Право власності на природні ресурси
Категорія (предмет): ЕкологіяВступ.
1. Поняття, особливості і форми права власності на природні ресурси.
2. Суб’єкти і об’єкти права власності на природні ресурси.
3. Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Відносини власності є основою економічної діяльності будь-якого суспільства і матеріальною основою існування кожної людини. Наявність власності завжди пов'язувалася з матеріальним добробутом і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в суспільстві й визначає основи державного та суспільного устрою. В реальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх належності, здійснення обміну ними, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. У соціальному характері відносин власності полягає її сутність, тому що поза суспільством немає й відносин власності.
Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема належності природних об'єктів як первинних і споконвічних засобів, умов і місця існування людини і суспільства. Істотний вплив на специфіку правового регулювання відносин власності на природні ресурси мають такі чинники: вони є витвором природи, тобто створені без трудової участі людини та суспільних витрат; кількісно і якісно вони обмежені природною сферою; їх просторові межі не можна поширити шляхом відтворення або важко відтворювати; природні багатства не мають реальної вартості і в строго економічному розумінні не можуть бути товаром; основні природні об'єкти є фізично нерухомими і просторово не переміщуються; головний природний об'єкт — земля, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві; у разі правильного використання землі як засобу виробництва її продуктивні сили не зменшуються, а зростають; відмова від використання земельних, водних, гірських та інших природних об'єктів не призводить до їх зношування, деградації та непридатності; в результаті використання нерухомих об'єктів природи як територіально-просторового базису для здійснення виробничо-господарської діяльності їх межі не змінюються тощо.
1. Поняття, особливості і форми права власності на природні ресурси
Оптимальне врахування законодавством всіх обставин природного походження і фактичного стану природних об'єктів суттєво впливає на взаємодію суспільства з природою. Такий підхід до правового оформлення відносин власності на природні ресурси забезпечує їх раціональне використання й ефективну охорону державою і є регулятором найважливіших суспільних відносин, що насамперед охоплює відносини власності на природні ресурси.
У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі проблеми власності були і залишаються найбільш дослідженими, але до теперішнього часу є дискусійними1. При цьому як наукова категорія власність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має також свій філософський, психологічний, моральний та інші аспекти. Тому її зміст не вичерпується дослідженням тільки економічних і юридичних сторін такого невичерпного явища, як власність.
В економічному розумінні визначення власності як привласнення індивідом предметів природи у вітчизняній літературі є широко визнаним. Такою ж поширеною у нашій літературі є вказівка класика на те, що ні про яке виробництво, а отже, ні про яке суспільство, не може бути й мови там, де не існує ніякої форми власності3. За усієї непопулярності у сучасному суспільстві марксистського вчення вказане визначення відповідає умовам приналежності та використання природних ресурсів.
Економічні вчення про власність пов'язані із станом привласненості та процесом привласнення об'єктів природи, що є необхідною умовою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися й здійснюватимуться у визначеній суспільній формі залежно від сформованого економічного ладу. Економічні відносини власності становлять собою визначену суспільну форму, в межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів окремих осіб, їх груп та об'єднань і суспільства в цілому при використанні природних багатств.
В юридичному розумінні власність на природні ресурси знаходить прояв як результат закріплення суспільних відносин власності в правових нормах. При цьому характер і зміст юридичних норм стосовно права власності на природні багатства визначається економічними відносинами власності в суспільстві. За своєю суттю право власності на природні об'єкти є правом на привласнення їх багатств. Тут має місце не відношення індивіда чи суспільства до природи, а відповідні суспільні відносини, що складаються в процесі привласнення природних ресурсів. За своїм юридичним змістом право власності становить можливість володіння, користування і розпорядження природними багатствами державою в особі її органів від імені й в інтересах суспільства, а також фізичними та юридичними особами для задоволення своїх інтересів у межах, визначених законом. У такому змісті право власності стосовно майнових відносин закріплене в ч. 1 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", відповідно до якої право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Проте природні об'єкти у строго правовому розумінні не є майном, тому що на відміну від товарно-матеріальних цінностей, їх ніхто не створював. Вони є об'єктами природного походження і не мають реальної ціни. Встановлена нормативна ціна землі та інших природних об'єктів є нічим іншим, як капіталізованою рентою. Тому, продаючи земельну ділянку, її власник фактично продає право на ренту, а покупець набуває право на одержання доходів від її використання[2, c. 67-69].
У зв'язку з цими та іншими особливостями права власності на природні об'єкти та їх ресурси в правовій літературі склався широкий спектр думок про обґрунтованість його законодавчого закріплення в традиційно цивілістичному змісті. Висловлені з цього приводу думки охоплюють твердження від необхідності закріплення права власності на природні об'єкти у "виключній" формі до визнання їх національним надбанням. У цій книзі природні об'єкти розглядаються як народне надбання.
