Походження мистецтва і його соціальна сутність

Вступ.

1. Походження мистецтва, його функції та соціальна сутність.

2. Першопричини походження мистецтва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Слово "мистецтво" — спочатку означало всяку майстерність більш високого і особливого сорту ("мистецтво мислення", "мистецтво ведення війни"). У загальноприйнятому змісті воно позначає майстерність в естетичному плані, і створених завдяки йому добутків — творів мистецтва, які відрізняються, з одного боку, від створінь природи, з іншого боку — від добутків науки, ремесел, техніки. Причому границі між цими областями людської діяльності дуже нечіткі, тому що в найбільших досягненнях у цих областях беруть участь також і сили мистецтва.

Реальні й щиросердечні джерела мистецтва, тобто художньої творчості, убачаються в різних явищах: фантазії (романтизм), різноманітному прагненні до зміни (Шиллер), прагненні до наслідування (Аристотель, сучасний натуралізм), прагненні до символічного зображення (німецький ідеалізм, експресіонізм) і багато в чому іншому.

Але це все образні визначення мистецтва. Філософія ж дає наступне визначення. Мистецтво є особлива форма суспільної свідомості й духовної діяльності, з якої складається у відображенні дійсності за допомогою художніх образів. У практичній діяльності в людей складаються й розвиваються естетичні уявлення, у яких явища дійсності відбиваються як прекрасні й потворні, трагічні й комічні, тобто естетично. У процесі художньої творчості естетичні уявлення художників закріплюються, "упредметнюються" різними матеріальними засобами (фарбами, звуками, словами й т.д.) і з'являються як твору мистецтва.

Естетичні уявлення людей, закріплені художніми засобами у творі мистецтва, називаються художніми образами. Головним у мистецтві є саме художній образ, а не його матеріальна підстава (фарби, звуки, слова й т.д.), що існує не самостійно, а тільки в злитті з художнім образом.

Мистецтво, як таке, на відміну від філософії, науки, релігії й етики починається там, де метою естетичної діяльності стає не пізнання або перетворення миру, не виклад системи етичних норм або релігійних переконань, а сама художня діяльність, що забезпечує створення особливого, вигаданого миру, у якому все є естетичним створенням людини. Мистецтво на відміну від всіх інших видів діяльності є вираження внутрішньої сутності людини в її цілісності, що зникає в приватних науках і в будь-який іншій конкретній діяльності, де людина реалізує тільки яку-небудь одну свою сторону, а не всього себе. У мистецтві людина вільно творить особливий мир, також як творить свій мир природа, тобто повновладно. Якщо й у своїй практичній діяльності, і в науці людина протипоставлений миру як суб'єкт об'єкту й тим обмежений у своїй волі, то в мистецтві людина перетворює свій суб'єктивний зміст у загальнозначуще й цілісне об'єктивне буття.

Естетичне переживання твору мистецтва, так само як і його створення, вимагає всього людини, тому що воно містить у собі й вищі пізнавальні цінності, і етична напруга, і емоційне сприйняття. Це внутрішня єдність всіх духовних сил людини при створенні й сприйнятті творів мистецтва забезпечується силою естетичної свідомості. Якщо, читаючи наукові, публіцистичні, популярні видання, ми відразу ж внутрішньо настроюємося на як би "фрагментарне" мислення про світ, "забуваючи" усе, що нам не придасться для сприйняття даного тексту, то настроюючись на читання художнього твору, ми активізуємо в собі всі свої духовні сили: і розум, і інтуїцію, і почуття, і етичні поняття. Немає жодного моменту в нашім внутрішнім духовному житті, що не міг би бути викликаний і активізований мистецтвом. Воно покликано забезпечити цілісне, повнокровне й вільне сприйняття й відтворення миру, що можливо тільки за умови сполучення пізнавальних, етичних, естетичних і всіх інших моментів людського духу.

