1. Зовнішньополітичні пріоритети Київської Русі. Київські князі в європейській політиці 10-12 століття.

2. Основні етапи російської експансії на Україну в другій половині 17 століття.

3. Геополітичні наслідки Другої світової війни. Україна на шляху мирного будівництва.

Список використаної літератури.

1. Зовнішньополітичні пріоритети Київської Русі. Київські князі в європейській політиці 10-12 століття

У зовнішній політиці Київської держави можна виділити такі основні напрями:

1) боротьба за об'єднання східнослов'янських племен в єдину державу;

2) боротьба з кочовиками і сусідніми державами за свою незалежність;

3) відносини з Візантією;

4) династичні зовнішні зв'язки.

Київські князі вели боротьбу за об'єднання навколо Києва слов'янських племен. Так, князь Олег у 80-тІ рр. IX ст. приєднав до Київської Русі племінні союзи древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців. Князь Святослав приєднав землі в'ятичів у 964 р. Ставши Великим київським князем, Володимир розгорнув енергійну діяльність щодо зміцнення державності. Досягненню мети сприяли його походи 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів, білих хорватів, внаслідок яких усі східнослов'янські племена були об'єднані навколо Києва.

За врядування князя Володимира завершився тривалий процес формування території Давньоруської держави. Визначилися кордони Київської Русі, які в основному збігалися з етнічними межами східних слов'ян. Тільки незначну частину Її населення становили неслов'янські народи: на півночі — чудь, зесь, меря, на півдні — племена торків.

І все-таки треба визнати, що загалом відносини Київської Русі зі своїми кочовими сусідами були антагоністичними. Причина об'єктивна. Вона полягає, насамперед, у характері господарювання двох сусідніх народів. Кочовики не знали кордонів. спосіб ведення господарства змушував їх шукати нові життєві простори. Неабияке значення мало й пограбування сусідів, на зміну спеціалізувалася військово-дружинна верхівка кочовиків.

Стримуючи тиск кочовиків, Давньоруська держава забезпечувала не тільки свій історичний розвиток, а й захищала від кочових орд Західну і Південну Європу.

Так, князь Ігор у 915—920 рр. виступає проти печенігів, здійснює походи у Закавказзя. У 965 р. князь Святослав розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по р. Волга. На півдні виникає велика руська колонія-князівство Тмуторокань. У 985 р. князь Володимир переміг Дунайську Болгарію, уклав з нею мир. У 1036 р. князь Ярослав здолав печенігів, але з'явився новий ворог — половці. Боротьбу проти половців продовжив Володимир Мономах. Перше вторгнення половців на Русь відбулося в 1068 р. За пропозицією Володимира Мономаха в 1103 р. руські князі домовилися про спільну боротьбу з половцями. Походи відбувалися майже щорічно. Особливо вдалими були походи 1103, 1107, 1111 рр. Саме внаслідок останнього походу половці змушені були відійти аж до Грузії. За своє правління Володимир Мономах організував багато великих походів, неодноразово укладав угоди з половцями, полонив половецьких князів.

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний час політична ситуація на Русі залишалася стабільною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конфлікт між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для протистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який полював у древлянських лісах і тим порушив права феодальної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святослава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володимир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши в Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир уже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі[2, c. 82-84].

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-завойовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівником, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи»[5, c. 91-93].

2. Основні етапи російської експансії на Україну в другій половині 17 століття

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. Дорошенка, його присяга російському цареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреччина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю. Хмельницькому разом з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої боротьби колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана І. Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.

За цих обставин, Юрій дедалі частіше виявляє себе як жорстокий, деспотичний правитель, що і призвело до його страти турецькими властями 1681 р. Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Росія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний договір. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росіяутримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру[7, c. 214-216].

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Категорично заборонялося говорити про те, що «Малороссийский край гетьманского регимента», у «Коломацьких статтях» стверджувалося, що він є лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы».

Вже на початку гетьманування доля підготувала. Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин»), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І. Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об'єд-нання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів». Йшлося про створення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав І. Мазепу «вітчимом» України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана[6, c. 178-179].

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемога діставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Ліщинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Укра-їна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі», Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р.

I. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII — польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Чи можна вважати усі ці кроки зрадою союзу з Росією, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам'ятати, що стрижнем політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім'яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі взагалі скасувати автономію України. Російська сторона, відстоюючи власні інтереси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотримувалася духу і букви Переяславсько-Московського договору 1654 р. Адже ще на початку Північної війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом II, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домовленості її умови було узгоджено з І.Мазепою. Коли над Україною нависла загроза вторгнення союзника Карла ХІІ С. Лещинського, гетьман звернувся до російського царя по допомогу. Відповідь Петра І була красномовною: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися як знаєш». Такі дії розв'язували руки Мазепі, адже його сюзерен відмовився практично надати військову підтримку, яку гарантувала угода 1654 р. Крім того, в архіві французького міністерства закордонних справ виявлено проект Петра І стосовно ліквідації гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703 р., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті Мазепи, або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, з тим щоб «раз і назавжди знищити огнище ворохобників». В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або навіть англійському герцогу Мальборо.

Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньополітичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави[8, c. 156-157].

3. Геополітичні наслідки Другої світової війни. Україна на шляху мирного будівництва

Наприкінці Другої світової війни знову постало питання про західні кордони України. Підняв його польський емігрантський уряд у Лондоні, розраховуючи повернути західноукраїнські землі до складу Речі Посполитої. Йому вдалося переконати в цьому уряди Англії і США, які захищали цю позицію польського емігрантського уряду на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1944 р.) конференціях керівників урядів — Сталіна, Рузвельта і Черчилля. Рузвельт запропонував «компромісне»-рішення: відірвати від УРСР і передати полякам Львівську, Дрогобицьку, частину Тернопільської та Станіславської областей. Однак, посилаючись на так звану «лінію Керзона», яка визначалася Антантою ще в 1920 р. за етнічною ознакою, радянська делегація відкинула ці зазіхання Польщі, яка перебуваючи під німецькою окупацією, вже знову висувала свої колоніальні претензії. Кримська конференція затвердила кордон Польщі по «лінії Керзона».

9 вересня 1944 р. між Тимчасовим комітетом національного визволення Польщі, що мав прокомуністичний характер, та урядом УРСР з

ініціативи Сталіна був підписаний договір про українсько-польський кордон та переселення українців з Польщі до України, а поляків — з УРСР до Польщі. Тепер з волі Сталіна і Хрущова 17 повітів прадавніх українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддавалися Польщі як дарунок за її соціалістичний вибір. Як бачимо, і польські комуністи, як і багато російських, коли переходили від революційних декларацій до практики, виявилися колонізаторами і великодержавними шовіністами. Домовленість про несправедливі кордони, масові депортації українців та поляків суперечила всім міжнародно-правовим актам, цинічно розтоптала права націй на самовизначення, права людини, стала причиною трагедії сотень тисяч українців і поляків, які змушені були покинути Батьківщину.

Процес переселення українців зі своїх прабатьківських земель проходив під тиском. Лише перші 80 тис. чоловік із Закерзоння виїхали добровільно. Більшість українців відмовилися залишати рідні землі, і тоді польські війська та загони служби безпеки, а також шовіністичні загони Армії Крайової розпочали примусове переселення. Спалювалися українські села, винищувалися їх мешканці. Лише весною 1945 р. було вбито, за повідомленнями польської преси, 10 тис. українців. Уряд СРСР не взяв під захист українське населення. І тоді цю місію перебрала на себе УПА. За наказом Романа Шухевича, головнокомандувача УПА, її розгорнули в цих районах бойові дії. Вони громили польські адміністративні структури, руйнували транспортну мережу, розганяли конвої, які супроводжували виселенців. На масові мордування українців загони УПА відповіли знищенням кількох сотень поляків і спаленням їхніх сіл. Польський уряд перекинув проти українських партизанів декілька дивізій, які зав'язали із загонами УПА важкі і тривалі бої. Виселення українців не було завершене: до України переїхало 482 тис. чоловік. Решту польські власті переселили на західні землі Польщі, що відійшли до неї від Німеччини після розгрому гітлеризму, та перемішали з поляками для полегшення асиміляції. Водночас відбувалося виселення поляків, що гальмувалося варшавським урядом. Але під тиском радянських властей і боячись відплатних акцій загонів УПА, майже всі поляки — 480 тис. чоловік — переїхали до Польщі. І хоча елементи примусу мали місце, проте вони не піддавалися терору з боку українців. Історики недостатньо акцентують увагу на тому, що ці акції масових переселень зупинили віковічну конфронтацію поляків і українців. Щоправда ціна цього «примирення» була надто високою[3, c. 341-343].

Емігрантський уряд Чехословаччини також зробив спробу включити українську територію — Закарпаття до складу своєї держави. Однак 26 листопада 1944 р. відбувся організований партійними групами КП(б)У та органами НКВС СРСР з'їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід краю зі складу Чехословаччини. Цей акт був скріплений угодою про кордон між СРСР і Чехословаччиною в червні 1945 р. і затверджений Президією Верховної Ради СРСР. При цьому 40 тис. чехів та словаків виїхали до Чехословаччини. Але і цього разу сталінське керівництво вдалося до торгівлі українськими землями: район Пряшівщини, заселений українцями, був переданий Чехословаччині. Кордони України продовжували визначати переважно дипломатичні і політичні розрахунки, а не національні інтереси українського народу. Могутні сусіди вкотре примушували українців розплачуватися за бездержавність.

