Правила доказового міркування

Вступ.

1. Правили щодо тези й антитези та їх значення для юридичного доказування.

2. Правила щодо аргументації та демонстрації. Їх роль у судовій практиці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Будь-яке судження про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому воно може бути прийняте за істину тільки після того, як ми переконаємося у його істинності.

В істинності деяких положень можна переконатися шляхом безпосереднього співставлення їх із дійсністю, за допомогою органів почуття, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити і перевірити істинність судження «Замок, на який замикалися двері будинку потерпіло- го, має сліди пошкодження», досить оглянути цей замок

Але переконатися в істинності того чи іншого положення безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може буті встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують в дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких суджень: «Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К.»; «Під час скоєння злочину обвинувачуваний знаходився на місці вчинення злочину»; «Організатором скоєного злочину був Т.» і так далі. Істинність подібних суджень установлюється і перевіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомогою умовиводів і логічних доказів.

Доведення — це процес думки, що полягає в обгрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше.

1. Правили щодо тези й антитези та їх значення для юридичного доказування

Будь-яке доведення припускає наявність доводжуваного положення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доведення, так і в будь-який інший його момент. Позначають тезу по-різному, наприклад: "Положення, яке я доводжу, полягає ось у чому": "Ось моя теза"; "Ось моє положення"; "Ось моя позиція" тощо. Часто якесь положення доводиться без посилання на те, що це теза. Теза висловлюється звичайно у формі категоричного судження, наприклад: "Підсудний Л. перебував уночі 15 серпня у квартирі потерпілої"; "Це не самогубство", "Петренко співучасник підсудних К. і Р." тощо. Але часто його формулюють у вигляді запитання: “Чи є причинний зв’язок між діями обвинувачуного і їхніми наслідками?”;“Чи були в А. мотиви для самогубства?" і т. д.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, а кілька положень. У складному доведенні слід розрізняти основну тезу і підлеглі, часткові тези .

Основною тезою називається положення, якому підлягає обґрунтування низки інших положень.

Часткова теза — це таке положення, яке стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Правила щодо тези:

1. Теза повинна бути сформульована чітко й ясно.

Це правило виражає головну умову ефективності аргументації і критики.

Для того щоб з'ясувати якусь тезу, необхідно вирішити такі питання:

♦ По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).

♦ Так, наприклад, якщо необхідно аргументувати чи спростувати тезу «Приватизація землі в наш час необхідна», передусім слід з'ясувати, що означає термін «приватизація землі» і як розуміє його ваш опонент.

♦ По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу.

Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.

♦ По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з’ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет).

♦ Наприклад, хтось стверджує, що «люди — егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.

♦ По-четверте, важливе значення має вирішення питання промодальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце в дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо.

З першим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

♦ «Вимога надмірного уточнення тези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів — затягування часу.

♦ «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент змінює значення термінів, які застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів — зміна смислу тези не на користь пропонента.

♦ «Необгрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуються окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.

♦ «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи, наприклад, невідомі опоненту вислови[3, c. 154-156].

2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.

Це правило випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації/критики призводить до помилки, яка отримала назву «підміна тези».

Підміна тези — це логічна помилка, яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументується або критикується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.

♦ Розглянемо такий приклад: «Хтось узявся довести, що 3 рази по 2 буде не 6, а 4. Для цього він узяв звичайний сірник і запросив присутніх уважно слідкувати за його міркуванням. «Переламавши сірник навпіл, — сказав він, — будемо мати один раз 2. Зробивши те саме з однією з половинок, будемо мати другий раз 2. Нарешті, зробивши те саме з іншою половинкою, будемо мати третій раз 2. Отже, узявши три рази по два, ми отримали чотири, а не шість, як зазвичай думають».

У міркуванні дивного математика була допущена помилка — «підміна тези». Замість того, щоб доводити твердження «3×2= 4», він доводив, що «якщо ціле поділити навпіл, а потім кожну половинку в свою чергу поділити навпіл, то в результаті отримаємо чотири частини».

