Політична ідеологія як форма політичної свідомості, її функції та роль в політичному життя суспільства

Вступ.

1. Ідеологія як конституційований елемент політики.

2. Структура і функції політичної ідеології.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття "ідеологія" , на перший погляд, зрозуміле кожному, оскільки кожен із нас, визнає він це чи ні, дотримується якоїсь ідеології, навіть ті з нас, які стверджують, що не дотримуються ніякої. Кожен із нас має певні упередження, навіть ті з нас, хто твердить, що вільний від будь-яких упереджень. Усе це пов'язано з тим, що кожен із нас має ті чи інші погляди на світ і на самого себе, тобто має певну сукупність ідей щодо життєдіяльності, за допомогою яких людина прагне певним чином осмислити і виробити своє ставлення (свою ідеологію) сприйняття як світу, так і самої себе.

Особливе місце в структурі ідеології займає політична ідеологія, оскільки вона поєднує в собі спосіб пояснення політичної реальності і спосіб політичної дії, тобто поєднує теорію і практику, роздуми і дію, раціональні дії й емоційний настрій. Це дає людині змогу мати цілісний тип орієнтації в соціально-політичному житті.

1. Ідеологія як конституційований елемент політики

Нині ідеологія стала ключовим елементом організації суспільного, у тому числі й політичного життя. Глибше з'ясувати сутність цього важливого суспільного феномену можна, звернувшись до джерел його виникнення та розвитку.

У політичній теорії термін "ідеологія" почали вживати з кінця 18 ст. — початку 19 ст. Упровадження цього терміна в науковий обіг пов'язується з ім'ям французького вченого Де Трессі (1754— 1836). Він визначав ідеологію як науку про ідеї, їхнє виникнення та функціонування.

Якщо розглядати процес формування ідеології як теорії в історичній ретроспективі, то можна виділити кілька етапів.

Перший етап охоплює період теоретичних пошуків мислителів 17—18 ст. У цей час громадсько-політична думка епохи буржуазних революцій активно почала виступати проти феодально-релігійної ідеології, сподіваючись збудувати суспільство на гуманістичних засадах.

Другий етап пов'язується з появою різного роду ліберальних і комуністичних концепцій. Ідеологи лібералізму термін "ідеологія" майже не вживають, а марксистські користуються ним, однак вкладають у нього класовий зміст.

Третій етап становлення і розвитку ідеології пов'язується з 20 ст. Саме в цей час західна наукова думка почала широко вживати термін "ідеологія" для визначення свідомості, що покликана виражати інтереси класів або соціальних груп. У цей період з'явилося багато концепцій обґрунтування сутності ідеології. Одна з них, наприклад, доводить, що ідеологія — це форма відображення спотвореної свідомості, яку ніяким засобом не можна підтвердити експериментально, але не можна і спростувати. "Ідеологія" — це слово "занепадницьке" (Д. Белл), оскільки воно заманює в хащі якихось конструкцій, які уже давно заіржавіли, а тому воно відчужене від життя людини. Інша концепція виходить із того, що ідеологія — це наука про ідеї, а тому слід якнайповніше ідеологізувати усі сфери суспільного життя. Однак окремі прихильники цієї концепції все ж знаходять аргументи, які застерігають від ототожнювання ідеології та науки. Ідеологія, на відміну від науки, застерігає Г. Шахназаров, не тільки несе знання, а й відображає певне ставлення до предмета знання. Ідеологія завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, в усякому разі зобов'язана бути такою. Вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки і настрої. Це закон її існування, порушення його призводить до виродження наукового знання.

Ліберал-демократи розглядають ідеологію як надісторичне явище, яке існує поза залежністю соціальних і політичних явищ.

Неомакіавеллісти (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето) стверджують, що політичні ідеології породжуються потребами легітимації влади. Марксисти вважають, що ідеологія — це "теоретичне уявлення, що покликане захищати загальноколективні інтереси, які за певних умов можуть виконувати функції наукового знання."

Неоанархісти вважають, що ідеологія є результат масової свідомості.

