Політико-правовий лад радянської України 1920 р.

Вступ

Внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтримкою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбіднішого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, крім радянських органів, діяли нелегітимні надзвичайні органи влади, органи захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборони та придушення опору класових супротивників. Суцільна націоналізація економіки, проведення політики “червоноармійської атаки на капітал” призвели до широкого використання форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. Радянське право використовувалося для суворих класових репресій, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

Остаточне юридичне оформлення СРСР відбулося на IIз´їзді Рад СРСР (січень 1924 p.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин — Декларації і Договору про утворення СРСР. В Конституцію вводився пункт про право кожної союзної республіки на вільний вихід із Союзу, а також про те, що території союзних республік %Dе можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) — ВКП(б), і тому в умовах ліквідації опозиції суверенні права залишалися в основному фіктивними. Сталін зумів нав´язати ВКП(6) і країні так званий класовий підхід до національного питання, а фактично — національний нігілізм. Від XIIз´їзду РКП(б) (1923 р.) і до XIXпартійної конференції КПРС (1988 р.) це питання не розглядалося на партійних форумах СРСР.Існують різні оцінки актів 1922-1924 pp. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам українського народу.

1. Утворення Союзу РСР. Зміни в державному статусі УСРР

Унаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території колишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Домінантне становище у цьому радянському комплексі належало РСФРР.

Об’єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Ці прагнення швидко втілювалися у практиці. Так, 12 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав “Українську республіку як федеративну частину Російської республіки”; 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК ухвалив Декрет про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії. 27 січня 1920 р. постановою Всеукрревкому на територію України поширювалась дія декретів РСФРР, що стосувалися військової, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціонування органів влади.

Важливим кроком на шляху об’єднання став укладений 28 грудня 1920 р. “Союзний робітничо-селянський договір між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою”, змістом якого був “військовий і господарський союз” (ст. 1). Відповідно до ст. 2 договору відбувалося об’єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об’єднані наркомати увійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали у Раднаркомі УСРР своїх уповноважених (ст. 4). Керівництво об’єднаними наркоматами здійснювалося Всеросійськими з’їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найважливішими сферами української економіки й обороною республіки фактично покладалося на органи державної влади РСФРР. Такі самі договори РСФРР уклала й з іншими радянськими республіками (Хорезмом, Азербайджаном, Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією).

Процес “знеособлення УСРР” тривав. Декретом ВУЦВК від 28 березня 1922 р. громадянам РСФРР та громадянам інших радянських республік надавалися рівні з українськими громадянами права й обов’язки, тобто фактично визнавалось єдине спільне громадянство. З ініціативи української делегації у жовтні 1922 р. V сесія Всеросійського ЦВК поширила дію Цивільного, Земельного кодексів та інших правових актів РСФРР на всі радянські республіки.

Водночас українське керівництво на чолі з Х. Раковським, прагнучи зберегти за собою вплив на події у республіці, наполягало на усуненні тенденції обмеження суверенітету УСРР. ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. прийняв постанову про необхідність конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР. По суті це рішення стало поштовхом до розробки правових засад майбутнього об’єднання радянських республік у союзну державу[2, c. 167-168].

У серпні 1922 р. в Москві було створено спеціальну комісію для вироблення засад об’єднання. Невдовзі вона прийняла запропонований Й. Сталіним проект, який передбачав входження радянських республік у Російську Федерацію на автономних правах. Цей проект викликав вибух обурення в національних республіках. Центральний Комітет Компартії Грузії на знак протесту подав у відставку.

М. Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували цей проект як “погано прихований російський шовінізм”. Проти проекту автономізації виступив також В. Ленін, який раніше не втручався у роботу комісії, бо був тяжко хворий. Він запропонував покласти в основу державного союзу принцип федералізації, створити “федерацію рівноправних республік”.

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Москві на І з’їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СФРР, Білоруської СРР (всього 86 підписів). З’їзд затвердив також Декларацію про утворення Союзу РСР. Проте з’їзд виявив істотні розбіжності стосовно повноважень загальносоюзних і республіканських органів управління.

З огляду на це Декларацію й Договір після узгоджень і доопрацювання мав остаточно затвердити ІІ Всесоюзний з’їзд Рад. Український варіант поправок до союзного договору, схвалений на спільному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 р., передбачав розширення прав союзних республік. Зокрема з відання союзних органів пропонувалося вилучити питання народної освіти та охорони здоров’я; з питань судоустрою й судочинства, правової системи республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Кожна з республік мала здійснювати державну владу самостійно, території республік не могли бути змінені без їх згоди. Більшість українських пропозицій не було підтримано на союзному рівні.

Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. Її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Напередодні Конституцію СРСР ратифікували з’їзди Рад союзних республік, зокрема 19 січня 1924 р. — VІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. Проте у цьому документі були вилучені важливі норми, які забезпечували суверенітет республік (їх право на укладення договорів з іншими державами, дипломатичні відносини, врегулювання кордонів між собою, встановлення внутрішніх позик тощо)[1, c. 58-59].

Новоутворена федеративна держава мала верховний орган влади — З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у періоди між сесіями ЦВК — Президію ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), основними сферами державного життя керували союзні Народні комісаріати. Створювався Верховний Суд СРСР з функціями верховного судового контролю. При РНК СРСР створювався об’єднаний орган ДПУ (ОДПУ). Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов’язковими для всіх республік. Однак розпорядження окремих союзних народних комісарів через їх невідповідність нормативно-правовим актам Союзу могли бути припинені вищими органами влади республік із негайним повідомленням про це союзного центру. До компетенції вищих органів влади СРСР належали зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв’язок; бюджет; грошова й кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою й судочинства, законодавства про працю; визначення загальних принципів народної освіти, охорони здоров’я тощо. Бюджети республік були складовими загальносоюзного бюджету і затверджувалися ЦВК СРСР. Для громадян союзних республік встановлювалось єдине союзне громадянство.

За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу РСР, але через відсутність правового механізму його реалізації воно зводилося нанівець. Монополістичне становище жорстко централізованої більшовицької партії призвело до того, що “федерація республік” дедалі більше функціонувала за унітарною схемою.

У соціально-політичній, історичній та юридичній літературі пострадянського періоду утворення СРСР та входження до нього України оцінюється негативно. Звичайно, тоталітарно-репресивна система, що виникла в союзній державі, стала трагедією для українського народу, як і для інших народів СРСР. Проте, як наголошує канадський професор українського походження О. Субтельний, “неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстко переслідувалися. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як “Юго-Запад” чи “Малороссия”. А за радянської влади Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом”[6, .c192-194].

2. Державний устрій УСРР в 20-ті роки

Створення СРСР істотно вплинуло на державно-правовий статус України. “Союз рівноправних республік”, не змінюючи своєї федеративної форми, дуже скоро перетворився на жорстко централізовану державу. Сталін і його оточення зробили все для обмеження, а потім — фактичної ліквідації державного суверенітету союзних республік.

Верховним органом влади в УСРР і надалі залишався Всеукраїнський з’їзд Рад. Після утворення СРСР він мав керуватися постановами Всесоюзних з’їздів Рад, рішеннями монопольно правлячої Комуністичної партії. Виключною компетенцією з’їзду було затвердження, зміна й доповнення Конституції УСРР. Так, ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад (травень 1929 р.) затвердив нову Конституцію УСРР, підґрунтям якої стала союзна Конституцію. Рішеннями з’їзду змінювалися кордони УСРР, встановлювалися кордони й остаточно затверджувалася Конституція Молдавської АСРР (утвореної у складі УСРР 12 жовтня 1924 р.). Всеукраїнський з’їзд Рад обирав ВУЦВК, а з 1926 р. також представників від України до Ради національностей СРСР.

Спочатку відповідно до Конституції 1919 р. з’їзди збиралися щорічно, а починаючи з 1926 р. — один раз на два роки. Надзвичайні з’їзди Рад мали скликатися як ВУЦВК, так і на вимогу місцевих Рад, що представляли третину населення України. Згідно з Конституцією 1929 р. делегати Всеукраїнського з’їзду Рад обиралися Всемолдаським і обласними з’їздами Рад: по одному делегату від 10 тис. виборців міста і від 50 тис. виборців села. Якщо раніше серед делегатів був хоча б мізерний відсоток представників некомуністичних партій, то, починаючи з VІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (грудень 1922 р.), делегатами обираються лише комуністи (майже 90 %) і безпартійні.

Отже, за складом Всеукраїнський з’їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Призначення з’їзду зводилося до суто декоративної функції надання державно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки.

Між Всеукраїнськими з’їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збиралися спочатку раз на два місяці, пізніше (згідно з Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. та за Конституцією 1929 р.) — тричі на рік. Надзвичайні (позачергові) сесії скликалися Президією ВУЦВК як з власної ініціативи, так і за поданням Ради Народних Комісарів або на вимогу третини членів ВУЦВК.

