Політологія еліти: поняття, концепції та функції

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін „еліта” використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп „кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов´язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта (від франц. elite — краще, добірне, вибране). Починаючи з XVII ст. цей термін вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті.

1. Поняття політичної еліти

У своєму першопочатковому значенні термін «еліта» не містить нічого антидемократичного й широко використовується у повсякденній мові, наприклад, коли йдеться про елітне насіння, елітну худобу тощо. Однак вживання цього терміна стосовно людей надає йому недемократичного відтінку, оскільки передбачає переважання одних людей над іншими завдяки наявності у них якихось особливих позитивних рис. Вже сама наявність таких рис не може вважатися безумовним фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має немало опонентів, причому не тільки з числа послідовних демократів, а й узагалі серед людей із почуттям власної гідності.

Та хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на політичні норми й силу державного примусу. Називати цю групу можна по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г. Моска), панівним класом тощо [3, с. 175].

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальну рівність треба розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього соціального статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Сама ж еліта має бути моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах.

Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти грунтуються на ціннісному підході. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політична еліта визначається як «меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов´язаних з використанням державної влади або впливом на неї» [9, с. 210].

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку активності мас, цинічне ставлення до боротьби за владу. Опоненти цього підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; «дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів… елітаристи, посилаючись на етимологію терміна,, відносять до політичної еліти «кращих», «обраних», приписують їй всі досягнення цивілізації, принижують роль народних мас в історичному процесі» [9, с. 211]. Справді, якщо вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональний, або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов´язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв [9, с. 211].

Прихильникам функціонального підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це — верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім´я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об´єктом гострої наукової полеміки. Прихильники класового підходу вважають належними до політичної еліти найвпливовіших і політично активних членів пануючого класу, в тому числі лідерів і функціонерів його політичних організацій та інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу, тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається за обсягом з поняттям «правлячий клас»: перше виявляється функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом» другого. Ці поняття не збігаються цілком і за змістом. До управлінської діяльності правлячий клас звичайно залучає і найздібніших представників інших класів і верств населення, передусім тих, які близькі до правлячого класу [9, с. 212].

2. Сучасні концепції політичних еліт

Знання про політичну еліту істотно поглиблює ознайомлення з її різноманітними концепціями, так чи інакше пов´язаними з двома зазначеними підходами. Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллістської школи в розумінні політичних еліт, основні теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини й суспільства. Еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуальними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї пов´язана передусім з природними задатками, освітою і вихованням [11, с. 233].

Еліта є більш або менш згуртованою групою, об´єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Маси більщ чи менш широко визнають право еліти на політичне керівництво, що означає її легітимність.

За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться постійна боротьба між різними її типами: старою і новою елітою, елітою і контрелітою, «левами» і «лисами» тощо. Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою суспільства, Як відносини панування й підкорення, залишаються незмінними.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз* в´язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них [11, с. 234].

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну — «правління, схвалене народом» [11, с. 234].

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію (від грецьк. poly — багато і arche — влада).

Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них — першорядної ваги). Перший критерій — альтиметричний (від лат. altus — висота і грецьк. metreo — вимірюю; альтиметр — висотомір): контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився. Другий критерій — мерітократичний (від лат. теritus — гідний і грецьк. kratos — влада; мерітократія — влада найбільш гідних, заслужених): критерій заслуги [11, с. 235]. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

Критерій заслуги, пов´язуваний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії. Потрібно відновити паретівське розуміння еліт як кращих, тому що в антиелітистів слово «еліта» набуло негативного відтінку. З цією метою Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну (засновану на виборності, відборі, підборі. — П.Ш.) поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг)» [11, с. 235].

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом «залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони грунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демократичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо [11, с. 236].

У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб´єктами політики є не еліти, а групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну й політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету пом´якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який грунтується на правових нормах і силі державного примусу й пов´язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо, інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного впливу й залежить від політичної еліти. Крім того, й різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта, бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелектуальній, які матеріально та ідейно забезпечують її панування.

Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості. Пов´язано це з тим, що людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти суспільства нерідко заявляють функціонери численних молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та активісти невеликих політичних партій, журналісти, викладачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть «еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська еліта» й ін. Однак ці претензії на елітарність перебувають поза межами теорії політичних еліт і політології в цілому [11, с. 237].

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916-1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду, шо складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені.

Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо приймає найважливіші державні рішення, а включав до неї також керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів, які їх підтримують.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересованістю її представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв´язками. Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них дуже мало реальних шансів [11, с. 239].