Сучасний німецький філософ О. Лемберг у своїй праці "Ідеологія і суспільство" визначає поняття "ідеологія" як систему деяких ідей, що включає і певні цінності та норми й призначена об'єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити і діяти. Лемберг звертає увагу й на те, що не можуть існувати політичні рухи, партії й суспільство загалом без ідеології, поскільки "ідеологічний вакуум для людини нестерпний", а тому "люди не можуть жити в світі, який був би незрозумілий їм, вони не можуть жити без тих цінностей та норм, які є основою їхнього способу життя і поведінки".

Є й інші підходи до тлумачення ідеологій[5, c. 241-243].

Неоднозначність підходів до визначення ідеології не означає зменшення її ролі в суспільно-політичному житті.

Саме на третьому етапі своєї еволюції ідеологія стає важливою частиною свідомості людей, оскільки саме на її основі відбуваються пошуки спільності поглядів, ідей, цінностей, які й створюють підґрунтя для організації різного роду асоціацій, клубів, спілок і загалом будь-яких громадсько-політичних об'єднань. Це вказує на те, що ідеологія є сукупністю тісно пов'язаних між собою ідей, позицій чи вірувань, властивих певній групі чи спільності.

Ідеологія — це теоретична система поглядів та ідей, у якій усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності та однієї людини до іншої, соціальні проблеми і конфлікти, а також формулюється мета (програма) соціальної дійсності, спрямована на зміцнення або заміну (розвиток) наявних суспільних відносин.

Таким чином, ідеологія — це духовний фундамент, на якому будується свідомість людини. Кожна нація має свою ідеологію, і ніякі зміни в суспільному житті не спроможні знищити те, що закладене в природі людини, — потребу в ідеології як усвідомленій меті суспільної діяльності.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і спиратися на досягнення науки. Правильно сформульовані ідеологічні доктрини дають змогу розробити адекватні підходи до соціальних процесів, до проблем внутрішньої і зовнішньої політики.

Ідеологія зорієнтована на політичні реалії і дії, на політичний процес і має своєю метою залучити якнайширші верстви суспільства на свій бік.

Незважаючи на наявність міжідеологічних відмінностей, усі ідеології мають багато спільних рис:

• Вони спрямовані на підкорення особистих переконань груповим інтересам. Ідеологія — одна на всіх.

• Ідеологія непримирима до неузгоджених з нею дій і вчинків, завжди намагається поглинути багатоманітність духовного життя.

• Ідеологія спроможна відділитися від свідомості у формі демагогії зі страшенною силою масового навіювання.

• Ідеологія за сприятливих умов переходить у підсвідомість і нав'язує людині стереотипи поведінки, одноманітність дій, упереджене ставлення до людей, до їхнього життя, їхніх думок.

За допомогою ідеології теоретично усвідомлені інтереси втілюються в ідеалах суспільного розвитку, в практичній політиці держави і політичних партій, а також визначається й реалізується ставлення до інших класів і соціальних груп.

Ідеології можуть виступати як засіб єднання, консолідації соціальної групи, класу чи суспільства і можуть бути джерелом конфронтації між ними за умов, коли соціально значущі інтереси цих верств принципово відмінні.

Ідеологія — це конституйований елемент політики, тому її не можна відокремити від влади і владних відносин. Саме за допомогою ідеологічних категорій, зауважує К. Гаджієв, обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, політичні курси та соціально-політичні доктрини. Зрештою вона покликана надавати значущості інституційним стосункам між людьми, пояснювати політичні реальності в конкретно-історичних умовах[2, c. 159-162].

У структурі ідеології найпомітнішим є такий її різновид, як політична ідеологія. Вона являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що покликані виражати і захищати політичні інтереси певної суспільної групи.

Ретроспективний аналіз появи політичних ідеологій показує, що вони прямо і безпосередньо детермінуються способом матеріального виробництва, а опосередкованим шляхом — через політичні та ідеологічні відносини. Тому їхнє формування має свої особливості, вони зумовлюються потребами та інтересами класів, націй, партій та інших суб'єктів політики.

