Прес-конференція, брифінг та інші форми комунікації влади та суспільства

Вступ.

1. Робота урядових організацій з засобами масової комунікації. Брифінг. Прес-конференція.

2. Комунікації між органами державної влади та громадськістю.

3. Інтернет-представництво як комунікативний ресурс державного управління.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політична сфера суспільства, без сумніву, потребує більшою мірою, ніж інші, спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення та підтримки постійних зв'язків між суб'єктами політики.

ЗМК є спеціалізованими установами для відкритого, публічного передавання будь-якої інформації будь-яким особам за допомогою спеціального технічного інструментарію. До ЗМК належать друкована, аудіовізуальна, електронна преса, масові довідники, кіно-, відео-, аудіоносії інформації, супутникові, кабельні, комп'ютерні мережі — усе, що може нагромаджувати й передавати важливу для суспільного життя інформацію.

ймання та передавання сигналів, дешифратори сигналів та інше).

На нашу думку, варто доповнити, що передавання повідомлень у будь-якому суспільстві припускає використання певних технічних засобів (від гусячих пер до новітніх носіїв електронної інформації), тому інформаційні процеси неминуче містять у собі відповідні структурні компоненти – насамперед технічні канали, якими поширюється (транслюється) інформація, а також ті структури, що дають змогу не тільки передавати і вилучати (з перекручуваннями або без них), а й нагромаджувати, контролювати, зберігати та охороняти інформацію. Під засобами політичної комунікації слід розуміти технічні, лінгвістичні (ведення розмови), механічні (друкована продукція), електронні (телебачення, інтернет), супутникові тощо) пристрої, за допомогою яких політична інформація циркулює у суспільстві.

Отже, політична комунікація – це певна система способів передавання політичної інформації із використанням конкретних засобів (найчастіше технічних).

1. Робота урядових організацій з засобами масової комунікації. Брифінг. Прес-конференція

Друковані засоби масової інформації досі залишаються найбільшою і найчисельнішою формою ЗМІ, що є доступною аудиторії. Видання може бути щотижневим чи щомісячним журналом або щоденною чи щотижневою газетою. Воно також може бути “горизонтальним” — складатись із новин, цікавим для всіх (щоденні газети) чи “вертикальним” — видаватися для специфічної аудиторії.

Друковані ЗМІ на відміну від будь-яких електронних, можуть забезпечити глибинний огляд, багатоаспектність викладу, представлення різних точок зору. Але вони є все-таки найбільш обмеженими з поточних ЗМІ. Терміни друку газет обмежують висвітлення подій.

Найважливіша позитивна сутність радіо полягає в тому, що воно доступне для широкої аудиторії мешканців. Але на відміну від читання газет чи журналів, люди, як правило, не присвячують час спеціально для того, щоб слухати радіо. Хоча радіо є більш гнучким щодо оперативності подачі інформації: воно може передати інформацію до того, як буде віддруковано тираж газети чи змонтована телепередача.

Телевізійний вплив є безсумнівним, адже набагато краще хоча б один раз побачити, ніж кілька разів почути або прочитати. Більшість людей використовують саме це джерело інформації тому що:

· це є пасивний канал інформації

· читання газет і слухання радіо вимагає більшої концентрації

· здоровий елемент створює більший “ефект причетності”.

Брифінг — це коротке спілкування представника компанії із пресою. Триває брифінг не більше 15 хвилин, тому його форма може бути як офіційна (в спецальному приміщенні) так і демократична (просто на вулиці, на території вашої організації, тощо).

Незважаючи на те, що розглянуті різновиди ЗМІ досить різні, і співпраця з ними потребує невеличких особливостей загальні засади вашої спільної діяльності базуються на однакових принципах. Ефект ви будете мати лише тоді, коли ця діяльність буде плановою, систематичною і безперервною.

Більшість взаємин із засобами масової інформації ініціюють, як правило, самі представники ЗМІ, особливо зараз, коли негараздів у суспільстві вистачає і вони потребують вирішення. Але розглянемо інший варіант: ми самі повинні зацікавити засоби масової інформації тим, що відбувається у нас. Коротко розглянемо кілька можливостей які є для того, щоб прихильно спілкуватись із ЗМІ. Це, зокрема:

· створення повідомлень для преси

· проведення брифінгів

· проведення прес-конференцій

Повідомлення для преси — це професійно підготовлені матеріали для друку чи озвучення. Як і інші елементи ефективного спілкування, ці документи написані з урахуванням того, що громада мусить знати.

