1. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі.

2. Міжнародні виставки/ярмарки.

3.Вільні економічні зони.

4. Зона Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС).

5. Ціноутворення на світовому ринку.

Список використаної літератури.

1. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

Класичним методом регулювання зовнішньої торгівлі, є митні тарифи, які по характеру дії відносяться до економічних методів регулювання зовнішньої торгівлі. Митний тариф — це систематичний перелік митних зборів при імпорті, а інколи і при експорті, з тієї чи іншої країни.

а) Митно-тарифне регулювання в промислово розвинених країнах.

Митні тарифи в промислово розвинених країнах, як правило, є багатополярними, тобто один і той самий товар може обкладатися митним збором різного розміру залежно від країни його походження. Найбільш високі митні збори стосуються країн, які не користуються режимом найбільшого сприяння.

За способами стягнення розрізняють такі митні збори:

♦ адвалорні, які відрізняються у відсотках від ціни товару;

♦ специфічні, відрізняються від штуки, обсягу або ваги;

♦ комбіновані, які включають два способи встановлення розміру мита;

♦ сезонні, які встановлюються в певний період року, наприклад, під час збирання врожаю.

За економічним змістом митні збори поділяються на:

♦ фіскальні, мета яких збільшувати доходи державного бюджету;

♦ протекціоністські, які використовуються з метою захисту національного виробника;

♦ преференційне (пільгове) ввізне мито для деяких товарів із певних країн;

♦ пільгові митні збори, що вводяться для окремих країн на певні товари з метою стимулювання їх імпорту;

♦ врівноважуючі, тобто ті, з допомогою яких імпортні товари прирівнюються в цінах до аналогічних, які виробляються в країні;

♦ компенсаційні, які використовуються в тому випадку, коли імпортні товари поставляються в умовах політики протекціонізму або субсидіювання державою під час їх виробництва;

♦ антидемпінгові.

б) Митні тарифи країн, що розвиваються.

Характерною рисою митних тарифів, які використовують країни, що розвиваються, є їх високий рівень, який значно перевищує тарифи розвинених країн. Вони виконують дві функції:

♦ захист національного виробника;

♦ джерело наповнення державного бюджету.

З точки зору захисту національного ринку тарифними бар'єрами можна виділити три групи країн, що розвиваються.

Для першої характерні ставки, які не перевищують, як правило, 50% безмитних зборів для багатьох товарів. До цих країн відносяться Ангола, Нігерія, Болівія, Чилі, Філіппіни, Тонга.

До другої групи відносяться країни з більш високими ставками митних зборів — 50-100%. До них зокрема відносяться Алжир, Лівія, Танзанія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Іран, Індонезія.

Третя група країн, що розвиваються, — де митні збори перевищують 100%. До них відносяться Єгипет, Марокко, Колумбія, Пакистан, Сирія, Таїланд, Туреччина.

Відмінності в структурі тарифів окремих країн, що розвиваються, дуже велика: поряд з одно-, дво- і триколонковими тарифами ряд держав використовують тарифи із значно більшою кількістю колонок. Наприклад, в тарифах Венесуели сім колонок, Сенегалу — дев'ять, Малі — сімнадцять.

Поряд з безпосередньо митними податками ряд малорозвинених країн включає у фінансові збори адміністративні та інші внутрішні податки.

Тарифи у переважній більшості перш за все вирішують проблему захисту національного виробника. Причому це стосується в першу чергу імпорту високотехнологічної продукції, і особливо не протидіючи ввозу сировини. Така митна політика називається тарифною ескалацією — підвищення рівня митних бар'єрів на імпортні товари в міру зростання ступеня їх обробки. Оптимальними тарифними ставками вважаються ті, які найбільш повно забезпечують реалізацію національного економічного інтересу[2, c. 127-129].

2. Міжнародні виставки/ярмарки

У світовій практиці такими інструментами, як виставки та ярмарки, користуються майже всі компанії, задіяні у міжнародній діяльності, або ті, які планують вийти на світовий ринок. Першим кроком у цьому напрямі, який надасть компанії нові бізнес–контакти, перспективи розвитку, ідеї, нове бачення ринку, зробить її відомою для партнерів, і є участь у міжнародних виставках–ярмарках.

