Причини розколу церков

Вступ.

1. Стан християнства напередодні розколу.

2. Передумови розколу християнської церкви.

3. Характеристика основних причин розколу християнської церкви.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Перший розкол в християнстві був зумовлений наступними факторами.

Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в ІХ ст. відбувалася гостра богословницька полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між Римським папою і Константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему (прокляття). Після цього римська церква почала називатися католицькою (від гр. „вселенський, всеохоплюючий”), а константинопольська, олександрійська, антіохійська та єрусалимська, які підтримували її, – ортодоксальними.

Необхідно також мати на увазі, що різниця між Східною і Західною церквами була обумовлена ідейними традиціями, суть яких в тому, що:

Західна церква спиралася на римський юридизм, Східна – на грецьку філософію. Тому обидві церкви по-різному ставилися і вирішували світоглядні проблеми.

На Заході в першу чергу вставали проблеми гріха: чи володіє людина свободою волі і чи може вона сама визволитися від гріха? На Сході намагання і спасіння формулювалися в інших площинах: яка природа божества, чи вона така, що може забезпечити людині доступність Царства Божого?

Різні ідейні і соціальні традиції обумовили і суперечки про філіокве, тобто про сходження Духа Святого. Візантія визнавала сходження Духа тільки від Бога-Отця, в той час як в Римі вважали, що Дух святий сходить і від Бога-Отця, і від Бога-Сина.

1. Стан християнства напередодні розколу

Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.

На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом. Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально — економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що в надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.

Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями — західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.

Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі — германські племена.

Під тиском несприятливих обставин імператор Костянтин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії — Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст.

У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства — Рим та Константинополь[2, c. 52-54].

Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул nanu, який до цього мали майже всі єпископи.

Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви — Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська — конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.

Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

В ХІ – ХІІ століттях християнська церква в Західній Європі досягла великої могутності. Вони мали великий вплив на життя європейських народів і держав.

До середини ХІ століття християнська церква вважалася єдиною. Але в Західній Європі главою церкви був римський папа, а в Візантії – константинопольський патріарх, який підлягав імператору[5, c. 43-45].

Перше місце в християнському світі впродовж усього першого тисячоліття займала Римська церква — як така, що заснована апостолом Петром. Це виявлялося, зокрема, в тому, що у разі якихось розбіжностей інші церкви зверталися до Рима як до арбітра. Римський же єпископ вважав себе покликаним піклуватися «про мир у всьому світі, про добробут св. Божих Церков», про єдність християнської віри та звичаїв. Першість Римської церкви й авторитет римських пап усі християнські церкви визнавали аж до розколу 1054 року. Досить сказати, що до самого моменту розриву патріархи Константинополя намагалися отримати згоду Римського папи на розширення своїх повноважень на Сході й на титул «Вселенський». На це папа Лев IХ відповідав, що титул «вселенський» личить лише папі, названому так ще на IV Вселенському Соборі. Таке становище Римської церкви сприймалося Константинопольськими патріархами з невдоволенням і вони постійно суперничали з Римською кафедрою[8, c. 27-28].

2. Передумови розколу християнської церкви

Розколи траплялися у вселенському християнстві й до 1054 року. Першу анафему Римському папі Юлію східні єпископи виголосили 342 року; 547 року Римський папа Вігілій відлучив від церковного спілкування Константинопольського патріарха Міну. Але це були ніби окремі епізоди, які завжди залагоджували заради єдності церкви.

800 року сталася подія, яка радикально змінила статус Римської церкви в Європі. Папа Лев III коронував короля Карла Великого як Римського імператора і таким чином визнав його, а не Візантійського імператора, спадкоємцем Римської імперії. Однією з причин було те, що Візантія, зайнята своїми проблемами, не могла надавати своїй далекій західній римській провінції необхідну військову допомогу. Папа часто залишався в Римі єдиною — церковною та світською — владою і мав був захищати Вічне місто від нашестя варварів або вступати з ними в союзи. Після 800 року Римська кафедра стала цілком незалежною від Константинополя і міцно пов’язала свою долю із Західною Європою, із щойно хрещеними нею народами молодих, ще напівварварських держав. Однак і тоді вона залишалася чільною кафедрою християнства[11, c. 34-35].

