Причини, характер, рушійні сили національно-визвольної війни Українського народу

Вступ.

1. Передумови і початок повстання.

2. Причини та характер війни.

3. Постать Б.Хмельницького та його роль в визвольній війні.

4. Початок воєнних подій.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Визвольна війна середини 17 ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.

Зусиллями багатьох поколінь істориків досягнуто значних успіхів у дослідженні історії визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст. Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (1648-1657pp.) проти панування Речі Посполитої та за створення своєї власної держави серед українського народу і попередніх поколінь українських істориків отримала назву "Хмельниччина". В радянській історіографії такий термін не вживався. У 1998 р. Україна широко відзначила знаменну дату в своїй історії — 350-річчя від початку Визвольної війни. Більшість сучасних українських істориків виходить з того, що Визвольна війна, як це переконливо довели відомі дослідники історії козацтва В. Смолій та В. Степанков, відбувалася не в межах 1648-1654 pp., а з 1648 по 1676 рік, до капітуляції гетьмана П.Дорошенка перед московсько-козацькою армією. Цей період має свої етапи. Перший етап — Хмельниччина — тривав близько десяти років (1648-1657).

Сучасний період у дослідженні істориками Визвольної війни характеризується відходом від застарілих партійно-кабінетних стереотипів і міфів, новими методологічними підходами, Розширенням тематики досліджень, залученням до наукового обігу нових документів, появою багатьох наукових монографій, підручників і посібників для шкіл і вищих навчальних закладів, наукових статей, надрукованих в "Українському історичному журналі" та багатьох інших часописах.

1. Передумови і початок повстання

Безперервні селянсько-козацькі повстання з кінця XVI і майже до середини XVII ст. свідчили про загострення соціально-економічних, національно-політичних та релігійно-культурних суперечностей. Однак правляча феодальна верхівка Польщі не хотіла і не могла їх вирішити. Українське магнатство, полонізоване (ополячене) і окатоличене, неспроможне було очолити народний рух за їх розв´язання. Лише перехід влади в Україні до рук провідної сили суспільства — козацтва, яке виступало в союзі з селянством і міщанством, давав можливість їх подолати на шляхах революційної боротьби і творення власної державності.

Ідея нової української держави з´явилася, хоча й не в достатньо чіткій формі, ще в XVI ст. її носіями були кращі представники козацтва. Зокрема Северин Наливайко пропонував створити окрему козацьку територію між Бугом і Дністром. Козацтво давно вже створило зародок української державності — Запорозьку Січ. Боротьбу за нову українську державу вели козацько-селянські озброєні маси, які силою інстинкту і життєвих потреб розуміли необхідність власної державності, творили свою владу на Січі та намагалися перенести її на всю Україну.

Однак перенесення козацького ладу на всю Україну вимагало загальнонародного повстання проти польської феодальної верхівки, яка жорстоко експлуатувала і пригнічувала всі прошарки українського народу. Особливо нестерпним було становище українських у 1638-1648 pp. У Галичині і на Волині панщина доводиться до пяти-шести днів на тиждень, а в районах Подніпров´я — до чотирьох. Поряд з цим селяни платили грошові і натуральні податки. Ще гірше жили селяни у маєтках, які здавалися феодалами в оренду, бо орендар (польський шляхтич чи єврей) жорстоко визискував селян, щоб отримати якнайбільші прибутки. Селянин був безправним, і феодал міг його продати, обміняти, убити. Однак притягти пана за це до суду було неможливо через відсутність законодавства, що захищало б простий люд[3, c. 152-153].

За своїм станом близько до селянства знаходилися нереєстрові козаки, які зосереджувалися в Запорозькій Січі і навколо неї. Польська влада намагалася їх ізолювати від «волості» — Подніпров´я, не пропускати на Січ утікачів, використовуючи для цього відбудовану фортецю Кодак. На Запорозькій Січі стояв урядовий гарнізон, який мав розправлятися з будь-якими заворушеннями козацтва. Обмеженням, утискам, придушенню аж до повного знищення козацтва уряд приділяв найбільше уваги, чим викликав його ненависть, готовність до повстань і боротьби.