У понятійній системі політології поняття "політична ідеологія" є одним із найважливіших. Більшість учених вважає, що ідеологія є формою політичної свідомості. У широкому значенні — це синтезована сукупність поглядів, які віддзеркалюють і захищають інтереси певної суспільної групи, її цілі й завдання під час завоювання й утримання влади. У вузькому значенні політична ідеологія — це доктрина, яка обґрунтовує прагнення відповідної групи до влади і тому передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій.

Політична ідеологія покликана розкрити як специфіку процесів двох видів розвитку — політичного й ідеологічного, так і їхню взаємодію, взаємовплив у реальному житті. Тут ідеологічний процес розкривається з політичного боку, а політичний — з ідеологічного. Наслідком цього є синтезоване знання про політичний та ідеологічний процеси.

Традиційно термін "політична ідеологія" застосовується для позначення політичних концепцій, які стали ідеологіями, — лібералізм, консерватизм, соціалізм, націоналізм, соціал-демократія, комунізм та ін. В основу класифікації політичних ідеологій, як правило, кладеться певний критерій: світоглядний, партійний, класовий, формаційний, цивілізаційний та ін.[4, c. 127-129]

2. Структура і функції політичної ідеології

Політична ідеологія має по суті таку саму внутрішню структуру, як ідеологія загалом, але щодо конкретнішої, більше спеціалізованої ділянки дійсності, яка в ній відображається, — політичної.

Структура політичної ідеології, як і її зміст, визначаються об'єктивним процесом суспільного розвитку і розвитку політичного суб'єкта — носія політичної ідеології.

Одним із основних структуроформівних чинників політичної ідеології є ті соціальні функції, які вона покликана виконувати. Серед них чи не найважливішими є:

• Теоретико-концептуальна — формулювання основних положень, які розкривають інтереси та ідеали певного класу, прошарку, нації, держави.

• Програмно-політична — переведення соціально-філософських принципів та ідеалів у програми, гасла й вимоги політичної еліти. Ця функція безпосередньо пов'язана з діяльністю політичних партій, союзів, об'єднань і виборчих блоків.

• Функція оволодівання масовою політичною свідомістю. Ця функція досягає позитивних результатів лише тоді, коли ідеї й положення ідеології відповідають поглядам й уявленням населення про спосіб життя, якому віддається перевага порівняно з іншими. Ідеологія інтегрує суспільство на ґрунті свідомо сформульованих цілей.

Своєчасне й ефективне здійснення цих функцій надає відповідним структурним елементам політичної ідеології (інтересу, ідеї, гіпотезі, концепції, теорії, ідеалові, гаслу, програмі політичного розвитку тощо) необхідного динамізму й оперативності у виробленні та прийнятті оптимальних рішень. Якщо політична ідеологія не виконує взятих на себе соціальних функцій, вона стає гальмом для свого самоутвердження і веде до деформації окремих структуростримувальних її елементів, між якими існують різноманітні зв'язки: необхідно-причинні, закономірні, випадкові та ін.

Вихідним елементом структури політичної ідеології, що її визначає, формує і детермінує, виступає політичний інтерес, на який спирається і з якого виходить власне політична ідеологія.

Саме такий інтерес виступає як форма вираження потреби, а потреба — вираження політичної необхідності.

Політична ідеологія починається з ідей, виступає як їхня система, хоч і не зводиться до них. У ній розкривається функціональне призначення ідей, можливості й особливості практичної реалізації переходу їх в інші структурні компо-ненти.

Таким чином, вихідним моментом теоретичного пізнання змісту політичної ідеології виступає політична ідея. Ця ідея розуміється як форма відображення політичної дійсності, як наслідок осягнення думкою предмета пізнання — політичного процесу. У цьому контексті політична ідея являє собою "місток" від думки до дій, від свідомості — до активності. Тут об'єктивна потреба відображається в теорії через інтереси, цілі й мотиви соціальних спільностей та особистостей, вона стає керівництвом до дії.

Тому вироблення нових політичних ідей слід вважати не лише важливою сферою духовного виробництва, а й необхідною потребою вдосконалювати діяльність політичних механізмів суспільства. За таких умов важливо, щоб можливість самореалізування політичної ідеї була доповнена відповідними силами і засобами, які б найповніше втілили її в життя[8, c. 262-264].

