Політика як соціальний феномен та об’єкт дослідження

Вступ.

1. Об'єкт, предмет, сутність і наукові категорії політики.

2. Політика як соціальне явище.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Серед визначень соціологи політики досить поширеним є розуміння її як галузевої соціологічної теорії, що вивчає взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами життя суспільства, політичних інститутів з іншими соціальними інститутами [1, с.258]. Такий підхід дає простір для доповнення визначення суті цієї галузевої соціології атрибутами соціально-політичних відносин — політичне життя, політичні процеси, політичні системи та організації, політична культура, політична влада та ін. Тим самим є можливість врахувати різні підходи серед соціологів щодо змісту цієї галузевої соціологічної теорії.

З одного боку, це зумовлено складністю та різнобічністю самого об'єкта дослідження — політики. Про це свідчить вивчення її багатьма суспільними науками. Наприклад, політологія орієнтується на вивчення політики як цілісного об'єкта з притаманними їй закономірностями владних відносин та політичних механізмів їхньої дії. Право концентрує увагу на дослідженні власне правових і державних норм та відповідних інститутів.

Філософія розглядає політику як феномен світового розвитку, продукт людської цивілізації. Психологія орієнтується на дослідження психологічних механізмів та стереотипів політичної поведінки людей. Соціальна психологія вивчає відповідно механізми політичної поведінки груп людей, політичної психології різних спільнот. Історія звертає свою увагу на хронологію розвитку політичних подій, роль у політичних процесах видатних історичних постатей.

1. Об'єкт, предмет, сутність і наукові категорії політики

Виходячи із зазначеного поняття "політична соціологія" стосовно аналізу політичного життя, на їх погляд, є доцільнішим, ніж "соціологія політики". Воно націлює не стільки на вивчення різновидів політики й аналіз політичної сфери у власному розумінні цього слова, скільки на вивчення суті проблем влади, політичних прав і свобод з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, прошарків, громадських організацій та об'єднань, тобто політична соціологія розглядає політику з погляду особистості, людини як члена суспільства.

Підсумком дискусій стало уточнення предмету соціології політики, яка в сучасному визначенні об'єднує всі аспекти соціально-політичних відносин: як інституційні, так і суб'єктні, що логічно випливає з розуміння предмету соціології як науки про соціальні спільноти, організації, інститути, соціальні процеси та явища [6, с.69].

Отже, в подальшому терміни "соціологія політики" та "політична соціологія" розуміються як синонімічні [6, с.73]. З іншого боку, складність визначення соціології політики як науки випливає з виникнення її на стику двох наук: політології та соціології. Як галузь соціологічної науки соціологія політики виникла в ЗО-50-х роках XX ст. на базі соціологічного бачення проблем політики, що існувало ще у Платона та Арістотеля. Саме останньому належить внесок у створення основ соціологічного бачення держави. У подальшому аспекти соціологічного бачення політики та держави розроблялись Н. Макіавеллі, Ж. Боденом, Т. Гоббсом, Ш. Монтеск'є, А. Токвілем та ін.

Великий внесок у становлення соціології політики зробили західні соціальні мислителі К. Сен-Сімон, Дж. Локк, А. Фергюсон та Г. Гегель. Завдяки їм відбулося теоретичне розмежування громадянського суспільства та держави, на яке спирався і К. Маркс. Це розмежування створило передумови для виділення політики в окрему сферу суспільного життя та залучення соціології до її вивчення. У подальшому ці передумови були реалізовані, зокрема, М. Вебером (феномен бюрократії), В. Парето та Г. Моска (концепція циркуляції еліт), М. Острогорським (концепція політичних партій), А. Бештлі, Д. Труменом (концепція зацікавлених груп та груп тиску), а також представниками емпіричної школи політичних досліджень (Ч. Мерріам, Г. Лассуел, Г. Госнел та ін.), рядом інших шкіл і напрямів.

Слід зазначити, що становлення соціології політики відбувалося за взаємного впливу та суперництва з політологією, що й призвело до деякої неоднорідності предметної сфери соціології політики.

