Початок другої світової війни, її причини та характер. Виникнення Руху Опору

Вступ.

1. Людство напередодні другої світової війни.

2. Причини, характер, періодизація Другої світової війни.

3. Друга світова війна, її основні етапи.

4. Становище у воюючих та окупованих країнах. Рух Опору в країнах Європи та Азії в роки Другої світової війни.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Друга світова війна (1939—1945 pp.) була небаченим лихом в історії людства. Минуло вже 60 років після її закінчення, але й досі економісти та історики не можуть остаточно підрахувати матеріальних і людських втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало або розвивалося, орієнтуючись на задоволення лише воєнних потреб. Єдиною державою, що не лише не зазнала краху, а навпаки, виявилася в 1945 p. сильною державою, були США.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням території та населення так званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав.

Війна дала могутній поштовх соціальному, антиколоніальному й визвольному рухам, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних імперій і демократизації ряду європейських країн.

Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю багатьох народів, зокрема депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду. Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні формування (В'єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки затримало процес їхнього об'єднання.

Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі двох наддержав — США і СРСР. Біполярність світу призвела до нестримної гонки озброєнь і неприхованої недовіри й ворожнечі протилежних таборів.

1. Людство напередодні другої світової війни

Фашизм у Німеччині зародився і прийшов до влади на хвилі ідей реваншу за поразку у Першій світовій війні. Його ідеологія поєднала в собі також ідеї расизму, тоталітаризму, соціальної рівності. Вони чудернацько переплелися між собою і набули привабливості для німецької нації, яка була принижена поразкою у війні, хижацькими і цинічними умовами Версальської угоди.

У 1915 р. у Німеччині робітником Антоном Дрекслером створюється гурток під назвою „Вільний робочий комітет за досягнення доброго миру". З нього пізніше виникає Націонал-соціалістська робоча партія Німеччини. У 1921 р. створюється також фашистська партія в Італії, яка у 1925 р. приходить до влади. У 1933 р. фашисти приходять до влади у Німеччині. Діючи за підтримкою німецьких монополій, вони почали успішно діяти у напрямі зміцнення воєнно-економічної могутності Німеччини, мілітаризації економіки. Вони швидко відродили економіку країни, спромоглися створити потужну армію, флот. При цьому вони, діючи прихованими методами, обійшли заборони Версальської угоди на шляху озброєння країни. Німеччина змогла забезпечити армію новими видами зброї, підготувати професійні офіцерські, командні кадри, які іноді навчалися за кордоном. При цьому часткову підтримку їй надавав і Радянський Союз.

Справа в тому, що за основними своїми характеристиками фашистський режим, як будь-який тоталітарний режим видавався близьким до сталінського режиму, який склався в СРСР протягом 30-х pp. За такі характеристики можна визнати: 1. Наявність офіційної ідеології, яка охоплює найважливіші життєві сфери людини і суспільства. Ця ідеологія має на меті згуртування суспільства для створення нового ладу, навіть насильницькими методами. 2. Панування масової партії, збудованої за ієрархічним принципом управління з вождем на чолі. 3. Наявність розвиненої системи поліцейського контролю за суспільним життям країни. 4. Повним контролем партії над засобами масової інформації. 5. Повним контролем партії над силовими структурами і, перш за все, армією. 6. Керівництво центральної влади над господарчим життям країни.

Саме така схожість систем влади не дала змоги політикам демократичних держав, а також уряду СРСР розпізнати небезпеку, яка надходила з боку фашистської Німеччини. Фашизм як політичний та соціальний феномен став проявом критичного стану західної цивілізації. Це була альтернатива демократії, ринковій економіці. При цьому він не мав на меті знищення Західної цивілізації і тому не видавався небезпечним.

Цим напевно можна пояснити той факт, що в 1935 р. Захід допустив, що Німеччина фактично відмовилася від виконання воєнних статей Версальської угоди. Далі відбулася окупація Рейнської демілітаризованої зони, вихід Німеччини з Ліги Націй, допомога Італії в окупації Ефіопії (1935-1936 pp.), допомога франкістам у заколоті в Іспанії (1936-1939 pp.), приєднання Австрії (1938 p.), розділ Чехословаччини у відповідності з Мюнхенською угодою західних держав. У 1939 р. Німеччина розриває угоду з Польщею про ненапад. Світ стояв на порозі нової світової війни[7, c. 183-185].

