Поетика весільного обряду

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти та специфіка весільного обряду.

1.1. Поняття та передшлюбні дійства традиційного весільного обряду.

1.2. Характеристика традиційного весільного обряду.

Розділ 2. Локальні особливості весільного обряду на Україні.

2.1. Традиційне українське весілля Центрального регіону.

2.2. Локальні особливості весільного обряду Півдня України.

Розділ 3. Порівняльний аналіз сучасних тенденцій розвитку весільного обряду.

3.1. Зміни в традиційному весіллі.

3.2. Співвідношення традицій та інновацій в сучасному процесі обрядотворення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Святково-обрядова сфера життя є невід'ємною часткою життєдіяльності людини. Особливе місце в ній відводиться сімейно-побутовим звичаям та обрядам, які ознаменовують важливі етапні події життя особи, ступені її вікової і соціальної зрілості. Обряд не тільки посилює й поглиблює переживання, викликані реальною подією, а й відбиває тісний зв'язок між моральними переконаннями людини та її безпосередніми переживаннями.

Сімейно-побутові свята та обряди мають велику перспективу в майбутньому нашого суспільства. Особливого значення надається розвиткові весільного обряду. Він повинен сприяти насамперед зміцненню сім'ї, функції якої в соціалістичному суспільстві надзвичайно важливі й багатогранні. Утворення сім'ї символічно скріплюється і стверджується весільним обрядом. «Соціальна незамінність обрядовості, цієї масової форми свідомості, полягає в тому, що в ній еталони радянського способу життя закріплюються і пропагуються на конкретно-чуттєвому, емоційно-естетичному рівнях».

Мета роботиполягає в тому, щоб проаналізувати та з’ясувати основні риси весільного обряду на Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття весільного обряду;

· охарактеризувати передшлюбні дійства традиційного весільного обряду;

· дослідити особливості традиційного весільного обряду;

· проаналізувати локальні особливості весільного обряду на Україні;

· охарактеризувати традиційне українське весілля Центрального регіону;

· здійснити аналіз весільного обряду Півдня України;

· виявити відмінності сучасних тенденцій розвитку весільного обряду.

Об’єктом дослідженняє весільний обряд.

Предметом дослідженнявиступають головні риси весільного обряду на Україні.

Джерельна база дослідження. Характеристиці весільної обрядовості українського народу кінця ХІХ – поч. ХХ ст. значне місце відведено в історико-етнографічному дослідженні О.М.Кравець «Сімейний побут і звичаї українського народу» (К., 1966). У монографії Н.І. Здоровеги «Нариси народної весільної обрядовості на Україні» (К., 1974) порушено важливі питання походження українського весільної обрядовості.

Протягом останніх двадцяти років вийшло чимало статей, брошур інформаційно-описового характеру про проведення урочитсой реєстрації шлюбу в тій чи іншій місцевості. Зокрема, Кравець О.М., Кувеньова О.Ф. Шляхи формування та утвердження свят і обрядовості на Україні // НТЕ. – 1970. — №3.

Значних успіхів у вивченні обрядового весільного фольклору, взаємодії пісні й обряду досягли фольклорист Правдюк О.А. «Загальнослов’янська основа українського весілля».

Проблеми співвідношення традицій та інновацій, питання виховної ролі обрядовості, підвищення культури сімейно-побутових обрядів розкрито у праці В.К.Борисенка «Весільні обряди та звичаї на Україні» (К., 1988).

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти та специфіка весільного обряду

1.1. Поняття та передшлюбні дійства традиційного весільного обряду

Традиційний весільний обряд пов'язаний із комплексом народних звичаїв, етикету, моралі, соціальних та правових уявлень, традицій сім'ї, давніх вірувань.

Весільний обряд містив багато компонентів, пов'язаних із землеробськими, рослинними культами наших предків, магічними уявленнями, давньою обрядовою поезією, символікою.

Найчастіше шлюби укладалися за згоди тих, хто одружувався. Щодо сватання, то були випадки приходу несподіваних сватів, які ризикували «дістати гарбуза», тобто одержати відмову. Сватати дівчину йшли два старости (зрідка один) і молодий. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків.

У призначений день старости брали з собою палиці, хліб та сіль і надвечір (або вранці) разом з парубком йшли до молодої. На сватання вирушали у неділю, вівторок або четвер. Старости стукали у двері. На запитання, хто там, вони починали розмову здалеку: про погоду; розповідали, що вони начебто мисливці, котрі ловили куницю, сліди якої привели їх до цієї хати. Батько молодої відповідав, що куниці тут немає, але шукати не забороняє і просить до хати. Молодий лишався в сінях, а старости заходили і «пізнавали» куницю — красну дівицю. Якщо батьки не проти віддати їм «загублену» куницю, то кличуть молодого і питають згоди у молодої. Якщо вона не згодна, то повертає старостам хліб. Тоді про них кажуть, що одержали «гарбуза». На знак згоди молода приймала хліб-сіль і натомість виносила вишиті нею два довгих рушники, віддаючи їх старостам. Ті перев'язували один одного рушниками через плече. Молодому дівчина виносила яскраву шовкову хустину та пов'язувала її на праву руку або затикала за пояс.

Старости частувалися, а молодий і молода йшли запрошувати на сватання родичів, дружок, світилку та бояр. Розпочиналася гостина, батьки молодих домовлялися про вінчання і весілля. З цього часу парубок та дівчина вважалися офіційно засватаними, нареченими і продовжували вже відкрито зустрічатися. Батьки й молоді готувалися до весілля: молода шила молодому сорочку, молодий купував чоботи молодій та майбутній тещі. Батьки пекли хліб, калачі, різали бичка або кабанця, заготовляли напої, наймали куховарку. Перед весіллям ходили на оглядини до молодого подивитися господарство [28, c. 78-79].

У четвер або в суботу після обіду до молодої та молодого запрошували сусідок-дівчат завивати гільце (деревце, вільце). Молодий і старший боярин, молода і старша дружка одягалися так, як на весіллі (молода у вінку і стрічках, старша дружка також, але вінок менший. У деяких селах молода і дружка, крім того, одягають традиційні костюми). У святково прибраній хаті на столі лежали: кольоровий папір, квітки, калина, барвінок, ножиці. Бояри (дружки) приносили деревце (зрізану верхівку вишні або сосни). У молодої прикрашали гільце дружки, а в молодого — світилка і його рідня.

У четвер і п'ятницю (або у суботу вранці) молоді йшли запрошувати родину та сусідів на весілля. Молоді ходили по селу, у старшого боярина і старшої дружки вузлики з шишками (булочки у вигляді шишок). За звичаєм запрошують у першу чергу рідних по батькові й матері, хрещених батьків, потім двоюрідних родичів, сусідів. Колись запрошували все село або свій куток, якщо відбувалося одночасно декілька весіль. Розплівши косу, у вінку, молода з дружками заходила до кожної хати, кланяючись, казала: «Просили батько й мати і я вас прошу, приходьте на весілля». Молода (чи молодий) клала на стіл калач або шишку, яку запрошені надломлюють, їдять _ щоб молодий (молода) не старіли та щасливі були. Господарі дякують. Дружки співають пісні. Молодий сам або з боярами запрошували на весілля свою рідню та сусідів. Бувало, що запрошувала мати.

