Причини соціальної нерівності

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Сутність соціальної нерівності в суспільстві.

2. Соціальна стратифікація як структура нерівності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Соціальна нерівність загрожує соціальній стабільності і знижує економічну ефективність внаслідок низької конкурентоспроможності споживачів.

Україна проголошена соціальною державою. Проте поки що соціальна політика не відповідає її критеріям.

Нерівність є не тільки продуктом ринкового механізму, а й необхідною умовою його функціонування, створення і підтримки дієвої системи мотивації та інвестування. Проте нерегульована майнова диференціація не являється ознакою цивілізованого суспільства і соціальної держави. Вона повинна бути в розумних межах, щоб не перетворитися у фактор соціальної дестабілізації. У цьому значна роль відводиться державному регулюванню соціально-економічних процесів. До того ж, надмірна диференціація доходів модифікує структуру платоспроможного попиту таким чином, що значна його частина спрямовується на закупівлю предметів розкоші та імпортних товарів. Звужується ємкість ринку для вітчизняних товаровиробників, а отже, і стримується економічне зростання.

1. Сутність соціальної нерівності в суспільстві

Визрівання в надрах постіндустріального суспільства основ постекономічного ладу є найбільш глибокою соціальною зміною останніх сторіч людської історії. У процесі цієї трансформації відбуваються радикальні зрушення у всіх сферах життя, змінюються соціальна структура і роль основних суспільних інститутів.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, він надто акцентує на відмінностях культур, байдужий до їх спільних рис.

Термін соціальна стратифікація застосовується для позначення структурованої соціальної нерівності, умов, при яких соціальні групи мають нерівний доступ до таких соціальних благ, як гроші, влада, престиж, освіта, інформація, професійна кар'єра, самореалізація. Соціальна нерівність може виявлятися як нерівні можливості (або нерівна винагорода за одні і ті ж зусилля або досягнення) не тільки для соціальних груп, але і для окремих людей усередині соціальної групи. У контексті досліджень соціальної стратифікації розглядається в основному нерівність, що систематично виявляється, між групами людей, що виникає як ненавмисний наслідок соціальних відносин і що відтворюється в кожному наступному поколінні. Соціальна стратифікація є найважливішою категорією макро-соціології, що вивчає суспільство в цілому, його стабільність і зміни, що відбуваються з ним[12, c. 221-223].

Бідність і соціальна нерівність — прямий наслідок державної політики й ідеологічних принципів, якими керуються владні структури. Вони не є, отже, неминучими. Однак долаються довго і болісно.

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata — це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т.Парсонас, Т.Девіс, І.Мур) лежить ідея про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства — це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.

Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П.Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв'язки і т.д.); друга включає ознаки, пов'язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи «володіння» (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).

І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація — це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку[1, c. 3-4].

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.

Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан. Несправедливість — це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіді існує такий напрямок як егалітаризм, який обґрунтовує необхідність рівності в розподілі багатства та доходів. Це антипод ієрархії, хоч в кінцевому рахунку — просто міф.

Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп, спільноти людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак.

Приклад поєднання одномірного та багатомірних способів дав П.Сорокін при спробі представити загальнолюдську стратифікаційну карту.

Соціологів цікавлять перш за все найважливіші соціальні групи, які повторюються в часі і просторі і які виявляють сильний вплив на величезну кількість людей, на інші соціальні групи, на хід історичного розвитку взагалі.

Згідно із П.Сорокіним, такими соціальними групами є:

I. Важливі односторонні групи (згуртовані навколо одного ряду основі них цінностей): А – біосоціальні: 1-расові, 2-статеві, 3-вікові: Б — соціокультурні: 4-ряд, 5-територіальне сусідство, 6-мовні, етнічні і національні групи, 7-держава, 8-професійні, 9-економічні, 10-релігійні 11-політичні, 12-«ідеологічні» групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13-номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості).

II. Важливі різносторонні групи (об'єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1-сім'я, 2-клан, 3-плем'я, 4-нація, 5-соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку), 6-соціальний клас.