Поряд з цим і реєстрове козацтво та козацька старшина зазнавали утисків від магнатів і шляхтичів. Реєстровців, яких було 6 тис. чоловік, переслідували комісари, призначені з польської шляхти урядом. Вони захоплювали їхні землі, батьків і матерів перетворювали на кріпаків, гроші, належні за службу, не платили. Утисків зазнавали й дрібні українські шляхтичі. Жорстоко експлуатувалася також міська біднота, особливо у містах, що були приватною власністю феодалів. Тут часто порушувалося самоврядування, накладалися тяжкі повинності і податки. До того ж міщанство страждало від конкуренції шляхти, яка мала право безмитної торгівлі, монополію на ґуральництво та млинарство.

Таким чином, польські феодали силоміць нав´язували відсталі форми кріпосницького господарства. Козацтво відстоювало прогресивний, по своїй суті фермерський тип господарства, який уже виправдав себе в передових країнах Заходу. Соціально-економічне гноблення посилювалося національно-релігійними утисками і переслідуваннями. Продовжувався католицький і уніатський наступ на православну релігію, захоплювалися, розорялися церкви, монастирі, створювалися перешкоди в розвитку української культури, особливо освіти. В окремих містах та селах орендарі, здебільшого іудейської віри, захоплювали церкви і надавали їх жителям для відправлення обрядів лише за великі гроші. Тому церкви більшу частину року були закриті, а люди не мали можливості згідно з традиційними православними обрядами поховати своїх близьких чи освятити шлюб, охрестити новонароджених. Це викликало обурення[8, c. 95-96].

Тяжкі соціально-економічні, політичні, національно-релігійні утиски, шляхетське свавілля і приниження людської гідності українців — все це гальмувало економічний і культурний розвиток українського народу, вело до національно-визвольної революції.

Для Польщі 1638-1648 pp. були десятиріччям «золотого спокою». Внутрішнє становище здавалося міцним, козацтво вважалося приборканим назавжди, економіка досить швидко зростала, в основному за рахунок українських латифундій польського магнатства. На фоні цього добробуту феодалів посилювалося шляхетське свавілля, розгнузданість магнатів і шляхти, фактично панувало право сильного.

Королівська влада була обмежена, і все в державі через свій сейм вирішували магнатство і шляхта. На той час шляхта втрачає свій рицарський войовничий характер, втягується у безперервні усобиці та конфлікти, веде паразитичний спосіб життя, не бажає воєн та змін у соціально-економічному житті.

На королівському престолі знаходився Владислав IV, який провів свою молодість у військових походах, бачив мужність козаків на полі бою і поважав їх за це. Король планував створити могутню коаліцію європейських країн, в яких козацтво відігравало б ключову роль, і розгромити Турецьку імперію. У 1646 р. він навіть таємно зустрічався з представниками козацької старшини, серед яких був Богдан Хмельницький, і домовився про морські походи проти турецьких берегів на Чорному морі, які викличуть війну Туреччини проти Польщі, а сили коаліції розгромлять Османську імперію. Однак шляхетський сейм дізнавшись про це заборонив війну, і король був розчарований, а тому певною мірою чужий для шляхти і всієї Польщі.

Зовнішньополітична ситуація для Польщі була сприятливою. Німеччину, Швецію та інших її сусідів знесилила тридцятилітня війна, і Речі Посполитій у Європі ніхто не загрожував. Туреччина також почала втрачати сили внаслідок безперервних кривавих палацових переворотів та змін султанів. Московська держава ще не встигла залікувати рани «великої смути».

Однак за цією оманливою розкішшю польської самозакоханої еліти, добробутом і вигідним становищем держави приховувався назріваючий вибух повстання українського народу, до якого він був майже готовий. Але бракувало керівника, вождя, авторитетного і відомого, відважного, розумного й енергійного, якому б народ повірив і пішов за ним. Такий провідник незабаром з´явився. Ним став чигиринський сотник Богдан Зіновій Хмельницький.

Слід зазначити, що Україна знаходилася під певними європейськими впливами, про що свідчило проникнення ідей гуманізму та реформації у XVI ст. Не можна не враховувати і впливу європейських революцій, соціальних і національно-визвольних війн. Зокрема, у 1640 р. розпочалася революція в Англії, у 1647 р. антиіспанське протистояння у Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь був проголошений республікою. Загострювалися соціально-політичні суперечності у Франції, Португалії, Данії, Австрії та інших країнах. Середньовічна Європа вступала в новий період свого розвитку, який характеризувався створенням національних держав і утвердженням буржуазних свобод, форм власності, методів та шляхів розвитку економіки[7, c. 132-134].

Західноєвропейські революції підштовхували революційні процеси у Східній Європі, зокрема в Україні, де для цього вже сформувалися певні умови. Цього не міг не відчувати і Богдан Хмельницький, який мав ґрунтовну освіту, знав кілька мов і бував у країнах Європи.

