Поняття природного права — невід´ємна складова предмета юридичної науки

В останні роки однією з прикметних особливостей вітчизняної юриспруденції стало використання термінопонять «природне право», «право природи», «закони природи» (В. Бачинін, А. Довгерт, О. Костенко, С. Максимов, О. Мироненко, С. Сливка, С. Шевчук та ін.). В українських філософсько-правових та загальнотеоретичних дослідженнях наводиться ряд визначень поняття природного права; в окремих працях саме поняття права визначається з позицій «соціального натуралізму» [1]. Водночас значення відповідних понять, сприйнятих із класичного юснатуралізму, часто залишається вельми неконкретизованим і таким, що загалом доволі складно поєднується з уявленнями про систему державно-юридичного регулювання.

На брак у загальнотеоретичному правознавстві операціональних визначень вказаних вище понять вже зверталась увага у літературі [2]. Це свідчить, з одного боку, про недостатню розробленість проблеми природного праворозуміння, а з другого — про її складність, зумовлену плюралізмом вихідних концептуальних підходів й багатоаспектністю правової реальності.

Тому нині залишається актуальним теоретичне реконструювання інваріанта тих об´єктів (явищ), уявлення й поняття про які позначаються згаданими вище термінами, а також їх смисловими еквівалентами («природа речей», «природна справедливість», «апріорне належне», «всезагальні принципи права», «ідея права», «дух права», «надпозитивне право» та ін.). Шуканий інваріант, як видається, мав би стати основою такого визначення поняття природного права, яке може становити евристичну цінність не лише для філософії права, але й для загальної теорії юридичного регулювання.

Здійснювана нами розвідка спиратиметься на припущення про об´єктивацію, «опредмечування» природного права не лише у доктринах, концепціях та поглядах, але також і у соціально-практичних формах людської діяльності, — зокрема у державно-юридичній практиці, завдяки чому природно-правові засади можуть ставати елементом механізму юридичного регулювання.

У підтримуваному ж варіанті праворозуміння автор виходить із того, що «право природне» не вичерпує всю сферу правового (правову реальність), а являє собою сутнісний момент (аспект) юридичної діяльності. Особливості змісту й форм останньої може бути виокремлено насамперед на основі висновків юридичної антропології та соціології права, що, на наш погляд, дозволить поєднати загальне визначення природного права з науковими уявленнями про додержавний та позадержавний загальносуспільний юридичний порядок. Отож, змістом юридичної діяльності виступає здійснюваний за посередництвом соціальних інститутів контроль стосовно створення, розподілу, обміну й використання суспільно-значущих благ.

З урахуванням результатів досліджень у галузях, названих вище, юридичним слід вважати й індивідуально-ситуативне регулювання (саморегулювання) суспільних відносин, яке відбувається, зокрема, в рамках інститутів договору, заповіту та ін. У будь-якому випадку юридична діяльність забезпечується певними зовнішніми формами владного впливу з боку чи то самих учасників відносин, чи то суспільних інституцій. З огляду на це державно-юридичне регулювання розглядатиметься надалі як особливий різновид владного регулювання.

Як видається, прийнятним шляхом поняттєвого реконструювання феномена природного права може слугувати застосування «функціонального» підходу, який методологічно протистоїть тим підходам, що можуть бути названі «субстанційними» [3, 32]. Відповідно до останніх, поняття природного права визначається через вказівки на його буттєве джерело («природа», «природа людини», «природа речей», «розум», «ідея права», «екзистенція» тощо), або ж на певні атрибути (вічність, незмінність, універсальність, справжність, істинність тощо); чи на ті принципи, що складають його зміст (свобода, справедливість, рівність тощо). Натомість підтримуваний тут підхід ґрунтується на тому, що юснатуралістичний характер тих чи інших положень, принципів та інститутів визначається насамперед їх функціями в юридичній діяльності та в усій соціорегулятивній системі. Виходячи з можливості принципової уніфікації таких функцій, гадаємо, що саме в рамках функціонального визначення поняття природного права може бути якщо не подолана, то, принаймні, суттєво зменшена множинність його дефініцій та конкретизовано місце природного права у системі соціальної регуляції.

