Підприємство, його суть, ознаки, форма

Вступ.

1. Основні поняття та ознаки підприємства.

1.1. Правовий статус підприємства.

1.2. Підприємство та його головні ознаки.

1.3. Основні функції підприємства.

2. Класифікація підприємств.

3. Організаційно-правові форми підприємств.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Підприємництво — це провідний сектор ринкової економіки, який забезпечує насиченість ринку товарами та послугами, сприяє здоровій конкуренції, створює новий прошарок-підприємець-власник. Воно базується н самостійній, ініціативній, систематичній, на власний ризик, діяльності по виробництву продукції, надання послуг і зайняттю торгівлею і має на меті сприяння прибутку.

Тема даної курсової роботи є актуальною, адже саме сьогодні з підприємництвом держава пов'язує надію на швидкі позитивні структурні зміни в економіці, вихід з економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ. Як зазначено в нещодавно прийнятому Верховною Радою закон: ”Про державну підтримку підприємництва”, воно розглядається як “провідна сила в подоланні негативних процесів в економіці та забезпеченні сталого позитивного розвитку суспільства, як одна із сфер забезпечення зайнятості населення, запобіганню безробіттю та створення нових робочих місць”.

Підприємства використовують здебільшого місцеві ресурси, міцніше прив'язані до місця свого розташування. Крім того вони є значним джерелом поповнення місцевих бюджетів, часто беруть участь у спонсоруванні місцевих програм, будучи зацікавленими в економічному розвитку території, на якій вони знаходяться.

Крім інших вищезазначених функцій підприємництва виділяються саме та, що воно виступає важливим джерелом фінансового та організаційного забезпечення соціального захисту, вносить визначальний внесок у зменшення соціальної напруги і демократизації ринкових відносин. Саме підприємництво своїми руками забезпечує свій рівень життя воно є фундаментальною основою у формуванні середнього класу. Немаловажна роль підприємництва полягає і в тому ,що воно виступає інвестором вітчизняної економіки, а також сприяє розширенню експортних можливостей держави.

Отже, основною метою даної курсової роботи є насамперед, вивчення підприємства, його основних ознак та функцій, розкриття організаційно-правових форм підприємств, а також аналіз розвитку цих підприємств і їх перспективи в сучасній Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити правовий статус підприємства;
• охарактеризувати підприємство та його головні ознаки;
• дослідити основні функції підприємства;
• проаналізувати організаційно-правові форми підприємств.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси підприємства та його суті.

Предметом дослідженнявиступає підприємство, його суть, ознакита основні форми.

1. Основні поняття та ознаки підприємства

1.1. Правовий статус підприємства

Поняття “підприємство” є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх видів і форм власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загально галузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак. За допомогою цих ознак, систематизованих статтею 1 Закону України “Про підприємства в Україні”, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон встановлює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської (“бізнесової”) організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об’єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення “основна ланка”, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого – від суб’єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об’єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також встановлює, що підприємство — це господарюючий суб’єкт. Суть визначення “господарюючий суб’єкт” полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб’єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін “господарюючий” означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних об’єднань громадян тощо)[5, c. 210-211].

Підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності “має право власної ініціативи приймати будь-яке рішення, що не суперечать законодавству України” (ст. 27 Закону України “Про підприємства в Україні”).

Нарешті підприємство — це статутний господарюючий суб’єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальності правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому стаття 25 ( Закону України “Про підприємства в Україні”) спеціально визначає обов’язкові й альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарчого суб’єкта майно – основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридичне відмежоване, як правило від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб’єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші — на поточному рахунку підприємства банку.

Підприємство є самостійним суб’єктом права, з одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов’язки) як господарюючого суб’єкта, з другого – зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ст. 1 Закону України “Про підприємства в Україні”). Цим підприємство істотно відрізняється від об’єднань підприємств (господарських об’єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб’єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації, таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов’язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інший рахунки в банках[11, c. 243-245].

1.2. Підприємство та його головні ознаки

Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.

Підприємництво — ініціативна, новаторська діяльність господарюючого суб'єкта, спрямована на пошук і знаходження найбільш оптимальних економічних рішень з метою одержання максимальної вигоди. Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця і часто ототожнюється з поняттям "власник".

Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін: як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного мислення.

Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча.

Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.

Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами.

Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки: самостійність і незалежність господарюючих суб'єктів, господарський ризик; економічна відповідальність[14, c. 326-327].

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємництво розглядається не як рід занять, а як особливість розуму і людської натури.

Таким чином, підприємець — суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво — це тип господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не якихось кон'юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого — до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Першою і чи не найважливішою для розуміння характерною ознакою підприємництва є констатація індивідуального характеру підприємницької діяльності. Підприємництво — це завжди результат приватної ініціативи (хоча не виключаються й інші форми кооперації й асоціації), вільної від безпосереднього державного втручання. Підприємництво передбачає розробку і здійснення економічного проекту, здебільшого незалежного від державного управління і фінансування, автономного в плані пошуку необхідних коштів. Це можуть бути власні кошти одного чи кількох підприємців або позичені кошти (кредити), повернення яких планується після завершення виробничого або торгового циклу й одержання розрахованого прибутку. В цьому розумінні підприємництво, що охоплює ряд господарських секторів, є загалом альтернативою державному сектору економіки, що функціонує винятково на базі політики держави щодо нього і фінансується з державної скарбниці.

Не менш важливою ознакою є розуміння заохочувальних мотивів, стимулів для заняття підприємництвом. І тут першочерговим стимулом є прагнення отримати прибуток. Звідси випливає найпростіший наслідок: діюче приватне підприємство прибуткове (рентабельне) уже за визначенням; збиткове не тільки не принесе бажаного прибутку, а й розорить підприємця. Вислів "вилетіти в трубу" за всієї своєї примітивності дуже точно передає зміст цього явища. Тому можна стверджувати, що приватнопідприємницька сфера економіки загалом є сферою завжди рентабельною — нерентабельні приватні підприємства просто приречені на ліквідацію або перепрофілювання. Забезпечення свого проекту — основа основ усіх розрахунків підприємця і основний предмет його турботи у процесі діяльності[17, c. 152-154].

З перших двох випливає і третя ознака, що стосується характеру роботи підприємця, а саме — організаторська робота. Вона поділяється на кілька послідовних стадій:

— вивчення кон'юнктури ринку з метою визначення пріоритетних з погляду майбутнього прибутку сфер економіки;

— фінансово-економічні розрахунки (зокрема калькуляція попередніх витрат), що покладені в основу проекту;

— вивчення діючих законоположень, що регламентують обрану підприємцем форму діяльності;

— розробка на їхній базі і затвердження в державних органах нормативного акта (актів) майбутнього підприємства;

— пошук і мобілізація коштів (інвестицій);

— залучення фахівців і робітників до безпосереднього поетапного здійснення робіт;

— поточне управління виробничим процесом;

— організація збуту виробленої продукції або наданих послуг (маркетинг);

— звітність перед податковими і контрольно-ревізійними органами держави.

На всіх стадіях підприємницької діяльності персональну відповідальність за її наслідки — як фінансову, так і юридичну — несе підприємець. Фінансова відповідальність полягає у забезпеченні рентабельності проекту (не забезпечивши її, підприємець збанкрутує), юридична — у дотриманні чинних законів, забезпеченні прав усіх робітників та службовців, залучених до здійснення проекту (не дотримуючись останніх, підприємець вступає в конфлікт з державою, що рівнозначно злочинові з усіма юридичними наслідками).

Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, повинно за результатами своєї діяльності отримувати прибуток. Для цього воно має діяти на засадах господарського (або комерційного) розрахунку.

Такими основними принципами є: самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства і контроль державних органів за його дотриманням[8, c. 217-219].

1.3. Основні функції підприємства

Головні принципи діяльності підприємств втілюються в основних їх функціях.