Найважливішим актом дійства є випікання короваю, яке нерідко відбувалося у той час, як молоді запрошували на весілля. Мати молодої та молодого запрошували коровайниць — жінок, щасливих у подружньому житті, найчастіше парну кількість, але бувало, наприклад, запрошували непарне число коровайниць Співали: «Сусідочки мої голубочки, та зійдіться усі до купочки, зійдіться до моєї хати, бо час-пора коровай бгати». Коровайниці йшли на коровай зі своїм борошном, молоком, яйцями. Перед тим, як почати випікання короваю, запрошені молотили куль (житній, пшеничний — це нібито молотять зерно на коровай), потім цей сніп розділяли на дві частини, уквітчували його квітами, барвінком, прив'язували на довгі палиці, ставили з двох боків воріт, аби видно було, де гуляють весілля (с. Пробережка). Коровайниці мили руки, просили у старости благословення розпочати роботу, він благословляв. Потім вони ставили серед хати діжу (ночви), засипаючи борошно, починали замішувати тісто, при цьому співаючи: «Ходи, Спасе, до нас, а у нас усе гаразд: хорошії коровайнички коровай бгають та сиром поливають. З середини сиром, маслом, около — добрим щастям. Співаючи, розчиняли коровай, замішували тісто. Поки тісто підходило, коровайниці частувалися. Коли тісто, добре вимішене, підійшло, його виймали з діжі (ночов), на діжу ставили п'ять свічок, звитих докупи, а одну велику свічку ставили на ножа, залишеного на дні діжі (ночов) і закінчували місити тісто вже на столі, співаючи: «Три сестри свічку сукало, трой зілля клало, і руту, і м'яту, хрещаті квітки, щоб любилися дітки, щоб любилися, цілувалися, щоб всі люди дивувалися». Потім старанно ліпили коровай. Ліпили в основному чотири жінки. З житнього тіста робили товстий корж — «підошву», куди втикалися навхрест на щастя дрібні гроші, чотири сирих яйця, чотири вареники із сиром. Коровай оздоблювали різними фігурами: шишками, зірочками, голубами тощо. Верхня частина випічки обкладалася стрічкою з тіста, зверху поміщали шишку з тіста, ставили п'ять свічок і засвічували їх, співаючи: «Як день білий, як Бог милий, як сонечко яснее…», «Дві сестриці коровай місять, вони його не замісять, без скрипочки, без дудочки без чарочки горілочки». Коли коровай готовий, щоб його садовити в піч, коровайниці просили на це благословення у старости. В цей час «кучерявий» (чоловік жонатий) піч вимітав, найчастіше брат молодої. Коровай саджали у піч, навколо нього менші хлібці різної форми: шишки, дивень (у вигляді персня), качку, калачі. Випікали «дивень» лише у хаті молодої, а в хаті молодого — «борону», «барило». Випікався ще й «лежень» — довгий хліб, його дарували молодим на другий день, як вони встануть із постелі. Молоді роздавали його дружкам, коли вони принесуть снідання. Під час випікання коровайниці мили діжу, стіл, руки і цю воду виносили на тік, щоб жито родило. Повернувшись до хати, ставали навколо діжі разом з чоловіками, які зосталися в хаті. Піднімають діжу тричі вгору, стукають нею об сволок, цілуються навхрест. Потім носили діжу по хаті і починали нарешті з нею танцювати, приспівуючи: «А в нашої печі срібнії плечі, орловії крила, щоб коровай гнітила. Поцілуймося, хто кому рад». «Ми в вас не гуляли, а діло робили, звечора і вранці, дайте нам по чарці, як не по чарці, то по дві, бо ми коровайниці молоді». Після чого частувалися, виймали коровай, шишки, калачі, борону, барило, що випікалися разом, прикрашали коровай калиною, барвінком, зверху клали дві ложки, перев'язані червоною ниткою. Коровай клали на хустку, підперізуючи рушником або червоним поясом, співаючи: «Де тії ковалі живуть, що золотії сокири кують? Ковалю-коваленьку, скуй мені сокироньку — будемо піч рубати, коровай добувати». «Короваю-раю, я тебе вбираю і в шишечки, і в квіточки, червоною калиною за своєю дитиною». Коровай прибирали дівчата на дівич-вечорі, але були випадки, що робила це хрещена мати або коровайниці. По завершенні дійства мати обдаровувала коровайниць шишками і ті розходилися по домівках.

Повернувшись із запросин, молода з дружками влаштовувала дівич-вечір, на якому прощалася з подругами і дівоцтвом. Вили гільце, співаючи: «В долину, бояри, в долину, по червону калину, по хрещатий барвінок, по руту-м'яту, колосочків жита назбирати, нашій Ганнусі гілечко вбирати», «У Києві на Подолі дзвони б'ють, у нашої молодої гільце в'ють, з високого дерева, ялини і з червоної калини». На дівич-вечорі молода сідала на посад — місце на покуті, застелене кожухом — догори вовною. Дружки співали багато сумних пісень, особливо якщо молода була сиротою. «Була зима, була зима та й стала весна, насіяла чорнобривців та й заміж пішла, а вже мої чорнобривці розцвітають, а вже мою русу косу розплітають, вже мої чорнобривці сповна зацвіли, а вже мою русу косу навік розплели, розцвітайте чорнобривці повненько, щоб було моїй матінці жалібненько, зацвітіть чорнобривці ще повніше, щоб було моїй матінці жалібніше». Плакала молода та її батьки, виряджаючи свою дитину на нове життя, у нову сім'ю [18, c. 159-160].

Прихід на дівич-вечір молодого з боярами змінював сумний настрій на піднесеніший. Дружки співали. У молодого і в молодої вилось гільце. Деревце вносили бояри чи дружка і ставили на столі у хлібину або хрестовину, низ біля хрестовини обв'язували васильками, чепчиком. Весь вечір дівчата співали. Гільце прикрашали колоссям вівса, жита, бубликами, цукерками, квітами паперовими або із стружки, обов'язково калиною, барвінком. Квітка, яка прив'язувалась на верхівку деревця, завжди була червоною і з колосками, калиною, барвінком. Квітку прив'язувала молода або старша дружка. Деревце було із вишні або інколи із сосни. Про це співалося й у піснях: «Ой тая вишенька, що у саду росла. Що й у саду родилася, нам на гільце згодилася», «Усі гори, долиноньки виходили. Зеленький барвінок вищипали. Червоную калиноньку виламали. Вирубали гілечко у бору, та принесли бояри до двору. Вийшли дружечки, узяли, у новую світлоньку унесли. Поставили гілечко на столі, та й на столі на престолі. На клинчастій на переберчастій скатерті, скатерті», «Ой сосно, сосно, горова, горою йшла шуміла, в сінечки ввійшла зазеленіла, на столі стала заговорила. На столі, та на престолі». Дівчата прикрашали гільце, співаючи: «Ми літом не гуляли, барвінок поливали. Барвінок прийнявся, на гільце здався».

Молода ховалася за деревце, а молодий з дружками (боярами) повинен був її знайти. Молоді обмінювалися подарунками: молода дарувала нареченому вишиту весільну сорочку, а молодий — чоботи. Після цього обидва сідали на посаді. Біля них сідала світилка і тримала у руках «шаблю» (букет із васильків, садових квітів, всередині вставлений дерев'яний хрестик і свічка). Світилка запиналася хусткою і поверх пов'язувала червону стрічку. Свічки горіли стільки, скільки сиділи молоді на посаді. «Ой засвіти, мати, свічку, постав на столі. Подивися на донечку, чи пара її. Подивися, матінко, чи ясно свічка горить. Подивися на донечку, не пара сидить», «Ой глянь, ненько, та й на мій посад, усі дівки у косах сидять, а на мою та роса впала, бо я свою та й розчесала, не ти її та розчесала, розчесали твої подруженьки, що ходили щонеділеньки, під віконце підбігаючи, тебе з хати визиваючи. Пожди ж, ненько, до неділеньки, не побачиш ані дівоньки, пожди, ненько, ще й до третьої, не побачиш і маленької. Ждала ненька до неділеньки, не побачила ні дівоньки, ждала ненька ще й до другої, не побачила ані одної, ждала ненька ще й до третьої, не побачила й маленької».

Цього вечора дружки молодому і боярам за викуп пришивали квітки та стрічки. Вечеряли, танцювали і розходилися по своїх домівках..[17, c. 138-139]

1.2. Характеристика традиційного весільного обряду

У неділю до молодої приходили дружки, ставили стілець, застеляючи його кожухом або кладучи подушку. На стілець саджали молоду та кликали її брата розплітати косу, співаючи пісень: «Ой дай, мати, стільця, нового гребінця, білого кожуха, щоб сіла молодуха», «Ой брат сестрицю розплітав, де ж він виплітки подівав? Поніс на торжок, не продав, меншій сестриці подарував. Ой на тобі, сестрице, цей випліт, щоб ти діждала таких літ», «Ой брат сестриці кісоньку розплітає, він до сестриці стихенька промовляє: «Ой не йди, сестро, протів літечка заміж, проти літечка розонька процвітає. А василечки з тином рівняються, дівці Ганнусі гуляння минається». Брат починав розплітати косу, а дружки закінчували, вбираючи молоду до шлюбу, одягали вельон та вінок: «Журилися, сусідоньки, журилися люди, що на моїй голівоньці віночка не буде. Прийшла тая неділенька, я віночок ношу, а я своїх воріженьків на весілля прошу. Прийдіть, прийдіть, вороженьки, до моєї хати… Наїстеся, нап'єтеся, будете брехати…»

Коли молода вставала зі стільця, дівчата намагалися сісти на її місце, бо існує прикмета: яка дівчина раніше сяде, та й раніше піде заміж.

Після тривалих викупів молоді кланялися батькам, які їх благословляли. Тримаючись за хустку, подану дружком або братом, молоді заходили за стіл та виходили на двір. На вулиці мати обсипала їх, і весільний поїзд вирушав до шлюбу (вінчання).

Після шлюбу кожен із молодих повертався до своєї хати або йшли до молодої. На зворотному шляху весільному поїзду неодноразово «на щастя» переливали дорогу (виливали з відер воду, яка ставилася на стіл), за що щасливий молодий частував або винагороджував поливальників грошима, горілкою. Біля хати молодих зустрічали батьки з хлібом-сіллю, водою. Молода сідала на посаді, і починалось весілля, під час якого лунало чимало застільних та жартівливих пісень та приспівок. У них описувалися весільні страви, звертались до куховарки, дружки висміювали бояр, світилок, ті також відповідали співаними жартами.

Після обіду староста або дружко виводив молодих та гостей на подвір'я, розпочиналися танці. Танцювали гопак, козачок, метелицю, вальс, ойру та інші.

