Політичне лідерство

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Проблема політичного лідерства в контексті історичної епохи.

2. Типи політичного лідерства.

3. Функції політичного лідера.

4. Феномен Леоніда Кучми.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Лідерство — це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності.

Політичне лідерство — процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами "захоплюючого права", використовуючи монополію на знання, організацію й засоби виробництва.

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки і практики.

1. Проблема політичного лідерства в контексті історичної епохи

Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен замислювались над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати терміном "політичне лідерство" (від англ. leader — вести, керувати). Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться й свої лідери. Це найдосвідченіші, найсильніші й найсміливіші люди, яких підтримують і визнають одноплемінники, громадяни. Геродот, Плутарх, Тіт Лівій та інші історики у своїх працях чільне місце відводили діяльності тих, кого ми називаємо сьогодні політичними лідерами, адже бачили в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії.

Великого значення проблемі політичного лідерства надавали також мислителі наступних часів, такі, як Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Тард та ін. Хоча вони вкладали неоднаковий зміст у це поняття. Так, Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т. Карлейль і Р. Емерсон були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння й творче начало в історії. Оригінальну теорію, суть якої полягала в необхідності цілеспрямованого створення найвищого біологічного типу людини-лідера ("надлюдини"), висунув Ф. Ніцше. Значний вплив на сучасне розуміння політичного лідерства справили погляди Г. Тарда. Він намагався довести, що основним законом соціального життя є дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера. Єдиним джерелом прогресу суспільства є, на його думку, відкриття, зроблені ініціативними й непересічними особистостями.

Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об'єктивні засади. Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть колективний, зграйний спосіб життя (оленів, мавп, вовків та ін.) і серед яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести за собою всю зграю. Що ж до людських спільнот, то й тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства, спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і соціалістичного будівництва.

Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випадкового провідника, на думку російського політолога С. Андрєєва, не буває, оскільки він завжди "дітище свого часу", своєрідний "відгук на його запит". Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. С. Андрєєв наводить приклад відомого політичного лідера Олександра Македонського, який з'являється тоді, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства вже не могли розвиватися в межах місцевих, замкнених ринків. Грецькі й македонські рабовласники прагнули захопити багатства східних країн, завоювати широкі простори для колонізації, одержати нові джерела надходження рабів, а декласовані елементи грецького суспільства — знайти можливість прогодуватися, перебуваючи у найманому війську, очолюваному авторитетним полководцем.

Отже, лідерство — це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має однозначного тлумачення. Існує кілька різних підходів до визначення лідерства: "вплив, авторитет, влада і контроль над іншими" (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де "підприємці" у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв'язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер, Фроліх та ін.); символ спільності й зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн, Дженнінгс); "функція певної ситуації" (Рісмен, Фромм). Попри всі розбіжності, наведені визначення єднає спільний предмет науково-теоретичних пошуків (політичний лідер) і однозначне його розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи. Це дає підстави сформулювати загальне поняття.

Політичне лідерство- процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку українського політолога Д. Видріна, значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, "який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей"'.

2. Типи політичного лідерства

Внутрішній потенціал політичного лідерства відображається в його типології. Однак як не існує у політології однозначного тлумачення проблеми політичного лідерства, так і немає єдиної його класифікації. Однією з найпоширеніших типологій лідерства є запропонована Максом Вебером, в основу якої покладено типи суспільного правління. Відповідно розрізняються три основні типи.

Традиційне лідерство(перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади.

Другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями. Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницької позитивної функції.

Третій тип — харизматичне лідерство (від грец. charista — винятковий дар, властивий людині) — заснований на вірі мас в особливий "дар благодаті", видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.

Якщо в основі першого типу лежить звичка, другого — розум, то третій спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи — крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії, яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Однак, на думку основоположника даної класифікації, харизматичний лідер у кризові періоди розвитку суспільства здатен стати генератором його революційного оновлення.

