Праця як фактор виробництва. Ринок праці

Категорія (предмет): Економіка праці

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Праця як фактор виробництва.

1.1. Поняття праці як фактору виробництва.

1.2. Умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці.

1.3. Елементи ринку праці.

Розділ 2. Мікроекономічна характеристика ринку праці.

2.1. Механізм функціонування сучасного ринку праці.

2.2. Структура та функції ринку праці.

2.3. Попит та пропозиція на ринку праці.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку ринку праці в Україні.

3.1. Державна політика у сфері зайнятості.

3.2. Шляхи вдосконалення ситуації на ринку праці України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми. Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічних проблем. Зараз уже нікого не дивують безробіття та інфляція, соціальна напруженість у суспільстві, які спричинились в Україні переходом до ринкових відносин. За таких умов, однією з найактуальніших проблем в економіці України є формування ринку праці як частини економічної системи, в межах якої відбувається залучення праці як економічного ресурсу до сфери національного виробництва.

За порівняно короткий відрізок часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці, створено мережу державних і комерційних установ інфраструктури ринку праці; в навчальних планах вузів з’явились навчальні дисципліни з проблем ринку праці і зайнятості; в наукових журналах і збірниках усе частіше з’являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, оплаті праці, регулюванню зайнятості населення; видано ряд навчальних посібників, у яких висвітлюються проблеми ринку праці тощо.

Аналіз економічної ситуації в Україні показує, що деякі механізми ринку праці вже створено, але повноцінного цивілізованого ринку праці ще немає. Причиною цьому є економічна криза, яка характеризується глибокими структурними диспропорціями та розбалансованістю економіки, значним вивільненням робочої сили, високим рівнем незайнятості та безробіття, зубожінням населення тощо. Тому розв’язуючи проблеми стабілізації економіки, без якої зараз неможливий прогрес у створенні ринкового господарства, доцільно вивчати та розробляти шляхи формування сучасного ринку праці і зарплати, використовуючи зарубіжний та вітчизняний досвід.

Відомо, що ринок праці охоплює різноманітні сфери та ланки суспільного виробництва. Він функціонує і в межах підприємства, і поза ним. До проблем ринку праці в межах підприємств відносять, зокрема, проблеми пов’язані з організацією праці та заробітної плати. Ці проблеми є предметом розгляду і на макрорівні. Їх можна вважати одними з основних проблем ринку праці, які цікавлять і роботодавців, і найманих працівників.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси праці як фактору виробництва розглянути сучасний стан ринку праці.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

охарактеризуватисуспільний характер праці як економічна категорія;
дослідити зміст і структура ринку праці;
проаналізувати зайнятість на ринку праці: зміст і форми;
виявити шляхи вдосконалення ситуації на ринку праці України.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема праці як сфери життєдіяльності і основного фактору виробництва.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси ринку праці в Україні.

Предметом дослідженнявиступає праця як фактор виробництва.

Розділ 1. Праця як фактор виробництва

1.1. Поняття праці як фактору виробництва

Ринок праці є важливою складовою всієї ринкової системи. Перед тим як визначити його соціально-економічну сутність, необхідно розглянути економічну категорію «ринок». Класична політична економія виділяє чотири напрями у визначенні ринку.

Перший напрям представлений науковцями, які під ринком розуміють простір, місце, сферу збуту товарів. Представники другого напряму визначають ринок як сукупність продавців і покупців, третього — як сукупність товарно-грошових відносин, спосіб координації дій учасників, або як форму зв'язку товаровиробників. Вчені четвертого напряму вбачають у ринку механізм, технологію здійснення обміну і розподілу товарів.

Отже, з наведеного вище можна зробити висновок, що ринок — це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів, яким властива економічна незалежність, свобода у виборі суб'єктів ринку (продавців і покупців), вільне ціноутворення в умовах конкурентного середовища.

Переходячи від вивчення поняття ринку до сутності ринку робочої сили, слід відзначити, що сьогодні визначення ринку праці здебільшого залишається дискусійним, через недостатню його вивченість. Дослідники проблем праці розглядають головним чином окремі аспекти ринку праці та висловлюють часто діаметральні за змістом думки. Значною мірою це пояснюється різним тлумаченням самого поняття ринку праці.

Нині виділяють чотири напрями підходів до визначення ринку праці (робочої сили):

Представники першої групи ринок робочої сили розглядають як сферу обігу специфічного товару «робоча сила» і як особливий, властивий товарно-грошовим відносинам спосіб її включення до економічної системи.

Друга група вчених дає визначення ринку праці через його складові елементи — попит і пропозицію. Наприклад, визначення: «Пропозиція і попит на робочу силу означають ринок праці». Прості, короткі визначення не розкривають суті економічної категорії.

Представники третьої, найчисленнішої групи науковців розглядають ринок робочої сили крізь призму суспільних відносин. Вони вважають, що ринок праці — це сукупність економічних відносин, форм і методів узгодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов'язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Проте було б невірно зводити ринок праці лише до сфери обміну. Ринок праці відіграє важливу роль у забезпеченні безперервності процесу відтворення такого важливого для суспільства товару, як робоча сила. Саме в цьому полягає економічна сутність ринкових процесів. Тому оптимальним вважається визначення ринку праці, яке дають представники четвертого напряму.

Останні під ринком праці розуміють складну систему економічних відносин з приводу обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили та розміщення працівника в системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва та обігу[15, c. 31-33].

Окремо необхідно зупинитися на термінології «ринок робочої сили» і «ринок праці», з'ясувати, чи однакові ці поняття, чи вони різні, чи правомірне їх використання як синонімів, що відображають суть одного й того самого явища? Для того щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути такі економічні категорії, як робоча сила і праця.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які використовуються нею під час виробництва будь-якої споживчої вартості.

Робоча сила виступає в ролі товару за таких умов:

1) людина незалежна і може вільно розпоряджатися своєю робочою силою;

2) власник робочої сили відділений від засобів виробництва і не має засобів для існування.