Після танців весільний поїзд без молодої та старшої дружки йшов до молодого і всі розходилися. У господі молодого також відбувався позашлюбний обід, де співали пісень. Надвечір з бояр, дружків, свах, світилок та музик утворювався поїзд, який і вирушав по молоду в супроводі пісень. Удруге мати виносила діжу на подвір'я і обводила навколо неї сина, обсіваючи вівсом, грошима, цукерками, бубликами. Далі виводила коней і молодого за ворота. Обводила його, обсіваючи навколо воза. «Ой матінко, голубонько, візьми коня за уздечки, та виведи за ворітечки, та укажи йому доріженьку, хай приведе невісточку, невісточку молодую, княгинюшку молодую». Мати випроводжала так сина, коли він їхав до шлюбу, потім по невістку. Свашки при цьому співали: «Мати сина виряджала, місяцем підперезала. Сонечком обгородила, та до тещі нарядила. Та до тієї тещеньки гордої та до тієї Марії молодої». Бояри сідлають коней: сідають бояри, свашки, старости, світилка з букетом. Із собою беруть гільце, подарунки родичам молодої, дві хлібини, коровай, співаючи: «Боярину, красний паничу, як ми тебе хороше кличем, та не знаємо, як тебе звати, просимо гільце взяти». Йшли таким чином: попереду молодий, з боків два дружки з короваєм та гільцем, далі світилки, дружки, свахи та старости, позаду музики [15, c. 105-107].

Зранку, коли поїзд наближався до хати молодої, парубки того кутка, звідки молода, влаштовували перейми: зачиняли ворота, підпирали їх, озброювалися палицями, щоби «бити, воювати, молодої не давати». Молода, почувши, що йде молодий, сідала при самому кінці стола, нахиляла голову і її накривали хусткою. Весільний поїзд намагається відчинити ворота, а коли їм це не вдавалося, розпочинали переговори. Після тривалих торгів молодий платив грошима або пригощав парубків, за що ті пропускали приїжджих у двір. Назустріч їм виходила мати молодої, обмінювалися з молодим хлібом, частуючи. Першу і другу чарку молодий виливав назад себе або коневі на гриву.

Весільний поїзд заходив у хату. А свашки тим часом на порозі, і тітки молодої зі свічками в руках проти свашок стояли, світили свічки, тулячи докупи, співаючи: «Ой приступи, свашенько, до мене, єсть у тебе свічечка і в мене, та стулимо свічечки докупи, щоб не було молодятам розлуки. Подивімося в вічі, поцілуймося двічі».

Біля молодої сідав брат з палицею, не пускав молодого до сестри. Приїжджі тричі обходили стіл, бояри починали торгуватися з братом за молоду. Той довго не погоджується, бо править велику суму. Зрештою, молоду викупляють. Торги відбувалися, коли молодий іде з молодою до шлюбу (вінця), і перед від'їздом молодої до молодого. Після викупу молодий підходив до молодої і знімав хустку та намагався відірвати її від стола. За третім разом це йому вдавалося цілував і сідав біля неї. Тоді обох перев'язували довгим рушником або хусткою

Далі бояри йшли забирати посаг, молодші брати і сестри молодої не дають без викупу подушки, постіль, скриню. Молодий давав викуп. Молода прощалася з родом, сідала на віз, тримаючи у руках ікони. Придані ловили чорну курку і теж сідали на віз, щоб у молодого переодягати молоду. При цьому співали тужливих пісень. «Брала воду під калиною, попрощалась із дитиною, рідне дитя вигодувала, чужим людям оддала, люде будуть посилатися, а я буду спотикатися, людям буде діло робити, а я буду слізоньки лити». Мати проводжала молодих побажанням щастя.

В дорозі також влаштовували перейми з вимогою викупу, співали пісні. Біля хати молодих зустрічали батьки молодого з хлібом-сіллю, обсипали молодих зерном, грошима, заводили до хати, садили за стіл. Згодом молодих вели у комору, де минала перша шлюбна ніч. «Ой мамочко, у комору ведуть! Не бійсь, доню, там меду дадуть. Ой, мамочко, воно як качалка… Не бійсь, доню, будеш хазяйка». Якщо молода «чесна», влаштовували загальні веселощі, якщо ні — співали докірливих сороміцьких пісень батькам молодої. Тим часом молода виходила з-за столу, починала прибирати в хаті як нова господиня. Їй заважали, смітили, випробовуючи на розважливість. Потім усі розходилися [13, с.117-118].

У понеділок в домі нареченого вивішували до комина пояс або фартух — «флаг» (тепер це в неділю). Зранку молода вмивала всіх присутніх у хаті і одягала свекруху. Родичі молодої надсилали їй сніданок. Із сніданням несли від молодої до молодого гільце. З дому квітку, яка прив'язана до вершка деревця, надрізували або зовсім зрізали і віддавали молодій. Коли народиться перша дитина, потрібно цією гілочкою скупати дитину. Після того, як обтрусять, обламають гільце, викидають на горище або на хату. «Ганночко, з комори, та покажи своє личенько ще й брови, чи ж таке воно, як було, чи за одну ніченьку змарніло. Не таке ж воно, як було, а за одну ніченьку змарніло». З боку молодого починалися жарти, виводили різних осіб, перевдягнутих у молоду. Жарти тривають, поки не виведуть молоду. Молодий виходив з молодою і запрошував усіх до хати. Але перш ніж зайти до хати, їх колихали (гойдали) у рядні за певну плату. Брали за це гроші або горілку, які пізніше використовувались на «дружчини», вечорниці. Після сніданку гості з боку молодої йшли назад до хати молодої. В цей час свадьбові в молодого збиралися йти до молодої дякувати за дочку. Молодий ішов з хлібом. Якщо дівчина «чесна», посилали брата по батьків молодої, співаючи: «Калина, мати, калина, доброго роду дитина. Вона по ночах ходила, за собою калиноньку носила». Зять ішов по тещу, ласкаво просив її до себе в гості. По дорозі до молодого палили кулі соломи біля тещі, а зять її рятував. Потім рідня молодої ішла до молодого на даровизну. Весілля продовжується танцями і піснями.

Якщо батьки молодого чи молодої одружували єдину (останню) дитину, їх возили у спеціальному фургоні, перед тим плели спеціальні вінки з барвінку, калини, колосків, цукерок та намисто з бубликів, картоплі, моркви. Одягали їх на батьків, співаючи: «Ой, обжинки, матінко, обжинки. Хочуть горілки обжинки, не так обжинки, як женці — гарно матінці у вінці». Молоді ішли позаду процесії і пригощали всіх стрічних. Після того, як повозили батьків, кидали їх у якусь яму з багном, ставок чи калюжу. Потім заходять до хати, сідають за столи, пригощаються. Старостів перев'язували рушниками, вони краяли коровай, розділяючи між гостями, що на весіллі, співаючи: «В нас староста коровай крає, він семеро дітей має, а восьме у клоччі — вирячило очі».

На цьому весілля закінчувалось [3, c. 41-42].

Розділ 2. Локальні особливості весільного обряду на Україні

2.1. Традиційне українське весілля Центрального регіону

Традиційний весільний обряд Центрального історико-етнографічного регіону України формувався на території, яка стала центром об'єднання східнослов'янських племен у ранньофеодальну державу — Київську Русь. Пізніше землі Середньої Наддніпрянщини стали центром формування української народності, нації.

Інтенсивніший порівняно з іншими районами України соціально-економічний, політичний і культурний розвиток Наддніпрянщини, її торгово-економічні зв'язки з іншими областями України, Росією сприяли розвиткові української традиційно-побутової культури, формуванню її характерних особливостей та ознак.

За сучасним адміністративним поділом до Центрального регіону входять Київська (без північних районів), Полтавська, Черкаська, Чернігівська, частково Житомирська, Вінницька, Сумська та Харківська області.

Для Центрального ареалу характерне класичне побутування передвесільного обрядового циклу з його розвиненістю дій, символікою та атрибутикою, надзвичайним багатством обрядової поезії. Переважаючий моноетнічний склад сільського населення центральних областей сприяв кращому збереженню традиційно українських рис культури.

Триразовій (подекуди чотириразовій) зустрічі родичів наречених з приводу домовлений про укладання шлюбу передував вибір посередників — старостів, які були основними виконавцями обрядової угоди молодих людей на одруження. В центральних районах наречений запрошував у старости двох родичів, найчастіше дядьків. Найпоширеніша назва посередника — староста; на українсько-російському пограниччі й у лівобережному варіанті паралельно побутувала назва сват.

Першу зустріч (допити, вивідування) проводили здебільшого жінки (часто мати молодого з дочкою) з метою дізнатися про наміри батьків дівчини відносно шлюбу, щоб їхнього парубка не спіткала відмова. Зустріч ця була більше побутовою, ніж обрядовою, тому відбувалася без застосування атрибутів, з невеликим частуванням вивідувачів або й без нього. Часто молоді самі домовлялися про засилання сватів.

