Причини та умови виникнення командно-адміністративної системи
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Адміністративно-командна система в історичному світлі та причини її виникнення.
2. Поняття командно-адміністративної системи, її характерні риси й особливості.
3. Шляхи переходу від командної економіки до ринкових відносин.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Типи економічних систем дуже актуальна тема, особливо в цей період, коли Україна намагається перейти від однієї економічної системи до іншої. Від типу системи залежить поведінка держави як на світовій, так і на внутрішній арені. У цій курсовій роботі я розгляну п'ять типів економічних систем: традиційну, адміністративно-командну, ринкову, перехідну, змішану.
Звертання до досвiду адмiнiстративно-командної системи актуально i по iншим причинам. Кризове суспiльство пред'являє особливi вимоги до ефективностi управлiнської дiяльностi, незалежно вiд того, чи то є державна служба, чи то праця у великiй корпорацiї. Аналiз проблем, з якими стикаються управлiнцi всiх рiвнiв, можливий на пiдставi дослiдження багатьох суспiльних iнститутiв, але тiльки в умовах адмiнiстративно-командної системи цi проблеми виявляють себе у найбiльш чистому, загостреному виглядi.
Метоюдослiдження є пошук найбiльш адекватної до об’єктивної реальностімоделi адмiнiстративно-командної системи управлiння суспiльством.
Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності. Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади — підкори, керованості — підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними. У соціальне орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі.
Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.
Об’єктом дослiдженняє адмiнiстративно-командна система; предметом дослiдження — рiзнi iдеалiзованi моделi, в яких аналiзуються адмiнiстративно-командна система та пострадянське суспiльство.
1. Адміністративно-командна система в історичному світлі та причини її виникнення
Насамперед зазначимо, що розвиток української економіки за перше десятиліття своєї суверенності і незалежності примушує вникнути в її недалеке минуле, спробувати проаналізувати ті труднощі, усвідомити їх з тим, щоб мінімалізувати помилки і упущення в досяжному і віддаленому майбутті. Отож, зробимо невеликий історичний екскурс щодо цього.
Радянський Союз, був класичною державою, планово-адміністративної економічної системи яка проіснувала понад сім десятиліть. Згодом сформувалась і світова система соціалізму, яка відігравала істотну роль у системі світового господарювання. Остання, як переважно планово-розподільча система базувалася на адміністративно-наказових (розпорядчих) методах і деякий час розвивалась досить успішно, екстенсивно використовуючи гігантський економічний, трудовий і природний та науково-технічний потенціал. Однак уже в 70-х і особливо в середині 80-х років двадцятого віку СРСР, Польща, Китай, Болгарія, Угорщина та інше члени соціальної співдружності зіткнулись з гострими проблемами "затухання темпів" економічного зростання, прихованого безробіття, зниження життєвого рівня населення, з удосконаленням демографічної ситуації, збільшенням внаслідок життєдіяльності людини тотального техногенного забруднення природного довкілля, що вийшло далеко за межи національних держав і становить серйозну небезпеку для усього живого на землі — нинішніх і прийдешніх поколінь.
Причин цього багато. Очевидно, вкрай важким виявився тягар широкомасштабної мілітаризації економіки, її гігантського одержання, що сковувало, реально гальмувало підприємство, ініціативу на робочих місцях, відволікало багатьох вчених, висококваліфікованих інженерів,техніків і працівників,так званого, оборонного комплексу, "обезкровлювало" цивільні галузі народного господарства,розбазарювалися матеріальні, трудові, природні й фінансові ресурси суспільства. Створенні механізми державного централізовано-адміністративного управління і планування виявились згодом застарілими і стали неефективними. Хоча, суспільна модель індустріалізації за інерцією і спрацьовувала певний час,все ж у нових умовах вона виявилася нездатною перейти і використовувати передові досягнення світової цивілізації.
Якщо дати стислу характеристику економічному устрою радянського суспільства, то можна її звести до тих істотних характеристик: повне підпорядкування економіки державі, пріоритет політики перед економікою, заперечення неприйняття засад, приватної власності, індивідуально та групового підприємства. До цього слід додати,що специфічними рисами цієї економічної системи є тотальне зрощування держави і партійно-ідеологічних структур, а також пряме втручання в економіку, зокрема у відносин власності, праці і розподілу матеріальних благ і послуг.