Значна частина істориків, які досліджують XX ст., вважають, що напередодні Другої світової війни існували три політичні системи: буржуазно-демократична, соціалістична та фашистсько-мілітаристична. Взаємодія цих трьох систем, розподіл сил між ними вирішували долю світу. Якби склався блок буржуазно-демократичної та соціалістичної системи, світової війни могло б не бути. Однак, буржуазно-демократичні країни не пішли на такий блок. Вони розглядали радянський тоталітаризм як найбільшу загрозу основам цивілізації. Причиною того було враження від революційних перетворень у СРСР від 1917 р до другої половини 30-х pp. Разом з тим, фашизм проголосив своєю метою хрестовий похід проти ко-мунізму. Тож Захід мав на меті підштовхнути Гітлера до нападу на СРСР. У свою чергу, Сталін мріяв спровокувати Гітлера до нападу на Європейські країни, щоб Німеччина виснажилася у цій війні. Тоді б Радянський Союз та його армію сприймали б у Європі як визволителя. Переможний похід Червоної Армії, за сталінським задумом, приніс би в Західні країни комуністичний режим. Тому не дивно, що спроби СРСР створити перед війною систему колективної безпеки в Європі зазнали невдачі. Ані Радянський Союз, ані буржуазна демократія Європи не прагнули по-справжньому до створення такої системи.

У той же час Німеччина у жовтні 1936 р. оформила воєнно-політичний союз з Італією, а місяцем пізніше підписала з Японією Антикомінтернівський пакт. Пізніше Італія приєдналася до нього. Таким чином, уміле використання німецькими політиками протиріч між антифашистськими країнами привело до розколу антифашистського блоку і згуртування сил агресії. Усе це мало для всього світу в подальшому трагічні наслідки.

Ще до початку світової війни Радянський Союз вступив у відкриту боротьбу з фашизмом: 1936 р. — Іспанія, 1938 р. — війна з Японією на о. Хасан, 1939 р. — війна з Японією на р. Халхін-Гол. Та раптом зовсім несподівано для всіх 23 серпня 1939 р. Німеччина та СРСР підписують між собою пакт про ненапад[9, c. 46-47].

2. Причини, характер, періодизація Другої світової війни

Більше, ніж півстоліття минуло з дня закінчення Другої світової війни, яка принесла людству чисельні жертви і руйнування. У цій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км . За роки війни в армії воюючих держав було закликано 110 млн. чол.

На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65-67 млн. осіб, 90 млн. було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.

Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.

Другу світову війну можна розділити на кілька етапів:

I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії.

II. 19 листопада 1942 р. — 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати.

III. 9 травня 1945 р. — 2 вересня 1945 р. Завершення[2, c. 215-217].

3. Друга світова війна, її основні етапи

Війна почалася нападом Німеччини на Польщу. Влаштувавши прикордонну перестрілку в районі міста Гливиць, 1 вересня 1939 р. Німеччина рушила на Польщу 57 дивізій, близько 2500 танків, 2000 літаків. Чисельність армії вторгнення становила 1,5 млн осіб. Невелика країна опинилася сам-на-сам з хижацькою агресією гітлерівської Німеччини. Звичайно, Англія і Франція у відповідь на це оголосили 3 вересня війну Німеччині, оскільки ще недавно вони заявляли себе гарантом безпеки Польщі. Але реальної допомоги полякам вони не надали. З 3 по 10 вересня війну Німеччині оголосили Австралія, Індія, Канада, Нова Зеландія. Японія оголосила про своє невтручання у війну в Європі, а СІЛА — про свій нейтралітет. Світ вступив в історичну смугу Другої світової війни.

Перший етап війни тривав від 1 вересня 1939 р. по 21 червня 1941 р. У перші тижні цього етапу, до 17 вересня 1939 р. німецькі війська окупували західну частину Польщі, вийшовши на лінію Львів, Володимир-Волинський, Брест-Литовськ, яка була позначена у таємних протоколах пакту Молотова-Ріббентропа. Оскільки Франція та Англія не вели бойових дій із противником, Німеччина скористалася цим, окупувавши у квітні 1940 р. Данію та Норвегію. Протягом травня 1940 р. капітулювали уряди Бельгії, Голландії та Люксембургу (т. зв. Бенілюкс). 10 травня 1940 р. німецькі війська, обійшовши з півночі славнозвісну „лінію Мажино" рушили на Париж і вже 22 червня 1940 р. Франція підписала капітуляцію перед Німеччиною. Гітлер звелів організувати все так, щоб акт капітуляції відбувся у Комп'єнському лісі у тому ж вагоні (і його відшукали!), де у 1918 р. Німеччина підписувала свою капітуляцію у Першій світовій війні. Наставала розплата авторів Версальської угоди за тяжкі умови миру, нав'язані колись переможеній Німеччині.