Праця — цілеспрямована діяльність людей зі створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому.

Категорії «праця» і «робоча сила» не тотожні. Але на підставі того, що на ринку праці купується лише здатність людини до праці (робоча сила), робітник «авансує» її роботодавцеві за умови оплати її через певний період, а розрахунок відбувається за виконану конкретну роботу певної якості (працю), поняття «ринок праці» і «ринок робочої сили» можна використовувати паралельно.

Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Ринкова система — це система ринків, з-поміж яких виділяють ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок фінансів, ринок послуг, ринок технологій, ринок інформації тощо. Вказані типи ринків не є однаковими за значимістю. Існує думка, що на чолі ринкової системи стоїть ринок капіталів, оскільки останній є грошовим еквівалентом усіх ресурсів і визначає кон'юнктуру всіх товарних ринків.

Відповідно до іншої думки, різні типи ринків, що входять до ринкової системи, слід ранжирувати в такому порядку:

1. Ринок праці;

2. Ринок засобів виробництва;

3. Ринок предметів споживання;

4. Фінансовий ринок;

5. Ринок послуг;

6. Ринок технологій, та ін.

Такий порядок обумовлений тим, що ринок починається з придбання робочої сили і засобів виробництва. Без поєднання цих елементів за допомоги капіталу не може функціонувати виробництво. Ринок праці є однією з найважливіших ланок ринкової системи. Він функціонує лише у взаємозв'язку з іншими типами ринків, забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей народного господарства відповідно до руху капіталів і товарів. На відміну від інших типів ринків, він має не тільки ресурсний, товарний характер, а й породжує велику кількість економічних і соціальних проблем.

Отже, ринок праці є самостійною, комплексною системою в ринковій економіці, яка, з одного боку, залежить, від інших ринків, а з іншого — сама впливає на них[9, c. 14-16].

1.2. Умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці

Умови виникнення вільного ринку — такі, як і умови виникнення товарного виробництва в цілому, це:

— суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробників на виробництві тих чи інших конкретних товарів;

— економічне відокремлення виробників на основі приватної власності на засоби виробництва, що в основному забезпечує еквівалентність товарного обміну;

— самостійність товаровиробника та свобода підприємництва;

— наявність попиту на товар, що виробляється, з боку покупців. Аналогічними є умови виникнення ринку праці:

Перша умова — юридична свобода і здатність власника робочої сили на свій розсуд розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Друга умова виникнення ринку праці — відсутність у працівника засобів виробництва як джерела одержання всіх необхідних для життя засобів існування. У сучасних умовах мова йде не про абсолютну відсутність будь-яких засобів чи умов існування, а про їх недостатню кількість. Необхідність продажу своєї робочої сили виникає тоді, коли дохід з інших джерел є недостатнім для одержання всіх необхідних для життя засобів.

Третьою умовою є поява на ринку праці покупця-підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоби купити запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.[5, c. 58-62]

Умови ефективного функціонування ринку праці

Основними умовами ефективного функціонування ринку праці є: — Повна самостійність і незалежність продавця й покупця робочої сили в поєднанні з їхньою економічною відповідальністю.

— Відносини на ринку праці — це відносини договорів та угод між рівноправними партнерами.

— Активна конкуренція між власниками робочої сили за право зайняття кращого робочого місця та роботодавців за залучення більш кваліфікованої робочої сили.

— Баланс між робочими місцями, сукупною пропозицією робочої сили та грошовою масою заробітної плати.

— Об'єднання найманих працівників і роботодавців у спілки для захисту своїх інтересів.

Крім того, можна виділити ще дві умови ефективного функціонування ринку праці:

— прагнення продавця продати свій товар найдорожче, а покупця — купити найдешевше;

— єдність ринку робочої сили з ринком товарів і послуг, ринком капіталів та іншими типами ринків[10, c. 31-34].

1.3. Елементи ринку праці

Елементами ринку праці виступають: товар, попит, пропозиція та ціна робочої сили. Співвідношення попиту, пропозиції та ціни робочої сили визначають кон'юнктуру ринку праці.

Попит на робочу силу — це суспільна платоспроможна потреба в робочій силі. Він визначається обсягом і структурою суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, кон'юнктурою ринків капіталу, товарів і послуг, ціною робочої сили, а також правовими нормами, що регламентують її використання, та іншими умовами.

Пропозиція робочої сили являє собою контингент працездатного населення, що пропонує роботодавцеві свою здатність до праці в обмін на фонд життєвих благ. На неї впливають: демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки кадрів, система оплати праці, кон'юнктура ринків капіталу, товарів і послуг тощо.

Ринок робочої сили є найскладнішим з усіх наявних видів ринків за структурою, специфікою, ціноутворенням, зв'язками з іншими ринками. Поряд із загальними для всіх ринків рисами він має особливості, властиві лише йому.

Ціноутворення на ринку праці має специфічні особливості. Заробітна плата найманого працівника повинна містити не тільки ціну його праці, а й витрати на утримання непрацездатних членів його сім'ї. Нижньою межею коливання ціни робочої сили є вартість робочої сили. Верхній рівень ціни робочої сили обмежується величиною знову створеної вартості. Він не може перевищувати останню, бо це призведе до банкрутства підприємства.

Закономірним явищем у ринкових умовах є встановлення ринкової ціни на робочу силу. Жива праця швидко стає одним із найдорожчих факторів виробництва. Нині робоча сила в Україні — одна з найдешевших у світі. Наприклад, оплата праці однієї години праці складає: у Швейцарії — 30 доларів, Німеччині — 38, Австрії — 22, Франції — 15, в Україні ж вона менше 1 долара США.

Щодо такого елементу ринку праці як товар, то в економічній літературі відсутня єдина думка про те, що слід вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю чи результати праці. Але більшість дослідників вважає, що він виступає у вигляді індивідуальної робочої сили. Тобто, товаром на ринку праці виступає індивідуальна робоча сила.