Крім названої класичної типології, у сучасній політичній науці існує чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються:

— на правлячих і опозиційних: революціонерів, реформаторів і консерваторів (Хагемен, Такер);

— формальних і неформальних: "суперменів" (тих, хто ламає усталені порядки), "героїв" (тих, хто присвячує своє життя великим і благородним цілям) і "принців" (тих, хто прагне панувати над іншими) (Дженнінгс);

— кризових і рутинних: "лідерів мимоволі", "лідерів зверху", "лідерів на підставі відбору й довіри", "політичних кар'єристів", "лідерів на віру", "лже-лідерів" (Тихомиров);

— великих і малих; пролетарських, буржуазних, дрібнобуржуазних (марксизм);

— "бюрократ-політиків", "флюгер-політиків", "інфант-політиків", "авантюр-політиків" (Курашвілі);

— загальнонаціональних та регіональних.

Однією з найпоширеніших у сучасній політичній науці є типологія, запропонована професором Університету штату Огайо (США) М. Херманном. Учений виділяє чотири типи політичних лідерів: прапороносців, служителів, торговців, пожежників.

Прапороносців вирізняє власне бачення дійсності, ідеал, задля здійснення якого вони здатні змінити політичну систему, повести за собою маси. Служителі прагнуть бути виразниками інтересів своїх послідовників і виборців, орієнтуються на їхню думку і діють від їхнього імені. Торговцям властиве уміння подати свої ідеї і плани, змусити маси їх "купити" і включитися у процес їхнього практичного втілення. Лідери-пожежники займаються переважно ліквідацією "пожеж", тобто здатні швидко реагувати на найгостріші проблеми, що повсякчас виникають у суспільстві. Однак у реальному житті, в політичній практиці всі названі типи не зустрічаються в чистому вигляді, а поєднуються в різних варіантах, надаючи особистості політичного лідера неповторності.

3. Функції політичного лідера

Аналізуючи існуючі в різних теоріях типи політичного лідерства, відмінності в їх характеристиці, слід поставити питання про критерії оцінки провідника: як вирізнити його із строкатої юрби політичних діячів різних рівнів і рангів? Більшість сучасних дослідників зосереджується на трьох критеріях: наявність власної, зрозумілої для всіх політичної програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства; особистісні якості (воля, цілеспрямованість, наполегливість), глибокі знання, що дають змогу реалізувати свою програму; популярність, здатність завоювати настрої мас, уміння створити ефективну систему політичного керівництва.

Названі критерії є водночас функціями політичного лідера у найзагальнішому їх вираженні.

Найважливішими з них є такі:

1. Інтеграція суспільства, громадян, об'єднання мас довкола спільних завдань і цінностей. Прикладом практичного втілення цієї функції може бути політична біографія Віллі Брандта. Йому в усі періоди діяльності на різних постах вдавалось об'єднати маси у боротьбі з неонацизмом, навколо соціал-демократичних ідей. Завдяки прагматизму, вродженій доброзичливості, стійкості своїх переконань, наполегливій праці він зміг підняти на небачений рівень авторитет європейської соціал-демократії і досягти найвищих посад як у партійній, так і в державній діяльності.

2. Пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Скажімо, Маргарет Тетчер свою третю перемогу на виборах забезпечила, блискуче розпочавши передвиборну кампанію (всупереч усім уявленням про те, як мусить діяти британський прем'єр-міністр) у Кремлі, де, зустрівшись віч-на-віч з Михайлом Горбачовим, вийшла переможцем у протиборстві двох інтелектів.

3. Захист мас від беззаконня, самовправства бюрократи, підтримка громадського порядку. Як засвідчує історія, віра в "доброго царя", "батька народу", який прийде і наведе в країні "порядок", є досить стійким стереотипом масової свідомості не лише країн з низькою політичною культурою, а й держав з віковими демократичними традиціями. Цим пояснюється поява в політиці таких феноменів, як "вождь" і "вожак", які дещо відрізняються від поняття "лідер" у його демократичному розумінні. Вождями називають авторитетних політиків, які вміють повести за собою широкі партійні й народні маси. Причини появи таких вождів, як Птлер, Муссоліні, пов'язані з недостатнім рівнем політичної свободи в суспільстві, відсутністю багатопартійності, можливостей для політичної та інтелектуальної конкуренції. Вожаком вважають того, хто вміє враховувати й адекватно виражати миттєві запити та інтереси певного соціального прошарку, а най частіше натовпу. Однак "соціальний арбітраж і патронаж", як іще називають у політології цю функцію, властивий не лише на званим категоріям лідерів. В умовах демократичного правління поряд з дійсним захистом народу і підтримкою законності, що сприймається масами найчастіше як належне і не завжди приносить успіх політичним лідерам, останні змушені активно використовувати, особливо під час виборних кампаній, елементи популізму.