Так чи інакше на сьогодні у вітчизняному законодавстві існує значна кількість правових норм, що регулюють відносини власності на природні багатства. Вони одержали своє відображення у численних законодавчих актах і закріплені в конституційних нормах, природноресурсових кодексах і законах, зокрема в Законі "Про власність" і Законі України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища"5 та багатьох інших законодавчих актах. У цих нормах передбачаються підстави й умови виникнення права власності на природні багатства, умови і порядок надання природних об'єктів у власність, способи охорони і захисту права власності на природні ресурси тощо. У зв'язку з тим, що ці норми закріплені у конституційному, адміністративному, цивільному, природноресурсовому й екологічному і навіть у кримінальному законодавстві, вони утворюють комплексний правовий інститут права власності на природні ресурси в об'єктивному змісті. Отже, право власності на природні об'єкти та їх ресурси в об’єктивному розумінні — це система правових норм, що закріплюють, регламентують й охороняють відносини власності на природні багатства в держав?[7, c. 93-94]
На підставі норм об'єктивного права власності закріплюються конкретні правові можливості та певна юридична влада власників природних об'єктів стосовно інших суб'єктів права, що не є їх власниками. Вони закріплюються у вигляді правомочностей, що дозволяють власнику використовувати природні ресурси вільно, за своїм розсудом і своєю владою для задоволення своїх інтересів, які становлять суб'єктивне право власності. Так, згідно зі ст. 4 Закону "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Отже, право власності в суб'єктивному розумінні — це система правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування і розпорядження природними об'єктами та їх ресурсами, що належать власнику і використовуються ним з метою задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів.
Виходячи із розуміння власності як привласнення природних об'єктів і беручи до уваги наведені формулювання права власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні, можна сформулювати загальне визначення поняття права власності на природні об'єкти. Отже, право власності як право привласнення природних багатств — це система правових норм, які закріплюють, регламентують й охороняють відносини власності на природні об'єкти та регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, що належать власнику і використовуються ним для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів. Це загальне визначення поняття права власності на природні об'єкти та їх ресурси охоплює його основні ознаки і найхарактерніші риси, закріплені у вітчизняному законодавстві[1, c. 102-103].
2. Суб’єкти і об’єкти права власності на природні ресурси
Правові норми про відносини власності на природні об'єкти містяться у всіх природноресурсових кодексах. Це пов'язано з тим, що природні ресурси є основними засобами виробництва та господарської діяльності у провідних галузях національної економіки. Однак у галузевих природноресурсових нормативних актах, у тому числі кодифікованих, відносини права власності не одержали однозначного закріплення.
Право власності на землю є найбільш врегульованим і водночас залишається найактуальнішим і проблематичним. Відповідно до ст. 14 Конституції "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Право власності на землю, підкреслюється в Основному Законі, гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Таким спеціальним законом є ЗК.
Відповідно до ст. 80 ЗК суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі державної власності. Вказана норма охоплює не тільки основних суб'єктів земельної власності, а й землі, на які може поширюватись їх право власності, а також засоби реалізації права власності на землю.
Законодавче визначення суб'єктів права власності на землю не є самоціллю. Воно переслідує конкретні виробничо-господарські та матеріально-економічні інтереси власників земельних ділянок. В умовах загального безоплатного землекористування, що існували в радянський період, розподіл земельних ресурсів, наприклад, між адміністративно-територіальними одиницями, не становив особливого інтересу. Перехід до принципу платності землеволодіння та капіталізація земельних ресурсів радикально змінили характер і зміст відносин земельної власності.
Праву приватної власності громадян на землю приділено найбільше уваги в новому земельному законі. Відповідно до ст. 81 ЗК громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю)[5, c. 56-57].
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Об'єктами права власності на природні ресурси є природні або штучно створені ресурси, які виконують біологічні, економічні, екологічні та соціальні функції, зареєстровані в обліково-кадастрових та інших юридично визнаних документах як об'єкти володіння, користування і розпорядження, земля, надра, води, ліси, «тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд, континентальний шельф, виключна (морська) економічна зона.
Об'єкти права власності на природні ресурси розрізняються залежно від форм власності: державної, колективної чи приватної.