Другим моментом і характерною ознакою планово-адміністративної системи, господарства було те, що всі економічні рішення приймалися на відверто ієрархічному рівні. Внаслідок цього, горизонтальні зв'язки між суб'єктами господарювання знаходились на макрорівні, а взаємодія між підприємствами формувалась і строго, номенклатурно регламентувалась із центра. З цієї причини великою мірою відбувалась примусова підміна багатьох часткових рішень на макрорівні єдиним централізованим рішенням на макрорівні (загальнодержавному).
Славетний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс свого часу висловив свою точку зору про ленінізм: "в основу ленінізму,- на його думку,- було покладено поєднання двох речей, які європейці протягом декількох століть повністю розділяли — релігії та економіки". Дж. М. Кейнс мав рацію, бо радянська економіка,а з нею і економічна наука протягом десятиліть були підпорядковані ілюзорній, догматичний ідеології, яка виявилась утопією.
Вчені економісти, прихильники планово-адміністративної системи, опрацьовували і сформулювали економічну теорію ізольовану від реального життя. Ця теорія набула образу системи економічних законів соціалізму,яка суперечила як індивідуальному, так і колективному досвіду людей.
Автори теорії марксизму-ленінізму замість цивільного економіко-правового ринкового механізму обліку праці, витраченого на виробництво товару, пропонували здійснювати вимір затрат праці і її результатів в безпосередньому обліку робочого часу кожного індивідуума. Виникає, природно, запитання: а як же обраховувати інтенсивність трудових затрат та все більше ускладнення праці? Зведення трудових затрат різної інтенсивності і праці різної складності тільки до обліку відпрацьованого часу означає ввезення зрівняльного розподілу, що є економічною недоречністю. В свою чергу ні інтенсивність суспільних трудових затрат праці, ні її складність виміряти практично не є можливим. Крім того, процес обліку трудових затрат ускладнюєі наукоємність питання — хто саме може і буде здійснювати облік затрат праці в соціалістичному (комуністичному) суспільстві? Відповідь, на превеликий жаль, примушує себе довго чекати.
Внаслідок монопольного, майже тотального одержування економіки "замороження" соціально — економіко — юридичного інституту приватної власності виникла, сформувалася майже всезагальна відсутність у людей інтересу до підвищеної продуктивності праці, якості праці, розширення асортименту товарів, зменшення собівартості продукції і послуг, прагнення до економії ресурсів, впровадження у виробництво найновіших осягнень науково-технічного процесу, підвищення кваліфікаційно-професіонального рівня працюючих. Не можна сказаним, що ці питання не були у полі зору соціалістичної держави. Ними чимало займався величезний бюрократичний апарат, застосовуючи всі метоли адміністративного ідеологічного примусу.
Примусова загальна колективізація сільського господарства в Україні спричинила великою мірою штучний, жахливий голодомор, який супроводжувався ще й масовим терором. Ця соціальна катастрофа спиралася на людиноненависницьку теорію класової боротьби і спричинила фізичне знищення цвіту української нації і навіть до деякої міри збіднення генофонду українського народу після закінчення соціальної колективізації новостворений колгоспний сектор народного господарства виявився у подальшому неефективним в економічному плані. Сталін 1926 р. пообіцяв,що СРСР стане "однією із самих хлібних країн, якщо не самою державою в світі через якихось три роки". Однак всупереч цій обіцянці всього за першу п'ятирічку щорічно з колгоспного сектору забиралось на експорт 2-3 млн. тонн зерна. Потім експорт зменшився і досяг цього рівня лише в кінці 30-х років. Для прикладу ще у 1913 році царська Росія без надзвичайних заходів і репресій експортувала 9 млн. тон зерна.
Тут варто наголосити, що колгоспний сектор за своєю сутністю нічим практично не відрізняється від державного. Завдання держави іноді були такі великі, що колгоспники майже нічого не одержували за свою працю.
Особливо зручною з арсеналу засобів примусу при тоталітаризмі виявилася ідеологія. Цей засіб на практиці разом з іншими і який випливає з них — політичні репресії, які відверто переслідувати мету використання інакомислення в суспільстві, в тому числі і економічного. Розмах репресій поки що важко визначити офіційними даними, але за деякими оцінками він досяг жахливих масштабів: в невоєнний час (під час революції і "революційних перетворень) народи СРСР втратили понад 66 млн. людей.