10 травня 1940 р. прем'єр-міністром Великобританії було призначено видатного державного діяча країни Уїнстона Черчилля. Він очолював уряд країни протягом усієї війни, аж до 1945 р. Він був широко відомий своїми антинімецькими, антифашистськими і, в той же час, антирадянськими поглядами. Тепер Англія вступила в активну боротьбу з Німеччиною. Вже з серпня 1940 р. германська авіація розпочала систематичні авіаційні удари по важливим стратегічним вузлам Англії. На морі Німеччина почала топити торговельні англійські кораблі. Одночасно німецькими військами було окуповано Грецію, Югославію. Болгарський профашистський уряд приєднався до Берлінського пакту.

Позиція Радянського Союзу протягом цього етапу не виглядає однозначною в очах сучасних істориків. З точки зору глобального, або навіть європейського погляду, СРСР виступає посібником Німеччини у війні. На це вказує воєнно-політичне та торговельне співробітництво двох країн, а також факт укладання між ними пакту Молотова-Ріббентропа. Однак треба врахувати те, що піковий рівень такого співробітництва між Німеччиною та СРСР припадає на період часу перед приходом нацистів до влади у Німеччині. У той же час вигоди, які отримав СРСР на цьому етапі, були використані для підготовки до відкритої війни у майбутньому. В кінцевому рахунку це відіграло значну роль у майбутній перемозі над Німеччиною. Проте, без сумніву, можна визнати злочинний характер сталінської зовнішньої політики цього періоду, яка значною мірою сприяла роздуванню світового конфлікту і, врешті, поставила країну на межу державної катастрофи і воєнної поразки[5, c. 423-424].

Другий етап війни (22 червня 1941 р. — листопад 1942 р.) розпочався вступом у війну СРСР. 22 червня Німеччина без оголошення війни розпочала вторгнення на територію СРСР по всьому західному кордону. Одразу ж почалося активне формування антигітлерівської коаліції. На другий день Великої Вітчизняної війни (23 червня 1941 р.) Англія та США майже одночасно заявили про повну підтримку Радянського Союзу у цій боротьбі та про готовність надати йому воєнну та економічну підтримку у боротьбі. У липні-серпні 1941 р. були підписані угоди між Англією та СРСР про спільні дії проти Німеччини (12 липня) та про торговий обіг між країнами (16 серпня). У серпні США та Англія утворили Атлантичну хартію, до якої у вересні приєднався СРСР. Проте реально Сполучені Штати вступили у війну 7 грудня 1941 p., після раптового нападу японських сил на воєнно-морську базу США у Перл-Харборі і розгрому американського флоту на тихоокеанському театрі бойових дій. Воєнна ініціатива там одразу ж перейшла до Японії і вона швидко окупувала Індонезію, Сінгапур, Філіппіни, Бірму, Нову Гвінею.

Протягом третього етапу війни (листопад 1942 р. — кінець 1943 р.) стратегічна ініціатива переходить до країн антигітлерівської коаліції. Відбувається корінний перелом у ході війни — значною мірою завдяки героїчній боротьбі радянського народу на радянсько-германському фронті. Головне значення в цьому мали перемоги радянських військ у Сталінградській та Курській битвах. Одночасно відбувався успішний наступ союзників в Африці (Єгипет, Кіренаїка, Туніс), на Сицилії та в Італії. На московській конференції (жовтень 1943 р.) зміцнилися союзницькі відносини країн антифашистського блоку. На Тегеранській конференції (28 листопада — 1 грудня 1943 р.) було прийняте рішення про відкриття другого фронту у травні 1944 р. та про узгодження спільних воєнних дій союзників.

На четвертому етапі війни (кінець 1943 р. — травень 1945 р.) відбувалося визволення Червоною Армією західної частини СРСР, Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччини. Нарешті б червня 1944 р. було відкрито Другий фронт. Почалося визволення Західної Європи. Це був етап найактивнішої боротьби. У цей період одночасно воювало 18 млн чоловік, 40 тис. танків та самохідних артилерійських установок, 260 тис. гармат, 38 тис. літаків.