Богдан Михайлович Хмельницький народився 27 грудня 1595 р. Його батько — чигиринський підстароста, дрібний шляхтич з Галичини. Богдан навчався спочатку в монастирській школі на Київщині, потім у Львівській єзуїтській колегії, вивчав історію, право та мови. Єзуїтам не вдалося схилити Богдана до зради віри своїх батьків, зректися свого народу. Повернувшись у Чигирин, він зіткнувся з кривавою реальністю — нападами татар і зрозумів, яка це загроза для українського народу. Раз і назавжди Богдан Хмельницький пов´язав своє життя з козацтвом. Він бере участь у боротьбі з татаро-турецькою агресією, а під час походу польського війська у Молдавію і його поразки під Цецорою (1620 р.) потрапляє до турецького полону. Повернувшись, бере активну участь у боротьбі козацтва з польсько-католицькою експансією. Для формування його політичної свідомості особливе значення мали повстання 30-х років, які відзначалися досить високим рівнем організованості, чітким ідеологічним вмотивуванням дій та радикальністю вимог. Зокрема, повстання у 1637-1638 pp. вперше висуває поряд з гаслом «за віру християнську» і вимоги козацьких вольностей для всього народу та ліквідації панування ляхів в Україні. У 1637 р. Хмельницький — військовий писар, учасник повстань 1637-1638 pp., у 1638 р. чигиринський сотник.

У середині 40-х років, коли польське шляхетство безоглядно плюндрувало і винищувало народ України, Хмельницькому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський, напав на хутір Суботів, що дістався Богдану від батька, зруйнував його, пограбував майно, забив до смерті малолітнього сина і захопив дружину. Скарги Хмельницького до суду, сейму, королю залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як воїн, має боронити себе шаблею. Богдан Хмельницький починає готувати козацьке повстання, збирає таємні наради козаків. В очах місцевої польської влади він став підозрілою особою, і на нього пішли доноси. За наказом чигиринського старости О.Конецпольського він був заарештований і кинутий до в’язниці. Але звідти його випустив черкаський полковник С. Кричевський його кум і однодумець. Хмельницький з групою козаків у кінці 1647 р. втікає на Запорожжя і переховується на острові Томаківка (Буцький)[12, c. 48-50].

2. Причини та характер війни

Звичайне козацьке повстання, що розпочалося на Запорожжі з ініціативи Б.Хмельницького та його побратимів, доволі швидко переросло в грізну широкомасштабну революційну війну проти поневолювачів. Причин для такої війни було більше ніж достатньо. Соціально-економічні та політичні суперечності між польською владою, панівними верствами польського суспільства та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими та нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством набрали надзвичайної гостроти. Велике незадоволення польських можновладців викликала Запорозька Січ, яка виступала як Козацька християнська республіка, що мала свій уряд і суспільно-політичний лад, проводила незалежну внутрішню та зовнішню політику, намагалася поширити свій вплив на всі етнічні українські землі.

Польська влада, зокрема коронний гетьман Микола Потоцький, робили все для того, щоб знищити Запорозьке Військо. Внаслідок сеймової Ординації 1638 р. реєстрові козаки, що перебували на польській службі, були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежено до 6 тисяч чоловік. Всі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини поверталися під владу своїх панів і старост, перетворювалися на беззахисних кріпаків.

Слід також звернути увагу на небачений національно-релігійний гніт, спроби польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати все українське населення. З ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана хлопська віра, православні віруючі та їх священики. Руйнувалися, захоплювалися православні українські церкви та монастирі.

Після придушення козацько-селянських повстань наприкінці 30-х років XVII ст. магнатсько-шляхетська Річ Посполита, її король Владислав IV і уряд не спромоглися вжити дієвих заходів для пом'якшення та розв'язання невідкладних соціально-економічних, політичних і релігійних суперечностей у польській колонії — Україні.

Особливої гостроти набули соціально-економічні й політичні суперечності між польською владою, польсько-шляхетською панівною верствою та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими і нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством.

Найвища верства українського суспільства, так звана еліта, яка мала б відігравати провідну роль у житті свого народу, в умовах польсько-литовського панування, як про це писав французький військовий інженер Пйом Левассер де Боплан, що перебував на службі в коронному війську в Україні, соромилася свого походження і православної віри й переходила в римську віру та на становище польської шляхти[10, c. 23-24].