Згідно з Конституцією 1929 р. ВУЦВК керував усіма галузями державного, господарського й культурного будівництва; затверджував бюджет УСРР; встановлював план розвитку народного господарства республіки відповідно до загальносоюзного плану; розглядав питання про часткові зміни Конституції УСРР, затверджував проекти кодексів, усіх законодавчих актів тощо.

Між сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом була Президія ВУЦВК. Повноваження її: припинення й скасування постанов РНК і окремих народних комісаріатів УСРР, а також місцевих виконкомів; видання декретів, постанов та розпоряджень; розгляд і затвердження декретів та постанов РНК УСРР. Усі законодавчі акти й постанови Президії адміністративного, політичного, економічного та культурного значення, проекти кодексів підлягали обов’язковому затвердженню ВУЦВК.

Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК, який здійснював загальне управління республікою, була Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР. Організаційно-правові засади діяльності РНК УСРР визначалися в Положенні про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. Конституція УСРР 1929 р. наділила РНК правом видавати законодавчі акти й постанови, обов’язкові до виконання на всій території УСРР. До складу РНК входили Голова РНК, його заступники, народні комісари, уповноважені загальносоюзних комісаріатів та інші особи за визначенням ВУЦВК[7, c. 208-211].

Система органів галузевого державного управління склалася після утворення СРСР і регулювалася Загальним положенням про народні комісаріати УСРР від 12 жовтня 1924 р. У ньому розподілялись наркомати на загальносоюзні й директивні, перелічувались предмети відання та повноваження наркоматів УСРР, визначався статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при РНК УСРР. Пріоритетне становище й неподільну владу мали загальносоюзні наркомати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, оборонної промисловості (з 1936 р.), шляхів сполучень, пошт і телеграфів. На народне господарство України відчутно впливали директивні (об’єднані) наркомати, органами яких у республіці були однойменні наркомати продовольства, праці, фінансів, Вища рада народного господарства (у 1932 р. реорганізована в Наркомат легкої промисловості), робітничо-селянська інспекція. Республіканськими були Наркомати земельних справ (до 1929 р.), внутрішніх справ (до 1930 р., і з 1934 р.), торгівлі (з 1930 р. — постачання), освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я, комунального господарства (з 1931 р.), місцевої промисловості (з 1934 р.).

В умовах форсованої індустріалізації, суцільної колективізації дедалі більше влади зосереджувалось у загальносоюзних органах.

Процеси централізації пронизували всю систему управління народним господарством. Так, постановою від 4 лютого 1934 р. ВУЦВК і РНК УСРР утворили постійну комісію (у складі Голови РНК, секретаря ЦК КП(б)У, народного комісара РНК, голови Всеукраїнської ради профспілок і голови Укрколгоспцентру) для перевірки виконання директив уряду й зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях[4, c. 64].

3. Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років

Важливим елементом політичної системи були Ради. Спочатку в них обирались і представники інших партій. Керівництво більшовиків вимагало завоювання рад, висунення на всі радянські пости своїх найстійкіших і відданих членів.

Так, із 41 члена ЦВК, обраного на І з’їзді Рад, було окрім 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик–інтернаціоналіст. У складі ВУЦВК, обраного на ІІІ з’їзді Рад, було 83 більшовиків та 10 боротьбистів. На ІV-VІ з’їздах Рад (1920-1921) ще засідали поодинокі представники інших, окрім більшовицької, партії. Так, до складу ВУЦВК, обраного на ІV з’їзді Рад (травень 1920 р.), увійшли 74 комуністи, 2 укапісти, 3 ліві есери (боротьбисти), 3 безпартійні. Починаючи з VІІ з’їзду Рад (1922), у вищому органі влади засідали одні більшовики.

З усуненням політичних конкурентів, про що вже говорилося вище, КП(б)У взяла під певний контроль Ради і встановила свою монополію на владу. Зростала чисельність комуністів в Радах. Так, у 1922 р. в склад волісполкомів було обрано 51,2% членів партії, серед голів виконкомів комуністи складали 85-90%. В ході виборної кампанії 1924-1925 рр. в міські Ради було обрано 54,2% членів та кандидатів в члени КП(б)У.

Формально Ради вважалися повновладними органами, але працювали вони під постійним наглядом парторганiв. ЦК КП(б)У у жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювались комуністичні фракції, куди входили всі комуністи – члени виконкомів. Було встановлено, що комуністичні фракції радянських органів (від губвиконкомів до волвиконкомiв) повинні стати дійсними та постійними керівниками і провідниками рішень компартії в своїх установах.

