Політика Цезаря

Перший тріумвірат. Серед народу зростала І популярність іншого політичного діяча та полководця — Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н.е.). Він походив із знатного і багатого патриціанського роду Юліїв, підтримував популярів, хоч діяв дуже обережно. Організовував для народу розкішні видовища. Прославився у багатьох битвах як талановитий і хоробрий воєначальник. На 62-й рік до н.е. його обрано претором.

Першу спробу досягти в республіці вищих посад шляхом змови і державного перевороту було зроблено у 66 р. до н.е. У змові брали участь переважно розорені нобілі, у тому числі сенатори. Очолив її Луцій Сергій Катиліна, свого часу сулланець, намісник провінції Африка, де був звинувачений у здирстві. Він домагався посади консула у Римі, даючи багато обіцянок широким народним масам. Але змова за активною участю Ціцерона була розкрита. Чимало її учасників страчено, Катиліна загинув у битві.

У цей час в Італію зі сходу повернувся Помпей, а з Іспанії — Цезар. Цезаря на 59-й рік до н.е. обрано консулом. Помпея у сенаті, де великий вплив мав його противник Лукулл, зустріли вороже, багато його реформ на сході не затвердили.

Тим часом Цезарю вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за владу. Цим примиренням була підірвана влада сенату. Отже, троє могутніх людей у Римі — Помпей, Цезар і Красс уклали неофіційний союз і зобов'язалися допомагати один одному. Це об'єднання названо першим тріумвіратом ("союз трьох")*, їх опорою були вершники, народ і армія. Сенаторська знать цю угоду зустріла вороже.

У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар просто не звертав уваги. Під страхом суворого покарання сенаторів зобов'язали присягнути на вірність усім законам.

Цезар провів і низку інших законів: закон (Іех Іиііаїшз) про здит-ство посилював кару за цей злочин у провінціях і точніше визначав компетенцію провінціальних намісників; закон про обов'язкову публікацію всіх рішень сенату та ін.

На пропозицію народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства взяв під своє управління Галлію та Іллірію (строком на п'ять років), завдяки чому набував воєнної сили, слави і багатства, а також мав віддане військо. Цезар остаточно завоював і підкорив Риму цю величезну провінцію, яка охоплювала нинішню Францію, Бельгію, частину Голландії, більшу частину Швейцарії. Розбивши ще й германців, Цезар першим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принесло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоплення у Римі, на його честь були проведені урочистості, які тривали п'ятнадцять днів.

За час відсутності Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову розгорілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив війну з сильним парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був убитий парфянськими воїнами.

У самому Римі політична ситуація продовжувала загострюватись. Судові процеси, здебільшого у фінансових справах і справах управління в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адміністраторів та ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Боротьба під час виборів магістратів досягла надзвичайної гостроти, передвиборні збори переходили у збройні сутички. Сенат надає ПомпеєвІ надзвичайні повноваження для встановлення спокою в столиці. Він вперше зосередив у своїх руках, всупереч звичаям, різні магістратури (консульство, намісництво в Іспанії, повноваження з виняткового постачання Риму харчами). Таке суміщення раніше ніколи не практикувалося, але відтепер стало прецедентом для майбутніх подій.

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, ідеологом яких був Ціцерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає в Рим, примусили сенат доручити Помпеєві командування усіма військами. Оптимати і сенат готувалися до збройної боротьби проти Цезаря. У 49 р. до н.е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р.Рубікон, яка відділяла галльську провінцію від Італії, і рушив у Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись змін на краще. Помпей з прихильниками, у тому числі більшою частиною сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фес-салії). Переможений Цезарем Помпей, шукаючи порятунку, втік у Єгипет, де був підступно вбитий і обезглавлений (його голову прислали Цезареві).

Згодом римська політична традиція стала представляти його як мученика за свободу, республіку, батьківські традиції. Проте це не так. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, він, як і Цезар, прагнув до єдиновладдя. Недаремно він вважав себе "новим" Олександром Македонським І намагався його наслідувати.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив у Єгипет, де, втрутившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клео-патру. Невдовзі у Сирії він переміг сина Мітридата-Фарнака. Саме він надіслав знамените повідомлення про перемогу у Рим: уєпі, уісіі, уісі — прийшов, побачив, переміг. У подальшому Цезар розбив значні сили помпейців у Африці (46 р. до н.е.), потім в Іспанії, де на чолі супротивників виступали сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відзначав свій тріумф. З цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. до н.е. Цезар був обраний на посаду пожиттєвого диктатора (сІісГаїог регрешш).

Отже, громадянська війна 49-45 рр. до н.е. була результатом кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи щораз гостріших форм. Почалася ера громадянських воєн — кривавих, затяжних, ера військових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова боротьба рабів все частіше поєднувалася з соціальною боротьбою міських і сільських низів. Система управління величезною державою, форми і методи цього управління все більше не відповідали новим умовам. Та й провінції розглядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римського народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розорення деяких регіонів, викликала протести, які загрожували римському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі покарання за зловживання у провінціях, проте судові процеси, що часто відбувалися в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом боротьби між окремими групами чи особами панівних кіл.