Першою обрядовою зустріччю слід вважати прихід старостів у дім нареченої, як правило, пізно ввечері. Невід'ємними атрибутами їх були спеціально випечений для цього (або позичений у сусідів) хліб і палиця. Остання виступала як оберег і знак повноваження. Палиця була обов'язковим атрибутивним предметом свата й у центральних районах Росії3, а також у поляків, болгар та інших народів . Знаком повноваження служила палиця в руках молодої і дружки, коли ті запрошували на весілля. До них належать: збереження до початку XX ст. розгорнутої традиційної і найбільш давньої формули — промови сватів про мисливців і куницю — красну дівицю, яка відома не тільки східнослов'янським народам, а й їхнім сусідам; пов'язування старостів на знак згоди рушниками та обмін хліба. Символом згоди на одруження було колупання комина відданицею, що в спільною рисою з Поліським регіоном [5, c. 14-15].

Термінологічні особливості самої дії відзначалися розмаїттям назв. Найбільш поширеними були сватання, старости, рушники.

Після сватання відбувалися розглядини (оглядини) господарства молодого. Ця проміжна дія між сватанням і заручинами формально побутувала до 30-х років XX ст. і мала більш важливе значення, якщо парубок був з іншого села. Мета оглядин — познайомитися з достатками нареченого — зумовила її обрядово-побутовий характер. Оглядини відбувалися без участі засватаної дівчини і закінчувалися частуванням її родичів.

Обрядовим скріпленням передшлюбних угод служила урочиста дія — заручини (змовини, могорич, хустки, сватання).

В центральних районах України заручини відзначалися підкресленим демонстративно-символічним характером, участю весільних чинів (старостів, свах, дружок, боярина), виконанням обрядових пісень. По приході сватів з молодим наречена обдаровувала їх рушниками, хустками під супровід пісні:

А казали: Марусенька не пряха,

А її матюнка не ткаха,

А її сестриця небилиця,—

Аж вона, молодая, напряла,

А її матюнка наткала,

А її сестриця побілила,

На ясному сонечку посушила,

У світлиці па скамшщі покачала,

Іванову всю родиночку обдаровала. Гу!

Після обдаровування сватів батьки благословляли відданицю запрошувати родичів і дружок на заручини. Скріплення згоди відбувалося під час гостини родичів обох сторін під супровід пісні: «Заручена Химочка да зарученая! Положила біля руку на заруку…»

Знаками зарученої дівчини були згадувані вже червона стрічка в косі й прикріплена до хустини квітка, а на Київщині подекуди про це свідчила мальована жовтою фарбою стіна хати.

Кілька передвесільних зустрічей двох сторін були невипадковими. Під час сватання, оглядин відбувалося ближче знайомство двох родин, а часові відстані між діями давалися для обдумування. Народна мораль зобов'язувала дотримуватися чесності й порядності при укладанні шлюбних угод. Коли після перших двох зустрічей молоді мали право порушити дане слово, то після заручин це вважалося неможливим. Після «хусток» дівка не могла «відкинутись» (відмовитись), бо це був великий сором, до того ж треба було платити молодому за збитки й безчестя. Аналогічний звичай відомий росіянам центральних областей [12, c. 216-217].

На Київщині, Полтавщині, Чернігівщині за звичаєм засватані наречені разом ночували від сватання до весілля. Ареал побутування звичаю доходить до районів Центрального Полісся, на Слобожанщину, спорадично зустрічається в південно-східних районах і зовсім невідомий на Поділлі та в західних областях. Однак інтимна близькість молодих при цьому не допускалася. Цікавий взаємозв'язок двох явищ: в тих регіонах, де побутував звичай дошлюбної ночівлі наречених, найсильніше проявлявся звичай комори з усіма його принизливими для молодих сторонами. І навпаки, в районах, де він відсутній, часто не відомий і обряд комори (окремі західні та південні області). Очевидно, вищезгадані явища на даний період містять педагогічний, виховний зміст: з одного боку, це прояв довір'я до молоді, а з другого — громадський осуд вільної поведінки.

Звичайно, якщо розглядати обряд комори в історичному аспекті, то це — породження патріархальної сім'ї, своєрідна форма боротьби проти вільних дошлюбних стосунків молоді, які мали місце в східних слов'ян у більш давні часи, а також у південних слов'ян, зокрема болгар. Очевидно, не випадково в районах, де найдовше збереглися пережитки парубоцьких і дівоцьких громад, найвиразніше функціонує обряд комори.

Через два-три тижні після заручин відбувалося весілля (свайба, свадьба, свальба), яке розпочиналося в п'ятницю запросинами гостей (запрошували молода з дружками, молодий з боярином) і коровайним обрядом. Запрошуючи на весілля, дружки дорогою співали:

Виряджала мати дочку на село:Наказувала мати,

— Проси, доню, родиноньку весело,Щоб роду не минати,

Щоб твоя родина весела була,Ні роду, ні родини,

Щоб до тебе на весілля прибула.Ні малої дитини.

Повертаючись із села, давали про це знати піснею:

Соловейку маленький, в тебе голос тоненький,

Дай матінці знати, що ми вже коло хати.

Соловейко щебече, зозуленька кує,

Вже дочка близенько, а мати не чує.

Розвинений коровайний обряд (в обох молодих) з усією повнотою дійств (запрошення на коровай, замішування тіста, оздоблення печива, ритуальне вимітання печі, саджання в піч, носіння хлібної діжі та стукання нею об сволок), прикмет, вірувань, магічних засобів характерний для регіону давнього землеробства.

Своєрідністю регіону є прибирання в нареченого весільного знака — шаблі (світильника, меча) — важливого атрибута весілля. Він також характерний для районів Слобожанщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя, радирує на окремі південні райони [2, c. 94-96].

Передшлюбний молодіжний вечір відбувався найчастіше в домі молодої з участю нареченого і бояр (на стиках з поліськими районами Чернігівщини, Житомирщини він проходив окремо в молодої і молодого).

На дівич-вечорі молоді обмінювалися подарунками. Поряд з традиційними предметами (сорочка — чоботи) часом подарунком нареченої була традиційна хустка, яку вона подавала молодому через стіл на тарелі. Жених клав на таріль гроші. Даний елемент поширюється і на південно-східні райони, що с результатом інтенсивного розвитку торгово-грошових відносин на цій території в минулому столітті.

Якщо розглядати типологічні особливості центрального варіанта, то побачимо, що на кінець XIX ст. тут переважала схема подвійного кола руху почту нареченого: з дому нареченого →в дім нареченої → разом до церкви → в дім нареченої → повернення молодого до свого дому → знову з почтом в дім нареченої → назад у свій дім з дружиною. Тут послідовніше, ніж на Поліссі, виражена вірілокальність (дружина переходить до чоловіка) шлюбу, але в окремих районах ще спостерігається чимало пережитків уксорілокальності (чоловік переходить до дружини). Так, на Полтавщині в тому випадку, коли зятя брали в прийми, весільний обряд майже повністю концентрувався в домі молодої, включаючи такі санкціонуючі дії, як розподіл короваю, одягання на молоду очіпка, перша шлюбна ніч. В домі молодого справляли тільки перезву. В окремих районах Київщини також було звичним стелити шлюбну постіль молодим у нареченої.

Саме в районах найбільш інтенсивного соціально-економічного розвитку яскраво проявлялися протиріччя між реальною дійсністю (дружина переходить в дім чоловіка) і рудиментами давніших звичаїв, пов'язаних з матрилокальністю шлюбу. Очевидна невідповідність обряду й реальності спонукала до трансформації обряду, поступових типологічних змін. Це спостерігаємо, коли в окремих центральних і південно-східних районах, починаючи з середини XIX й особливо на початку XX ст., молоді від церковного шлюбу йдуть до молодого. Після недовгої гостини в нього наречена з дружками поверталася до свого дому, де до вечора чекала на прихід поїзда жениха. Тут наче порушується цільність обряду посаду молодих — він розділяється на дві частини: у нього, у неї. Про видиму нетрадиційність для українського весілля посаду в домі молодого свідчить і той факт, що обід в нього після вінчання тільки подекуди зветься «посадом», а частіше побутує назва «обід», який відбувається без ритуальних дій, співу. «У молодого сідають за стіл, обідають і не співають, довго не сидять, а поспішають до молодої», — зазначається в описі 30-х років XX ст. із Звенигородщини. І тільки з приходом почту нареченого в домі молодої розвиваються обрядодії скріплення шлюбу: з'єднання свічок на порозі хати, зустріч зятя тещею, викуп місця біля молодої, обмін подарунками мін; родинами, розподіл короваю, пов'язування нареченої в намітку і проводи її в дім чоловіка.

Характерною рисою Центрального регіону є побутування тут в минулому столітті такого архаїчного елемента, як зняття покривала з нареченої, під яким вона очікує поїзд молодого [7, c. 143-144].

