ВСТУП.

І. Об’єктивні засади та економічна природа підприємництва.

1.1. Сутнісно-змістова характеристика підприємницької діяльності.

1.2. Правові основий організаційні форми підприємницької діяльності.

ІІ. ПІДПРИЄМНИЦТВО В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ.

2.1. Конкурентноздатність підприємницьких операцій.

2.2. Типи професійної підприємницької діяльності.

2.3. Підприємництво у фінансовій сфері.

2.4. Середовище і передумови активізації підприємницької діяльності.

ІІІ. СПОНУКАЛЬНІ ТА РУШІЙНІ СИЛИ ПІДПРИЄМНИЦТВА.

3.1. Підприємницька ідея, її джерела і методи пошуку.

3.2. Вибір типу підприємства й обгрунтування цілей підприємницької діяльності.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Перехід до ринкової системи господарювання тісно пов'язаний з виникненням і поширенням самостійної, ініціативної діяльності суб'єктів економічних відносин, спрямованої на виробництво продукції, надання різноманітних послуг із метою одержання прибутку. І це цілком зрозуміло: адже, як свідчить світовий досвід, саме підприємницький сектор є надійною основою, головним структуроутворювальним елементом конкурентно-ринкового середовища, важливою рушійною силою розвитку економічної системи. Рухливий і динамічний підприємницький сектор сприяє вирішенню низки соціально-економічних проблем, розширює можливості працевлаштування населення, повнішого задоволення потреб споживачів.

Зростання ролі підприємництва як суспільного явища у формуванні ринкової системи, становленні нових форм економічних зв'язків супроводжується руйнуванням сталих мотиваційних механізмів залучення людей до праці, появою незвичних мотивів і стимулів до суспільне корисної, продуктивної діяльності. Внаслідок таких трансформаційних зрушень виникають якісно відмінні від попередніх періодів концептуальні проблеми ринкових перетворень, серед яких чільне місце посідають теоретичні положення про підприємництво, вміння практично застосувати ці положення до нових умов господарювання. Нагальна потреба наукового дослідження, обґрунтування та узагальнення висновків для всебічного використання підприємництва, що зароджується, у забезпеченні динамічних ринкових перетворень набуває особливого значення для перехідного періоду. Це пояснюється притаманними даному періодові властивостями, особливими формами економічних відносин, посиленням впливу макроекономічного середовища на умови формування й реалізації цілей, потреб та інтересів учасників підприємницької діяльності.

Практика трансформаційних зрушень свідчить про співіснування негативних і позитивних тенденцій. Так, ринкові перетворення супроводжуються інтенсивним розвитком недержавного сектора, появою нових форм власності й господарювання, що розширює потенційні можливості. Водночас відтворюється макроекономічна нерівновага, поляризація в рівні добробуту, матеріального стану окремих верств населення, що свідчить про недостатнє залучення людей до продуктивної діяльності. Економічна наука, представники владних структур і досить значна частина населення ще не позбулися підходів, які домінували лише за умов жорсткої, авторитарної системи. Підприємництво розглядається як щось незначне, другорядне в господарській практиці, механічно підпорядковане суспільному виробництву в цілому, без урахування існуючих у перехідному періоді реалій втрати державним сектором економіки можливостей задоволення потреб населення і держави, вирішення на цій основі низки соціально-економічних проблем.

Наявні теоретичні та практичні уявлення про можливості затвердження суспільної значущості підприємства, формування економічного механізму активізації його творчо-продуктивної спрямованості не стільки зводяться до пошуку способів затвердження об'єктивних засад функціонування ефективного підприємницького сектора, скільки пов'язуються зі знаходженням оптимального варіанта узгодженості дій держави та суб'єктів ринкової системи господарювання, з наданням пріоритетного значення питанням державного регулювання підприємництва.

Тим часом домінантою ефективного регулювання підприємництва з боку держави виступає створення системи підтримки цього сектора, дійових способів формування інтересу населення до самостійної діяльності, умов для усвідомленої ініціативної самовідтворювальної роботи, спрямованої на задоволення особистих потреб у суспільно-комбінованому процесі виробництва. Підтримка підприємницького сектора, ефективність його функціонування значною мірою залежить від рівня знань майбутніх і діючих підприємців. Тому послідовне вивчення проблем підприємництва виступає ознакою сучасної підготовки фахівців і спеціалістів. Саме глибоке пізнання природи підприємництва, набуття ґрунтовних і різноманітних знань сучасного підприємницького управління, вміння самостійно проводити маркетингові дослідження, здійснювати фінансові операції, неперервно провадити інноваційний пошук визначають ефективність ринкових перетворень.

У даній курсовій роботі реалізовано спробу систематизувати і комплексно викласти організаційно економічні основи підприємницької діяльності для різних суб’єктів господарювання в Україні. Цим зумовлена структура курсової роботи.

В роботі розкрито питання організації і регулювання підприємницької діяльності в сучасних умовах господарювання, логіка якої обґрунтовано спирається на попередньо розроблену стратегію розвитку і сформовані (нагромаджені) необхідні інвестиційні ресурси фірми. Виокремленні і достатньо обгрунтовно викладені організація і планування підприємництва (включаючи бізнес-плани), договірні взаємовідносини і партнерські зв'язки, а також проблеми міжнародного бізнесу і розвиток у ньому спільних підприємств.

І. Об’єктивні засади та економічна природа підприємництва

1.1. СУТНІСНО-ЗМІСТОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Підприємництво як сучасна форма господарювання

Щоб розв'язати вузол економічних проблем нашої країни, необхідні радикальні заходи для створення механізму ринкових відносин, за допомогою якого реалізуються вимоги економічних законів.

Прийняті Верховною Радою України закони значною мірою юридично оформили механізм ринкових відносин і створили умови для підприємництва — «бізнесу». Термін «бізнес» поширений в усьому світі, у певній мірі його можна ототожнювати з підприємництвом.

Що ж таке підприємництво? Відповідь на це питання дуже важлива для економічної науки і господарської практики.

Вчені-економісти минулого виокремлювали три фактори виробництва: 1) землю; 2) працю; 3) капітал. Сучасний досвід господарювання свідчить про те, що процвітання країн з розвинутою ринковою економікою забезпечує вміла реалізація їх підприємницького потенціалу як четвертого фактора виробництва.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарсько-фінансова діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи —підприємства [організації].

Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не зв'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Головне, що вирізняє підприємця серед інших агентів суспільно корисної діяльності, — це можливість і обов'язковість отримання певного зиску.

Підприємництво не можна відносити до звичайної трудової сфери діяльності: воно за своєю сутністю характеризує творчу і активну діяльність бізнесменів. Підприємцям притаманні особлива етика і навіть своєрідний світогляд, що дозволяє виокремлювати специфічну філософію підприємництва (бізнесу), яку кваліфікують як практично корисну філософію системи господарювання. В міру розвитку виробництва і суспільства, зміни умов його життєдіяльності й загальної культури філософія бізнесу не залишається незмінною;

вона завжди адаптується до сучасних вимог господарювання.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки:

1) свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху (зиску);

4) інноваційний характер діяльності. Підприємництво — не лише особливий вид діяльності, а й певні стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

1) ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

2) готовність наражатися на власний ризик;

3) гнучкість і постійне самооновлення;

4) цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності. Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, виконуваних в економіці (народному господарстві), спрямований на забезпечення розвитку і вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб'єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головні функції сфери підприємницької діяльності:

• ресурсну(формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

• організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та інших господарських справ);

• творчу (новаторські ідеї, генерування й активне використання ініціативи, вміння ризикувати).

