Вступ.

1. Походження і формування партії.

2. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного процессу.

3. Опозиція та її роль в політичному житті.

4. Лобізм у політичному житті України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з´їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття «політична партія» серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об´єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша — добровільність об´єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії — це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники.

1. Походження і формування партії

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Політичні партії утворюються:

— внаслідок об´єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

— внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об´єднання двох та більше партій в одну;

— у надрах масових рухів;

— під виливом міжнародної партійної системи;

— як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

— внаслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»;

— на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

— з ініціативи профспілок[4, c. 13].

2. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного процессу

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі і шляхом об´єднання на основі кількох партійних структур («Партія Регіонів»). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв´язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід´ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє[2, c. 82].

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого плюралізму, достатньо очевидна.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, Ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин[1, c. 29].

3. Опозиція та її роль в політичному житті

Вже порівняно тривалий час проблеми політико-правового статусу більшості та опозиції у Верховній Раді України ускладнюють і без того складне життя парламенту. Ці проблеми свого часу довелося вирішувати всім демократичним країнам, які обрали парламентську форму правління. Тепер настала черга й України, для якої правове регулювання статусу парламентської більшості та парламентської опозиції є складовою частиною процесу переходу від фактично президентської до парламентської форми правління.

Як відомо, парламентська більшість – це частина парламенту, яка при парламентській формі правління бере на себе відповідальність за формування уряду та законодавче забезпечення його політики. Взаємодія з урядом – це основа основ функціонування парламентської більшості.

Тоді як парламентська опозиція – це та частина парламенту, що критикує уряд та обґрунтовує альтернативні способи законодавчого регулювання проблем, які він висуває. Противага уряду – це головне у діяльності парламентської опозиції, яка, крім іншого, формує також свій так званий тіньовий уряд.

Отже, діяльність і парламентської більшості, і парламентської опозиції зорієнтована на певні взаємовідносини з урядом, який при парламентській формі правління виступає центром прийняття державних рішень.

Поділ парламенту на парламентську більшість (50% + 1 депутат) та парламентську опозицію можливий лише за умов додержання певних політико-правових стандартів класичної парламентської демократії:

1. Парламентської або змішаної форми правління.

2. Конституційного ладу, заснованого на верховенстві права.

3. Класичної політичної структуризації, тобто поділу демократичних партій (блоків) на консервативні, ліберальні та соціал-демократичні.

4. Встановлення взаємної довіри між народом і владою, заснованої на спільних морально-політичних цінностях[3, c. 14-15].

Особливу складність для правового врегулювання статусу парламентської більшості та парламентської опозиції в Україні представляє діюча – формально змішана, а фактично президентська форма правління традиційного (традиціоналістського), тобто ультраконсервативного, зразка. При цій формі правління влада глави держави спирається не стільки на чинну Конституцію і закони України, скільки на відповідні доктрини, неформальні угоди, політичні прецеденти і звичаї. Цей тип українського президентства сформувався історично в 1991 році шляхом компромісу між прагматичними комуністами та поміркованими націоналістами. Сьогодні цей компроміс активно підтримують олігархічні клани[5, c. 90].

4. Лобізм у політичному житті України

У повсякденному українському лексиконі слово “лобізм” вважається ледве не синонімом корупції. І справді обидва поняття мають на меті одне і те ж – просування інтересів. Як наслідок, будь-яка спроба законодавчої легалізації лобізму сприймається не інакше як спроба узаконити корупцію. І якщо за останню передбачена кримінальна відповідальність, то, на думку противників лобізму, його легалізація автоматично обілить це явище.

Таке ставлення до лобізму в нашій державі не дивне і не випадкове. Адже в Україні, з моменту її становлення, процвітав олігархічний лобізм. Нічого спільного з традицією лобізму в демократичному світі він не має. Більше того, його тіньовий характер, позазаконний спосіб просування інтересів і справді мав більше спільних рис із корупцією, аніж з невід’ємним правом громадян на захист своїх інтересів та участь у правлінні державою у період між виборами. В Україні склалася ситуація, коли лобізм як явище процвітає, а його законодавче унормування так і не знайшло свого місця у законодавчій практиці держави. Отож маємо “парламентських лобістів”, систематично виявляємо “лобістські проекти” і водночас спостерігаємо глухий спротив парламенту легалізувати це явище.

Відповідно, дуже важко лобіювати приватне питання, що йде врозріз із системою цінностей, скажімо, порушує свободу слова чи право на приватну власність. До того ж у країнах демократії до ідеї суспільного блага щільно “пристебнуті” національні інтереси, скажімо, оборони. Тому не менш важко лобіювати рішення, що можуть спричинити послаблення оборонної могутності держави.