Традиція проведення виставок і ярмарків з'явилась ще багатої століть тому, коли у великих торговельних центрах Близького Сходу місцеві ярмарки супроводжували великі релігійні свята. У першій половині XII ст. спостерігається розквіт ярмарків у районі Кампанії, пізніше їх проведення розповсюджується у Франції, і Фландрії, Швейцарії, Англії та інших країнах.

Причиною появи ярмарків стало те, що виробники почали обмін результатами своєї діяльності і відразу з'явилась необхідність привернення уваги до пропонованих товарів. Наука виставкової справи формувалась на звичайних базарах, які поступової перетворювались на своєрідні інформаційні центри національного і міжнародного масштабу. Від них в усі боки світу тягнулись своєрідні комунікації у вигляді караванних і морських шляхів. Поступово стихія базару виробила неписані, але добре зрозумілі та чітко виконувані принципи взаємовідносин між суб'єктами угод, що призвело до нового етапу організації торгівлі — ярмарку. Таким чином, явище торговельних виставок та ярмарків виходить з необхідності зустрічі попиту та пропозиції.

За визначенням Міжнародного бюро виставок, виставка — це показ, яким би не була його назва, основна мета котрого полягає в ознайомленні публіки шляхом демонстрації із засобами, які маються в розпорядженні людства, для задоволення його потреб, а також з метою сприяння прогресу в одній або кількох сферах діяльності або майбутніх перспектив.

За визначенням Спілки міжнародних ярмарків, ярмарок — це міжнародна економічна виставка зразків, яка незалежно від її назви у відповідності з традиціями країни, на території якої він проводиться, являє собою великий ринок товарів широкого вжитку та/або обладнання, діє у визначені терміни протягом обмеженого періоду в одному і тому ж місті та на якій експонентам дозволяється представляти зразки своєї продукції для укладання торговельних угод у національному та міжнародному масштабах.

Спільними рисами виставок–ярмарків є те, що вони організуються фізичними та юридичними особами, мають обмежену тривалість, діють періодично в постійних або заздалегідь визначених місцях, призначені для великої кількості експонентів і відвідувачів і є організованими товарними ринками. Крім того, кінцевою метою організації як виставок, так і ярмарків є сприяння збільшенню обсягів реалізації продукції, що виробляється на фірмі, а основними видами контрактів, що укладаються на міжнародних виставках–ярмарках, є угоди за виставленими зразками (моделями, кресленнями, каталогами) з наступною поставкою товару та угоди на виставлені зразки (продаж самих експонентів) з їх поставкою після закінчення виставки–ярмарку.

Відмінності між виставками та ярмарками полягають у такому:

– основним призначенням виставки є демонстрація досягнень, а ярмарку — укладання торговельних угод, хоча в останні десятиріччя в зв'язку з динамізацією конкурентного середовища представлення на ярмарок стандартних, добре відомих товарів стає неефективним, а тому ці два заходи найчастіше поєднуються у виставку–ярмарок;

– головною метою ярмарку є укладання прямих торговельних угод по зразках продукції, а виставки — розповсюдження інформації з кінцевою метою стимулювання продажів за зразками;

– звичайною практикою міжнародних виставок є здійснення продажів кінцевим споживачам, а ярмарків — здійснення продажів тільки проміжним ланкам (промисловість, оптова та роздрібна мережа)[6, c. 105-107].

Ярмарок — це періодичний ринок, де зустрічаються покупець і продавець. Виникнення ярмарків відносять до епохи раннього феодалізму. Значні ярмарки були в минулому центрами міжнародного товарообігу і відігравали важливу роль у торгівлі. Вони сприяли виникненню бірж та аукціонів.

Ярмарки підрозділяються на місцеві, національні і міжнародні. За характером виставлених експонатів розрізняють ярмарки універсальні і спеціалізовані.

Виставка — це публічна демонстрація досягнень у певній галузі економіки, науки, культури. Здебільшого торговельно-промислові виставки організуються з метою реклами товарів. У деяких країнах, наприклад в Україні, функціонують постійно діючі виставки — це виставки досягнень народного господарства.