Про настрої щодо виборів у Ради та ставлення до влади свідчить звіт Київського губвідділу ГПУ за 1923 р. У ньому, зокрема, відзначається: «Що стосується службовців, то вони у більшості являють собою інертну масу…» Кампанія перевиборів у Ради очікуваного пожвавлення в масу радслужбовців не внесла. Якого-небудь інтересу виявлено не було; якщо ними й поводились у Ради комуністи, то це робилось як би машинально. Як факт можна вказати, що на передвиборні та виборні збори спілки «Радпрацівників» (Черкаська округа) із загального числа понад 500 з’явилось не більше 150.

Антирадянський елемент серед службовців (не лише рядових, але й відповідальних працівників, особливо спеців), продовжує виявляти незадоволення Радвладою, Компартією та їх заходами і висловлює сподівання на … «швидкий кінець існуючого ладу».

Реакційний елемент відмічено не лише серед учительства, але й серед професури вищих навчальних закладів (КСГІ, КПІ, КІНГ та ін.)[3, c. 219-220].

Дещо складніше, ніж у містах, йшло утвердження монополії комуністів на селі. Це було пов’язано з наявністю істотних протиріч між селянством і більшовицькою ідеологією та політикою. Селяни були власниками, а більшовики виступали проти власності; комуністи не допускали утворення суто селянських організацій, щоб не мати альтернативи своїй влади. Тому компартійна влада вдавалася до певних політичних маневрів з тим, щоб утримати контроль над селом. Серед них – розколювання села за майновою ознакою і надання штучних переваг пролетаризованим верствам, маніпуляції з нормами представництва у виборах до рад і багатоступінчатий принцип їхньої побудови, нещадна боротьба з партіями есерівського походження, які претендували на представництво інтересів селян і т.д.

Ради підбиралися за ознакою слухняності – ніякі опозиціонери до них не допускалися, права відкликання депутатів не існувало, депутати не відповідали перед виборцями, а виконкоми перед Радами, які були відірвані від них і втрачали авторитет.

На Харківщині селяни заявляли, що у сільрадах було багато лідерів з «великою горлянкою» без совісті, які не вміли «навіть свиням дати їсти». У інших регіонах України відзначалося, що вибори до сільрад перетворилися на обрання до них «п’яниць, злодіїв, хабарників, босяків, повій».

Важливими кроками з посилення реґламентації діяльності Рад стало прийняття у 1925 р. нових положень «Про окружні з’їзди Рад та окрвиконкоми», «Про районні з’їзди Рад та райвиконкоми», «Про сільські Ради». У райвиконкомах вперше засновувались президії, які й вирішували найголовніші питання.

У 1926 р., вже після ліквідації усіх партій та встановлення монопартійної системи, більшовики оголосили про проведення «першої широкої та відкритої» виборчої кампанії. Природно, що цьому передувала значна політична, ідеологічна та організаційна робота. Рішення про перевибори було прийнято ЦК КП(б)У у грудні 1925 р. У постанові вказувалося, що «перевибори повинні зробити практичне завоювання партією та Радянською владою середняка, як центральної фігури землеробства, організацію навколо партії всієї бідноти, створення спілки пролетаріату і бідноти з середнім селянством для протиставлення зростанню куркульської активності на селі». Звичайно, що відкритість виборчої кампанії була умовною, більшовики пішли на перевибори лише тоді, коли стали впевненими у своїй силі, можливостях маніпулювати селянством. Орієнтувалися, як завжди, на бідноту, характеристика типових представників якої вище вже надавалася.

Підсумки виборів було розглянуто на Пленумі ЦК КП(б)У у березні – квітні 1926 р. Пленум констатував, що «наші сільські Ради… вже зараз починають перетворюватись (підкреслення наше – Авт.) у дійсні організації, які об’єднують навколо себе основні маси селянства під керівництвом партії і робітничого класу». Таким чином, у 1926 р. більшовики визнавали, що Ради лише починають перетворюватись у дійсні організації і це означало констатацію того, чим були ці Ради до цього, тобто більшовики самі не вважали їх дійсними організаціями. У сільські Ради в цей рік було обрано 57.2% бідняків, 41.6% середняків і лише 1.2% заможних селян. У партійних документах відзначалося, що у 1924-1925 рр. мала місце пасивність при виборах, яка іноді межувала з бойкотом, але у 1926 р. більшовикам вдалося дещо покращити ситуацію.