Основні функції підприємств. Якщо пригадати основну мету економіки, економічної системи, то можна дійти висновку, що підприємство як основна ланка народного господарства і покликане реалізувати цю мету, тобто випускати максимально можливу кількість товарів і послуг за мінімальних витрат для задоволення суспільних потреб. Для реалізації цієї мети підприємство повинно виконувати певні функції. Розглянемо, який критерій треба покласти в основу класифікації функцій. Найлогічніше таку класифікацію органічно пов'язати зі структурою економічних відносин й доповнити основними аспектами власності. Оскільки в системі економічних відносин розрізняють техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини (відносини економічної власності), то відповідні функції повинні виконувати і підприємства.

Техніко-економічна функція передбачає запровадження нової техніки і технології, впровадження досягнень науки у виробництва, придбання якісних комплектуючих виробів та предметів праці, наймання або підготовку робочої сили відповідної якості, раціоналізацію виробничих процесів тощо.

Організаційно-економічна функція означає управління процесами виробництва та збуту товарів, раціональну організацію праці найманих працівників (або асоційованих працівників на підприємствах трудової колективної власності) шляхом впровадження прогресивних форм та методів праці, укладання контрактів, вивчення ринку та ін. Ця функція є реалізацією таких форм організаційно-економічних відносин, як менеджмент і маркетинг.

Функція реалізації відносин економічної власності передбачає управління власністю, контроль за процесом ціноутворення, розподілом доходів, випуском акцій та їх продажем, залученням зовнішніх джерел фінансування тощо.

Функції, зумовлені власністю.

Якщо ці функції доповнити аналізом функцій, які впливають з основних аспектів власності, то слід вирізнити правову, соціальну, психологічну та інші функції.

Так, виходячи з правового аспекту власності, підприємство через союзи підприємців повинно впливати на удосконалення законодавства, економічну політику держави.

Щодо соціального аспекту власності, підприємство має створювати належні умови для підвищення загальноосвітнього рівня працівників, охорони їх здоров'я, надавати допомогу працівникам та членам їх сімей, організовувати відпочинок тощо.

Психологічний аспект власності передбачає створення належного психологічного клімату, формування у працівників почуття господаря, ставлення до власності підприємства як до своєї, набуття рис колективізму. У цьому відношенні взірцем є Японія: японець, знайомлячись, називає не своє прізвище, а фірму, на якій він працює. Виходячи з національного аспекту власності, підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності повинно піклуватися про інтереси своєї країни.

Залежно від функцій підприємства значною мірою формуються функції підприємця, зміст категорії “підприємництво”[4, c. 376-378].

2. Класифікація підприємств

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна кількість відокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1) мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників.

Для переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші підприємства невиробничої сфери народного господарства.

Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім'ї, виключно їх особистій праці.

Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації.

В Україні функціонують власне державні та державні комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць.

Якщо підприємство засноване на базі об'єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством (зі змішаною формою власності).

За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або у певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або декількох країн, їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб-квартири; якщо метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні підприємства функціонують у різних галузях народного господарства України[1, c. 236-238].

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов'язання усім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філіал іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі (дрібні) за чисельністю працівників.

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їх ознакою є особиста участь кожного в діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі. У перспективі можна очікувати широке розповсюдження кооперативів в інших сферах діяльності — науковій, фінансовій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда означає засноване на договірних взаєминах тимчасове володіння і користування майном, що необхідне орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів), а також окремі одиниці майна.

Відокремлені за цією ознакою господарські товариства являють собою певні об'єднання підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та ступеню відповідальності за своїм зобов'язанням поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні і акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства усім своїм майном.

Товариство з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Командитним є товариство, яке, поряд з членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим вкладом у майно такого підприємства[7, c. 251-253].

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слугує акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь в розподілі майна при його ліквідації. Акціонерні товариства бувають двох видів: перший — відкритого типу, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на фондових біржах; другий — закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові — створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів від акцій; економічні — акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні — акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення працівників у власників певної частики їх майна.

Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю діяльності їх є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу, що належить материнській (головні) фірмі, а також правового статусу та ступеню підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні і асоційовані, філіали.

Дочірнє підприємство (компанія) — юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірних компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх акцій.

Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться під контролем фірми, яка володіє його акціями. На відміну від дочірних і асоційованих підприємств філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту і балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності осібно відокремлюються малі (дрібні) підприємства, що складають основу малого бізнесу. До них відносяться господарюючі суб'єкти з чисельністю працюючих: у промисловості та будівництві — до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери — до 50 чол.; науці і науковому обслуговуванні — до 100 чол.; галузях невиробничої сфери — до 25 чол.; роздрібній торгівлі — до 15 чол.

Зрештою класифікація підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності в цілому зрозуміла з самої назви окремих їх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такими господарюючими суб'єктами розуміють міжнародні орендні фірми — продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транспортні засоби тощо[12, c. 514-516].

3. Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні фірми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні” виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян: комунальні, державні ( в тому числі — казенні).

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні ( втому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.

Колективне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України “Про власність”, згідно з яким видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб’єктів права колективної власності названо в ст. 20 Закону України “Про власність”: колективні підприємства (наприклад, підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене на інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (статті 25 і 26 Закону); виробничий кооператив (ст. 24 Закону); підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян (наприклад, профспілкове — ст. 28 Закону); підприємство релігійної організації (ст. 29 Закону); підприємство, створене господарським об’єднанням (ст. 27 Закону).

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об’єктом права державної власності. Підприємству як суб’єктові права це майно належить на праві повного господарського відання. Це право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном “на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства”. Оскільки державне підприємство є суб’єктом права повного господарського відання майном, а не суб’єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія — правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону України “Про власність”).

Державні підприємства як суб’єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види а) державні підприємства, засновані на державній власності; б) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності; в) казенні підприємства. Усі ці підприємства — державні юридичні особи[15, c. 227-229].

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.

Спільне підприємство — це організаційна форма підприємства, заснованого за Законами України на базі об’єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило мають форму господарських товариств, тобто є суб’єктами права колективної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону України “Про підприємства в Україні”, регулюється законами України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. та “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.

Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб’єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішні діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності[9, c. 167-169].

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні”).

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працюючих, за якою підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від галузей народного господарства:

• у промисловості та будівництві — до 200 чоловік;
• в інших галузях виробничої сфери — до 50 чоловік;
• у науці і науковому обслуговуванні — до 100 чоловік;
• у галузях невиробничої сфери — до 25 чоловік;
• у роздрібній торгівлі — до 15 чоловік.

Особливості правового становища малих підприємств, крім спеціальних статей закону України “Про підприємства в Україні”, врегульовані ще й постановою Ради Міністрів УРСР “Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств” від 22 вересня 1990 р. в редакції від 19 жовтня 1991 р. Як зазначено в ст. 28 Закону України “Про підприємства в Україні”, держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та ін.

Загально відомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

• одноособові володіння
• партнерства (товариства)
• корпорації.

1.Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власнику, який управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі обов'язки фірми. Одноосібні володіння мають свої переваги.

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцю, він кровно зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як його індивідуальний підхід і оподатковується лише індивідуальний дохід і індивідуальним прибутковим податком ( а не податком на прибуток, як в інших формах підприємницької діяльності).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва невеликі. Його управлінські рішення негайно втілюються у життя. Він непідвласний співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прями контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота при організації фірми та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення підприємця.

Проте маються значні недоліки:

— повна відповідальність підприємця

— обмежені фінансові можливості

— відсутність спеціалізованого менеджменту

— невизначеність термінів функціонування[13, c. 265-267].

2.Партнерство (товариство)

Партнерство (товариство) — ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних осіб або юридичних осіб з умов розподілу ринку, прибутку і збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізнесу, активної участі у його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство є договір.

Розглянемо які переваги має партнерство перед одноосібним володінням.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання декількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. Заявляється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можливість найняти професіональних менеджерів.

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.

По-четверте, як і одноосібні підприємства партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.

Проте цей тип підприємницької діяльності має свої недоліки:

— необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.

— Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент — негнучке управління товариством.

— Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.

3.Корпорація

Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску у акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам.

Відокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) та менеджерами.

Переваги корпорації (акціонерного товариства) досить відомі.

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного процесів, нарощення виробничого капіталу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає добру можливість стримувати постійно зростаючий прибуток.