Об'єктивною потребою був перехід до такого політичного ладу, який змінив би форми і методи управління провінцій, пригальмовував соціальну і політичну боротьбу в самому Римі. Події засвідчили, що нобілітет неспроможний самостійно провести радикальні зміни в державному устрої, а вершинство в середині І ст. до н.е. не виконувало самостійної політичної ролі.

Разом з розоренням селянства та розкладом демократії зникли передумови для дальшої демократизації римського політичного ладу. А проте у ході боротьби між різними рабовласницькими угрупуваннями представники пануючих верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало придушенню виступів рабів і низів вільного населення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав неминучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей, котрий домагався єдиновладдя і водночас мав намір зберегти панування нобілітету, що звужувало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні періоди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи провінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не тільки окремим особам, і й цілим містам, регіонам (зокрема у Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано лише майно Помпея і його найзавзятіших прихильників. Усі інші дістали амністію. Цезар неухильно стає на шлях примирення зі старою аристократією. Він наділяє привілеями визначних сенаторів, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнення знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про мініципії, який надавав містам автономію у розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цензу і виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам.

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії, надшивши їй земельні ділянки. Але була зменшена кількість бідняків з 320 до 150 тис., які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Прийнято закони, які оберігали особу боржників. Близький Цезарю відомий історик Саллюстій закликав його до більш значних соціальних реформ, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — головну ваду римського суспільства. Але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Видано закони проти розкоші та розпусти. Цезареві належать широкі проекти осушення боліт, дренажу Грунтів, прокладання доріг, водопроводів тощо. Прийнято суворий закон проти зловживання у провінціях, впорядковується податкова система. Взято під контроль діяльність публіканів (відкупників податків). Відкупи на прямі податки ліквідовано, їх вносили державі безпосередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н.е. введено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке значно пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити.

Для усієї системи заходів і проектів Цезаря характерними є прагнення примирити, задовольнити усі верстви населення, уміння лавірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Згодом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Соціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її прихильників. За цих умов особливого значення набувала армія, за допомогою якої Цезарю вдалося домогтися слави і багатства. Його популярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар займав різні високі посади в державі — постійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожиттєво надано звання диктатора. У 48 р. до н.е. він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. до н.е. йому вручено префектуру нагляду

за моральністю. Він дістав почесний титул батька вітчизни (раїег раїгіаз). Війська проголосили його імператором. Цезар мав права вирішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатись державною скарбницею. Сукупність цих повноважень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорганізував сенат, довівши кількість його членів до 900. Збільшено кількість магістратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до шести, квесторів — до 40.

Статуї Цезаря ставили в храмах поруч зі зображеннями богів, він очолював римську релігію. Його прихильники неодноразово улесливо намагалися об'явити Цезаря царем. Зокрема, 44 р. до н.е. у святковий день перед величезним натовпом друг Цезаря Марк Антоній хотів увінчати його царською діадемою, але Цезар не прийняв її, що викликало вибух оплесків. Це була своєрідна політика "загравання" з римським народом, котрий ще не відійшов від республіканських звичаїв. Безперечно, цей жест Цезаря не був щирий (як і в інших випадках, коли він нібито відхиляв відкрите звеличення своєї особи). Насправді ж він схвалював усі урочистості організовані на його честь.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень однією особою, тенденцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчинили в 44 р. до н.е.

На початку засідання сенату Цезар увійшов у курію і сів у своє крісло. За умовним знаком на нього накинулись змовники з кинджалами, серед яких був і Марк Юній Брут, котрого Цезар вважав другом. Побачивши його, закривавлений Цезар вигукнув: "І ти, Брут?" Цей вислів увійшов в історію як символ зради.

Отже, Цезаря було вбито. У заповіті Цезар усиновлював і оголошував спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія (його батько був одружений з племінницею Цезаря), якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем ОктавІаном. Октавіан не відважився правити державою одноособово, тим паче, що умови для єдиновладдя в країні не склалися — знову настав період конфронтацій, громадянських воєн, дестабілізації. Тому в 43 р. до н.е. прихильники цезаризму утворили так званий другий тріумвірат у складі Октавіана, Марка Антонія і Марка Емілія Лепіда. Народні збори офіційно його затвердили. Тріумвірам вручили консульську владу і необмежені повноваження "для облаштування держави". Республіканці вчинили проти них збройний виступ, однак у вирішальній битві були розбиті.

Другий тріумвірат довго не проіснував, Лепід зійшов з політичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалась ворожнеча, що закінчилась війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правління — до монархії.