Минав час, Схід і Захід християнського світу поступово, але неухильно віддалялися один від одного. Цьому було багато причин, таких, приміром, як етнічний склад віруючих. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків і слов’ян, а Західна — германців, галлів, саксів. Для Сходу мовою спілкування протягом багатьох століть залишалася грецька (мова християн I століття), тоді як вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Європи широко користувалися латиною. Можливо, саме з «розділення мов» усе й почалося — християни не завжди могли розуміти одне одного, не вміли читати теологічні твори, документи, листи мовою іншої церкви або грамотно вести переговори між собою. Як вважають історики, чимало відмінностей в дуже важливих теологічних формулюваннях виникло «завдяки» невмілим перекладачам. Неабияке значення мало й те, що у V ст. Схід і Захід почали користуватися «різними» Бібліями — грецькою «Септуагінтою» (юдейський переклад II ст. до н. е.) та латинською «Вульгатою» (переклад св. Ієроніма IV—V ст.). Неухильно, хоча й поступово накопичувалися дрібні відмінності в церковних обрядах, у здійсненні таїнств, у облаченні духовенства. Це недивно — Східні та Західні церкви розділяли великі простори й вони існували в середовищі людей різних культур. Розділяло їх також ставлення до світської влади — Римська кафедра завжди прагнула самостійності, не хотіла підкорятися світським володарям, як це робили Східні церкви (в усі часи — навіть під гнітом Османської або Радянської імперій).

Але всупереч усім можливим відмінностям і наростанню протиріч, у першому тисячолітті християнам було притаманне відчуття приналежності до єдиної церкви Христової.

Халкідонський собор окреслив догматичні межі ортодоксального християнства (правовірного, «православного», від грецького «ортодокса» — «правильна думка»). Крім того, собор зафіксував справді глобальні інституційні, організаційні зрушення у цій релігії. В офіційному християнстві, визнаному державною владою Римської імперії, а пізніше Візантії, перемогла т. зв. «халкідонська» течія. Помісні церкви, які прийняли рішення Халкідонського та попередніх соборів, спрямовані проти аріанства, несторіанства та монофізитства, вважалися носіями догматичної чистоти — ортодоксії, або православ'я. Тому однаково «православними» вважалися «халкідонські» церкви як на Сході, так і на Заході імперії, у т. ч. й Римська церква. Водночас усі вони йменували себе «католицькими», тобто «соборними». «Соборність» тут підкреслювалася як містичний принцип поєднання «членів» (помісних церков) у єдине «тіло» (Вселенську церкву). Поєднання відбувалося через єдність біблійної, Нікео-Константинопольсько-Халкідонської догматики, євхаристійного культу — літургії, єпископальної ієрархічної організації, через спілкування у молитвах та у загальноцерковних зібраннях — соборах[14, c. 51-53].

Відцентрові тенденції у розвитку догматики, богослов'я, церковної організації призвели протягом останніх століть І тис. н. є. до розмежування церков — Західної (Римської) і Східної (кількох східних патріархатів і митрополій під проводом Константинопольського патріархату). Після відомого розділення у середині XI ст. Західна церква з центром у Римі стала називати себе Католицькою та Вселенською, або Римською. Східне християнство з центром у Константинополі йменувалося православним, або греко-православним, чи православно-католицьким, або східною релігією грецькою. Історично склалося розрізнення між Західною і Східною церквами як між Католицькою і Православною. Це розрізнення укорінилося як у науковому, так і в побутовому слововжитку. Проте, беручи до уваги наведені вище мотиви, буде коректніше вживати терміни «Східне (Західне) ортодоксальне християнство», «Східна (Західна) ортодоксальна церква». Не заперечуючи традиційного застосування термінів «православний», «православ'я» і «католицький», «католицизм», варто водночас пам'ятати про умовність такого застосування.

