Політична література і її роль у захисті православ´я й української самобутності

Вступ.

1. Політична література за часів Київської Русі.

2. Східноруська політична література XIII-XIV ст.

3. Розвиток української політичної літератури у другій половині XVI — першій третині XVII ст. Полемічна література.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Зміни, які відбулися в суспільній свідомості щодо релігії в цілому, безпосереднім чином стосуються і українського православ'я, яке є для країни традиційним і найбільш чисельним релігійним відгалуженням. Православні громади складають в Україні понад половину від загальної кількості об'єднань віруючих, що утворені представниками усіх конфесій, і які розповсюджені в державі.

У значній мірі становище в українському православ'ї віддзеркалює сучасні соціально-економічні, духовні проблеми суспільства. Це становище є, з одного боку, наслідком системної кризи, яку країна нині переживає — в економіці, культурі, моралі, ідеології, а з іншого — воно зумовлене віддаленими наслідками тоталітаризму, продуктом бездуховної епохи, масових руйнацій церковних інститутів і насильницького впровадження державною владою атеїзму.

Вивченню процесів в українському православ'ї присвячено політологічні, філософсько-соціологічні, релігієзнавчі, літературно-художні дослідження. Сучасний етап розвитку і утвердження суверенної України довів, що процеси, які відбуваються в українському православ'ї, є суттєвим компонентом суспільно-політичних процесів. Проте саме цей аспект є недостатньо дослідженим. Праці, які вийшли друком, висвітлюють в основному проблему однобічно, звертаючи значну увагу, передусім, на канонічно-богословські розбіжності між православними церквами, їх ієрархами, майнові суперечки та конфлікти навколо розподілу культових споруд і т.п.

1. Політична література за часів Київської Русі

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика — урочисті "слова" на церковні свята.

Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печорського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін.[7, c. 158-160]

Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

За князя Ярослава (XIст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів візантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — Іларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною проповіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсеєві. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XIIст.)[6, c. 52-54].

2. Східноруська політична література XIII-XIV ст.

Смоленськ і Київ були найдальшими руськими аванпостами, куди дійшло певне відлуння західного Ренесансу, що йшло з Польщі. Східна Русь, яка мала невдовзі увійти до складу Московської держави, була цілком закрита для будь-яких подібних впливів, і культурне та національне життя /273/ розвивалося там шляхами, що намітилися ще за Київської доби, в атмосфері Візантійської цивілізації.

Літературна творчість Східної Русі з XIII до XVII ст., природно, відбиває політичний і культурний розвиток її народу протягом цього періоду. Народ жив своїм власним життям в умовах, що значно відрізнялися від тих, у яких розвивалася Західна Європа. Тому і в місцевої літератури мало що було спільного із західною. У східноруській літературі до XVII ст. можна виділити три періоди. Література XIII-XIV ст. відображає поневолення, від якого страждав народ під татарським ярмом. XV ст. характеризується піднесенням Москви до провідного становища. Це відображено у московських літературних творах, але в численних провінційних творах можна відчути дух опору цьому піднесенню. Література XVI ст. вже московітська. Письменники мали прийняти це як доконаний факт, а провінційну літературу попередньої доби слід було переробляти, аби відобразити нову політичну ситуацію.

Національна катастрофа спонукала Серапіона, єпископа Володимирського (1273-1275), до роздумів про причини, що призвели до цієї біди. У п'яти своїх «Словах» він інтерпретував її як Божу кару за гріхи народу. Певна річ, катастрофу було відображено і в літописах, причому найяскравішим є оповідь Лаврентіївського літопису про спустошення татарами Північної Русі. Найцікавішим поетичним плачем є «Слово про загибель Руської землі», яке хоч і збереглося лише частково, має високу поетичну цінність.

Прагнення до визволення з татарського ярма, можливо, спонукало руських людей переробити легенду, що прийшла до Північної Русі в XIII ст. у сербському перекладі з латинського оригіналу. Вона описувала існування в Індії легендарного християнського царства, здатного надати велику допомогу іншим християнам у боротьбі з невірними. Духовний занепад, від якого страждав руський народ, імовірно, пояснює, чому набуло популярності «Сказання про дванадцять снів царя Шахаїші» з його апокаліптичною тенденцією. Ця легенда має східне походження, як і деякі інші, найпопулярнішим з яких було сказання про Стефаніта й Іхнілата. Справжню картину соціального напруження в Східній Русі напередодні татарської навали дає «Моління Даниїла Заточника», в якому раб змальовує становище невільного та залежного.