У Центральному регіоні одруження символічно закріплене обрядодіею пришивання квітки («вінчика») молодому сестрою відданиці, за що та отримувала викуп під супровід пісні:

Скаче світлонька, скаче,

Чогось вона хоче,

Хоче вона рубля золотого

Від зятя молодого.

Згаданий елемент обряду найбільше поширений на Київщині, Полтавщині, Харківщині, частково Сумщині й у ряді суміжних регіонів. Для цієї території характерне розгорнуте урочисте дійство дарин, даровизни, викликання родичів при розподілі короваю. На Київщині, Полтавщині староста розрізав коровай, а боярин підносив усім гостям скибочку на тарелі, вигукуючи: «Десь єсть у нашого князя батько і мати. Просить молодий і молода на цей дар величний». В останню чергу викликав музикантів і дарував їм «підошву» (нижню частину) короваю, що було притаманним всій Україні:

На коровай ви гляньте,

Підошви тіє крайте.

Підошви не крайте,

Музикам віддайте.

Родина у відповідь обдаровувала молодих, висловлюючи обов'язкові традиційні весільні побажання.

Для всіх варіантів українського традиційного весілля відомі обрядодії, що символізували прощання молодої з дружками (обдаровування дівчат обрядовим печивом, роздавання стрічок молодої, частування молодої дружками, розламування гільця тощо). В Центральному ареалі та Подільському підареалі весілля існувало розгорнуте дійство проводжання додому старшої дружки (а з нею і всіх інших) з музиками. При цьому несли хліб, частували дружок на подвір'ї та вулиці горілкою і калачами. Проводжали старшу дружку з двору мати молодої і молода, а далі — бояри:

Берегом качки пливуть,—

Горою дружку ведуть

3 скрипками, з цимбалами,

З молодими буярами".

Закінчувалося проводжання дружки дружчинами — гостиною у неї вдома. На Київщині й Полтавщині традиційною й обов'язковою стравою на «дружчинах» мусили бути вареники. Проводжаючи дружку, співали:

Та до дружки, бояре, до дружки!

Та па сирянії, на маслянії пирожки.

Остаточне прощання молодої з дружками подекуди відбувалося в понеділок, коли вони приносили сніданок молодій, що було порівняно мало поширеним явищем. Здебільшого дівчата у понеділок вже не з'являлися на весіллі.

В Центральному регіоні (як і на Поліссі) під час переїзду молодої до свекрухи молодих перевозили через вогонь біля двору жениха, що, за народними поняттями, очищало від усякої нечисті й оберігало від чарів та ворожіння.

Весільний обряд Центрального регіону України не відзначався єдністю і незмінністю в засобах вираження. В окремих селах були сильніше виражені символи хліба, але приглушено виступав поширений в цілому для України символ кожуха. По-різному еволюціонує група обрядодій очисного і приєднувального характеру в домі нареченого. В одних селах більш розвинені обряди з зерном, в інших — з водою, в південно-східних районах Полтавщини зникають обряди з вогнем тощо [11, c. 6].

2.2. Локальні особливості весільного обряду Півдня України

Історичні умови заселення Півдня України, особливості соціально-економічного розвитку регіону, змішаний етнічний склад населення — це ті важливі фактори, які позначилися на локалізації, специфіці його традиційно-побутової культури.

Еволюція українського весільного обряду Південного регіону наприкінці минулого століття характеризується двома основними особливостями: з одного боку, це певна консервація форм, елементів обряду ареалу, з якого переселилося українське населення, з другого — це різнобарвна мозаїчність різних етнічних традицій і щільне взаємопереплетення їх. В результаті тривалого спілкування українців з різноетнічним населенням у спільних соціально-економічних умовах виробився своєрідний локальний комплекс обряду. На цю особливість розвитку обрядовості населення південних областей України звертали увагу дослідники ще дореволюційного часу.

Писемні й архівні джерела XIX ст. свідчать, що традиційний обряд весілля зберігав структурні компоненти, характерні для центрального варіанта, з побутуванням локальних, специфічних рис окремих елементів обряду.

Південний регіон за ознаками традиційно-побутової культури ділиться на два підареали: лівобережний і правобережний. Перший більше тяжіє до Слобожанщини, тут маємо щільніше переплетення українсько-російських паралелей, а правобережний наближається до Поділля, вбираючи в себе дотичність молдавської етнічної традиції. На Кіровоградщині, Миколаївщині, Херсонщині, Дніпропетровщині переважаючими є елементи весілля центрального варіанта.

В правобережному підваріанті (землеробські райони Херсонщини, Кіровоградщини, Миколаївщини) спостерігаємо наприкінці минулого століття досить повну збереженість класичних передвесільних дійств — сватання, оглядин, заручин — з такими елементами, як обмін хліба старостам, пов'язування їх рушниками, а молодого — хусткою нз. Традиційною формою відмови сватам було піднесення їм гарбуза, яка тут зберігалася досить довго.

В південних промислових районах Лівобережжя під впливом різних факторів (міграція населення, відхідництво, прогресивні традиції робітничого класу) помітне скорочення дііі передвесільного циклу з трьох до двох або однієї зустрічі під найбільш вживаною тут назвою «сватання».

До локальних форм можна віднести відродження давньої традиції сватання дівчини до хлопця, яка побутувала досить активно в українсько-молдавських селах Єлизаветградського повіту Херсонщини в кінці XIX ст. За свідченням очевидців, в окремих селах Херсонщини однією з поширених форм сватання, запозиченою українцями від молдаван, було прийти на піч або дути пікуптер (локальна назва молдавського звичаю «а вени пе куптьор»).

Частіше в тому випадку, коли дівчина вагітніла, батьки давали їй у руки хліб-сіль і посилали до хлопця, з яким вона зустрічалася, зі словами: «Іди на піч». Дівчина, зайшовши в хату до парубка, не промовляючи ні слова, клала хліб-сіль на столі, а сама вилазила на піч. Господар хати звертався насамперед з певними традиційними словами до сина, вимагаючи пояснення приходу дівчини. Коли дівчина подобалася батькам парубка, то вони просили її зійти з печі й у цей же день засилали сватів. Бували випадки, що дівчину проганяли з хати, силоміць заставляли злізти з печі, але вона впиралася і відповідала: «Тоді, як піч зо мною піде, тоді і я піду». В разі категоричної відмови дівчині вона подавала родину парубка на суд [14, c. 84-86].

Відродженню давньої форми сватання дівчини до хлопця сприяли соціальні й етнічні фактори. В умовах бурхливого розвитку капіталістичних відносин на Півдні України, міграції населення, відхідництва на заробітки до міста відбувалася ломка традицій дошлюбних стосунків молоді, спостерігалося більш вільне поводження хлопців і дівчат. Громадська підтримка даної форми сватання, узаконення звичаю звичаєвим правом були викликані необхідністю захисту незаконнонароджених дітей, регулювання сімейних відносин. Описана форма сватання, яка побутувала в молдавських селах, була відносно легко запозичена українським населенням. Така закономірність характерна для розвитку форм народної культури, коли в певних історично-соціальних умовах ініціатива при укладанні шлюбу переходила до дівчат.

Приготування обрядового весільного печива на Півдні України не тільки відзначається повнотою збереження традиційних форм, а й їх розвитком, багатством асортименту. Поряд з короваєм, який тут випікали переважно в обох молодих, готували обрядовий хліб: лежень, шишки, дивень, калачі. У домі молодого випікали гребінь, бугая з бороною, у багатьох південних районах — борону і праник в подарунок батькам молодої. На Кіровоградщині таким дарунком були випечені з тіста прялка, лялька і діжа. У нареченої подекуди пекли, крім названого печива, круглий калач, який вона носила на рушникові, запрошуючи на весілля 149.

Різноманітні й прикраси весільного короваю (голуби, пави, шишки, зубчики з тіста). Тут зустрічався коровай «рогатий» — з дев'ятьма кутами, в кожний з кутів клали монету.

Під впливом географічного чинника (трав'яниста рослинність степової зони) в південному варіанті весілля найбільше поширення мало весільне деревце з тіста.

Обряди з хлібною діжею в лівобережному підареалі зустрічаються зрідка, оскільки тісто на коровай тут частіше вчиняли в дерев'яних ночвах («ваганах»). У правобережних районах південних областей більше збереглося обрядове підкидання діжі при випіканні короваю, розплетення коси молодої на хлібній діжі. Подекуди збереглося й обведення молодого навколо діжі перед походом за дружиною.

Вечір прощання з дівуванням і парубкуванням був традиційним з найбільш поширеними назвами дівич-вечор, дивич-вечір, вечорина, вечорниці й такими обов'язковими атрибутами, як гільце (у молодої), світильник, меч (у молодого). Символікою обрядового відокремлення нареченої від дівчат було розламування над її головою калача (з яким вона просила па весілля) на початку дівич-вечора. Таку ж дію виконував старший боярин у хаті молодого.