Із зазначених вище міркувань випливає такий важливий висновок: підприємництво має завжди супроводжуватись науково-технічною, організаційною і комерційно-економічною творчістю, новими підходами до вирішення господарських завдань; воно зумовлює особливий, антибюрократичний стиль господарської поведінки, підвалинами якого є , з одного боку, постійний пошук нових можливостей і ресурсів, а з іншого — персональна відповідальність за наслідки своєї діяльності.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути:

• громадяни України та інших держав;

• юридичні особи — підприємства (організації) усіх форм власності.

Законодавство України передбачає певні обмеження щодо здійснення підприємництва. Зокрема, не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військо-послужбовцям, посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади й управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств і організацій.

Об'єктами підприємницької діяльності можуть бути: товар; продукт; послуга.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

• без використання найманої праці;

• з використанням найманої праці;

• без утворення юридичної особи;

• з утворенням юридичної особи.

Принципи здійснення, форми, типи і моделі підприємницької діяльності

У сучасних умовах господарювання ринкову економіку визначають коротко як економіку вільного підприємництва. Проте підприємництво здійснюється за певними принципами, має власні форми, типи і моделі функціонування.

Основні принципипідприємництва:

• вільний вибір діяльності;

• залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми виробничої та інших видів діяльності; вибір постачальників ресурсів і споживачів виготовлюваної продукції; встановлення цін на товари і послуги відповідно до чинного законодавства України;

• вільний найом працівників для здійснення бізнесової діяльності;

• залучення і використання природних, трудових, матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, якщо це не заборонено або не обмежено чинним законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів до відповідних бюджетів згідно з законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Визначальним принципом сучасного зарубіжного підприємництва с такий: виробник, проводячи маркетингові дослідження, спочатку знаходить покупця (споживача) продукції чи послуг, пропонованих для ринку, і лише після цього приступає до її (їх) продукування. Саме у цьому виявляється пріоритет споживача як провідної ланки ринкового господарства.

Підприємництво як форма ініціативної діяльності може бути представлене певними видами:

• будь-якими видами виробничої діяльності;

• різноманітними видами торговельної діяльності;

• діяльністю з надання послуг;

• комерційним посередництвом тощо.

Підприємницька діяльність може здійснюватись як в індивідуальній. так і в колективній формі. Перша означає здійснення її громадянами, тобто фізичними особами, вільними у встановленні своїх прав і обов'язків на основі договору (угоди) і у визначенні будь-яких умов договору (угоди), що не суперечать чинному законодавству. Друга — колективна — передбачає межі та процедури, які окреслені більш строго з участю держави. У таких випадках підприємницька діяльність здійснюється вже на основі і в межах тих завдань і повноважень, котрі відбиті у засновницьких документах та статутах підприємств (організацій) різних форм власності.

Зазначені вище форми підприємницької діяльності тісно корелюють з можливими її типами. Основні з них такі:

• малий бізнес, що базується на особистій власності або оренді;

• спільне підприємництво або партнерство, засноване на колективній власності;

• корпоративне підприємництво, засноване на акціонерній власності.

Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвиненою ринковою економікою свідчить про те, що традиційно існують дві моделі підприємництва: класична та інноваційна, але на практиці можливе їх поєднання.

Класична модель підприємництва орієнтована на максимально ефективне використання наявних ресурсів підприємства. Схема підприємницьких дій за такої моделі достатньо проста і чітко окрес лена: оцінка наявних ресурсів; вивчення можливостей досягненні поставленої мети; використання тієї можливості, яка зможе забезпе чити максимальну віддачу від наявних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання будь-яких (у межах закону) і насамперед нових управлінських рішень для підприємницької діяльності, особливо коли бракує власних природних ресурсів. Схема дій за цієї моделі підприємницької діяльності є такою: формулювання головної мети; вивчення зовнішнього середовища з метою пошуку альтернативних можливостей;

порівняльна оцінка власних ресурсів і знайдених можливостей; пошук зовнішніх додаткових джерел ресурсів; аналіз можливостей конкурентів; реалізація завдань згідно з вибраною концепцією.

Роль і значення підприємництва в економіці

Розуміння сутності підприємництва зв'язано також з визначенням його ролі в економіці різних рівнів системи господарювання. Конкретно роль і значення підприємництва в економічному розвитку країни можна звести до такого.

Ø По-перше, підприємництво слугує важелем для зміни структури економіки. Для підприємців основний спонукальний мотив — можливість одержання прибутку. Вони майже завжди концентрують свої дії на розвитку перспективних напрямків господарської діяльності, віддача від яких може перевершити середні показники.

Ø По-друге, розвиток підприємництва створює «поживне середовище» для конкуренції. Забезпечуючи освоєння перспективних виробництв, підприємці сприяють швидшому оновленню техніко-технологічної бази і номенклатури продукції фірми. Вони стимулюють господарську активність, підтримуючи конкуренцію й існуючий ринок.

Ø По-третє, підприємництво можна вважати каталізатором економічного розвитку. Цей своєрідний прискорювач істотно впливає на структурну перебудову в економіці; збільшення обсягів виробництва і надання послуг; стимулювання інвестиційної діяльності; підвищення рівня попиту і пропозиції; прискорення темпів економічного розвитку національної економіки в цілому.

Ø По-четверте, підприємництво сприяє економії і раціональному використанню всіх ресурсів. Діяльність підприємця нерозривно зв'язана з господарським ризиком. Саме ця обставина є потужним стимулом економії ресурсів, вимагає від підприємця детального аналізу рентабельності проектів, відповідального ставлення до інвестицій, раціонального витрачання ресурсу, найму робочої сили.

Ø По-п'яте, підприємництво забезпечує сильнодіючі стимули до високоефективної праці. У більшості випадків особистості, котрі мають власний бізнес і завдяки цьому сильніші спонукальні мотиви, більше заінтересовані в якісній і продуктивній праці, ніж наймані працівники. Такий психологічний феномен вільної праці для одержання власного зиску забезпечує ще більший виграш для економіки в цілому.

Розглянуті вище прояви значущості підприємницької діяльності дозволяють зробити загальний висновок.

Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріальне розвинутих країн з ринковою економікою соціального спрямування незаперечне підтверджує, що підприємництво — необхідна умова досягнення економічного успіху.

1.2. ПРАВОВІ ОСНОВИЙ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Правові основи й організаційні форми мають забезпечувати безперешкодне й ефективне функціонування підприємницьких структур у ринковій економіці. Вони нібито визначають «правила гри», створюють їх опору (підвалину), забезпечуючи перспективу і стабільність власного бізнесу.

Правове забезпечення підприємництва

Правовою основою підприємництва є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, фінансово-кредитного, податкового, адміністративного, трудового га інших галузей чинного законодавства.

Правове регулювання підприємницької діяльності в Україні здійснюється низкою законів (їх понад шістдесят) і, насамперед, законами про підприємництво, власність, підприємства, банки і банківську діяльність, інвестиції, оподаткування, зовнішньоекономічну діяльність тощо. Поряд з цим діють також Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів (наприклад. Постанова про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств як однієї з головних форм підприємництва, малого бізнесу).

З-поміж великої кількості юридичних актів основним є Закон України «Про підприємництво», який визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємництва і його державної підтримки. Основні положення цього закону в формі переліку і основного змісту його розділів показані на рис 1 2 3 метою однозначного їх розумні ня варто пояснити найбільш принципові з них (за винятком самого поняття, суб'єктів і принципів підприємницької діяльності, що про них уже йшлося вище в цьому розділі навчального посібника).

• Умови здійснення підприємницької діяльності. До таких умов закон про підприємництво відносить: процедуру державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності; найом і соціальні гарантії працівників, здійснювані підприємцем, відповідальність і порядок припинення діяльності суб'єктів підприємництва.