Сьогодні спостерігається зростання їх кількості, розширення площ, на яких вони розміщені, збільшення частки машин і устаткування, особливо новітньої техніки в загальній номенклатурі товарів. Нерідко держава субсидує організацію ярмарків і виставок за кордоном. Ярмарки набувають дедалі більшої ролі в міжнародних економічних відносинах, будучи одним із дійових засобів розширення міжнародної торгівлі, сприяння міжнародному науково-технічному обміну, установлення взаємовідносин між країнами.

До великих міжнародних ярмарків належать постійно діючі торговельні ярмарки в Нью-Йорку, Монреалі, Чикаго, Франкфурті-на-Майні, Ганновері, Мілані, Палермо, Парижі, Ліоні, Бордо, Марселі, Токіо, Осаке. У країнах Східної Європи виділяються ярмарки в Лейпцігу, Брно, Пловдиві, Белграді, Загребі. У країнах, що розвиваються, найвідоміші ярмарки в Тунісі, Касабланці, Дамаску, Алжирі, Тріполі.

Відбуваються такі ярмарки й в Україні. Так, наприклад, у роботі "Київської контрактової ярмарки-95" взяли участь 203 фірми, підприємства й організації, серед яких 33 — іноземні. 21 держава ближнього і далекого зарубіжжя представила свої експонати на ярмарку. Учасниками ярмарку було підписано або узгоджено понад 3тис. контрактів[10,c. 121-124].

Оскільки ярмарки, як правило, не публікують даних про укладені угоди, то важко судити про їх значення в міжнародній торгівлі.

Організаторами торговельних ярмарків і виставок є торговельні палати, асоціації і федерації торговців і промисловців, державні і муніципальні органи, а також приватні підприємства.

Організації, що займаються влаштуванням ярмарків і виставок, є юридичними особами, вони реєструються, відповідають за своїми зобов'язаннями в межах їх майна. Ці організації створюють ярмаркові комітети або управління ярмарків, функціями яких є: розроблення положень про ярмарок і права участі в ньому; будівництво і технічне облаштування павільйонів; організація роботи щодо залучення іноземних учасників; підготовка готелів, ресторанів і кафе; забезпечення через урядові органи імпортних квот і валюти для учасників; вироблення правил митного огляду для ярмаркових вантажів; забезпечення пільгових тарифів для вантажів учасників ярмарків; надання для потреб ярмарків транспорту, реклами й інших засобів; організація протокольної і технічної служб, бюро перекладів, відпочинку і культурного обслуговування делегатів.

Питаннями регулювання діяльності ярмарків і виставок (складання загального розкладу роботи, ратифікація правових питань, вироблення загальних правил участі в їх роботі тощо) займаються Спілка міжнародних ярмарків, у якій беруть участь 50 держав, і Міжнародне бюро виставок, членом якого поряд із багатьма іншими державами є й Україна[4, c. 261-262].

3.Вільні економічні зони

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з'явилися наприкінці 50-х – початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них більш 3 мільйонів чоловік.

Ні у вітчизняній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона виявляє собою анклав , де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентоздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ – стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу[3, c. 628-629].

4. Зона Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС)

Чорноморське економічне співробітництво було започатковане за ініціативою колишнього Президента Туреччини Т.Озала, висунутою наприкінці 1990 р. з метою активізації співпраці причорноморських i прилеглих до цього регіону держав.

Цю пропозицію було реалізовано у підписаній 25 червня 1992 р. Стамбульській Декларації про Чорноморське Економічне Співробітництво (ЧЕС), яка визначала загальні рамки діяльності цього міждержавного об'єднання.

Декларацію підписали 11 країн: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна.