Брифінг — це захід для журналістів, який проводять тоді, коли є потреба в оприлюдненні позиції щодо конкретної ситуації, події, або факту. Він є нагодою для журналістів бути проінформованими щодо певних проблем (які обрали ви). Часто брифінги використовують для того, щоб надати представникам ЗМІ якусь додаткову інформацію.

Прес-конференції — це спеціальний захід, який проводять для того, щоб поширити важливу інформацію одночасно серед багатьох ЗМІ. Вони призначені «для друку» і для «зазначення» імен тих, хто говоритиме. Вони мають на меті дати журналістам кількох різних ЗМІ нагоду ставити будь-які запитання стосовно теми прес-конференції. Перевага скликання прес-конференції для обговорення досить важливих проблем в тому, що усі запитання можна отримати відразу і заощадивши час.

Це також добра нагода для розширення та поліпшення контактів з пресою. Уважно спостерігаючи за питаннями журналістів, за їх спрямованістю, можна також визначити позицію ЗМІ в тій чи іншій ситуації і зробити належні висновки щодо подальшої поведінки.

У системі засобів комунікації особливо важливим є міжособистісне спілкування – мікрорівень комунікації, який вагомо впливає на його макрорівень – засоби інформації, кіно, пропаганду тощо. Адже “інформацію офіційного суб’єкта масової комунікації успішніше сприймають та засвоюють люди лише тоді, коли її позитивно оцінив неофіційний суб’єкт, підтримав її” [4, с. 275].

2. Комунікації між органами державної влади та громадськістю

Комунікації між органами державної влади та громадськістю є однією з умов демократичного розвитку держави, становлення громадянського суспільства в Україні.

У демократичному суспільстві політика держави формується з урахуванням інтересів та потреб громадян. Взаєморозуміння всіх суб’єктів формування та реалізації державної політики (органів державної влади, інститутів громадянського суспільства, громадян), забезпечення їх взаємодії в реалізації завдань єдиної державної політики дає змогу державі розраховувати на підтримку населення, а гілкам влади – досягати порозуміння, узгоджувати позиції, визначати шляхи реалізації єдиної державної політики.

Конституція України зобов’язує органи державної влади інформувати про свою діяльність, доводити до відома громадян законодавчі та нормативно-правові акти та надає громадянам право на участь в управлінні державними справами, направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.

На сьогодні питання комунікації органів державної влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової комунікації, громадськості регулюються законами України “Про інформацію”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”, “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, “Про звернення громадян”, “Про місцеве самоврядування в Україні” тощо.

Проте процес інформаційного обміну між громадськістю, засобами масової комунікації, органами державної влади, органами місцевого самоврядування на сьогодні проходить складно, оскільки не сформувалися демократичні традиції в управлінні державою, аналогічні тим, що існують в розвинутих демократичних країнах. Крім того відсутні загальні легітимні принципи інформаційного обміну, які передбачалося визначити у Концепції інформаційної політики, схваленій у 2002 році Верховною Радою України у першому читанні.

На сучасному етапі розвитку суспільства настав час зміни парадигми в регулюванні процесу обміну інформацією на засадах комунікації, як то відбувається у демократичних країнах, де значне місце відводиться налагодженню зворотного зв’язку, громадського контролю за діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Аналіз актів законодавства, що регулюють питання комунікації органів державної влади та органів місцевого самоврядування з громадськістю, свідчить, що ними не враховується розвиток нових інформаційно-комунікативних технологій. До того ж цими актами врегульовано лише певні форми комунікації з громадськістю та засобами масової комунікації, а положення постанов Кабінету Міністрів від 15 жовтня 2004 року № 1378 “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” та від 5 листопада 2008 року № 976 “Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади” поширюються лише на органи виконавчої влади. Натомість, механізм здійснення громадського контролю за діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування актами законодавства залишається невизначеним.