Державна реєстрація будь-якого суб’єкта підприємницької діяльностіздійснюється за місцем його знаходження (проживання) місцевим органом влади після подання належних документів (рішення власника майна або засновницький договір; письмове підтвердження юридичної адреси суб'єкта підприємництва; статут, квитанція про сплату мита за реєстрацію; реєстраційна картка встановленого зразка). За умови позитивного рішення орган, що здійснює реєстрацію, видає посвідчення про реєстрацію, сповіщає про це відповідну податкову інспекцію й орган державної статистики. Останній вносить зареєстрований суб'єкт підприємницької діяльності до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (автоматизованої системи збирання, накопичення й обробки даних про підприємства та організації всіх форм власності, а також їх відокремлені підрозділи — філії, відділення, представництва тощо), встановлює ідентифікаційний код і коди класифікаційних ознак, видає довідку про включення до Державного реєстру. Посвідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємництва є підставою для відкриття відповідних рахунків у банках.

Право наймання працівників і соціальні гарантії за використання їхньої праціпрактично реалізуються укладанням з ними трудових договорів (контрактів, угод), в яких конкретно визначаються умови і охорона праці, її оплата не нижче за встановлений державою мінімальний рівень, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне та медичне страхування і соціальне забезпечення згідно з чинним законодавством України.

Матеріальна відповідальність і порядок припинення підприємницької діяльностпакожчітко регулюються законом про підприємництво. Підприємець зобов'язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права й інтереси суб'єктів підприємництва і держави. За заподіяну шкоду або збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність. Будь-який суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний банкрутом з усіма наступними наслідками. Діяльність суб'єкта підприємництва може бути припинена з власної ініціативи підприємця, на основі рішення суду або арбітражу, у випадку закінчення строку дії ліцензії, визнання банкрутом тощо.

• Взаємовідносини підприємців і держави визначаються законом про підприємництво й охоплюють загальні гарантії прав і гарантії майнових прав підприємців, державні підтримку і регулювання підприємництва, діяльність іноземних підприємців.

Держава гарантує всім підприємцям рівні права і створює рівні можливостіщодо формування і використання всіх видів суспільних ресурсів, а також недоторканності майна і забезпечення захисту права власності. Забезпечення підприємців централізовано роз-поділюваними державою ресурсами здійснюється за умови виконання ними робіт і поставок для державних потреб.

Вилучення державою у підприємця його виробничих (основних і оборотних) фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається (окрім випадків, передбачених законодавчими актами України). Будь-які суперечки щодо відшкодування збитків підприємцям вирішуються судовими чи арбітражними органами відповідно до їхньої компетенції.

Державна підтримка підприємництваполягає в тому, що держава:

1) на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки і майно (виробничі і нежилі приміщення, об'єкти незавершеного будівництва, не використовуване устаткування), які необхідні для здійснення підприємницької діяльності;

2) здійснює початкове облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з подальшим продажем або передачею підприємцям на умовах оренди, лізингу, кредиту;

3) сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємництва, підготовці й пере-і підготовці необхідних кадрів, здатних ефективно господарювати в ринкових умовах;

4) стимулює з допомогою економічних важелів (цільових кредитів, у податкових пільг тощо) різноспрямовану інноваційну діяльність, освоєннянових видів продукції та послуг.

Державне регулювання підприємництва полягає у тому, що держава законодавче забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від нечесної конкуренції і монополізму. Органи державного управління регулюють свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову, фінансово-кредитну і цінову політику; державне майно і систему резервів; ліцензування і лізинг;

соціально-екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні довгострокові програми; договори (контракти) на виконання робіт і поставок продукції для загальнодержавних потреб.

Діяльність іноземних підприємцівздійснюється в межах чинного законодавства України. Іноземні громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю на території нашої країни, користуються такими самими правами і мають такі самі зобов'язання (обов'язки), як і громадяни України, коли інше не передбачено чинним законодавством. Міжнародна діяльність має спиратися на основні вимоги закону про підприємництво і правила міжнародних договорів та угод.

Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

У підприємницькій діяльності одним з найважливіших є питання про форму її організації. Організаційно-господарською одиницею (первинною структурною ланкою) бізнесу с фірма (підприємство, організація, установа тощо), або компанія. Фірма (компанія) — це загальна назва, що використовується щодо будь-якого підприємства. Вона відбиває лише той факт, що підприємство або організація мають права юридичної особи, проте поняття «фірма» не відображає організаційно-правового статусу підприємства. Тому, крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї діяльності, тобто зафіксовану нормами права єдність організаційних і економічних засад діяльності господарюючого суб'єкта.

Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну організаційно-правову форму від інших, доцільно вважати:

v кількість учасників створюваного господарського суб'єкта (об'єднання);

v хто є власником використаного капіталу;

v джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

v межі майнової (матеріальної) відповідальності;

v спосіб розподілу прибутку і збитків;

v форма управління суб'єктом господарювання. Вибір організаційно-правової форми підприємства залежить від багатьох чинників:

v відповідальність (необмежена, обмежена, необмежена генерального партнера і обмежена молодшого партнера);

v оподаткування (податків фізичних осіб, подвійне оподаткування у корпораціях);

v потреба у фінансових коштах (власних, позичкових);

v управлінські здібності підприємця (команди менеджерів фірми);

v передбачувана тривалість існування фірми;

v можливість зміни власника.

З урахуванням названих та інших чинників підприємець:

• визначає потрібний йому рівень і обсяг можливих прав і обов'язків залежно від поставлених цілей і завдань;

• вирішує питання про порядок створення статутного фонду підприємства (організації);

• вибирає форму організаційної побудови підприємства і схему управління ним;

• погоджує свій вибір з вимогами підприємницького права (правової основи підприємництва).

Широко відомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібні володіння; 2) товариства; 3) корпорації. Кожна з цих форм має певні переваги і недоліки (вади).

Одноосібне володіння — це підприємство, власником якого є фізична особа або ж сім'я. Вона отримує певний дохід (прибуток), але несе весь тягар господарського ризику. Відомо, наприклад, що в СІІІА майже 80 % усіх бізнесових організаційних структур є одноосібними володіннями, їхня частка становить приблизно 10—14 % обсягу бізнесу.

Одноосібне володіння с однією з найпростіших форм організації бізнесу і має такі переваги:

• відносна простота заснування, незначні витрати на засновницько-реєстраційні операції;

• повна самостійність, свобода і оперативність підприємницьких дій;

• максимально можливі спонукальні мотиви до найефективнішого господарювання;

• забезпечення конфіденційності діяльності, збереження комерційної таємниці.

Проте ця форма підприємництва має і значні недоліки.

По-перше, мають місце труднощі із залученням великих капіталів, а власних фінансових ресурсів одноосібного підприємця здебільшого не вистачає для розвитку свого діла. Через невисокий рівень платоспроможності комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.

По-друге, повна відповідальність за борги. Це означає, що у випадку невдалого господарювання одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе власне майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.

По-третє, відсутність спеціалізованого менеджменту, що, ясна річ, негативно позначається на ефективності підприємницької діяльності. Адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні на це.

По-четверте, невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність такої організаційної форми юридичне припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника.

Товариство (партнерство) як форма організації бізнесу часто е логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю.

Повним (з повною відповідальністю)вважається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном.

Командитнимвизнається товариство, яке поряд з учасниками, що несуть відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність котрого обмежується внеском у майно такого організаційного утворення.

Товариство з додатковою відповідальністю —це таке господарське товариство, партнери якого відповідають за його зобов'язаннями перед кредиторами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих коштів — і додатково, належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі.

У товаристві з обмеженою відповідальністюучасники несуть відповідальність за господарську діяльність у межах їхніх внесків у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності тощо.

