Вступ.

1. Філософський аналіз поняття “цивілізація”.

2. Специфіка цивілізаційного підходу до аналізу розвитку суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури проявляється в стандартизації його життя, у його однобічності. Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтоване не на творчість, а на споживання типових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу та зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття. На відміну від органічності культури цивілізація має демократичний характер. її характерною рисою є механістичність. Цивілізація — це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добору і збереження зразків минулих культур. З міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація — це своєрідний, актуально діючий музей культури. Несучи свої досягнення з міст до селищної периферії, вона створює місцеву — містечкову цивілізацію, при цьому руйнує витоки побутової народної культури. Проте спостерігається й зворотний процес: носії периферійної культури, намагаючись зберегти її народний, традиційний характер, активно залучаються до здобутків сучасної цивілізації, вони їм цікаві та зрозумілі, — і це також об´єктивний процес. Адже і в наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина, традиційна медицина і знахарство, плуг і трактор тощо.

1. Філософський аналіз поняття “цивілізація”

Сучасні глобалізаційні процеси потребують поглибленого дослідження сутності й параметрів розвитку різних народів і культур, об'єднаних нині філософським терміном «цивілізація». Оскільки у науковій та філософській літературі це поняття вживається в різних смислових значеннях:

а) форма існування живих істот, наділених розумом;

б) синонім культури, сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства;

в) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільства розвитку в цілому;

г) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація) тощо. Видається доцільним дослідити його істинний сенс І значення й уже уточненому плані застосовувати до аналізу сучасних проблем та суперечностей глобалізаційного розвитку.

Цивілізацією можна назвати певний етап розвитку суспільства у єдності соціально-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку. її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація — як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.

Цивілізація — явище об´єктивне, як і об´єктивним є те, що людство застосовує її плоди як засіб створення штучних культурних витворів для задоволення власних матеріальних потреб. Бездуховна цивілізація — жахлива річ, проте й культура, позбавлена своєї фізичної оболонки (цивілізації), — річ неможлива. Людство вже не повернеться до свого первісного природного стану, воно повинно творчо й критично поставитися до набутого попередніми епохами досвіду для свого подальшого розвитку.

Будь-яка цивілізація реалістична, це її характерна риса. Сучасна цивілізація — явище об´єктивне. Проте не треба забувати, що існує межа, за якою цивілізація, заснована сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так, здобутки культури (наукові відкриття, технічні винаходи, нові засоби мистецтва тощо) при перетворенні у факти цивілізації (надмірна індустріалізація, засоби масового знищення, атомні реактори, глобальна інформатизація тощо) завдають шкоди екології і ставлять під знак питання існування світу та людини.

Питання розвитку техніки, її взаємозв´язку з культурою і людиною стало предметом поглибленого інтересу і філософського аналізу порівняно недавно — наприкінці XIX ст. Ця проблема лежить у руслі взаємин між культурою і цивілізацією, оскільки техніка — найхарактерніший атрибут сучасної цивілізації. Для більшості сучасних людей поняття науково-технічного прогресу є синонімом цивілізації взагалі.

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип — це те, що об´єднує за спільністю ознак в одну групу.

В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між самими людьми є справжня духовність у формі вільного самоіснування [7, с. 185]. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на розвиток культури. Адже культура особи повинна виступати невимушеним творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним деформаціям у суспільстві.

Як відомо, від часів знаменитого античного мислителя Платона, поняття «цивілізація» за своїм походженням виходить з латинського слова civilis — громадянський, державний, яке характеризує якості громадянина як міського жителя. До нашого часу це значення зберігається у слові «цивільний», яке досі означає в західних мовах якості, що подобають громадянину, — чемність, люб'язність, приязність та звичність до міського середовища. Хоча значення слова «цивілізація» поступово розширюється та набуває нові смисли, прийнято вважати, що сучасне значення терміна у ряді випадків зберігає свій первинний смисл, у якому його вживали французькі та англійські просвітителі XVIII ст. Так, французький просвітитель маркіз де Мірабо у трактаті «Друг людей, або ж Трактат про народонаселення» (1757) уперше вживає термін «цивілізація», розуміючи його як пом'якшення натури, чемність, увічливість та знання, що поширюються для того, щоб дотримуватися правил пристойності та щоб ці правила відігравали роль законів суспільного життя.

Цим словом в його відверто просвітницькому значенні упевнено користуються французи П.А. Гольбах, Ж.А. Кондорсе, англійці Ф. Гізо та Г. Бокль та інші мислителі, надаючи йому позитивного, прогресивного та піднесеного змісту. Пізніше термін «цивілізація» підхоплює А. Фергюсон, розгортає Л. Морган, згодом — Ф. Енгельс, наділивши це поняття функцією вищої (після дикості і варварства) епохи людського співіснування [1,184].