Неважко здогадатися, що в західній політології ліволіберальна концепція еліти піддається гострій критиці, особливо стосовно тверджень про закритість владарюючої еліти, наявність у її середовищі особистих і родинних зв´язків, безпосереднє входження до неї керівників великих корпорацій тощо. Однак саме тут зазначена концепція чи не найбільшою мірою відповідає дійсності, бо навіть у найдемократичнішому суспільстві політична еліта залишається відносно замкнутою і найбільш привілейованою панівною групою, підтримуваною бізнесом.

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано він містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про партію нового типу ця партія покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму й комунізму.

Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революційної — комуністичної ідеології. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством. Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середовища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Політичне керівництво суспільством з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер — охоплює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва [11, с. 240].

Партократична концепція еліти була реально втілена в соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності й будь-якої елітарності, всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення партійного і державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно-державної еліти, яка монопольно зосередила в своїх руках усю повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціальних пільг і привілеїв.

Одним із перших на це звернув увагу югославський політичний діяч і політолог Мілован Джілас (1911-1995). У своїй праці «Новий клас» (1957) він обгрунтував концепцію правлячої партійної бюрократії як нового класу, який сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас складається з тих, хто наділений монополією адміністративної влади і користується особливими привілеями та економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність спирається на феномен колективної власності, що полягає в монополії партійної бюрократії на розподіл національного доходу, регламентування доходів населення, визначення напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим майном. У зв´язку з цим М. Джілас увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді політичного панування, коли влада фактично незаконно сконцентрована в руках партійних комітетів і таємної поліції [11, с. 241].

Пізніше, вже в роки так званої перебудови феномен політбюрократії або номенклатури в СРСР був описаний російським дослідником М. Восленським.

3. Функції політичної еліти

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося, головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта [1, с. 458].

Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв´язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв´язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.

Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв´язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з´ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв´язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому [1, с. 460].

4. Типологія політичних еліт

Політична еліта не є соціально однорідним утворенням. Вона внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

Як уже зазначалось, ще В. Парето за місцем у політичній системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу, або контр-еліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти — такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контр-елітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її повноважень. Однак В. Парето розумів під контрелітою не просто політичну опозицію, а таку наділену елітарними якостями соціальну групу, яка не входить і не прагне увійти до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням він пов´язував виникнення соціальних революцій і дію закону циркуляції еліт [7, с. 394].

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, до яких належать, зокрема, промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість, професійні досягнення та ін. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені політичні лідери, представники науково-технічної інтелігенції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень.

Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх формування на еліту крові, еліту власності та еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові формується еліта доіндустріального суспільства, на основі приватної власності, багатства — еліта індустріального, а на основі інтелектуальної продуктивності — постіндустріального суспільства.

Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава держави, голова парламенту, прем´єр-міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, прем´єр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні 100-200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає рішення [7, с. 395].

Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Об´єднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами.

Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються.

За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування — на закриту й відкриту. Еліти закритого типу відтворюються на власній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили у своїх цілях, гнучко пристосовуються до політичних змін.

Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федеративних державах, де організація влади в суб´єктах федерації, як правило, повторює організацію влади в державі в цілому. За таких умов політична еліта суб´єктів федерації має таку ж структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних державах до регіональних політичних еліт належать керівний склад органів державного управління вищих адміністративно-територіальних одиниць, депутати органів місцевого самоврядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в автономних утвореннях.

Оригінальну типологію політичних еліт запропонував В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів» та еліту «лисів». До першої належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які виступають проти радикальних суспільних змін. До другої — люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на переконання. В умовах політичної стабільності переважають керівники-«леви». Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві дотримується за умови пропорційного притоку до еліти представників обох типів еліт [7, с. 396].

5. Шляхи формування політичних еліт

Якісний стан політичної еліти значноюмірою залежить від особливостей її формування і відтворення. Всі дослідники еліт так чи інакше заторкували це питання. Так, Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного класу — аристократичну й демократичну і три способи його оновлення — наслідування, вибори й кооптацію. Перша тенденція пов´язана з наслідуванням і виявляється у прагненні еліти стати спадковою якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Друга тенденція пов´язана з виборами й кооптацією і полягає в оновленні складу еліти за рахунок найздатніших до управління та найактивніших представників нижчих верств суспільства.

У розвитку суспільства одночасно діють обидві тенденції з переважанням якоїсь однієї. Домінування аристократичної тенденції веде до виродження еліти, наслідком чого є суспільний застій та активізація боротьби нових соціальних сил за зайняття пануючих позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції упереджує дегенерацію еліти, робить її більш здатною до ефективного керівництва суспільством, однак може порушувати наступництво в політиці, викликати небажані соціальні зміни. Оптимальною для суспільства є рівновага між аристократичною й демократичною тенденціями, що забезпечує як наступництво і стабільність в керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва [5, с. 306].