Для всіх видів товариств (партнерств) спільним є те, що їх створення і функціонування здійснюється на основі установчої угоди між партнерами. Угода має містити таку інформацію: повноваження партнерів; сума коштів, що інвестується кожним із них; порядок розподілу прибутку і можливих збитків; особливості здійснюваних у товаристві фінансових і облікових операцій; процедура прийняття нових партнерів і ліквідації товариства.

До переваг господарських товариств належать:

• ширші можливості щодо розвитку виробництва або надання послуг, посередництва тощо;

• збільшення фінансової незалежності та діє спроможності завдяки об'єднанню ресурсів кількох партнерів; менший ризик з погляду комерційних банків, що сприяє одержанню певних пільг у кредитуванні;

• велика свобода та оперативність господарських дій; кілька партнерів звичайно швидше приймають виважені управлінські рішення;

• додаткові можливості розвитку ефективного менеджменту завдяки застосуванню функціональної спеціалізації працівників і залученню професіональних менеджерів.

Проте цей тип організації підприємницької діяльності має певні недоліки, через що він інколи не тільки не може подолати недосконалість одноосібної власності, а й породжує нові проблеми.

1. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.

2. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент— негнучке управління товариством.

3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.

Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Переваги корпорації(акціонерного товариства) є достатньо відомими.

По-перше,корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямків науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

По-друге,потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає добру можливість отримувати постійно зростаючий прибуток.

По-третє,кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

По-четверте,корпорація — це організаційно-правовий утвір, який може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Добровільні об'єднання підприємницьких структур

Різноманітні підприємницькі утворення (структури) мають право на засадах добровільності об'єднувати свою інноваційну, маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову і соціальну діяльність. Нагромаджений світовий та вітчизняний досвід господарювання свідчить, що підприємницькі структури інституціонального тину можуть створювати різні за цілями і принципами добровільні об'єднання. В Україні найбільш поширеними і ефективно діючими можна вважати асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, холдинги. Стислу характерне гику цих об'єднань юридичних осіб можна подати так:

• асоціація (союз, спілка) — найпростіша форма договірного об'єднання підприємств та інших підприємницьких структур з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація (союз) не має права втручатися у виробничу і комерційно-фінансову діяльність будь-кого з ЇЇ учасників (членів). Звичайно за кількістю членів асоціації менші за союзи (спілки). Останні можуть створюватися на загальнодержавному рівні й охоплювати сотні або тисячі членів. Наприклад, у нашій країні успішно функціонує Український союз промисловців і підприємців (УСПП), який об'єднує понад 17 тисяч членів і практично в усіх регіонах має свої філії; основна його мета — сприяти захисту інтересів товаровиробників;

• консорціум — тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї та досягнення загальної мети (здійснення спільного значного інноваційно-інвестиційного або іншого господарського проекту). Членами (учасниками) консорціуму можуть бути не лише окремі державні і приватні фірми, а й цілі держави (наприклад, існує Міжнародний консорціум супутникового зв'язку);

• концерн — організаційна форма статутного об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю; об'єднання відбувається найчастіше на основі використання принципу диверсифікації виробництва або інших видів колективної діяльності, коли організаційне утворення у формі концерну інтегрує підприємства й установи (промисловість, транспорт, торгівля, організації науки і наукового обслуговування, фінансово-кредитної системи). Суб'єкти господарювання, що входять до складу новоствореного концерну, звичайно втрачають свою економічну самостійність. У сучасних умовах значно збільшується кількість міжнародних концернів;

• холдинг— специфічна організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів, державницьке утворення, що безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти для придбання контрольного пакета акцій інших підприємств (акціонерних товариств), які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Це дає право холдинг-компанії здійснювати контроль за діяльністю тих підприємств, контрольний пакет акцій яких вона має у власності. Об'єднані у холдингу суб'єкти підприємництва зберігають свою юридичну самостійність, проте вирішення ключових питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

Становлення й активний розвиток вищезазначених інтегрованих підприємницьких структур сприятимуть зростанню ефективності всієї сучасної системи господарювання.

Франчайзинг як особлива форма організації бізнесу

Саме для таких людей може стати привабливим франчайзинг. У широкому розумінні слова франчайзинг означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (послуги) з практичною допомогою у справі організації й управління бізнесом. По суті, франчайзинг можна тлумачити як метод ведення бізнесу, що базується на довгострокових відносинах між двома контрагентами: франчайзодавцем і франчайзоотримувачем.

Франчайзодавець — це незалежна фірма, котра виробляє продукцію (надає послуги) і делегує право використовувати своє ім'я (торгову марку) і продавати (виробляти) свої товари (послуги) іншій фірмі — франчайзоотримувачу. Наприклад, фірма, що виготовляє автомобілі, стає франчайзодавцем, якщо право на збут цієї продукції придбає інша фірма — франчайзоотримувач. Розрізняють три типи франчайзингу:

1) торговий франчайзинг — торгова фірма (франчайзоотримувач) отримує лише право використовувати назву іншої фірми і її товарний знак;

2) франчайзинг розповсюдження продукції — придбання ліцензії на продаж (виробництво) в межах суворо обмеженої території певних видів продукції під товарним знаком виробника;

3) чистий франчайзинг — передбачає комплексне забезпечення бізнесу франчайзоотримувача, що охоплює право на використання імені франчайзодавця, ліцензію на продаж товарів (надання послуг), навчання методів оперативного управління придбаним бізнесом тощо.

Світовий досвід підтверджує, що франчайзинг як особлива форма організації бізнесу заслуговує на увагу господарників і велике поширення в Україні.

ІІ. ПІДПРИЄМНИЦТВО В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

2.1. КОНКУРЕНТНОЗДАТНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ОПЕРАЦІЙ

Конкурентноздатність підприємницьких операцій багато в чому залежить від досконалого володіння ринковою інформацією, вміння своєчасно враховувати фактори ризику й невизначеності. Тому вивчення даної теми доцільно починати зі з'ясування такої фінансової категорії, як ризик, методів зниження його величини.

У підприємницькій практиці зниження величини ризику здійснюється такими фінансовими методами, як диверсифікація, об'єднання ризиків або страхування, розподіл ризику, пошук інформації. У сукупності вони складають єдиний фінансовий механізм управління ризиком, так званий ризик-менеджмент — систему управління ризиком і фінансовими відносинами, що виникають у процесі цього управління. Кожен із названих методів має власний зміст, механізми реалізації. Наприклад, диверсифікація ризику — це метод зниження ризику через розподіл його між декількома ризикованими товарами в такий спосіб, що підвищення ризику від купівлі (або продажу) одного означає зниження ризику від купівлі (або продажу) іншого. Об'єднання ризику — це метод, спрямований на зниження ризику через перетворення випадкових збитків у відносно невеликі постійні витрати; він є основою страхування.

Ризик пов'язаний та багато в чому зумовлений невизначеністю ситуації, що складається на ринку. Вирізняють математичну, або апріорну, і статистичну невизначеність. Остання є найтиповішою для бізнесу: всі нові методи аналізу ризиків (теорія гри, методи аналізу доцільності витрат, використання аналогів, аналітичних даних або експертних оцінок) передбачають використання статистичної інформації про відповідні операції, результати фінансово-економічної діяльності фірми. Пошук інформації сприяє зниженню ризику. Для визначення кількості необхідної інформації доцільно порівняти очікувані майбутні вигоди з очікуваними запропонованими витратами, пов'язаними з її одержанням.

Якщо відбувається та чи інша подія в ринковою му середовищі, то можливими стають три економічні результати: негативний (програш, збитки), нульовий, позитивний (виграш, вигода). Усі ризики поділяються на дві групи:

1) чисті ризики — природні, екологічні, політичні, транспортні, частина комерційних ризиків (майнові, виробничі, торговельні);

2) спекулятивні, або фінансові, ризики. Підрозділяються на ризики, пов'язані з купівельною спроможністю грошей (інфляційні й дефляційні, валютні ризики, ризики ліквідності) та ризики, пов'язані з вкладенням капіталу (інвестиційні ризики).