Таким чином, всі засоби підтримання планово-розпорядної системи "на плаву", примус до праці, всезагальна ідеологізація суспільства, масові політичні репресії,одержання аграрної економіки не змогли врятувати економічну систему від неминучого краху.
Щоб порівняти, зіставити минуле з сьогоденням, зупинимося коротко на результатах трансформації, командно-адміністративної системи в соціально орієнтовану, демократичну систему в Україні. За десятиріччя незалежності Україна внаслідок соціально-економічних перетворень поступово наближується до економічно розвинених держав світу.
В нашій державі створена двосекторна економіка: приватна і державна. Після приватизації виник і міцніє значний сектор малих та середніх підприємств. Паралельно з приватизацією відбулася конверсія частини підприємств військово-промислового комплексу. Одночасно українська економіка докладала багато зусиль, щоб ліквідувати наслідки чернобильської атомної катастрофи.
Створена національна фінансова система. Проведена грошова реформа — замість карбованця введено національну грошову одиницю (валюту) — гривню. Приборкано галопуючу інфляцію. Відбувається процес стабілізації української економіки і повільне зростання внутрішнього валового продукту і т.п.
Треба пам'ятати, що сьогоднішні негаразди випливають з минулого. Наприклад, в СРСР існувало приховане безробіття. Тепер ця соціальна хвороба вийшла на поверхню і вимагає від уряду заходів по пом'якшенню її гостроти.
В колгоспній системі оплата праці була встановлена жебрацького рівня. Норма експлуатації колгоспного селянства була найвища в світі, що повністю паралізувало його зацікавленість у результатах виробництва. Тому дуже дивно, коли сьогодні частина селян твердить, що їм краще жилося "при Брежнєві ніж при Кучмі". Історія зафіксувала подібні розмови і в далекому минулому. Після проведення аграрної реформи 1981 р. в Росії частина селян також говорила, що селянам краще жилося при поміщиках і жартували, згадуючи як їх били батогом на конюшнях. Така вже психологія російського і українського селянства.
Нині Україна прагне стати членом Європейського економічного співтовариства. Але для цього вона має одержати статус країни з ринковою економікою. Внаслідок внутрішніх і зовнішніх причин перед нею стоїть актуальна великомасштабна проблема реформування всієї політичної і економічної системи молодої української держави.
Зрозуміло, що в цьому ракурсі одним із відповідальних завдань є якісне удосконалення податкової системи нашої держави на здоровій ринковій основі. Таке реформування і удосконалення податкової системи має бути виваженим, науково обґрунтованим і соціально справедливим.
Об'єктивно потрібна добре продумана податкова система у всіх її ланках, має заохочувати здорове, національно необхідне підприємство, а не пригнічувати його,не створювати лазівок для кримінального бізнесу, "тіньової економіки".
Податки повинні прийматися демократичним способом парламентами кожної країни і відповідати соціальним цілям. Податкова політика повинна випливати з кількох важливих засад: спосіб сплачування податків мусить бути вигідним для платника; рівень податків не повинен нищити підприємницьку ініціативу платника до підвищення розвитку його господарсько-економічної активності; людям потенційним платникам податків, слід заздалегідь знати,які податки необхідно заплатити у даному періоді. Доцільно подолати родимі плями і "пережитки" командно-адміністративної системи, всіляке велике, середнє і мале розкрадання національного багатства країни. Органами державної податкової служби виявлено чимало фактів ухилення від сплати податків і розбазарювання народних коштів.
Так, за даними міжнародних організацій України за ступенем корупції є однією з найбільш корумпованих країн світу. У цьому плані вона займає 85 місце серед 10 держав світу.
Особливу роль в Радянському союзі відіграв спосіб оподаткування споживачів за посередництвом цін купованих товарів. Цей податок називається податком з обороту. Він не охоплював усіх товарів, а лише кінцеві споживчі блага.
Норми податку з обороту на окремі товари були дуже диференційовані, що впливало некорисно на пропорції цін. Ціни на засоби виробництва були вільні від податку з обороту і були відповідно занижені. Удосконаленням — податку з обороту є впровадження загального податку на додану вартість. І нарешті, як вчить історичний досвід, накреслити план нового соціально-економічного устрою не так важко як його реалізувати. Треба мати бажання і волю для його втілення в життя. Отож, дорога до повної незалежності України, високо цивілізованого добробуту її народу через свідому і наполегливу працю кожного з нас.