4. Налагодження системи постійного зв'язку з масами, запобігання відчуженню громадян від політичного керівництва. У зв'язку з цією функцією наведемо характерний історичний факт. У середині XVIII ст. вперше в історії політичного життя Великої Британії (та й Європи в цілому) місцеві газети насмілилися надрукувати репортажі про парламентські сесії, розкривши деякі подробиці політичної "кухні". За порушення існуючих політичних традицій та режиму секретності державної інформації журналістів примусили прийти до парламенту, стати на коліна й вибачитися за розголошення урядових таємниць. Нині ж ситуація кардинально змінилася. Засоби масової інформації, яких недаремно вважають четвертою владою, самі можуть поставити на коліна політичного діяча найвищого рангу. В демократичному суспільстві вони створюють лідерам широкі можливості для безпосереднього спілкування з народом, налагодження зворотного зв'язку з масами.

5. Ініціювання оновлення, генерування оптимізму й соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей. Характерним щодо реалізації названої функції у політичній діяльності Маргарет Тетчер є вислів американського журналіста Кріса Огдена: "Вона влаштувала славній бабусі Англії грандіозний струс, якого та потребувала. Вона відкрила англійцям нові альтернативи. У тому числі й психологічно дискомфортне розуміння, що найсерйозніші перешкоди до успіху — в них самих. Вона відродила національну гордість і вказала шлях до процвітання — чимале досягнення в краї ні, яка довго вважала створення багатства чимось не в міру матеріалістичним, надто несмачним, надто американським".

6. Легітимація суспільно-політичного устрою. На думку політолога Івана Ільїна, названа функція є однією з аксіом у здійсненні державної влади. Вона означає, що державна влада поза правовим повноваженням не може належати нікому.

4. Уроки для політичних лідерів

Діяльність політичних лідерів підтверджує одну з неминущих істин: політика не може бути загальнодоступною справою, її найстрашніший ворог — некомпетентність, особливо войовнича. Адже саме вона панує у царині політики тоді, коли від політичного успіху окремої особи залежить доля народу України, за плечима якого суцільна трагедія політичних невдач у історичній ретроспективі. Звідси випливають такі найважливіші уроки для політичних лідерів.

Урок перший. Лідерство у політиці виступає лише як засіб, метою ж може і повинно бути лише суспільне благо. Політичний лідер будь-якого рангу завжди мусить пам'ятати, заради чого і кого він прийшов у політику. Тільки за цієї умови він залишиться на висоті свого покликання.

Урок другий. Популізм — не завжди панацея, непопулярність — не завжди глухий кут. Відчуваючи свою правоту, політик навіть перед загрозою поразки на виборах не має права відступатися від власних попередньо проголошених програмних положень.

Урок третій. Слід завжди зберігати у своїх діях і помислах презумпцію доброї волі опонентів. Останніх, як відомо, не можна полюбити. Та політичному лідерові не пристало дошукуватися їхніх "таємних задумів", слід хоча б подумки примусити себе зберігати презумпцію невинності щодо політичних противників. Інакше можна скотитися до лайливої фразеології ("зрадник", "іуда", "агент", "капітулянт", "ренегат" і т. ін.), якою був перенасичений політичний лексикон В. Леніна.

Урок четвертий. Компроміс — явище позитивне, але не завжди. За всієї необхідності компромісів у політиці та їхньої користі для політичного діяча вони можуть стати згубними, якщо політик заради миттєвого успіху легко поступається принципами демократії, громадянською позицією, своїми переконаннями. Типовим "майстром" компромісів у політиці був Михайло Горбачов. Але ми знаємо ціну цього: Нагірний Карабах, танки на вулицях мирних міст, одіозні постаті деяких політичних лідерів у республіках колишнього СРСР.