Ялтинська конференція ухвалила рішення союзників про післявоєнну долю Німеччини, Польщі, Югославії, про створення Організації Об'єднаних Націй, яку було створено 25 квітня 1945 р. та про вступ СРСР у війну проти Японії у двохмісячний термін після капітуляції Німеччини. Внаслідок спільних зусиль союзників стався остаточний розгром Німеччини та її капітуляція 8 травня 1945р.

Під час п'ятого етапу Другої світової війни (травень-вересень 1945 р.) було розгромлено Японію, звільнено від японських військ всі захоплені нею території. Вперше в історії американськими військами було застосовано атомну зброю — дві бомби було скинуто на японські міста Хіросіму (6 серпня) та Нагасакі (9 серпня). Після розгрому Квантунської армії Японії радянськими військами вона підписала акт про капітуляцію (2 вересня 1945 p.). Друга світова війна завершилася.

Ця війна, яка передбачалася як низка малих, коротких та блискавичних війн, перетворилася на глобальну світову трагедію, до якої було залучено до 128 млн чоловік, 64 держави світу із населенням 1,7 млрд чол. У війні загинуло близько 50 млн чол. — ця цифра не може визнаватися точною, бо людські втрати СРСР постійно уточнюються. Економіка більшості воюючих країн була підірвана. Ця війна, яка поставила людство на межу винищення, змусила цивілізацію активізувати життєві сили. Було створено об'єднану структуру світової спільноти — Організацію Об'єднаних Націй, яка протистоїть тоталітарним тенденціям та імперським амбіціям окремих держав. Разом з тим, перемога над фашизмом зміцнила позиції демократії. І, хоча сьогодні ще мають місце воєнні протистояння, локальні воєнні конфлікти, існують окремі тоталітарні держави, людство має великий шанс уникнути глобального самознищення[3, c. 247-249].

4. Становище у воюючих та окупованих країнах. Рух Опору в країнах Європи та Азії в роки Другої світової війни

Нацистський "новий порядок"у Європі. Окупаційна політика в Європі. Окупація агресивними державами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалось встановленням "нового порядку". Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі і насильстві.

Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з'явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 p.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами.

Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. В Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди.

Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні територіальні придбання. Так, Угорщина отримала Карпатську Україну, Трансільванію, частину Словаччини і Югославії, Румунія — Трансністрію, Болгарія — частину Добруджі, Македонії, Фракії, Фінляндія повернула втрачені в 1940 р. території.

Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та СРСР проводилась згідно з планом "Ост". Окуповані радянські території були розділені на три частини. Тилові райони німецьких груп армій було передано під управління воєнного командування, а інші підпорядковано "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і поділено на два рейхскомісаріати — "Остланд" (Прибалтика й більша частина Білорусі) та "Україна". Західноукраїнські землі були приєднані до польського "генерал-губернаторства".

Нацисти прагнули створити на завойованих ними територіях "життєвий простір для німецької нації". Місцеве населення мало бути перетворене по суті на рабів, інтелігенція ліквідована. На окуповані території планувалось переселити близько 10 млн. німців. Місцевого населення передбачалось залишити близько 14 млн. осіб. Всі інші підлягали знищенню. Одна з перших колоній німецьких переселенців створювалась в районі Вінниці.

Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженні свого панування, були нацьковування одних націй на інші і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.

З окупованих територій до Німеччини вивозились продовольство і сировина, інші матеріальні цінності. Населення на окупованих територіях спочатку взагалі нічого не отримувало за свою працю, потім стало отримувати мізерні пайки за роботу на окупантів. У жахливих умовах знаходились 5,5 млн. радянських військовополонених, 3,5 млн. з них загинуло.

Для використання у Німеччині дешевої робочої сили проводились депортації працездатного населення. Близько 4 млн. жителів окупованих областей опинилися на чужині в тяжких умовах. Усього ж жертвами окупації стали 10 млн. радянських людей. Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини Німеччини.

Важливим елементом у насадженні "нового порядку" були концентраційні табори, до яких відправляли всіх незадоволених. У Європі налічувалося близько ЗО концтаборів. Найбільші з них -Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцім. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено мільйони людей з різних країн.

Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть зберігалась та ж сама. Агресивні устремління прикривались гаслами: "Створення процвітаючої Азії", "Звільнення Азії від білих колонізаторів". До утворюваних окупаційних адміністрацій намагались залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів.

Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Але вже перші місяці японської окупації довели, що відбулась лише зміна колонізаторів. Японія безсоромно грабувала загарбані території.

Після запровадження "нових порядків" поневолені народи Європи й Азії стали на боротьбу проти ворога[8, c. 151-153].

Рух Опору в окупованих країнах. Окупаційна політика Німеччини і Японії викликала розгортання руху Опору. Він виник у всіх окупованих країнах, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії.

У результаті перемог на фронтах військ антигітлерівської коаліції значно посилюється рух Опору проти окупантів у країнах Європи. В багатьох з них створювалися партизанські загони, підпільні організації. Рух Опору об'єднував всіх, хто був не байдужим до долі своєї батьківщини. Але були й такі, які йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.

У Франції з фашистською окупацією і колабораціоністським урядом маршала Петена боролися партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами й соціалістами. Створена де Голлем організація "Вільна Франція" в 1942-1943 pp. встановила контроль над африканськими колоніями Франції. У листопаді

1942 р. французьке підпілля уклало з де Голлем угоду про спільнідії. У травні наступного року була створена Національна рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролись з окупантами. У червні був утворений Французький комітет національного визволення, який оголосив себе урядом на чолі з де Голлем.

Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославії. З 1941 р. тут велись активні бойові дії проти фашистів. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії — Антифашистське

віче народного визволення Югославії на чолі з Й.Броз Тіто. Партизанські армії формувались у Греції та Болгарії. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи.

У Польщі емігрантський уряд та його представництво — "делегура" — керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову.

Від квітня до червня 1943 р. тривало повстання у Варшавському гетто. Лише через три місяці нерівної боротьби повстання було придушено, в результаті чого загинуло і відправлено до таборів смерті 76 тис. чол.

Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та урядових чиновників здійснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у приміщенні, де знаходився Гітлер. Бомба вибухнула, однак Гітлер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.

У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські повстання. Поразкою завершилось повстання, підняте 1 серпня у Варшаві Армією Крайовою. 29 серпня почалось Словацьке національне повстання за участю партизанів та словацької армії. Ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося його придушити.

У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху. На чолі її став Центральний штаб партизанського руху. Основною партизанською базою була Білорусія. Тут знаходились найбільші з'єднання і великі партизанські райони. В Україні центр партизанського руху був у північних районах. Існував постійний зв'язок між партизанськими базами і "Великою землею", звідкіля партизанам постачали зброю, спорядження, кваліфікованих військових спеціалістів. Боротьбу з фашистами вели також загони Української Повстанської Армії.

Партизанська боротьба мала як військове, так і політичне значення. Широкомасштабні диверсійні операції партизан, винищувальні рейди внесли значний вклад в перемогу над фашистами. Значні операції провели партизанські з'єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова та ін. Усього на території СРСР діяло понад 6 тис. партизанських загонів, які знищили близько 1 млн. гітлерівців.

Найбільш широкомасштабні диверсії були проведені влітку 1943 р. під час Курської битви під назвою "Рейкова війна" та у вересні 1943 р. під назвою "Концерт". Фашисти змушені були для охорони своїх комунікацій від партизанів тримати в своєму тилу значні сили.

Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого розмаху він набув у Бірмі, Малайї та на Філіппінах, де діяли партизанські армії. Японські окупанти змушені були надати Бірмі формальну незалежність. У В'єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих держав.

Внутрішнє становище у Німеччині, Японії, Великобританії та СІЛА. Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки. Виробництво бойової техніки стало пріоритетним. Так, у Німеччині, де воєнної промисловості ще у 1932 р. практично не було, під час війни щорічно вироблялось близько 25 тис. бойових літаків, 20 тис. танків, 50 тис. гармат і мінометів. З 1935 р. гітлерівська Німеччина почала перебудовувати свою економіку на військовий лад. Коли почалась Друга світова війна, промисловість рейху працювала на військові потреби на повну потужність, випускаючи одні з кращих у світі танки, літаки, гармати. Виробництво військової техніки та зброї стимулювало розвиток важкої промисловості. Легка промисловість набагато відставала від важкої індустрії. В сільському господарстві німці спирались на поміщиків і заможних селян, господарства яких давали головні надходження товарної продукції. Разом з тим політика посиленої експлуатації селянства, надмірні податки прискорили процес розорення сільських трудівників.

