Принципи, закони і категорії діалектики та їх роль у психологічному дослідженні

Категорія (предмет): Психологія

Arial

-A A A+

1. Принципи, закони і категорії діалектики та їх роль у психологічному дослідженні

Для кращого розуміння діалектики важливим є й питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності і боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим по значущості. В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись нате, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у «… першій частині «Логіки» — у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його «Логіки» — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи»‘ .

Категорії діалектики виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії «буття» і «ніщо» знімаються в категорії «становлення». В найзагальніших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об’єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості [3, c. 124].

Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль.

На відміну від уже з’ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиключають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

Суперечності охоплюють всі сфери буття (природу, суспільство, духовну сферу), хоч специфічно проявляються в кожній з них. Ми постійно стикаємось з ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутності діалектичної суперечності. Навіть досліджені вже нами «якість» і «кількість» вказують на роздвоєність предметів, яка може фіксуватися навіть нашими органами чуття. Проте діалектика прагне дослідити суперечності лише нарівні сутності речей, оскільки суперечності і є носіями розвитку. Щоб це дослідити, слід проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з’ясувати зміст категорій, які його описують: «протилежність», «тотожність», «єдність протилежностей», «суперечність», «конфлікт», «соціальна революція».

Вивчення процесу виникнення, наростання (боротьба протилежностей) і розв’язання суперечностей підводить нас до розуміння джерела розвитку. Категорія «боротьба протилежностей» (дисгармонійний їх стан), яка відображає джерело розвитку, може бути застосована до всіх форм руху матерії. В ній відображається й виділяється взаємодія (зіткнення), переборення, взаємні переходи явищ, які обумовлені внутрішніми закономірними зв’язками. Між такими протилежностями виникають гострі суперечності.

Діалектична суперечність — це таке суттєве відношення протилежних моментів всередині предмета як системи, що розвивається, в якому здійснюється конкретна єдність цих моментів і яка робить систему саморухомим цілим; взаємовизначеність цих моментів один через одного і одночасно через суворе їх взаємозаперечення. Суперечність постільки здійснюється, оскільки таким же чином змістовно розв’язується. Саме безперервне відтворення суперечності робить рух саморухом. Кульмінаційним моментом у розвитку суперечностей виступає конфлікт.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон.

Та йшло людство до цього досить довго. Перші теорії про напрям і форми розвитку виникли лише в XVII—XVIII ст., які зводились в основному до двох концепцій: розвитку за колом і розвитку за висхідною лінією. Перша обумовлювалася тим, що різні зміни в природі часто мають циклічний характер (зміна пір року, дня і ночі тощо). Один із її авторів Д. Віко вважав, що й суспільство проходить три стадії розвитку: дитинство, юність та зрілість (після третьої стадії суспільство старіє, деградує). Ця концепція ігнорувала головну тенденцію розвитку (рух уперед) і абсолютизувала повторюваність.

Згідно з другою концепцією, існує лише поступальний розвиток (по висхідній лінії). Цієї концепції дотримувалися Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.Кондорсе та ін.

Як видно, жодна з них не була науковою. Перша не враховувала прогресивного розвитку, друга — багатопланового процесу розвитку, його повторюваності, не розуміла ролі стрибків, зигзагів, зворотних рухів та катастроф.

Завдяки правильному розумінню співвідношення поступальності (подолання початкового рівня буття) й циклічності Гегелю вдалося вирішити питання напряму й форм розвитку. Він розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед з повторенням деяких пройдених ступенів на новій, вищій основі.

Закон націлює нас на бережне ставлення до попереднього досвіду, на боротьбу проти віджилих порядків, за утвердження нового. В цьому плані важливо виявити нове і підтримати його. Кожен має прагнути оволодіти почуттям нового, бачити перспективу.

Закон дозволяє зрозуміти суперечливий характер історичного процесу, бачити те, що поступальний характер розвитку іноді переривається відступами, зигзагами, поворотами. І все ж прогресивна тенденція в кінцевому підсумку перемагає, людство рухається по висхідній лінії: знання цього служить нам основою оптимізму [4, c. 63-64].