В. Парето доводив, що рівновага в суспільстві вимагає, щоб до правлячої еліти постійно кооптувались особи з елітарними якостями, але неелітарного походження з одночасним виведенням із неї осіб з неелітарними якостями.

Проте цього не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок. Цим вона погіршує свій якісний склад і сприяє кількісному зростанню контреліти.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і диференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину еліти, порівняно з населенням у цілому. Елітарні сім´ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення. Однак закон циркуляції еліт не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою. Цей процес В. Парето називає «масовою циркуляцією еліти, або просто революцією». У процесі революції багатьох представників старої еліти знищують, ув´язнюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в революційному русі. В. Парето доходить висновку, що головним результатом революційних змін стає поява нової еліти з деяким домішком старої. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об´єктом панування та експлуатації [5, с. 308].

Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав олігархізацію великих організацій, передусім політичних партій. Керівництво такими організаціями не може здійснюватись всіма їхніми членами через некомпетентність, пасивність і байдужість останніх. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику організації власним інтересам. Так у великих організаціях і в суспільстві в цілому вирізняється керівна меншість, яка і є елітою.

У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору.

Антрепренерська система (від франц. entrepreneur — підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори [5, с. 309].

Система гільдій (від нім. Gilde — корпорація, об´єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення [5, с. 310].

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапляються досить рідко. В цілому антрепренерська система переважає в демократичних державах, а система гільдій — за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для нововведень. Водночас із нею пов´язані велика ймовірність ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схильність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політичних рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступництво в політиці, консенсус її суб´єктів. Однак ця система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення у вузьку привілейовану групу.

Наочним підтвердженням цього є притаманна соціалістичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти — один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номенклатурою (від лат. nomenclature — перелік, список) називають перелік посад, кадри яких затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В самому переліку як такому нічого недемократичного немає. Антидемократичним є порядок обіймання відповідних посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політиза-цією, домінуванням товариських і родинних зв´язків, особистою відданістю керівництву.

У теорії еліт є чимало опонентів. Справді, маючи бодай найменше реальне уявлення про політику і тих, хто її здійснює, важко назвати представників політичної еліти «кращими» людьми, наділяти їх якимись особливими позитивними соціальними, психологічними чи моральними якостями. Наївно вважати, що ще вчора простий громадянин, потрапивши до парламенту за партійним списком, раптом стає кращим від інших. До того ж, як тільки політик сходить із політичної сцени, про нього, а значить, і про його «особливі» якості одразу ж забувають (насамперед засоби масової інформації, які до цього його всіляко підносили).

Очевидно, що ціннісний підхід до політичної еліти видає бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей. Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить наголос не на якихось особливих якостях політичної еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна група [5, с. 312].

Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як соціальну групу, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.

Теорія політичної еліти за всієї її небездоганності цінна вже тому, що виокремлює правлячу верству як особливу соціальну групу, з´ясовує її провідну роль у політиці, робить об´єктом наукових досліджень, привертає до неї увагу громадськості, ставить її під суспільний контроль. А це особливо важливо з огляду на те, що політична еліта відіграє надзвичайно велику роль у суспільстві. Від якісного складу політичної еліти залежить якість самої політики, а в кінцевому підсумку — якість життя кожного з нас.

Висновки

Політична еліта — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов´язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Еліта є більш або менш згуртованою групою, об´єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта.

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені політичні лідери, представники науково-технічної інтелігенції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень. За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування — на закриту й відкриту.

Список використаних джерел

Горлач М. І. Політологія: наука про політику. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 836, с.
Кухта Б. Політичні еліти і лідери. — Львів : Кальварія, 1996. — 221 с.
Логвина В. Л. Політологія. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
Погорілий Д. Є. Політологія. — К.: Центр учбової літератури: «Фірма «Інкос», 2008. — 429, с.
Політологія /За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-ге, перероб., доповн. — К.: Академія, 2003. — 526, с.
Політологія /Микола Гетьманчук, Віктор Грищук, Ярина Турчин; за заг. ред. М. П. Гетьманчука. — К.: Знання, 2011. — 415 с.
Політологія /Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Здоров’я, 2004. — 775 с.
Політологія. Академічний курс /Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
Рудич Ф. М. Політологія. — К.: Либідь, 2006. — 477, с.
Цюрупа М. В. Основи сучасної політології. — К.: Кондор, 2009. — 349, с.
Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 471 с.
Юрій М. Ф. Основи політології. — К.: Кондор, 2003 2009. — 338 с.