Товар «робоча сила» не є однорідним за соціальними, економічними, демографічними, національними, етнічними, професійно-кваліфікаційними, майновими та іншими ознаками. Робоча сила — товар специфічний.

Специфічність його полягає в тому, що він, з одного боку, є живим організмом із власним характером, психологією, прагне до самовираження, потребує соціального захисту за несприятливої кон'юнктури ринку праці, диференційного та індивідуального підходу, а з іншого — є виробничим ресурсом.

Специфічні риси товару «робоча сила»

1. Робоча сила є живим товаром, купівля якого має назву найму. Відповідно продана таким чином робоча сила називається найманою робочою силою.

2. Робоча сила не відчужується від свого власника — найманого працівника у процесі купівлі-продажу. Працівник продає підприємцеві користування своєю робочою силою на певний час, залишаючись носієм і власником цього своєрідного товару. Відносини між найманим працівником і роботодавцем оформляються трудовим договором, в якому вказуються взаємні права та обов'язки сторін із виконання всіх умов купівлі-продажу робочої сили.

3. Використання робочої сили передбачає продовження безперервних відносин роботодавця і найманого працівника від моменту найму працівника до його звільнення.

4. Робоча сила відіграє значну роль у створенні доходів суспільства. Так, наприклад, за трудовою теорією вартості продукт створюється двома факторами — робочою силою і засобами виробництва. Проте нову вартість створює жива праця. Вся знову створена живою працею протягом року вартість створює національний дохід, який є джерелом доходів усіх верств населення (заробітної плати, прибутку, відсотків, ренти, дивідендів тощо), а також коштів на розширення виробництва. Згідно з теорією граничної продуктивності, продукт створюють чотири фактори: капітал, земля, праця і підприємницька діяльність. Теорія граничної корисності стверджує, що участь кожного з факторів у створенні цінності визначається його граничною продуктивністю. Економіко-математичні дослідження граничної продуктивності праці показали, що обсяг виробленої продукції на 75% створюється працею найманих працівників і на 25% — капіталом. Крім того, слід додати, що заробітна плата в розвинутих країнах складає близько 75% національного доходу.

5. Робоча сила не приносить доходу, якщо її не продавати, до того ж потребує додаткових життєвих благ для її утримання.

7. Здібності найманого працівника не знищуються з використанням, а навпаки, примножуються. Мова йде про підвищення професійної майстерності, зростання продуктивності праці у процесі трудового життя працівника.

8. Робоча сила не може бути абсолютно однаковою в різних індивідів, якщо навіть вони належать до однієї й тієї ж професії, спеціальності, на відміну від інших товарів і послуг, вироблених за одним стандартом і технологією.

9. Робоча сила є капіталоємним товаром для суспільства. Відтворення його включає затрати на фізичне відтворення, освітню, професійно-кваліфікаційну підготовку. Крім того, цей процес — довготривалий і не підлягає значному скороченню.

10. Робоча сила має обмежену мобільність. Для її територіального і професійного переміщення між галузями чи підприємствами слід створити відповідні умови, зокрема розвивати ринок житла, транспортну інфраструктуру тощо.

11. Навіть після залучення в суспільне виробництво найманий працівник може претендувати на інше робоче місце, повторно виходити на ринок праці, щоб знайти краще місце роботи [13, c. 206-209].

Розділ 2. Мікроекономічна характеристика ринку праці

2.1. Механізм функціонування сучасного ринку праці

У сучасних умовах господарювання, коли економічна система не може вирішити низки економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб'єктів, об'єктів, цілей, інструментів і засобів впливу.

До суб'єктів ринку праці належать домогосподарства (сім'ї), які визначають пропозицію робочої сили, та фірми, що формують попит на неї. Вони тісно взаємодіють між собою, задовольняючи конкретні інтереси.

Представниками домогосподарств на ринку праці є наймані працівники, а представниками фірм — роботодавці в особі керівників підприємств і організацій.

До суб'єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців і виразників господарсько-трудових інтересів.

Носії господарсько-трудових інтересів — це соціальні групи, які відрізняються один від одного майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Зокрема, це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Кожна з цих груп має свої інтереси, обумовлені їхнім соціально-економічним станом.

Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об'єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців — фермерів, різних торговців, банківських установ і т. ін.

Найбільшими виразниками господарсько-трудових інтересів є профспілки та спілки роботодавців. Вони взаємодіють на ринку праці, прагнучи максимально вплинути на державні структури та одна на одну. Вони мають свої друковані видання, значні кошти, центри підготовки кадрів і зв'язків з громадськістю. Виразники господарсько-трудових інтересів використовують такі засоби впливу на органи державного регулювання, як консультації, поради, рекомендації, меморандуми тощо.

Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати в життя програму державної економічної політики.

Останнім часом помітна тенденція злиття суб'єктів державної та приватної економічної політики і поява в результаті цього нових регулятивних органів. Наприклад, створюється орган із представників спілок підприємців, профспілок і виконавчої влади для регулювання тарифних угод між підприємцями і трудящими. Він служить для узгодження інтересів головних суб'єктів праці — роботодавців і найманих працівників.

Носії та виразники використовують різні способи впливу на державну економічну політику: засоби масової інформації, демонстрації, маніфестації, збирання підписів, звернення в суди, кампанії громадянської непокори тощо. Своєю чергою, органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв і виразників господарсько-трудових інтересів: трудове й господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи.

Об'єкти державного регулювання ринку праці — це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв'язуються автоматично, тоді як їх розв'язання терміново потрібно для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них відносять:

— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими за наймом;

— трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, зокрема оплату та охорону праці, найм і звільнення працівників;

— зайнятість із регулюванням попиту і пропозиції робочої сили;

— допомогу з безробіття;

— підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;

— розподіл і перерозподіл робочої сили.

Види державного регулювання ринку праці:

— Захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.