З набуттям 1 травня 1999 р. чинності Статутом Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС), який був підписаний 5 червня 1998 р. під час Ялтинського саміту глав держав/урядів країн-учасниць ЧЕС, ця структура трансформувалася у повноцінну міжурядову регіональну організацію. В процесі розвитку ЧЕС, а потім — ОЧЕС, статус спостерігача в Організації був отриманий: у 1992 р. — Польщею, Діловою Радою ЧЕС, у 1993 р. — Тунісом, Ізраїлем, Єгиптом, Словаччиною, у 1995 р. — Італією, Австрією, у 1999 р. — Францією та Німеччиною. Низка країн заявила про свій намір приєднатися до ОЧЕС або набути статус спостерігача в Організації.

Запропонована модель економічного співробітництва орієнтована, перш за все, на розвиток ділових зв'язків за підтримки на державному рiвнi шляхом забезпечення умов для вільного пересування товарів, послуг та капіталів. Вищим органом ОЧЕС є Засідання Ради міністрів (до набуття чинності Статутом ОЧЕС — Нарада міністрів) закордонних справ, яка, як правило, організовується країною-учасницею ОЧЕС після закінчення її піврічного головування в цьому інтеграційному угрупованні.

Відповідно до Статуту держави-члени співпрацюють у таких напрямках: торгівля та економічний розвиток; банківська справа i фінанси; зв'язок; енергетика; транспорт; сільське господарство i агропромисловiсть; охорона здоров'я i фармацевтика; охорона навколишнього середовища; туризм; наука i техніка; обмін статистичними даними та економічною інформацією; співробітництво між митними та прикордонними органами; гуманітарні контакти; боротьба з організованою злочинністю, незаконною торгівлею наркотиками, зброєю та радіоактивними матеріалами, тероризмом та нелегальною міграцією тощо.

З метою координації взаємодії між країнами-членами ОЧЕС у визначених Статутом напрямках співробітництва були створені робочі групи, які вважаються основними допоміжними органами Організації. В рамках Організації зараз функціонують робочі групи з таких питань: організаційних; банківської та фінансової діяльності; транспорту; зв'язку; торгівлі i промислового розвитку; сільського господарства; обміну економічною інформацією та статистичними даними; екології; науки i технології; туризму; енергетики; охорони здоров'я i фармацевтики; співробітництва у надзвичайних ситуаціях; боротьби зі злочинністю тощо. Крім зазначених постійних робочих груп, створюються також тимчасові робочі групи експертів з конкретних питань.

Серед проектів співробітництва, які знаходяться на різних стадіях розробки або імплементації, слід відзначити такі: створення Чорноморського транспортного кільця, об'єднання електромереж країн-членів Організації, створення мережі офіцерів зв'язку з питань боротьби з організованою злочинністю тощо[8, c. 246-248].

5. Ціноутворення на світовому ринку

В умовах ринкової економіки ціноутворення в зовнішній торгівлі, як і на внутрішньому ринку, здійснюється під впливом конкретної ринкової ситуації. Спочатку нагадаємо, що таке ціна, в тому числі на міжнародному ринку.

В науковій та учбовій літературі існує безліч визначень ціни. Вона трактується і як грошовий вираз вартості, і як кількісне вираження попиту і пропозиції, і як грошовий вираз споживчої цінності товарів і послуг. Узагальнюючи наведені і не наведені дефініції суть ціни можна трактувати, як грошову суму, яку сподівається отримати продавець, пропонуючи товар або послугу, і яку готовий заплатити за цю послугу або товар покупець. Співпадіння наведених вимог залежить від багатьох умов, які ми називаємо ціноутворюючими факторами. За характером, рівнем і сферою дії вони можуть бути згруповані в п'ять блоків.

Загальноекономічні.

Діють незалежно від виду продукції і конкретних умов її виробництва і реалізації. До них відносять :

♦ економічний цикл;

♦ стан сукупного попиту і пропозиції;

♦ інфляція.

Конкретноекономічні.

Визначаються особливостями даної продукції, умовами її виробництва і реалізації . До них відносять:

• витрати;
• прибуток;
• податки і збори;
• попит і пропозиція на даний товар або послугу;
• споживча властивість: якість, надійність, престижність і т.п.

Специфічні.

Діють тільки по відношенню до деяких видів товарів і послуг:

♦ сезонність;

♦ експлуатаційні витрати;

♦ комплектність;

♦ гарантії та умови сервісу.

