Політична економія

Категорія (предмет): Політична економіка

Arial

-A A A+

1. Функціональні форми грошей. Закони грошового обігу. Теорія грошей

2. Основні форми та методи державного регулювання економіки.

3. Суть, функції споживання та заощадження. Національні заощадження та норма заощадження.

Список використаної літератури.

1. Функціональні форми грошей. Закони грошового обігу. Теорія грошей

Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Вони виконують свої функції у результаті безперервного руху в сфері обігу. В обігу гроші функціонують реально, як наявна цінність і тому повинні виступати в певній формі, яка забезпечувала б їм необхідну довіру з боку суб'єктів ринку та необхідні зручності і вигоди останнім.

Грошовий обіг — це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві.

У міру розвитку ринку, розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювалися вимоги з боку ринку до грошей. У відповідь на це гроші змінювали свою форму.

Спочатку грішми були найбільш ходові товари (худоба, сіль, риба, хутро, прикраси тощо). Згодом на роль грошей були висунуті метали, і гроші набули форми зливків металів, яка мала величезні переваги перед попередньою їх формою. Такі зливки одержали назву монети.

Монета — зливок металу точно визначеної форми, ваги і проби, який є узаконеним засобом обігу. Монета виявилась найдосконалішою формою дійсних грошей. Найбільшого розвитку вона досягла в період золотого монометалізму, який проіснував у національному грошовому обігу до 30-х років ХХ ст., поступившись місцем нерозмінним на золото паперово-кредитним грошам. На золоті монети вільно обмінювались паперові і кредитні гроші, які знаходилися паралельно із золотими грішми в обігу.

У сучасній грошовій системі функціонують паперові й кредитні гроші.

Паперові гроші — це грошові знаки, які випускаються в обіг з метою заміни металевих грошей.

Паперові гроші — знаки, символи цінності (вартості), що не мають власної вартості та наділені державною владою примусовим курсом обігу. Вони не мають золотого забезпечення, тому їх ще називають білетами державної скарбниці.

Кредитні гроші — це неповноцінні знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Існують такі види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кредитна картка, електронні гроші.

Вексель — це письмове боргове зобов'язання встановленої законом форми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу після закінчення встановленого строку. Векселі бувають простими і переказними.

Простий вексель виписується боржником на ім'я кредитора із зобов'язанням виплатити йому в зазначений строк вказану суму і не може бути переданий третій особі.

Переказний вексель (тратта) — це вексель, який може передаватися третій особі (ремітенту) для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк. Передача векселя іншій особі оформляється передавальним надписом, що називається індосаментом.

Залежно від характеру виникнення векселі поділяються на комерційні і банківські.

Комерційний вексель — це боргове зобов'язання, яке підприємці видають одне одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто в борг.

Банкнота — це вексель банку, за яким пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.

Чек — письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунку на інший рахунок певної суми грошей. Чеки бувають: іменні, на пред'явника і ордерні.

Кредитна картка — це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою

Електронні гроші — це банківська система переказу грошових засобів за допомогою ЕОМ[5, c. 67-69].

Отже, форми грошей, що знаходяться в обігу, дуже різноманітні. Але скільки ж їх потрібно для обігу. Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об'єктивно зумовлена грошова маса. Він з'ясовує внутрішні зв'язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей. Рух грошей здійснюється в рамках грошової системи. Грошова система — це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в країні й законодавчо закріплена державою. Ця система включає в себе ряд взаємопов'язаних елементів:

  • назва національної грошової одиниці;
  • вид грошових знаків і характер їх забезпечення;
  • порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг;
  • встановлення національної валюти і порядок обміну на іноземну;
  • наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні.

Грошовий обіг — це неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу. За його допомогою здійснюється розширене відтворення. Поряд з кредитом та фінансами він виступає складовою частиною єдиного грошового обороту і водночас становить самостійне економічне явище, що має свою особливу специфіку й механізм впливу на економіку. Опосередковуючи рух реальних товарів і послуг у процесі суспільного відтворення, грошовий обіг вимагає лише строго визначеної маси грошей.

Вилучення грошей зі сфери обігу можливе лише в разі зменшення у ній маси товарів або значного збільшення швидкості обігу грошової одиниці. За умов золотомонетного стандарту зайві гроші автоматично залишають сферу обігу, перетворюючись у скарби. За наявності паперових грошових знаків кожен суб'єкт економічних відносин для отримання реальних товарів чи послуг прагне знову спрямувати гроші в обіг, щоб не зазнати збитків від можливого їхнього знецінення. Оскільки вилучення грошей з обігу вимагає значних витрат, то держава, вдаючись до регулювання їхньої кількості, такі витрати перекладає на інших суб'єктів ринку і насамперед на широкі верстви населення. Саме така політика, покликана стабілізувати економіку, фінанси й грошовий обіг, здійснюється нині в Україні.