— Заохочувальне, направлене на створення умов, в яких можуть створюватись і розвиватися певні форми діяльності.

— Обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або їх групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.

— Директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.

— Регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості[14, c. 91-93].

2.2. Структурата функції ринку праці

Серед економістів існують різні точки зору щодо змісту і економічної природи ринку праці. Основу розбіжностей складають предмети продажу: робоча сила або сама праця.

Марксистський напрям в економіці відстоює точку зору, що предметом купівлі — продажу на ринку праці є специфічний товар — робоча сила. Праця являє собою процес функціонування робочої сили, результатом якого є не тільки матеріальний продукт, що має споживчу вартість, а й суспільний продукт, що має вартість. Робоча сила має здатність створювати результати праці, що диференціюються як праця основна і добавлена.

Еквівалентом вартості робочої сили виступає заробітна плата, що і є предметом торгів на ринку праці. Добавлена праця породжує прибуток підприємства, сам факт одержання якого залишається в тіні торгів на ринку праці.

Представники немарксистського напряму (сучасні економічні школи) вважають предметом торгів на ринку праці саму працю. Заробітну плату вважають ціною праці у формі ставки, величина якої визначається попитом та пропозицією на ринку праці.

Однак праця як процес не підлягає купівлі — продажу, а зарплата фактично визначається не тільки нижньою межею вартості робочої сили, а й має тенденцію росту за рахунок мотиваційних факторів, а також під впливом попиту та пропозиції. Тому точніше було б назвати ринок праці ринком робочої сили. Але усталений термін «ринок праці» практично неможливо замінити.

Ринок праці — це система відносин обміну індивідуальної спроможності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для її розширеного відтворення і розміщення працівників у системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва.

Ринок праці має похідний характер по відношенню до ринків капіталу, товарів і послуг, що формують структуру суспільного виробництва, а також кон'юнктуру ринку.

Однак слід враховувати, що на ринку праці продається специфічний товар — робоча сила, тобто здатність людини до праці. Її реалізація торкається всіх основних сфер життя суспільства і залежить від політичних, соціально-економічних, організаційних, правових, психологічних та інших умов.

Робоча сила безпосередньо поєднана із засобами виробництва і невіддільна від особистості. Носіями одиничної робочої сили є всі працездатні члени суспільства, фактичні або потенційні працівники виробничої і невиробничої сфер господарства всіх категорій (робітники, службовці, фахівці, керівники). При цьому варто розрізняти загальну і професійну працездатність.

Загальна працездатність передбачає здатність працівника до праці, що не потребує спеціальної підготовки.

Професійна працездатність — це здатність працівника до праці у певній галузі професійної діяльності, що передбачає спеціальну підготовку.

Таким чином, робоча сила — це здатність до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей людини, які використуються у виробничій діяльності. Безпосередню основу робочої сили складає працездатність, тобто стан здоров'я, а також знання, навички й уміння, що дозволяють людині виконувати роботу певної якості й обсягу[16, c. 107-109].

Товаром на ринку праці є робоча сила. Ринок робочої сили є одним із елементів складної соціально-економічної системи — ринку. Отже, ринок робочої сили є економічною категорією, що несе в собі всі істотні ознаки ринку взагалі. Відтворення товару «робочої сили» пов'язано з великими затратами часу, засобів, що робить цей товар надзвичайно цінним для суспільства, змушує забезпечувати соціальний захист працівників у разі несприятливої кон'юнктури на ринку праці.

Ринок праці — це один з ринків, на якому фірма повинна успішно діяти, щоб вижити. Ринок праці і ринок капіталу є основними видами ринків, на яких придбають фактори виробництва, а ринок продуктів (виробів) — це такий ринок, на якому продукція продається. На практиці, звичайно, фірма одночасно виступає на різних ринках (праці, капіталу, продуктів).

Ринки, на яких діють фірми, представлені на рис. 1.

На відміну від ринку взагалі, ринок праці має такі особливості:

1. Невіддільність прав власника на товар (робочу силу) від самого власника.

2. Тривалість економічного контакту продавця і покупця.

3. Наявність грошової форми угоди.

4. Наявність економічних інтересів суб'єктів ринку праці.

5. Наявність значної кількості соціальних умов, що визначають функціонування ринку праці (державні програми у сфері зайнятості, системи трудового законодавства та ін.).

6. Різноманітність трудових угод[4, c. 8-11].

Ринок праці є сферою реалізації економічних інтересів власників засобів виробництва і робочої сили на взаємоприйнятних умовах. Економічні інтереси цих двох власників реалізуються в процесі праці, тобто в процесі функціонування робочої сили у поєднанні із засобами виробництва. У ході праці виявляється її результативність (ефективність).

Рівень функціонування ринку праці визначає такі умови:

1. Попит та пропозиція на робочу силу певної якості (спеціальність, кваліфікація).

2. Конкуренція на ринку праці.

3. Інфляція і рівень реальної заробітної плати.

4. Вартість робочої сили некваліфікованої праці.

5. Ціна робочої сили кваліфікованої і розумової праці.

6. Форми і методи найму робочої сили.

Ринок праці в масштабі суспільства є сукупним ринком праці (СР). Його складовими частинами є:

— сукупна пропозиція;

— сукупний попит (як загальна потреба в робочій силі).

Частина ринку праці, у якій попит дорівнює пропозиції, характеризується виробничою зайнятістю і складає задоволений попит на робочу силу (ЗП). Різницю між сукупним ринком (СР) із задоволеним попитом (ЗП) складає величину поточного ринку (ПР):

ПР = СР-ЗП.(1)

Поточний ринок складається з:

— відкритого ринку праці (незайняті працівники і вільні робочі місця);

— прихованого ринку (працюючі — потенційно можуть бути безробітними, а робочі місця можуть бути ліквідовані).

Суб'єктами ринку праці є роботодавці (власники засобів виробництва — юридичні і фізичні особи) і наймані робітники (працездатні громадяни).