Урок п'ятий. Лідер зобов'язаний адекватно відображати інтереси широких мас. Політика завжди чигає небезпека абсолютної і часто невиправданої ідентифікації своїх уявлень та потреб з інтересами мас.

Урок шостий. Інноваційність і конструктивність у діяльності — запорука успіху політика. Постійне продукування нових ідей, новаторське осмислення настроїв і запитів населення сприяє авторитету лідера. Не менш важлива конструктивність його політичних ідей та програм. Усі відомі політичні діячі увійшли в історію саме завдяки цілісності й позитивному характеру своїх програм. Отже, їхня діяльність на відміну від "професійних" опозиціонерів має позначатися лише знаком "плюс".

Урок сьомий. Мова політика — показник його інтелектуального рівня і спроможності у політиці. Відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: "Коли людям неясно, що саме вони збираються сказати, вони не змовкають, а, навпаки, висловлюють свої почуття в найвищому ступені, тобто — кричать. А крик — звукова преамбула агресії, війни, кровопролиття".

Отже, однією із складових успіху політичного лідера є мистецтво говорити й особливо уміння вести публічні диспути, дискусії, зберігаючи при цьому спокій і рівновагу. До того ж "людина просто зобов'язана говорити правильно". Ці слова належать Маргарет Тетчер, чия мова завжди відповідала загальноприйнятим правилам і граматичним канонам. Та й не лише це мала на увазі англійська "королева політики". Мова, якщо це стосується діяльності політичного лідера, має повністю відповідати тій, якою говорять головні учасники політичного життя.

Урок восьмий. "Меч" політичного лідера має бути гостріший за лихослів'я. На шляху будь-якого політичного лідера неодмінно зустрічаються не лише доброзичливі люди, а й ті, хто весь час намагається чутками, наклепами, розповсюдженням анекдотів тощо дискредитувати його особу і практичну діяльність. Наведемо тут розповідь давньогрецького історика Плутарха: якось у спартанця Феаріда, що гострив свій меч, запитали, чи достатньо він гострий. "Гостріший за лихослів'я", — відповів мудрий спартанець. Отже, ніколи не слід ображатися на критику, а конкретними справами розвінчувати всілякі спроби дискредитації діяльності лідера. Підсумком аналізу діяльності політичного лідера можуть бути слова І. Ільїна: "Політика вимагає відбору кращих людей — далекоглядних, відповідальних, здатних до служіння, талановитих організаторів, досвідчених консолідаторів. Кожна держава покликана до відбору кращих людей. Народ, якому такий відбір не вдається, йде назустріч розбрату й лиху. Тому все те, що ускладнює, фальсифікує або підриває політично-предметний відбір кращих людей, шкодить державі й губить її: будь-яка владолюбна конспірація, всілякі честолюбно-партійні інтриги, продажність, політичне кумівство, будь-яка сімейна протекція, заохочення державно нездатних елементів до голосування, усяке приховування, партійне, племінне й ідейне висунення непридатних елементів… Хто бажає істинного політичного успіху, той мусить проводити усіма силами предметний відбір кращих людей".

5. Феномен Леоніда Кучми

Родове коріння — step by step — першого президента. Виріс у селі, в бідності колгоспного життя. Безбатченко: батько не повернувся з фронту. Сільська школа навряд чи могла дати відмінні знання. Так починалося життя в мільйонів його юних сучасників. На той час вражає просто «неслов'янська» витонченість його психіки, дивовижна пристосовність і пробивна сила. За своїм психотипом — сенсорно-логічний інтроверт. Ось кілька артефактів, які дають поживу для роздумів.

Здавалося, після школи щонайбільше «світив» провінційний педінститут, але юний Льоня попрямував до Дніпропетровського університету на елітний факультет, де стипендія була вищою і перспектива кар'єри на горезвісному «Південмаші».