Соціальні закономірності як основа юнсатуралістичної легітимації. Як відомо, однією з головних проблем, на вирішення якої спрямовані природно-правові уявлення — це моральна легітимація (або ж, відповідно, критика, «делегітимація») норм, інститутів та засад державного чи іншого чинного права в умовах існування відмінних соціальних потреб та інтересів. З урахуванням результатів сучасних досліджень феномену легітимації [4, 8; 5, 8; 6; 7, 50; 8, 16-28; 9, 58, 69] останню можна визначити як процедуру ціннісно-нормативної (моральної) свідомості й відповідну соціально-комунікативну практику, змістом яких є світоглядно-ідеологічне й психологічне виправдання соціальних інститутів та норм, визнання їх авторитетності, обґрунтованості й обов´язковості згідно з уявленнями про благо та належне.

Юснатуралістичну легітимацію характеризує насамперед апелювання до певних до-, поза- й надвольових підстав юридичних рішень. Попри суттєві відмінності між окремими концепціями природного права можна відзначити, що у багатьох із них воно виступає як всезагальний морально-правовий закон, як необхідна структура морального й правового порядку, як сутнісні зв´язки, що існують у правових відносинах, як їх закономірні основи чи внутрішні джерела розвитку або ж як сам індивідуально-правовий розвиток. Інваріантом перелічених об´єктів може вважатись та чи інша закономірність, тобто певний закон генезису й функціонування соціорегулятивної системи чи її окремих елементів. Власне, ця закономірність і осмислюється як критерій справжності, істинності права — правового як такого, правового за самою своєю природою, суттю. За зауваженням Г. Мальцева, «джерелом усіляких норм як об´єктивного, так і суб´єктивного походження, як технічних, так і соціальних, є насамперед зв´язок явищ, а не воля, котра лише опосередковує цей зв´язок із більшим чи меншим наближенням до суті явищ» [10, 113]. Йдеться, вочевидь, про зв´язок об´єктивний та необхідний, тобто — закономірний.

Як відомо, соціальні закономірності за механізмом їх дії істотно відрізняються від закономірностей природних (фізичних, хімічних, біологічних, психічних тощо). Ця відмінність полягає насамперед у тому, що дія соціальних закономірностей на рівні окремих підсистем суспільства опосередковується, так чи інакше, людською свідомістю (індивідуальною й колективною).

Водночас необхідною властивістю засобів соціонормативної регуляції є імперативність, існування якої неможливе поза межами людської свідомості [11, 68]. Жодна ж соціорегулятивна закономірність сама по собі не може набувати імперативного (соціонормативного) характеру. Надання їй такої властивості можливе лише за умови її пізнання та інтеріоризації колективною чи індивідуальною свідомістю, — включно з ірраціональними компонентами останньої. Владно-юридичне впорядкування суспільних відносин відбувається в процесі й за посередництвом вольової діяльності законодавця, учасників правовідносин, правозастосовців та інтерпретаторів права, у процесі ухвалення ними юридичних рішень.

Звісно, реальний процес становлення та функціонування соціальних з юридичних інститутів зазнає впливу не лише закономірних, але й випадкових та суто суб´єктивних чинників.

Попри це, наявність всезагальних, загальних та особливих потреб владного (зокрема, державно-юридичного) регулювання, зумовлених типовими антропними, економічними, політичними та іншими факторами, спричинюєформування, існування й розвиток закономірностей цього процесу [12].

Вказані закономірності виявляються у принципах функціонування соціальних інститутів, в тому числі державно-юридичних.

Взагалі кажучи, поняття принципуможе використовуватись у двох значеннях. Найбільш поширеним у юридичній доктрині значенням цього поняття є ідея, яка зазвичай розглядається як складова свідомості. Однак можливе й інше розуміння принципу — як структурного зв´язку та засади організації й функціонування певної системи. У вітчизняному правознавстві радянського періоду такий підхід до розуміння правових принципів знайшов свій вираз, зокрема, у твердженні А. Шебанова про те, що система радянських нормативно-правових актів «має свої закономірності розвитку, котрі виступають як принципи цієї системи» [13,67] (курсив наш. — С. Р). Нині згаданий підхід отримав розвиток у працях В. Протасова, на думку якого, «правові принципи (принципи права, принципи правового регулювання) — це головні, визначальні, найважливіші структурні зв´язки в об´єкті правового регулювання, всередині правової системи та поза нею (зв´язки із соціальним середовищем), котрі повинні знайти інформаційне відображення в системі об´єктивного права у вигляді принципів-ідей» [14, 47-48]. У такій інтерпретації сам принцип-зв´язок, розглядається, власне, як синонім закономірності.