2. Поняття командно-адміністративної системи, її характерні риси й особливості
Ця система панувала раніше в СРСР, країнах східної Європи і ряді азіатських держав.
Характерними рисами АКС є суспільна (а в реальності державна) власність практично на всі економічні ресурси, монополізація і бюрократизація економіки в специфічних формах, централізоване економічне планування як основа господарського механізму.
Господарський механізм АКС має ряд особливостей. Він передбачає, по-перше, безпосереднє управління всіма підприємствами з єдиного центру вищих ешелонів державної влади, що зводить нанівець самостійність господарських суб'єктів. По-друге, держава повністю контролює виробництво і розподіл продукції, внаслідок чого виключаються вільні ринкові взаємозв'язки між окремими господарствами. По-третє, державний апарат керує господарською діяльністю з допомогою, переважно, адміністративно-командних методів, що підриває матеріальну зацікавленість в результатах праці.
Повне одержавлення господарства викликає небачену за своїми масштабами монополізацію виробництва і збуту продукції. Гігантські монополії, що затвердилися у всіх областях народного господарства і що підтримуються міністерствами і відомствами, при відсутності конкуренції не піклуються про впровадження новинок техніки і технології. Для дефіцитної економіки, що породжується монополією характерна відсутність нормальних матеріальних і людських резервів на випадок порушення збалансованості господарства.
У країнах з АКС вирішення загальноекономічних задач мало свої специфічні особливості. Відповідно до пануючих ідеологічних установок завдання визначення обсягу і структури продукції вважалися дуже серйозними і відповідальними щоб передати їх рішення саме безпосереднім виробникам — промисловим підприємствам, радгоспам і колгоспам.
Централізований розподіл матеріальних благ, трудових і фінансових ресурсів здійснювався без участі безпосередніх виробників і споживачів, у відповідності із заздалегідь вибраними як '' суспільні'' цілями і критеріями, на основі централізованого планування. Значна частина ресурсів відповідно до пануючих ідеологічних установок прямувала на розвиток військово-промислового комплексу.
Залежність ефективності економіки від державного втручання показано на рис. 1, де точка О відображає стан, коли регулювання економіки здійснюється тільки ринковими регуляторами, без державного втручання; точка Т — ринкові регулятори не діють, управління здійснюється тільки державою; точка А — оптимальне поєднання ринкових і державних регуляторів, яке забезпечує максимальну економічну ефективність (точка М).
Відмінною особливістю розподілу продукції в АКС було привілейоване положення партійно-державної еліти.
Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання, нерозвиненості або й відсутності ринкового менталітету тощо.
Централізовано – планова економіка — це економічна система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе функції організатора економічної діяльності суспільства.
Основні риси централізовано – планової економіки:
— Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності. Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємозв’язків виробників та споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в командній системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з кінцевими товарами.
— Державна власність. Таким чином, держава є власником більшої частини суспільного багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що призводило до гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з боку держави. Це зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві, підрив матеріальної заінтересованості, утворення адекватного апарату управління, його всевладдя і згортання демократії.
— Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняючись також перед використанням заходів примушення[4, c. 59-62].
Аналізуючи особливості руху і використання економічних ресурсів у командно-адміністративній системі, скористаємося запропонованою нами схемою кругообігу ресурсів, продуктів і доходів у цій системі (рис. 2).
Командна економіка сформувалася в Радянському Союзі у 20—30-х роках. Вона ґрунтувалася на державній власності на всі матеріальні ресурси та директивному централізованому плануванні економіки.
Для розуміння командної економіки Радянського Союзу потрібно ознайомитися з його ідеологією. Панівною силою в політичному та економічному житті радянського суспільства була комуністична партія. Вона вважала себе авангардом робітничого класу. Згідно з цією ідеологією, комуністична система неминуче приходить на зміну капіталістичній, або ринковій, системі. Комуністи розглядають ринкову економіку як нестабільну, як утілення хаосу та нерівності. Ринки, на їхню думку, породжують інфляцію, безробіття й несправедливий розподіл доходів.
Особливе місце в марксистській ідеології посідає теорія трудової вартості. Згідно з цією теорією, вартість (ціна) товару визначається кількістю праці, тобто робочого часу, необхідного для виробництва цього товару. Іншими словами, лише праця людини вважається джерелом усіх доходів суспільства. Решта факторів, мовляв, доходу не створює, а лише його привласнює.
