Політико-правові норми лібералізму. Світовий вимір

Вступ.

1. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства.

2. Питання ліберального праворозуміння в контексті глобалізації.

3. Європейські ліберальні організації: історія діяльності та інституціалізації у кінці ХХ — початку ХХІ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Лібералізм впливає на всю сукупність соціальних відносин, які визначають глобальний – в усій його суперечності – розвиток сучасного людства. З'явившись на суспільній арені як опонент традиціоналізму, лібералізм сам згодом став традицією, набуваючи в ХІХ – ХХ століттях безперечних рис універсалізму. Він є багатовимірним соціокультурним явищем, осердям певного соціального світогляду й етики, комплексом цінностей, основою політики багатьох провідних держав світу. Епітет “ліберальний” нерідко вживається для визначення універсальних рис сьогодення – “ліберальний світогляд”, “ліберальна ера”, “ліберальна цивілізація”.

Завдяки лібералізму сучасна цивілізація набула своїх багатьох характерних рис – як позитивних, так і негативних. За допомогою ліберальної політики долалися кризи й відбувалися докорінні трансформації в житті народів. Немає такої значимоїсоціальної сфери або інституції, на існування іфункціонування якої не вплинув (і не продовжував би впливати) лібералізм. Разом з тим, саме в ліберальних тенденціях можна вбачати небезпеку для стійкості й спадкоємності, ліберальні модернізації нерідко невідворотньо руйнують структури усталеного соціального порядку і світогляду, примусово втягують спільноти й окремих людей до нового цивілізаційного круговорот, де ефективність і темп існування, користь і корисність замінюють колишню повагу до авторитету й шанобливе ставлення до традиції та історії.

Намагаючись опанувати невичерпну складність сучасного життя, ми опиняємось перед нагальною потребою і необхідністю збагнути сутність лібералізму, визначити його місце й роль у суспільному житті, з'ясувати причини довготривалості та життєвої сили ліберальних тенденцій.

Серед літератури, перекладеної на українську або російську мову, слід зазначати праці європейських та американських філософів та істориків Г. Рормозера, І. Валерстайна, Л.Зидентопа, Є.Албластера, Р. Ісака, Р. Шилєра, М.Фрідена та ін. Західноєвропейські та американські дослідники звертають увагу на проблематику джерел, генезис та етапи розвитку лібералізму. Характерною рисою усіх робіт є те, що вчені підкреслюють кризове становище ідеології лібералізму наприкінці XX ст. Проте в оцінці передумов кризи вони мають суттєві розбіжності. Одні вважають, що криза сталася внаслідок падіння східноєвропейської соціалістичної моделі суспільства, для якої лібералізм був повинен виконувати роль противаги, інші вважають, що лібералізм набув етатичної сутності, зрадивши головні принципи свободи та індивідуалізму, що криза лібералізму пов’язана з кризою ідентичності, впливом економізму і т.п. причинами в комплексі.

Друга частина загального масиву літератури складається з праць російських та українських авторів, які присвятили свою творчість пошуку переваг та вад ідеології лібералізму на різних історичних етапах. Це роботи А.Валюженіча, Є.Баталова, К.Гаджиева, Б.Капустіна, А.Кара-Мурзи, В.Пустарнакова, Г.Воронкової, К.Росташвили, Т.Алексєєвої В.Заблоцького, В.Согріна, А.Уткіна та ін. На відміну від більшості західних авторів, їм (особливо це характерно для публікацій 90-х рр.) притаманний більш оптимістичний погляд на минуле та майбутнє лібералізму. Вони вважають, що недоліки західного суспільства кінця XX ст. значною мірою поступаються перевагам. А.Валюженіч представляє комплексне дослідження проблем, які мають походження з теорії та практики американського лібералізму. Є.Баталов досліджує вплив ідеології лібералізму на політичну культуру американського суспільства.

Захисниками протилежної думки щодо еволюції лібералізму є Б. Капустін, А. Кара-Мурза, В. Пустарнаков, Т.Алексєєва. Вони вважають, що розвиток лібералізму — це єдиний світовий процес. Всі сучасні демократичні країни пройшли через певні етапи, проте національні відмінності не виграють значної ролі. Їх думки суттєво різняться щодо визначення назв етапів розвитку лібералізму та їх часових строків.

Але не дивлячись на досить велику кількість праць, приділяється не достатнє увагу проблемі формування ліберальних європейських структур — партійних об’єднань та організації.

Тому метою роботи є аналіз становлення європейських ліберальних організації, які є ядром сучасного світового ліберального руху та її вплив на процес формування світових ліберальних організації.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

· провести аналіз методологічних засад, репрезентованих у ліберальній традиції, здійснити аналіз основних концепцій лібералізму, провідних напрямків, досягнень і невирішених проблем сучасної лібералістики;

· виявити сутність лібералізму як соціокультурного феномену;

· з'ясувати специфіку лібералізму як політичної ідеології в його взаємозв'язку з іншими ідейно-політичними течіями та рухами;

· проаналізувати сутність і внутрішню логіку еволюції лібералізму від його первинних (“класичних”) форм до сучасного стану;

· виявити головні риси, притаманні ліберальному образу соціальної дійсності;

· з'ясувати місце й роль лібералізму в контексті вирішення завдань соціальної трансформації і формування нової суспільної ідеології України;

· виявити значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.

Об'єктом дослідженнявиступає лібералізм як багатовимірне соціальне явище – фактор розвитку, сукупність певних соціальних цінностей світоглядного масштабу, що виконують різноманітні функції.

Предметом дослідженняє закономірності виникнення, будови (структури), функціонування і розвитку лібералізму як явища, що природно виникає на певному етапі розвитку людства.

1. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства

Лібералізм закономірно з'являється скрізь, де на порядку денному постають питання акселеративних модернізацій та інновативного розвитку. Навіть тоді, коли ліберальні цінності “експортуються”, визначальними факторами його генези є органічні потреби суспільства, яке осучаснюється і експериментує з інноваційною пошуковою динамікою. Немає такого суспільства, яке можна було б визнати “бездоганно” й “взірцево” ліберальним, – будь-яке суспільство може бути з користю для себе лібералізоване ще більшою мірою. З іншого боку, ліберальні “гени” не можуть бути імплантовані штучно. Вони мусять визрівати органічно, переживати необхідні – й зазвичай тривалі – природні соціо-мутації для того, щоб за відповідних обставин спричинити докорінні зміни інституціонального й ментального устрою соціуму, його ритмів і способів життя, особистісних еталонів.