Система відносин на ринку праці складається з відносин:

— між роботодавцями і найманими робітниками;

— між суб'єктами ринку і їхніми представниками (профспілки, асоціація роботодавців, служба зайнятості);

— між суб'єктами ринку праці і державою.

Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці складаєйого кон'юнктуру. Структура характеризується підйомом і спадом у залежності від стану економіки. Кон'юнктура ринку буває дефіцитною, надлишковою і рівноважною.

Конкуренція ринку праці являє собою надлишкову наявність незалежних покупців і продавців.

Інфраструктура ринку праці — це державні установи і недержавні структури сприяння зайнятості (фонди, служби і т.д.). Основні завдання інфраструктури: регулювання ціни робочої сили, умов праці, підготовки і перепідготовки, захист прав суб'єктів ринку праці[2, c. 3-7].

Ринок праці впливає на розвиток народного господарства, діє в певних напрямах, проявляється в різноманітних формах і виконує різні функції. Під останніми розуміють рід і вид діяльності. Сучасний ринок праці виконує такі з них:

— Суспільного поділу праці. Ринок праці розмежовує найманого працівника та роботодавця, розподіляє найманих працівників за професіями та кваліфікацією, галузями виробництва та регіонами.

— Інформаційну. Дає учасникам процесу купівлі-продажу товару «робоча сила» інформацію щодо умов найму, рівня зарплати, пропозиції робочих місць, якості робочої сили і т. ін.

— Посередницьку. Ринок праці встановлює зв'язок між роботодавцями та найманими працівниками, які виходять на ринок праці для задоволення взаємних інтересів і потреб.

— Ціноутворюючу. Це — основна функція ринку праці, яка встановлює рівновагу між попитом і пропозицією робочої сили. Лише на ринку праці відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару «робоча сила» і визначається його вартість.

— Стимулюючу. Завдяки механізму конкуренції ринок праці стимулює ефективніше використання трудових ресурсів з метою підвищення прибутковості виробництва, також стимулює найманих працівників підвищувати свій професійно-кваліфікаційний рівень.

— Оздоровлюючу. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільнюється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок праці дозволяє одержувати перевагу в конкурентній боротьбі працівникам з найвищими якісними показниками робочої сили. Саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, примушує працівників триматися за робоче місце, в умовах гострої конкуренції, а з іншого — матеріально зацікавлює, стимулює їхні ініціативність, компетентність, кваліфікованість.

— Регулюючу. Певною мірою ринок впливає на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переміщенню робочої сили з одних регіонів, галузей в інші, ефективніші. Ринок праці регулює надлишки трудових ресурсів, їх оптимальне розміщення, а отже, ефективне використання. В Україні ринок праці ще повною мірою не виконує всіх своїх функцій, оскільки перебуває на стадії розвитку.

2.3. Попит та пропозиція на ринку праці

Дослідження ринків праці починається і закінчується аналізом попиту та пропозиції праці. Що відносно попиту на ринку праці, то тут представлені роботодавці, що приймають рішення про наймання робочої сили в залежності від того стану, в якому знаходяться всі три ринки.

Що стосується пропозиції робочої сили на ринку праці, то тут представлені такі групи, як працівники і майбутні працівники, чиї рішення щодо того, де працювати і чи працювати взагалі, приймаються з урахуванням власних можливостей професійних і біологічних.

Попит — це платоспроможна потреба покупця в конкретному товарі при заданій ціні. Попит праці — це кількість праці, яку роботодавці хочуть і можуть найняти при альтернативних рівнях зарплати й інших рівних умов на даний період часу. Попит на працю (робочу силу) формується виходячи з попиту на кінцеві продукти і послуги, вироблені підприємством, фірмою.

У своїй діяльності фірми прагнуть реалізувати власну продукцію, що залежить від попиту, тобто від того, скільки праці і капіталу вони можуть одержати за даними цінами.

Коли вивчається попит на працю, то з'ясовують, яким чином кількість робітників на підприємствах залежить від таких факторів як праця, капітал і попит. Розглянемо окремі зміни, кожну автономно.

Зміни в зарплаті: зарплата зростає, не змінюються інші умови (технологія, кредити, ціни, податки, попит на продукт). З підвищенням зарплати зростає собівартість виробництва і ціна товару. Ціна зростає, споживач купує менше, роботодавці скорочують обсяги виробництва. Зниження обсягів виробництва призводять до зниження зайнятості. Скорочення зайнятості при зниженні обсягу виробництва називається ефектом масштабу, тобто переважання меншої зайнятості при меншому масштабі виробництва.

При підвищенні зарплати фірма прагне запровадити нові технології і нове обладнання, тобто відбувається зрушення до капітального виробництва. Це ефект заміщення — у міру зростання рівня зарплати в процесі виробництва капітал заміняє робочу силу.

Крива попиту на працю показує, яким чином необхідний рівень зайнятості, вимірюваний кількістю робочих годин або кількістю працівників, змінюється у зв'язку зі змінами у вартості робочої сили при інших незмінних факторах, що впливають на шкалу попиту.

Еластичністю попиту на працю називається здатність попиту на працю реагувати на зміни рівня зарплати[17, c. 68-71].

Пропозиція праці — висловлене працівником бажання і можливість працювати певну кількість часу при альтернативних рівнях зарплати за інших рівних умов.

Як відомо, кількість будь-якого товару або послуг, пропонованих до продажу, звичайно підвищується в міру підвищення їх ціни. Пропозиція праці реагує в такий же спосіб.

На рис. 2 крива попиту показує, скільки працівників необхідно роботодавцям при певній ставці за умови, що ціна капіталу і рівень попиту на продукт праці залишаються незмінними.

Крива пропозиції показує, скільки працівників може вийти на ринок праці на кожному рівні ставки зарплати за умови, що вона по інших професіях вона залишається незмінною.

При рівні зарплати We настає рівновага попиту та пропозиції.