18 грудня 1926 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР прийняли новий закон «Про виборчі права та порядок проведення виборів УСРР». Виборчим правом користувалися лише трудящі. Непмани, куркулі, духовенство, особи, які жили на «нетрудові доходи», позбавлялися виборчих прав. Всього під час кампанії 1925-1926 років було позбавлено виборчих прав близько 12% населення республіки, а у 1930-1931 роках – 4.4%. Це і давало змогу більшовикам «перемагати» і просувати до Рад бідноту, усуваючи заможних. Для організації політичної роботи з міст у села республіки було відряджено 12 тис. комуністів[8, c. 176-178].

Лютневий (1927 р.) Пленум ЦК ВКП(б) прийняв резолюцію «Про перевибори до Рад», де підкреслювалося, що ці перевибори є другою широкою та відкритою політичною кампанією. Посилення партійного тиску під час перевиборів призвело до подальшого зміцнення позицій комуністів. 9% комуністів було обрано у сільради. У селищних Радах вони складали 29.7%, у міських – 46.3%. Звертає на себе увагу той факт, що у селах, де люди добре знали один одного, комуністів обирали до сільрад у незначній кількості.

Усунення заможних селян від виборів до Рад змусило їх шукати альтернативних шляхів. Під час виборчої кампанії 1926-1927 років заможні селяни висувають пропозицію про створення селянських союзів, а у 1927-1928 роках – виступають за передачу функцій Рад земельним громадам, де б вони, як кращі господарі, мали б перевагу. У зв’язку з цим ВУЦВК спеціально вивчив стан земельних громад, їх взаємини з Радами. Були розроблені заходи до підвищення ролі сільрад на селі, зміцнення впливу бідноти у земельних громадах. «Куркулів» було позбавлено права голосу і в земельних громадах.

Оскільки більшовикам проблематично було оволодіти зразу контролем над сільськими радами, вони пішли на утворення у 1920 р. альтернативних радам органів – комітетів незаможних селян (КНС). Комнезами проголосили «організаціями державного значення». За їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян («розкуркулювання»), придушував «політичний бандитизм», викачував зерно у голодуючій місцевості. Для кращого контролю КНС піддавалися чисткам, перша з яких відбулася в кінці 1921 р. Під керівництвом партійних організацій комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих Рад, усуненні з їх складу «куркульсько-нацiоналiстичних елементів». Виборна кампанія в місцеві Ради в 1921 р. проходила під лозунгом «Комнезаможники, до Рад!».

Комнезами брали активну участь у реорганізації кооперації. При вступі в кооперативні об’єднання членам КНС надавалися переваги порівняно з іншими селянами. Після перевиборів керівних органів сільськогосподарської кооперації, що відбулися в 1924-1925 рр., серед членів правлінь незаможники становили 43%, а в споживчій кооперації – 50%.

З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в КНС відпала. Було вирішено перетворити КНС з організації державного значення в організацію суто громадську, тобто звільнити їх від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко впало. Остаточно КНС були ліквідовані у 1933 р.

Складовою частиною політичної системи України були громадські організації. Наймасовішою з них були профспілки. У 1922 р. в Україні нараховувалось 1300 тис. членів спілок, в 1931 р. – 2500 тис.[9, c. 248-249]

У 1920-1921 рр. організаційна будова профспілок зазнала кардинальних змін. До цього часу окремо існували спілки, що об’єднували робітників певної професії незалежно від місця роботи, а також фабрично-заводські комітети на підприємствах і в установах. Відносини між ними залишалися невизначеними. За такої організаційної структури встановлення контролю державної партії над профспілковим рухом мало істотні труднощі. Тому профспілки перебудували за виробничо-галузевим принципом. Усі працюючі на одному підприємстві або в установі незалежно від професії об’єднувались в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні виникло 24 галузеві спілки – металістів, залізничників, робітників землі і лісу, освіти і культури та ін.

Одночасно з побудовою галузевих спілок створювались міжгалузеві територіальні спілкові органи і губернські ради профспілок, повітові і районні. В кордонах усієї України функції спілкового органу виконувало Південбюро ВЦРПС. З утворенням СРСР Південбюро ВЦРПС перейменували в Укрбюро ВЦРПС (1924). Створення галузевих і міжспілкових органів забезпечило утворення в них невеликої кількості ключових посад, за допомогою яких стало можливим кардинально впливати на все профспілкове життя.

