Політична влада
Категорія (предмет): Політика, політологіяВступ.
1. Сутність влади: основні наукові концепції.
2. Специфіка політичної влади, її структура і суб’єкт, об’єкт ресурси влади.
3. Поняття легітимності та принцип поділу влади.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ
Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.
Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.
1. Сутність влади: основні наукові концепції
Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.
Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.
Політична влада — здатність І можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.
Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.
Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-теритоpiальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.
У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв'язку громадянського і політичного товариства.
Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.
Теорія політичної модернізації тісно пов'язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству — монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення — бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству — представницька демократія.
Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.
Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера.
Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.
Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше — за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а з іншого боку — сприяти розкриттю природних дарувань особистості.
Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип меритократії,-писав він,-належний проникнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство, девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах життя товариства.
Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією — ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень.
Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові люди — еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства, як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці.
З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній науці теперішній політик — це не трибун і не проводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій — звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки. Якщо політика — це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки політики — це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.
І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках якої конструюється ще одна "модель цивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство — це єдиний, нероздільний світ… Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації».
Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя — шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії.
2. Специфіка політичної влади, її структура і суб’єкт, об’єкт ресурси влади
Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).
Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.
Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття «суб'єкт влади» і «носій влади» нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:
1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.
2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.
Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
3. Поняття легітимності та принцип поділу влади
Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:
— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;
— харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;
— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.
Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:
— підтримка постійних контактів з населенням;
— проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;
— посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;
— врівноваженість гілок влади;
— виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;
— організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;
— зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;
— подолання правового нігілізму населення тощо. Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.
Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її «четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спроду-кував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.
Отже, політична влада, її механізм повинні:
1) забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;
2) утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;
3) виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).
Висновок
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;
2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;
3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;
4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів:
прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
Список використаної літератури
1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.
4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.
5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.
6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
9. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
10. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.