Спочатку багато проблем політичного життя вивчалося переважно політичними науками, політологією. І лише з 50-х років XX ст., коли вони почали спиратися на методи соціології, поступово в структурі соціологічного знання сформувалася політична соціологія. Особливо це відбилося в працях А. Гоулдмана, С.Ліпсета, Т. Парсонса, А. Альтера, де по-різному трактувалися цілі й призначення політичної соціології. Так, С.Ліпсет зосереджував увагу на аналізі соціальних умов розвитку демократії. Деякі вчені зазначали важливість і значення досліджень політичного конфлікту. Велика кількість досліджень Р. Мертона, Р. Блана стосується проблем бюрократії. Чимало праць П. Лазарфельда, Б. Берельсона, Р. Россі присвячено проблемам виборчої кампанії, виборів, а праці Р. Міллса, А. Ростоу, Г. Лассвелла, Д. Лернера спрямовані на аналіз правлячої еліти. Усі ці праці в тому чи іншому аспекті завжди виходили на проблеми влади.

В основі політичного життя лежить питання про владу та її використання. З погляду соціологічної науки у цьому зв'язку становить інтерес, по-перше, діяльність держави і партій, установ і організацій, що уособлюють її політичну сутність, а по-друге, громадських і добровільних об'єднань, організацій, які частково виконують політичні функції, нарешті, ступінь залучення до політики соціальних верств, груп, кожної особистості.

На наш погляд, твердження про те, що в основі змістових напрямів лежить питання про владу, найповніше відбиває суть усіх соціологічних досліджень, присвячених політичному життю суспільства. Саме проблема влади, владних відносин, усвідомлення їх людьми і становить основу політичної соціології. Чималого значення в системі владних відносин набувають й окремі проблеми — бюрократії, політичного лідерства, механізму здійснення влади й формування громадської думки. До самостійних аспектів політичної соціології можна віднести механізм здійснення влади в суспільстві, що зумовлює потребу аналізу виборчих кампаній, вивчення громадської думки з політичних питань тощо [4, c. 12-13].

До структури політичної соціології можна включити й вивчення більш конкретних форм функціонування політичних відносин залежно від характеру влади. Аналіз структури політичної соціології неможливий і без розгляду політичної культури й ідеології у житті будь-якого суспільства.

Розглядаючи політичне життя через політичну свідомість і політичну діяльність, звернімо увагу на той її аспект, який пов'язаний з існуванням політичного мислення, представленого сукупністю теоретичних положень, поглядів, думок, що реалізуються в процесі здійснення функцій політичної влади.

Більшість соціологів погоджуються з тим, що предметом соціології політики є політична влада, форми та методи її функціонування й розподілу в державно організованому суспільстві в тісному зв'язку з вивченням реальної політичної свідомості, інтересів і поведінки індивідів, соціально-класових груп, етнічних спільнот та їх організацій.

У цьому контексті особливої ваги набуває розгляд особистості як су-б 'єкта політичного життя. Як елемент групи, прошарку або нації особистість водночас є самостійним феноменом, який, залежно від конкретних обставин, включається в політичну діяльність, уособлює той чи інший ступінь втілення політичної свободи конкретного суспільства. Потреба такого підходу зумовлена тим, що кожна людина в будь-якому суспільстві є не лише об'єктом, а й суб'єктом політичних відносин. Будь-яке усунення людей від участі в політичному житті може спричинити серйозні наслідки.

Політика давно є предметом посиленої уваги більшості людей. Розуміння й реалізація політичних прав і свобод людини створили основу для участі всіх без винятку в розвитку й удосконаленні політичних відносин. І хоч би якою значною була роль керівника будь-якого рангу, будь-якої ланки, поведінка людей у сфері політики завжди залишається вирішальною. Процес емансипації людини мислителі минулого, у тому числі Аристотель і К. Маркс, справедливо пов'язували з усвідомленням кожним індивідом своєї громадянської сили як сили політичної.

Сьогодні зростає вплив особистості через її діяльність у громадських інститутах та організаціях політичного характеру, через участь у розв'язанні як поточних, так і перспективних проблем суспільного розвитку. Розширення участі особи в політичному житті виявляється в підвищенні відповідальності різних партій та політичних організацій.