Посад молодих на дівич-вечорі відбувався у двох формах: наречені на посаді одночасно кожний у своєму домі та пізніша форма — спільний посад молодих у хаті нареченої. Зрідка зустрічалося, що спільний посад молодих на дівич-вечорі відбувався в молодого, що було характерним і для окремих російських сіл Мелітопольського р-ну Запорізької обл. [16, c. 54-55]

Структура головного весільного дня була переважно традиційною. В південних та південно-східних районах, як і на Слобожанщині, траплялося, що після вінчання молоді йшли до хати молодого на обід. Посад молодих з групою санкціонуючих дій відбувався на більшості території Півдня України все-таки в домі молодої.

Тут в окремих районах при збереженні основних традиційних рис українського весілля помітна більш значима роль батька, чоловіка у весільному обряді. Так, при зустрічі поїзда молодого батькові нареченої першому вручали «борону», потім матері — «гребінку». На порозі хати два свати обмінювалися шишками і спеціальним хлібом (на Поліссі, в Центральному регіоні, цю дію виконували жінки). В тих селах, де довше зберігалися більш архаїчні елементи весілля (зустріч зятя тещею у вивернутому кожусі верхи на коцюбі), першою отримувала подарунок. — викуп від зятя (чоботи) — мати молодої, а потім виходив батько, якому дарували пояс і «бугая з бороною».

У південних областях, як і в інших районах України, під час весільного посаду співалося чимало пісень-перекорів між дружками і боярами та світилками.

Обрядові дії посаду, що скріплювали й узаконювали шлюб (пришивання квітки до шапки молодого, розподіл короваю і покривання (пов'язування хусткою) молодої), відбувалися, за традицією, переважно в хаті молодої перед її випроводжанням у дім чоловіка.

Подекуди зберігалося й розпалювання вогню біля воріт хати жениха при зустрічі невістки. Цей елемент весілля побутував у селах, де жили вихідці з центрального регіону України, але в нових умовах (засухи, часті випадки пожеж) поволі зникав.

Шлюбна ніч у хаті молодого проходила традиційно: гостювання родини за столом з виконанням обрядових пісень еротичного забарвлення. В окремих селах після шлюбної ночі в домі нареченого гості виконували ритуальний танець на рядні. Дотримувалися подекуди також звичаю комори і демонстрації цноти молодої [19, c. 104-105].

Післявесільному циклу притаманна група очисних і розважальних дій: умивання молодих біля криниці, гуляння ряджених на весіллі, показ межі молодій, катання батьків молодих по селу.

На загальну характеристику традиційного весільного обряду Південного регіону накладає відбиток тривалий контакт українців з представниками багатьох національностей: росіянами, білорусами, болгарами, чехами, греками та ін. В кінці XIX ст. поряд зі збереженням традиційних форм обряду у народів Півдня відбувався процес взаємного вибіркового засвоєння елементів матеріальної і духовної культури сусідів. Найбільше відобразилося це у взаємозапозиченні обрядових страв, весільного печива, пісенного й музичного супроводу обряду, окремих символів та атрибутів. Зокрема, майже для всіх народів Приазов'я під впливом українського населення стало традиційним випікати весільний коровай, прибирати гільце, пов'язувати старостів вишитими рушниками.

Цей процес вбирання культури інонаціонального оточення, взаємний культурний обмін на різних етапах розвитку суспільства відбувався з неоднаковою інтенсивністю. Власне, розмаїття обрядових весільних форм, яке зустрічається у Південному регіоні, до певної міри пояснюється спілкуванням українського населення з іншими слов'янськими та неслов'янськими народами [24, c. 163].

Розділ 3. Порівняльний аналіз сучасних тенденцій розвитку весільного обряду

3.1. Зміни в традиційному весіллі

Як відомо, в кінці XIX — на початку XX ст. у шлюб вступали досить рано. Тепер у зв'язку з цілковитою свободою вибору шлюбного партнера, навчанням молоді у вищих навчальних закладах, прагненням до економічної незалежності та низкою інших причин вік громадян, які беруть шлюб, дещо підвищився. За сімейним законодавством, одружуватися можна після виповнення 18 років хлопцеві, 17— дівчині. Середній же вік наречених, за дослідженнями демографів, значно вищий нижньої вікової межі можливості вступу в шлюб. Він у 70-х роках становив 20—29 років. Останнім часом спостерігається деяке омолодження шлюбу.

Найбільш поширеною формою сім'ї є мала індивідуальна сім'я, яка характеризується міцністю структурних зв'язків. Виникла така форма досить давно. Однак структура, чисельний склад, тип родинних зв'язків сучасної сім'ї порівняно з дореволюційним періодом значно змінилися. Сьогоднішня родина переважно складається з батьків та неодружених дітей. Такий тип сім'ї особливо поширений у місті. В сільській місцевості більше так званих повних змішаних сімей, коли батьки, за традицією, живуть разом з одруженим сином чи дочкою, допомагаючи у вихованні дітей, веденні домашнього господарства.

В Приазов'ї переважають шлюби, в яких один з членів подружжя — українець або росіянин. Найпоширеніші такі сім'ї в містах Донбасу, де українці й росіяни становлять найбільший відсоток у національній структурі населення 7. Білоруси, болгари, чехи, греки, яких значно менше на цій території порівняно з українцями та росіянами, здебільшого вступають у змішані шлюби. Це закономірний процес: в таких випадках індекси «притягування» однонаціональних шлюбів бувають дуже незначні &. Для південно-східних областей України характерні типи змішаних за національним складом поселень, що є сприятливим ґрунтом для змішаних шлюбів. Збільшення чисельності міжнаціональних шлюбів не тільки відображає процес зближення різнонаціонального населення України, а й саме стає фактором цього зближення, взаємовпливу національних культур, утвердження нових, побутових традицій.

Необхідною умовою укладання шлюбу є дошлюбне знайомство наречених. Нерідко, як це фіксують соціологи, демографи, тривалість його позначається па взаєминах у родині.

Дошлюбне знайомство молоді має нині широкі можливості. Юнаки й дівчата знайомляться під час відпочинку, дозвілля, навчання, на роботі, в гуртожитках. Сприяють цьому і масові календарні, родинні, родинно-побутові та інші радянські свята, де святкова обстановка, танець, пісня полегшують, збагачують спілкування. Певний вплив на знайомство шлюбних партнерів серед міського та сільського населення має міграція молоді [29, c. 143-144].

Питання вибору подружжя в наш час вирішують ті, хто одружується. Зберігається і традиція батьківського благословення на шлюб, яке виступає швидше у формі поради.

Головним мотивом укладання сучасного шлюбу є кохання, що характерно для всіх соціальних груп населення України. Весільний обряд наших днів осяває світле почуття, яке не здрібнюється економічним розрахунком.

Передвесільний цикл обрядів звівся в сучасний період до однієї обрядової дії. Як видно з попередніх розділів, обряди, пов'язані з домовленістю двох родин про шлюб, мали юридичне і велике моральне значення. На сьогодні передвесільна угода про шлюб втратила правову функцію. Розрив шлюбного домовлений до весілля не має якихось юридичних і матеріальних наслідків. Змінилися функції обряду сватання не тільки у правовому значенні. Воно втратило також функцію торгу за придане, викуп.

Зміст сучасного обряду сватання полягає в обрядовому схваленні батьками вибору дочки чи сина. Нерідко тоді ж відбувається перше знайомство майбутніх сватів. В обряді закладено ідею поваги до старших, бо ігнорування думки батьків з приводу шлюбу дітей порушувало б етичні норми й традиції, негативно впливало б на родинні взаємовідносини.

Сватання, як правило, призначають після подачі документів до загсу. За традицією, воно відбувається в домі нареченої. Батьки хлопця чи його родичі йдуть на сватання з хлібом. До деякої міри в обряді продовжують зберігатися ігрові елементи, символічні дії. Відбувається традиційний обмін хлібом на знак згоди нареченої та її батьків. В окремих селах пов'язують старостів руїнниками, в інших цей елемент обряду переносять на саме весілля. Обов'язковим елементом сватання є гостина родичів молодих. Наречені беруть рівноправну участь в обговоренні всіх питань, пов'язаних з весіллям.

В наш час не дотримуються традиційних періодів для весіль. Однак у сільській місцевості, де ще зберігається народне мудре ставлення до часу проведення весільних урочистостей, найбільша їх кількість припадає на ранню весну — до польових робіт, на Першотравневі свята та на осінні місяці — після збирання врожаю. Інакше весільні торжества, які тривають на селі кілька днів, порушували б графік виконання сільськогосподарських робіт.

Змінилися також традиційні запросини гостей на весілля. Тепер поширеною формою запрошення у місті й на селі є весільна листівка. Найближчих родичів наречені запрошують особисто [30, c. 34-35].

