених та аспірантів. Вип. 7. – К.: КНЕУ, 2003 – С.57-65.

19. Самійленко А.П. Сутність підприємницької функції в економічній системі //Економіка та підприємництво: Зб. наук. праць молодих учених та аспірантів. Вип. 10. – К.: КНЕУ, 2002 – С.42-47

20. Стадник В. Про деякі організаційно-економічні форми підтримки підприємництва на рівні регіонів //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 2. — C. 163-168

21. Чернявский А. Трансформация организационных форм управления //Персонал. — 2006. — № 6. — C. 61-64