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного  дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибоку сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об’єктивно, б) у русі, в)у розвитку, г)у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з’ясування внутрішніх джерел руху і розвитку.  Це означає, що діалектика виходить із визнання того факту, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення  об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають  також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. [7, 116]

З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.[7, 116-117]

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам’ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.[7, 118-119]

Висновки

Отже, категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування, тобто такого розумового процесу відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших.

Таким чином, закони діалектики виражають найсуттєвіші зв’язки і відношення об’єктивного світу. Діючи в єдності і взаємозв’язку, вони характеризують складний багатогранний процес розвитку об’єктивної реальності. Так, процес переходу кількісних змін в якісні і навпаки включає в себе і суперечливість, і діалектичне заперечення. Єдність і боротьба протилежностей, безумовно, включає в себе кількісно-якісні відношення і заперечення заперечення, в процесі заперечення єдине роздвоюється на старе і нове, між ними відбувається боротьба, перехід кількісних змін у якісні.

2. Система “Людина-психологія-суспільство” як предмет філософії психології

Людина — родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи — людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

Психологія вивчає в людині психіку, її розвиток, індивідуально-психологічні особливості. Як істота біологічна, людина підпорядкована біологічним і фізіологічним законам, як істота соціальна — є частиною соціуму і продуктом суспільного розвитку.

Якщо поняття “людина” містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття “індивід” характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні властивості.

Проблему особистості не можна вирішувати всерйоз без чіткої філософської постановки питання про взаємозв’язок особистості й суспільства. У яких же формах вона проявляється?

Зв’язок особистості й суспільства опосередкований насамперед  первинним колективом: сімейним, навчальним, трудовим. Тільки через колектив кожний його член входить у суспільство. Звідси зрозуміла його вирішальна роль — роль винятково важливої «клітинки» цілісного соціального організму, де особистість складається духовно й фізично, де шляхом засвоєння мови й оволодіння суспільно виробленими формами діяльності вона усмоктує в себе тією чи іншою мірою  створене працями попередників. Безпосередні форми спілкування, що складаються в колективі, утворять соціальні зв’язки, формуючи вигляд кожної людини. Через первинний колектив іде «віддача» особистого суспільству й досягнень суспільства — -і особистості.

І як кожна з несе на собі печатка свого колективу, так і кожний колектив несе на собі печатка складових його членів: будучи формуючим початком для особистостей, він сам формується ними. Колектив не є щось безлике, суцільне й однорідне. Він у даному відношенні являє собою з’єднання різних неповторних індивідуальностей. І в ньому особистість не тоне, не розчиняється, а виявляється й самостверджується. Виконуючи ту або іншу суспільну функцію, кожна людина грає й свою індивідуально-неповторну роль, що має у величезному спектрі різноманітних видів діяльності єдину основу. У розвиненому колективі людина піднімається до усвідомлення значимості своєї особистості.

Якщо колектив, убираючи в себе особистість, сам формується своїми членами, то мети цього формування задаються йому суспільством у цілому. Тут треба розрізняти колективи формальні (офіційні) і так звані неформальні (неофіційні). Останні поєднуються, як правило, по інтересах — це клуби, суспільства, секції, тут зв’язку між їхніми членами характеризуються більшою волею особистісних проявів, відносинами дружби, симпатії, у цих колективах, як правило, вище творчий прояв сил [5, c. 435-436].

Людина — це складна система, у якій фізичне і психічне, генетично зумовлене і набуте, природне і соціальне утворюють нерозривну єдність. Саме в громадському житті, в системі суспільних відносин, набуваючи соціальних якостей для самостійної діяльності й активності, для самопізнання і самоствердження в реальній дійсності вона стає особистістю.