Різновидами помилки «підміна тези» є також:

♦ «Підміна тези сильнішим твердженням». Твердження А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки.

Щодо доведення ця помилка називається «хто багато доводить, той нічого не доводить».

♦ «Підміна тези слабшим твердженням». Твердження А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження А випливає з твердження В, а не навпаки.

Щодо спростування ця помилка називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».

♦ «Підміна тези посиланням на особисті якості людини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунтовувати або критикувати тезу, починають характеризувати людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йдеться в тезі.

Так, дуже часто у суді адвокати замість того, щоб доводити невинність підсудного, обґрунтовують, що він є турботливим батьком, добрим чоловіком тощо.

♦ «Втрата тези». Ця помилка має місце тоді, коли в процесі суперечки навмисно «забувають початкову тезу», а іноді навіть тему розмови, і переходять до обговорення зовсім іншої тези.

З другим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

♦ «Послаблення тези аргументації». У цьому випадку супротивник висуває положення, яке важко або неможливо довести. Потім він замінює його на інше твердження, яке є слабкішим, ніж попереднє. Опонент, не розібравшись, намагається розкритикувати саме друге положення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить заздалегідь розроблене його обгрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів перше положення.

♦ «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильніше твердження. Потім він показує, що друге положення обґрунтувати неможливо, більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонент стверджує, що спростував тезу пропонента.

♦ «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншу тему, з якою він добре обізнаний[1, c. 119-121].

Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом.

а) Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній.

Цей спосіб спростування грунтується на законвиключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує Спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

б)Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною,то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним,то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези.

Антитезою називається судження, котре суперечить тезі.

До непрямого доведення вдаються завжди в тих випадках, коли висунуту тезу не можна довести прямо, коли відсутні аргументи, що обґрунтовують тезу безпосередньо. У непрямому доведенні істинності (або хибності) тези доходять за допомогою дослідження не самої тези, а іншого судження, що перебуває у певному відношенні до тези. Непрямі доведення будуються на законах і правилах, котрі існують між судженнями.

Непрямі доведення бувають двох видів: апагогічні та розподільні.

В апагогічному непрямому доведенні істинності тези доходять завдяки доведенню хибності антитези. Апагогічні доведення відбуваються так. Припустімо, необхідно довести тезу А. Аргументи, що прямо обґрунтовують цю тезу, відсутні (об'єктивно вони можуть бути, але на даний момент у нас їх немає). Тоді висловлюється судження, що суперечить тезі, тобто висуваємо антитезу не-А і припускаємо її істинною (говоримо: припустімо, істинним є не-А). Припустивши, що антитеза не-А є істинною, ми потім мислено виводимо з неї наслідки і перевіряємо їх. Якщо буде встановлено, що виведені з антитези наслідки насправді не існують і їх існування взагалі немислиме (абсурдне) або вони суперечать раніше доведеним положенням, то цим буде доведена хибність антитези не-А. Висновок такого правила умовно-категоричного силогізму: із хибності наслідку неодмінно випливає хибність основи.

Довівши хибність антитези не-А, ми потім переходимо, згідно з вимогою закону виключеного третього, до істинності тези А.

Непряме апагогічне доведення називають іще приведенням до абсурду (reductio ad absurdum). У математичних та інших науках воно дістало назву доведення від супротивного[7, c. 218-220].

2. Правила щодо аргументації та демонстрації. Їх роль у судовій практиці

Довести тезу — означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обґрунтування істинності або хибності висунутої тези. Як аргумент для доведення тези може бути наведена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов’язана з тезою, обґрунтовує її. Основними видами аргументів є такі: факти дійсності, закони, аксіоми, визначення та інші, раніше доведені положення .

А. Факт — це явище або подія, що має місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доказ доведенні.

Факти є досить важливим видом аргументів. Вони мають велику силу переконливості й тому широко використовуються в усіх галузях пізнання. Оскільки факт — це дійсність, то заперечувати факти, тим часом як вони існують, або посилатися на факти, котрих немає насправді, — означає не рахуватися з дійсністю. Факти настільки авторитетні, наскільки авторитетна сама дійсність. Узгодженість думки з фактами є узгодженість із об'єктивною реальністю.