Ефеський та особливо Халкідонський собори визначили догматичне відокремлення від Вселенської церкви несторіап та монофізитів. Ці «нехалкідонські церкви» історично дістали назву «Давніх Східних церков» через своє поширення на східних кордонах імперії та в сусідніх державах на Сході й Півдні. Чималу роль тут відіграв державний пресинг. Витиснуте за кордони, несторіанство зусиллями місіонерів-сирійців та халдеїв поширилося далеко на схід. Цей різновид християнства сповідували уйгури в Центральній Азії та Китаї, за деякими гіпотезами — кипчаки (половці) у степах Південно-Східної Європи. В Ірані та Індії несторіани збереглися й донині під назвою «халдейської церкви» та «християн Фоми». Потрапивши до Аравії, несторіанство вплинуло на формування ісламу. Монофізитство (а також монофелітство) виокремилося в низку окремих сповідань із власною церковною структурою. Засуджене як єресь, воно поширилося, зокрема, серед сирійців, єгиптян-коптів, ефіопів та вірмен. Нині Давні Східні церкви, серед яких найбільшими є Вірменська, Якобитська, Коптська, Ефіопська, Ассирійська налічують понад 82 млн послідовників[18, c. 43-45].

Суперництво почалося відразу після перенесення столиці Римської імперії з нестабільного Риму до новозаснованого міста Константинополя. Заснування Константином у 330 р. нової столиці імперії привело до різкого зростання ролі єпископа цього «Нового Риму». Вже II Вселенський собор 381 p., що відбувся у Константинополі, своїм III каноном проголосив, що константинопольський єпископ має «перевагу честі» безпосередньо після римського, «бо цей град є Новий Рим». Це мало неабияке значення, оскільки в Церкві, починаючи з перших століть н. е., утвердився погляд на канонічну першість саме Римської кафедри (як заснованої апостолами Петром і Павлом) та на особливе становище її предстоятеля — папи. Пошана до Римської церкви підтверджувалася канонами Вселенських соборів, зокрема, І (6-те правило) та II (3-тє правило). Константинопольські архієпископи, спираючись на статус нової столиці — «Нового Риму» та на підтримку імператорів, боролися за вивищення своєї кафедри порівняно з Римською. Константинопольська церква, використавши імператорську прихильність, домоглася, що на IV Вселенському соборі у Халкідоні 28-м каноном Константинопольська кафедра була зрівняна з Римською.

Відзначається «комплекс апостольської кафедри», який існував у Константинополі і був потужним стимулом суперництва з Римом. Поряд з ідеологією «Нового Риму» культивувався переказ про діяльність апостола Андрія («Первозваного», як і Петро) як першого проповідника християнства в тому регіоні, де згодом був заснований Константинополь. Константинопольські патріархи домагалися від Римської церкви права називатися Вселенською. Листування з цього питання між патріархом Михаглом Керуларієм та папою Левом IX тривало ще в середині XI ст., незадовго до розколу[1, c. 49-50].

3. Характеристика основних причин розколу християнської церкви

Суперництво Константинополя і Риму у церковних справах зазнало вирішального впливу таких двох взаємопов'язаних чинників, як геополітичний та церковно-політичний. Після фактичного розділення Римської імперії в кінці IV ст. на західну та східну частини посилилася влада імператорів Сходу (після VI ст. — Візантії). На Сході державна влада набувала рис т. зв. «східних деспотій» — вона була централізованою, прагнула до тотального контролю над суспільством і використовувала релігію для освячення влади імператорів (царів). Тому цілком органічно зміцнювався союз церкви і держави. Тривало фактичне одержавлення церкви. Одержавлення церкви на Сході відбувалося у формі цезарепапізму, верховенства світської влади над церковною, духовною, владою. На Заході ж поступово формувалися партикулярні, локалізовані форми господарювання та володіння майном, насамперед землею, а також різноманітні ієрархізовані, але локальні форми особистої залежності — що визначається як феодалізм. Виявами цього суспільного устрою з середини І тис. стали послаблення державної централізації, державно-політична роздрібненість, а часом узагалі зникнення повноцінної, чинної світської державної влади. Церковні осередки на Заході, що дедалі міцніше згуртовувалися навколо Римської кафедри, були економічно та політично незалежними й самостійними. Централізувалася й зміцнювалася влада римських пап. Римська церква нерідко перебирала на себе виконання на величезних територіях загальносуспільних функцій, притаманних державі, особливо за часів розбрату та іноземних навал. Це — організація відсічі загарбникам, відновлення господарського життя, торгівлі, відбудова зруйнованих поселень, масова допомога потерпілим, політико-дипломатична діяльність тощо. Такий статус Римської церкви об'єктивно приводив до намагань ототожнити церкву й суспільство, церкву й державу, але в іншій, ніж на Сході, формі. Такою формою стало проведення римськими папами теократичної за суттю політики папоцезаризму — підкорення держави та усього суспільства церковній владі[4, c. 65-67].