Об’єктивною умовою формування особистісних властивостей, якостей, рис характеру людини є система суспільних відносин (економічних, політичних, моральних та ін.), до якої вона належить. Становлення її неможливе поза суспільними відносинами, взаємодією, спілкуванням і діяльністю, активний суб’єкт яких — особистість. Конкретний розгляд особистості, її життєвого шляху, руху в системі суспільних відносин дає змогу розкрити засади, на яких формуються особистісні властивості.

Серед психологів побутують різні думки з приводу того, чи всі люди є особистостями. Одні вважають, що не кожного можна назвати особистістю, бо нею може бути тільки творча людина. Інші доводять, що тільки в деяких людях виявляється яскраво виражена особистість. Погодитися з цими поглядами не можна з багатьох причин, і передусім тому, що у кожної людини завжди повинна бути можливість усвідомити себе особистістю, перспектива саморозвитку, самовдосконалення, подолання суперечностей, пошуку в собі сили для того, щоб змінити власне життя. Попри те, що людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, досвід її життя є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості — завжди неповторний. Усе це вкотре підтверджує своєрідність, оригінальність психіки й особистості, які виявляються в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей та інтелекту, потреб і здібностей людини. Анатомо-фізіологічні особливості, своєрідність життєвого вияву зумовлюють відмінність однієї особистості від іншої, оригінальність почуттів і характеру.

Індивідуальність людини проявляється вже на біологічному рівні. Сама природа зберігає в людині не тільки його родову сутність, але й те, що становить його унікальність, його біологічну неповторність. Дана неповторність відрізняє й тварин, але в людині вона зв’язана не тільки із зовнішніми проявами, але й з його внутрішнім духовним вітром. Унікальність людини пояснюється багатьма факторами: природними властивостями, які представляють якусь цілісність, спадкоємними особливостями, неповторними умовами мікросередовища, у яких перебуває людина, неповторністю її досвіду. При цьому варто мати на увазі, що індивідуальність не є якийсь абсолют, щось раз і назавжди дане, що володів полицею й остаточної завершеністю. Вона постійно змінюється, будучи в те де час самим стійким інваріантом особистісної структури людини. Розмаїтість індивідуальностей — це найбільша суспільна цінність, потреба розумно організованого суспільства й істотна умова його успішного функціонування [8, c. 268-269].

Таким чином, особистість — це динамічна й у той же час відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей людини, виражених в особливостях його свідомості й діяльності. Особистість являє собою. єдність загального (соціально-типового), особливого (національного, професійного, релігійного й т.п.) і окремого (індивідуального).

Висновки

Таким чином, встановлюючи закономірні залежності психічних явищ від об’єктивних і суб’єктивних умов життя і діяльності людини, філософія психології повинна розкрити і фізіологічні механізми відображення цих впливів. Отже, філософія психології повинна зберігати найтісніший зв’язок з людини з суспільством та її діяльності.

Список використаної літератури

  1. Філософія: Навч. посіб. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін..; За ред.. І.Ф. Надольного. – 3-тє вид., стер. – К.: Вікар, 2002. – 516с.
  2. Причепій Є. М. Філософія. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001. –576 с.
  3. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За заг. ред. Ю. В. Осічнюка.- К.: Атіка, 2003.- 464с.
  4. Філософія: Підруч. Для вузів/За ред.. Г.А. Заїченка. – К., 1995.
  5. Воловик В. І. Вступ до філософії:. Конспект лекцій. Плани семінарських занять. Теми рефератів. Навчальний посібник.- Запоріжжя: Просвіта, 2002.- 160с.
  6. Філософія. Підручник / За загальною редакцією М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибалки – Харків: Консум, 2001. – 672с.
  7. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. вузів.- Тернопіль: СМП «Астон», 2003.- 216с.
  8. Філософія: Світ людини: Курс лекцій: Навч. посіб.. для студ. вищ. навч. зак./ Авт. В.Г.Табачковський, М.О.Булатов, Н.В.Хамітов та ін.- К.: Либідь, 2004.- 432с.