Лібералізм– не тільки певна комунікативна концепція і стратегія, але й прояв усюди проникаючої комунікативної експансії. Всебічна інтенсифікація всіх форм спілкування, “комунікативний карнавал” є засобом лібералізації всіх сфер і підсистем соціального буття, зняття перешкод на шляху суспільних контактів, збільшення соціальної мобільності. Тим самим прискорюється хід історичного розвитку, змінюється образ світу і людини в ньому.

Здійснюючи комунікативні трансформації, створюючи справжнє вістря світового комунікативного прориву, лібералізм руйнує (як і раніше, – але сьогодні в планетарних масштабах і з радикальною глибиною) старі засади соціального порядку й творить нові. Свого часу процеси капіталістичної модернізації докорінно змінили комунікативні засади суспільства. Всепоглинаючий індустріалізм потребував справжнього комунікаційного перевороту й здійснив його. Виникла система спілкування і комунікативного обміну, якавідповідала цьому типу суспільства – пан-економічному, конкурентному, етично нейтральному, а може й аморальному, орієнтованому на всебічну експансію.

Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, які відбувалися в соціальному житті XVII– XVIIIст., – індустріалізацією, промисловою і культурною революціями, небаченим прискоренням соціального розвитку. Це був період, коли складалися ментальні й соціально-економічні передумови для виокремлення і становлення лібералізму. В якісно визначеному вигляді про існування лібералізму можна говорити не раніше, як з останньої чверті XVIIIстоліття. Критеріально важливим для визначення сутності лібералізму є розуміння тісного зв'язку між його специфічно-критичним підходом до існуючих соціальних інституцій і відповідними концепціями соціальної дії, ліберальною праксеологією і перфекціонізмом.

Потреби доби вимагали глибинних змін у характері й формах соціальних зв'язків між людьми. Лібералізм осмислював і певним чином формував відношення до процесів масштабної і драматичної руйнації традиційних систем примусової соціальності з високим ступенем інтегрованості людини в соціум, жорсткими системами соціального контролю. Розпад та свідома руйнація (у тому числі й самим лібералізмом) цих усталених систем традиційного порядку призводили до епохального за масштабами й наслідками звільнення і звеличення особистості, її духовної енергії і творчої наснаги і, в той же час, – до соціальної атомізації, апокаліптичних проявів маргіналізації та зубожіння, коли окрема людина залишалася наодинці з жорстоким світом, де точиться війна всіх проти всіх[4, c. 53-54].

Лібералізм виходив з того, що подолання могутніх сил соціальної гравітації носить позитивний характер, воно сприяє звільненню окремих соціальних акторів, які отримують змогу ставити й досягати своїх індивідуальних цілей. Все це динамізує розвиток, надає суспільному існуванню багатоманітності, розширює простір вибору – як індивідуального, так і соціального. У той же час індивідуалізація і автономізація набагато збільшують ризик і невизначеність існування – суспільства в цілому і окремої людини. Але в межах ліберального світосприйняття, у системі ліберальних цінностей ці константи стресової нестабільності набувають статусу плідної креативності й перспективності.

Із самого моменту виникнення ліберальна теорія репрезентувала певний погляд на суспільство в цілому, що дає підстави інтерпретувати її як різновид аксіологічно орієнтованої соціальної філософії, що акцентує увагу на створенні соціальних умов для суспільної свободи. Лібералізм проходить кілька органічних етапів свого становлення – від віротерпимості, економічного і політичного лібералізму – до лібералізму сучасного, соціального – і, нарешті, до його найновітніх форм і проявів – усього того, що дисертант визначає в цілому як “глибокий” лібералізм. Внутрішня логіка цього процесу визначена поступовим освоєнням нових сфер суспільної свободи.

Необхідно зазначити, що первісні соціальні форми репрезентують своєрідний синкрезис – як на рівні світоглядному (міф), так і з точки зору морфології соціуму (нерозчленованість основних соціальних сфер, їхнє нероздільне існування). Лібералізації руйнують таку первісну цілісність і живляться енергією її розпаду. Розвиток автономізує соціальні підсистеми, встановлює між ними динамічний баланс, який невпинно порушується і породжує руйнації і трансформації. Історичний процес характеризується мінливою субординацією компонентів (рівнів) соціального цілого,основних його підсистем – економічної, політичної, культурної. Зміни можуть відбуватися синхронно або діахронно, торкатися більшої або меншої кількості соціальних верств. До певної історичної межі асинхронність не була надто виразною, але згодом зросла та набула наочної сили саме з виокремленням сфер суспільного життя і суспільної свідомості за часів капіталістичної індустріалізації[1, c. 61-62].

Суспільство на певному етапі має нагальну потребу врівноважувати таку асинхронність, звільнятись від тих соціальних інституцій, які стоять на заваді більш-менш гармонійному, сталому розвитку. У той же час суспільство об'єктивно зацікавлене у випереджаючому розвитку тих соціальних сфер, які найбільшою мірою здатні викликати прогресивні зміни в інших сферах (“ланцюгова реакція змін”).

Спочатку лібералізм спрямовував своє вістря на проблеми свободи совісті, виступав з проповіддю необхідності подолання крайнощів релігійного обскурантизму та нетерпимості, переконував у важливості толерантності, нейтральності в питаннях віри. Тим самим лібералізм затверджував принципи духовної автономії і самодостатності індивіду, його громадянської гідності – індивид вважався досить зрілим для того, щоб особисто й неупереджено вирішувати питання своєї релігійної приналежності. Від проблем віротерпимості й соціальної толерантності лібералізм переходить до проблематики ініціювання та стимулювання соціальної свободи. Рушійною силою і уособленням прискорення суспільного розвитку і його “осучаснення” у ХVIII– ХІХ ст. виступала економіка.