Використання константинопольськими архієпископами положення про Константинополь як «Новий Рим» та «царюючий град» у церковно-політичній боротьбі стимулювало початок суперництва між Римом і Константинополем за церковний авторитет та владу. Боротьба за першість «за честю» та зверхність «за владою» між церковними Константинополем і Римом неодноразово загострювалася протягом І тис. н. є. «Столична» константинопольська архієпископія, набувши статусу патріархату й спираючись на підтримку візантійських імператорів, фактично підкорила своїй юрисдикції інші східні патріархати. Підкорення Константинополем східних апостольських кафедр відбулося протягом VII—IX ст. Римські папи, зі свого боку, демонстрували незалежність від Візантії. їхній відкритий розрив з візантійськими імператорами відбувся після 800 p., коли папа Лев ПІ коронував франкського короля Карла Великого західним Римським імператором.

Важливим був також релігійно-культурний аспект розділення Сходу і Заходу імперії. Найпомітнішим було розмежування між грецькомовною культурою на Сході, у Візантії, та латиномовною — на Заході. Ці культури були локалізовані в межах різних державних утворень і дедалі більше ізолювалися одна від одної. Апеляція східних і західних богословів до різних філософських традицій спричинювала відмінності в інтерпретації загальноцерковної догматичної спадщини. Місцеві громадські звичаї, етнографічні особливості й навіть місцеві особливості впровадження і розвитку християнства (місцева церковна традиція та історія) впливали також на культову практику церкви на Сході і Заході. Спільна загальноцерковна спадщина перших століть християнства та епохи Вселенських соборів доповнювалася власним витлумаченням та розумінням догматики, власним порядком богослужіння, власним корпусом святих, власними святами. Поступово формувалася досить виразна відмінність східного і західного обрядів, східної і західної догматики та богослов'я. Ця відмінність укорінювалася в повсякденній практиці й часто закріплювалася рішеннями помісних (місцевих) соборів. Проведення цих соборів завжди зумовлювалося саме регіональними інтересами та ініціативами, й обстоювалися там здебільшого саме регіональні особливості.

Процес розмежування двох гілок ортодоксального християнства був тривалим. Перше розділення між церковними Заходом і Сходом, викликане релігійно-догматичними розбіжностями, відносять до останньої чверті V ст. Тоді постала незгода щодо релігійно-політичних компромісів, пов'язаних із ставленням до монофізитства. Пізніше виникали суперечки щодо монофелітства та іконоборства. Процес остаточного розколу тривав з середини IX до середини XI ст. У IX ст. між патріархом Фотієм і папою Миколаєм І спалахнув конфлікт, який розгортався на тлі боротьби за константинопольський престол. Тоді дійшло навіть до розриву відносин між Римським папою і Константинопольським патріархом. Візантійський імператор Никифор навіть заборонив Константинопольській церкві зноситися з Римською. Однак невдовзі все ж відбулося примирення між папою і патріархом. Протягом IX—XI ст. загострилася богословська полеміка між західним і східним духовенством. Константинополь критикував догматичні та обрядові нововведення Риму (додаток Filio-que до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат священиків тощо). З Риму лунала критика сервілізму (угодовства), схиляння східних патріархів перед імператорами, критика численних компромісів з єретиками (наприклад, компромісів з монофізитами і монофелітами в ім'я державно-політичних інтересів). Траплялися випадки церковно-політичних інтриг. То світські, то церковні партії в Константинополі намагалися втягнути римських пап у внутрішні конфлікти у Східній церкві. Це також не сприяло порозумінню та єдності. Нарешті, тривали суперечки між патріархами і папами з приводу церковного впливу на «спірні» території (зокрема, Рим претендував на Балкани, а Константинополь — на Південну Італію)[7, c. 74-75].