1. Походження мистецтва, його функціїта соціальна сутність

Питання про походження мистецтва до цих пір вирішується неоднозначнло. Так, існує магічна концепція генезису мистецтва, згідно якої джерелом мистецтва є магічні вірування та обряди. З нашої точки зору, викладений вище матеріал дозволяє зробити висновок на користь наступної концепції, наведеної радянським вченим Д.Угріновичем у його книзі «Мистецтво та релігія». «Хоча мистецтво і релігія породжені принципово різними соціальними потребами, виникли вони одночасно і реалізувалися спочатку в єдиній, не розмежованій системі духовно-практичної діяльності, яку являв собою первісний міфологічний обрядовий комплекс». Істотним є те, що джерелом естетичного відношення до світу, сконцентрованого в образотворчій діяльності, танках, музиці та ін., служить трудова діяльність. Однак виникнення мистецтва пов'язане не лише з трудовою діяльністю, а й з розвитком спілкування індивідів. Членороздільна звукова мова — форма висловлення логічного понятійного мислення, але спілкування може існувати завдяки малюнку, жесту та співу, які часто виступають елементами ритуалу. До того ж слід враховувати той важливий емпіричний факт, що мистецтво є суггестивною формою існування соціальне значимої інформації, що існує в суспільстві, а також системи естетичних цінностей. Цей факт відігравав колосальну роль у життєдіяльності первісного колективу, адже інформація, виражена в системі естетичних кодів, була необхідна для здійснення практичних колективних дій, що забезпечували кінець кінцем існування племені.

Слід враховувати й психофізіологічну сторону становлення мистецтва, на значність якої звертає увагу радянський антрополог Я. Я. Рейнський. Виявляється, на відміну від інших органів людського організму, що функціонують ритмічно, мозок може здійснювати свої вищі функції за межами ритмів організму. Для глибокого осягнення світу, вироблення абстракцій мозок націлений не на фізіологічні ритми, а на динаміку відображення навколишнього середовища. Виникає аритмія, що викликає втому людини. Щоб її позбутися, необхідний відпочинок, перерва в розумовій діяльності, тобто повернення до порушених ритмів організму. Аналогічний стан відбувається з хомо сапієнс на останній стадії антропогенезу. «Під впливом навантажень та перевантажень потужностей найдосконаліший орган думки не міг би справлятися з небувалими до цих пір за складністю задачами абстрактного мислення, якби він не підкріплявся мистецтвом.

Універсальний, чисто людський світ ритмів — ритми танців, ліній, фарб, форм, візерунків у прадавньому мистецтві — оберігав від перевантажень і зривів мозок, що мислив»,— пише Я. Я. Рогінський.

Традиційне родоплемінне мистецтво завдяки своїй синкретичності (воно переплітається з усіма іншими елементами культури — міфологією, релігією, обрядами тощо) є поліфункціональним.

Насамперед воно являє собою поряд з іншими формами культури втілення загальних усталених уявлень даного соціуму, тобто виконує ідеологічну функцію.

В основі творів мистецтва дописемної й особливо передписемної епохи лежить пластична ідеограма. Ритуальні маски, статуетки, натільні та наскельні малюнки й інші образотворчі форми та художні предмети, які використовувалися під час здійснення таких обрядів ініціації, як ігри, танки, театральні вистави, становлять один із зв'язків, що поєднує різні покоління і служить для передачі культурних надбань з роду в рід (Г. В. Плеханов). Символічний характер первісного та традиційного мистецтва, його умовна образотворча мова, ідеопластичні форми покликані висловлювати складні ідеї й поняття, які неможливо відтворити натурально.

Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у XVIII ст. Це, перш за все, було пов'язане з виділенням самостійного розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву "естетика" (від давньогрецького "aisthesis" — чуттєве сприйняття).

Увага! В науковий обіг термін "естетика " був уведений німецьким філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, "Акроматична естетика". Естетику вчений розглядав як "теорію чуттєвого пізнання ", а мистецтво — як втілення краси.

Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера, Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля. їх ідеї заклали основи сучасної естетичної науки. Хоча треба визнати, що у деяких випадках висновки вчених того часу були досить несподіваними. Так, у роботі французького абата Ж.Б.Дюбо "Критичні роздуми про поезію та живопис (1719 р.) зміни у мистецтві пояснювалися змінами у температурі повітря. Через 50 років німецький філософ Йоганн Гердер уточнював: мистецтво змінює свою форму під впливом клімату, залежить від національного характеру.

Для Гегеля мистецтво виступало результатом глобального розвитку світу. Причина руху художнього процесу і зміни його стадій (символічна, класична, романтична) пояснюються поступовим розвитком Абсолютної ідеї.

На сьогоднішній день естетика, пройшовши довгий шлях становлення і розвитку, є однією з найважливіших філософсько-культурологічних дисциплін.

Естетика — система законів, понять та категорій, що відображають естетичні якості дійсності та процес її освоєння за законами краси, особливості функціонування мистецтва, його сприйняття і розуміння його результатів.

Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва, естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до спеціальних наук, які здебільшого мають прикладний характер (літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія образотворчого мистецтва та ін.).

Мистецтвознавство — це сукупність таких спеціалізованих наук, які покликані вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо.

Існує досить багато визначень поняття "мистецтво", кожне з яких, опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених — дослідників мистецтва, -по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси. Одним із них є наступне:

Мистецтво — це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.

Особливості впливу мистецтва на людину:

1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності;

2. воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і роботи людину величною;

3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки;

4. за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми.

2. Першопричини походження мистецтва

Усі народи схильні до творчості. Кожний із них на своєму рівні розвитку створює мистецькі вироби, які вирізняють його серед інших. Праця створила людину. Праця дала перевагу їй над усіма істотами на Землі, і ця перевага зберегла людський рід. За останніми дослідженнями, людський рід існує близько двох мільйонів років, а вид Homo sapiens — до сорока тисячоліть. Але лише тоді, коли з'явилася людина сучасного типу, розпочався бурхливий розвиток продуктивних сил і суспільних відносин, особливо в останні півтисячоліття. Homo sapiens удосконалив техніку обробки каменю, почав використовувати нові матеріали: кістку і ріг, але це не стало визначальним у розвитку духовної та матеріальної культури.

Якісно новим явищем, яке з'явилося із цим біологічним видом, стало зображення — скульптурне, графічне, а також кольорові геометричні знаки, образи подоби предметів, які існують у природі. Цей вид діяльності умовно можна назвати художньою творчістю; він став найбільшим відкриттям, адже завдяки фіксації видимого світу залишалась інформація наступним поколінням. Це було першим кроком до винайдення писемності, оскільки сучасним фонетичним буквено-звуковим системам передувало менш досконале піктографічне письмо, що базувалось на конкретних зображеннях тварин, людей і т. ін. Лише в III—II тис. до н. е. піктографічне письмо переходить у буквено-звукове у шумерів і єгиптян, пізніше приходить у Середземномор'я та Європу. Але така модель не стала повсюдною. І досі деякі народи Крайньої Півночі, американські індійці частково користуються піктографічною писемністю. Піктограма тісно пов'язана з образотворчим мистецтвом, а розвиток мови переплітається із синкретичним мистецтвом. Тому ці елементи становлять основу абстрактного мислення, що суттєво розширює умови пізнання світу, відрізняє людину від тварини.

Навчившись відображати якусь подію, людина "зупинила мить", завдяки чому здобула владу над часом, заклала підвалини нової художньої форми буття.

Щодо першопричин походження мистецтва існує багато гіпотез і наукових концепцій. Історик Я. Рогінський стверджує, що людина почала творити лише тоді, коли соціальні якості її набули самодостатності, тобто в епоху, коли складалися форми родової організації (пізній палеоліт); Г. Плеханов доводить: "мистецтво — один із засобів спілкування"; Ф. Шіллер наголошує: "мистецтво — незацікавлена насолода"; С. Рейнак: "мета давнього мистецтва — магія, чаклунство мисливців"; О. Гущин: "мистецтво породили первісна магія та розвиток колективного трудового процесу"; Леонардо да Вінчі: "мистецтво — дитина природи, воно з'явилось для того, щоб людина наслідувала її". Кожне твердження авторитетних учених і митців по-своєму аргументоване і заслуговує на увагу. Таким чином, Homo sapiens у період, коли став людиною суспільною, покликав до життя специфічний, свідомий вид діяльності, який називається мистецтвом. Мистецтво істотно вплинуло на еволюцію цілого біологічного виду, підняло його на якісно вищу сходинку; праця стала творчістю; слово почало жити в часі. Думка одержала додаткову до мови форму абстрагування дійсності.

Новий вид діяльності не був прямо пов'язаний із задоволенням матеріальних потреб; він був спрямований на задоволення духовних запитів, які з часом оформились у ті нові почуття, які ми, сучасні люди, називаємо естетичними. Художність на першому етапі ще не стала мистецтвом, але вона вже мала зародки майбутньої культуротворчості, тієї визначальної риси виявлення почуття людини, що здатна дати насолоду відчуття своєї єдності зі світом і відійти від грубого, практицизму, споживацького ставлення до природи.

Аналізуючи передумови походження мистецтва, доходимо висновку: у людини завжди існував тісний зв'язок між виробничою та ігровою діяльністю — обряди, ігри, танці, театралізовані дійства безпосередньо пов'язані з виконуваною продуктивною роботою — полюванням, землеробством та ін.