Стабільність грошового обігу залежить насамперед від стану економіки. В суспільстві, де збалансовані процеси відтворення в народному господарстві, підтримується й стабільний грошовий обіг. Більше того, він активно впливає на стан і розвиток економіки. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння виробництва валового національного продукту, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг підривається інфляційними процесами[9, c. 62-64].

Грошовий обіг здійснюється в межах певної грошової системи, яка в ринковій економіці є провідною ланкою і відіграє домінуючу роль у саморозвитку господарських процесів. Грошова система включає такі складові частини: товар, що відіграє роль загального еквівалента; грошову одиницю — масштаб цін; узаконений засіб обігу та платежу (банкноти, казначейські, чи скарбницькі, білети, монети), порядок випуску банкнот і казначейських білетів (паперових грошей) в обіг.

Регулювання грошового обігу здійснюється на основі використання законів грошового обігу. Рівновага товарної й грошової маси залежить від трьох факторів: кількості проданих товарів, рівня товарних цін, швидкості обертання грошової одиниці. Всі ці фактори безпосередньо залежать від стану й рівня виробництва, використання переваг суспільного поділу праці, рівня продуктивності праці. Закономірності тут такі: 1) чим розвинутіший суспільний поділ праці, тим більша кількість товарів продається; 2) чим вищий рівень продуктивності праці, тим нижчі вартість і ціна товарів. За золотовалютного обігу потрібна кількість грошей для безперешкодної реалізації товарів підтримується автоматично, бо скарби залежно від стану виробництва постійно діяли як відводні й приводні канали для припливу або відпливу грошей з обігу[12, c. 101-103].

2. Основні форми та методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки реалізується-в різних формах. Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.

Короткострокове регулювання — це передусім антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання — це вплив держави на економічні процесії за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм — фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися і через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.

Непряме регулювання економіки — це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні норми й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки із цих умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську н страхову справу, податки й ціни, про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Адміністративні інструменти — це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо[6, c. 152-154].

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головнях із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Во-що принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не є обов'язковими для окремих господарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер.

Індикативний план є вихідним організаційно-економічним інструментом державного регулювання економіки. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям. По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів з метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

Недирективний характер індикативного плану не усуває необхідності його виконання. Але ця необхідність реалізується не в формі юридичного закону, а на основі створення відповідних передумов. Перша з них — цілеспрямований вплив держави на господарських суб'єктів за допомогою системи економічних регуляторів. При цьому режим їх застосування може бути загальним або адресним. Загальний режим стосується тих підприємств, які не вступають з державою в прямі договірні відносини, адресний — підприємств, які беруть на себе відповідні зобов'язання веред державою на договірних засадах (держзамовлення чи держконтракт).

Друга передумова — розробка плану на засадах соціального партнерства. Це означає, що індикативний план не може виражати лише відокремлені наміри уряду. Він мусить мати ознаки загальнонаціонального договору, який здатний враховувати інтереси представників усіх верств суспільства на паритетних засадах. Паритетне врахування цих інтересів є важливою умовою, яка надає плану обов'язковий характер та забезпечує високий ступінь ймовірності його виконання.

Третя передумова — мобільний характер індикативного плану, яка випливає із його прогнозного характеру. Враховуючи певну ймовірність досягнення запланованих параметрів розвитку економіки, план повинен оперативно реагувати на зміни, які дискретно відбуваються в плановоутворюючих факторах. Таке врахування може здійснюватися в різних формах: дострокової заміни одного плану іншим, новим; переміщення строкового горизонту плану на один рік уперед; коригування окремих показників плану тощо. Отже, мобільність плану означає, що він має сприйматися не як аксіома, а лише як наміри або рекомендації держави щодо досягнення в економіці певних позитивних змін.

Четверта передумова — індикативний план розробляється як підсистема в межах загальної системи державної економічної стратегії. Вихідним елементом такої системи мають бути пошукові прогнози, які здатні висвітлювати можливі горизонти економічного розвитку країни. Завершуючим елементом цієї системи є програмування, за допомогою якого зі всієї сукупності завдань, поставлених у плані, виділяються найактуальніші, їх розв'язання вимагає комплексного підходу та мобілізації великих ресурсів[8, c. 125-127].