Найбільш стійким атрибутом у сучасній весільній обрядовості є весільне печиво. Весілля не відбувається без ритуального весільного хліба різноманітних традиційних форм. Обрядовість, пов'язана з випіканням короваю, шишок, в наш час значно скорочена, а часто її зовсім немає, оскільки весільне печиво нерідко виготовляється у кондитерських, кафе, їдальнях чи ресторанах на замовлення. Кондитери при цьому дотримуються місцевих народних форм, що забезпечує збереження локального різновиду весільного печива. У сільській місцевості ще широко побутує звичай випікати його в домашніх умовах.

Зберігаються і функції обрядового хліба. Ним освячуються майже всі обрядові весільні дії: з ним запрошують на весілля, зустрічають і проводжають наречених до шлюбу, обдаровують гостей тощо.

Загальною тенденцією сучасного обряду є скорочення в часі деяких церемоній напередодні шлюбу: прикрашання весільного деревця, обрядового розплетенння коси, дівич-вечора тощо.

Традиціоналізація окремих елементів сучасного обряду проходить по-різному. Деякі з них (штучні, емоційно слабкі, малохудожні) не приживаються. Тому й виникла необхідність вмілого скерування процесу обрядотворення, основуючись на кращих прогресивних традиціях. Вчені визначають кілька напрямків утвердження обрядових елементів в побуті сьогодення. Це вивчення свят і обрядів, які формуються в процесі самодіяльної творчості, відбір з них усього цінного в ідей-но-моральному та естетичному відношенні; організоване створення нових обрядових форм на основі узагальнення досвіду, накопиченого в різних районах країни (розробка сценарної і художньої частин, методичних рекомендацій по проведенню того чи іншого свята).

Елемент української народної символіки під час урочи-стої реєстрації шлюбу — рушник, на який стають молоді (символ чистої любові, міцного союзу нової сім'ї), поширився й серед інших братніх народів, що проживають на території України — росіян, білорусів, болгар, греків, чехів. Став складовим елементом весільного обряду у всіх народів республіки коровай — вічний символ добра й достатку.

Сучасний весільний обряд включає і традиційну форму проведення застілля з переосмисленням і виникненням нових обрядових дій. У багатьох селах республіки ще й зараз весілля гуляють у двох сім'ях — нареченої і нареченого. Проте останнім часом серед певної категорії сільського Населення — інтелігенції, робітників, службовців — є спроби об'єднати весільне застілля в одному місці. У літньо-осінній період весілля святкують не в хатах, а на подвір'ї в тимчасових спорудах, наметах, які прикрашають килимами, квітами, зеленими гірляндами. Ознакою сучасного весілля, не завжди позитивною, є надто велика кількість гостей, яких навіть просторі будинки колгоспників не можуть вмістити. Столи накривають на 100—200 осіб, готують надміру страв та алкогольних напоїв, що суперечить нормам нашої соціалістичної етики й моралі і справедливо викликає стурбованість широкого кола громадськості [27, c. 212-213].

Після реєстрації шлюбу батьки зустрічають молоде подружиш хлібом-сіллю на вишиваному рушнику. Традиційно розсаджують гостей за столом: в центрі — молоді, біля них з обох боків — дружки і бояри, далі — всі запрошені. На всій території України в живому побутуванні ще чимало весільних пісень, виконавцями яких є жінки 40-річного й старшого віку. Особливо популярними стали «Горіла сосна, палала», «Де б я не ходила, де б я не була», українські народні пісні про кохання, твори радянських поетів та композиторів братніх республік. Трапляється й невдалий підбір музичного супроводу весілля, особливо, коли воно відбувається в закладах громадського харчування і виконавцями пісень є учасники ансамблів. Тоді на весіллі можна почути пісні про розлуку, невірність, нещасливе кохання тощо. Не можна не погодитися з думкою, що пісенний і музичний супровід весілля краще відповідав би тканині обряду, його емоційному настрою, якби до репертуару побільше включалося народних обрядових весільних пісень і мелодій и. Вдале використання народної весільної пісні в сьогоднішній гостині — один із важливих аспектів обрядотворення. Обрядова пісня органічно вплітається в сценарій, впливає на його зміст, збагачує його, сприяє ідейно-естетичному вихованню людей.

Багато звичаїв та обрядів, які в минулому символізували купівлю-продаж молодої, передбачали різні оберегові моменти, різноманітні магічні прийоми, тепер зникли або втратили первісне значення і, набравши суто ігрового характеру, вносять пожвавлення у весільне застілля. Майже всі обрядові дії скорочені в часі й спрощені. Кращі елементи обряду, які вчать молодих шанувати споконвічні традиції, зберігаються.

Для українського сучасного весілля характерно, що молоді після реєстрації шлюбу за традицією повертаються в дім молодої. Тут же відбувається весільна гостина першого дня. Під час гостини молодих вітають зі шлюбом, співають їм величальних пісень, висловлюють різні побажання. Побутують і обряди прощання з дівуванням, проводжання старшої дружки та ін.[26, c. 348-349]

3.2. Співвідношення традицій та інновацій в сучасному процесі обрядотворення

Як у минулому, так і тепер, переломні моменти в громадському й особистому житті людини, що приводять до нового становища, сімейного статусу, багаті на емоційні переживання. Поведінка людини, її ставлення до нових обов'язків великою мірою залежить від того, яка емоційна реакція утвердиться в неї на нові відносини.

Емоційне переживання переходу дівчини й хлопця в сімейний статус та усвідомлення ними принципів і норм ро-динно-шлюбних взаємин залежать від ідейно-естетичного рівня весільного обряду. Рівень цей визначається змістом і формою нової обрядовості. Удосконалення змісту й форм її залежить, в свою чергу, від багатьох факторів, насамперед від переосмислення й творчого використання кращих національних традицій. Питання збереження прогресивних народних традицій не тільки важливе для формування й розвитку сучасної обрядовості, а й є одним з кардинальних питань розвитку всієї нашої культури: «Кожне нове покоління вносить зміни в суспільні відносини і водночас споконвічно формується під визначальним впливом тих відносин, які успадковані ним від минулих поколінь».

В наш час зі зміною кульмінації весільного обряду; дві його складові частини (обряд. Одруження в залі урочистих подій і весільна гостина) мають і різне функціональне навантаження. Юридичне оформлення шлюбу в урочистій обстановці, з використанням емоціональних і художніх засобів (музичний та хоровий супровід, художнє оздоблення приміщення, святковий одяг розпорядника обряду, використання державної символіки) стало кульмінаційною дією весілля. Укладений за обрядом Одруження шлюб визнаний не тільки державою, а й родиною, сімейним та виробничим колективом.

Друга частина весільного обряду — гостина — включає батьківське благословення шлюбу, моменти зближення родичів пошлюблених, вияв доброзичливості до новоутвореної сім'ї з боку рідних і друзів, духовне спілкування людей, колективне розділення радості наречених з приводу значущої.« у їхньому житті події. Традиція відзначати одруження весіллям досить тривка й поширена. У цьому виявляються взаємоповага батьків і дітей, повага до рідних, друзів сім'ї, з якими наречені та їхні батьки бажають поділити свою радість, чиї мудрі поради та побажання хочуть почути в святковий день народження молодої сім'ї.

Отже, весільна гостина (весілля) в домашніх умовах, закладах громадського харчування, спеціалізованих святкових залах, які функціонують майже в усіх містах, є нині одним з найбільш масових і найбільш поширених сімейних обрядів [8, c. 7].

Здорова народна мораль, погляди народу на родинне щастя закладені в багатьох весільних побажаннях, піснях. Пов'язуючи молоду хусткою, що символізувало приєднання її до заміжніх жінок, свахи співали:

Я тебе, сестрице, покриваю

Щастям, здоров'ям наділяю,

Щоб ти була здорова, як вода,

Щоб ти була багата, як земля,

Щоб ти була весела, як весна.

Вся весільна гостина була не просто розважальним дійством. Головна її функція полягала в морально-етичних настановах молодим. Через словесні й пісенні побажання наречені мали відчути глибоку зміну в їхньому житті, перехід в інший соціальний статус, а відтак — нелегковажне ставлення до одруження, сім'ї. Символічно-образна форма напуття спонукала дівчину задуматися над зміною в житті, якоюсь мірою допомагала перейти з-під батьківської опіки, безтурботності до нових випробувань, труднощів, що символічно уособлювалося з переходом убрід широкої ріки, нагадувало про безповоротність дівування:

Ой куди ви, білі гуси, полетите?

Ой куди ви дівування занесете?

Понесете дівування аж на ріки,

Занесете дівування аж навіки.

Замість сучасних надміру частих вигуків «Гірко!», «Пий до дна!», шаблонних жартів щодо жіночої емансипації, ощадної книжки тещі традиційний обряд впродовж весільної гостини поетичними формулами-побажаннями, піснею давав напуття молодим шанувати одне одного, дбати про сім'ю й господарство. Молодій співали:

Заміж іти, треба знати

Пізно лягти, рано встати.

Не дівувати, а хазяйнувати.

Треба ложки, треба миски

Ще й дитячої колиски.

Нареченому родина також давала настанови, в яких вимальовувалася запорука міцної і дружної сім'ї: «Щоб молодая Ганнусенька не лягала без вечері, щоб не були вікном двері…», «Щоб води не носила і дров не рубала, щоби гарно виглядала».