Нагальна потреба у розробленні і реалізації засад державної комунікативної політики обумовлена необхідністю запровадження загальних стандартів двостороннього інформаційного обміну між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськістю, засобами масової комунікації, відсутність якого призводить до зниження якості рішень через неврахування інтересів всіх зацікавлених сторін. Наслідком цього є зниження рівня довіри громадян до органів державної влади, створення соціальної напруги в суспільстві.

Основні засади державної комунікативної політики повинні визначати:

— терміни “державна комунікативна політика”, “комунікація”, “відкритість”, “прозорість”, “інститут громадянського суспільства”, “громадськість”, “збори громадян”, “консультації з громадськістю”, “громадське обговорення”, “вивчення громадської думки”, “електронні консультації”, “громадський контроль” тощо;

— оптимальну комунікативну модель інформаційного обміну між громадськістю, засобами масової комунікації, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, що включатиме принципи, основні методи і способи комунікації між ними;

— цілі та пріоритетні завдання державної комунікативної політики, зокрема:

· сприяння становленню громадянського та інформаційного суспільства в Україні;

· розроблення демократичних стандартів комунікації органів державної влади, органів місцевого самоврядування з громадськістю та засобами масової комунікації;

· здійснення заходів щодо покращення стану забезпечення відкритості та прозорості органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· сприяння розумінню громадянами основних пріоритетів державної політики, механізмів участі в управлінні державними справами;

— принципи здійснення державної комунікативної політики;

— напрями державної комунікативної політики, зокрема:

· нормативно-правове регулювання – структурно-правове визначення засад, створення належної нормативно-правової бази;

· соціально-економічний – сприяння суспільній стабільності, підвищенню рівня довіри громадян до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· організаційний – створення системи комунікацій органів державної влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової комунікації та громадськості шляхом визначення повноважень суб’єктів системи та впровадження кращого світового досвіду;

— громадянська освіта – виховання нового покоління шляхом формування у свідомості людей комунікативної культури;

— права та обов’язки органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства та інших учасників правовідносин, пов’язаних із забезпеченням комунікацій між ними.

3. Інтернет-представництво як комунікативний ресурс державного управління

Соціологічне вивчення опосередкованої Інтернетом діяльності держави є особливо актуальною й перспективною галуззю досліджень в Україні. По-перше, можливості Інтернету як комунікативного ресурсу практично не вивчені, і, як наслідок, професійні політичні й управлінські структури не повною мірою застосовують його на практиці. По-друге, неусвідомлення масштабності впливу Інтернету на глобальні зміни в суспільстві призведе найближчим часом до конфлікту інформаційного й традиційного способів управління, тому вже зараз вимагає теоретичного осмислення соціологами інноваційних форм взаємодії держави й населення в умовах інформаційного суспільства.

Використання інформаційно-комунікативних технологій в органах влади дозволить надати державні послуги населенню й бізнесу через Інтернет, збільшити доступ до державної інформації, встановити прозорість прийнятих рішень через постійний діалог із громадськістю і, як результат, розвиток демократичної, інформаційно відкритої для населення держави. Рішенню названих проблем може сприяти впровадження Інтернет-представництв у процеси державного управління через створення органами влади своїх офіційних веб-сайтів та розвиток на їхній базі системи електронного уряду, що являє собою один з основних напрямків розвитку й трансформації відносин між державою та суспільством.

Становлення інформаційного суспільства вимагає якісної зміни соціальних інститутів і всіх форм соціальної взаємодії та соціальних відносин. Інтенсивне розширення інформаційного простору безпосередньо торкнеться сфери державного управління, тому перед державними службовцями постає важливе завдання трансформації старих форм державного адміністрування в інноваційні мережні засоби управління суспільством.

Для побудови в Україні інформаційного суспільства потрібне формування мережних управлінських інститутів, що дозволяють проводити державну політику на якісно новому рівні. Уже сьогодні таким соціальним інститутом державного управління може служити Інтернет-представництво органів влади. При умові збільшення рівня інформатизації суспільства органи влади здатні істотно знизити витрати на бюрократичний апарат, домогтися поліпшення надання державних послуг і здійснити інституціональні реформи в області державного управління з урахуванням мережного характеру трансформації сучасних суспільств. Однак на практиці Інтернет ще не є пріоритетним напрямком перетворення державного управління в українському суспільстві.