Співвідношення максимально можливого обсягу збитків та обсягу власних фінансових ресурсів інвестора уособлює ступінь ризику, що веде до банкрутства.

Стратегія ризик-менеджменту означає управління ризиком у невизначеній господарській ситуації, засноване на прогнозуванні ризику та на застосуванні засобів його зниження. Стратегія ризик-менеджменту криє в собі такі правила:

• максимізацію виграшу;

• оптимальну можливість результату;

• оптимальне відхилення результату;

• оптимальне співвідношення виграшу та величини ризику.

Засоби ризик-менеджменту стосуються вирішення ризиків і зниження ступеня ризику. Засобами вирішення ризиків є уникнення їх, передача, зниження ступеня ризику (через диверсифікацію, залучення додаткової інформації про вибір і результати, лімітування, самострахування, страхування), застосування програм оцінки ризику.

Основним засобом ризик-менеджменту є страхування. Вирізняють чотири функції страхування:

ризикову, запобіжну, ощадну та контрольну. Слід пам'ятати, що страхування відбувається в обов'язковій та добровільній формі, охоплюючи такі елементи:

• обставини ризику;

• ситуацію ризику;

• вартість (оцінку) об'єкта страхування;

• страхову подію;

• страхову суму;

• страховий внесок;

• страховий випадок;

• збиток страхувальника;

• страхову виплату.

Страхові збитки, своєю чергою, є двох видів: прямі (кількісне зменшення застрахованого майна або зниження його вартості) та опосередковані (збитки через неможливість використання майна після страхового випадку).

Розподіл ризику відбувається під час розроблення фінансового плану проекту, підготування контрактних документів. При цьому в підприємницькій практиці використовують контроль за ризиками, що найчастіше зосереджується в того учасника проекту, який краще за інших може розрахувати ризики.

Крім того, значно зменшує потенційний ризик детальне розроблення відповідного розділу бізнес-плану та прогнозування підприємницької діяльності. У бізнес-план закладаються можливі зміни й проблеми за здійснення проекту, форми контролю поточних операцій, аналітична оцінка стану справ, резервування грошових ресурсів для пом'якшення негативного впливу макросередовища. Ефективність заходів зі зниження ризику залежить від обґрунтування питань надійності ринків збуту, міцності матеріально-технічної бази, вдало вибраної підприємницької стратегії, її інноваційності, аналітичної оцінки товару, ринків, конкурентів.

Не менш важливого значення набуває здатність підприємця до певного ризику, його готовність ставити високі, але досяжні цілі, професійні здібності вести оперативний облік витрат, зіставляючи їх із поточними та кінцевими результатами. Кожне поставлене завдання в розвитку підприємництва повинне мати декілька альтернативних рішень. Попереднє розроблення заходів для реалізації кожного з них дозволить уникнути можливого банкрутства або інших негативних наслідків. Отже, винесення правильного рішення, детальне опрацювання підприємницького проекту з використанням засобів блокування та мінімізації ризиків у процесі його здійснення — основний спосіб вирішення питань ризик-менеджменту.

Страховий ринок України знаходиться у стадії становлення. Відмова від монополії держави на здійснення страхових операцій, розвиток реального самофінансування підприємницьких структур викликали зростаючий попит на страхові послуги. Але поки що пропозиція на страховому ринку представлена переважно страхуванням майнових ризиків: на випадок пожежі, від стихійного лиха, аварій, вибухів і протиправних дій третіх осіб.

Укладаючи страхову угоду, слід пам'ятати: гроші, що їх клієнт має сплатити страховикові, являють собою процент від страхової суми, тобто тієї суми грошей, що будуть виплачені в разі настання страхового випадку. На величину страхової суми впливають два показники: вартість застрахованого майна й додаткові фактори. Своєю чергою, вартість майна може визначатися:

• за балансовою вартістю;

• залишковою або ринковою вартістю;

• залежно від факторів, що збільшують ризик настання страхового випадку.

Для оцінки майна та суми збитку доцільно використовувати сюрвеєрську службу — незалежну експертизу, завдяки якій досягається узгодженість клієнта і страховика.

Для з'ясування сутності факторингу слід зазначити, що це — вид послуг у сфері планування, який полягає в купівлі фактор-фірмою платіжних зобов'язань своїх клієнтів та здійсненні операцій за грошовими розрахунками, тобто перетворення боргів у готівку. Факторингові операції є досить поширеними серед західних кредиторів: наразившись на неплатоспроможність боржника і не маючи можливості очікувати поліпшення ситуації, він намагається продати ці борги з певною знижкою. Факторинг є ефективною системою ліквідності та зменшення фінансового ризику для нових підприємств, які не бажають брати на себе виконання роботи з перевірки платоспроможності своїх клієнтів, ведення бухгалтерського обліку стосовно до своїх клієнтів (вимог до них) і зацікавлені у швидкому одержанні грошей за своїми рахунками. Отже, факторинг — це комісійно-посередницькі послуги, що їх фактор надає клієнтові у процесі здійснення останнім розрахунків за товари й послуги із кредитуванням його оборотного капіталу.

Головна мета факторингу полягає в інкасуванні дебіторських рахунків його клієнтів та одержанні належних їм платежів. Основу факторинг-фінансування становить угода про факторинг, у межах якої клієнт пропонує факторинг-фірмі купити всі його вимоги до дебіторів. Після перевірки платоспроможності окремих дебіторів останнім, у разі необхідності, надається ліміт, після чого факторинг-фірма перебирає на себе ризик неплатоспроможності в розмірі наданого кредиту. За даною угодою платник, тобто дебітор, отримує інформацію у вигляді повідомлення про продаж його боргових зобов'язань і повинен у зв'язку з цим вносити платежі безпосередньо факторові.

Повідомлення дебітора про факторинговий контракт означає, що всі розрахунки він здійснює не з , постачальником, а з фактор-фірмою. З огляду на те, що весь ризик неплатежів за рахунками бере на себе фактор, він виплачує лише частину суми (аванс), що становить 80-90% від усієї суми рахунків, а інші борги уособлюють резерв, що його буде повернуто після погашення дебітором-постачальником усієї суми боргу.

У сучасній підприємницькій практиці існують такі види факторингового обслуговування:

• купівля рахунків — із знижкою та сплатою факторові;

• прийняття на себе фактор-фірмою (чи комерційним банком) усіх операцій з обліку продажу компанії з веденням рахунків її дебіторів, підготуванням регулярних звітів про стан рахунків та інкасації боргу;

• надання гарантій повної сплати товару, навіть якщо покупець несвоєчасно або взагалі не поверне боргу.

Факторинг — ефективний засіб поповнення оборотного капіталу насамперед для виробничих підприємств і оптових фірм, зайнятих відповідно виробництвом і збутом споживчих товарів. Із його допомогою рефінансуються вимоги, термін платежу за якими не перевищує 360 днів.

Крім факторингу, доцільно ознайомитися з операцією форфейтингу. Її сутність полягає в перездаванні права вимоги платежу продавцем від покупця за поставлені йому товари або надані послуги. Особливістю форфейтингу є та обставина, що для нього можлива будь-яка форма розрахунків. Як свідчить підприємницька практика, найчастіше застосовують форму продажу векселів з оформленням цієї угоди відповідним індосаментом.

Це означає, що експортер за продажу товару отримує вексель, у якому покупець зобов'язується сплатити його у визначений термін. З метою прискорення перетворення векселя на гроші експортер продає вексель. Цим досягається: по-перше, виключення ризику неплатежу; по-друге, баланс експортера звільняється від цієї частини дебіторської заборгованості. Покупцем векселя (форфейтером) найчастіше виступає банк або спеціалізована форфейтингова компанія, яка купує вексель із певним дисконтом, тобто зі знижкою.