Наступний, і вже остаточний, розрив стався в середині XI ст., у 1053—1054 pp. He залагодивши догматичних та церковно-адміністративних суперечок під час перебування у Візантії римських послів навесні-влітку 1054 p., представники Риму і Константинополя розірвали стосунки своїх церков й обмінялися церковними прокляттями — анафемами. Речниками розділення з боку Константинополя були патріарх Михаїл Керуларій, а з римського — папа Лев IX та папський легат (посол) кардинал Гумберт. Не зарадила справі навіть примирлива позиція Антіохійського патріарха Петра, його авторитет предстоятеля найстарішої, після Єрусалиму, християнської помісної церкви. Так відбулося офіційне розділення між Константинопольською і Римською церквами. В історії християнства події 1054 р. були витлумачені як Великий церковний розкол.

Можна погодитися з тим, що в історії з розколом Вселенської ортодоксальної церкви змішалися канонічно-догматичні й політичні чинники. Проте основна причина містилася все ж у сфері канонічно-адміністративній, у боротьбі між константинопольськими патріархами та римськими папами за авторитет і владу в церкві. В умовах географічного, політичного, культурно-етнографічного, церковно-адміністративного розділення це наповнювалося релігійно-догматичними мотивами (боротьба за чистоту віри, обрядів тощо). Більше того, церковно-богословська традиція саме догматичні відмінності ставить на перший план, надає їм вирішального значення[10, c. 32-33].

Висновки

Більшість істориків вважає, що розкол між Сходом і Заходом почався ще за двісті років до 1054 року — під час конфлікту між Римським папою Миколою і Константинопольським патріархом Фотієм у середині IХ століття. Тоді в Константинополі сталася звичайна чехарда патріархів — Ігнатія й Фотія. Фотій апелював до Римського папи Миколи, який був у цих справах вищою інстанцією християнського світу. Втручанням папи, однак, були задоволені не всі, що призвело до напруження відносин між Римом і Константинополем. До цього додалося суперництво за болгарські землі, на християнізацію яких претендували як Константинополь, так і Рим. Як наслідок, східні ієрархи скликали Собор, на якому патріарх Фотій звинуватив Римську кафедру в єресях, які «ушкоджують» православну віру. Папі виголосили анафему, у відповідь на що Собор у Римі анафематствував Фотія. Особливих наслідків ця взаємна анафема не мала. Але саме тоді в Константинополі вперше склали документ («Викриття латинян»), в якому були ретельно перераховані всі відхилення західних християн від «істинної» віри».

Століття життя «в розколі» призвели до повного відчуження Православних і Католицької церков. І це всупереч тому, що анафема 1054 року не вплинула на взаємне визнання благодаті й дієвості таїнств обох церков: католики завжди визнавали таїнства православних, і навпаки. Так, після Брестської унії Рим прийняв у лоно своєї церкви православних ієрархів — в «сущому» сані. Те саме сталося — з іншого боку — 1946 року, коли РПЦ насильно приєднала до себе українське греко-католицьке духовенство. Це означає цілковиту — теоретичну — можливість подолання розколу.

Список використаної літератури

1. Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. Колодного А.М. – К., 2000.

2. Апокрифи древних христиан. – М., 1989.

3. Безарова Г.І. Релігієзнавство / Навч.-метод. посібник для студентів-медиків. – Чернівці, 2001.

4. Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. – Українське Біблійне Товариство. – К., 1993.

5. Вальков В. Первісне християнство. – Львів, 1997.

6. Головащенко Н. Історія християнства. – К., 1999.

7. Донини А. У истоков християнства: от зарождения до Юстиниана. – М., 1989.

8. Затворний В.Б. История римських пап: В 2 т. – М., 1995.

9. Земнский Ф.Ф. Суперники християнства: статьи по истории античных религий. Скб., 1995.

10. Каутский К. Происхождение христианства. – М., 1990.

11. Кузик П.З. Ранее христианство: вымыслы и действительности. – К., 1987.

12. Поснов М.Э. История христианской церкви. – К., 1991.

13. Релігієзнавство: Підручник. / За ред. Бублика С.Я. – К., 1998.

14. Релігієзнавство: Підручник. / За ред. Лубського В.І., Теремка В.І. – К., 2000.

15. Свенцицкая И.С. Раннее христианство. Страницы истории. – М., 1987.

16. Тальберг Н. История христианской церкви. – М., 1994.