Споконвіку людина намагалася наслідувати рухи тварин і птахів, на яких полювала; поступово вони складались у певну систему — народжувався танець, закріплювались навички та пошановувався звір, якого було впольовано. Подібна архаїка збереглась дотепер. Так, народи Півночі після кожного полювання на морського звіра: кита, тюленя, моржа — обов'язково виконують обрядовий танець. Це своєрідна розповідь про вихід до океану, про перипетії, що там відбувалися. Популярні також танці оленярів, кожний з яких розповідає про цикли вирощення, випасу та кочівель оленів. У Центральній Європі ще й досі наявний відгомін виробничих процесів у творах хореографії (згадаємо ігровий танець "А ми просо сіяли"). З ускладненням обрядової системи збагачувалась народна хореографія, з'явилися хороводи, жанрові, жартівливі, військові танці (як той же гопак) та ін. А танець завжди невіддільний від музики та співу.

Спочатку танці супроводжувалися лише поплескуванням у долоні або ударами якихось твердих предметів один по одному. Пізніше додалися ритмічні вигуки, спів, речитативна розповідь (так народилась пісня). З часом людина відкрила, що удари предмета по предмету дають звуки різної тональності, вона почула, як співає тятива лука, черепашка, порожнина деревини та ін. Ці прості предмети підказали ідею створення музичного інструмента; тятива перетворилася на струну; виявилося, що струни різної товщини або довжини, виготовлені з різних матеріалів, дають різний звук. Поєднуючи їх, люди навчилися робити арфи, скрипки, бандури, гітари, балалайки та ін. Зрізана очеретина і ріжок стали попередниками духових інструментів, обтягнутий шкірою горщик — барабанів і литавр. Кожний народ створював своє музичне мистецтво, складалися характерні типи співзвуч, ритмів, манер. Формувалась національна мова музики, завдяки чому можна легко відрізнити українську, японську, індійську, арабську, російську, французьку мелодію з-поміж інших.

Музика — це відображення реальності в емоційно-ритмічному відтворенні почуттів та ідей, що виражаються через звуки певного ряду, в основі яких лежать узагальнені інтонації людської мови.

Таким чином, на базі виробничого процесу витворювався мистецький, який фіксував ту чи іншу подію, що вразила людину і мала залишитись у її пам'яті. Відображення реальності у творах мистецтва пройшло довгий історичний шлях від примітивних форм до досконалих, людина використовувала новітні для свого часу технічні досягнення.

Найбільш яскраво образотворча діяльність спостерігається в архітектурі, яка розвивається з найдавніших часів і має глибокі історичні корені. Насамперед розвивалася побутова архітектура, яка пройшла шлях від природних схованок людини від негоди (печери) до вишуканих архітектурних комплексів. Трансформація житла така: печера, землянка, напівземлянка, наземне житло. Архітектурні споруди розвивались, удосконалювались і збагачувались залежно від географічних і кліматичних умов; їх оздоблення ускладнювалось виходячи з можливостей забудовника, майнового розшарування. Хтось будував хату, а хтось — палац.

Розвиток архітектури потребував зв'язків між будівлями; поселення переростали в населені пункти, протоміста і міста, постала потреба регулювання розселення. Так зародилось містобудування, що охоплювало функціональність планування, конструктивні особливості будівель, вирішення архітектурного простору, симетрії і асиметрії, ритму, пропорцій, масштабності окремих архітектурних споруд. Попередники залишили нам блискучі зразки і пам'ятки містобудування, якими людство заслужено пишається: Афіни у Греції, Рим в Італії, Париж у Франції, Санкт-Петербург у Росії, Нью-Йорк у США, Львів в Україні та багато інших.

З плином часу ускладнювалась архітектура, з'являлися нові ознаки, які переростали у стилі. Кожний із них одержував власну назву: романський стиль, готика, Відродження, бароко, рококо, класицизм, конструктивізм та ін.

Усе життя людину супроводжують речі побуту. Тривалий час вони вважалися декоративно-прикладним мистецтвом. У 60-ті роки XX ст. В. Касіян увів новий термін — декоративно-ужиткове мистецтво, чим відмежував їх від виробів декоративно-прикладного мистецтва, адже перше безпосередньо виконує прагматичні функції, а друге прикрашає побут.