Вважаємо, що тією мірою, якою юридична діяльність спирається на закономірності (принципи-зв´язки, принципи-відношення) виникнення, внутрішньої організації, функціонування й розвитку відповідної соціорегулятивної системи, тією мірою й існують підстави називати таку діяльність «природною», а її принципи — природно-правовими. Буттєву основу «природних» принципів юридичного регулювання становлять іманентні — сутнісно-змістовні й структурно-формальні — властивості відносин, що становлять його предмет, а також тих відносин, які виникають у процесі такої регуляції. Таким чином, наявність об´єктивних підстав ухвалення й легітимації юридичних (зокрема державно-юридичних) рішень, їх соціальна обумовленість, власне, й дозволяє вирізнити з-поміж тих різноманітних принципів їх ухвалення й легітимації, котрі можуть фактично діяти у конкретній правовій системі, принципи юридично закономірні, а отже, сутнісні, «природно-правові».

«Проектуючи» задеклароване на початку статті праворозуміння на проблематику соціорегулятивних функцій природного права, видається підставним вести мову про загальні закономірності владного регулювання й саморегулювання суспільних відносин. У такому випадку основна функція природно-правових засад у системі соціальної регуляції полягатиме у впорядкуванні діяльності з владного регулювання суспільних відносин (або ж з їх саморегулювання) відповідно до закономірностей такої діяльності.

Множинність тих версій юснатуралізму, в яких право природне розглядається у його відмінностях і зв´язках із правом позитивним значною мірою може бути пояснена різноманітністю, диференційованістю державно-юридичних закономірностей. Закономірності, що накопичені у культурному досвіді відмінних цивілізацій та культур, виступають основою динаміки соціальних уявлень про справедливість і правду, про істинне й належне право. Водночас загальний (у певних культурно-історичних рамках) характер таких закономірностей може зумовлювати сприйняття тих чи інших засад як універсальних та позачасових, або ж навіть як «вічних». Однак сама суспільна природа означених вище закономірностей заперечує адекватність такої оцінки, яка віддавна й небезпідставно піддається обґрунтованій науковій критиці.

Загальне поняття природного права. Інтелектуальними, розсудковими формами відображення розглядуваних закономірностей виступають принципи-ідеї, які виконують функції керівних морально-імперативних засад вироблення юридичних рішень. (Слід відзначити, що окрім принципів існують також й інші — синкретичні, позарозсудкові, ірраціональні форми, в яких відбувається пізнання, відображення й вираження закономірностей юридичної діяльності (йдеться, зокрема, про деонтичні образи, уявлення, почуття тощо). Тією мірою, якою названі утворення перебувають у смисловому зв´язку з деяким «правом», «справедливістю», «правдою» тощо, вони також мають належати до природно-правових).

За посередництвом принципів-ідей здійснюється державно-юридичне регулювання у випадках, коли відсутні спеціальні правила, або ж існуючі норми явно суперечать ціннісно-нормативній свідомості суб´єкта їх реалізації й застосування. У різних поєднаннях згадані принципи дозволяють, з одного боку, враховувати індивідуальні особливості регульованих відносин, а з другого — узгоджувати систему позитивного права з історичними змінами, що відбуваються як у предметі юридичного регулювання, так і в моральній та правовій свідомості. Таким чином, крім легітимаційної функції, про яку вже йшлося вище, природно-правові принципи-ідеї виконують функції соціально-адаптивну та індивідуально-регулятивну.

На підставі викладеного може бути запропонована така дефініція загального поняття розглядуваного явища: природне право — це закономірності владного регулювання та саморегулювання людської поведінки, дія яких опосередковується людською свідомістю у вигляді: 1) принципів діяльності зі створення, розподілу, обміну й використання суспільно значущих благ (юридичної діяльності); 2) принципів легітимації такої діяльності. Як уже відзначалось, такі закономірності можуть відображатись і виражатись також у формі інших раціональних та ірраціональних утворень, які виконують функції пізнання й пояснення принципів юридичної діяльності.

До загальних соціальних закономірностей, про які йдеться у наведеній дефініції, належать, зокрема: взаємозалежність між можливостями задоволення потреб окремих людей та усього суспільства; залежність методів соціонормативної регуляції від змісту (типу) регульованих відносин; зумовленість змісту юридичних інститутів їх суспільними функціями; залежність ефективності правового регулювання від можливості передбачення учасниками правовідносин можливих наслідків своєї поведінки.