У капіталістичній економіці, стверджує марксистська ідеологія, робітники перебувають у гіршій суспільній позиції. Вони позбавлені факторів виробництва. Капіталісти експлуатують робітників, виплачують їм лише вартість робочої сили, а не повну вартість, яка створена працею найманих робітників. Капіталіст виплачує робітникам лише зарплату, а решту доходу, яку створили робітники, привласнює у вигляді додаткової вартості.
Додаткова вартість — головний термін марксистської політичної економії. За К. Марксом, додаткова вартість — це надлишок над вартістю робочої сили, який створили наймані працівники та привласнили капіталісти.
Згідно з марксистською ідеологією, ринкова система є останньою експлуататорською системою, в якій із робітників визискують додаткову вартість. Завдання комуністів полягає в тому, щоб створити безкласове суспільство, вільне від експлуатації людини людиною. Для цього потрібно знищити приватну власність, замінити її державною, а ринковий механізм — директивним централізованим плануванням.
Радянська держава володіла всіма матеріальними ресурсами — землею, природними багатствами, засобами транспорту і зв'язку, банківською системою й усіма промисловими підприємствами. Заклади роздрібної й оптової торгівлі, більшість житла в містах також перебували у власності держави.
Зауважимо, що за умови командно-адміністративної системи відносна економічна самостійність державних підприємств і планомірний розподіл засобів виробництва не може забезпечити підприємствам хоча б відносну економічну свободу. Підприємства не могли вибирати найновіші технології і техніку, вони отримували (купували) таку техніку, яку виробляли підприємства-виробники і яка планомірно розподілялася державою між підприємствами-споживачами. Одночасно у цій системі недостатньо ефективною була система економічної відповідальності підприємств-виробників перед підприємствами-споживачами, техніка не завжди відповідала стандартам і вимогам.
У командній системі основні проблеми організації економіки — що, як і для кого виробляти — визначали урядові директиви, а не ринковий механізм. Командна економіка функціонує відповідно до планів, які розробляють на вершині управлінської піраміди й доводять підприємствам до виконання. Вибір із тих чи інших можливих варіантів визначають рішення бюрократів різного рівня. Ієрархічне управління передбачає підпорядкування інтересів нижчих одиниць (споживачів, виробників) інтересам вищих (територіальних об'єднань, галузевих міністерств тощо). Держава зрівнює доходи більшості споживачів. Підприємництво як одне з джерел зростання доходів забороняється. Зрівняльність гарантує невисокий рівень доходів і споживання усім, у тому числі тим, хто не хоче працювати краще[7, c. 57-59].
3. Шляхи переходу від командної економіки до ринкових відносин
Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине ціле на основі загального одержавлення економіки та на цій базі централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін між відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а особи, відповідальні за прийняття рішень у центрі, примушують кожну галузь або державне підприємство функціонувати як складову частину єдиного цілого. Підприємства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до мінімуму витрат або проведення стратегії ефективності витрат у виробництві. Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки, директори підприємств дістають стільки трудових ресурсів, скільки можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочої сили, яке забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральних плануючих органів: виробництва фірмою запланованої кількості продукції незалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку при квазітоварному виробництві панує диктат виробника, а споживачі через відсутність вибору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовах ринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі витрати на ресурси, що не забезпечують ефективності, а також під натиском конкурентів, здатних продавати продукцію за цінами, нижчими, ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи захищена від конкуренції, ця фірма з її філіями та підприємствами продовжує функціонувати.
Тому в період розбудови незалежної Української держави гостро постало питання про економічні реформи. Перехід до ринку — одна з ключових проблем, вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.
Навіщо потрібна економічна реформа? Командно-адміністративна система господарювання, яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим вимогам розвитку економіки, стала гальмом реалізації об'єктивних вимог світової економіки. Вона не може бути поліпшена або удосконалена зміною окремих елементів, а потребує перетворень у своїй основі відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий економічний механізм, потрібна радикальна реформа. Командно-адміністративна система господарювання сформувалась за часів, коли економічне зростання йшло за рахунок використання додаткових ресурсів. Типовими умовами тоді були такі, наприклад, коли за п'ять років приріст чисельності працівників у народному господарстві становив 10-11 млн чол., на 25-30 відсотків збільшувався видобуток палива і сировини, на 40-50 відсотків зростали капіталовкладення і на 50-60 відсотків збільшувався обсяг основних виробничих фондів. Проте до початку 90-х років економічна ситуація в Україні докорінно змінилась. На одиницю національного доходу витрачалось в З-4 рази більше ресурсів, ніж у країнах ринкової економіки, частка наукоємної продукції в експорті впала до 1 відсотка. Частка екстенсивних факторів в економічному зростанні різко скоротилась, а це зумовило об'єктивну необхідність переведення економіки переважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічної революції: орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів.
Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економічного устрою в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості забезпечення підвищення прибутку підприємств за рахунок повнішого використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності продукції, робіт, послуг. Другий критерій — це ступінь спроможності економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за рахунок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтують на реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок, удосконалення технології виробництва, переходу до використання продуктивніших засобів виробництва і кардинального підвищення якості продукції. Третій критерій — ступінь спроможності устрою швидко реагувати на зміни попиту і відповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на реструктуризацію економіки. Четвертий критерій — ступінь спроможності забезпечити зростання продуктивності праці за рахунок розвитку подетальної спеціалізації праці та виробництва на основі переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних засобів виробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризації та автоматизації, принципово нових ресурсозберігаючих технологій. П'ятий критерій — ступінь ефективності системи виробничого обліку і контролю, направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повного використання наявних ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючих дій.
Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спроможності економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок зростання продуктивності праці, поліпшення якості продукції, робіт, послуг у розрахунку на максимальний попит конкретних споживачів при одночасному зниженні собівартості. При цьому загальним критерієм оцінки економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну захищеність, добробут суспільства в цілому та кожного його члена.
Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляхів переходу.
Першій групі властиве створення в надрах старої командно-адміністративної системи нових соціальне орієнтованих ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Китаю, де цей процес відзначався тривалою боротьбою серед правлячих кіл за шляхи розвитку, що закінчилася перемогою проринкових сил у керівництві країною. По-перше, у Китаї процес переходу був ретельно теоретично осмислений і розроблений та визначений як тривалий і поетапний, з відпрацюванням його через соціально-економічні експерименти (щодо форм приватизації, пристосування старої бюрократії до нових умов господарювання, розв'язання проблем зайнятості, залучення іноземного капіталу, розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехід провадиться через саму командно-адміністративну систему з урахуванням конкретно-історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, а реформується відповідно до завдань, які ставляться перед нею для здійснення переходу до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпочато з провідної галузі економіки країни — сільського господарства, у якій зайнята основна частина населення. Перелічені заходи дали позитивні результати, варті ретельного вивчення іншими країнами. Подібний шлях розвитку обрали В'єтнам, Монголія та деякі інші країни.
Другу групу країн відзначає поступовий, еволюційний початок переходу до ринкових відносин через різні експерименти та перетворення, які також розпочинаються в надрах командно-адміністративної системи. На основі підготовленого соціально-економічного середовища, розпочатого розвитку ринкового господарства відбуваються руйнування командно-адміністративної системи і подальший перехід до ринкових відносин. Найхарактернішим є приклад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другої половини 50-х років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країні переходити до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь і масового зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницького первісного нагромадження капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненої ринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головним історичним завданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього працівника від засобів виробництва і перетворити його на юридичне вільного продавця своєї робочої сили, а з іншого — зосередити засоби виробництва і кошти у незначного прошарку великих підприємців. Сьогодні такий спосіб нагромадження загрожує гострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в епоху ядерної зброї наслідками.
Третя група країн обрала шлях "шокової терапії", що полягав у застосуванні методів короткострокового струсу суспільства. Такий шлях обрала, наприклад, Польща, де були певні передумови для такого безжалісного експерименту; а саме: у країні була поширена ринкова психологія, значною була приватна власність (понад 4/5 орної землі належало одноосібним господарствам), на чолі держави опинилися сили, яким довіряла і які підтримувала більшість населення. Проте, незважаючи на все це, після короткого шоку країна мусила відмовитись від нього. Ті, хто вдався до цього методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на довгостроковий час творення економічних процесів.