Важливим інструментом державного регулювання економіки та засобом реалізації завдань, поставлених у плані, є державний бюджет. З одного боку, він — індикатор економічного здоров'я країни, з іншого — ефективний засіб державного впливу на економіку. Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по-різному. По-перше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту. По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання державних доходів і витрат. Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення доходної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб перешкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стимулювати економічне зростання).

У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції. Поряд з цим податки використовуються державою для вирішення проблем, пов'язаних із стимулюванням чи обмеженням певних видів господарської діяльності.

Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача — може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику “дорогих” чи “дешевих” грошей та інші заходи.

Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов'язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття. Ця обставина змушує державу кожний раз порівнювати, між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку.

Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні інструменти неоднаково ефективні з досягненні поставлених цілей. Одні з них краще пристосовані для регулювання інфляції, другі — для стимулювання економічного зростання, треті — зниження рівня безробіття і т. д. Наприклад, грошовий мультиплікатор більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання е зниження рівня інфляції. Тому якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то головним чином він повинен використовувати грошово-кредитний механізм. Він дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат[3, c. 218-220].

3. Суть, функції споживання та заощадження. Національні заощадження та норма заощадження

Споживання– це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.

Заощадження – частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому.

В найпростішій двосекторній моделі кругообігу продуктів і доходів щорічні витрати домогосподарств (С) дорівнюють величині доходів

(Y):Y = С

Проте насправді щорічні поточні витрати домогосподарств у середньому є меншими, ніж величина їхніх доходів, оскільки певну частку отриманих доходів домогосподарства заощаджують.

Частина доходу (Y), яка не використовується на поточне споживання (С), є заощадженнями домогосподарств (Saving – S), що можна зобразити таким рівнянням:

Y = С + S

Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції (I).

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживання (Consumption – С) – це частина використовуваного доходу, який не заощаджується:

С = Y – S

Функція споживання– це залежність між обсягом споживання і доходом, який використовується. Дане поняття запроваджене Кейнсом і має такий вигляд:

C = a + b • (Y – T),

де а – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень або субсидій);

b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.

Функція заощадження– це залежність між обсягом заощаджень і доходом, що використовується. Має такий вигляд:

S = – a + ( 1 – b )• (Y – T)‚

де S – величина заощаджень у приватному секторі; а – автономне споживання;

(1-b) – гранична схильність до заощадження;

Y – доход;

Т –податкові відрахування.

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що й доход. Однак споживання залежить не лише від доходу, але й від так званої граничної схильності до споживання.

Гранична схильність до споживання(MPC) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.

Ця модель показує нам, яка частина додаткового доходу йде на приріст споживання. При абсолютному зростанні споживання і заощадження відносна доля споживання все більше і більше скорочується, а доля заощаджень зростає. Згідно з основним психологічним законом, величина граничної схильності до споживання знаходиться між нулем і одиницею:

0 < MPC < 1

Звідси випливають такі висновки:

— якщо MPC = 0, то весь приріст доходу буде зберігатися, оскільки заощадження –та частина доходу, що не споживається;

— якщо MPC = 1/2, це означає, що збільшення доходу буде поділено між споживанням і заощадженням порівну;

— якщо MPC = 1, то весь приріст доходу буде витрачений на споживання.

Споживання і заощадження подібні двом дзеркалам, тобто аналогічним чином розглядається гранична схильність до заощадження (MPS).

Гранична схильність до заощадження(МРS) – величина додаткового заощадження, яке виникає із додаткової гривні використовуваного доходу [14, с. 232].

Основоположником теорії споживання є Дж. Кейнс. Основні положення теорії споживання Кейнса:

— значення граничної схильності до споживання більше нуля і менше одиниці;

— співвідношення споживання до доходу (АРС) зменшується з ростом доходу;

— головним чинником, що визначає споживання, є доход.

У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживання так званих “люксових благ”, серед яких найбільшим “люксовим благом” є заощадження, а тому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середня схильність до заощадження зростає. Така закономірність відома як закон Енгеля.

Не важко помітити, що якщо С + S = Y, то ?С + ?S = ?Y.