Економічна свобода була метафорою (і розумілася як умова) всіх інших видів свободи. Тому економічний лібералізм всебічно обгрунтовував недоторканість економічного життя, невтручання держави в справи підприємців і промисловиків. Лібералізм у економіці ставив за мету обмеження “занадто сильної” політики по відношенню до економіки, яка ще не набула в умовах перших фаз індустріалізму достатньої сили для самостійного розвитку. Експансія пан-економізму, яка охопила практично всі сфери суспільного життя, призвела до того, що суспільство почало вимагати певного обмеження суто економічного – у його відношенні до суспільного як такого, зокрема, з точки зору інтересів соціальної справедливості, забезпечення якогось базисного рівня соціальної гармонії та ін. Це спричиняло природну соціалізацію лібералізму, більш рельєфно і послідовно ставило в його рамках питання про принципи й засади соціального розвитку, про пріоритет соціальних цінностей над вузькопрагматичними міркуваннями “ефективності” та “прибутку”. Важливою складовою соціокультурної лібералізації було виникнення і поширення етики гуманізму, тобто етики людської свободи, розробка філософії прав людини (згодом – конституціоналізму), подальша “юридизація” свідомості.

Тим самим лібералізм використовував і стимулював автономізацію різних сфер соціального життя, їхню гетерогенність і асинхронність розвитку. Досягалася плідна “різниця потенціалів”, прискорення соціальної динаміки, перерозподіл соціальної свободи й заміщення соціальних цінностей[2, c. 27-29].

Лібералізм, уособлюючи універсальну емансипаторську тенденцію історичного розвитку, виступає засобом осмислення меж і можливостей – на даний історичний момент – індивідуальної і суспільної свободи. Розділ дисертації містить дослідження природи, типологій і основних напрямків розвитку емансипації як універсальної тенденції до звільнення від “культури залежності”.

Емансипація – набуття соціальними суб'єктами (як соціальними спільнотами, верствами, так і окремими особами) можливостей більш автономного, незалежного, неконтрольованого ззовні розвитку, самовизначення і самоактуалізації. Емансипація – перехід зі статусу й становища пригніченого й експлуатованого об'єкта – у статус суб'єкта, агента, який набуває можливостей діяти, обирати спосіб дії та її напрямок. Процеси емансипації живлять самі себе, утворюють хвилеподібні резонанси. Вони починаються в якійсь одній – обмеженій – сфері, й згодом поширюються на інші. За своїм спрямуванням і змістом емансипації бувають розвиваючими, стабілізуючими та деструктивними. Нерідко мобілізаційні (тоталітарні, технократичні) емансипації руйнують живу тканину соціальності з метою досягнення “штучного стрибка”.

Лібералізм намагається торпедувати мури й підмурки мовчання, соціальні й культурні (в тому числі релігійні) перешкоди, які зумовлюють застійність, фосілізацію, вкорінюють людину в замкнений круговорот інтимного спілкування. Ліберальна комунікативна енергетика формує нові рамки свободи шляхом свідомого неприйняття традиції, деформації і руйнування старого стилю, старої комунікативної філософії. Це відбувається саме в формі експансії, вторгнення до тих чи інших соціокультурних сфер, у глибинну потаємну сутність суспільств, у внутрішній світ особистості – причому найчастіше поза волею, незважаючи на опір і небажання тих, кого лібералізм робить об'єктом цієї експансії. Лібералізм у граничному своєму комунікативному радикалізмі виходить з того, що не може бути взагалі ніяких заборон щодо змісту й інтенсивності спілкування, що жодна інституція, жодна владна інстанція не може визначати, не може обмежувати поле комунікаційних взаємодій. Звідси – уявлення про шкідливість і моральну невиправданість будь-якої цензури як прояву недовіри до людини.

Саме завдяки комунікаційному тиску лібералізм спроможний осучаснювати світ, ті чи інші суспільства. Миттєвість контактів, їхня вражаюча необмеженість – це те, що дає нам змогу відчувати свою належність до єдиного, саме сьогоднішнього світу, де всі ми є як сучасниками, так і співучасниками глобальної комунікаційної гри.

Ритм і стиль комунікації в ході історичного розвитку поступово стає змістовною, інформаційно насиченою характеристикою суспільства. Інформація стає невіддільною від способу свого існування, способу зберігання і поширення. Через це свобода слова й друку, свобода отримання і передавання інформації – це абсолютна можливість реалізації ліберальних ідеалів рівності, незалежності від влади та її цензури, від будь-якого утискаючого свавілля. Відстоювання найширшої, нічим не утисненої свободи вибору в галузі культури, інформації – це кардинально важливий принцип лібералізму, без якого втрачають значення всі інші[9, c. 17-18].

2. Питання ліберального праворозуміння в контексті глобалізації

Тисячі років людство плекало ідеї про свободу як основну, омріяну, але недосяжну цінність. Свобода, залишаючись цінністю сама по собі, стала основою для багатьох інших похідних цінностей, а відтак, і основою зростання цивілізації. З часом ідеї свободи здобули свою доктринальну форму в концепції лібералізму. Взявши свій початок від природно-правової школи в XVI — XVII ст., лібералізм з часом став складним структурним явищем і виражається як суспільно-політична ідеологія, філософська доктрина, економічна теорія. Однак, основою для забезпечення свободи в усіх сферах людського життя є право, яке складає основу ліберального праворозуміння.

На сьогодні, в час розквіту ліберального світового порядку, науковці розділені в оцінці перспектив лібералізму. З одного боку, Е. Валлерстайн передрікає крах ліберального світового порядку, з іншого боку Ф. Фукуяма впевнений, що перспектива людства пов’язана з невідворотною перемогою ліберальної доктрини та ідей індивідуальної свободи.

На мою думку, трансформації сучасного світового порядку притаманні три характерні риси: глобалізація, прискорення світових процесів та ускладнення системних зв’язків. Доля ліберального праворозуміння залежить від того, чи збереже цивілізаційна динаміка свободу людини як цінність.

Ускладнення систем внаслідок глобалізації та прискорення системних процесів обумовило виникнення світ-системного аналізу. Складні системи потребують організації за допомогою наднаціональних глобалізованих засобів та інструментів. Національне законодавство країн у таких умовах відходить на другий план та уступає місце міжнародному праву як необхідному інструменту організації глобальних процесів. У той же час національне законодавство має враховувати та динамічно адаптуватися до глобальних викликів та процесів.