Житіє Олександра Невського відображає оптимістичніші сподівання, зумовлені перемогами героя над шведами і Тевтонським орденом. Воно, можливо, було написане в Суздалі. Житіє Авраама Смоленського, створене його учнем Єфремом, свідчить про високий культурний рівень цього міста, яке могло пишатися школою, де, за переказами, викладали не лише слов'янську мову, а й грецьку з латиною. «Сказання про Шевкала» змальовує спалення живцем у Твері жорстокого татарського посланця Чолхана. У Двох творах, складених у Новгороді, розповідалося про константинопольські святині. У Москві з'явилося лише Житіє Петра, першого московського митрополита, в якому відчутна сильна промосковська тенденція. В Ростово-Суздальській землі до написаного раніше Житія Леонтія, місцевого /274/ єпископа, додалося Житіє Ісайї та Авраама (Ростовських), Ростовський літопис та переробка Житія Петра про наверненого в християнську віру татарського царевича. У літературній творчості Ростовської землі сильно виявилася сепаратистська, антимосковська тенденція[3, c. 131-133].

3. Розвиток української політичної літератури у другій половині XVI — першій третині XVII ст.Полемічна література

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброглаголивого еллинословенского язика" (1591 p.), а під авторством Лаврентія Зизанія дві книги — "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.).

Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 p.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г.Смотрицького), на викриття "Папи-антихриста", а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький).

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам "апостола унії" Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький ("Антиграфе", 1609 p., "Тренос", 1610 p., "Верифікація прав народу руського", 1621 p.), де відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності, толерантності, апелював до сумління читача. Автор намагався збудити самосвідомість, громадську думку народу, на основі наукових історичних джерел спростовував фальшивий "Дар Костянтина" про те, начебто імператор Костянтин Великий надав Папі Сильвестру І владуй над всіма християнами. М.Смотрицький переконував, що влада у церкві належить лише Христу, а не смертній людині. У творах цього полеміста утверджена думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж зневірився у намаганнях змінити хід подій і переконання православних ієрархів-провідників народу, то перейшов до уніатів[10, c. 49-50].

Із середовища братського руху вийшов анонімний твір "Пересторога", який порушує актуальні проблеми розвитку української культури. Зокрема, аналізуючи занепад могутньої держави Київської Русі, автор одну з головних причин вбачає у княжих чварах, гордині, жадобі влади; відсутність єдності й порозуміння призвела до ворожнечі, яку підігрівали зацікавлені у послабленні Русі сусідні держави, що згодом скористалися ситуацією і завоювали Русь. Ще одну важливу причину занепаду анонімний автор вбачає у відсутності належної освіти, браку шкіл, оскільки на Русі будувалися і коштовно оздоблювалися церкви та монастирі, а про глибоку освіту "посполитих людей" не думали. Проблеми, порушені у "Пересторозі", актуальні донині. Братський рух в особі своїх провідних діячів вважав освіту і науку рушієм суспільного прогресу. Тема ця прозвучала і в книзі, опублікованій Львівським братством 1609 р. "О воспитанії чад".

Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З.Копистенського "Палинодія" (1620 p.). Іван Франко називав цей твір фундаментальним, оскільки його автор "стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою" і з усіх полемістів "найближче підходить до типу новочасного вченого". Блискуча ерудиція, глибоке знання фактів церковної та світської історії дали змогу авторові "Палинодії" полемізувати з Левом Кревзою про зверхність Папи Римського, розглядати проблеми загальнослов'янської єдності, розвитку писемності слов'ян, взаємодії їх культур. Унію З.Копистенський вважав шкідливою, оскільки вона не сприяла єдності. У творі прославляється мужній "яфето-росскій" народ, його волелюбність, аналізується історія, культура. Автор ідеалізує життя первісних християнських громад, які мали спільне майно і жили за заповідями віри. Дуже обережно він ставиться до світських наук і філософії, вважає європейську вченість похідною від грецької[9, c. 168-169].

Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів Кирила-Транквіліона Ставровецького та братів Зизаніїв. Вони вихованці братських шкіл, ідеологи братського руху, творці ренесансного розуміння людини і її ролі в земному житті. У філософських працях "Зерцало богослови" (1618 р.) та "Євангеліє учительне" (1619 p.), виданих автором у власній пересувній друкарні, К.-Т.Ставровецький на противагу аскетизмові І.Вишенського прославляв земне життя, утверджував право людини на знання, освіту, насолоду благами, красою природи, співом і музикою. Земні справи — турботи, страждання та насолоди — становлять зміст життя людини. Він захищав матеріальні блага, творчу, чесну працю, критикував невігластво, лінощі, паразитизм — відстоював ті моральні підвалини, на які спирався братський рух, речники і сподвижники культури. Мислитель одним із перших підняв голос на захист жінки у контексті гідності людини. В "Євангелії учительному" К.-Т.Ставровецький переконував читача, що приниження честі жінки — істоти слабшої та ніжнішої за природою — принижує передусім гідність чоловіка, покликаного бути її опорою, захисником.