Перед початком Визвольної війни (1648-1657 pp.) майже всі українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Польські магнати та шляхтичі захоплювали родючі українські землі (пожалування королем за службу, купівля, шлюби з місцевими українськими паннами, загарбання козацьких хуторів і земель і т.п.), просуваючись все далі в Східну та Південну Україну. Розбудовувалися замки й фільварки магнатів Вишневецьких, За-славських, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Ружинських та ін.

Польські пани й урядовці (воєводи, старости, каштеляни), займаючи землі, населені українськими селянами, міщанами та козаками, грабували природні багатства України, неймовірно експлуатували її населення. У багатьох місцевостях України, зокрема в Східній Галичині й на Волині, панщина сягала п'яти-шести днів на тиждень. На Середньому Подніпров'ї та Півдні вона становила три-чотири дні. Окрім панщини, селяни виконували на користь панів і орендарів чимало інших повинностей (натуральних і грошових) — сплачували десятини, різного роду данини й податки. Уже згадуваний нами Г.Л.Боплан зазначав, що селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Пани могли не тільки відібрати в них майно, а й позбавити їх життя. Селяни не лише скаржилися польським урядовцям на свавілля панів, а й відмовлялися виконувати різного роду повинності, масово втікали з панських маєтків до міст і містечок на Подніпров'я, Лівобережну Україну, за Карпати. Спостерігалося також переселення десятків тисяч українців (селян, міщан, нереєстрових козаків) на терени Московської держави (переважно на Слобожанщину).

Козацькі маси, а це нереєстрові козаки, зосереджені в Запорозькій Січі і прилеглих до неї територіях, також вкрай були незадоволені магнатсько-шляхетським режимом. Польська шляхта й урядовці чинили свавілля над козаками, що не були вписані до реєстру, відбирали в них землі та інші маєтності, вимагали сплачувати податки та виконувати різні роботи, а згодом перетворювали їх на кріпаків. За тим , щоб козаки й селяни не втікали з "волості" на Січ, стежила залога (гарнізон) фортеці Кодак на Дніпрі, а в самій Січі розташувалася залога з двох полків — реєстрових козаків і польських жовнірів. Завдання цих залог полягало в тому, щоб за пороги не була пропущена "жодна жива людина", щоб чинити розправу над тими козаками, які виступали проти польської влади і панів. Людей, які намагалися втекти на Січ, стати козаками, карали на смерть. Дещо вільніше почували себе в цих умовах після Ординації 1638 p., затвердженої польським сеймом, реєстрові козаки та козацька старшина. Але реєстровці були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежений до шести тисяч чоловік. Усі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини підлягали владі своїх панів і старост. Гроші, які належали реєстровцям за службу, не виплачувалися роками.

Наполегливо вівся наступ на інтереси міського населення (ремісники, торговці, міська біднота), підривалися його життєві соціально-економічні позиції та самоуправління. У містах, що належали приватним власникам, мешканці виконували різного роду повинності й сплачували великі податки, зазнавали конкуренції з боку польських шляхтичів, що користувалися значними пільгами в торговельно-промислових справах.

Слід згадати і про небачений національно-релігійний гніт, намагання польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати українське населення. В першу чергу, з ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана "хлопська віра", православні віруючі та їх священики. Руйнувалися православні українські церкви та монастирі.

Народ був готовий до збройної боротьби проти гнобителів, очолити яку могло лише запорозьке козацтво — найбільш активна революційна верства українського суспільства. В житті українського народу, в його багатовіковій історії Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького посідає особливе місце. Це період небаченого піднесення народної суспільної енергії у боротьбі за знищення іноземного панування, відродження своєї мови, культури, віри та звичаїв, створення демократичної незалежної держави.

Доля послала українському народові високоосвіченого й загартованого в боях з турками і татарами козацького провідника Б. Хмельницького[16, c. 104-107].

3. Постать Б.Хмельницького та його роль в визвольній війні

Богдан (Зиновій) Хмельницький (27 грудня 1595 р.-27 липня 1657р. за ст. ст.) народився і виріс у сім'ї українського шляхтича, який служив у польського магната Я.Даниловича. Батько Богдана — Михайло — дослужився до посади підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Я.Данилович виділив йому пущу поблизу Чигирина, де М. Хмельницький заснував хутір Суботів. Світогляд і характер Богдана, його життєвий досвід формувалися під впливом козацького оточення. Вийшовши з дрібної української шляхти, він повністю присвятив своє життя козацтву, служінню народу.