Самі факти мовчать, їх пояснюють люди. Той самий факт може пояснюватися по-різному. Наприклад, факт виявлення в обвинувачуваного інструменту, за допомогою якого зламано стіни складу, ще не свідчить безумовно про те, що крадіжку скоїв саме він. Обвинувачуваний міг позичити інструмент іншій особі, купити його після вчиненої крадіжки, інструмент міг бути взятим злочинцем без відома його власника (обвинувачуваного) тощо. Отже, ті самі факти можуть використовуватися для доведення найрізноманітніших положень. Щоб цього не було, факти, перш ніж стати аргументами, необхідно правильно зрозуміти і пояснити.

Для того, щоб факти були правильно пояснені, необхідно підходити до них діалектично, розглядати не ізольовано, а у взаємозв’язку.

Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються розглядуваного питання, без будь-якого винятку. Не можна довільно ні вихоплювати лише потрібні факти і забувати, не помічати інших, небажаних фактів, ні брати у фактів лише другорядні сторони і не враховувати головних, суттєвих сторін.

Всяка однобічність у відборі й дослідженні фактів приводить до нерозуміння суті фактів, до їх викривлення.

У судовому пізнанні факти (фактичні дані) є основним видом аргументів. Розкрити злочин і викрити злочинця — це означає виявити і зібрати факти, котрі з достовірністю відтворюють злочинну подію, особу, що її скоїла, та її винність.

Доказом (фактом) у судовій справі може бути будь-яке явище, подія, предмет чи річ, усе, що оточує людину і складає об'єктивну реальність.

Але судовим доказом (аргументом) кожен факт робиться лише тоді, коли він встановлений і закріплений із дотриманням вимог процесуального закону. Факти, здобуті без дотримання належної процесуальної форми, не можуть бути взяті за основу висновків слідства і суду. Так, якщо якийсь факт установлюється свідченням особи, котра спостерігала цей факт, то такий факт стає доказом (аргументом) у справі лише за умови, якщо ця особа буде допитана як свідок у визначеному процесуальним законом порядку і її свідчення занесені до протоколу згідно з вимогами процесуального закону.

Б. Важливим видом аргументів постають закони науки . Посилання на закон є вагомим аргументом. Авторитетність законів науки як аргументів пов'язана з розумінням того, що таке закон.

Закони науки — це особливого роду істини; вони відрізняються від інших знань як за змістом, так і за формою їх відкриття. Закони науки є відображенням законів об'єктивного світу. Вони виражають загальні, необхідні зв'язки, що повторюються між явищами. Закон діє за необхідністю: за певних умов закон діє обов'язково, неминуче. Закон не знає винятків. Не буває так, щоб закон поширювався на одні предмети або явища певного класу і не поширювався на інші предмети або інші явища. Закон постає як загальне для всіх конкретних випадків, для всіх взаємозв'язків об'єктивного світу, що підлягають певному закону. Якщо визначено якийсь закон для деяких явищ, то це означає, що йому неминуче підлягають усі явища певного роду.

У судовому доведенні як аргумент постають юридичні закони . Як відомо, слідство і суд ґрунтують свої висновки перш за все на доказових фактах. Щоб довести, наприклад, винність підсудного, необхідно навести докази (факти) у справі. Але в судовому доведенні факти самі по собі, взяті поза правовою нормою (юридичного закону), нічого не обґрунтовують, із них не можна зробити ніякого висновку. Щоб факти стали аргументами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути зіставлені з нормою права. Тому слідство й суд, обґрунтовуючи свій висновок, спираються одночасно й на факти дійсності, і на правову норму, статтю закону[9, c. 134-137].

Правила щодо аргументації:

1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно й чітко.

Для того, щоб це правило виконувалося, необхідно:

♦ виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати в процесі аргументації/критики. Якщо протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено,

♦ уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з'ясува-ти поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;

♦ з'ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увесь клас предметів, його частину чи окремий предмет;

♦ визначити модальність аргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чи йдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб'єкта; чи інформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть або є; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов'язковими, дозволеними або забороненими тощо;

♦ уточнити оціночні характеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність яких уже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребують подальшої перевірки).