У сучасних суспільствах основними силами, які втілюють політичні ідеї в життя, виступають різного роду політичні інститути, і насамперед політичні партії.

Зазвичай у процесі формування політичної ідеології важливу роль відіграє взята на озброєння найвірогідніша соціально-політична гіпотеза, яка дає змогу передбачити процес внутрішньо закономірного зв'язку існуючих ідеологічних і політичних явищ, до певної міри обґрунтувати його фактичними даними, пояснити ймовірність виникнення ідеологічних та політичних явищ і передбачити нові.

З методологічного боку вироблення гіпотези — надзвичайно складна справа. Тому є багато гіпотез, які неправильно, однобоко тлумачать відомі факти і штовхають до помилкових висновків. Використання системного і структурно-функціонального підходів до процесу створення та обґрунтування політичних гіпотез дає змогу розглядати логічне й інтуїтивне, теоретичне й емпіричне, дедуктивне й індуктивне як взаємопов'язані і взаємодіючі моменти в єдиному процесі розроблення та реалізації гіпотез.

А загалом гіпотеза не має самодостатнього значення, вона лише "просуває" знання до концепції, а від неї — до теорії.

Саме в політичній концепції відбувається посутніше поглиблення та конкретизація знань, хоча й вона об'єктивно все ще продовжує ту пошукову функцію, що її започаткувала гіпотеза при аналізі політичної дійсності.

Тому цілком правомірно розглядати політичну концепцію як проміжну ланку чи передумову створення політичної теорії. Таким чином, політична концепція — це ще не теорія, хоча вона з великою мірою достовірності може пояснювати досліджуваний політичний процес чи явище. Концепція перетворюється на теорію лише тоді, коли вона пройде випробування часом або ж практикою. Концепцію, що не витримує такої достовірності, слід вважати ні чим іншим, як пропагандистським прожектом. Така "концепція" зазнає теоретичного і практичного краху.

Втілення політичних концепцій у практику показує, що реалізація політичних знань опосередковується багатьма чинниками: типом держави, системою суспільних організацій, боротьбою чи співпрацею різних політичних сил, монополізмом чи плюралізмом поглядів і т. ін. Врахування цих і деяких інших чинників є неодмінною умовою вироблення науково обґрунтованої політичної концепції.

Істинність чи помилковість політичної концепції перевіряється аналізом не тільки її внутрішньої структури, а й детермінуючих чинників (необхідність, потреба, інтерес), світоглядних ідеалів (справедливість, свобода, сенс життя) та ціннісних регулятивів розв'язання проблем політичного життя (демократія, політична норма, ідеал).

Стосовно політичних теорій концепції можуть виконувати в одних випадках роль неповного теоретичного знання, а в інших — створювати "концептуальне ядро" теорії[3, c. 149-152].

У сучасній суспільствознавчій науці поняття "теорія" вживається в різних смислових контекстах. При визначенні стратегії й тактики діяльності основних суб'єктів політичного процесу: суспільства, держави, соціальних груп, партій, громадських організацій, політичних поглядів, дій тощо, традиційно вживається поняття "політична теорія", що є найважливішим системотвірним елементом внутрішньої структури політичної ідеології.

Правильність чи хибність політичних теорій перевіряється практикою (політичним експериментом, реалізацією цілей, завдань, гасел і т. ін.).

Прихильники різних напрямів політології єдині в одному: практичні факти підтверджують або відкидають науковість, ефективність теорій, а самі теорії в процесі пізнання і перетворення дійсності стають фактами, якщо точно відображають цю дійсність і дають реальні рецепти перетворення чи відтворення її.

Політичні теорії можуть реалізуватися двома шляхами: безпосереднім впливом на політичну діяльність держав, соціальних груп і особистостей та через ідеали і гасла, які знаходять собі місце в комплексному утворенні — політичних програмах.

У структурі політичної ідеології поняття "теорія" може вживатися у двох значеннях: як структурна частина політичної ідеології і як завершальний етап пізнавального процесу становлення політичної теорії.