Навчався Богдан в українській школі, потім в єзуїтському колегіумі у Львові, де оволодів польською та латинською мовами, здобув на той час добру освіту. В битві під Цецорою, де турки 1620 р. розгромили поляків, його батько загинув, а Богдан на два роки потрапив у полон, перебував на одній з турецьких галер. Викупила його з неволі мати (за іншими свідченнями — товариші). Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстру, займається господарством, одружується. Дружиною Богдана стала Ганна Сомківна, сестра Якима Сомка, міщанина з Переяслава, який пізніше претендував на гетьманську булаву. Ганна померла 1647 р. За деякими даними, від цього шлюбу в Б.Хмельницького народилися чотири доньки й два сини.

Завдяки протекції знайомих урядовців у 1637 р. Богдан отримав посаду військового писаря реєстрових козаків, але за участь у селянсько-козацькому повстанні 1637-1638 pp. був позбавлений цієї посади. Його було обрано у 50-річному віці сотником Чигиринського полку.

Наприкінці тридцятирічної війни в Європі в 1645-1646 pp. козацький корпус перебував на французькій службі у складі війська, яким керував принц Конде, брав участь у боротьбі проти іспанців, у штурмі Дюнкерка. Деякі історики, зокрема І.Крип'якевич, В.Сергійчук, вважають, що Б.Хмельницький був серед учасників цього штурму. У складі козацького посольства 1646 р. Б.Хмельницького приймав король Владислав IV.

Перелом у житті Богдана Хмельницького стався тоді, коли польський шляхтич Д.Чаплинський, керований магнатсько-шляхетською зажерливістю та беззаконням, під час відсутності Богдана пограбував його хутір, наказав побити молодшого сина й викрав жінку, з якою мав одружитися овдовілий сотник.

Ображений Б.Хмельницький, не домігшись справедливості й покарання злочинців законним шляхом, збирає своїх найближчих однодумців (кілька десятків чоловік) і в грудні 1647 р. вирушає на Запорожжя. Саме тут — на козацьких теренах — він згуртовує козаків і піднімає їх на повстання проти польських магнатів і шляхти під закликом: "З'єднаймося, браття, повстанемо за церкву і віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!".

Б.Хмельницький зі своїми побратимами й сином Тимошем зупинилися на острові Томаківка (Буцький). Запорожці, реєстрові козаки та польська залога розташувалися в Микитинській Січі (Микитин Ріг). На Запорожжі Хмельницький за короткий час здобуває підтримку і загальну пошану козацької маси. В січні 1648 р. повсталі козаки виганяють зі Січі польську залогу. На загальній раді Війська Запорозького Б.Хмельницького одностайно обирають гетьманом. Січ стала центром формування повстанських сил.

В одному з універсалів Б.Хмельницького до українського народу говорилося: "Не підкоряйтесь більше своїм урядникам як невільники, ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не підкорялись ніяким королям… Ніколи ви не одержите перемоги над поляками, якщо зараз не скинете ярма урядників і не здобудете волю, ту волю, яку батьки ваші купили своєю кров'ю". Універсал закликав народ вливатися в ряди запорозьких повстанців і висував стратегічне завдання: "Було б дуже добре, якби на поляків вдарили негайно, зразу і всюди, козаки і селяни". У відповідь на універсали Б.Хмельницького на Січ масово прибувають селяни, міщани, нереєстрові козаки, дрібні шляхтичі та ін. На бік Б.Хмельницького переходить січова залога реєстрових козаків, а татарський хан Іслам-Прей згідно з угодою вислав йому на допомогу 5-тисячний кінний загін на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. Зазначимо, що Іслам-Прей, з одного боку, йшов на союз з Б.Хмельницьким, а з другого — намагався не допустити утворення Української Козацької держави, яка покладе край захопленням численного ясиру та розбійницькому пограбуванню українських земель[6, c. 18-20].

4. Початок воєнних подій

Війна почалася в лютому 1648 р. з захоплення Січі повстанцями та проголошення сотника з Чигирина Богдана Хмельницького (1595-1657) Гетьманом Запорізької Армії. Новина про події на Запоріжжі швидко поширилася на українських землях та сприяла залученню до повстання найширших верств населення. Успіх повстання було забезпечено діяльністю новообраного гетьмана, спрямованою на поширення повстання в регіонах, притягнення на бік повстанців реєстрового козацтва, формування національної армії, уникнення завчасних військових сутичок з польською армією.