Розглядаючи питання про ефект фінансового та виробничого важеля, слід звернути увагу на такі моменти:

1) дія операційного (виробничого, господарського) важеля знаходить свій прояв у тому, що кожна зміна виручки від реалізації завжди породжує сильніші зміни прибутку. Цей ефект зумовлений різною силою впливу динаміки постійних і змінних витрат на формування фінансових результатів діяльності підприємства за зміни обсягу виробництва. Що більшим є рівень постійних витрат, то більша сила впливу операційного важеля. Вказуючи на темп зниження прибутку з кожним процентом зниження виручки, сила операційного важеля свідчить про рівень підприємницького ризику даного підприємства;

2) дія фінансового важеля полягає в тому, що фірма, яка використовує залучені ресурси, змінює чисту рентабельність власних засобів і свої дивідендні можливості. Рівень ефекту фінансового важеля вказує на фінансовий ризик, пов'язаний з фірмою. Оскільки відсотки за кредит відносять до постійних витрат, зростання фінансових витрат щодо залучених засобів супроводжується зростанням сили операційного важеля і зростанням підприємницького ризику.

Розглядаючи поведінку змінних і постійних витрат, необхідно пам'ятати про релевантний період:

структура витрат, сумарні постійні витрати на одиницю продукції незмінні лише у певному періоді та за певної кількості продаж. Крім того, слід зважати на характер руху витрат (сумарних і на одиницю продукції) у відповідь на зміну обсягу продажів.

Ідеальні умови для бізнесу — сполучення низьких постійних витрат із високою валовою маржею. При цьому відхилення запланованої виручки від точки беззбитковості характеризує запас фінансової міцності. Для розрахунків точки беззбитковості, запасу фінансової міцності та сили впливу операційного важеля доцільно:

• поділити спершу всі витрати на змінні й постійні, оскільки без цього неможливо обчислити валову маржу;

• зіставити валову маржу з сумою виручки і на цій основі розрахувати коефіцієнт валової маржі — частку валової маржі у виручці від реалізації;

• постійні витрати ділять на коефіцієнт валової маржі та отримують точку беззбитковості.

Перевищення фактичної виручки від реалізації над точкою беззбитковості становить запас фінансової міцності фірми. Прогнозований прибуток розраховується множенням запасу фінансової міцності на коефіцієнт валової маржі.

Вміння оцінити силу впливу операційного важеля, точки беззбитковості та запасу фінансової міцності дозволяє без зіставлення прогностичних звітів про фінансові результати швидко визначити, який вплив здійснює зміна продаж на прибуток, податкові та дивідендні наслідки цих змін, тенденції зміни фінансово-господарського стану підприємства.

2.2. ТИПИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Підприємництво як форма ініціативної діяльності з метою отримання прибутку може здійснюватися у двох основних видах (типах) або їх комбінаціях:

перший — здійснення будь-якого виду виробничої діяльності (тобто виробництво товару, продукту, послуг);

другий — виконання посередницької функції (переміщення товарів від виробника до споживача, торгівля тощо).

З огляду на загальнодержавні (національні) інтереси пріоритетного значення має набувати перший вид (тип) підприємницької діяльності, оскільки суспільне багатство залежить насамперед від стану сфери матеріального виробництва. Водночас суспільство має сприяти розвитку й другого виду (типу) підприємницької діяльності. Це зумовлено тим, що рівень і якість життя, комфорт членів суспільства визначаються багато в чому рівнем розвитку посередницької сфери (прогресивна організація торгівлі і постачання населення товарами першої необхідності тощо). Крім того, посередницька підприємницька діяльність сприяє:

• підвищенню продуктивності праці безпосередніх продуцентів товарів для населення на основі звуження спеціалізації виробничих підприємств;

• прискоренню кругообігу капіталу, зростанню ефективності його використання;

• насиченню (до раціональних меж) ринку необхідними товарами (послугами) тощо.

Відтак між виробниками і посередниками виникають партнерські довірчі взаємини і господарська кооперація щодо розв'язання спільних завдань.

Отже, тип (вид) підприємницької діяльності визначається тим місцем, яке воно займає у процесі задоволення споживчого інтересу.

Виробнича підприємницька діяльність

За своєю спрямованістю, масштабами розвитку і впливом на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя виробнича підприємницька діяльність є визначальною, провідною. Тому важливо виокремити і детальніше охарактеризувати насамперед виробниче підприємництво, його типологію і форми.

У межах першого типу підприємницької діяльності існує можливість більш-менш конкретної спеціалізації виробничої структури. Задля усвідомлення такої можливості і необхідності доцільно розглянути класичну схему підприємницької діяльності, що відображає об'єктивно наявне протиріччя між суб'єктами економічних відносин: підприємець <-» споживач. Зазначене протиріччя не є антагоністичним (існує і взаємозалежність між названими суб'єктами).

Інтерес споживача, спровокований підприємцем,— це усвідомлений підсумок діяльності підприємця щодо виявленого неусвідомленого інтересу споживача. Він спричинений рішенням підприємця виробляти нові (нетрадиційні) для ринку товари.

Виявлений інтерес споживача — результат вивчення очевидних, але не задоволених потреб споживача, які можна задовольнити, розвиваючи активність підприємця (наприклад, збільшуючи виробництво чогось). Такий підхід можна вважати виправданим за наявності дефіциту виробництва, властивого суспільству з низьким рівнем соціально-економічного розвитку.

Відтак можна дійти ще одного важливого висновку: підприємництво у сфері виробництва може і мусить орієнтуватися на продукування і просування на ринок традиційних і нових (бажано принципово нових) товарів. Цього можна домогтися за умови постійно здійснюваної інноваційної діяльності на фірмі.

Загальна типологія підприємницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їх групування в певні блоки за сутнісно змістовою характеристикою, у сфері виробництва представлена на рис. 2.1. Вона свідчить про те, що підприємництво у сфері безпосереднього виробництва товарів насамперед має орієнтуватися на продукування і поставку на ринок традиційних або інноваційних їх видів.

Посередницька підприємницька діяльність

Загальновідомо, що на ринку мають бути присутні або самі виробник і споживач (продавець і покупець), або їхні представники. Особи (юридичні чи фізичні), що представляють інтереси виробників або споживачів, а самі не є такими, прийнято називати посередниками. Підприємницька діяльність у сфері посередництва має на меті інтегрувати економічні інтереси виробників і споживачів.

Підприємницька діяльність у сфері посередництва практично здійснюється в цілком конкретній формі.

Досить поширеною формою посередництва виступає агенту-вання, тобто практика господарювання, за якої агент є посередником від імені і на користь відповідно виробника або споживача. Особу, від імені і на користь якої діє агент, називають принципалом. Причому принципалом може бути як власник товару, що доручає агенту продати його, так і споживач, котрий делегує агенту право купити (придбати) потрібний йому товар.

Розрізняють кілька типів агентів:

• агенти виробників;

• повноважні агенти зі збуту продукції;

• агенти по закупках товарів.

Агенти виробників(представники виробників) представляють інтереси кількох виробників товарів, що доповнюють один одного. Повноважні агенти зі збуту отримують право на збут усієї продукції і є ніби відділом збуту, але не входять до організаційної структури виробника, взаємодіючи з ним на договірних умовах. Агенти по закупках найчастіше займаються підбором потрібного асортименту продукції (наприклад, певних партій товарів для роздрібної торгівлі).