В університеті Кучма аж ніяк не «гриз граніту науки». Мало того, коли однокурсники підробляли на життя вантажниками, то він (про це заявив із почуттям переваги в одному з інтерв'ю), заробляв гроші «розумом» завдяки преферансу. Знову ж таки запитання: звідки сільський хлопець знайомий із таємницями цієї вельми інтелігентської гри? Він продовжує працювати на імідж «душі компанії»: бринькає на гітарі, наспівує модні шансонетки та одночасно (можливо, інтуїтивно) опановує прийоми, як подобалися людям.

Наступний крок: у той час, коли однокурсники одружуються з подругами-студентками, щонайбільше з квартирою та сановитими батьками, юний Леонід (зовсім не красень) вибрав миловидну та вельми недурну (як потім з'ясувалося) доньку високопоставленого чиновника з елітного середовища. Знову ж таки, зовсім неординарний хід.

Нарешті університет закінчився, попереду — кар'єра конструктора, «творця» космічних кораблів. Але шлях цей важкий і довгий і аж ніяк не гарантує досягнення бажаних кар'єрних висот. І Кучма, недовго думаючи, йде перевіреним шляхом — комсорг, представник заводу на космодромі, де набирає широке коло корисних знайомств, пізніше — секретар парткому прославленого «Південмашу».

Кар'єра вже зроблена, але знову спрацьовує елемент «везіння»: в конкуренції між Москвою та Києвом директором «Південмашу» призначають третейську фігуру — перевіреного партійного функціонера.

Настають нові часи. Майже автоматично Леонід Данилович стає народним депутатом, який жодного разу публічно не виступив із трибуни парламенту, добре розуміючи, що, по-перше, нічого сказати, а по-друге, тверезо оцінюючи свої ораторські здібності. Ситуація різко змінюється: після відходу Масола, Фокіна, знову Масола, провалу різнопланових кандидатур на посаду прем'єра, «директорський корпус» висуває Кучму. Відома принизлива репліка власної дружини: «мовляв, не погоджуйся, не по тобі шапка». Однак «гравець» Кучма робить ставку і виграє прем'єрську посаду, на якій запам'ятався, крім розстановки своїх людей, горезвісною щирою заявою: «…Скажіть лише, що будувати, і я побудую!».

Але навіть із наданими йому необмеженими повноваженнями він незабаром зрозумів, що ноша непосильна, всі невдачі спишуть на нього. Інстинкт підказує, що треба зробити «зигзаг убік», і він залягає на запасному лежбищі президента ОППУ, прораховуючи черговий виток кар'єри.

На дострокових президентських виборах, багато в чому завдяки недалекоглядній політиці В. Чорновола, який боровся на електоральному полі Кравчука, в другому турі досить несподівано перемагає Кучма. Симптоматично: Кравчук, звиклий публічно прораховувати ходи на шахівниці, поступився Кучмі, любителю преферансу з його мистецтвом блефувати.

Але сталося те, що мало статися: злагоджено спрацювала команда, в складі якої були досвідчений і далекоглядний І. Курас, аналітик В. Разумков, напористий «директор» В. Волков, блискучий публіцист В. Табачник. І головне — потужна фінансова підтримка східних кланів. Спрацювала популістська фразеологія, в тому числі про держстатус російської мови, демонстративна орієнтація на Росію тощо. Безпардонно проголошувалися принципи, які потім змінювалися, як рукавички, «зовсім навпаки». І політичний «піпл» ковтав усе це з величезним ажіотажем, бо його насамперед цікавило не «як», а «що» найвигідніше.

Оцінюючи час правління Кучми (враховуючи роки прем'єрства), слід відзначити: він показав себе як блискучий тактик і нікчемний стратег. Його прес-секретар О. Громницька дала точну характеристику: «він (Кучма) відмінно моделює ситуації». Перші роки президентства — здебільшого придивлявся: економічне становище — падати далі нікуди, народ зубожів, відчувалася загальна апатія. Але активно працювала команда, зокрема «глибокий економ» А. Гальчинський, «батько» гривні В. Гетьман та інші досвідчені апаратники: кожен на своїй ділянці «перли плуга».