Ця схема П.Сорокіна в соціології не заперечується і може служити теоретичною моделлю стратифікаційної карти світового рівня. Конкретно і наглядно соціальна стратифікація проявляється більше в соціальному вимірі суспільства, коли воно розглядається в рамках конкретно взятої країни і в конкретний час. Тому групи людей, які виділяють для розгляду в даній країні, повинні постати не в застиглому вигляді, а в постійному русі і переміщеннях, які існують у живому, функціональному суспільстві. Ці переміщення в соціології отримали назву «соціальна мобільність». Соціальна стратифікація розглядається в тісному зв'язку і взаємодії з соціальною мобільністю[7, c. 95-97].

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих — тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі — робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої — належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність — це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.

Горизонтальна соціальна мобільність — це перехід чи переміщення індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні, без змін статусу. Вертикальна соціальна мобільність — це переміщення індивіда із однієї соціальної страти в іншу, різну за рівнем. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує несхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.). В зв'язку з тим, що соціальні переміщення людей та інших соціальних

І об'єктів здійснюються як індивідуально, так і спільно, організовано, розрізняють індивідуальну і колективну соціальну мобільність. У певні складні періоди розвитку суспільства з'являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи — маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв'язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались. Тому маргінальність — це стан особистості або спільноти, що існує на межі різних культур. Прикладом може послужити стан тих людей, які переїздять із села до великого міста, міняють своє місце роботи і т.д. Труднощі адаптації, постійна внутрішня напруга впливають на поведінку маргіналів. Маргінальним може бути і все суспільство у свій перехідний період. Деякі вчені вважають, що сучасне українське суспільство і е маргінальним, оскільки існує на межі різних культур. Однак, хочеться вірити, що наше суспільство стане відкритим суспільством з дієвим і чисельним середнім класом, що створить оптимально можливі для успішного функціонування всіх соціальних груп та спільної та самореалізації особистості зокрема.

2. Соціальна стратифікація як структура нерівності

Соціальна стратифікація — структура нерівності між різноманітними соціальними верствами, групами людей, що означає їх ранжирування за обмеженими ресурсами, що контролюються: власність, гроші, престиж, влада. В політології стратифікація розглядається, насамперед, як відмінність між політичними панівними групами і масами.

Ще в Стародавній Греції Платон і Аристотель соціальну стратифікацію зв'язували з певними системами політичної влади. Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в суспільстві є сім'я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забезпеченні привілей для близьких йому членів сім'ї. Інституалізація нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення ідеального суспільства, підкреслює Платон, віддати дітей па виховання держави. Законний уряд як обмеження влади політичної еліти, вказує Аристотель, скоріше може знайти в тих суспільствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з численними нижчими і малочисельними середніми і вищими верствами скоріше управляються диктаторами па основі масової підтримки або олігархіями. Два види соціальної нерівності виділяє і Жан-Жак Руссо. Природна фізична нерівність визначається природженим хистом, здоров'ям тощо, відпущеними всім природою в різній мірі і ступені і моральна, політична нерівність — та, що існує за угодою навколишніх людей і розповсюджується на привілеї, багатство, владу.

Звичайно ж, нерівність існує па всіх етапах людського суспільства. Навіть в найпростіших культурах, де фактично немає відмінності за рівнем багатства або власності, має місце нерівність між людьми — чоловіками і жінками, молодими і старими. Людина може мати більш високий статус, аніж інші тому, що успішніше полює або тому, що чоловік або жінка має «особливий доступ» до родових духів тощо. Описуючи нерівність, політологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стратифікація визначається як структурування нерівності між різноманітними соціальними спільностями, групами людей. Можна порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на поверхні землі. Суспільства розглядають як складені зі «страт» в певній ієрархії з найбільш привілейованими верствами па вершині і найменше привілейованими у підніжжі піраміди. Розрізняють чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи[11, c. 49-50].

Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. По-перше, особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути зв'язана з класовим розшаруванням суспільства. Відомо, марксизм визначає клас як велику соціальну спільність людей, що займає особливе становище в системі суспільного виробництва і що має власну відзнаку від інших груп, ставленням до засобів виробництва. Панівний у відносинах власності клас є і політичним панівним класом. Звичайно в суспільстві існує два основних класи, відносини між якими визначаються експлуатацією і боротьбою. Всі інші класи і соціальні верстви — проміжні, що примикають до того або іншого основного класу. По-друге, для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства вчені в сучасних умовах нерідко використовують поняття клас, але дають істотно відмінне від марксизму пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі та діяльності соціальних спільностей в політичному житті суспільства становить інтерес підхід Макса Вебера до характеристики класів, що пропонує врахування не тільки ставлення до засобів виробництва, але й розмір багатства, прибутку, рівня утворення, юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідної соціальної спільності, групи.

Між статусом соціальних верств, груп та індивідів, що визначає відносини рівності і політична та нерівності та політичними ресурсами поведінка особи існують відмінності. Розподіл прибутків, багатства, знання, професії, організаційних позицій, поділу ресурсів, засобів, з допомогою яких кожний індивід або соціальна спільність впливають на поведінку інших суб'єктів у різноманітних обставинах. В разі такого використання засоби влади стають політичними засобами, що не можуть бути лише інтересами наслідків впливу соціально-економічних факторів.

Соціальні суб'єкти, що контролюють управлінські органи держави, можуть використати владні можливості для перебудови первісного розподілу політичних ресурсів як результату функціонування соціально-економічних інститутів з допомогою податку на прибуток або нав'язати обмеження інвестування тощо. Контролюючі політичну владу соціальні верстви, групи можуть також створити і розподілити нові політичні засоби (виборче право, право створення політичних партій тощо). Еквівалентом екстремальної нерівності в політичних ресурсах, засобах виступає і екстремальна нерівність в розподілі ключових ресурсів, засобів: прибуток, багатство, престиж, освіта тощо[15, c. 77-79].

В традиційних суспільствах освіта, багатство, прибуток, престиж і влада тісно зв'язані (корелюють). В суспільстві економічно розвиненому створюється інша система розподілу нерівності: суб'єкт, що має низький ранг у порівнянні одного політичного ресурсу, засобу, володіє шансами досягнути успіхів у порівнянні з іншим. Політична нерівність зберігається, але перестає бути кумулятивним, тобто що концентрується. В країнах, що досягли високого рівня економічного і політичного розвитку, екстремальна нерівність найважливіших політичних засобів руйнується, але в результаті виникає не егалітарна (зрівняльна) система, а великий паритет в розподілі політичних засобів, ресурсів, їх доступність. Звідси, головна проблема соціальної структури, її політичних наслідків не в рівні соціальних відмінностей, а в ступені її відкритості, тобто в формі нерівності в рівнях соціальної декомпозиції.

Не тому, що соціальні спільності, верстви можуть запропонувати нову політику або самі висунути якісь адміністративні вимоги, які вони бажають задовольнити, прагнучи до влади, а тому що виграли або розподіл влади є риса досягнутого статусу. Якщо ж соціальний статус є мета соціальних верств, груп, які суперничають, то проблемою стає, хто ж визначає урядову політику, а не сам зміст урядової політики. Теорія статусної перестановки зважує на психологічні проблеми тих соціальних верств, груп, що знімають свій соціальний статус внаслідок політичних змін (зміна політичного режиму, зміна спрямованості соціально-економічної політики тощо). В умовах, коли об'єктивні соціально-економічні характеристики соціальних класів не знижуються (наприклад, прибуток), але відбувається зростання статусу нижчих класів, які швидко піднімаються на більш високі позиції в соціальній ієрархії, пояснюється і політизація соціальних класів. Соціологи Ральф Дарендорф, Сей-мур Мартін Ліпсет та ін. відзначають, що статусна перестановка (відносне зниження статусу традиційно впливових соціальних верств, груп) є важлива причина зростання раціонального правового руху в Центральній Європі в міжвоєнний період. Низхідна мобільність звичайно супроводжується упереджаючим ставленням до соціальних політичних і етнічних меншостей. І той, хто втрачає статус, більш агресивний до меншості, аніж соціальні верстви, що мають стабільно низький соціальний статус[8, c. 119-120].

Поняття середнього класу широко застосовується в сучасній соціологічній літературі, хоча й трактується по-різному. Спочатку так називали кваліфікованих працівників індустріального сектора, фермерів, вчителів і викладачів, лікарів, інженерів, державних службовців і військових – у першу чергу для того, щоб підкреслити відносно високий рівень їхнього життя і вищу порівняно з пролетарями соціальну мобільність.