До поширених форм посередницьких операцій належить дилерство. Дилерами вважаються юридичні або фізичні особи (посередницькі структури), які здійснюють перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок. Дилерський прибуток формується у вигляді різниці між ціною придбання та ціною продажу товару самим дилером. В окремих випадках розрахунки дилера з відповідним принципалом за одержуваний від нього товар здійснюються за умови його обов'язкової реалізації. Відповідно до умов особливого договору дилери можуть надавати замовникам інформацію щодо кон'юнктури ринку, послуги рекламного характеру, а також здійснювати після продажне обслуговування технічних виробів.

Комівояжери —це підприємці-посередники, які не просто продають, а й доставляють товари покупцям, тобто здійснюють продаж з доставкою. Звичайно комівояжерські функції виконують роз'їзні представники торгових фірм, що пропонують покупцям товари за зразками. Як свідчить практика, комівояжери можуть забезпечувати достатньо ефективну рекламу і створювати міцні канали збуту продукції, а в окремих (необхідних) випадках навіть здійснювати після продажне її технічне обслуговування.

До посередництва як виду підприємницької діяльності правомірно відносять аукціонну форму торгівлі.

Аукціонявляє собою прилюдний торг, форму змагання покупців за право придбання товару, що виставляється на аукціонний продаж. Пропоновані на аукціон товари мають певну стартову ціну, а їхній аукціонний продаж здійснюється лотами. Стартова ціна — це початкова ціна, що встановлюється аукціонатором і з рівня якої розпочинається торг під час проведення аукціону, а лот — неподільна партія товару, що виставляється на аукціон.

Найбільш широко використовується аукціонна форма торгівлі всередині країни (внутрішньодержавна). Але існують і періодично проводяться міжнародні аукціони. На такі аукціони звичайно виставляються скакові коні, хутряна сировина, прянощі, чай, тютюн, предмети антикваріату тощо.

Особливим видом професійної підприємницької діяльності є біржове підприємництво, головним і єдиним суб'єктом котрого виступають біржі. Біржа є особливою організаційною формою оптової торгівлі. Звичайно кожній біржі притаманна відповідна спеціалізація, що обмежується певним регіоном країни (регіональні універсальні біржі) або визначається вибраним профілем діяльності. За останньою ознакою виокремлюють:

• товарні біржі (спеціалізуються на оптовій торгівлі масовими товарами, що мають чіткі та стійкі якісні параметри);

• фондові біржі (спеціалізовані центри з купівлі-продажу цінних паперів);

• валютні біржі (місця здійснення операцій з купівлі-продажу золота і валюти);

• біржі праці (організаційне утворення для обліку потреб і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання).

Підприємництво у біржовій діяльності може бути зв'язане зі створенням біржі як комерційної структури або з організацією брокерської контори. Проведенням усіх операцій на біржі займаються біржові брокери, тобто посередники, які мають сприяти встановленню необхідних контактів між заінтересованими сторонами (клієнтами) та укладанню відповідних угод. За виконані операції брокер отримує брокерську винагороду в розмірі, узгодженому з клієнтами, або за таксою, встановленою біржовим комітетом.

У процесі біржового підприємництва виконуються й деякі специфічні операції. Найважливішими з них є ф'ючерсні контракти й опціони.

Ф’ючерсний контракт — це контракт на поставку обумовленої кількості певного товару (конкретної номенклатури й асортименту) за фіксованою ціною протягом зазначеного у договорі терміну.

Опціономвважають операцію, за якої ризик обмежений порівняно з ф'ючерсним контрактом. Її зміст зводиться до договірного зобов'язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. В обмін на таке право покупець опціону виплачує продавцю певну суму премії. Ризик покупця обмежується розміром премії, а ризик продавця зменшується на величину такої премії. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, ф'ючерсних контрактів. Окремо виділяють опціони на купівлю або на продаж, що надають право, але не зобов'язують купити чи продати ф'ючерсний контракт або товар за обумовленою ціною.

2.3. ПІДПРИЄМНИЦТВО У ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ

Крім двох основних типів підприємницької діяльності, виділяють ще один (третій) —підприємництво у фінансовій сфері, що, з одного боку, належить до посередницької діяльності, а з іншого — до надання безпосередніх послуг. Це перетворює фінансове підприємництво у складову частину кожного з обох типів підприємницької діяльності.

Суб'єкти підприємництва фінансового спрямування

Підприємництво у специфічній фінансовій сфері може здійснюватись банкірами або фінансистами шляхом створення й організації діяльності банків або інвестиційних компаній (фондів).

Банками є спеціалізовані установи, що акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб, надають ці грошові кошти у тимчасове користування у вигляді кредитів, стають посередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами (організаціями) та окремими особами. Таке визначення стосується, щоправда, державних і комерційних банків. Національний банк України здійснює регулювання грошового обігу, включаючи емісію нових грошей.

Інвестиційні компанії та інвестиційні фонди — це фінансові установи, які мають на меті отримання прибутку за рахунок постійного кругообігу власного і позичкового капіталу у формі інвестування (вкладень) існуючих і нових виробництв. Інвестиційні компанії й фонди поділяються на два види:

1. Установи, створені з метою концентрації коштів потенційних вкладників, їхніх подальших вкладень у діючі виробництва або центри надання комерційних послуг, отримання за рахунок цього прибутку і виплати вкладникам доходу на їхні вклади в обумовленому заздалегідь розмірі.

Досягнення очікуваного ефекту такими інвестиційними компаніями забезпечується за рахунок розосередження залучуваних коштів, що значно зменшує ступінь ризику. Однак для цього треба мати об'єктивну інформацію щодо фінансового стану підприємств, у які передбачається вкладати капітал, і бути здатним прогнозувати динаміку зміни такого стану в найближчому майбутньому.

2. Установи, метою створення котрих є концентрація капіталів для реалізації якихось проектів на галузевому чи регіональному рівні. У цьому випадку можливі також два варіанти створюваних установ:

• інвестиційний фонд, який в міру реалізації проекту може трансформуватися в акціонерне товариство;

• регіональний інвестиційний фонд як комерційна фінансова установа, що спеціалізується лише на пошуку і залученні інвестицій (капіталів) для конкретних проектів на конкретній території країни.

До цього варто додати, що суб'єктами підприємництва фінансового спрямування можна вважати також інвестиційні банки, які спеціалізуються на фінансуванні довгострокових інвестицій, включаючи придбання контрольного пакета акцій.

Ринок фінансових ресурсів

Успішний розвиток підприємства (фірми) постійно вимагає мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових коштів. Цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів, на якому найповніше можна виявити попит на різні платіжні засоби і їх пропонування. Схематично функціональна структура інтегрованого ринку фінансових ресурсів представлена нарис. 2.3.3 нього видно, що ринок фінансових ресурсів інтегрує кредитний і валютний ринок, а також ринок інструментів власності (цінних паперів).

Кредитний ринок —це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємовідносини між підприємствами, що потребують фінансових коштів для свого розвитку, та організаціями і громадянами, які можуть їх надати (позичити) на певних умовах. До головних функцій цього ринку належать:

§ об'єднання дрібних індивідуальних грошових заощаджень населення, державних підприємницьких утворень, фірм приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створення в такий спосіб великих (надвеликих) грошових фондів;

§ трансформація грошових коштів у позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування капітальних вкладень сфери матеріального виробництва;

§ надання позичок державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування житлового будівництва тощо.

Отже, кредитний ринок дозволяє здійснювати нагромадження, рух, розподіл та перерозподіл позичкового капіталу між сферами народного господарства країни і цим самим сприяти розвитку і зростанню ефективності підприємств.

Валютний ринокможна кваліфікувати як вправно діючий механізм, що допомагає встановлювати і постійно підтримувати правові й економічні взаємовідносини між продавцями і споживачами валюти. Попит на іноземну валюту зумовлений залежністю національної економіки від імпорту та конвертованості національної валюти. За умови її повної конвертованості будь-яка юридична чи фізична особа може брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, вільно продавати, купувати і обмінювати національну валюту на іноземну за відповідним курсом без будь-яких обмежень чи прямого втручання держави.