При підвищенні зарплати до рівня W2 — пропозиція зростає доти, доки наймач не задовольнить попит. Утворюється надлишок робочої сили. Потім зарплата знижується до W1 — при цьому пропозиція знижується, утворюючи дефіцит робочої сили.

Пропозиція робочої сили кількісно визначається кількістю осіб, які виходять на відкритий ринок праці і звертаються в службу зайнятості та безпосередньо на підприємство. Ця кількість включає таких осіб, які:

— не мають роботи;

— вивільнюються;

— звільнювані з причин плинності або закінчення договору;

— випускники навчальних закладів;

— прибулі з інших територій.

Попит на робочу силу формується по галузях. Визначається потреба в нових працівниках — замінюваних робітниках[6, c. 8-12].

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку ринку праці в Україні

3.1. Державна політика у сфері зайнятості

Державне регулювання зайнятості населення — це здійснення заходів впливу на соціально-економічну обстановку в суспільстві за трьома рівнями: загальнодержавним, регіональним, локальним.

У країнах з розвитою економікою відомі три моделі політики зайнятості:

1. Європейська модель. Вона передбачає скорочення працюючих при поліпшенні економічної ситуації, зростанні продуктивності праці з призначенням високих допомог звільненим по безробіттю.

2. Скандинавська модель передбачає загальну зайнятість за рахунок створення робочих місць у державному секторі. При цьому виплачується невисока зарплата. Але при дефіциті державних коштів на ці цілі відзначається спад виробництва і виток безробіття.

3. Американська модель передбачає створення робочих місць з помірною продуктивністю для значних верст економічно активного населення. При цьому зростає кількість працюючих з помірними заробітками.

Використання таких моделей робить ринок праці більш гнучким. Розширюється система підготовки і перепідготовки кадрів.

Відомі також два види політики зайнятості: активний і пасивний.

Активна політика зайнятості передбачає такі заходи, як профілактика звільнень, навчання, перепідготовка, фінансування, створення додаткових робочих місць і т.д.

Пасивна політика передбачає виплату допомоги по безробіттю і надання послуг з працевлаштування через державну службу зайнятості.

Для реалізації активної політики зайнятості розробляються національні і регіональні програми зайнятості з урахуванням соціально-економічної ситуації. Використовуються також нестандартні форми зайнятості (НФЗ). Це наймання і виплати заробітку на громадських роботах, за репетиторство, за ремонтні, підсобні, сезонні сільськогосподарські роботи, роботи за контрактом, надомна праця, сумісництво, гнучкі графіки робочого часу, самозайнятість, підприємництво в сфері малого бізнесу.

Відтік безробітних у сферу неформального сектора економіки також впливає на рівень безробіття.

Державна політика зайнятості населення України ґрунтується на таких принципах:

1. Забезпечення рівних можливостей всім громадянам (незалежно від походження, статі, віку, політичних переконань, релігії) в реалізації права на вільний вибір виду діяльності у відповідності зі здібностями і професійною підготовкою з урахуванням власних інтересів і суспільних потреб;

2. Сприяння в забезпеченні ефективної зайнятості, скорочення безробіття, створення нових робочих місць, умов для розвитку підприємництва й індивідуальної трудової діяльності;

3. Координації діяльності в сфері зайнятості та іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі загальнодержавної і регіональної програм зайнятості;

4. Співробітництво профспілок, підприємств, власників у взаємодії з органами державного управління по забезпеченню ефективної зайнятості;

5. Міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном, та іноземних груп в Україні[12, c. 25-29].

Держава гарантує працездатному населенню:

а) добровільність праці і вибір виду діяльності з урахуванням особистих можливостей;

б) захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу, дотримання норм Кзота;

в) безплатне сприяння у працевлаштуванні;

г) виплату вихідної допомоги і збереження середньої зарплати скороченим працівникам;

д) виплату безробітним у встановленому порядку допомоги по безробіттю;

є) безкоштовне навчання новим професіям у навчальних закладах і системі державної служби зайнятості із зарахуванням цього періоду в стаж роботи;

Державні органи України публікують статистичні дані й інформацію про пропозицію та попит на робочу силу. Основні принципові питання, пов'язані із зайнятістю населення, відбиті в Законі України «Про зайнятість населення». У ньому визначені основні принципи зайнятості, що додають зайнятості ринковий характер.

Перший принцип — виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. Примус до праці не допускається. Цей принцип передбачає право людини працювати там і стільки, скільки це необхідно йому самому:

Другий принцип зайнятості — відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю. В основі політики зайнятості — відмова від жорсткої регламентації форм і режимів зайнятості, обов'язковості праці, і сприяння розкриттю інтересів і потреб людини через свободу і добровільність вибору будь-якої сфери суспільно корисної діяльності.

На загальнодержавному рівні органи управління зайнятістю населення представлені національною службою зайнятості населення України, а також центрами зайнятості в містах і районах. До обов'язків служб зайнятості входить:

— аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, інформація про стан ринку праці;

— облік вільних місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

— консультація щодо можливостей одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професій і працівників;

— надання послуг по працевлаштуванню;

— реєстрація безробітних, надання їм допомоги, включаючи виплату допомоги;

— організація розробки програм зайнятості з передбаченням у них заходів соціального захисту різних груп населення;

— організація професійного навчання і перенавчання громадян.

Служба зайнятості має право:

— запитувати від усіх структур інформацію про передбачувані зміни, які ведуть до вивільнення працюючих, та відомості про наявність вільних місць;

— направляти на всі види підприємств громадян з питань працевлаштування;

— направляти не зайнятих громадян за їхнім бажанням на оплачувані громадські роботи;

— оплачувати вартість навчання осіб, зареєстрованих у службі зайнятості[8, c. 8].

Мета центрів зайнятості — забезпечення максимального працевлаштування незайнятого працездатного населення і працівників, що вивільняються, а також їх соціальний захист.

В Україні створений державний фонд зайнятості населення, який функціонує за рахунок обов'язкових страхових внесків роботодавців і заробітку працівників.