У західній традиції державно-юридичної діяльності цим закономірностям відповідають принципи балансування приватних інтересів із публічними, заборони суспільно-шкідливої поведінки; диспозитивності державного регулювання договірних відносин; обмеження прав учасників соціального інституту його призначенням; визначеності правових норм тощо. У цій традиції до загальних закономірностей саморегулювання можна віднести здійснення приватної саморегуляції у межах, що визначаються суспільними потребами; необхідність дотримання договірних домовленостей; допустимість необхідної самооборони тощо.

Слід визнати, що, як і будь-яка дефініція, яка має вкрай загальний характер, наведене вище визначення є суто формальним, а отже, таким, що може бути наповнене вельми відмінним (іноді навіть і протилежним) соціальним змістом. Тому на соціально-практичному рівні залишається досить проблематичним розрізнення тих юридико-регулятивних принципів, котрі адекватно відображають саме згадані вище закономірності, і тих, що виражають лише партикулярні, егоїстичні інтереси окремих владних суб´єктів.

Водночас до переваг запропонованого визначення можна віднести, як видається, те, що в ньому здійснено спробу синтезувати сутнісні суперечності правового розвитку: суперечності між сущим та належним у праві; між об´єктивним правовим буттям та суб´єктивною правовою свідомістю. Окрім цього, пропоноване поняття природного права може слугувати концептуальною основою такого інтегративного праворозуміння, в якому ціннісний та технологічний аспекти юридичної діяльності перебувають у нерозривній і водночас диференційованій єдності.

Віднесення ж закономірностей владного саморегулювання суспільних відносин до закономірностей юридичних орієнтує на необхідність доповнення в правових дослідженнях пізнавального інструментарію діалектики синергетичними підходами. Це, у свою чергу, суттєво змінює характер соціального детермінізму й має визначати перспективи подальших досліджень розглядуваної проблематики.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Бачинин В. А. Морально-правовая философия. — Харьков, 2000. — С. 10; Максимов С. И. Пра-вовая реальность : опыт философского осмысления : моногр. — Харьков, 2002. — С. 77—78; Мироненко О. М. Історія вітчизняної конституційної юстиції (рукопис). — 2008. — С. 270—273; Сливка С. С. Природне та надприродне право : у 3 ч. — К., 2005. — Ч. 1. Природне право : істо-рико-філософський погляд. — С. 5—6, 212—213; Шевчук С. Основи конституційної юриспру-денції. — К., 2001. — С. 35; Костенко О. М. Культура і закон у протидії злу. — К., 2008. — С. 14, 10, 34, 74.

2. Невважай И.Д. О соотношении естественного и позитивного права // Правоведение. — 1997. — №4.-С. 164-166.

3. Беляева Е. В. Метаморфозы нравственности : динамика исторических систем нравственности. — Минск, 2007.

4. Тур М. Т. Легітимація соціальних інститутів : соціально-філософський аналіз : автореф. дис. … д-ра філос. наук (09.00.03) / Київ. нац. ун-т ім. T. Шевченка. — К., 2007.

5. Гребіневич О. М. Ціннісно-нормативна легітимація політичної системи : автореф. дис. … канд. філос. наук (09.00.03) / Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди. — К., 2006.

6. Ермоленко А. М. Комунікативна практична філософія : підруч. — К., 1999.

7. Максимов Л. В. Аргументация и обоснование в моральном рассуждении // Мораль и рациональ-ность / редкол. Р. Г. Апресян, А. А. Гусейнов, Л. В. Максимов / отв. ред. Р. Г. Апресян. — М., 1995.

8. Хеффе О. Плюрализм и толерантность : к легитимации в современном мире // Философские науки. — 1991. —№ 12.— С. 16-28.

9. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства. — М., 1994.

10. Мальцев Г. В. Понимание права. Подходы и проблемы. — М., 1999.

11. Шахов В. Д. Социальные нормы : философские основания общей теории. — М., 1985.

12. Ветютнев Ю. Ю. Что такое государственно-правовая закономерность // Право и политика. — 2005. — № 9. — С. 27-36.

13. Шебанов А. Ф. Форма советского права. — М., 1968.

14. Протасов В. Н. Что и как регулирует право. — М., 1995.

15. Добровольская Т. Н. Принципы советского уголовного процесса. — М., 1971.