Спеціальні.

Пов'язані з дією особливих механізмів і економічних — інструментів:

♦ державне регулювання;

♦ валютний курс.

Позаекономічні:

♦ політичні;

♦ військові.

Процес ціноутворення на світовому ринку має свої особливості. Це, зокрема, стосується формування співвідношення між попитом та пропозицією. Головним чином на це впливає значно гостріша конкуренція, ускладнене, порівняно з національною економікою, особливістю руху товарів і факторів виробництва.

Стосовно світових цін: на практиці це ціни великих експортно-імпортних контрактів, які укладаються в основних центрах світової торгівлі, що ними є крупні біржі, аукціони і т.п., або виражаються в систематичних експортно-імпортних акціях. Характерною рисою світових цін є їх множинність на один і той же або аналогічний товар[12, c. 115-117].

Практично на ціну товару, що пропонують, впливають:

♦ купівельноспроможний попит покупця даного товару;

♦ обсяг попиту (скільки здатний покупець купити товару);

♦ корисність товару, його споживчі властивості.

На боці пропозиції такі основні ціноутворюючі фактори:

♦ витрати виробництва й обігу під час реалізації товарів на ринку;

♦ кількість товару, що пропонується продавцем на ринку; ціни на ресурси і засоби виробництва, що використовувалися під час виробництва.

У практиці зовнішньоекономічної діяльності прийняття рішення по експортній ціні приймається виходячи з умов поставки експортної продукції. Існують наступні основні умови комерційних пропозицій.

1.Пропозиція на умовах франко-пункт відправки. При цьому передбачається, що експортна ціна виплачується за товар, який знаходиться в експортера на вихідному пункті. При цьому експортер бере на себе всі витрати по експорту.

2. Пропозиція на умовах ФОБ.

Перший варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки. Цей варіант передбачає, що продавець оплачує всі витрати до погрузки включно. Транспортні і інші витрати пов'язані з експортом покладаються на імпортера.

Другий варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки з попередньою оплатою транспортних витрат до місця призначення. У цій ситуації покупець не оплачує перевізнику вартості транспортних витрат.

Третій варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки із включенням в ціну вартості перевезення. Цей варіант відрізняється від попереднього тим, що експортер вираховує із фактурної вартості товару вартість його транспортування, яка оплачується імпортером в пункті призначення.

Четвертий варіант. Експортер і імпортер домовляються, що в ціну включаються затрати по перевезенню до пункту призначення. За цієї умови експортер оплачує вартість транспортування, а покупець бере на себе усі інші витрати.

П'ятий варіант. Експортер оплачує усі витрати по дос-тавці товару на транспортний засіб імпортера.

Шостий варіант. Франко-пункт призначення в країні імпортера. Експортер бере на себе усі витрати по доставці і обслуговуванню вантажу до обумовленого пункту призначення.

3.Пропозиції на умовах ФАС.

У випадках поставки товару на цих умовах експортер включає в ціну товару витрати по доставці товару на причал і розміщення його вздовж борту судна, або причалу, який вказує покупець. Експортер бере на себе витрати по оплаті вантажних робіт, а також відповідає за випадкове псування, або втрату товару.

4. Пропозиції на умовах КАФ.

Ця форма ціноутворення має ще одну назву "вартість плюс фрахт" до порту призначення. Згідно з цією умовою експортер включає в ціну затрати по перевезенню товару до визначеного імпортером пункту призначення, а також усі інші витрати по доставці.

5.Пропозиції на умовах СІФ.

У даній формі ціноутворення експортер, крім перерахованих обов'язків по КАФ, бере на себе зобов'язання по морському страхуванню.

6.Пропозиція на умовах франко — пристань. За цієї умови експортер добавляє до вартості товару усі додаткові витрати по його доставці в порт призначення країни-експортера, оплату мита і розміщення на причалі[11, c. 232-235].

Під час аналізу і роботи з цінами світового ринку слід мати на увазі таке:

1. Ситуація, коли має місце «викривлення співвідношення попиту і пропозиції».