Політика держави в регулюванні ринку праці спрямована на стимулювання структурної перебудови і перерозподілу працівників, що вивільняються, залучення безробітних у сферу виробництва, допомога у працевлаштуванні. Напрямами цієї політики є:

— працевлаштування, підготовка і перепідготовка кадрів;

— правове забезпечення ринку праці;

— соціальна підтримка безробітних.

Для цього застосовуються такі методи:

— прямого адміністративного впливу (законодавче регулювання, трудове законодавство, колективні договори);

— непрямого економічного регулювання (фінансова, грошова, податкова політика, створення фондів зайнятості).

Засоби з фондів зайнятості направляються на допомогу по безробіттю, на перепідготовку і громадські роботи, фінансову підтримку, придбання цінних паперів, розвиток служб зайнятості, компенсацію матеріальних затрат по переїзду, оплату тимчасової непрацездатності, стипендії при направленні службою зайнятості на перепідготовку та ін.

Кошти фонду утворюються за рахунок відрахувань з доходів підприємств[6, c. 12].

3.2. Шляхи вдосконалення ситуації на ринку праці України

Ринок праці в Україні формувався у процесі перебудови механізму господарювання, здійснення інвестиційної політики, роздержавлення і приватизації власності, демократизації виробництва.

Для цього періоду характерні такі тенденції:

зменшення чисельності працюючих у суспільному виробництві та зростання нерегламентованої зайнятості;

зменшення чисельності та питомої ваги зайнятих у промисловості та будівництві, в галузях, що виробляють товари народного споживання та надають послуги населенню, зростання зайнятості в сільському господарстві;

повільне зростання зареєстрованого безробіття на фоні вимушеної неповної зайнятості населення (відпустки без збереження заробітної плати, неповний робочий день, тиждень);

подальша диференціація безробіття, утворення регіонів з підвищеним рівнем зареєстрованого безробіття, осередків часткового безробіття в окремих галузях тощо.

За останні чотири роки чисельність зайнятих у суспільному виробництві (крім особистого підсобного господарства) скоротилася на 3,4 млн. чоловік, або на 14,5 відсотка, чисельність робітників та службовців — на 2,7 млн. чоловік, або на 15,1 відсотка.

Повільними темпами йде вивільнення кадрів внаслідок змін у виробництві. Найінтенсивніше воно відбувалося в 1992 році, коли було вивільнено 454 тис. чоловік. Надалі цей процес дещо уповільнився, що зумовило збільшення часткового безробіття та зменшення реальної заробітної плати.

Підприємства і організації штучно стримують процес вивільнення, надаючи працівникам безоплатні відпустки та запроваджуючи неповні робочі дні, тижні. Протягом 2006 року в безоплатних відпустках різної тривалості перебувало близько 2,7 млн. чоловік (17,7 відсотка від середньоспискової чисельності працюючих), ще близько 0,9 млн. чоловік працювали неповний робочий день (5,6 відсотка).

Сучасні тенденції у сфері зайнятості впливають як на кількість звернень незайнятих громадян до служби зайнятості, так і на ефективність управління ринком праці.

Кількість осіб, що реєструються в службі зайнятості як такі, що шукають роботу, стабілізувалась на рівні близько 20 відсотків від загального ринку праці зі значною диференціацією по областях: від 8 — 10 відсотків в м. Києві, Чернівецькій, Харківській областях, до 30 — 40 відсотків у Волинській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Полтавській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській і Чернігівській областях[18, c. 214-219].

Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року було викладено в Указі Президента Українивід 03.08.1999 № 958/99 "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року". В даному розділі курсової роботи розглянемо базові положення даного Указу.

Економічне зростання створює передумови для створення нових та реконструкції вже існуючих робочих місць. Метою такої реконструкції має бути зменшення питомої ваги робочих місць з важкими та шкідливими умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва, захист навколишнього середовища. Відповідно необхідно:

Верховній Раді України забезпечити прийняття Законів України:

"Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2007-20010 роки";
"Про зайнятість населення" (у новій редакції);

Кабінету Міністрів України запровадити:

механізм пільгового кредитування створення нових робочих місць на визначений термін та відповідно до кількості створених робочих місць;
систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць;
розширення практики державного замовлення;
систему дієвих субсидій підприємцям на працевлаштування безробітних, передусім із соціальне вразливих верств населення та тих, хто не має роботи понад 6 місяців;
організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку, забезпечення безкоштовними методичними матеріалами;
забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовної юридичної консультації, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;
сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів і здійснення спільних заходів;
стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі і з використанням сучасних індустріальних технологій;
диверсифікацію зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;
законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі;
визначення прав членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об'єктивних можливостей здати земельну ділянку в оренду (наявність підприємств, згодних взяти землю в оренду, розмір орендної плати); Кабінету Міністрів України розробити механізми та віднайти необхідні фінансові ресурси для зацікавлення приватного інвестора у вкладенні коштів відповідно до визначених пріоритетів.

Необхідно створити передумови для істотного підвищення мобільності робочої сили (професійної, соціальної, територіальної) шляхом належної професійно-освітньої підготовки робочої сили відповідно до поточних та перспективних вимог економіки та створення реального ринку житла. З цією метою:

Верховній Раді України забезпечити прийняття Закону України "Про професійний розвиток персоналу на виробництві".

Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України розробити довгостроковий прогноз потреби економіки країни у робочій силі за професійно-кваліфікаційними групами. Кабінету Міністрів України:

розробити механізми збільшення масштабів та розширення напрямів освіти дорослого населення, своєчасної підготовки та перепідготовки зайнятої робочої сили;
забезпечити спрямовування частини коштів, виділених на професійну освіту, на її модернізацію, належне технологічне оснащення і забезпечення методично-навчальною літературою;
забезпечити безпосередній зв'язок між стандартами оплати праці та освітньо-кваліфікаційним рівнем працівників;
запровадити багатоканальне фінансування професійної освіти;
забезпечити трансформацію професійно-технічної освіти, належну її відповідність потребам ринку праці;
істотно збільшити масштаби професійної підготовки та перепідготовки безробітних;
направляти осіб, що втратили роботу, на перекваліфікацію якомога раніше;
формувати державне замовлення на підготовку робочої сили, спираючись на результати прогнозу потреби економіки країни в робочій силі за професіями, і на тендерних засадах розміщувати замовлення у навчальних закладах (вищих та середніх)[1, c. 52-56].