Програмним стрижнем політичної ідеології є політичний ідеал — уявлення політичного суб'єкта про досконалість політичного устрою суспільства. У політичному ідеалі повинні відображатися корінні інтереси і завдання політичних суб'єктів, що стосуються основ їхньої життєдіяльності, — характеру власності і відносин соціальних спільнот з приводу власності; ставлення політичного суб'єкта до держави і політичної влади, до перспектив їхнього розвитку за умови, що клас, група чи партія в цій державі стають панівними; а також відносини між націями, народностями, іншими етнічними групами; проблеми створення і використання рівних умов політичного, духовного і фізичного розвитку особистості тощо.

Політичному ідеалові притаманні такі риси: випереджувальне відображення дійсності на основі передбачення, прогнозу; прогресивний вплив на розвиток суспільних відносин, на свідомість і світогляд людей.

Основою життєдіяльності політичних ідеалів є їхня відповід-ність дійсності, вони не можуть випереджати дійсність, оскільки виступають специфічним відображенням її у формі ідеального. Який би не висувався ідеал, як би він не пропагувався, але якщо його реалізація не впливає на поліпшення умов життя людей, то його привабливість швидко згасає і він стає гальмом у розвитку суспільства.

У структуру політичної ідеології включаються і політичні гасла, які також повинні відповідати реаліям життя. Політичні гасла — це керівні ідеї, завдання, вимоги і директиви політичних перетворень. Вони завжди повинні закликати людей до безпосередньої дії, отже, не можуть бути "вічними" і застиглими. Політичні гасла — це ефективний засіб трансляції політичної ідеології в масову свідомість, а через неї — і впровадження їх у практику.

Таким чином, політичне гасло є не лише засобом розвитку творчої активності людей, а й способом перевірки дієвості політичної теорії.

У комплексному вигляді структурні складники політичної ідеології (ідеал, гіпотеза, концепція, теорія, гасло) становлять політичну програму діяльності суб'єктів політичного процесу.

Політична програма — це пропонований план діяльності класу, соціальної групи, партії, уряду, політичного блоку, регіональних громадських організацій, світових співтовариств тощо. У політичній програмі теоретично обґрунтовуються основні позиції суб'єкта політичного процесу в усіх сферах суспільного життя, визначається послідовність його дій, шлях і цілі пропонованих політичних перетворень, їхні засоби, методи діяльності тощо.

Одним із найскладніших розділів при розроблянні політичної програми є передбачення шляхів, темпів і строків політичної трансформації суспільства. У ньому недопустимо як забігання вперед, без достатнього прогнозного обґрунтування, так і відставання від реалій життя, без з'ясування його глибинних причин і умов[2, c. 227-229].

Висновки

Ідеологія — це вчення про ідеї, системне вираження ідей, що відображають суспільне життя, інтереси різних соціальних спільнот. Словники, як правило, тлумачать ідеологію як систему поглядів на природу, суспільство, особу, цінності, цілі та способи досягнення їх, зумовлених насамперед виробничими відносинами суспільства. Вважалося, що оскільки ідеологія як система поглядів, цінностей і норм адекватно відображає об'єктивну реальність, то вона належить до істинно наукового знання. Ідеологія і наука, насамперед суспільна, ототожнювалися в теорії, а на практиці широко використовувався термін "наукова ідеологія", під якою розумілася комуністична ідеологія у її "єдино вірному", монопольному існуванні й прояві.

Однак наука в своїй основі має різні методи пізнання дійсності, за допомогою яких вона здатна перевіряти свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких на "істинність" у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, корпоративними інтересами суб'єктів. Цей зручний для людини спосіб існування позбавляє її відповідальності за будь-які дії через посилання на ідеологічні постулати. Це пояснюється тим, що більшість людей, часто несвідомо, хапаються за ідеологію як за рятівний аргумент дій або бездіяльності лише тому, що вони нерозвинені як особистості, нездатні мислити, не мають сталих переконань, які давали б їм змогу захищати свою позицію у будь-якій ситуації.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.