На початку Визвольної війни викристалізувалися два процеси: формування держави та повна зміна принципової моделі соціально-економічних відносин. Тріумфальна атака козацької армії навесні та влітку 1648 р., а також звільнення від польських землевласників значних територій України (битви при Корсуні та Жовтих Водах), поразка поляків під Пилявцями й похід козаків до околиць Львова та Замостя визначили основні зміни в політичних планах гетьмана.

Ідея козацької автономії в межах Польського королівства була не такою популярною, як переконаність у необхідності повної поразки Речі Посполитої та створення власної країни, підґрунтя для якої було покладено наприкінці 1648 року на більшості українських територій. Таким чином, протягом червня – листопада 1648 р. в процес формування національних державних інститутів в основному завершився в центральних, південних та східних регіонах, в той час як на західних територіях він знаходився а активній фазі: старий адміністративний поділ був замінений новим – на сотні; було впроваджено козацький судоустрій та юридичні процедури, сформовано національну армію. Спостерігалися серйозні зміни в соціальній структурі населення. Козаки відігравали провідну роль у скиненні влади польської держави та формуванні українських державних інститутів.

Для часів початку війни був характерним міцний зв’язок між національним визволенням та соціальною боротьбою. Саме соціальна боротьба відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні нової соціально-економічної системи української держави. Сотні загонів селян та міських жителів руйнували маєтки землевласників, нищили шляхту, керівництво, сільські магістрати та католицьких священиків. Ідеал козаччини став генератором активності селянських мас. У їх свідомості козаки поставали людьми без зобов’язань (за винятком військових) перед намісниками та державою. Тому боротьба за отримання козацьких імунітетів (особиста свобода, право на володіння землею та на власну юрисдикцію) стала тогочасним всеукраїнським явищем. Соціальна боротьба призвела до селянської війни, яка вперше за історію України охопила більшу частину її території та виявилася особливо важливим фактором в розвитку національної революції. Селяни відмовлялися здійснювати численні повинності на користь панів (особливо панщину). Визвольна війна відкрила можливість надання селянам та міщанству статусу козаків, які мали в той час багато прав та привілеїв. Водночас протягом воєнних років козацькі офіцери зміцнили свої позиції. Вони обрали шлях матеріального збагачення та хотіли закріпити права на володіння землею й виробничі підприємства[3, c. 28-29].

Уроки війни дозволили Богдану Хмельницькому на початку 1649 р. внести певні поправки до його політичної програми. З того часу першим завданням стало об’єднання всіх етнічних українських земель в національну державу. Нова програма також передбачала визнання соціальних надбань народних мас та консолідацію влади Гетьмана.

Союз з Кримським ханством був потрібний гетьманові для того, щоб забезпечити собі спокійний південний тил і залучити до боротьби проти польського війська як доволі ефективну силу мобільну татарську кінноту. Проте Іслам-Прей на початку повстання не квапився подати Б.Хмельницькому відчутну військову допомогу. Військо Б.Хмельницького під час виступу з Запорожжя, за свідченням літописця Самовидця, налічувало 5 тисяч.

Коронний гетьман Микола Потоцький, військо якого складалося з реєстрових козаків, відділу німецької піхоти та королівських жовнірів, мав подвійну чисельну перевагу і сміливо пішов на розправу з повстанцями. Але реєстрові козаки, що перебували в різних загонах польського війська, перейшли на бік повсталих. Б.Хмельницький вирішив по частинах розгромити польсько-шляхетське військо. Козаки разом з татарами Тугай-бея наприкінці квітня 1648 р. біля урочища Жовті Води оточили загін Стефана Потоцького (сина гетьмана) й королівського комісара Я.Шемберка, змусили їх перейти до оборони.

Коли б Б.Хмельницький зайняв оборонну тактику в замкнутому таборі, то противник, маючи артилерію й кавалерію, знищив би доволі швидко козацьку піхоту. Майстерність Б.Хмельницького виявилася в тому, що він домігся спішення польської кавалерії, змусив її зайняти невигідну позицію. Майже два тижні козаки штурмували шляхетський табір, а потім влаштували генеральний бій. Внаслідок комбінованого удару піхоти та кінноти 5 травня 1648 р. за ст. ст. повстанці разом з татарами вщент розгромили ці передові ворожі сили. Багато жовнірів загинуло, близько 3 тисяч полонених були відправлені татарами в Крим. С.Потоцький, тяжко поранений, потрапив у полон до татар, де й помер.