Свій шлях переходу обрала колишня Чехословаччина, де наприкінці 80-х років відбулася так звана "оксамитова революція". Спираючись на традиції ринкового розвитку, нові й старі методи державного регулювання економікою, кооперування тощо, країна повертається до ринкових відносин цивілізовано. Поділ її з 1993 р. на дві незалежні країни — Чехію і Словаччину — відбувся так само цивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності. Основна маса середніх та великих підприємств через акціонування їх перетворена на корпорації. Дрібні підприємства можуть переходити в індивідуальну власність. Кожний громадянин одержав право на свою рівну частку загальнодержавної власності у формі спеціальних купонів, на які він придбає акції підприємств, що приватизуються. Для того, щоб купони не могли стати предметом купівлі-продажу, спекуляцій, махінацій тощо, розроблено соціальний механізм захисту. До Чехії та Словаччини залучається іноземний капітал на розробленій взаємовигідній правовій основі, створюються спільні з ним фірми й у третіх країнах.
Особливістю переходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у сучасному світі країн. Проте, виходячи з практики, на нього відводиться багато років при величезній допомозі в сотні мільярдів марок щорічно.
Логіка переходу України до соціальне орієнтованого ринкового господарства потребує здійснення державотворення через розбудову політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з перелічених шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні. Командно-адміністративна система тут виявилася неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування "шокової терапії" не було відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної підтримки ним владних структур, соціально-економічної бази тощо.
В Україні кількаразово спробували провести шокову так звану лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розбалансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.
Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової економічної політики переходу до соціальне орієнтованих ринкових відносин, спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей.
Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від командно-адміністративної системи господарювання до соціальне орієнтованого ринкового господарства є роздержавлення і приватизація, спрямовані на розвиток багатоукладної економіки та підприємництва. Першочергового розв'язання потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін трикутника: держава — праця — підприємництво.
Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, не волюнтаристського, ціноутворення; зумовити жорстку фінансову політику держави.
Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей.
Висновки
Командно-адміністративна система сформувалася у Радянському Союзі у 20-30-х роках ХХ ст. Характерними ознаками цієї системи є: панування суспільної, головним чином, державної власності на всі економічні ресурси; обмеження товарно-грошових відносин, вилучення з товарного обігу землі, обмін продуктами праці через планово організовану торгівлю, усунення конкуренції, "заглушення економічної свободи виробника та встановлення над ним повного контролю з боку держави" [9, с. 306]; централізоване економічне планування як основа господарського механізму; централізований розподіл продуктів суспільного виробництва з метою задоволення потреб як суспільства загалом, так і його членів; підпорядкування інтересів окремих споживачів і виробників інтересам міністерств, виробничих об'єднань, держави загалом; участь усіх працездатних у продуктивній праці. Всі ці ознаки були характерні і для України, яка понад 70 років була складовою радянської господарської системи. На початку 90-х років Україна почала складний перехід від командної до ринкової економіки, протягом якого поруч з іншими економічними процесами відбувається формування ринків економічних ресурсів.
Отже, у командно-адміністративній системі ринок праці не міг ефективно функціонувати. Як свідчить світовий досвід, повноцінний і ефективний ринок праці має такі ознаки: інституціональне закріплення рівності сторін у відносинах "працівник-роботодавець"; суспільне визнання унікальної цінності людської праці, яке фіксується у правових актах і соціальних інститутах; пріоритетність державного регулювання трудових відносин; одночасно з державним регулюванням створення нових і зміцнення вже існуючих соціальних інститутів для формування трудового потенціалу і удосконалення механізму мотивації до праці; забезпечення необхідних умов для постійного розвитку партнерських взаємовідносин між працівником і роботодавцем. Жодна з цих ознак не була характерна для ринку праці у командно-адміністративній системі.
Отже, у командно-адміністративній системі відсутні були загальні умови ефективного функціонування ринків економічних ресурсів, а саме: розвинені товарно-грошові відносини; наявність підприємливих людей, які успішно займаються виробництвом; наявність кваліфікованих працівників, які можуть запропонувати послуги своєї праці і вільно розпоряджатися власною робочою силою, для них заробітна плата є основним або єдиним джерелом доходу; інституційне, передусім правове забезпечення ефективного функціонування ринків праці, землі і капітальних благ; держава як ринковий суб'єкт, що провадить обґрунтовану економічну політику, регулятивний вплив якої спрямований на ефективне функціонування кожного ресурсного ринку і забезпечення високих доходів кожному власнику економічного ресурсу. У цій системі ринки засобів виробництва і землі не існували, а ринок праці був надзвичайно обмеженим і деформованим.
Список використаної літератури
1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.
3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.
4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб.. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.
6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.
7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. – 343 с.
8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.
10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.
11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.
12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.
14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.
15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.
16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. — 323 с.