Принципи вивчення соціальних інститутів

1. Поняття соціального інституціалізму.

2. Поняття інституалізації.

3. Принципи вивчення соціальних інститутів.

4. Наука як соціальний інститут.

Список використаної літератури.

1. Поняття соціального інституціалізму

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Основоположником інституціалізму став американський економіст Торстейн Веблен (1877-1920), найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон (автор терміну "інституціалізм"), Джон Р.Коммонс (1862-1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948), Дж.К.Гелбрейт, Уолт Ростоу із США, англійці Джон А.Гобсон (1858-1940) і Джон Вайолет Робінсон, француз Франсуа Перру (1903-1987), австрієць Йозеф Шумпетер(1883-1950), голландець Ян Тінберген та інші.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — такі, як держава і профспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім'я і традиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. Усе це було об'єднано спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому економічному напряму.

В.Гамільтон свого часу писав, що інституції — це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб мислення або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предмета економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих позицій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму І. Бентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналістичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, таку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять економічні інтереси тільки до суто грошових і ігнорують людину, виключивши її з економічного аналізу.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Дальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної машинної системи.

Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування "індустрії", керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інженерної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталізму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися "принцип бізнесу".

Інституціоналісти виступають за більше докладне рішення соціальних проблем. Питання про соціальні гарантії зайнятості може стати важливіше питання про рівень заробітної плати. Проблема безробіття стає, насамперед , проблемою структурної незбалансованості, і тут усе більше проявляється взаємозв'язок економіки й політики.

2. Поняття інституалізації

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова "institutio" (звичай, настанова) і близького до нього "інститут" (зовнішнє втілення "інституцій", закріплення їх у вигляді законів).Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Їх тлумачення є досить широким і не надто чітким. Представник інституціоналізму і автор терміна "інституціоналізм" У. Гамільтон писав: "Інститути — це словесний символ для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народувіт звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною основою інститутів". Як правило, "інститути" визначають як форму прояву "інституцій".Так, "економічні інститути" — приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням "інституцій", тобто навичок, звичаъв Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

Оскільки інституціоналізм — не чітко детермінована теорія, у спектрі якої є різні відтінки, то він, зазнаючи змін у процесі еволюції, на окремих етапах і в окремих країнах був присутній неоднаково у поглядах економістів. Йдеться про те, що, очевидно, було б марною справою намагатися вирізнити "чистих" інституціоналістів з тих чи інших напрямів економічної думки.

У цьому контексті зростаючою актуальністю та новими аналітично-дослідницькими можливостями привертає до себе особливу увагу інституціоналізм — один з новітніх і разом з тим достатньо впливових та перспективних наукових напрямів світової економічної теорії. Зазнавши тривалої ґенези впродовж XX ст., він в останні десятиріччя дістав бурхливий розвиток в економічній думці США та країн Західної Європи, а завдяки своїй універсальності та конструктивності набуває дедалі більшого поширення від Латинської Америки до Східної Європи.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні сутності господарських процесів у ринковому суспільстві. При цьому рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — держава і профспілки, сім'я і традиції, звичаї і мораль, правові акти й етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція економіки тощо. Ці та інші явища були об'єднані одним спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

3. Принципи вивчення соціальних інститутів

Соціальні інститути класифікуються відповідно до суспільнозначимих потреб та виконуваних ними завдань.

Економічні інститути, які регламентують соціальні відносини у сфері господарської діяльності, виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг. Це — власність, гроші, заводи, ринок, банки, торгівля, трудова діяльність і т.д.

Політичні інститути, які пов'язані із здобуттям влади, її здійсненням, розподілом, захистом. Це — держава, політичні партії, армія, правоохоронні органи, профспілки та інші суспільно-політичні організації.

Інститути культури та виховання, які пов'язані із створенням, зміцненням, розвитком та розповсюдженням духовних цінностей. Це — освіта, наука, релігія, шлюб, художні заклади і організації і т.д.