Спеціальні об'єкти права власності відповідно до форм власності:
1) землі:
• державної власності (лісового фонду, транспорту, зв'язку, оборони тощо);
• колективної власності (колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, садівничих товариств тощо);
• приватної власності (земельні ділянки, садові ділянки, дачні ділянки тощо);
2) водні об'єкти:
• державної власності (територіальні моря, підземні води, внутрішні моря тощо);
• колективної власності (водойми колективних сільськогосподарських підприємств тощо);
• приватної власності (копанки фермерів тощо);
3) лісові об'єкти:
• державної власності (ліси загальнодержавного значення);
• колективної власності (ліси колективних сільськогосподарських підприємств до 5 га);
• приватної власності (ліси фермерських господарств до 5 га);
4) надра як об'єкт;
• державної власності (корисні копалини);
• колективної власності (торф);
• приватної власності (загальнопоширені корисні копалини);
5) тваринний світ як об'єкт:
• державної власності (дикі тварини у стані природної волі);
• колективної власності (ферми тощо);
• приватної власності (ферми тощо);
6) природно-заповідний фонд як об'єкт:
• державної власності (заповідники, надра, парки тощо);
• колективної власності (заказники, заповідні урочища, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки тощо);
• приватної власності (заказники, заповідні урочища, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки тощо)[4, c. 124-126].
Суб'єктом права власності на природні ресурси виступає народ України, який поклав здійснення правомочностей власника на Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, селищні, сільські).
Природні ресурси можуть належати на праві колективної власності громадянам України. Однак суб'єкт права колективної власності чітко визначено тільки у земельному законодавстві (колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, садові товариства тощо).
Як суб'єкти права власності на природні ресурси можуть виступати громадяни України:
• які будують житловий будинок і господарські споруди;
• які ведуть особисте підсобне господарство;
• власники дач;
• власники гаражів.
До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім спеціально передбачених законодавством випадків; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
Право державної власності на землю є традиційно сформованим у вітчизняному праві. Згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону[6, c. 71-72].
До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та фонду, крім спеціально передбачених законодавством випадків; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни й іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки[3, c. 134-135].
3. Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси
Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами. Сама належність зазначених правомочностей та їх здійснення стосовно природних об'єктів має свої особливості. Вони визначаються зокрема тим, що природні ресурси як об'єкти власності мають не тільки економічне, а й екологічне, оздоровче, рекреаційне, естетичне, культурне, історичне та інше значення. З огляду на ці та інші особливості природних об’єктів правові норми містять ряд обмежень щодо здійснення правомочностей власника. Для окремих об'єктів природи ці обмеження настільки суттєві, що виникають сумніви в абсолютній природі права власності на природні багатства.
Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом встановлення відповідних правових норм і застосування санкцій до осіб, що не виконують їх вимог.
Формами забезпечення права власності на природні ресурси є юридично визначені шляхи охорони та способи захисту повноважень власників на природні ресурси.
Форми охорони права власності на природні ресурси:
• нормативно-регулятивна (законодавча, нормотворча тощо);
• управлінська (ресурсорозподільна, інформаційна, контрольно-наглядова тощо);
• судова (районний суд. Арбітражний Суд, Верховний Суд, Конституційний Суд).
Методи забезпечення права власності на природні ресурси:
• еколого-правові (ліцензійний, запобіжний, лімітний, обмеження діяльності тощо);
• економіко-правові (нормативно-оплатний, понаднормативно-штрафний тощо);
• цивільно-правові (відшкодування матеріальної і моральної шкоди);
• адміністративно-правові (штраф, попередження тощо);
• кримінально-правові (штраф, виправні роботи, позбавлення волі).
Право володіння становить можливості володіння природним об'єктом, здійснення господарського панування над привласненими природними ресурсами й усунення усіх інших осіб від їх фактичного привласнення. Володіння природними об'єктами може ґрунтуватись на різних правових засадах: придбання на основі укладення договорів, надання на підставі рішень уповноважених органів, привласнення шляхом збирання або видобутку, переробки, відтворення або перетворення відповідної частини об'єкта природного походження тощо. Так, згідно зі ст. 333 ЦК особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки[2, c. 62-63].
У разі надання природного об'єкта, наприклад, в оренду право власності на нього не втрачається. Проте орендарі також одержують та здійснюють право володіння природними об'єктами та їх ресурсами протягом визначеного строку. Однак їх право володіння випливає з безстрокового володіння власника. Отже, право володіння є самостійною і відокремленою правомочністю власника, що може надаватися останнім і невласникам.
Володіння не завжди супроводжується фактичним володінням природними ресурсами. У зв'язку з тим, що більшість природних об'єктів з огляду на те, що вони є нерухомими, можуть використовуватись без зміни їх місця розташування, власник має обмежуватись тільки юридичним володінням над ними, без відриву від природного середовища. Тому право володіння є важливою правомочністю, що становить юридичну передумову для здійснення власником інших належних йому правомочностей.
Право користування слід розуміти як визнану законом можливість використання власником корисних властивостей природних ресурсів для задоволення матеріальних потреб та інших інтересів шляхом одержання плодів і доходів у результаті їх господарської експлуатації. Право користування власника відрізняється від права використання природних ресурсів невласником. Воно, як й інші правомочності власника, не може бути обмежено строком, здійснюється ним самостійно і не допускає втручання в його діяльність щодо господарського освоєння природних багатств інших осіб, що не є їх власниками.