Кривавим терором фашисти придушили в країні демократичні виступи народу. Були заборонені страйки, розігнані профспілки та інші громадські організації. Всі робітники були об'єднані в нацистський "трудовий фронт"[6, c. 198-199].

Успіхи фашистської Німеччини на початковому етапі війни дали їй можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Після поразки Франції у червні 1940 р. Німеччина повернула собі втрачені Ельзас і Лотарингію.

У 30-40-ті роки основою економіки Німеччини була військова промисловість. У 1939 р. її питома вага в загальній вартості валової продукції становила 80%. Кількість населення, зайнятого у військовій промисловості протягом 1939-1943 pp., зросла вдвоє і становила 5 млн. осіб. Потребу в робочій силі Німеччина задовольняла за рахунок примусової праці військовополонених, мільйонів депортованих з окупованих країн.

Незважаючи на цілковиту мілітаризацію, німецька економіка була не в змозі повністю задовольнити потреби фронту. З кінця 1943 р. Німеччина почала відчувати серйозні труднощі в усіх галузях господарства. Порушлися зв'язки між окремими економічними комплексами, головні галузі господарства відчували нестачу сировини, палива, людських ресурсів, фінансових засобів. З другої половини 1944 р. промислове виробництво різко знизилось. Внаслідок занепаду сільського господарства скоротились посівні площі, зменшився валовий збір зернових, поголів'я худоби. Різко знизилося споживання продуктів харчування. Дефіцит бюджету уряд намагався ліквідувати шляхом інфляції. Посилилося зубожіння населення.

Німецьке воєнне господарство зазнало краху.

Не могла витримати тривалого суперництва з економікою Сполучених Штатів і японська воєнна економіка, хоча війна сприяла перетворенню Японії на індустріально-аграрну державу. Частка важкої промисловості у виробництві значно збільшилась. Водночас війна призвела до погіршення становища населення: витрати на війну перевищували прибутки в чотири рази. Інфляція відчутним тягарем лягла на плечі трудящих. Концентрація промисловості принесла великий зиск японським монополіям. Розміри контрольованого капіталу в компаніях Міцубісі й Сумі-томо зросли в 10 разів, у Міцуї — більш, ніж у 6 разів. Збагачення японської олігархії в роки війни було досягнуто ціною мільйонів людських жертв, голоду й зубожіння народу, економічної руйнації і розладу фінансів країни.

Радянський Союз після фашистської агресії опинився у важкому становищі. Були втрачені важливіші промислові і сільськогосподарські райони, що призвело до падіння виробництва в умовах, коли фронт вимагав ще більше зброї. Завдяки героїчним зусиллям людей наприкінці 1941 р. становище вдалося поправити. За Уралом було створено могутню промислову базу. Запрацювали 1360 евакуйованих підприємств.

У гіршому становищі опинилось сільське господарство. В 1942 р. зерна було зібрано 1/3 від довоєнного. За допомогою жорсткої регламентації і розподілу вдалось уникнути голоду і забезпечити продовольством діючу армію.

З 1942 р. радянська економіка почала нарощувати випуск продукції не тільки кількісно, а й якісно. Радянські зразки зброї виявились не гіршими, а навіть кращими за ворожі.

Англії довелося пережити загрозу ворожого вторгнення, масовані повітряні бомбардування, яким піддавались Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста, блокаду німецькими кораблями морських комунікацій, окупацію ряду колоній — Бірми, Сінгапуру, Малайї, втрату великої частини торгового і військово-морського флоту. Промислове виробництво країни за роки війни скоротилося на 5%. Різке зниження виробництва спостерігалось у вугільній промисловості (на 21%), у легкій, зокрема бавовняній, більш ніж удвоє, вовняній — на 27%.

Витрати на війну становили 25 млрд. фунтів стерлінгів. Щоб хоч частково покрити ці витрати, Англія залучила приблизно третину своїх закордонних капіталовкладень, особливо з колоніальних країн — Індії, Канади, Австралії, Південно-Африканського Союзу, а також з Латинської Америки й США. Державний борг збільшився за роки війни втроє. В багатьох районах, що вважалися раніше сферою впливу Англії, наприклад, країнах Арабського Союзу і Південно-Східної Азії, закріпився американський капітал, який посилено проникав в англійські домініони і колонії.