Таким чином, можна зробити висновок, що зміст політичного життя становить особливу форму реалізації інтересів людей, класів, націй, партій та об'єднань, що їх представляють. Політичне життя набуває чіткого вияву у владних відносинах, завжди спрямованих на захист, зміцнення і розвиток досягнутих завоювань, створення нових передумов для подальшого зміцнення становища політичних сил, досягнення консенсусу між ними.

Саме за такого підходу видно суперечності між різними структурами політичного життя. Якщо домагання класу, групи, спрямовані партіями, враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини цієї суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. І чим менше узгоджуються інтереси тих чи інших груп з об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, тим більшою є ймовірність колізій, політичних конфліктів та конфронтацій (аж до революцій як способу розв'язання цієї суперечності) [2, c. 24-25].

Таким чином, предметом соціології політики виступають також політична свідомість і поведінка людей, що втілюються в діяльності державних і громадських інститутів та організацій, а також політичні механізми впливу на процеси функціонування влади.

Отже, з'ясувавши предмет політичної соціології, зупинимося тепер на її структурі. Залежно від цілей та дослідницьких завдань у соціології політики виділяють три структурних рівні:

1. Загальнотеоретичний, на якому здійснюється загальний аналіз політичного життя, вивчається роль політики у функціонуванні й розвитку суспільства, її вплив на розвиток соціальних відносин та різних форм суспільної свідомості.

2. Інституційний, на якому вивчаються особливості різних форм політичних відносин, соціально-політичний аспект життєдіяльності всіх структурних ланок соціальної системи; при цьому основна увага звертається на соціально-політичний стан та діяльність класів, політичних партій, груп і спільнот, націй, народностей, міжнародних об'єднань та організацій.

3. Прикладний (емпіричний), на якому аналізуються закономірності й тенденції масової політичної свідомості та поведінки людей, що виявляються на особистісному і груповому "зрізах"; стан громадської думки, ціннісних орієнтацій, соціально-політичних очікувань та домагань різних соціальних спільнот, груп і прошарків. На цьому рівні розробляються рекомендації для практичного управління політичними процесами та регулювання соціально-політичних відносин.

Слід відзначити, що багатоплановість об'єкта соціології політики — політичного життя суспільства — зумовлює її диференціацію. Так, у відносно самостійні її напрями виділяються соціологія держави, соціологія політичних партій та рухів, соціологія міждержавних відносин.

І нарешті, структура політичної соціології представлена проблемами, що мають суспільне значення: боротьба за мир, проти загрози ядерної війни, за реалізацію принципів мирного співіснування. Аналіз структури політичної соціології (владних відносин) був би неповним без вивчення різноманітних аспектів міжнародної політики [5, c. 46-47].

Щодо функцій політичної соціології, то вони, як правило, виводяться із загальних функцій соціології: дослідницької, прогностичної та ідеологічної. Але у зв'язку з тим, що проблема, яка розглядається, має не тільки (і навіть не стільки) науковий, а й загальнополітичний характер, що хвилює кожного члена нашого суспільства, сформулюємо більш точніше функції політичної соціології:

• визначення рівня політичної стабільності того чи іншого суспільства у той чи інший момент, виявлення умов, що спричиняють "функціональні розлади" політичної системи, їх соціальних, економічних, політичних причин;

• розроблення шляхів, методів та способів забезпечення політичної злагоди різних соціальних груп, рухів, сил (гармонізації їхніх політичних інтересів);

• прогнозування можливих політичних змін у тих чи інших регіонах, у ті чи інші періоди, виявлення зон політичної напруженості та запобігання можливим конфліктам;

• розроблення соціальних технологій запобігання кризовим ситуаціям у політичній сфері;

• пошук шляхів виходу із соціально-політичних конфліктів, що виникли.

Вважаємо, що можна не перелічувати всіх тих різноманітних проблем, дослідженням яких почала займатися політична соціологія. Ось лише деякі з них: соціальні аспекти політичних реформ, проблема багатопартійності й політичного плюралізму; нові ролі політичних інститутів та індивідів в умовах демократизації; влада і політична участь різних груп населення; вибори і політична поведінка мас; політичні цінності та інтереси різних груп населення; основні тенденції в масовій політичній свідомості; механізм влади та його соціальна зумовленість; проблеми політичної культури населення; розроблення показників прогнозування політичних ситуацій; бюрократія та її соціальні джерела; типологія політичних лідерів, методика визначення рейтингу їхньої популярності; нове політичне мислення; політичні конфлікти й політичний консенсус; політичні партії, населення і боротьба за владу та інші [2, c. 32-33].

2. Політика як соціальне явище

Політика є сферою діяльності, що пов'язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами з приводу державної влади — її завоювання, утримання і використання у власних цілях.

За визначенням М. Вебера, політика — це "прагнення до участі у владі або справляння впливу на розподіл влади чи то між державами, чи всередині держави, між групами людей, з яких вона складається" [5, с.64].

Поняття "політика " багатогранне. Воно, по-перше, охоплює політичну систему суспільства, роль і співвідношення в цій системі держави, партій і громадських організацій, зміст політичної влади, способи розроблення і запровадження в життя державної політики. По-друге, воно характеризує участь різних соціальних верств у політичному житті, їхню політичну культуру та її формування, регулювання суспільно-політичних відносин, становище особистості, питання демократії. По-третє, воно охоплює зовнішньополітичну активність держав, діяльність різних міжнародних рухів і об'єднань, міжнародні відносини.

При цьому політика, за визначенням відомого українського соціолога О. Якуби, постає як царина цілеспрямованих відносин між соціальними групами з приводу використання влади та її розподілу для реалізації жит-тєво важливих інтересів [1, с 120].

У політиці найповніше й найглибше відбиваються докорінні економічні інтереси класів. Тому економічна політика виступає однією з важливих галузей політики держави. У той же час неприпустимим є диктат політики над економічною сферою, намагання підкорити розвиток виробництва, економіки політичним цілям чи, ще гірше, кон'юнктурним завданням.

Відомо, що економіка — не автоматичне утворення, яке існує саме по собі. Навіть у високорозвиненому громадянському суспільстві, де економіка стає дедалі самостійнішою, роль політики не применшується, а лише видозмінюється, а її вплив на економіку не припиняється.

Цей вплив політики лише набуває нових форм, зв'язків і відносин. Активний вплив політики на економіку — одна із суттєвих глибинних її якостей, що може виявлятися в різних формах і мати далеко не однакову результативність.

Прогресивні зміни в економічній сфері під впливом наукової політики, у свою чергу, мають відповідно вплинути на всі інші сфери суспільства, а отже, й на саму політику. Таким чином, політика в реальному житті має відносну самостійність.

Розрізняють політику внутрішню і політику зовнішню, які тісно пов’язані між собою. Так, зовнішньополітичний курс тієї чи іншої держави загалом визначається характером її внутрішньої політики. Разом з тим зовнішньополітична ситуація істотно впливає на політику внутрішню.

У кінцевому ж підсумку і зовнішня, і внутрішня політика вирішують одне завдання — забезпечують збереження й зміцнення системи суспільних відносин, що існують у цій державі. Але в рамках цієї принципової спільності кожна з двох основних галузей політики має і свою специфіку. Методи розв'язання внутрішньополітичних завдань визначаються тим, що держава — навіть за яскраво вираженої опозиції — володіє монополією на політичну владу в цьому суспільстві.

Розмаїття реального життя уможливлює і зобов'язує виділити в зовнішній і внутрішній сферах вужчі і, водночас, і дуже важливі галузі політики. Прийнято зосереджувати увагу на економічній, соціальній, політичній та духовній сферах життя. На основі такого розмежування в загальній структурі політики виділяють політику економічну, соціальну, національну, військову, культурну та ін.

Водночас, кожна із зазначених сфер має свої складові. Наприклад, лише до сфери економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно визначити й такі галузі політики, як екологічна, демографічна, кадрова тощо.

Різноманітними є також сфери і напрями зовнішньої політики, виокремлення яких зумовлене діючими на міжнародній арені групами держав [3, c. 26-27].

Виходячи з розглянутої різноманітності сфер політики цьому соціальному явищу можна дати ширше визначення. Отже, політика як складова надбудови містить у собі такі елементи:

• політичні відносини між державами, націями, класами і соціальними групами (політичні форми боротьби, форми класового і національного насильства, мир і війна, компроміс, консенсус тощо);

• діяльність суб'єктів політики (політична діяльність особистості, малих груп населення, політичних партій, громадських рухів і організацій, держав у цілому, діяльність їхніх законодавчих і виконавчих органів влади, а також міждержавних співтовариств і організацій);

• політична свідомість (це передусім погляди, концепції і теорії, якими керуються люди в суспільно-політичній діяльності).

Головна проблема нашого пожовтневого історичного розвитку в XX ст. в тому, що політика в нашій країні так і не стала ні справжньою наукою, ні справжнім мистецтвом. Політика була позбавлена гуманних основ, знелюднена і морально спустошена. Люди були відчужені від політики, вони не брали участі в її виробленні, а були лише статистами у її здійсненні.

Слід визнати, що за час перебудови в політичній сфері вдалося зробити набагато менше, ніж було потрібно. Процеси демократизації розгортаються непросто. їх роблять болісно тяжкими кризові прояви в усіх сферах суспільного життя, у тому числі і в політичній. Серед дефіцитів сьогодення гостро дає про себе знати дефіцит політичної компетенції, політичної культури, а отже, й дефіцит мудрої і далекоглядної політики.

Звичайно, визначення політики як науки передбачає образне усвідомлення цього суспільного явища. Політика може розглядатись як наука лише в тому розумінні, як вона може слугувати джерелом знань про одну з життєво важливих сфер людського буття.

Але політика повинна й сама будуватися на основі відповідних наукових знань і рахуватися з результатами дії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, з наявністю певних соціальних механізмів, принципів і норм, що регулюють розвиток суспільного організму. Вона має виходити з визнання ролі всіх суб'єктів політики і насамперед дій індивідів, груп, спільнот, усіх громадян, які творять, іноді й стихійно, власне життя і долю, а також віддавати належне діяльності та ролі окремих осіб, що стоять на чолі політичних партій, класів, держав, політичних процесів, політичних рухів і мас людей.

У радянському суспільстві, де суспільні науки зобов'язані були, в основному, коментувати і виправдовувати політичні рішення, сприяти зведенню "загальнонародно-демократичного фасаду" для бюрократичної системи, природно, не могло бути місця для науки про політику. У той же час в усьому світі становлення політичної науки відбувалося за інтенсивного взаємовпливу і взаємодії із соціологією, точніше, із соціологією політики. Сьогодні вони практично неподільні. їх об'єднує орієнтація на об'єктивно-критичне вивчення передусім емпіричних методів, сфери політичної діяльності, яка визначає такі проблеми:

• функціонування і розвиток політичної влади і боротьба за неї;

• соціальні технології вироблення політики і прийняття політичних рішень;

• участь різних класів і соціальних груп у політиці й управлінні державою;

• роль політичних партій, інших громадських організацій і масових рухів у політичному процесі;

• політичне лідерство;

• політична культура;

• політичні режими;

• внутрішні й міжнародні соціально-політичні конфлікти;

• виникнення нового геополітичного світового порядку і вплив глобальних проблем та ін.

Зауважимо, що в нашій країні довгий час вивчення політичної системи і держави як особливої форми організації суспільства підмінювалось нескінченними розмірковуваннями про суть, функції і періодизацію розвитку держави, етапи якої визначалися такими, наприклад, періодами, як загальна колективізація, формування розвиненого соціалістичного суспільства і настання періоду побудови основ комуністичного суспільства.

Світового порядку, глобальних проблем, як і загальнолюдських інтересів, начебто й не існувало, оскільки все на цій планеті, починаючи від культури, науки і завершуючи світовим співтовариством, поділялося на "біле і чорне", "ми і вони", "соціалізм і капіталізм".

Такі деякі об'єктивні й суб'єктивні причини нерозвиненості політичної науки в нашій країні. Наслідки цього факту очевидні. Низький рівень політичної культури в суспільстві виявляється повсюдно, підігріває пристрасті, породжує екстремізм різних спрямувань. Без науки не може бути й змістовної наукової практики. Необхідно аналізувати результати діяльності політичних сил, розкривати причини труднощів та упущень, визначати довготривалі перспективи, політичні завдання в усіх основних галузях суспільного життя. Глибоке засвоєння і вирішення їх залежить від правильного розуміння змісту політики, її структури, основних форм і методів політичної боротьби та багатьох інших політичних питань, більшість з яких має чітко виражений соціальний характер [1, c. 34-36].

Соціологія політики таким чином виступає як метод пізнання тенденцій і закономірностей суспільного розвитку сфери політичного життя і в цьому вимірі вона використовує науковий аналіз процесів суспільного життя. Такий аналіз, адекватний об'єктивним умовам, досягається на базі наукової методології. Сучасна соціологія політики використовує різноманітні методи дослідження політики, на основі яких склалися й різні наукові школи: соціологічного позитивізму (Дюгі), що ґрунтується на використанні в соціології політики методів природничих наук; історичного позитивізму, представники якого беруть до уваги соціально-політичні факти і лише факти; біхевіоризму (Парсонс, Істон), що ґрунтується на емпіричному дослідженні політичної поведінки людей; нормативізму (Г. Кельзен), що обстоює однотипність політичної людської поведінки, стандарти політичної дії людей у певному соціальному середовищі, що характеризується належністю індивіда до тієї чи іншої соціальної групи. Ж. Атталі активно обстоював використання аксіоматичного методу в соціологічних дослідженнях політичної сфери. У поєднанні з математичним моделюванням політичних процесів цей метод він вважав антидогматичним. У той же час учені-марксисти користуються головним чином методом діалектико-соціологічного і системно-функціонального аналізу політичного життя.

Названі методи, включаючи також кібернетичний, аксіоматичний та інші, в сукупності дають змогу реалізувати основні принципи наукового дослідження в суспільствознавстві, а саме: об'єктивність, обґрунтованість, послідовність, логічність, зіставлення з суспільною політичною практикою тощо. Використання цих принципів не завжди позбавлене суперечностей, що виникають на основі політичних симпатій і антипатій, конкретних вказівок представників різних наукових шкіл. Ці суперечності можуть матеріалізуватися у формі апологетики або надмірної ідеологізації наукових знань. Передбачено єдність цих форм з дією суб'єктивного чинника, поглиблення пізнання закономірностей соціально-політичного життя.

Загальні методи вивчення політичної сфери суспільства конкретизуються в таких методах емпіричного дослідження як спостереження, опитування, соціальний експеримент, вивчення документів. Характер їх використання залежить від мети і завдань соціально-політичного дослідження, умов, масштабу та діапазону його проведення. Застосовуються і такі специфічні методи як громадська атестація, програмовані, фіксовані ділові ігри, метод експертних оцінок та ін.

Отже, роль соціології політики в суспільному житті визначається тим, що вона:

• взаємодіє з наймасовішим суспільним явищем — політикою;

• досліджує в політиці особливу сферу життя суспільства — соціально-політичну, в якій найбільш гостро концентруються невідповідність інтересів і потреб індивідів, спільнот та суспільства загалом;

• поєднуючи різні рівні соціологічного знання, дає змогу створити цілісне уявлення про соціальні проблеми політичного життя всіх рівнів і верств суспільства, а науковий, точний характер соціологічних методів дослідження надає цьому уявленню науково обґрунтованого й адекватного характеру [2, c. 37-39].

Висновки

Політика — це сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класами, спільнотами, націями з приводу завоювання, функціонування або зміни державної влади. Структуру політики становлять: політичні відносини, політичні процеси, політична діяльність, політична свідомість.

У дослідженні політики соціологія спирається на загальнонаукові методи та методи емпіричної соціології: спостереження, опитування, експеримент, аналіз документів. Крім того, застосовуються і такі специфічні методи, як громадська атестація, програмовані і фіксовані ділові ігри, метод експертних оцінок тощо.

Список використаної літератури

1. Барматова С. Політична соціологія: Курс лекцій:Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К., 2003. — 252 с.

2. Головатий М. Соціологія політики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2003. — 504с.

3. Камбур А. Соціологія політики: метод. рек. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 68с.

4. Куценко О. Політична соціологія: навчально-методичні розробки: Для студ. соціол. ф- ту / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х. : ХНУ, 1999. — 52 с.

5. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій:Конспект. — Львів : Кальварія, 1996. — Вип. 5 : Соціологія культури (тема 11) ; Соціологія політики (тема 12) ; Соціологія праці і управління (тема 13). — Львів : Кальварія — 73с.