Велику перспективу для розвитку права в умовах глобалізації відкриває застосування організаційних підходів. Цінну наукову базу для організаційного підходу, на думку автора, містить тектологія – «загальна організаційна наука», яка була розроблена російським філософом О.О. Богдановим у 1913 р.[3, c. 86-88]

З точки зору тектології будь-який процес, у тому числі й процес глобалізації, можна уявити як організаційний. При цьому системно-організаційні закони єдині для всіх без винятку природних об’єктів, зокрема і соціальних, а найрізноманітніші явища об’єднуються загальними структурними зв’язками й закономірностями. У свою чергу, Л.М. Гумільов формулює постулат діалектичного монізму: “Закони природи в загальних своїх формах єдині для рівнів структурної організації матерії”. Один з таких загальних організаційних законів використовувався в різних сферах Л. Гумільовим, І. Прігожиним, а також досліджувався В. Вернадським. Мається на увазі фізичний закон зростання ентропії, який був сформульований австрійським фізиком Л. Больцманом. Його спрощений зміст полягає в тому, що система, на яку не чиниться вплив, прагне до зростання ентропії та збільшення безладу в системі. Мінімальна ентропія дорівнює нулю і відповідає абсолютному порядку. Якщо на систему не здійснювати вплив, ентропія тяжіє до свого абсолютного значення – одиниці, при чому система переходить у максимально вільний стан і досягає хаосу.

Узагальнивши світовий порядок до макросистеми і застосувавши до неї описаний вище організаційний закон, на мою думку, стають очевидними механізми та необхідність організації глобалізаційних процесів. У разі відсутності достатнього організуючого впливу права на ліберальну світову систему можуть справдитися песимістичні очікування Е. Валерстайна та розпочнеться крах існуючого ліберального світопорядку.

У той же час, ліберальне праворозуміння дає змогу визначити оптимальний рівень свободи, який має бути забезпечений в глобальній цивілізаційній системі (з урахуванням її ускладнення) за допомогою міжнародного права та відображений у національному законодавстві. Цей рівень свободи має бути достатнім для вільного розвитку людини, суспільства та глобальних систем, водночас він має стримувати ентропійні процеси та убезпечувати глобальну систему від хаосу. Цю проблему влучно підмітив С. Лем: “надлишок свободи – небезпечна річ: мало свободи – погано, багато свободи – також погано”.

В сучасний історичний період ліберальні ідеали лежать в основі права західноєвропейської та північноамериканської цивілізаційної системи. Глобалізація та ускладнення цивілізаційних систем обумовлюють наступні висновки.

По-перше, ліберальне праворозуміння має лежати в основі глобалізаційних процесів. Ідеали свободи, закріплені в ліберальних системах, мають поширюватися на інші цивілізаційні формації. Міжнародне право має містити стандарти свободи, до яких мають адаптуватися національні законодавства країн світу.

По-друге, глобалізаційні процеси мають відбуватися з врахуванням загальних організаційних законів, наукової спадщини тектології, що забезпечить високий організаційний рівень міжнародного права та національного законодавства, дасть змогу попередити велику кількість негативних проявів хаосу в цивілізаційній системі й одночасно зберегти високий рівень свободи людини[7, c. 28-29].

3. Європейські ліберальні організації: історія діяльності та інституціалізації у кінці ХХ — початку ХХІ ст.

Лібералізм є однією з ключових ідеологій сучасного світу, на засадах його принципів та найважливіших ідей формувалася модерна західна цивілізація, законодавча база більшості країн Західної Європи та Північної Америки, принципи сучасного світового правового порядку тощо. Діяльність Ліберального Інтернаціоналу (далі — ЛІ) кінця XX — початку XXI ст. стає прикладом функціонування механізму забезпечення впливу міжнародної організації шляхом вдалої соціально-політичної самореклами та специфічної кадрової політики, лобіювання інтересів регіональних партнерів на рівні міждержавних стосунків та Організації Об’єднаних Націй.

Найважливіше місце у розвитку сучасного лібералізму відіграють європейські ліберальні партії й організації. Група європейських „лібералів, демократів та реформістів” була створена у межах Ради Європи та об’єднує лібералів із різних країн. Загалом у Раду Європи вийшло п’ять груп: група соціалістів (145 членів), федерація християнських демократів Європи (123 члена), ліберали, демократи, реформатори (далі — ЛДР) (91 члена), Європейська демократична група (82 члена), Спілка європейських лівих (15 членів). Ліберали мали звичай проведення одної зустрічі на рік протягом тижня у Страсбурзі. Саме перша згадка про ЛДР відноситься до 1975 р. В ті часи група нараховувала 30 членів, а головую був Фредерик Портейне (Нідерланди). У серпні 1980 р. під час виборів перемогу одержав Манфред Вохрер (Німеччина). Він замінив Ф. Портейна на поту голови ЛДР. До цього він довгий час займав посаду секретаря й найкраще підходив на місце голови. У 1983 р. Вохрер прийняв рішення залишити дану посаду й повернувся у Бундестаг. Заміст нього крісло голови зайняв Бжорн Єлмквивт (Данія). Під його керівництвом кількість членів ЛДР зростає з 35до 50 членів. У 1991 р. місце голови групи зайняв Даніель Торчис (Швеція). Його діяльність сприяла росту авторитета групи, вона почала займати провідне положення у асамблеї, іде розширення групи за рахунок країн Центральної та Східної Європи, 12 квітня 1994 р. він стає Генеральним Секретарем Ради Європи, а ЛДР очолив сер Расел Джостон (Велика Британія).

Починаючи з 1980 р. група мала назву „Ліберальної групи”, ще ні зовсім співпадало з політичними поглядами її членів, вона об’єднувала прибічників принципів поступового реформування, включаючи тих, хто призивав не відмовлятися від соціально орієнтованої політиці, а й змінювати форми, знаходячи більш ефективні. Тому було прийнято рішення змінити назву групи на „групу Лібералів, демократів та реформістів”. Це підкреслило, що вона об’єднує усіх хто поділяє ліберально-демократичні принципи. Головна мета членів групи — встановити систему балансу між соціальними та особистими інтересами. Члени ЛДР відмовились від революційних методів покращення суспільства й закликали діяти шляхом реформ.