Тягар війни позначився насамперед на трудящих: жорстокість карткової системи, розгортання стихійних сил "чорного ринку", спекуляція і знецінення грошей, збільшення тривалості робочого дня, погіршення житлових умов. Податки в розрахунку на душу населення зросли втроє, вартість життя — на 72%. В той же час війна стала джерелом збагачення монополій, які нажили на воєнних поставках великі прибутки.

Війна і окупація завдали Франції значних збитків, що оцінювались у 1,44 трлн. довоєнних франків. Людські жертви становили 1,1 млн. осіб. Промислове виробництво скоротилося до 30% щодо рівня 1938р., продукція сільського господарства- вдвічі. Франція залишилась без військового і торгового флотів. Закордонні капіталовкладення країни до 1945 р. зменшилися наполовину. Франція втратила свої колонії: Індокитай, Сирію, Ліван, які добилися незалежності.

Сполучені Штати Америки не брали участі на початковому етапі війни, але займали чітко виражені антинімецькі позиції. Вступ США у війну проти Японії та Німеччини змусив американський уряд переорієнтувати господарство на військовий лад.

США, ще не вступивши у війну, надавали в позику чи в оренду озброєння, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам-союзницям по антигітлерівській коаліції. Ленд-ліз став одним із найбільших джерел збагачення американських монополій. Він забезпечив масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку, що сприяло підтриманню високого рівня виробництва в США. Американські витрати на проведення операцій по ленд-лізу перевищували 45 млрд. доларів.

Надаючи допомогу Великобританії, США прагнули встановити контроль над англійською економікою Шляхом проникнення в її сфери впливу. Так, в обмін на 50 старих есмінців США одержали на 90 років в оренду території для будівництва військово-морських баз у ряді англійських стратегічних пунктів Атлантики. За роки війни в США були введені в дію нові промислові підприємства військового призначення вартістю в 25 млрд. доларів.

Друга світова війна внесла свої корективи у механізм міжнародних валютних відносин. Розподіл запасів золота в розвинутих країнах набрав ще більш нерівномірного характеру, ніж у довоєнні роки. В той час, як у США за чотири роки (1938-1941) запаси золота з 14,5 млрд. доларів, зросли до 22,7 млрд., в Англії вони, навпаки, скоротилися. В ряді країн зросла державна заборгованість[4, c. 314-316].

Висновки

Головним підсумком війни був розгром союзниками збройних сил держав "осі" та їх сателітів, що загрожували існуванню світової цивілізації.

Радянський Союз зазнав найбільших втрат серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій війні. Загальні втрати СРСР у війні за даними генштабу Радянської армії становлять 27 млн., а за даними незалежної експертизи — 46 млн. осіб.

Протягом шестирічної війни Німеччина втратила 3 млн. чоловік убитими на фронтах, ще 3,8 млн. — серед цивільного населення. За іншими підрахунками загальні втрати Німеччини у війні становили 8-11 млн. чол.

20% населення — 6 млн. чол. втратила Польща. Понад 1,3 млн. цивільних осіб і 300 тис. вояків втратила Югославія. Великобританія втратила 452 тис. солдатів і 60 тис. цивільного населення. Людські втрати США на фронтах і на морі становили 295 тис. чол.

Злочином проти людства була атомні бомбардування японських міст Хіросіми й Нагасакі, так само як і нищення японськими завойовниками китайських, бірманських, філіппінських міст і сіл.

Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних армад стимулювали подальший розвиток радіоелектроніки. Загалом обидва ці напрямки у галузі фізики сприяв форсованому розвитку кібернетики.

Німцям вдалося, хоча й на кінець війни, приступити до серійного виготовлення літаків з реактивними двигунами. До серйозних відкриттів періоду війни відносяться німецькі ракети Фау-1 та Фау-2, що в подальшому зусиллями вчених США та СРСГ трансформувалися у ракети-носії ядерної зброї та космічних кораблів.

До серйозних досягнень світової наукової й інженерної дум належить один з кращих танків періоду війни — радянський танк "Т-34", а також важкий KB, що на той час не мав аналогів у світі.

Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вчених підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів масового знищення людей, а не засобів їхнього захисту.

Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем. Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались. Досвід війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні домагання лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на завершальному етапі війни, коли війська за наказами своїх головнокомандуючих, незважаючи ні на які людські втрати, прагнули захопити якомога більше територій, аби забезпечити лідерство вождям у досягненні повоєнних геополітичних переваг.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.