На основі вивчення системи інформаційної взаємодії органів влади та населення здійснено систематизацію показників емпіричного виміру ефективності моделей Інтернет-представництв органів влади, які вказують на ступінь застосування мережних комунікативних форм у процесі державного управління. Результати емпіричного дослідження свідчать про ігнорування комунікативної складової на офіційних веб-сайтах органів влади та необхідність цілеспрямованих дій по підвищенню готовності громадян до використання ІКТ у взаємодії з органами влади.

Основними пріоритетами в області інформатизації державного управління й розвитку електронного уряду в Україні слід вважати поліпшення професіоналізму кадрового складу Інтернет-представництв органів влади; створення й розвиток універсальної електронної нормативно-правової бази; впровадження електронних засобів комунікації й механізмів зворотного зв'язку користувачів із чиновниками; розвиток системи публічних мереж по обговоренню діяльності органів влади й впливу на адміністративні рішення; забезпечення максимальної інформаційної прозорості й відкритості органів державної влади для Інтернет-об'єднання. Зазначені пріоритети впровадження нових комунікативних ресурсів у систему державного управління будуть сприяти ефективній взаємодії органів державної влади з населенням у цілому.

Найближчим часом необхідно розробити довгострокову програму розвитку електронного уряду як нового комунікативного ресурсу державного управління із впровадженням різних інтерактивних форм зворотного зв'язку й мережних транзакцій на основі єдиного універсального порталу органів влади.

Отже, роль різних засобів політичної комунікації визначається наявністю або відсутністю ефекту впливу, а саме “результату процесу комунікації, при цьому у свідомості індивіда відбувається те, що без акту комунікації не відбулося б” [5, с. 83]. Загалом, політична комунікація – це всебічні комунікативні зв’язки та відносини, які нерозривно пов’язані з політичною та загальною культурою суспільства. Якість політичної комунікації визначається рівнем розвитку громадянського суспільства – тобто суспільства, у якому влада залежить від громадян та існує для громадян, а не навпаки. А рівень розвитку системи засобів комунікації, зокрема засобів політичної комунікації, особливості їх використання достатньо повно характеризують соціально-інформаційну базу політичної культури, її пріоритетні цілі. Політична культура, яка домінує у суспільстві, задає політико-комунікаційним процесам систему ціннісних орієнтацій, правил.

Висновки

Становлення громадянського суспільства та зміцнення демократії в Україні можливе за умови законодавчого регулювання впровадження у взаємовідносинах органів державної влади та органів місцевого самоврядування із засобами масової комунікації та громадськістю стандартів комунікації з урахуванням досвіду західних країн з усталеними традиціями демократії. Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам масової комунікації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп'ютер тощо) засоби масової комунікації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску та ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями та підлеглими громадянами.

Процес комунікації через неформальні контакти характеризується двома ступенями передавання інформації. Аудиторія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами.

І хоча спосіб неформальних контактів політичної комунікації був найефективнішим у примітивних суспільствах, людський чинник завжди буде одним з найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим. І це зрозуміло, оскільки вербальна інформація доповнюється невербальною і надає першій емоційного забарвлення, що своєю чергою впливає на рівень довіри до зазначеної інформації.

Список використаної літератури

1. Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз. – К., 2005.

2. Здравомислов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986.

3. Грушин Б.А. Мнение о мире и мир мнений. – М., 1967.

4. Ирхин Ю.В. Политология: Учеб.пособие. – Изд. 2-е, перераб и доп. – М., 1996.

5. Иванов В.Н., Назаров М.М. Информационное потребление и политические ориентации // Социологические исследования. – 2000. – № 8.

6. Массовая коммуникация в формировании современного социокультурного пространства (круглый стол) // Социологические исследования. – 2000. – №8.

7. Матеріали до прес-конференції "Герої, цінності, міфи сучасної України" (10 січня 2007 р.) // Інститут політики. – http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/print.cgi?url=nov07.html

8. Посикера Л.Р. Политическая коммуникация в условиях избирательных кампаний: Анализ концепций и технологий. Автореферат диссертации. М., 1994.

9. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.