Висновки

Проаналізувавши стан ринку праці і зарплати в Україні слід зазначити, що не дивлячись на деякі позитивні моменти формування ринку праці відбувається вкрай повільно. Це зумовлено, по-перше, слабкою структурною перебудовою економіки, внаслідок чого у ВВП зменшується частка найдинамічніших з огляду створення нових робочих місць галузей (машинобудування, харчова і легка промисловість) та зростає частка неперспективних галузей (зокрема чорної металургії). По-друге, це спричинене неефективністю роздержавлення і приватизації, що не привели до зростання продуктивності праці, появи реального власника, трансформації прихованого безробіття у відкрите і зменшення надлишкової зайнятості. По-третє, через недостатній розвиток малого та середнього бізнесу працівники, які втратили роботу, не забезпечуються новими робочими місцями в повній мірі.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості – розвиток приватного підприємства, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо.

Поліпшення ситуації у сфері зайнятості вітчизняної економіки передбачає формування динамічного та гнучкого ринку праці, підвищення рівня його організованості. Для цього необхідно створити розгалужену мережу інституцій ринку праці, поліпшити їх фінансування, кадрове та інформаційне забезпечення. Інформаційний масив повинен містити дані про всі основні аспекти функціонування ринку праці: масштаби пропозиції праці, її вартість та якість, структуру зайнятості, реальні обсяги безробіття.

Крім цього потрібно виконати такі першочергові завдання для забезпечення належних умов життя і зайнятості населення на сучасному етапі розвитку:

• створення відповідного законодавчо-нормативного поля з достатньою конкретизацією для всіх рівнів управління, що надає регіонам, галузям та суб’єктам господарювання різних форм власності рівні можливості у забезпеченні продуктивної зайнятості і ефективного використання робочої сили;

• вдосконалення фінансового механізму регулювання ринку праці у взаємозв’язку з реформуванням податкової системи, здійсненням структурних трансформацій, стимулюванням нових форм зайнятості населення;

• підвищення цільової спрямованості та соціальної адресності окремих заходів державної політики на ринку праці з метою поліпшення становища різних соціальних та статевовікових категорій населення; визначеним завданням мають відповідати головні напрями державної політики зайнятості;

• розвиток професійної підготовки й перепідготовки кадрів, вдосконалення системи професійної орієнтації;

• стимулювання створення нових робочих місць;

• сприяння самозайнятості населення, розвитку підприємництва, малого й середнього бізнесу;

• організація оплачуваних сезонних і громадських робіт, розвиток гнучких форм зайнятості;

• бронювання (квотування) і створення робочих місць на діючих підприємствах і організація для працевлаштування громадян, що неспроможні на рівних умовах конкурувати на ринку праці (працевлаштування інвалідів, молоді, жінок та інших).

Список використаних джерел

Андреюк Н. Мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Наталія Андреюк,. — К.: Кондор, 2004. – 174 с.
Базілінська О. Мікроекономіка: Навчальний посібник/ Олена Базілінська, Оксана Мініна; За ред. Олени Базілінської; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 349 с.
Бараник З. Статистика ринку праці : Навчальний посібник/ Зоя Бараник,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -167 с.
Білоблоцький М. Сучасний стан ринку праці та перспективи його розвитку //Україна: аспекти праці. — 1997. — № 1. — C. 3-7
Ватаманюк Остап З. Мікроекономіка: Навч. посіб.. — Л. : Інтелект-Захід, 2004. — 176с
Вініченко І. І. Мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ І. І. Вініченко, Н. В. Дацій, С. О. Корецька; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 265 с.
Гончарова Н.М. Мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2005. — 304 с.
Горобчук Т. Мікроекономіка: Навчальний посібник/ Тетяна Горобчук,; М-во освіти і науки України, Житомирський інженерно-технологічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 271 с.
Задоя А. Мікроекономіка: Курс лекцій та вправи: Навч. посібн./ Анатолій Задоя,. — К.: Знання, 2001. — 211 с.
Кириленко В. Мікроекономіка: Навчальний посібник для економ. спец. студ. вузів/ Володимир Кириленко,. — К.: Таксон, 2003. — 334 с.
Косік А. Мікроекономіка: Навчальний посібник/ Алла Косік, Галина Гронтковська,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 415 с.
Лісовицький В. Мікроекономіка: Навчальний посібник/ Володимир Лісовицький,. — 3-є вид., доп. та переробл.. — К.: Кондор, 2007. — 163 с.
Мікроекономіка: Опорний конспект лекцій/ В.Базилевич, В.Лук'янов, Н.Писаренко, Н.Квіцинська; М-во освіти України, Київ. держ.торг.-екон. ун-т. — К.: Четверта хвиля, 2001. — 246 с.
Петюх В. Ринок праці : Навчальний посібник/ Василь Миколайович Петюх,; Василь Петюх; М-во освіти України; Київський нац. економічний ун-т. -К., 1999. -287 с.
Пухтаєвич Г. Аналіз національної економіки : Навчальний посібник/ Галина Пухтаєвич,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -254 с.
Ринок праці України: стан та шляхи його реформування : Національний семінар: 16-18 лютого 2000 р. м.Київ/ М-во праці України; Укр. Академія держ. управління при Президентові України; Ін-т Світового Банку. Програма SPRITE. -К., 2000. — 117 с.
Юрченко В. В., Романишин В. О. Ринок праці України: сучасний стан та шляхи реформування //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 6. — C. 214 — 219