Після цієї першої блискучої перемоги Б.Хмельницький повів своє військо проти головних польських сил, які налічували до 20 тисяч, відійшли від Черкас до Корсуня і укріпилися там (командувачі — гетьмани Микола Потоцький та Мартин Калиновський). На початку травня під Корсунем з'явилися повстанські загони Б. Хмельницького (15 тисяч) і татари (4 тисячі).

Всупереч стратегії та тактиці західноєвропейських армій, які віддавали перевагу обороні й облозі фортець й ухилялися від відкритих боїв, Б.Хмельницький не витрачав часу й сил на оборону фортець. Перемогу він намагався здобути рішучими діями, зустрітися з основними силами противника і на основі детально розробленого плану, нерідко з застосуванням військових хитрощів, розбити їх вщент.

Через надійного козака польським гетьманам було повідомлено фальшиві дані про велику перевагу козацьких сил. М.Потоцький почав відводити своє військо і потрапив у засідку. В урочищі Горохова Діброва під Корсунем козаки перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили рівчак, що спричинило заболочення балки, біля дороги утворили засідки. Відступаючи, вранці 16 травня польсько-шляхетське військо в Гороховій Діброві було оточене і змушене прийняти бій у незручних для кавалерії умовах. З метою рішучого розгрому ворога Б.Хмельницький застосував вдалий тактичний маневр — охоплює ворога з флангів і виходить у його тил. Із засідки з гармат і самопалів вдарив по ворогові б-тисячний резерв на чолі з М.Кривоносом і справу було завершено. Лише незначна частина жовнірів змогла втекти, понад 8,5 тисяч потрапили в полон, чимало їх загинуло. Серед полонених, переданих татарам, були обидва польські гетьмани — М.Потоцький та М.Калиновський[2, c. 54-57].

Перші блискучі перемоги козацького війська під Жовтими Водами й Корсунем мали велике значення для розгортання визвольної боротьби. Польсько-шляхетська окупаційна армія в Україні виявилася знищеною, а її полководці опинилися в полоні. Державна скарбниця, як завше, була порожня. До того ж поляків спіткало ще одне нещастя: за кілька днів до битви під Корсунем помер король Владислав IV. Правлячі польські кола охопила паніка: ні короля, ні гетьманів, ні війська, ні грошей для війни.

Паніка в Речі Посполитій була не безпідставною. Перемога козаків під Жовтими Водами і Корсунем стала поштовхом до розгортання небаченого повстання, яке незабаром охопило всю Україну. Спочатку на Лівобережжі, а потім на Правобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки і прибувають до гетьмана, або під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання.

Повстанці виганяли або знищували магнатів і шляхтичів, захоплювали й ділили їхнє майно, руйнували маєтки, палили документацію про свою залежність від панів. Повстання швидко охопило Київщину, Поділля, Волинь, Східну Галичину, Полтавщину й Чернігівщину. В різних місцевостях з'явилося чимало ватажків з козаків, дрібної шляхти, навіть з духовенства. Всюди утворюються повстанські загони. Мартин Небаба, Максим Гладкий, Петро Головацький та багато інших сформували полки на зразок козацьких і повели їх до Б.Хмельницького. На Сіверщині під проводом П.Головацького повстанці захопили Чернігів, Стародуб і Гомель. На Уманщині діяв полковник Іван Ганжа, на Брацлавщині — Трифон з Бершаді. Тут, на Правобережжі, повстанці захопили великі замки — Немирів, Тульчин, Вінницю, Брацдав, Полонне та інші, багато зброї і різної здобичі. "Нерозумний народ, божевільна Русь!" — так характеризував ситуацію спольщений український магнат, політичний і державний діяч Речі Посполитої Адам Кисіль, який дбав про мирне розв'язання конфлікту між українським народом і Польщею.

У боротьбі за незалежність сповна виявився величезний полководницький талант гетьмана. Він зумів створити боєздатну, добре організовану й озброєну армію. Уже влітку 1648 р. прийняв військовий статут «Статті про устрій Війська Запорозького». Усвідомлюючи слабкі сторони принципу ополчення для формування війська, в останні роки життя замислився над створенням 50-тисячної регулярної армії, яка б утримувалася за рахунок державної скарбниці. За його безпосередньої участі відбулася організація кінноти як роду війська; створення артилерії (бл. 100 гармат), що за ефективністю дій не поступалася польській. До діючої армії увійшли підрозділи розвідки, фортифікаційної, прикордонної та санітарної служб. Ретельно дбав про постачання зброї, боєприпасів, продовольства й фуражу.