Одруження молодих людей породжувало якісно нові взаємини між батьками й дітьми. Соціально-економічні умови капіталістичного суспільства накладали, безумовно, свій негативний відбиток на ці стосунки. Проте народна мораль учила насамперед глибокої поваги до старших. І тому особливо прикро, що на сучасній весільній гостині стала популярною пісня про тещу, де співається: «Я з жінкою розведусь і на тещі женюсь…», а майбутню бабусю тамада називає «камерою схову для дітей» [4, c. 128-129].

Традиційний весільний обряд певними діями (поклони батькам, благословення наречених хлібом-сіллю, обдаровування молодих, розподіл короваю), обрядовими піснями виховував повагу до батьків дружини й чоловіка. Молода запитує матір: «Матінко моя, проводжай мене, научай мене, як свекрусі годити…» Мати дочку навчала раненько вставати і казати: «На добридень тобі, ненько». Повчальні моменти для нареченого також втілено в народній поезії:

Мати сипа виряджає,

Хорошенько научає:

— Ой будь, сину, розумненький,

І всім людям прихильненький,

І старому, і малому…

У традиційному весільному дійстві чільне місце займала обрядова пісня, яка виконувала важливу соціальну, естетичну, виховну функції. Вона і нині широко побутує в містах і селах України. Але, як слушно зауважують вчені, «ступінь активності побутування обрядових пісень залежить великою мірою від того, наскільки в тій чи іншій місцевості збереглася відповідна обрядова традиція».

Підсумовуючи сказане про тенденції розвитку сучасного весільного обряду, можна твердити, що тільки врахування конкретної етнорегіональної обстановки, відповідність культурно-ідеологічним цінностям нашого часу, використання прогресивних народних традицій, вдале поєднання національного й інтернаціонального, рівнодія стереотипності й імпровізації в обряді гарантують утвердження обряду і забезпечення його важливих ідейно-виховних функцій [1, c. 10].

Висновки

Отже, як ми з’ясували в ході роботи, весільний обряд містить багато компонентів, пов'язаних із землеробськими, рослинними культами наших предків, магічними уявленнями, давньою обрядовою поезією, символікою.

Обряд практично санкціонував довічний перехід дівчини в сім'ю чоловіка (або зрідка — навпаки, хлопця в сім'ю дівчини), передбачав психологічне, забезпечення зміни статусу пошлюблених молодих людей, символізував розлучення з домівкою і входження до чужої родини.

Весільна обрядовість і звичаєвість українців дають широке уявлення про моральні, етичні, естетичні погляди народу, різноманітні аспекти його життя. У процесі еволюції сімейні звичаї та обряди постійно взаємодіють з багатьма факторами і явищами соціально-економічного, історичного, етнокультурного характеру, які визначають функціонування етнічної культури в той чи інший період.

Структурні частини весільного обряду вкладаються в умовно складену схему послідовності їх виконання: перед весільний, власне весільний і після весільний цикли. В структурі обряду виділяється кульмінація – посад молодих – як логічне визнання шлюбу.

Еволюція українського весільного ритуалу йшла по лінії ускладнення за рахунок привнесення власних нових елементів обрядовості, що відображали в тій чи інший формі основні соціально-економічні зміни.

Отже, природно, що розвиток різноманітних форм, варіантів весілля обумовлений неоднаковими історичними, соціально-економічними, географічними умовами різних районів України. Регіональні відмінності також простежуються в комплексі звичаїв, народних вірувань, уявлень про забезпечення щасливого шлюбу молодят, у формі весільних атрибутів, обрядового хлібу, у весільній термінології, способах вручення подарунків та ін.

Список використаної літератури

1. Андрушко Л. Рушник у весільній обрядовості українців/ Л.Андрушко //Берегиня. — 2000. — № 1 . — C. 3-11

2. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні: (Іст.-етногр. досл.)/ Валентина Борисенко,; АН У РСР . Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії. — К.: Наук. думка, 1988. — 188 с.

3. Босик З. Традиційне весілля Київщини //Українська культура. — 2008. — № 10. — C. 40-42

4. Весілля //Позакласний час. — 2008. — № 8. — C. 127-130

5. Весільний день //Позакласний час. — 2007. — № 7

6. Весільний обряд на Покутті //Позакласний час. — 2008. — № 8. — C. 131-134

7. Весільні пісні //Позакласний час. — 2008. — № 8. — C. 143-147

8. Весільні прикмети //Позакласний час. — 2007. — № 7. — C. 7

9. Войтюк Л. Коровайний обряд на Поліссі/ Л. Войтюк //Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 3. — C. 107-112

10. Гайова Є. Лемківське весілля //Народна творчість та етнографія. — 2008. — № 1. — C. 80-90

11. Дмитренко М. Весільні пісні/ Микола Дмитренко //Українська мова та література. — 2000. — 17 травня. — C. 6.

12. Історія української культури : У 5 т./ Гол. редкол.: Б. Є. Патон (гол. ред.) та ін.; НАН України. — К.: Наукова думка. – 2001 — Т. 4. Кн. 1: Українська культура першої половини ХІХ століття/ Л. Ф. Артюх, В. Г. Балушок Г. Б., Бондаренко [та ін.]; ред. : Г. А. Скрипник, Р. Я. Пилипчук, В. В. Рубан [та ін.]. — 2008. — 1006 с.

13. Кононенко П.Українознавство: навч. посібник для вузів, шкіл, ліцеїв і гімназій, вчителів / Петро Кононенко, ; Ін-т українознавства Київського ун-ту ім. Т. Г. Шевченка, Наук.-досл. ін-т "Проблеми людини". — К. : Заповіт, 1994. — 319 с.

14. Кондратович О. Українські звичаї: Народини. Коса ж моя…/ Олександра Кондратович. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2007. — 239 с.

15. Лепеха Т. Українознавство: Навчальний посібник для студ. вузов/ Таїсія Лепеха,. — К.: Просвіта, 2005. — 373 с.

16. На весільний рушничок на святковий обрус: Українські весільні звичаї, страви та напої/ Укл. Я. Мельничук, Укл. Б. Карабін. — Львів: Край, 1993. — 139 с.

17. На весільному рушничку стояли: Добірка статей //Позакласний час. — 2008. — № 8. — C. 138-142

18. Нариси української популярної культури: [Збірник статей]/ За ред. Олександра Гриценка; Український центр культурних досліджень; Ін-т культурної політики. — К.: УЦКД, 1998. — 760 с.

19. Несен І. Весільний ритуал Центрального Полісся: традиційна структура та реліктові форми (середина ХІХ-ХХ ст.)/ Ірина Несен; М-во України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Інститут мистец-тва, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України. — К.: Центр захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій, 2005. — 276 с.

20. Несен І. Деревце у весільному ритуалі Київського Полісся/ Ірина Несен //Київська старовина. — 2003. — № 6. — C. 107-114.

21. Пархоменко Т. Ритуальне застосування свічки у весільних обрядах/ Т. Пархоменко //Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 5. — C. 89-92

22. Свадебные песни, игры, сценарии: науково-популярна література/ Авт.-сост. И. С. Скрипник. — М.: АСТ: Сталкер, 2006. — 284 с.

23. Свйонтек І. Весілля в Карпатах/ Ірина Свйонтек //Народне мистецтво. — 2007. — № 1-2. — C. 70-71

24. Сележан Й. Основи національного виховання. Українознавство: ритуально-міфологічна культура українців/ Йосип Сележан. — 2-е вид.. — Чернівці: Книга-ХХІ, 2007. — 270 с.

25. Українська народна обрядова поезія: Збірник. [Для середнього та старшого шкільного віку]/ Упоряд. текстів, передм., підготовка навч.-метод. матеріалів К. Г. Борисенко. — К.: Школа, 2006. — 270 с.

26. Українське народознавство: Навчальний посібник/ М. С. Глушко, Т. О. Гонтар, Г. Й. Горинь; Ред. С. П. Павлюк. — 3-тє вид., виправлене. — К.: Знання, 2006. — 567 с.

27. Український фольклор: Упоряд. О.Ю.Бріцина, Г.В.Довженок, Н.С.Шумада. — 2-ге вид.. — К.: Освіта, 1998. — 750 с.

28. Українські традиції і звичаї [Текст] : українська етнографія. Народні вірування. Традиції. Звичаї. Обрядовий календар. Свята. Обереги: Для дітей середнього шкільного віку / Авт.-упор. В. М. Скляренко, А. С. Шуклінова, В. В. Сядро. — Харків : Фоліо, 2006. — 317 с.

29. Черепанова С.Філософія родознавства / Світлана Черепанова; передм. : Валерія Скотного. — К. : Знання, 2008. — 460 с.

30. Шевченко В.Т. Назви весільного обряду та деяких його елементів/ В.Т.Шевченко //Мовознавство. — 1996. — № 6. — C. 30-38.