У "Зерцалі богослови" К.-Т.Ставровецький знайомить читача з філософськими проблемами походження і будови Всесвіту, таємницями явищ природи. Його останній твір, опублікований уже після смерті автора (1646 p.), називається "Перло многоцінне" і прославляє радощі та насолоди життя. Подібні мотиви звучать і в творах Лаврентія Зизанія. У запропонованому "Катехизисі" автор подає відомості, що стосуються таємниць природного світу, намагається пояснити таємничі явища (грім, блискавка тощо) природними причинами. Зрозуміло, що твір був осуджений і не рекомендований до друку собором ієрархів церкви. У промові при похороні княгині Софії Чарторийської мислитель наголошує, що життя людини повинно бути сповнене не лише вірою, а й добрими ділами, милосердям, подвижництвом. Працювати людина має насамперед із потреби приносити користь людям, а не зі страху перед покаранням. Навіть за земне життя людина може багато встигнути, адже має право вільно вибирати свій шлях і сама подбати про своє спасіння. Подібної думки дотримувався і його брат Стефан. Церква проголосила його єретиком і вільнодумцем, оскільки Стефан стверджував, ніби людина не потребує посередника у спілкуванні з Богом, має вільну волю і може спасатися сама. Заперечуючи потребу церкви й ієрархії, він відкидав догмат про чистилище, проповідував свободу людини. Його переслідували і православні, й католики, твори полеміста знищували, а самого автора прокляли; загинув він при спробі втекти у Молдавію.

Приклад Стефана Зизанія засвідчує, що полемічні пристрасті у часи культурно-національного відродження виконували чималу роль. Роздуми про долю народу, роль церкви у суспільному житті та в житті окремої людини, її роль у збереженні та розвитку культурних традицій призводили навіть до незвичного для того часу вільнодумства.

Отже, в період культурно-національного відродження у розвитку української культури чітко виділяються два напрями, що зумовили різну її орієнтацію. Один із них, орієнтований на духовне вдосконалення людини, ґрунтувався на візантійсько-православній містичній традиції, збереженні ідеалів первісного християнства і споглядального життя. Інший, зумовлений переорієнтацією культури, переворотом у світогляді людини, спрямовував інтерес до науки й філософії, насамперед європейської, заохочував до активної творчої праці на благо людини.

Барокову літературну традицію представляють також дискусійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л.Баранович, Ф.Сафонович. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, а й філософських, соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як "Бесіда" І.Галятовського, а також "Нова міра старої віри" Л.Барановича.

Літературні твори намагалися відображати тогочасну суспільно-політичну (суспільну) ситуацію. Так, у 1762 р. С.Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси з Малоросією". У ній він обстоював право України на автономію. Таке ж спрямування мали твори Г.Полетики. Цільним джерелом для розуміння психології козацької верхівки були щоденники та записки М.Ханенка, Я.Марковича та П.Орлика[11, c. 115-117].

Висновки

Розвиток процесів національно-державного відродження України зумовлює великий інтерес до витоків української ідеї на різних історичних етапах. Багато науковців докладають значних зусиль, досліджуючи формування національної свідомості українського народу.

Опрацьовуючи й вивчаючи твори полемічного письменства, зустрічаємось з низкою нерозв’язаних ще проблем і питань ідейно-пізнавального характеру, які недостатньо обґрунтовані – бракує детального вивчення творів. Є багато монографій і наукових розвідок, які з’ясовують окремі аспекти полемічної літератури, але узагальнюючої праці, яка б висвітлювала її в цілому, немає.

Серед визначальних ознак української полемічної літератури є, насамперед, те, що найвагоміший внесок полемічного письменства у філософську думку України складають його здобутки у галузі суспільно-політичної, національно-релігійної та етичної проблематики. Розвиваючи гуманістичні ідеї, письменники-полемісти захищали український народ, його права і свободи, що мало значний вплив на формування національно-релігійної свідомості, сприяло вихованню патріотичних почуттів.

Виявлено значний вплив полемічної літератури на формування національно-релігійної свідомості, що ставить її на одне з визначних місць в загальному процесі боротьби українського народу за національну і релігійну незалежність.

Список використаної літератури

1. Баран В. Походження українського народу: науково-популярна література/ Володимир Баран, Ярослав Баран,. — Б.м.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, 2002. — 403 с.

2. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

3. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

4. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.

5. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

6. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

9. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

10. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

11. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.