Вміло використовував багатий досвід і вітчизняного військового мистецтва, і закордонного. Б. Хмельницький рішуче відмовився від старої оборонної тактики, часто вдавався до стратегії несподіваного наступу й завдання першого удару, а в разі необхідності — до партизанських методів ведення боротьби. Показав себе блискучим тактиком маневрування, умів створювати умови для психологічних поразок ворога. У перебігу воєнних дій виявляв холоднокровність, мужність і спроможність миттєво приймати правильні рішення. Здобутими перемогами гетьман заслуговує на почесне місце в історії військового мистецтва XVII ст. поряд з такими уславленими полководцями, як англієць Олівер Кромвель, швед Густав І Адольф, поляк Ян Собеський та інші[7, c.47-49].

Висновки

Взагалі, оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани хоча якось відстоювали незалежність, але регулярно згоджувалось на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.

Але треба пам¢ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

Прагнучи повної перемоги над Польщею, одержати ефективну військово-політичну допомогу з боку Московської держави, Б.Хмельницький та його уряд пішли на укладення Переяславсько-московського договору 1654 р., на встановлення царського протекторату над Україною.

Великої шкоди справі об'єднання всіх українських земель, зміцненню Української держави завдала різка зміна зовнішньо-політичного курсу Московії.

Україна завдяки військово-політичному союзові з Московською державою вийшла остаточно з-під влади Речі Посполитої, мала змогу в межах однієї держави об'єднати всі етнічні українські землі. Однак цього не сталося. Річ Посполита одержала підтримку з боку деяких держав Європи, зокрема Московської держави. Звільнення ж Української держави з-під російського протекторату внаслідок дії низки об'єктивних і суб'єктивних чинників виявилося на практиці справою складною і нездійсненною протягом кількох століть.

Список використаної літератури

1. Єфименко О. Історія України та її народу: монографія/ Олександра Яківна Єфименко,; Упоряд. тексту та іл. Ю.О. Іванченка, Н.Д. Прибєги; Передм. та прим. Т.Г. Лазоренка; Пер. з рос. В.Д. Калити. — К.: Мистецтво, 1992. — 251 с.

2. Іванко А. Б. Вивчення теми "Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького" в шкільному курсі історії України / А. Б. Іванко, Ю. В. Кравченко; Обл. організація Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. — 95 с.

3. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке: монографія/ Лариса Гвоздик-Пріцак,; Лариса Гвоздик-Пріцак; НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. — К.: Обереги, 1999. — 215 с.

4. Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького: учбовий посібник/ Михайло Грушевський,. — Дніпропетровськ: Січ, 1993. — 55 с.

5. Ефремов Ю.М. Украина и "Руина" от Хмельницкого к Мазепе: Малоизвестные трагические страницы из истории украинского народа/ Ю.М. Ефремов; Республиканский центр духовной куль-туры. — К.: МП "Буклет", 1992. — 59 с.

6. Замлинский В. Богдан Хмельницкий: біографія окремої особи/ Владимир Замлинский,. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 334 с.

7. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький: науково-популярна література/ Януш Качмарчик,; Пер. з пол. І.Сварника; Південно-східний науковий інститут у Перемишлі. — Перемишль; Львів: Б.в., 1996. – 326 с.

8. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: / Микола Костомаров,; Упоряд. і передм. В.Замлинського; Приміт. І.Бутича. — К.: Веселка, 1992. — 91 с.

9. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історична моногріфія/ Микола Костомаров,; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої, Авт.передм. Володимир Мороз,. — Дніпропетровськ: Січ, 2004. — 843 с.

10. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Крип'якевич,; Укл., покажч. Р. І. Крип'якевича, Авт.передм. Я. Д. Ісаєвич. — 2-е вид., випр. і допов.. — Львів: Світ, 1990. — 405 с.

11. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

12. Огієнко І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і коментарів Микола Тимошик,. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 447 с.

13. Пасічник М. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник/ Михайло Пасічник,. — 2-ге вид., стереотипне. — К.: Знання , 2006. — 735 с.

14. Смолій В. Богдан Хмельницький: [Соціально-політичний портрет]/ Валерій Смолій, Валерій Степанков. — К.: Альтернативи, 2003. – 399 с.

15. Чуприна В. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького/ Василь Чуприна, Зоя Чуприна,; Ред. Леся Крючкевич,. — Львів: Світ, 2003. — 175 с.

16. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.