2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обґрунтовані.

У випадках доведення і спростування це правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обґрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.

Порушення цього правила може призвести до помилки, яка називається «необгрунтований аргумент». Розрізняють декілька різновидів цієї помилки:

♦ «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації/критики хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати. Аргумент може виявитися хибним якщо:

1) сукупність наведених аргументів виявилася суперечливою наприклад, при некваліфікованому підході до обґрунтування рішення з цивільної справи або обвинувального вироку з кримінальної справи посилаються на суперечливі фактичні обставини: суперечливі свідчення свідків та обвинувачених, дані експертів, що не співпадають з фактами тощо);

2) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю»);

3) в процесі аргументації/критики як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60 відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо). .

♦ «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації/критики аргументу, хибність якого відома пропоненту/опоненту.

Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо.

Особливо небезпечною ця помилка є в судово-слідчій діяльності, оскільки хибні свідчення зацікавлених людей (свідків чи обвинуваченого), неправильно здійснене пізнавання особи, речей тощо можуть призвести до судових помилок — покарання невинного або виправдання злочинця.

♦ «Випередження основи». Як основний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовують твердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думки або припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.

♦ «Підміна критики тези критикою аргументів». На підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише про необґрунтованість тези, а не про її спростування.

Прийом підміни критики тези критикою аргументів дуже часто використовується в судовій практиці, коли, критикуючи аргументи обвинувачення, адвокат робить висновок про те, що обвинувачений взагалі не є винним.

3. Обґрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.

Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обгрунтуванні».

«Коло в обґрунтуванні» — це помилка, в результаті якої тезу обгрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обґрунтовуються цією самою тезою.

♦ Ця помилка наявна в такій аргументації: «Уніфіковані закони про шлюб — хороші закони, оскільки законодавство, що вносить єдність в норми щодо шлюбу, знижує кількість розлучень… А знижує воно кількість розлучень тому, що уніфіковане шлюбне законодавство стандартизує норми, які стосуються одруження»

4. Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

Один аргумент майже ніколи не дає обґрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.

Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обґрунтування».

«Надмірне обґрунтування» — це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необґрунтовані, суперечливі аргументи.

Аргументація чи критика в такому випадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам'ятати, що кожний зайвий аргумент послаблює обґрунтування.

З правилами щодо аргументів пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації/критики."

♦ «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки, реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його розумові здібності, підривають довіру до його міркувань[4, c. 183-186].

Мета застосування «аргументу до особи» — відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.

Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;

♦ «аргумент до публіки». Замість обґрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються спертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні під час спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;

♦ «аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають ще демагогією;

♦ «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.

«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;

♦ «аргумент до пихи». Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розім'якне і стане поступливішим;

♦ «аргумент до авторитету». Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, «аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ними;

♦ «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, неінформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;

♦ «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;

♦ «аргумент до фізичної сили». Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примус чи шантаж;

♦ «адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника. Наприклад, прокурор неправильно кваліфікує злочин (він повинен бути кваліфікований за статтею, яка вимагає суворішого покарання), а адвокат з ним погоджується і видає думку прокурора за свою.

Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо[8, c. 235-238].

Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи,які теза, можуть бути спростовані різними способами.

а)Шляхом доведення хибності аргументів.

Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обгрунтована. Наприклад, доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці—психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним.

б)Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обгрунтовується висунута теза, є для тези недостатньою.

Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необгрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обгрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів.

в)Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними.

Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необгрунтованою.

У судовій практиці доказ вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі грунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена.

г)Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісним.

У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта. Якщо установлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, котрому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі.

Суть цього способу спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.

Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі котрого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.

Згідно з цим правилом, один із засновників має бути заперечним, а у нас обидва засновки стверджувані, тому істинного висновку із них зробити не можна.

Теза й аргументи доведень є за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприймаються нами безпосередньо: тезу й аргументи можна побачити, якщо вони написані, почути, якщо вони вимовлені.