Дещо відмінною є класифікація соціальних інститутів у західних соціологів. Критерієм класифікації соціальних інститутів можуть бути сфери, види діяльності, функції, рівень і характер організації. Г.Спенсер виділив три типи соціальних інститутів: 1) репродуктивні, ті що продовжують рід, 2) розподільчі, 3) регулюючі.

Соціальні інститути являють собою стійкі суспільні утворення, покликані задовольняти певні суспільні потреби, для чого специфічним чином організуються людська свідомість, діяльність, відносини, норми та установи. Ці п'ять складових соціальних інститутів є основними аспектами їх функціонування: адже задоволення однієї суспільної функціональної потреби реалізується через різні засоби впливу на соціальне життя. Поділ цих засобів на п'ять основних груп дає змогу також зорієнтувати дослідження суспільного життя так, щоб результати цього дослідження завжди могли бути використані практично.

Таким чином, аналіз інституційних свідомості, діяльності, відносин, норм та установ дає можливість впливати на суспільне життя. Чи вичерпує цей аналіз усю соціальну реальність? Очевидно, що ні, адже в такому разі можна було б пояснити і принцип взаємоузгодження соціальних інститутів у єдине соціальне утворення. Отже, крім з'ясування інституційного аспекту суспільного життя слід з'ясувати також аспект позаінституційний, до якого належать передусім або нестійкі, або неорганізовані суспільні утворення. Позаінституційні утворення краще досліджувати у порівнянні з інституційними, які є значно зручнішими для аналізу, крім того, вони, як правило, є визначальними у суспільному житті.

Усі аспекти функціонування соціальних інститутів пов'язані один з одним, що можна продемонструвати, зокрема, шляхом з'ясування становлення соціальних інститутів на прикладі їх відтворення у кожному окремому випадку. Звернемось до одного з найпоширеніших та найпростіших соціальних інститутів — сім'ї. Сім'я починається не з моменту укладення шлюбу, а значно раніше і є результатом послідовного закріплення в суспільну єдність все більшої кількості аспектів взаємодії людей, які формують це суспільне утворення. На кожному з етапів закріплення, тобто із засвоєнням нового виміру суспільної взаємодії, учасники цієї взаємодії можуть припинити її розвиток або відмовитись від неї. У разі нормального розвитку взаємодії спочатку має відбутись усвідомлення можливості взаємодії саме такого типу. Для цього необхідна наявність основних знань про сім'ю, її особливості як соціального інституту — нехай навіть на повсякденному рівні найзагальніших уявлень, як некритично перейнятих цінностей. Ці знання конкретні учасники взаємодії застосовують один до одного. Так, вони сприймають один одного як потенційних учасників цього інституту, тобто оцінюють свої шанси та шанси інших на створення сім'ї, а для початку — можливість зустрічатися. Відповідно до цих оцінок індивіди здійснюють (або не здійснюють) певні вчинки, наприклад призначають побачення, з часом виробляють стратегію поведінки з приводу цієї взаємодії, звикають до певних ролей. Таким чином, формуються відносини, які мають стійкіший і стабільніший характер, ніж окремі вчинки. Тут визначається статус людини, вперше закріплюється за нею певна характеристика — «закоханий», «наречена» тощо. Але цей статус ще недосить стійкий, поки відносини не унормовуються, не закріплюються певними взаємними зобов'язаннями — аж до заручин. І лише тоді разом із укладенням шлюбу та здобуттям сім'єю формальних умов для самостійного життя, усіх зовнішніх атрибутів сім'ї вона може функціонувати як повноцінний соціальний інститут. Звичайно, в реальному житті формальні атрибути можуть випереджати формування стійких відносин або вироблення норм взаємодії, але соціальний інститут завжди формується згідно з єдино можливою логікою і послідовністю закріплення аспектів його функціонування; без їх наявності формальні атрибути не мають реального змісту.