Ринок цінних паперівоб’єднує частину кредитного ринку (зокрема ринок інструментів позичання, або боргових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Інакше кажучи, цей ринок охоплює операції з випуску й обігу інструментів власності і позичання, а також їхніх гібридів і похідних. До інструментів власності належать усі види акцій, до інструментів позичання —облігації, векселі, ощадні сертифікати, а до гібридних інструментів — цінні папери, що мають ознаки як облігацій, так і акцій (наприклад, привілейовані акції і конвертабельні облігації), виробничих інструментів — ф'ючерсні контракти, опціони тощо. Отже, ринок інструментів позичання є елементом кредитного ринку і має справу з позичковим капіталом, тоді як ринок інструментів власності — з власним капіталом (частками власників-акціонерів) фірми.

Ринок грошових ресурсів (грошовий ринок)— певний сектор ринку позичкових капіталів, де здійснюються депозитно-позичкові операції (на строк до 1 року). Цей ринок обслуговує рух оборотних коштів підприємств і організацій, короткострокових коштів банків, установ, населення. На грошовому ринку об'єктом купівлі-продажу є тимчасово вільні грошові кошти. Основними суб'єктами грошового ринку виступають комерційні банки, брокерські контори та інші фінансово-кредитні інституції, які мобілізують і перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення.

2.4. СЕРЕДОВИЩЕ І ПЕРЕДУМОВИ АКТИВІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Формування підприємницького середовища

Практичне здійснення ефективного і соціальне орієнтованого підприємництва можливе за умови існування підприємницького середовища.

Підприємницьке середовищеінтегрує у собі суспільно-економічну ситуацію, що охоплює ступінь економічної волі, наявність підприємницького корпусу, домінування економічних зв'язків ринкового типу, діапазон можливостей щодо формування і використання капіталу (фінансових ресурсів).

Природним середовищем для успішного розвитку підприємництва є ринкова економіка з відповідними активними правовими і соціально-економічними регуляторами та інфраструктурою.

Важливо усвідомлювати такі основні параметри підприємницького середовища:

· наявність стабільної національної кредитно-грошової системи;

· застосування пільгової системи оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

· створення активно діючої системи інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційних банків, товарно-сировинних бірж, страхових компаній, науково-консультативних і навчальних центрів загального підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

· державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо при започаткуванні та становленні);

· запровадження ефективного захисту промислової й інтелектуальної власності;

· спрощення процедури регулювання підприємницької діяльності державними органами управління народним господарством;

· правова захищеність підприємництва;

· формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

Отже, зростання підприємницької активності зумовлюється створенням у країні специфічного бізнесового середовища як обов'язкової вимоги досягнення комерційного успіху в підприємницькій діяльності.

В Україні середовище функціонування підприємництва не в повній мірі відповідає вимогам ринкової економіки. У зв'язку з цим варто звернути увагу на чотири групи проблем, що стримують формування підприємницького середовища:

1. Політика-правові: політична нестабільність, недостатній діапазон і недосконалість чинного законодавства.

2. Економічні: недосконалість економічного механізму, деформоване ціноутворення, відсутність реальних матеріальних стимулів.

3. Організаційно-структурні: нерозвинутість інфраструктури, ізоляція від міжнародних економічних структур, інертність (недостатня гнучкість) організаційних структур, багато ступінчастість прийняття управлінських рішень.

4. Соціально-психологічні: філософія утриманства, інерційність господарського мислення, відсутність досвіду управління ринковою економікою.

Усе це свідчить про нагальну потребу всебічно відпрацювати механізм становлення, подальшого розвитку та успішного функціонування підприємництва, врахувавши при цьому комплекс зовнішніх і внутрішніх чинників формування дійового підприємницького середовища.

На рівень розвитку і стан підприємницького середовища справляє істотний вплив низка факторів — як зовнішніх (макро-), так і внутрішніх (мікро-).

До складу зовнішніх факторів включають:

• стадію економічного циклу, яка відбиває стан економіки (спад, стабілізація, піднесення);

• рівень інфляції в країні;

• ставку відсотка за кредит;

• державне регулювання;

• систему оподаткування;

«рівень безробіття;

»міжнародну політику та ін.

Досвід показує, що навіть за наявності сприятливих зовнішніх умов господарювання чимало підприємців зазнає невдачі. Це спричиняється насамперед недоліками і прорахунками в діяльності самих підприємців.

До групи основних внутрішніх факторів належать:

• компетентність у підприємницькому менеджменті;

• досвід у вибраній сфері підприємницької діяльності;

• контроль ефективності фінансової діяльності;

• достатній розмір власного капіталу;

• використання стратегічного планування;

• належна організація обліку, аналізу та аудиту;

• сучасний техніко-організаційний і економічний рівень виробництва.

Підприємницька діяльність за своєю природою є вразливою за умов нестабільності та різких коливань ринкової кон'юнктури. Саме тому підприємництво потребує формування специфічного середовища, яке сприятиме його динамічному розвитку.

Інституційні елементи інфраструктури ринку

Бізнес функціонує у певному середовищі, що визначає його економічну позицію, напрям розвитку і ефективність господарювання. Формування підприємницького середовища здійснюється за активного впливу не лише політичної та економічної ситуації, правового забезпечення, а й інституціональних утворень, що обслуговують ринкову систему господарювання.

Основними завданнями служби зайнятості в Україні є:

• аналіз і прогнозування попиту та пропонування робочої сили, інформування про реальний стан ринку праці,

• консультування громадян і юридичних осіб (п1дприсмсв, уста нові організацій) щодо можливості одержання роботи і забезпечення працівниками,

• облік вільних робочих місць громадян, які звертаються з питань працевлаштування,

• надання послуг із працевлаштування допомога громадянам у виборі підходящих робочих місць, а роботодавцям — у доборі потрібних працівників,

• здійснення професійної орієнтації вивільнених працівників і працездатного, але не зайнятої о населення, організація перенавчання бажаючих працювати за певним фахом,

•реєстрація безробітних і надання їм допомоги по безробіттю згідно з чинним законодавством.

Передумови активізації підприємництва

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про наявність стратегічних і тактичних прорахунків у діях законодавчої і вищої виконавчої влади щодо початкового періоду його формування як системи господарювання. Відсутній також комплексний механізм розвитку бізнесу взагалі.

Відтак зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення системи державної підтримки формування бізнесового (підприємницького) середовища. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур показує, що державна політика стосовно підприємництва має передбачати:

по-перше, створення загальних економічних, правових і соціальних передумов,що сприяли б розвитку ефективного бізнесу.

До них можна віднести:

• вихід економіки з кризи і стабілізацію економічної ситуації;

• реальну трансформацію відносин власності;

• забезпечення правових гарантій свободи підприємницької діяльності;

• стабілізацію і зміцнення національної грошової одиниці, здійснення потрібних антиінфляційних заходів тощо;

по-друге, створення державної системи підтримки бізнесу. Основними елементами такої системи мають бути:

• формування дійової ринкової інфраструктури;

• розробка системи фінансової підтримки підприємницької діяльності, включаючи формування стартового капіталу;

• створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності;

• запровадження прогресивної системи підготовки кадрів для підприємницької діяльності;

• прискорення процесу розвитку малого бізнесу. Реалізація зазначених вище практичних заходів загальнодержавного рівня безперечно має сприяти створенню необхідних передумов реальної активізації підприємницької діяльності в Україні.

ІІІ. СПОНУКАЛЬНІ ТА РУШІЙНІ СИЛИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

3.1. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ІДЕЯ, ