Політичний процес: сутність та структура

Вступ.

1. Сутність політичного процесу і його суб'єкти.

2. Політичний процес в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політичний процес як науковий термін вживається найчастіше в трьох значеннях: по-перше, для позначення політичної динаміки, послідовності змін [6;с. 9]; по-друге, для дискурсу низки окремих, часткових, фрагментарних дій і явищ (виборчий процес, законодавчий, регіональний, процес прийняття рішень тощо); по-третє, як характеристика режиму функціонування політичної системи в цілому [3; с.197]. Існують інші інтерпретації поняття, але найбільш вдалим, на нашу думку, є його розуміння як цілісної характеристики стану політичної динаміки всієї політичної системи [5;с.9], саме тоді воно набуває специфічного методологічного навантаження. В такому контексті політичний процес налаштовує на цілісне сприйняття всіх діючих суб’єктів у їхньому спільному ритмі або аритмії станів і дій, на відчуття якості, узгодження векторів їхніх спрямувань. Саме таке бачення дозволяє прослідкувати тенденції і кінцеві результати політики, тобто оцінювати якість і загальне соціальне значення політичної динаміки.

Зміст процесуальності ховається за мерехтінням політичних явищ, які утворюють ілюзію реальних змін, тому він не підлягає легкому і однозначному окресленню (в політиці часто зміна подій не означає відповідні якісні політичні і соціальні зміни). Політична динаміка може бути кружлянням на місці, рухом вперед без жодних змін (до певного часу) або виразним підйомом, а може поєднувати всі ці варіанти в межах існування певної політичної системи. В той же час суперечливість політичного процесу, його двоїстість природно відбиває суперечливість функціонування системи влади, в середині якої постійно протистоять сили її утримування і сили її зміни. Перевага одної з них означає або динамізацію, інтенсифікацію змін, або їхнє завмирання, стагнацію.

1. Сутність політичного процесу і його суб'єкти

Під політичним процесом розуміють сукупну діяльність суб'єктів політики — державно-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпечується функціонування і розвиток політичної системи.

Політичний процес охоплює різноманітні види політичної діяльності в рамках політичної системи, а також у взаємодії з іншими суспільними системами. Він включає такі види діяльності: політичну участь і політичне функціонування.

Політична участь передбачає масові акції з метою формування певних позицій, вимог, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів влади. Це, зокрема, участь у виборах, ре-ферендумах, демонстраціях, маніфестаціях, мітингах, зборах тощо.

Політичне функціонування — професійна політична діяльність, спрямована на розробку правових норм, управління різноманітними політичними інститутами. Сюди належать парламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська діяльності, партійний менеджмент і виборчий маркетинг. Політичне функціонування забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регулювання і вдосконалення суспільних відносин.

До першого виду діяльності відносяться розробка та прийняття конституції, утворення органів влади через вибори або насильницьке захоплення, законотворча діяльність щодо визначення статусу центральних і місцевих органів влади, створення політичних організацій (партій, лобістських груп, рухів) та вироблення норм їх діяльності (програм, статутів, декларацій тощо).

Другий вид діяльності — регулювання і вдосконалення суспільних відносин, що стосується окремих сфер суспільного життя: економічної політики (бюджетної, кредитної, податкової, регулювання грошового обігу), соціальної політики (встановлення мінімальної заробітної плати, соціальне страхування, допомога малозабезпеченим), культурної політики (визначення пріоритетів держави в галузі освіти, науки, засобів інформації), міжнародної політики, політики щодо забезпечення законності і порядку.

Ці два види політичного функціонування взаємопов'язані, оскільки через удосконалення системи політичних інститутів на основі чіткого визначення їхньої правової компетенції забезпечується високий рівень ефективності управління суспільством.

За вектором суспільного спрямування політична діяльність може бути інноваційною (зорієнтованою на впровадження нових політичних інститутів), стабілізуючою (спрямованою на збереження всього цінного в існуючих структурах, недопущення деструктивних змін), консервативною (націленою на збереження старих інститутів і форм взаємодії), реакційною (зацікавленою у відновленні інститутів минулого).

В інноваційній політичній діяльності розрізняють реформістську і революційну. Реформа передбачає процес поступового перетворення суспільної системи або її окремих елементів. Революція означає різку і швидку зміну суспільної системи шляхом насильного або мирного захоплення влади. Доволі часто глобальні реформи називають революціями зверху[8, c. 189-192].

Суб'єктами політики є окремі особи і соціальні групи.

Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяється декілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; адміністратор; депутат; політичний лідер.

Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх виразити на державному рівні, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії і владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб'єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні і релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії, по-друге, виражають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні й культурні) не прямо, а опосередковано через політичні організації, по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.

Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові групи.

Етноси і нацїї виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи — це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі і середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, — у їх збільшенні.

У цих класів також різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для відстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи. У країнах колишнього соціалістичного табору вищим панівним класом виступала номенклатура (перелік посад, затверджених вищими партійними органами). В сучасному цивілізованому світі відбувається процес вирівнювання можливостей різних соціально-класових груп у їхній здатності впливати на розподіл влади в суспільстві[12, c. 112-114].

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску і партії. Групи тиску включають всі об'єднання громадян (профспілки, промислові і торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці — це неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів в політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку.

Партії як вторинні суб'єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб'єктів політики належать владні структури, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта, під якою розуміють групу людей, що займає провідні позиції у різних структурах політики. Для здобуття і збереження влади престижу політичні еліти використовують партії, групи тиску, соціальні групи і масові спільноти, виражаючи дійсно або уявно їхні інтереси. Проте справжні наміри еліт для більшості залишаються незрозумілими.

Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.

Кліка — це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді). Скажімо, партійний лідер і його найближче оточення мають найбільший вплив у партії незалежно від того, що це оточення за офіційним статусом може поступатися іншим впливовим угрупованням цієї організації.

Мафія як строго ієрархізована і глибоко законспірована організація намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. Для цього вона використовує як законні, так і незаконні засоби. На відміну від організованої злочинності, мафія завжди тісно пов'язана з політикою.

Родинно-земляцькі угруповання здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують контакти з представниками вищих політичних кіл. Такі зв'язки можуть відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади. Скажімо, президент при формуванні кабінету міністрів надає перевагу особам з близького йому оточення.

Приховані групові інтереси, як і приховані угруповання, існують у будь-якому суспільстві, незалежно від політичного режиму. Масштаб їхньої діяльності і політичного впливу залежить від соціальної і політичної структурованості суспільства, рівня правової і політичної культури, досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Там, де ці чинники перебувають на нижчому рівні розвитку порівняно з сучасними цивілізованими країнами, приховані інтереси можуть мати перевагу над відкритими, легальними[7, c. 54-57].

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Уся історія людства супроводжується різноманітними соціальними конфліктами, в тому числі політичними. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

Отже, під політичним процесом треба розуміти сукупну діяльність суб'єктів політики: державно-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпечуються функціонування і розвиток політичної системи.

Політичний процес поділяється на два основні види: 1) політичну участь, що полягає у здійсненні масових акцій (участь у виборах, референдумах, демонстраціях, маніфестаціях тощо); 2) політичне функціонування, що передбачає професійну політичну діяльність (парламентську, державно-управлінську).

Суб'єктами політики є окремі особи і соціальні групи. До групових суб'єктів політики належать: 1) первинні (етноси, нації, класи, територіальні, демографічні і конфесійні групи); 2) вторинні (групи тиску, лобі і партії); 3) безпосередні (владні структури, керівні органи політичних і громадських організацій, лідери). Якщо первинні суб'єкти політики виникають стихійно і намагаються через політику реалізувати різний спектр соціальних інтересів, то вторинні і безпосередні суб'єкти політики утворилися як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї для захисту інтересів соціальних груп[13, c. 177-179].

2. Політичний процес в Україні

Реформування політичної системи в Україні проходить повільно і незбалансовано, і як наслідок цього, сповільнюються процеси реформування в інших сферах суспільного життя, насамперед в економічній.

В Україні ще не сформована нова соціальна структура, суб'єкти якої були б зацікавлені у сучасній цивілізованій політичній системі. Основним активним суб'єктом соціальної дії є колишня номенклатура, яка намагається процеси становлення незалежної держави, демократії і ринкової економіки скерувати у вигідне для себе русло. Прикриваючись гаслами про розбудову Української держави, номенклатура стримує процес ринкової реформи, для того щоб вигідно для себе розподілити державну власність, накопичити величезний стартовий капітал для майбутньої приватизації. Сучасна номенклатура в Україні неоднорідна: одна частина виступає проти української незалежності і проти реформ взагалі, інша ставши власником, почала підтримувати курс на швидку ринкову реформу, ще інша займає половинчасту позицію в цьому процесі (трохи капіталізму, трохи соціалізму, трохи вільного ринку, трохи державного контролю).

Політичний конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, цінностей з приводу розподілу влади, панування, престижу, а також матеріальних ресурсів. Політичні конфлікти відбуваються між такими суб'єктами політичної дії: національними державами або групами національних держав, державою і соціальною групою, політичними організаціями, елітами, кліками, мафіями, політичними лідерами. Конфлікти дають змогу збалансувати суспільні інтереси, розв'язати важливі суспільні проблеми лише тоді, коли існує цивілізований механізм їх попередження і розв'язання.

Політичні рішення є основною ланкою і одночасно результатом політичного процесу. Процес підготовки рішень складається з таких фаз: 1) висловлювання інтересів і підготовка громадської думки; 2) аналіз проблеми і підготовка проекту рішення; 3) прийняття рішення; 4) виконання рішень.

До політичних рішень належать: закони і постанови законодавчого органу, нормативні акти центральної виконавчої влади та місцевих органів влади, ухвали політичних партій і груп тиску. Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями: суб'єктами прийняття, терміном дії і масштабністю цілей, ступенем соціальних наслідків.

Політичний процес в Україні спрямований на розбудову інститутів незалежної держави та їх трансформацію з постколоніальних і посткомуністичних у демократичні, становлення нових партійної і виборчої систем, радикальні зміни елементів політичної культури, а також реформування всіх сфер суспільного життя. Цей процес характеризується зіткненням інтересів, цінностей тих соціальних і політичних сил, які виступають за реформи, і тих, котрі відстоюють реставрацію старих структур у дещо оновленому вигляді.

Механізм прийняття і виконання політичних рішень в Україні потребує значного вдосконалення. Це, зокрема, стосується процедури узгодження інтересів між різними суб'єктами політики, експертної оцінки проектів, нормативної основи чіткого визначення компетентності й відповідальності керівних центрів прийняття рішення, а також формування адміністративної еліти.

Другою виразною рисою політичного процесу в Україні є його кулуарність, закритість. Державна еліта часом не бажає, а часом не може залучити громадськість, у процес розробки і прийняття державно-політичних рішень. А залучаючи – використовує лише в ролі пасивного і мовчазного аргументу на підтвердження власних суто корпоративних планів. Ілюстрацією справедливості даного висновку можуть бути обставини прийняття Конституції, які нагадують містифікацію справжньої політики[5, c. 142-144].

У більшості населення не сформовані ще соціальні інтереси і соціальний статус, і тому вона часто є об'єктом маніпуляції між різними політичними силами. Крім цього, в умовах різкого погіршення життєвого рівня населення швидко проходить процес створення маргіналізованих і люмпенізованих груп, які орієнтуються в перспективі на соціальну і політичну нестабільність, екстремістські дії у повсякденному соціально-політичному житті.

Середній клас, наявність якого, як показує досвід цивілізованих країн, є найголовнішим чинником політичної стабільності в суспільстві, в Україні є малочисельним. Основу його становлять дрібні та середні підприємці, а також частина інтелігенції (здебільшого представники престижних сьогодні професій).

Отже, така соціально-класова структура українського суспільства не дає змоги забезпечити рівне представництво соціальних груп у правлячій еліті і контреліті.

Слабко кристалізована соціально-класова структура в Україні негативно позначається на діях вторинних суб'єктів політичного процесу — групах тиску і партіях. Не маючи широкої соціальної основи, ці організації здебільшого замикаються на своїх власних проблемах або стають політичним прикриттям номенклатурних угруповань у боротьбі за їхні інтереси.

Політичний процес в Україні характеризується зіткненням різних групових інтересів і цінностей у боротьбі за розподіл влади і власності, що призводить до політичних конфліктів.

У найбільш відвертій формі конфлікти простежуються між такими суб'єктами політичної дії:

• гілками влади (законодавчою і виконавчою) за розши-рення прерогатив;
• державою і працівниками державного сектора економіки; партіями лівої, центристської і правоцентристської орієнтації;
• різними регіональними, промисловими та підприємницькими структурами за перерозподіл бюджетних коштів, а також за контроль над зовнішніми ринками збуту товарів. Зіткнення різних інтересів і тенденцій виявилося у протистоянні між Президентом і Верховною Радою. Це протистояння зводиться не тільки до розширення прерогатив між двома гілками влади, а частково відображає протиборство між прихильниками незалежності України і реформ та їх противниками. На головній лінії боротьби позначаються побічні суперечності (регіональні, партійні, релігійні).

Якщо Президент і його команда головним чином зорієнтовані на реформи, то значна частина депутатів (переважно лівої орієнтації) намагається їх блокувати. Крім цього, розбіжності між силами реформістського спрямування викликані певними кон'юнктурними міркуваннями, а також недостатньо послідовними і збалансованими реформістськими діями президентської команди, призводять до того, що парламентові вдається заблокувати найбільш радикальні урядові рішення. Ця тенденція простежується особливо в конституційному процесі[9, c. 106-108].

Ряд конфліктних ситуацій в Україні виникає через поспішність прийняття і недостатню обґрунтованість політичних рішень.

Основними недоліками прийняття політичних рішень є: відсутність цивілізованого механізму погодження інтересів різних соціальних груп на стадії обговорення рішення через легальне лобіювання, а також врахування оцінок незалежної наукової експертизи; дефіцит кадрів із сучасною управлінською освітою; не забезпечений механізм противаг і стримувань, а також юридичної відповідальності між різними центрами прийняття політичних рішень. У сучасному політичному процесі України домінуючою стає тендеція зміцнення інститутів Української держави, надання їм сучасного демократичного змісту шляхом конституційної реформи, а також прискорення процесу економічної модернізації.

Аналіз головних специфічних рис політичного процесу веде до висновку, що політичний простір української держави являє собою поле своєрідного унікального гео- і соціополітичного компромісу на рівні регіональних еліт, з одного боку, та міжнародних центрів впливу (по лінії Росія – Захід), з другого. Формуванню такого компромісу сприяє в певній мірі глибока суспільно-економічна криза, яка поглинає значні суспільні і владні ресурси, а також нерозвиненість громадянського суспільства, тобто відсутність повноцінної суспільної опозиції владі. Отже, політичний процес в Україні знаходиться на стадії свого становлення, конституювання, об’єктивно фіксуючи і продукуючи стан загальної соціальної стагнації.

Проведений аналіз політичного процесу в Україні, в перші роки її самостійності, характеризує його як стагнаційний, зі збереженням елементів традиційної соціалістичної демократії, демократії в багатьох рисах незахідного типу (за класичною класифікацією Л. Пая). Але всі ці особливості об’єктивно зумовлені та відповідають стану громадянського суспільства (точніше, підкреслюють його відсутність), влаштовують, певною мірою, і державну еліту, і більшість громадян (оскільки відповідають потребам елементарного самозбережання влади і громадян в умовах глобальної соціально-політичної трансформації). Збереження відносної стабільності в складних умовах політичного транзиту в Україні сприяло і сприяє плавному переходу системи східноєвропейських міжнародних взаємовідносин в нову якість після втрати нею рівноваги внаслідок розвалу соціалістичного блоку[1, c. 153-156].

Висновки

Суттєвою особливістю політичного процесу в Україні є його транзитний, перехідний характер. Проте характер переходу потребує певної переоцінки з урахуванням попереднього висновку про наявність в республіки лише формальних атрибутів державності на початок 90-х років. Є підстави говорити про започаткування процесу реального державотворення в Україні тільки після проголошення її незалежності. Саме факт проголошення означав реальний поворот у справі розгортання державницького процесу в країні, поштовхом до якого стала спроба політичного перевороту в Москві 11 серпня 1991 року. Відсутність структур громадянського суспільства як фундаменту реальної політики – головний доказ попередньої тези. Звідси – початкова слабкість, невиразність самого політичного процесу.

Якщо ззовні політичний процес є комплекс взаємопов’язаних подій, явищ, актів поведінки, які утворюють послідовність якісних станів політичної системи, то внутрішньою змістовною його суттю є артикуляція, представництво і конкуренція соціально-політичних інтересів різних груп населення. Конкуренція відображається і конституюється як структурована ієрархія груп, піраміда влади. Представництво реальних корпоративних інтересів – головне підґрунтя реальної політики, умова глибини, наповненості, ґрунтовності політичного процесу в країні. Його інтенсивність також обумовлена і кількісним складом суб’єктів, і глибиною протистояння їхніх інтересів, тобто ступенем їхньої диференціації. Все це реалізується як дії та взаємодії, показові зіткнення і справжні конфлікти на різних щаблях соціальної організації.

Список використаної літератури

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. — К., 2001. — С. 153-158.
2. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму. Що далі? — К., 1996.
3. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства. Україна і світ на зламі тисячоліть. — К., 1999.
4. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (етнополітологічний аналіз). — К., 1998.
5. Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. — К., 1995. — С. 137-152, 228-231.
6. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвиток / Редкол. Ф.М. Рудич (голова) та ін. — К, 1998. — Розд. 3.
7. Політичні структури та процеси в сучасній Україні / За ред. Ф.М. Рудича. — К., 1995.
8. Політологія: наука про політику. За заг. ред. Кремень В.І., Горлача М.І. — Київ-Харків, 2001. — С. 189-215, 217-232.
9. Політологія: Посібник для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. — К., 1998. — С. 105-116.
10. Салмін А.М. Політичний процес і демократія // Полис. — 1993. — № 3.
11. Шаповал Ю.І. У ці трагічні роки: Сталінізм на Україні. — К., 1990.
12. Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. — К., 2001. — С. 119-126, 142-148.
13. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. — К.: Либідь, 2002. — С. 171-197.
14. Шморгун О. Чим авторитарна влада відрізняється від диктаторської // Політ., читання. — 1994. — № 1.