Тоді сума граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощадження дорівнює [14, с. 235]:

MPC + MPS = 1;

MPC + MPS = ?С/?Y + ?S/?Y + ?(C+S)/?Y = ?Y/?Y = 1

Отже, MPC = 1 – MPS і MPS =1 – MPC

Визначивши функцію споживання і заощадження, можемо тепер аргументовано довести, що центральним фактором, який впливає на їх рівні, є доход. Як правило, з ростом доходу зростають як споживання, так і заощадження населення. При цьому в умовах стабільного економічного росту MPC має тенденцію до зниження, а MPS – до зростання.

В умовах інфляції спостерігається інший процес, а саме: MPC має тенденцію до збільшення, а MPS – до зменшення. При нестабільному економічному стані, відсутності захищеності вкладів від інфляції населення починає збільшувати споживання, особливо товарів тривалого використання. Окремим видом заощадження в таких умовах є придбання населенням таких товарів, як ювелірні вироби, хутро, автомобілі, дачі тощо. Окрім цих факторів на споживання і заощадження можуть впливати недоходні фактори споживання та заощадження:

— багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), що їх має населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. За інших рівних умов, чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень;

— податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки;

— рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки. Цей висновок має безпосереднє відношення до аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства;

— відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточного споживання і заощадження. Але треба враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає діюча система соціального забезпечення. Чим краще соціальне забезпечення, тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя;

— очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;

— споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, то поточний рівень споживання і заощаджень може зрости;

— відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточним і майбутнім споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частку споживання у поточному періоді збільшенням споживання у майбутньому.

Макроекономічний підхід передбачає побудову функції споживання і заощадження на рівні суспільства. Функція споживання показана на рис. 1.

На осі абсцис відкладений використовуваний доход. На осі ординат – витрати на споживання. Якби витрати на споживання в точності відповідали доходам, то це відображала б будь-яка точка, що лежить на бісектрисі. Але в дійсності так не відбувається. Місце перетину бісектриси і кривої споживання в точці В означає рівень нульового заощадження. Зліва від даної точки можна спостерігати негативне заощадження, тобто витрати перевищують доходи. А справа – заощадження позитивне. Величина споживання визначається відстанню від осі абсцис до кривої споживання, а величина заощадження – відстанню від кривої споживання до бісектриси.

Аналогічним чином розглядається і функція заощадження, яка є похідною від функції споживання. Функція заощадження показує відношення заощаджень до доходу в їх русі (рис.2.)

Точка В – це рівень доходу, коли заощадження дорівнює нулю. Нижче неї – позитивне заощадження.

Гранична схильність до споживання MPC, як відмічалось раніше відображає розмір додаткового споживання, що викликане додатковим доходом. На графіку це виражається в нахилі кривої споживання: крутий нахил означає високу MPC, а плавний нахил – низьку MPC [2, с. 119].

Список використаної літератури

  1. Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник . -К.: Знання , 2005. -851 с.
  2. Базілінська О. Я. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -442 с.
  3. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -651 с.
  4. Бункина М. К. Макроэкономика: Учеб. пособие. -М.: Эльф Ко-пресс, 1995. -152 с.
  5. Бурда, Майкл.Макроекономіка = MACROEKONOMICS: Європейський контекст. -К.: Основи, 1998. -682 с.
  6. Долан, Эдвин Дж. Макроэкономика — СПб.: АО "Санкт-Петербург оркестр" : АОЗТ "Литера плюс", 1994. -402, с.
  7. Дратвер Б. Л. Макроекономіка: Стислий конспект лекцій. -Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. -89, с.
  8. Економічна теорія : Підручник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
  9. Економічна теорія: Макро — і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. -606 с.
  10. Економічний розвиток і державна політика: Навч. посібник. -К.: Вид-во УАДУ, 2001. -475, с.
  11. Задоя А. А. Макроэкономика: Учебник.. -К.: Знання , 2006. -368 с.
  12. Кривцов О. С. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб. -Харків: Факт, 2003. -199 с.
  13. Макаренко И. П. Макроэкономика: Модели и цифры (на примере экономики Украины. -К.: Сеста, 2000. -93 с.
  14. Манків Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України.. -К.: Основи, 2000. -588 с.
  15. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Професіонал, 2004. -394, с.
  16. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студ. екон. спец.: У 2 ч. Ч. 1. Ч. 2. -К.: Основи, 2001. -517 с.
  17. Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. -К.: Техніка, 1999. -333, с.
  18. Панчишин С. М.Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів. -К.: Либідь, 2002. -614 с.
  19. Савченко А. Г. Макроекономіка: Підручник. -К.: КНЕУ, 2005. -441 с.