Як третя група по кількості членів ЛДР має внести конструктивні поради, що до роботи Ради та впливає на рішення Президента Асамблеї й Генерального Секретаря. Члені ЛДР декілька разів очолювали Європейський Парламент у 1960-1963 рр., 1969-1972 рр., 1978-1981рр., 1999-2002 рр. Таким чином, нове тисячоліття було зустрінуте Європою під керівництвом лідера — ліберала Андерса Рассумна. У 2002 р. Європарламент очолив ліберал Романо Проді. Крім цього, у 1994 р. Генеральний Секретар Ради Європи — Даніель Торчис, також був лібералом. Ми маємо зауважити, що для членів такої впливовою групи, це велика перемога. Головна мета групи — боротьба за права людини та демократію. Вони з радістю приймають нових членів із демократичних держав. У 2002 р. у склад групи вийшло 96 членів із 37 держав, в том числи й України[8, c. 95-97].

Друга дуже впливова ліберальна загально європейська організація є Європейська ліберально — демократична партія реформ (далі — ЄЛДР). Її перший конгрес прийшов 5-7 листопада 1976 р. у Гаазі. Під час його роботи були вибрані члени виконавчого комітету. Першим в історії ЄЛДР головою став Мартин Бангеман, депутат німецького Бундестагу та Європейського Парламенту. С цього часу конгрес раз на рік проводе наради. Загалом з 1976 р. по 2003 р. пройшло 24 засідання. Під час роботи першого засідання конгресу були розкрити проблеми прав людини та громадянина, європейських інститутів, сільського господарства, економічного валютного простору, системи європейської безпеки, захисту навколишнього середовища, умови життя людини. Під час виборів у 1979 р. у Європейський Парламент, ЄЛДР набрав 14% голосів та отримав 39 із 410 депутатських міст.

У 2003 р. був прийнятий Основний закон ЄЛДР — це згода між двома провідними європейськими ліберальними організаціями — Вільної Демократичної партією Німеччини ( далі — ВДП) та VVD Бельгії щодо побудови асоціації, до якої може приєднуватися будь яка політична партія, що поділяє ліберальні погляди. Статут складається з 40 статей, у яких надаються правила щодо членства (критерії, категорії членства, права та ін.), регламент роботи законодавчий та виконавчий гилок влади (конгрес, бюро, рада), процедури вибрання Голови, Генерального Секретаря, джерела фінансування. У статуті є список членів бюро, з повною адресою, по якої можливо зв’язатися, приведена національна приналежність членів, їх дата народження, а також повний список партії — членів з адресами їх реєстрації.

Однієї із найбільш відомих та впливових ліберальних організацій сучасного світу є фонд Ф. Науманна у Німеччині. Фонд ліберальної політики був названий на честь протестантського пастиря й політика Ф.Науманна. Випливаючи освітньої концепції Ф. Науманна фонд Ліберальної Політики (далі — ФЛПН), має кілька освітніх центрів у різних регіонах Німеччини. Головним центром є академія Т. Гесса, крім того, центри перебувають у Берліні, Бранденбурзі, Ганновері, Мюнхені. Усього діє десять подібних центрів. Крім того, у рамках освітньої програми діє Віртуальна Академія.

Фонд Ф. Науманна має представництва в 60 країнах світу, у тому числі й країнах колишнього СРСР — Росії, Молдові, Казахстані, Таджикистані. Є представництва в країнах Східної Європи: Угорщині, Чорногорії, Косові. Робота Фонду будується на принципі регионалізму. Виділено кілька самостійних регіонів: Східна й Центральна Європа, Африка, Близький Схід, Південна Азія, Південно-Східна Азія Латинська Америка. Більшість представництв були відкриті в середині 80 — початку 90-рр. Це стало створювати утруднення в координації їхньої діяльності й фінансуванні. Для більшої систематизації роботи була створена багатоступінчаста модель керівництва: Центральний офіс перебуває в Німеччині в Потсдамі, регіональні представництва були відкриті в 2005 р. Мехіко (Латинська Америка), Иоханесбурзе (Африка), Каїрі (Близький Схід), Нью Делі (Південна Азія), Банкоку (Південно-Східна Азія). Третин рівень займають представництва безпосередньо в державах. Єдиним регіоном, де регіональне представництво відсутнє, є Центральна й Східна Європа. У силу складності політичної ситуації, стратегія поводження й тактика Фонду прораховується для кожній східної — і центрально — європейської держави окремо. І керівництво здійснюється безпосередньо з Потсдама. Так, виділяють три категорії держав — "Средньорозвинуті", "бідні", "найбідніші". Прикладом роботи в " Средньорозвинутої " державі може стати діяльність Фонду в Росії й Угорщинї.

В 1992 р. фонд почав реалізацію проекту "Росія й ряд держав СНД". Головне завдання, що при цьому переслідується, — створення основ демократії й правої держави, побудова цивільного суспільства в країнах-учасницях проекту. У роботі Фонду виділяються наступні напрямки: демократична культура, децентралізація державної діяльності (насамперед становлення федералізму й місцевого самоврядування), розвиток регіональних засобів масової інформації, дотримання й реалізація прав людини й громадянина, підтримка еліти, що народжується, сприяння демократичному розвитку [13, c. 8-9].

Вся діяльність Фонду базується на двох принципах. Перший принцип полягає в орієнтації на актуальні в 90-і рр. проблеми (від цього залежить вибір проведених Фондом заходів). При цьому Фонд не диктує своїх умов і не "пропонує готових рецептів". Його завдання полягає в наданні інформації щодо можливих варіантів рішення проблеми. Другий принцип роботи Фонду — принцип співробітництва. Фонд не займається наданням фінансової або будь-якої іншої матеріальної допомоги. Представники Фонду вважають, що для побудови сучасного цивільного суспільства, у першу чергу необхідні людські ресурси.

Бюро Фонду, у завдання якого входить координація діяльності проекту "Росія й ряд держав СНД", перебуває в Москві, але основна робота проводиться в різних регіонах Росії. Таким чином, діяльність Фонду охоплює всю територію РФ. З 1995 р. Фонд відкрив представництво в Єкатеринбурзі. Фонд займається активним залученням людей, які б могли стати його довіреними представниками на місцях. Заходи, проведені Фондом, складаються з організації конференцій, семінарів, колоквіумів, круглих столів, опитувань суспільної думки, показів фільмів, практичних занять, ознайомлювальних поїздок у Німеччину й інші країни.

У рамках проекту діють самостійні програми, реалізовані Фондом — "Ліберальні клуби" й "Ліберальні круглі столи". "Ліберальні клуби" — це форуми молоді Росії по обговоренню суспільно — політичних питань. З 1999 р. діє друга, зазначена нами програма. Це семінари по якій-небудь темі, у рамках якого проводиться дискусія.

Особливе місце в проекті займають "Науманновскї лекції"; їхня суть полягає в обміні ліберально настроєними політиками між Німеччиною й Росією. Німецькі й російські політики виступають перед аудиторією з доповідями, розглядаючи при цьому одну проблему. Під впливом Фонду був створений російський Фонд "Ліберальна Місія" Росії. Це перша неполітична громадська організація в Росії, створена в лютому 2000 р. у Москві.

В Угорщині головний упор робиться на роботу з молоддю. Для цього створена "Інтернет — Академія". В 2005 р. відкрився Інститут лібералізму, на базі цих організацій представлена можливість обговорювати найбільш актуальні проблеми й поточні політичні події з туги зору ідеології лібералізму.

Програма роботи з "біднимі" й "найбіднішими" державами задіяна в роботі фонду Ф. Науманна в Молдові й Грузії. Відкрито представництво Фонду в Молдові. Тут проводиться робота із програми співробітництва з найбіднішими державами Східної Європи. Надається різна гуманітарна допомога, проводяться ознайомлювальна робота в області права й економіки.

Серед держав Північного Кавказу представництво відкрите в Грузії. Співробітники фонду бачать головну проблему в корумпованості економіки, і, як методи боротьби пропонують, крім правових, ліквідацію економічної безграмотності. Для цього створена "Школа економіки", що проводить політику діалогу з урядом, експертами в галузі економіки. Східна Європа займає далеко не останні місце в роботі ФЛПН (FNST).

Починаючи з 2005 р. ФЛПН сприяв еволюції ліберального руху в країнах Латинської Америки. Було відкрите представництво в Мексиці. Процес утворення ліберальних організацій почався в 2003 р. і ввійшов в активну фазу після конгресу в Коста-Рике в 2004 р., на якому була озвучена думка про створення міжнародної організації, що сприяла б збільшенню кількості ліберальних партій на континенті. Формально була визначена назва організації — "Relіal" скорочено від "Red Lіberal de Amerіca Latіnas" (Латиноамериканський ліберальний союз). З 2005 р. у Нікарагуа й Гондурасі пройшли конференції присвячені проблемам вільної торгівлі й впливу США на економіку й політику континенту. ЛІ й ФЛПН підтримали цю боротьбу. Європейські ліберали акцентували увагу на величезній специфіці становлення цивільних прав і призвали США не втручатися у внутреннею політикові держав Латинської Америки. В 2006 р. "Relіal" об’єднав 11 латиноамериканських ліберальних партій[12, c. 59-61].

ФЛПН співробітничає з Вільною Демократичною парією Німеччини, чия історія нараховує близько 150 років. Німецький лібералізм значно "молодше" лібералізму англійського або американського. Його поява пов’язане з розвитком економічних реформ у Німеччині в XІХ ст. Можна сказати, що німецький лібералізм — це лібералізм "на практиці". У нього відсутній період "теоретичної підготовки". Дана національна форма лібералізму була змушена відразу ж вирішувати досить конкретні економічні й політичні проблеми німецької імперії. Німецькі ліберали балансували між цінностями своєї ідеології й політикою канцлера О. Бісмарка (особливо чітко це відбилося в діяльності "ліволіберальної" партії Freіsіnn й її лідера депутата Прусського ландтагу й Рейхстагу Ю. Ріхтера). Разом зі спробою провести в рамках бисмарковської політики Kulturkampf ліберальні реформи представники німецького лібералізму були змушені боротися на два фронти проти "Лівих" й "Правих". Ріхтер стояв на позиціях класичного лібералізму й був супротивником мілітаризму й зовнішньополітичної агресії. Бісмарк оголосив Ріхтера "внутрішнім ворогом" німецької імперії й вивів із числа депутатів Рейхстагу. Приймачами політики Ріхтера стали Л. Бамбергер і Ф. Науманн. Які заклали основу так називаної "практичної ліберальної політики", не скованої теоретичними канонами й догматами. Тому німецький лібералізм і до дійсного моменту позбавлений такої риси як "догматизм".

Характерною рисою німецького лібералізму стала діяльність "по обставинах", але при цьому зберігається помірний характер, спроби уникати крайностей націоналізму або марксизму. Ліберальна позиція відрізняється терпимістю до інакомислення, прагненням ухилятися від конфліктних ситуацій. "Помірність" — символ німецького лібералізму. Не дивлячись на гостру критику з боку інших ідеологій, всі ці якості неодноразово відігравали позитивну роль у політичній історії Німеччини. Прикладом можуть послужити події 1974-1989 р., коли главою міністерства закордонних справ Німеччини (у той час ФРН) і віце-канцлером став лідер ліберальної партії Німеччини (ВДП) Г.-Д. Геншер. Завдяки його діяльності ліберали зберігали свої позиції у двох коаліційних урядах. В 1974-1982 р. із соціал-демократами й в 1982-1989 р. із християнсько-демократами. В 1984-1985 Геншер був головою Ради НАТО й одночасно головою Європейської Ради. Уміння знаходити компроміси стало прологом й успішною політикою об’єднання двох Германій. Геншер уважав падіння "берлінської стіни" своєю найбільшою перемогою. Саме під його керівництвом були складені документи, що оформили одне із самих значних подій ХХ в.

Якщо до середини 90-х рр. німецькі ліберали вважали достатнім орієнтацію на особистий авторитет свого лідера — Геншера й прийняття документів які мають тимчасовий тактичний характер, то в період активної фази діяльності європейського лібералізму треба було систематичне обґрунтування дій, закріплених документально.

Для цього в 1997 р. на федеральному з’їзді Вільної Демократичної партії Німеччини (ВДП ) у м. Висбадене були прийняті Висбаденские принципи — за ліберальне суспільство громадян". Даний документ є формальним відбиттям основних і допоміжних принципів. Його докладне вивчення дозволило нам краще зрозуміти особливості німецького лібералізму в ХХ в. Так само, цей документ необхідно досліджувати тому, що ВДП займає в 90-і рр. ключову позицію в Ліберальному Інтернаціоналі й багато в чому саме варіант німецького лібералізму, з додаванням деяких рис лібералізму англійського і бельгійського сприймається, як європейський лібералізм. Документ складається з: преамбули й чотирьох частин. У Преамбулі приводяться головні моменти й ідеї еволюції лібералізму, а так само дається обґрунтування, чому й в 90-і рр. XX в. ідеологія лібералізму також важлива, як і двісті років тому. І, у цілому, для всього миру, і зокрема — для Німеччини. Однієї з подібних причин назване "скорочення шансів на одержання стабільного робочого місця", " бюрократії, що опікує пресинг," "пасивне відношення до участі в житті демократичного суспільства"[14, c. 5].

Перша частина озаглавлена "Вільна Демократична партія відповідає за минуле, дійсні й майбутні". Дана частина висвітлює економічну й політичну ситуацію, що зложилася в Німеччині після об’єднання, а так само роль ВДП у процесі інтеграції двох Германій. У документі підкреслюється факт, що ніколи раніше Німеччина не була "настільки демократично організованим" державою, ніколи рівень добробуту не була настільки високим, а суспільство — настільки освіченим". І, незважаючи на це, перед Німеччиною встав ряд досить складних проблем: безробіття, що торкнулася мільйона громадян Німеччини; ріст затребуваності держави й незатребуваності громадян; ріст державної заборгованості Німеччини. Кожна з перерахованих проблем є істотною погрозою для майбутнього Німеччини. Але не меншу небезпеку представляють і шляхи їхнього подолання. Тому ліберали критикують методи їхнього рішення. Вони вважають, що німецька політика в 90-х рр. перетворилася в "політику догоджання", коли держава перевтілюється в " агентство по задоволенню інтересів своїх клієнтів". Солідарність і людинолюбство перероджуються в акт бюрократичних послуг. Насправді "політика догідливості" привела до безробіття, і тим самим, вона стала сама центральною проблемою економічного й соціально-правового життя Німеччини. Частина друга "Чотири основи сучасного лібералізму" починається з визначення неможливості будь-якої політики регулювати всі сфери людської діяльності. Її головне завдання — сприяти повноцінному функціонуванню цивільного суспільства, в основі якого лежить принцип волі.

Друга частина "Висбаденских принципів" присвячена всебічному обґрунтуванню головного принципу німецького лібералізму — волі, і тут же ми можемо, ознайомиться з її головними погрозами. По-перше — це спроба державною відповідальністю підмінити індивідуальну, або одержавлення відповідальності, і як наслідок цього фінансова неспроможність. По-друге, відхилення від принципів толерантності й конкуренції. По-третє, це консерватизм мислення й спроба всю реформаторську ініціативу зосередити в руках держави, і, нарешті, по-четверте, це недбале поводження до майбутнього покоління. Для запобігання негативного впливу подібних погроз необхідне створення ефективного й діючого механізму. Його опису присвячена третя частина — "Ліберальне суспільство громадян у демократичній державі громадян". Пропонована до розгляду частина складається з 15 пунктів й є найбільшою частиною документа. В основному вона описує механізм реалізації й захисту перших трьох іпостасей волі.

Держава включається в подібного роду рішення тільки в тому випадку, якщо їх неможливо дозволити силами громадян. При цьому першою інстанцією виступають "землі", потім ідуть "федерація", "Європейський Союз" — самий вищий рівень. Рішення проблем включає принцип субсидарности іл переважне право меншого суб’єкта.

Третій пункт "Самореалізація й між особисті зв’язки". Німецькі ліберали підкреслюють необхідність добровільності, самостійності, індивідуальності у формуванні будь-яких суспільних зв’язків. Ліберали визнають всі форми сімейних відносин, нарівні із традиційною родиною. Ліберали 90-х рр. намагалися "заповнити недолік уваги", що приділялося проблемам родини. Родина була цікава для лібералів у якості однієї з людської общностей, у рамках якої люди реалізують принцип відповідальності. Ліберали призивали до надання правового захисту неформальним родинам, що запобігла б дискримінацію й надала допомогу в повноцінному вихованні дітей. Величезну роль грає громада. Саме вона відповідно до німецької ліберальної концепції, виконує функції первинного осередку суспільно-політичної системи, де громадянин бере участь добровільно на суспільних початках. Громада так само несе на собі функцію противаги адміністративним структурам на місцях, і є запорукою ефективності системи місцевого самоврядування[5, c. 65-67].

Відповідно до концепції організованого лібералізму відмітною рисою ліберальної держави є дбайливе відношення до інвалідів, що виражається в створенні для них спеціалізованих навчальних закладів різних рівнів, а так само наявністю програм що дозволяють інтегрувати їх у нову інформаційну державу.

Ліберали визнають, що побудова нової інформаційної держави не можливо без створення нової духовної системи суспільства. У постіндустріальних умовах створення подібної системи можливо тільки в режимі діалогу культур, що здатне забезпечити ліберальна держава. Центральне місце в еволюції будь-якій людській культурі, відповідно до подання німецьких лібералів, займає мистецтво. Саме мистецтво становить противагу технократії, і здатне врятувати цивілізацію від духовного й морального збідніння й, в остаточному підсумку, вимирання. Сам діалог культур створить умови діалогу між націями як усередині однієї держави, так і на світовій арені, що є неодмінною умовою для політичної згоди й розвитку нової глобальної інформаційної держави.

ВДП запропонувало ліберальну культурну політику, стимулювання створення творчих союзів і незалежних культурних фондів, зм’якшення державного законодавства щодо спадкування культурних цінностей і т.п.