Проте екологічна та інша значимість природних об'єктів визначає зміст правомочності використання природних ресурсів у межах, встановлених чинним законодавством. Наприклад, при здійсненні права користування шляхом заготівлі деревини, збору лікарських рослин, відстрілу тварин чи вилову риби має місце не тільки користування, а й розпорядження відповідними природними ресурсами. Це пов'язано з тим, що як такі вони припиняють існувати. Тому право користування природними об'єктами у ряді випадків обмежено в законодавчому порядку.
Право розпорядження можна розуміти як визнані за власником і гарантовані законом можливості вчинення дій, спрямованих на визначення господарського призначення, юридичної долі та фак-тичного стану природних об'єктів. Визначення господарського призначення як спосіб розпорядження земельними ресурсами має місце, наприклад, у разі переведення земель з однієї категорії в іншу. Зміна юридичної долі земельної ділянки відбувається у випадку її передачі у власність громадянину уповноваженими державними органами, в результаті чого змінюється власник[7, c. 54-55].
Реалізація зазначених і деяких інших розпорядницьких дій стосовно природних ресурсів здійснюється усіма власниками неоднаково. Безумовно, вони можуть здійснюватись самими приватними власниками природних об'єктів або уповноваженими на те особами у встановлених ними межах, від імені власників та в їх інтересах. Це пов'язано з тим, що право розпорядження завжди належить тільки власникам і залишається за ними. Стосовно ж об'єктів народної власності уповноваженими на здійснення права розпорядження ресурсами природного походження є органи державної влади і місцевого самоврядування. При цьому їх правомочність розпорядження заснована на конституційних нормах, природноресурсових законах і актах звичайного законодавства, що визначають правомірні межі його здійснення.
Реалізація власником своїх правомочностей та здійснення покладених вимог, як правило, відбуваються в межах конкретних правовідносин, змістом яких є суб'єктивні права і юридичні обов'язки їх учасників. Це має місце, наприклад, при здійсненні певних видів використання природних багатств, застосуванні відповідних технологій використання корисних властивостей природних об'єктів, виконанні необхідних природоохоронних заходів тощо[1, c. 86].
Висновки
Підсумовуючи розглянуті положення про право власності на природні об'єкти у природноресурсових законах, слід звернути увагу на те, що між ними існують суттєві розбіжності, не пов'язані з особливостями самих природних об'єктів та їх ресурсів. Видається, що причина полягає у тому, що концепція народної належності природних багатств не дотримується як універсальна основа забезпечення правового регулювання відносин природноресурсової власності. Крім того, окремі природноресурсові закони після прийняття Конституції не зазнали відповідних змін і перегляду.
Привертає увагу і те, що для природноресурсових законів є притаманним також поділ природних об'єктів та їх ресурсів за їх значенням на державні або загальнодержавні та місцеві або комунальні. Це, як правило, вказує на їх суб'єктну належність і визначає коло центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо здійснення правомочностей власності стосовно природних об'єктів.
Правам власників на володіння, користування і розпорядження природними ресурсами кореспондують покладені на них юридичні обов'язки щодо забезпечення раціонального використання багатств природи, відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища тощо. Це означає, що якщо власникам надані самостійні можливості для реалізації своїх правомочностей володіння, користування і розпорядження природними об'єктами, то вони мають виконувати відповідні вимоги.
Список використаної літератури
1. Екологічне законодавство України: Збірник нормативних актів та судової практики/ Укл. Євген Бердніков, Ладимир Бондар; Ред. Олексій Погрібний. — Х.: Одіссей, 2002. – 926 сю
2. Екологічне право: Особлива частина: Повний академічний курс: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. Юридичний фак.; За ред. В.І.Андрейцева,. — К.: Істина, 2001. — 543 с.
3. Екологічне право України: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; Ред. В. К. Попова, А. П. Гетьман. — Х.: Право, 2005. — 381 с.
4. Екологічне право України: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; Ред. В. К. Попова, А. П. Гетьман. — Х.: Право, 2001. — 478 с.
5. Малишко М. Екологічне право України: Навчальний посібник/ Микола Малишко,; Ред. В. З. Янчук. — К.: Юридична книга, 2001. — 391 с.
6. Природноресурсове право України: Навчальний посібник/ Е. А. Бавбекова, Л. О. Бондар, Н. С. Гавриш та ін.; За ред. І. І. Каракаша; Одеська нац. юридична акад.. — К.: Істина, 2005. — 374 с.
7. Шемшученко Ю. Вибране: закони і законодавчі акти/ Юрій Шемшученко,; Ред.Кузьміна О. М.. — К.: Юридична думка , 2005. – 590 с.