Концептуалізація поняття «цивілізація» в соціальній філософії та філософії політики починається з Томаса Гобса, коли цивілізація починає розумітись як процес руху від «природного стану» до «суспільного стану», в якому громадяни набувають статусу правової особи, а суспільство формується на основі згоди всіх громадян (договір, консенсус). Ідеї Т. Гобса розвинув Дж. Коллінгвуд, котрий доводив, що цивілізація становить процес нескінченного наближення до ідеального стану (суспільства громадян, що вільно самовизначаються) і віддаленням від іншого ідеального стану, який заперечує вищезазначений (варварства — несоціальної спільноти). Схожу думку висловлює й сучасний американський соціолог Е. Гіддингс, який вважає цивілізаціями лише вільні асоціації (демогеничні, тобто такі, в яких зв'язком слугує не кровно-родинний, а загальний інтерес, співробітництво тощо).

Найбільш розповсюдженим в історії соціально-філософської думки вживанням поняття «цивілізація» є його використання у зіставленні з категорією «культура». При цьому цивілізація у межах різних дослідницьких підходів розуміється як тотожність, самоусвідомлення культури, її заперечення, вища, гтрактично втілена культура. Спочатку культура виступає як компонент або синонім цивілізації. Адже й перша, й друга означає розвинутий стан людського суспільства, результат діяльності рук та розуму людей. Такої думки дотримуються зокрема й чимало дослідників у середині XX ст. Зокрема, американські культурологи А. Крьобер та К. Клакхон у 1952 році опублікували перелік з 164 визначень «культура» та показали, що у більшості випадків це слово вживається наряду з поняттям «цивілізація».

Отже, у випадках, коли поняття цивілізація і культура вживаються як синоніми мається на увазі спільність духовних традицій людей, об'єднаних територіально протягом тривалого часу. Ця точка зору, доведена до крайності в дослідженні культуролога Ф.Бегбі, який використовує термін цивілізація для розмежування «більш великих, складних культур… від невеликих, більш простих, котрі традиційно були винятково заповідною областю антропологів» [3,21].

2. Специфіка цивілізаційного підходу до аналізу розвитку суспільства

На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні "Занепад Заходу" О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура — це є певний "живий організм" з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає "смерть" і залишається форма — цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий.

Слід зазначити, що в сучасному світі поняття «цивілізований» і «культурний» часто сприймаються як однопорядкові, але не тотожні. Зокрема, система сучасної цивілізації, що характерна для розвинених країн Західної Європи, США і Японії, однакова, хоча культури у всіх країн різні [4.42-43]. Відомий сучасний представник цивілізаційної теорії С. Гантінгтон

у своїй праці «Зіткнення цивілізацій» приходить до висновку, що культура -загальна тема практично кожного визначення цивілізації. На підставі аналізу підходів М. Вебера, Е. Дюркгейма, О. Шпенглера, П. Сорокіна, А. Тонбі, А. Вебера, А. Кребера, Ф. Бегбі, К. Куїглі, Р. Колборна, К. Даусона, С. Айзенштата, Ф. Броделя, У. Маккніла, А. Боземен, І. Валлерстайна, Ф. Фернандез-Арместо Гантінгтон виділяє такі загальні риси об'єктивного порядку як мова, історія, звичаї, інститути і релігія, підкреслюючи особливу роль останньої [5,46-49]. Усі вони мають безпосереднє відношення до духовної культури суспільства.

В ході становлення ідтвілізаційної теорії між термінами цивілізація і культура встановлюється різниця. Цивілізацію було прийнято співвідносити з цілими народами та країнами у їхньому розвинутому стані, а культуру — передусім з тією формою та мірою духовності, в якій знаходять вираз вищі досягнення цивілізації [6,124-126]. Окрім того поняття «цивілізація» все більше пов'язується певним рівнем економічної зрілості суспільства. Таким чином, поступово зі словом «цивілізація» все частіше стали вживати прикметник «матеріальна», а зі словом «культура» — прикметник «духовна».

При цьому матеріальна цивілізація та духовна культура не обов'язково протиставляється одна одній, а якщо протиставляється, то не однаково. Зокрема, згідно з Ж.-Ж. Руссо та О. Шпенглером, цивілізація є кінцевою стадією омертвіння культури, тягарем нагромадження матеріальних речей та застосування байдужих до людини технологій. Для німецьких мислителів від Гете й Канта до О. Шпенглера та А. Вебера культура стає втіленням сфери творчості, духовності, високої моральності та пошуку краси. Кісна матеріальна дійсність — сфери цивілізації як сфери, що обмежує та сковує духовний пошук. Для французької школи «Анналів» (М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя) та представників світ-системної теорії навпаки саме в цивілізації втілений справжній історичний рух, а культура — лише побічний продукт та опосередкований вираз тих принципів та законів, за якими функціонує матеріальна цивілізація [2,30-31].

Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов'язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються:

1. питання рушійних сил цивілізації;

2. способи взаємодії різних цивілізацій;

3. засади формування загальнолюдської цивілізації.

Дослідження французького етнолога і соціолога Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) сприяли чіткому формуванню ідеї про те, що фундаментальні форми, притаманні кожній культурі, проявляються у стилі цивілізації.

Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів.

Зокрема, Візантія виникає в період романського стилю, а занепадає в період розквіту готичного. Дати означення стилів таких цивілізацій, як Єгипетська, Стародавньо-Грецька, ацтеків чи інків — досить складно.

Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття "цивілізація" і "культура", важливо бачити очевидну їх відмінність.

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вважають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші — самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Чому суспільство не є безладдям, хаосом таких собі людей-атомів, які, на зразок броунівського руху, снують у різні боки, наштовхуючись один на одного, а постає єдністю, де існують спільність і загальний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з´ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп.

Етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура" фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В. Гумбольдт і О.О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов'язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об'єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності. Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів. М. Мамардашвілі якось зазначив, що європейська цивілізація — це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації людської особистості. М. Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі говорити взагалі аморально, бо в цьому випадку особистість, яка живе в певну епоху, відчуває себе і свою діяльність як основу, сходинку для наступних поколінь, і це не дає їй можливості відчути свою самоцінність, неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідність, непересічне значення для людства кожної сходинки в історії культури. Багато видатних істориків культури вважають, що культури переживають періоди розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавилону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в багатьох відношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з погляду наповнення його особистісним началом, пов'язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості — то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток в культурно-історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

Небезпечною тенденцією розвитку суспільства, особливо в розвинутих країнах, є включення людей у процес бездумного споживання матеріальних благ, далеких від реальних потреб. Філософ Р. Емер-сон писав про західну цивілізацію, в якій "речі вскочили в сідло і поганяють людством", як про марнотратство людських сил і матеріальних ресурсів, тоді як значна частина населення земної кулі перебуває за межею бідності.

Не менш поширеною є думка, згідно якій цивілізація розуміється як один з щаблів розвитку культури. Зокрема, такої думки дотримується Фур'є, причому він не вважає цю стадію вищої. У своїх працях початку XIX ст. він називає цивілізацією сучасний йому суспільний устрій, який незабаром має поступитися місцем новому, вищому устрою. Російський письменник П. Лавров (МІртов) у низці статей «Цивілізація й дикі племена» («Отечественные записки», 1869, № 5-9) навпаки підкреслює більш високу ступень цивілізації у порівнянні з культурою. Елемент культури (навички, звичаї, легенди в громадському житті), зазначає він, «є у всякій людській цивілізації, але до нього тут приєднується Інший елемент, думка особистості, що постійно переробляє культуру І розвивається в цій переробці, — це елемент людяний… В міру того як елемент думки переважає над елементом культури, цивілізація цінується вище» [4,38].

У сучасній суспільно-філософській думці використання категорії «цивілізація» для позначення конкретного рівня розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури, є досить розповсюдженим. Як основу для виділення форми цивілізації беруть ознаки регіону або континенту (цивілізація античного Середземномор'я, європейська цивілізація, східна цивілізація тощо). У цих ознаках тією чи іншою мірою відбиваються реальні характеристики, які виражають спільність культурно-політичних доль, історичних умов та ін., але такий географічний підхід не завжди дозволяє передати наявність у цьому регіоні різних історичних типів, рівнів розвитку соціально-культурних спільностей.

Висновки

Отже, загальноприйняте у сучасній соціально-філософській думці розмежування категорій цивілізація І культура полягає дещо в іншому. Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне, в той час як культура є відображенням Індивідуального початку кожного соціуму. Цивілізація являє собою систему відношень, закріплених у праві, традиції, способах ділового та побутового поводження, які утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Якщо цивілізація визначає подібне в суспільствах, що виникають на базі однотипних технологій, то історичні етносоціальні культури є відбитком і відображенням в нормах поводження, правилах життя і діяльності, традиціях і навичках не подібного в різних народах, що знаходяться на одному цивілізаційному щаблі, а того специфічного для їх етносоціальної індивідуальності, історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого та сьогоднішнього буття, мови, релігії, географічного місця розташування, контактів з іншими народами тощо. Якщо функція цивілізації — забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і береже індивідуальний початок у межах кожної спільноти.

Характеристика «цивілізації» як подолання «варварства» залишається однією з важливіших й сьогодні у багатьох визначеннях цивілізації, які досить далекі від марксизму. «В принципі можна вказати на десятки різних визначень, зазначає Е.В. Сайко, які в більшій чи меншій мірі підкреслюють для цивілізації відповідний рівень історичного розвитку суспільства такий, що протистоїть рівню первісного суспільства. И в цьому плані основні показники, що фіксуються цими визначеннями, чітко ув'язуються з добре відомими характеристиками цивілізації Моргана і Енгельса, які визначали цивілізацію як Історично новий, по відношенню до первісного стану й рівня історичного розвитку суспільства».

Список використаної літератури

1. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

3. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

4. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

5. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

6. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

7. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

8. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

9. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

10. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

11. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.