Із цього випливає важливий висновок: цивілізоване лобіювання полягає переважно у співвіднесенні наслідків, що їх спричинить ухвалене рішення, із системою прийнятих цінностей і потребами національної безпеки. Звідси – лобіст змушений доводити, що його питання не підриває і не руйнує їх; і подібна аргументація є необхідним елементом цивілізованого лобіювання. Корупція ж, навпаки, не передбачає такого співвіднесення, вона нищить основи моралі, ставлячи приватний інтерес вище за систему цінностей усього суспільства.

Крім того, лобізм означає справляння психологічного впливу на мотиваційну сферу того, хто уповноважений приймати рішення (але аж ніяк не на сам процес їх прийняття)[4, c. 15-16].

Переконування – не що інше як виклад раціональної аргументації в процесі справляння впливу (такий метод притаманний не тільки лобізму). З психологічної точки зору, переконування зводиться до самостійного, вільного від страху перед примусом або від корисливих міркувань усвідомлення необхідності досягнення балансу інтересів шляхом прийняття “підказаного” рішення.

Таким чином, лобізм є сукупністю стратегій, технологій і прийомів, сенс яких – переконати особу, яка приймає рішення, у доцільності і необхідності прийняття певного рішення з позицій суспільного блага. З огляду на це досвідчений лобіст має бути схожим на спритного адвоката, здатного довести будь-що – і навіть ту тезу, що чорне – це біле. Однак, якщо він у такий спосіб раз у раз “підставлятиме” “керованого” чиновника чи парламентарія, то довіра до нього пропаде. Та в будь-якому разі лобіст змушений вдаватися до переконування, інакше він автоматично перейде в зовсім інший розряд хабародавців або шантажистів.

Цілком закономірним, з огляду на вищезазначене, є питання щодо реального співвідношення публічного і тіньового лобізму в Україні. Враховуючи те, що у нас немає закону про лобістську діяльність, а також усталену практику захисту інтересів окремих підприємств і компаній представниками регіональних еліт у законодавчому органі, є підстави оцінювати питому вагу публічного лобізму в системі представництва політичних інтересів України як вкрай низьку. Підтвердженням цього експерти (наприклад, В. Войтков, В. Музика) вважають те, що кількість законів, прийнятих українським парламентом, значно менша кількості змін до них. За змінами, виправленнями та уточненнями часто приховуються пільги й преференції, що не поширюються на всі існуючі у певній сфері групи інтересів. Це підтверджується, зокрема, корупційними скандалами, що спостерігалися після зміни найвищої владної еліти внаслідок „помаранчевої революції”[1, c. 39].

Висновки

На наш погляд, з переходом України до парламентської форми правління в її традиціоналістському варіанті реальний статус парламентської більшості й парламентської опозиції практично не зміниться. Розпуск парламенту, як відомо, є найхарактернішою відмінністю парламентської форми правління від президентської, але поки існуватиме традиційна модель політичної системи, він не буде загрожувати депутатам. Хоча саме запровадження інституту розпуску може викликати далеко не сентиментальні почуття у багатьох з них.

Юридично Україна може стати парламентською республікою, але в той же час функціонуватиме за правилами президентської республіки. Це значить, що правове регулювання статусу парламентської більшості та парламентської опозиції, як і донині – президентської більшості та президентської опозиції – значною мірою втрачатиме сенс, але при цьому буде збережений предмет багатьох спекуляцій та дискусій, результати яких, очевидно, будуть мінімальні. Бо тільки перехід до класичної форми правління – парламентської чи іншої – може позбавити політичну систему традиціоналізму, а значить будуть створені цивілізовані умови для ефективного врегулювання статусу більшості та опозиції у Верховній Раді України.

Список використаної літератури

1. Богашева Н. Проблеми інституціалізації політичних партій в Україні //Вибори та демократія. — 2008. — № 2. — C. 29-40.

2. Кальцева С. Традиційний аспект процесу формування партійної системи України //Політичний менеджмент. — 2008. — № 4: Спеціальний випуск. — C. 82-89.

3. Кафарський В. Політичні партії і конституційне будівництво в Україні //Право України. — 2008. — № 4. — C. 13-20.

4. Павленко І.А. Ідеологічні трансформації провідних політичних партій України //Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 1. — C. 13-19.

5. Якименко Ю. Особливості еволюції партійної системи України у 2004-2007 роках //Політичний менеджмент. — 2008. — № 2. — C. 89-100