У цей же час формується національний, переважно компрадорський капітал, насамперед унаслідок грабіжницької приватизації. Як гриби після дощу зростає корупція чиновників. Первинне накопичення, з його цинізмом і злочинними методами, набирало небачених обертів.

Велику увагу починають приділяти іміджу першої особи: сяк-так Кучма заговорив національною мовою, звичайними стають закордонні «вояжі», претензійні інтерв'ю.

Починає підгравати президенту й «перша леді», створюючи добродійні фонди, прагнучи виставити його таким собі «батьком нації». Помітимо, що, крім дружини Кравчука, Антоніни Михайлівни, яка так і залишилася рядовим доцентом, усі подальші «перші леді» для своїх чоловіків у громадській думці відігравали радше негативну, аніж позитивну роль.

У публічних виступах Кучми все правильно, проголошується курс на інвестиційну (інноваційну) модель розвитку. Але… реально нічого, по суті, не було зроблено. Знакові проекти — нафтопровід Одеса — Броди, автобан Київ — Одеса, канал Дунай — Чорне море виявилися багато в чому блефом.

Перед другими виборами Кучма завчасно розпочинає підготовчу кампанію, тасуючи кадри, вибудовуючи свою систему стримувань і противаг. У ланцюгу завдань визначена головна ланка: втримати владу за будь-яку ціну, решта його мало цікавить. Завдання, звісно, архіскладне: між багатими та бідними збільшується прірва, міцніє рух «Кучму — геть!», рейтинг — нижче плінтуса.

Набирають авторитету ліві сили. І тут знову проявляється тактичний талант Кучми та знаковий поворот: він розколює лівий електорат завдяки «вічному опозиціонеру» Симоненку, який, прикриваючись рішеннями з'їзду й достеменно знаючи, що краще виберуть чорта, аніж «червоного», утім, іде на вибори (багато хто впевнений, що справа не обійшлася й без прямого підкупу).

Але факт залишається фактом — обурення людей ще не досягло критичної точки. Роз'єднаність опозиції та політична незрілість електорату обумовили той факт, що вибори Кучма виграв. Незабаром заявив: ви побачите нового президента. Однак стало ще гірше.

Для «епохи» Кучми знаковими в історії залишаться дві обставини: загибель Гонгадзе та «плівки» Мельниченка. Здавалося, Кучмі як політику завдано смертельного удару. На Заході будь-який із них негайно подав би у відставку. Але з величезної грізної хмари покрапав дрібний дощик — і все. Як завжди, справу спустили на гальмах, втопили в піску нескінченних словесних суперечок, аргументів і контраргументів. Кучма, спершу цілком деморалізований, незабаром оговтався та з посмішкою безкарності знову почав проголошувати банальні істини з екранів телебачення.

Отже, які знакові ознаки системи влади, вибудуваної Кучмою.

Насамперед позитиви (добре, що їх небагато):

— стабілізація економіки, грошова реформа, помітне підвищення економічних темпів зростання (чому сприяло і потужне зростання світової економіки, а також частковий вихід економіки з «тіні» (де створювалося не менше 40 — 50% реального ВВП);

— завдяки політиці стримувань і противаг вдалося не допустити серйозних етнічних і локальних конфліктів. Кучма працював, не відмовляючись від силових методів, і водночас в «оксамитових рукавичках» (пригадаймо випадок, коли Кучма хотів «накласти руку» на Київ, але, відчувши жорсткий опір О. Омельченка, не довів справу до відкритого конфлікту, розсудливо відступив);

— досить гнучка кадрова політика (грубий силовий тиск плюс продумані компроміси). Цьому сприяли нові царедворці: «твердокамінний» досвідчений Медведчук і дипломатичний інтелектуал Литвин, які і доповнювали, і врівноважували одне одного.

З іншого боку (і це тільки верхівка айсберга):

— затвердилася авторитарна влада (формально президентсько-парламентська) з опорою на так звану офшорну аристократію та з явно вираженим кланово-сімейним змістом;

— Україна стала класичною корупційною країною: без держдаху бізнес приречений;

— відсутність обґрунтованої та зрозумілої суспільству стратегічної орієнтації згубно позначилася на зовнішньополітичному фронті: з одного боку, проголошується євровибір, з іншого — Кучма раз у раз заграє з Москвою.