Пам'ятки матеріальної культури поділяються на групи за практичним призначенням у побуті та виробничій діяльності. До першої належить хатнє начиння: столи, стільці, ліжка, шафи, горщики, глечики, миски, рогачі, кочерги, рушники для витирання та ін., до другої — пам'ятки виробничої культури: плуги, борони, віялки, сіялки, лопати, граблі, сокири, теслярські та столярні інструменти, автомобілі, трактори, комбайни та ін. В окрему групу входить костюм, який має подвійне призначення: побутовий і для урочистих подій; розмежовується він також за соціальними ознаками: костюми панівних класів і нижчих соціальних станів.

Наслідуючи природу, людина намагалася максимально почуватися її часткою; вона почала уособлювати себе з тваринним світом і навколишнім середовищем, що стало висхідним пунктом тотемізму. Це сформувало ритуальну, а пізніше обрядову систему. Почав утворюватися міф як перехідний етап від ідеалістичного розуміння світу і перший крок до мистецтва магії — засобу подвоєння реальності матеріально фіксованої подоби ідеї та маніпулювання цією подобою. Вироблені цією системою обряди супроводжувалися наслідувальними імітаціями виробничого процесу, які були приурочені до календаря та життєвого циклу.

Міф в інформативному, культурному, естетичному плані багатший за ритуал, адже ритуал — це лише відображення сфери поведінки, практичних і ділових навичок, а міфологія — сфера "священних" і "таємних" знань. З часом міф втрачає "священні" і "таємні" знання, перетворюється на казку, завдання якої — розважати, моралізувати, виконувати "інформативну" роль для неосвячених.

Розвиток мистецтва через міфотворчість і казку сформував релігійні постулати, які базуються на попередніх міфах, естетичних поняттях, моральних настановах, що виходять на рівень узагальнення, відповідають сутності розуміння суспільних відносин на певному етапі розвитку соціуму.

Художньо-мистецький процес ніколи не розвивається прямолінійно. Це не залежить ані від геніальності сучасних митців, ані від технічної бази, яку вони мають. Передумови суспільного розвитку потрібні для того, щоб людство могло сприйняти й осягнути створене художником. Суспільні відносини завжди ускладнюють культурно-мистецький процес, оскільки життєві ситуації та колізії потребують належного підвищення рівня естетизації, яке збагачує художнє мислення.

За спостереженнями культурологів, істориків і мистецтвознавців, багато мотивів, типів виробів у різних народів мають подібні характеристики. Етнограф О. Веселовський визначив причини подібності, вивів тезу про мігруючий сюжет, який однаково трактувався різними націями незалежно від їхнього місцезнаходження. Це яскраво простежується на прикладах усної народної творчості, виробах декоративно-прикладного та ужиткового мистецтва, адже речі, якими користується людина в побуті, мають суто функціональне призначення; у різних регіонах лише частково змінюється їх форма та декорування.

Висновки

Завдяки розглянутій теорії всі напрямки, види і типи мистецтва різних народів можна класифікувати. Художні впливи, які позначені мігруючим сюжетом, зумовлені такими факторами:

• сприйняття естетичних якостей і художніх ідей, які визріли всередині певної культури та стали естетичною необхідністю. Культура сприйняття вибіркова, її базою є подібне у життєвих обставинах різних народів;

• подібності художніх явищ виникають завдяки тотожності історичних обставин; мистецький процес завжди проходить у своєму розвитку подібні стадії;

• адекватність художніх явищ зумовлюється діалектикою спіралеподібного розвитку художньої культури; кожний пік передбачає наступну трансформацію у вищій якості, ніж попередній;

• етноси, як і народи, народжуються в різні періоди, тому мають неоднакові досягнення, що створює ілюзію про більш розвинені та менш розвинені народи; згідно із законами діалектики кожний етнос, народ, нація розвивається у суворо детермінованому часі та просторі подібно до людини, яка також розвивається у часі та просторі, починає свій життєвий шлях, здобуває знання, формує уміння і навички, віддає їх і переходить в історичну пам'ять.

В історії культури прогрес проявляється не лише у відображенні нових найвищих форм життя, нових проблем та ідей, а й у вдосконаленні від епохи до епохи форм і способів образного бачення подій і явищ.

Кожна соціально-економічна формація диктує свої вимоги до культури і мистецтва, а митці у своїх творах виконували ці вимоги, утверджували ідеї певного ладу та світоглядної системи. Культурологи переважно фіксують і констатують факт приналежності пам'яток, дають можливість розширити розуміння тієї чи іншої формації через культурно-мистецький процес.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.