4. Наука як соціальний інститут

Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармонійно реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву основної функції – раціоналізації. Отже, деформація науки вірогідніша саме у цій частині. Конкретні форми прояву такої деформації можуть мати такий вигляд: поповнення членів наукової професійної групи йде не на основі особистих обдарувань, спілкування ґрунтується не на обраних наукою символах, знаннях і значеннях (група занурюється у повсякденність, стає ординарним суб’єктом побутової взаємодії); інституційні досягнення науки зустрічають опір; падає статус наукової діяльності; її представники кваліфікуються як “диваки”, прибульці з іншого світу; наукова мова тлумачиться як пустопорожня схоластика; інвестиції в науку зменшуються, її результати як непотрібні осідають у бібліотеках та ін. мережах інформації; інші соціальні інститути (право, мораль, релігія, мистецтво, політична ідеологія) уникають раціональних форм самовиразу і самоствердження, тяжіють швидше до здорового глузду, соромляться науковості; число науковців скорочується; академічна кар’єра знецінюється, експертна діяльність науковців звужується; спостерігається значна міграція з наукових закладів у інші групи і професії і т. д. Проте чим слабший вплив науки, тим менше здатне дане суспільство на раціональні колективні дії. А значить – на регульований і керований соціальний розвиток. У стані соціальної кризи воно діятиме за ситуативними критеріями і колективними настроями, шукаючи вихід методом спроб і помилок, а не методом раціонального осмислення власної історичної ситуації.

Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в наступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійснюється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до наукової творчості. У дійсності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідейна відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоваристві супроводжується загальносоціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підвищенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізується у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу наукового працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалізує комунікативну функцію. Наукові колективи – це професійна і соціальна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: професійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний вигляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування визначаються його предметом: політика, мистецтво, ідеологія і т. д.

Селективна функція науки дуже специфічна. В ідеалі, як згадувалося, вона діє на основі врахування професійної обдарованості індивіда. У дійсності ж на неї впливають побічні чинники: характер академічної селекції в системі освіти, сімейне виховання, соціальне походження, зокрема владна позиція сім’ї, загальнокультурна соціалізація групи найближчого оточення. Чим вищий соціальний престиж науки, особливо матеріальна винагорода, тим інтенсивніше діють ці другорядні, немеритократичні фактори. В одержавленому і бюрократизованому суспільстві до цього додається владно-адміністративний тиск. В ідеологізованому – ідеологічна вірність і т. д.

Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії матеріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. На це, зокрема, звернув увагу ще М. Вебер, розглядаючи науку, – разом з правом, демократією, технікою, бюрократією, підприємницькою діяльністю, комерцією, – як один із факторів виникнення капіталізму як особливої форми раціональної організації суспільного життя. Ця функція науки реалізується в наступних діях. Передусім елімінація (усунення, винесення за дужки) людської суб’єктивності (оцінок, цінностей, пристрастей, бажань, надій, ідеалів та ін.) у процесі наукової діяльності. Її наслідком має бути лише істина як така. Прибічники франкфуртської школи соціології (Адорно, Хабермас, Маркузе) вбачали в цьому негативні наслідки. Тут відбувається, на їх думку, розчаклування дійсності, зняття з неї містико-романтичної чи художньо-образної аури, того покривала, без якого вона (дійсність) стає чужою, холодною, голою, а тому потворною. Розвиток науково-технічної раціональності, на їх думку, пригнічує людську природу, особливо її інтимні прояви – сексуальний потяг і жагу, чуттєві імпульси, пристрасті; звужує творчий порив до вільного самоздійснення. Але ж за будь-який крок у напрямі підвищення добробуту і надійності існування людині доводиться сплачувати відповідну ціну. Саме на цій підставі деякі соціальні філософи розмежовують цивілізацію і культуру. Цивілізація розглядається ними як накопичення добробуту і зручностей, а культура – як адекватне усвідомлення людиною своєї сутності та призначення.