У результаті: «маємо те, що маємо». Протиріччя досягли апогею, Кучма завів країну в глухий кут.

Але Кучма не був би Кучмою — азартним політичним гравцем. Тепер перед ним знову постає головне завдання — не віддати влади (це ставить під загрозу особисту безпеку). І «гарант» розігрує багатоходову комбінацію на новому полі президентських виборів, щоб зіштовхнути лобами кандидатів. Це, безсумнівно, призведе до хаосу та реальної загрози втрати суверенітету. І, балансуючи на «вістрі ножа», дочекатися того моменту, коли не буде іншого виходу, як покликати його — «рятівника нації», і залишитися на третій президентський термін.

Тому, з одного боку, він блефує й обирає собі «наступника» (усвідомлено чи під тиском «донецьких» — у цьому випадку неважливо) — заздалегідь непрохідного «провладного» кандидата, який може перемогти лише з допомогою безцеремонного (вкрай цинічного) використання адмінресурсу, що спричинить неминучий вибух громадянської непокори. З іншого — Кучма заграє зі своїм висуванцем Ющенком (не виключена й пряма змова), заробляючи водночас як «демократ» вісти і на Заході.

Перші вибори, другі й треті «перевибори», на тлі вируючого багатотисячного помаранчевого Майдану — все це зовсім нещодавно мало вигляд захоплюючого політичного «шоу», що розкололо незміцнілу країну. Політологи ще довго аналізуватимуть ці драматичні події, що лише дивом не закінчилися трагедією (на щастя, знайшлися тверезі люди, які не допустили кривавого варіанта подій).

«Фігура Кучми трагічна, це — шекспірівський варіант у чистому вигляді». Що, мовляв, своє президентство він закінчив, як король Лір. А «король» голий! Політичний інтриган, який насамперед переслідував особисті цілі збагачення, створив свою авторитарну модель та пограбував країну, що зайняла у світі ганебне місце серед найбільш корумпованих держав.

За всієї привабливості «помаранчевих» ідей, головна причина помаранчевої революції (якщо можна з політологічного погляду так її назвати) та популярності В. Ющенка — вибухове незадоволення людей справді злочинним режимом Кучми. Далі терпець уривався: це люди усвідомили не тільки на заході і в центрі, а й на південному сході країни.

Критично оцінюючи нині багато сторін помаранчевої революції, заради справедливості треба визнати, що події листопада-грудня 2004 року відбулися всупереч догмату: «революцію не здійснюють у білих рукавичках». Справді, історії революцій — це насильство, терор, море крові, ненависті, багато жертв. А в Україні — жодної спаленої машини, жодної розбитої вітрини… Звісно, тон у цьому задавали «помаранчеві», справжнім гуманістом проявив себе Ющенко. Однак і Янукович заявив, що «влада не достойна і краплі крові». Це загальне визнання політичними опонентами цінності людського життя — напевно, найбільше досягнення вітчизняної політики.

Висновки

Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.

Лідер може бути визначений як особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства. Відповідно лідерство визначається як один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії.

Політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних цілей.

Вплив лідера має бути постійним і здійснюватися на все оточення лідера. Політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб, він спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.

Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому.

Список використаних джерел

1. Иванов В.Политическая психология: учбовий посібник. — М. : Философское общество, 1990. — 219 с.

2. Одайник В. В.Психология политики: Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. — СПб. : Ювента, 1996. — 382 с.

3. Пірен М. І. Основи політичної психології: Навч. Посібник. — К. : Міленіум, 2003. — 413, с.

4. Политическая психология: Хрестоматия /Сост. Е.Б. Шестопал, Пер.: В. Зорин, Т.Н. Пищева, А.Г. Чигинцева. — М. : Инфра-М, 2002. — 303, с.

5. Політична психологія: Навч. посібник / За ред. С. О. Матвєєва. — К. : ЦУЛ, 2003. — 215 с.