2. На ринку можуть переважати «ціни продавця» або «ціни покупця». Звідси і поняття «ринок покупця» і «ринок продавця».

3. Вплив на ціни супутніх (супроводжуючих) послуг (допродажні, продажні та післяпродажні).

4. Вплив новітніх технологій на ціни (вплив двоякий — на підвищення і пониження).

5. На ціни здійснюють вплив фази економічного циклу.

Головним критерієм класифікації ринків, у тому числі й світових, є рівень конкуренції. Виходячи з цього критерію, економісти розрізняють чотири типи ринків:

— ринок досконалої, або чистої конкуренції;

— ринок чистої монополії;

— ринок монополістичної конкуренції;

— ринок конкуренції небагатьох постачальників (олігополія).

Перш за все перераховані типи ринків відрізняються один від одного кількістю суб'єктів, головним чином, продавців на ринку (див. схему).

Ринок досконалої, або чистої конкуренції. Характеризується великою кількістю продавців і покупців на ринку певної (однорідної) продукції. Цьому типу ринку притаманне:

♦ зниження цін на продукцію з метою утриматися на ринку;

♦ постачальники прагнуть до максималізації задоволення потреб споживача;

♦ в рамках однорідної продукції на ринку з'являється безліч продуктів, які переважно відрізняються між собою не змістом (якістю), а формою.

Ринок чистої монополії. Характеризується наявністю єдиного постачальника товару. Ціноутворення у даному випадку визначається (диктується) виробником. Варіюючи обсяги, він встановлює найвигідніший для нього рівень цін. Ціни, як правило, орієнтовані на отримання максимально високого валового прибутку, а не величини прибутку на один виріб. Встановлення дискримінаційно високих цін обумовлюється часто додатковими обмеженнями для покупця. Наприклад, покупцю не дається право на реекспорт. Приклад чистих монополістів на світовому ринку навести непросто. На практиці чистих монополістів дуже мало. І якщо з’являються, то на відносно незначний час. Таким монополістом у свій час були США, які через компанію НАСА повністю контролювали запуск комерційних супутників. Практично чистим монополістом є компанія «Де Бірс» на ринку алмазів.

Ринок монополістичної конкуренції. Цей тип ринку передбачає змішаний варіант. На такому ринку присутні крупні монополії і значна кількість менш сильних, середніх, а то і дрібних фірм, але які займають чільне місце на ринку. Для такого ринку притаманні:

— цінова боротьба між монополістичним і немонополістичним сектором;

— конкуренція не тільки внутрішньогалузева, але і міжгалузева (металургійна галузь і галузі хімічної промисловості через замінники).

Ринок конкуренції небагатьох постачальників — олігополія. Характеризується наявністю декількох великих ком-паній-виробників окремих продуктів, які володіють значним сегментом на ринку. Умовою існування такого ринку є, як правило, нерекламовані неофіційні домовленості основних конкурентів про ціни, обсяги виробництва і поділ ринку збуту. Найбільш простою формою реалізації наведених зобов’язань є картель.

Прикладом картелю може бути ОПЕК. На олігополістичному ринку рівень цін залежить від рівня монополізації ринку, а також продукції — чи то сировина і напівфабрикати, чи то продукція машинобудування.

Вплив держави на зовнішньоторгові ціни здійснюється, головним чином, через її протекціоністську політику. Вона проявляється в таких заходах:

♦ регулювання внутрішніх цін;

♦ експортні субсидії, дотації та гарантії суб'єктам зовнішньоекономічних відносин;

♦ митно-тарифна політика;

♦ експортні дотації і гарантії і т.п.;

♦ фінансування державою науково-дослідних і конструкторських робіт;

♦ державна демпінгову політика.

Стосовно останньої позиції слід зауважити, що це політика завоювання зовнішнього ринку через витіснення конкурентів ціновою політикою., суть якої полягає в тому, що продаж товарів на зовнішньому ринку здійснюється за цінами, які значно нижчі внутрішніх. Вони можуть бути навіть нижче собівартості, а збитки покриваються головним чином за рахунок надприбутків від, реалізації товарів на внутрішньому ринку[1, c. 187-189].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і нау-ки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.