Середній прошарок меншою мірою, ніж за еліта та субеліта протиставлений основній частини суспільства. Скоріше, він концентрує найбільше кваліфіковану, дієздатну й активну частину суспільства. Терпиме матеріальне становище цього прошарку значною мірою є результатами інтенсивної кваліфікованої праці, і тому не викликає такого протесту малозабезпечених груп, як розкіш і престижне споживання еліти. Середній прошарок України соціально неоднорідний і порівняно невеликий, але має тенденцію до зростання.

Порівняно високий кваліфікаційний і діловий потенціал, важливість виконуваних соціальних ролей, відносна адаптація до умов ринку і збалансований соціальний настрій дозволяють розглядати прошарок, що зазначалося, як одну з потенційних сил, здатну сприяти становленню демократії, правопорядку і конкурентоспроможного ринку. Але, по-перше, особливості цього прошарку поки ще дуже слабко вивчено, по-друге, соціальні групи (інтелектуали, підприємці і середня ланка бюрократії), що його формують, грають у трансформаційному процесі принципово різні ролі. Нарешті, сучасні умови в країні скоріше перешкоджають, а ніж допомагають розвитку інноваційно-підприємницької діяльності цього прошарку.

Найбільш масивний суспільний прошарок зосереджує у своєму складі пересічних громадян України, тому він іменується базовим. Матеріальне і соціальне становище, а відповідно і самовідчуття більшості його представників дуже тяжкі. Базовий прошарок більшою мірою відчуває наслідки загострення соціальної нерівності, статусів, і можливостей. Саме його представники є головними жертвами поширення безробіття і неповної зайнятості, систематичних затримок і невиплати заробітної плати, подорожчання і меншої доступності послуг, масової депрофесіоналізації фахівців, зниження рівня і погіршення якості життя, обмеження можливостей одержання освіти тощо.

Аналіз соціальних проблем на рівні конкретної громади і тих підходів до їхнього розв’язання, що склалися в соціальній роботі останнім часом, виявив, наскільки сильна тенденція розглядати громади як складовий елемент соціальної організації і саме через нього вирішувати глобальні проблеми соціальної нерівності і дезінтеграції[4, c. 143-145].

Висновки

Таким чином, є всі підстави говорити про виникнення в процесі становлення постекономічного суспільства двох цілком оформлених полюсів соціального протистояння. З одного боку, це вищий клас, представники якого походять, як правило, з освічених і забезпечених сімей, самі прекрасно навчені, сповідують постматеріалістичні цінності й зайняті у високотехнологічних галузях виробництва, мають у власності або вільно розпоряджаються необхідними їм засобами виробництва (тобто або керують промисловими чи сервісними компаніями, або займають високі пости в корпоративній або державній ієрархії). З іншого боку, це нижчий клас нового суспільства, що рекрутує представників робочих професій або некваліфікованих іммігрантів, які не мають доброї освіти, що не входить у розряд їх значимих цінностей; спонукувані в основному матеріальними мотивами, вони зазвичай зайняті в масовому виробництві, сфері послуг (або є безробітними – тимчасово або постійно). Поки що ні про яку із цих нечисленних зародкових соціальних груп, не можна говорити як про сформований клас, однак їхнє значення зумовлене тим, що саме вони виступають полюсами соціального тяжіння для тих, хто ще недавно складав т. зв. середній клас – опору індустріального суспільства.

Найважливішою з соціальних детермінант є соціальна нерівність членів суспільства. Вона була й буде у будь-якому суспільстві. Але за наявності малого прошарку багатих людей і переважної кількості бідних можливості досягнення достойного рівня життя для останніх стають ще більш проблематичними. Така ситуація завжди створювала велике соціальне напруження. Тому суперечності між благами, які є стандартними у суспільстві, і можливостями їх досягнення виступають корінними чинниками правопорушень.

Список використаної літератури

1. Баланда А. Доходи населення в контексті безпечного розвитку особи і суспільства // Україна: аспекти праці. – 2006. — с.3-7.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.