Прагнучи раціоналізувати інші форми суспільної діяльності, наука насамперед раціоналізує свої. Замість дії з самими предметами і явищами дійсності, вона оперує їх розумовими відбитками. Досягнення істини, у цьому випадку, означає знаходження найбільш доцільних шляхів пошуку бажаного результату. Саме завдяки цьому наука змогла замінити людську силу силами природи і рутинні, узвичаєні, але неефективні прийоми праці – систематичним застосуванням природознавства. У сучасних умовах наука може сприяти раціоналізації соціальної праці – перебудові суспільних відносин. Тут її метою може і має бути пошук шляхів ефективного розв’язання соціальних суперечностей.

Наука є ресурсом розвитку. Але призначення гуманітарних, соціальних і техніко-природничих наук у цьому відношенні суттєво різне. Природничі науки прив’язані до вдосконалення виробничої праці, якою створюються передумови і засоби розвитку. Соціогуманітарні науки досліджують засоби вдосконалення соціальної праці, тобто безпосередньо впливають на процес розвитку. Звідси, до речі, випливає їх більша зосередженість на цінностях і культурних орієнтаціях суспільства, які втілюють його історичну перспективу. Цим обумовлюється різне відношення названих наук до історичної перспективи розвитку. Природничі науки та створені на їх основі технічні засоби є продуктивною силою суспільства. Соціальні і гуманітарні науки беруть співучасть і у визначенні цінностей розвитку (як співрозробники ідеології чи соціальної утопії), і у розробці засобів розвитку (сукупності управлінських соціальних технологій). Але в обох випадках вони є складовими частинами історичності – орієнтації суспільства на історичну перспективу. Могутність і дієвість самої історичності визначається обсягом наявного теоретичного знання та мірою його технологічного і культурно-ціннісного зречевлення.

Ефективність науки як ресурсу розвитку обумовлюється наступними факторами. Насамперед, творчим потенціалом самого наукового співтовариства як особливої соціальної групи. Тут мають значення такі фактори: фізичний обсяг групи (число наукових працівників); рівень мотивацій (орієнтація на істину як самоцінність, задоволеність матеріальною та моральною винагородою, визнання справедливими діючих критеріїв і механізмів стратифікації, сприйняття соціально-психологічного клімату у групі, високий престиж науки у суспільстві); ефективність групового контролю. Чим меншою є розбіжність між формальною і неформальною структурами групи (між формальними і неформальними лідерами, формальним і неформальним статусом і престижем, формальним і неформальним контролем), тим вища її згуртованість, а значить, і ефективність діяльності.

Існують чітко окреслені критерії ефективності науки як соціальної організації. В цілому вони випливають з того, наскільки розв’язується основна суперечність наукової діяльності: між її творчим характером і адміністративно-правовою формою регуляції. Якщо владні механізми вдало керують засобами визнання, схвалення і винагороди творчого процесу і його результатів, то основна суперечність знімається. У протилежному випадку неминуче загострення конфліктів: між орієнтацією на істину (вища цінність) і на винагороду (побутова, життєва цінність); між прагненням до визнання всього наукового співтовариства і визнанням безпосереднього керівництва; між економічною винагородою і соціальним схваленням. У випадку збігання локальних конфліктів вони перетворюються у центральний. Тоді наукове співтовариство може перейти на позиції колективного суб’єкта опозиції. У такому разі структура соціальної групи і наукової організації деформується, оскільки люди фактично починають займатися ідеологією та політикою. Якщо управлінські структури вчасно не перебудуються, то неминучим стає руйнівний і деструктивний виплеск колективного незадоволення і відповідних групових дій. Стабілізація ситуації за рахунок посилення адміністративних важелів не буде ефективною, бо конфлікт не розв’язується, а тамується в середині групи. Раціональнішою можна вважати перебудову змісту і форми управлінських структур, приведення їх у відповідність із критеріями власне наукової діяльності.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.