Демонстрація є складнішою, ніж теза й аргументи, складовою частиною доведення. Демонстрація — це не якесь окреме судження, наявне в доведенні, окрім суджень, у яких виражені теза й аргументи, а спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доведення.

Теза й аргументи самі по собі, поза логічним зв'язком одне з одним, ще не є доведення. Аргументи набувають певного значення для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражається завжди у формі умовиводів. Тому будь-яке доведення є умовиводом. Але звідси не випливає, що доведення — якийсь вид умовиводів, не можна робити висновок про те, що доведення є нова, окрім понять, суджень і висновків, форма мислення.

Будь-яке доведення у логічному відношенні є умовиводом і здійснюється у формі умовиводу. Але не будь-який умовивід є доведенням. Умовивід — це логічна форма виведення нового знання, відкриття істини. В умовиводі ми йдемо від засновків до висновків, що є новим знанням. Доведення — це засіб обґрунтування знання вже відомого, форма виправдання нової істини. У доказ доведенні ми йдемо від тези до аргументів, вибору аргументів передує знання того положення, для якого ми підшукуємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосереджується на запитанні про те, що випливає з цих засновків, у доказ доведенні ж головним для нас є запитання про те, чи дійсно це випливає.

Оскільки умовивід може бути як дедуктивним, так і індуктивним, то й доведення за способом логічного зв'язку тези й аргументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індуктивного умовиводу.

Демонстрація, як уже говорилося, — це спосіб логічного зв’язку тези доведення й аргументів. Демонстрація здійснюється завжди у формі того чи іншого умовиводу. Тому, будуючи доведення і спростування, необхідно дотримуватися правил умовиводів. А саме, якщо доведення будується у формі категоричного силогізму, то для того, щоб він був правильним, необхідно дотримуватися всіх правил категоричного силогізму, якщо ж доведення є індуктивним, то слід дотримуватися правил індуктивних умовиводів і т. д. Порушення якогось із правил умовиводу призводить до помилки в доведенні.

Найчастіше в доведеннях трапляються такі помилки, пов'язані з їхньою побудовою, як почетверіння термінів, поспішне узагальнення тощо[2, c. 79-81].

Висновки

У структурі доведення розрізняють тезу, аргументи і демонстрацію.

Теза — положення, що обґрунтовується.

Вона виражається у формі судження чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають форму запитання. Наприклад: «В якому зв'язку перебувають чуттєві та логічні форми пізнання людиною світу?». Аргумент (логічна основа, підстава, довід, доказ) — положення, з допомогою якого обґрунтовується теза.

Роль аргументів можуть відігравати аксіоми, постулати, очевидні положення, факти, закони науки, логічні операції визначення та поділу понять тощо.

Тому доведення називають ще аргументацією.

Доказовість — важлива якість правильного мислення. Структура доказу містить у собі: тези, аргументи, демонстрацію.

Теза — це судження, істинність якого треба довести. Аргументи — це ті щирі судження, якими користуються при доказі тези.

Формою доказу, або демонстрацією, називається спосіб логічного зв'язку між тезою й аргументами.

Існують правила доказового міркування. Порушення цих правил веде до помилок, що ставиться до доказуваної тези, аргументам або до самої формі доказу.

Список використаної літератури

1. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження". — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 2002. — 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

4. Ивлев Ю. Логика для юристов: Учебник для студ. вузов/ Юрий Ивлев,; Академия народного хоз. при Правительстве Российской Федерации; М-во юстиции Российской Федерации. Российская правовая академия. — М.: Дело, 2001. – 261 с.

5. Решетов О. Логіка: Навч. — метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. — 152 с.

7. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. – 335 с.

8. Хоменко І. Логіка — юристам: Підручник для вузів/ Ірина Хоменко,. — К.: Четверта хвиля, 1997 , 1998. — 386 с.

9. Хоменко І. Логіка для юристів: Підручник для вузів/ Ірина Хоменко,; М-во освіти і науки України, Київський національний університет ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 223 с.