У теж час держава не повинне строго регламентувати діяльність освітньої системи, тим самим дотримується принципу волі й конкуренції. Тому навчальним закладам повинні бути надані права самостійно вирішувати кадрові й фінансові проблеми, а так само проблеми щодо змісту навчальних програм. Для виконання принципу конкуренції система утворення повинна складатися з державних і приватних інститутів утворення різного рівня — від шкіл до вузів.

Пункти 14-15 "Європа громадян" й "Суспільство громадян в умовах всесвітньої відповідальності", присвячені створенню всесвітнього відкритого суспільства. Однієї із завдань сучасного лібералізму є завдання об’єднання Європи. Подібне суспільство будується на принципах "космополітизму, діє по-європейськи, корениться в національній і регіональній ідентифікації". Таким чином, єдина європейська культура, що базується на принципах різноманіття й діалозі культур, стане основою для європейського співтовариства. "Ми прагнемо до єдності в різноманітті, оскільки різноманіття суть волі", — заявляють ліберали[10, c. 68-70].

Висновки

Сучасний лібералізм репрезентований багатьма формами, їх статус, зміст і вплив змінюються за різних умов. Це – прояв того, що лібералізм є категорією фундаментально релятивістською, яку можна визначити тількидля певного конкретного суспільства і його соціокультурного контексту. Немає “ідеально ліберального” стану. У той же час у будь-якому суспільстві не існує такої інституції, яку не можна було б лібералізувати ще більшою мірою.

У своїй визначальній – трансформативній і соціотворчій – ролі лібералізм є критичним ставленням до всього, що складає соціальне буття. Він – уособлення докорінно притаманного соціуму вектору соціальної емансипації (подолання “культури залежності”), зростаючої індивідуації і приватності, унікальності й фрагментарності розвитку. Лібералізм – зрушуючий модус соціуму. Його критично-креативна енергія живить плідну дисгармонію, творить альтернативи існуючому стану.

Усі етапи розвитку лібералізму мають своєрідність, але характеризуються внутрішнім зв'язком, націленістю на прискорення і зміни, інновативний пошук та емансипації. На кожному етапі формулювалися проблеми зрушення і гармонізації розвитку – у тісному зв'язку з засвоєнням і перерозподілом соціальної свободи.

Лібералізм є багатовимірним соціальним феноменом, покликаним до життя специфічними потребами західного суспільства, яке переживало у XVIII – XIXст. всебічну модернізацію і різке прискорення соціального розвитку. Лібералізм актуалізується скрізь, де виникають об'єктивні умови й потреби прискорення соціального розвитку й “згущення інновацій”. Цілеспрямовані й свідомі лібералізації стимулювали плідну асинхронність суспільного розвитку, руйнували синкрезис докапіталістичного соціуму, автономізували сфери соціального буття, які отримували можливість неутисненого розвитку й виходу на нові рубежі ефективності. Перш за все сказане стосується економіки, яка стала могутньою рушійною силою суспільного розвитку.

Лібералізм є ідеологічним уособленням і узагальненням притаманного суспільству загальноемансипаторського вектору розвитку, різноманітного й непередбаченого звільнення людини й суспільних груп від тяжіння “соціальної гравітації”, яка заважала проявам людської ініціативи та енергії, самоствердженню і свободі людини. Асинхронізація розвитку об'єктивно сприяла і продовжує сприяти концентрації соціальної свободи спочатку в якійсь одній соціальній сфері (яка стає своєрідним “лідером” емансипації), а потім поширює ці нововинайдені форми свободи на інші сфери, інших соціальних носіїв (агентів). Таким чином, лібералізації всебічно сприяють прискоренню розвитку, перерозподілу і поширенню соціальної свободи як необхідної умови підвищення ефективності й динамічності соціального розвитку.

Необхідність ліберального пошуку полягає в тому, що він всіляко служить винайденню, апробації і закріпленню нових форм соціальної адаптації, допомагаючи соціуму досягти більшої (іноді – гранично можливої) гнучкості й стійкості, еволюційної пристосованості до непередбачених випробувань і умов існування. Інновативна ліберальна націленість на подолання меж, на розширення кордонів свободи просуває “фронтир” структурної “надійності” суспільства вперед, піддаючи суспільство і його цінності всебічній неупередженій критиці, забезпечуючи формування нових цінностей і заміщення ними старих, які вже стоять на заваді динамічному пошуковому розвитку.

Список використаної літератури

1. Бова А. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства //Молода нація. Альманах. — 1997. — № 6. — C. 61-70

2. Заблоцький В.П. Феномен лібералізму // Схід. – 1998. – № 7. – С.26 – 35.

3. Заблоцький В.П. Лібералізм і ліберальний соціальний лад // Мультиверсум. Філософський альманах. – Вип. 8. – К., 1999. – С. 86 – 99.

4. Заблоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Монографія. – Донецьк: Янтра, 2001. – 367 с.

5. Заблоцький В.П., Бурега В.В. Суспільство в період транзиції: український контекст. – Донецьк: ДонДАУ, 2001. – 170 с.

6. Колодій А. Демократичний націоналізм і лібералізм про права нації і права особи //Українські варіанти. — 1997. — № 2. — C. 46-61

7. Красноголова Ю. Дилема лібералізму та комунітаризму/ //Віче. — 2008. — № 2. — C. 28-30

8. Крук О. Проблема свободи та рівності у концепціях соціал-демократії та лібералізму //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 95-98

9. Куц Г. Лібералізм і демократія: перипетії співіснування //Віче. — 2007. — № 12. — C. 17-20.

10. Лібералізм як соціокультурний феномен //Матеріали науково-практичної конференції “Становлення ліберального суспільства в Україні: традиції, сучасність, перспектива”. – К., 2001. – С.68 –72.

11. Новік В. Християнська основа лібералізму //"Ї". — 2001. — № 21 . — C. 102-109

12. Ревчун Б. Консерватизм і лібералізм у конкретно-історичному контексті //Економіка України. — 2002. — № 3. — C. 59-64

13. Розенблюм Ненсі Л. Громадські суспільства: лібералізм і моральні впливи плюралізму/ Ненсі Л.Розенблюм //"Ї". — 2001. — № 3. — C. 6-29

14. Удовик С. Лібералізм по-українськи: Нова економічна політика повинна базуватися на вимогах постіндустріального суспільства //День. — 2000. — 6 січня. — C. 5