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежене відповідальність ( за банкрутство фірми він втрачає лише вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, не окремим акціонерам — фізичним особам[3, c. 188-190].

Висновки

Одні з важливих і актуальних питань політичної економії на сучасному етапі є питання пов'язані з діяльності підприємства. Оскільки підприємство є первинною ланкою суспільного поділу праці і основною ланкою народного господарства, на ньому відбувається створення предметів споживання і засобів виробництва, воно задовольняє потреби ринку і споживача у товарах. Тому на даному етапі без підприємства не можна обійтися ні у виробництві, ні у торгівлі, ні в сфері послуг, ні в фінансово-кредитній чи страховій діяльності.

Питання тільки в тому якої форми власності, форми господарювання, розміру є дане підприємство. Важливою проблемою, пов'язаною з діяльністю підприємства є питання реалізації організаційно-правових форм на підприємстві.

Підприємство є основною ланкою народного господарства, оскільки на ньому відбувається поєднання особистісних і речових факторів виробництва, виготовляється в процесі праці вся сукупність економічних благ. Внаслідок суспільного поділу праці сформулювався народногосподарський комплекс, який включає різні галузі, в яких функціонують сотні тисяч підприємств.

Отже, у цьому розділі було розглянуто основні організаційно-правові форми підприємства, а також було наведене поняття та класифікація підприємств згідно до чинного законодавства України. В Україні та інших пострадянських державах відбувається значне роздержавлення та приватизація економіки. Основним засобом здійснення їх є перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Після роздержавлення в Україні створюються такі підприємства як державні, колективні, приватні, трудові, сімейні та спільні.

Одним з найважливіших питань розкритих у цьому розділі є дослідження підприємства. До цього питання можна віднести: суть, формування, реорганізація, ліквідація, використання майна, економічна і господарська діяльність, умови, гарантії і права підприємств, розмежування за типом власності.

Характеристику формуванню та створенню підприємств можна пояснити на основних положеннях закону України “Про підприємства в Україні”. А саме: рішення власника майна, Антимонопольного комітету, внаслідок поділу шляхом виділення зі складу іншого. Реєстрація підприємства базується на місцезнаходженні підприємства у відповідному комітеті Ради народних депутатів. Реорганізація здійснюється ліквідаційним комітетом. Основою підприємства є майно, яке становлять основні фонди та оборотні кошти, цінності. Джерелами формування можуть бути: грошові та матеріальні внески, доходи, кредити банків, капітальні вкладення. Діяльність підприємства базується на попиті продукції, матеріально-виробничому забезпеченні, збільшенні власного зиску. Умови, гарантії і права здійснюються відповідно до господарської діяльності. Двома сторонами підприємства є певна сукупність продуктивних сил та відносин власності, які виникають внаслідок привласнення засобів та результатів виробництва. Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Підприємство вступає у відносини спеціалізації, кооперування з іншими підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних відносин.

Розглянувши основні питання підприємства в системі ринкових відносин, було доцільно перейти до аналізу головних принципів та функцій діяльності підприємств, а також підприємницької діяльності. Принципи можуть бути такі: самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальність, господарська самостійність. Всі ці принципи можуть відноситися до великих, середніх і малих підприємств різних галузей.

Головні принципи діяльності підприємств втілюються в основних їх функціях. Згідно з метою підприємства існують головні функції такі як техніко-економічна, організаційно-економічна, функція реалізації відносин економічної власності. Залежно від функцій підприємства, значною мірою формуються функції підприємця.

Ще одним з важливих питань діяльності підприємств є їх класифікація, тобто види підприємств. Від характеру соціально-економічного поєднання працівників із засобами виробництва значною мірою залежить тип підприємства. Отже, основними критеріями розмежування підприємств є тип власності. В Україні існують такі типи підприємств: приватні, державні, колективні, а за характером економічної діяльності вони поділяються на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об'єднання та ін.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. — 526 с.

2. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. — 408 с.

3. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.

4. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2002. — 687 с.

5. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

6. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.

7. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.

8. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

9. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

10. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.

11. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

12. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Во-линцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.

13. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

14. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006- Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.

15. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.

16. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

17. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. — 323 с.