З політичних та дипломатичних міркувань у січні 1944 р. Пленум ЦК ВКП(б), а згодом Верховна Рада СРСР прийняли рішення про розширення прав союзних республік і дозвіл створити наркомати оборони та закордонних справ. Однак заходи по розширенню прав союзних республік насправді так і не були здійснені, бо мотивувалися не турботою про права народів, а утворенням Організації Об'єднаних Націй (ООН). Сталін, бажаючи мати в ООН якнайбільше голосів, хотів провести туди всі радянські республіки. Для цього створювалася ілюзія незалежності союзних республік, у тому числі й України. У лютому 1944 р. в Україні був створений Наркомат закордонних справ, а в березні того ж року — Наркомат оборони. Однак в ООН були включені лише УРСР і БРСР. Наркомат оборони УРСР був незабаром ліквідований, а Наркомат закордонних справ, очолюваний Д.Манільським, лише представляв УРСР в ООН і жодних функцій не виконував. Розширення прав союзних республік виявилося черговим фіктивним кроком Москви в національній політиці,

У травні 1945 р. світова спільнота святкувала розгром німецького фашизму, а у вересні 1945 р. — перемогу над мілітаристською Японією. Війна, яка принесла народам Європи і Азії страждання і незліченні втрати, закінчилася. У Другій світовій війні загинуло понад 50 млн чоловік, з них близько 27 млн радянських людей.

Український народ був втягнутий у Другу світову війну з самого її початку. У складі різних збройних формувань перебувало понад 6 млн українців, з них близько 4 млн — у лавах Червоної Армії. Велику витримку і терпіння, стійкість і відвагу проявили вони в битвах з німецькими окупантами. Високими нагородами відзначено 2,5 млн українських воїнів, 2069 з них — званням Героя Радянського Союзу. Мільйони жителів УРСР героїчно працювали в тилових районах, забезпечуючи потреби фронту у військовій техніці, зброї, продовольстві та медичних препаратах. Лише в східні райони СРСР було евакуйовано 3,5 млн українців. Там, часто працюючи під відкритим небом, в небувало короткі строки, вони разом з людьми інших національностей відновлювали роботу евакуйованих підприємств.

Долаючи незгоди воєнного часу, плідно працювали евакуйовані на Схід Академія наук УРСР, науково-дослідні інститути, вузи, культурно-мистецькі заклади. Видатні досягнення академіка Є.Патона, хірурга-офтальмолога В.Філатова та багатьох інших були значним вкладом у зміцнення економіки, науки та медицини, наближаючи перемогу над фашизмом. Великою популярністю користувалися твори українських письменників і поетів О. Корнійчука, П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського та кінофільми О. Довженка. Тоді вперше після 20-х років вчені і літератори змогли широко заговорити про історичну пам'ять українців та національне самоусвідомлення народу. І хоча цей настрій був певною мірою контрольованим, проте в багатьох сферах культурного життя евакуйованої на Схід української інтелігенції він був достатньо відчутним. Сталінське керівництво змусило з цим миритися, розуміючи, що війну з фашизмом не можна вести успішно, не спираючись на патріотичні почуття народу.

На піднесення національної самосвідомості українського народу була спрямована діяльність західноукраїнської інтелігенції. Частина її заплатила за це власним життям: фашисти розстріляли поетесу О. Те-лігу, поета І. Ірлявського, редактора газети «Українська дійсність» І. Рогача та багатьох інших. Підпільні друкарні друкували твори Є. Маланюка, О. Бабія, О. Олеся, М. Хвильового, Д. Фальківського. У звільнених від фашизму районах УРСР швидко відновлювалося культурне життя, відбудовувалася мережа вузів, шкіл, бібліотек, театрів і кінотеатрів. І все це працювало на перемогу над ворогом.

Навіть після масового винищення української інтелігенції у 30-х роках інтелектуальний потенціал народу, відроджуючись та розвиваючись, був значним. На алтар Перемоги український народ приніс найбільші жертви: під час війни загинуло втратив 8 млн чоловік (19,1%), з них військові втрати становили 2,5 млн, цивільні — 5,5 млн. Надзвичайно тяжкими були демографічні втрати: якщо у січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн осіб, то наприкінці війни їх залишилося 27,4 млн. Таким чином, загиблі у боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. Поряд з цим відбулася приголомшуючих масштабів руйнація народного господарства: цілком або частково було зруйновано 700 міст, 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. Проте поряд з цими страхітливими наслідками війни український народ мав і деякі позитивні результати: вперше за багато століть завдяки перемозі СРСР у Другій світовій війні всі українці об'єдналися в межах УРСР. Радянська Україна в складі СРСР стала одним із переможців у війні і членом ООН[1, c. 438-441].

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.