Перебудова профспілкового апарату була використана для того, щоб позбавитись впливу у профспілках соціал-демократів (меншовиків). Комуністи у профспілковому апараті гарантували партійному центру контроль над робітничими організаціями.

У профспілках України на початок 1926 р. нараховувалось майже 1 млн 600 тис. осіб. У керівних органах значну питому вагу мали комуністи. Навесні 1926 р. відбулися міжспілкові окружні з’їзди профспілок. У новообраних пленумах окружних рад профспілок комуністів було 67.8%, а у складі їх президій – 87.8%.

У 1926 р. відбулася організаційна перебудова профспілок. Замість 42 було створено 23 укрупнені галузеві спілки: гірників, металургів, текстильників та ін. Це дозволило партійним органам предметніше і легше контролювати діяльність профспілок. У зв’язку з цим значна увага приділялася підготовці спеціальних кадрів працівників. У травні 1928 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про склад керівників профорганізацій і заходах по зміцненню профспілок працівниками». ЦК КП(б)У, керуючись цією постановою, провів вивчення якісного складу профспілкових кадрів. З метою покрашення підготовки кадрів було організовано навчання профактиву у спеціально створеній мережі профактиву.Важливу роль в комуністичному вихованні молоді відігравав комсомол. Він теж був «передавальним пасом» компартії, але відносно молоді. Завоюванню і зміцненню впливу партії на підростаюче покоління надавалося особливого значення, адже від цього залежало політичне майбутнє. Насамперед КП(б)У дбала про зміцнення керівних органів КСМУ партійними кадрами. Лише з березня 1921 р. по травень 1922 р. на керівну комсомольську роботу було направлено близько тисячі комуністів.

На початку 20-х років комуністам доводилося боротися за молодь у суперництві з іншими партіями та організаціями. Так, Українська комуністична партія (УКП) створила свою молодіжну організацію – Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку (УКРЮС). Діяли також Євкомол (в легальних умовах), а нелегальних чи напівлегальних – Російська соціал-демократична спілка робітничої молоді (РСДСРМ), секції молоді при есерівських парторганізаціях, анархістські групи, спілки сіоністської молоді (Єврейська сіоністська спілка молоді – ЄССМ, «Маккабi», «Паолей-Цiон»).

Не було єдності і у самому українському комсомолі. В 1921 р. частина комсомольського активу вважала необхідним створення, крім комсомолу, масових об’єднань робітничої молоді у вигляді спеціальних рад, секцій при профспілках. Цю групу називали «класовиками». Вони виступали проти залучення до комсомолу молоді з середняків та інтелігенції. Була й інша точка зору, прихильників якої називали «масовиками». Вони вважали, що треба приймати в комсомол і представників непролетарської молоді, але з проходженням ними кандидатського стажу. В результаті дискусії «класовики» були кваліфіковані як анархо-синдикалістський ухил, а пропаганда їх ідей несумісна з належністю до КСМУ. Для «зміцнення» КСМУ застосували випробуваний метод – чистку, в результаті якої з спілки було виключено 17% від загального числа членів[5, c. 164-165].

Висновки

Майже сім років війни і революцій призвели до того, що території колишньої Російської імперії перетворилися в руїни. Але в особливо скрутному становищі перебувала Україна. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій та вимушеної еміграції вона втратила близько 3-4 млн. чоловік, виробництво скоротилося приблизно в дев´ять разів. Промисловість була зруйнована, валовий збір зернових становив 25% від довоєнного. В республіці відчувалася соціально-політична нестабільність, наростало невдоволення робітників, селян та інтелігенції, що значною мірою визначалося політикою воєнного комунізму. Вона заперечувала приватну власність, ринкові, товарно-грошові відносини, підривала матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці, продовжувала після закінчення громадянської війни розвалювати економіку. Все більше ставало очевидним те, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, які планувалися більшовиками. Створення сприятливих зовнішніх і внутрішніх умов для відбудови і розвитку економіки — це була нагальна необхідність того часу. До того ж реальна міжнародна обстановка свідчила про безпідставність надій керівництва РКП(б) на світову революцію.

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу УРСР. Площа їх становила 452 тис. кв. км,а чисельність населення за переписом 1920 р. складала 25,5 млн чоловік. З них на селі мешкало 20,9, у місті — 4,6 млн чоловік. Значну частину українських земель захопила Польща — Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Посяння, Західну Волинь та північно-західні райони Полісся. Примусово включені в Польську державу Східна Галичина, Західна Волинь та поліські райони утворили новий географічний район — Західну Україну.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.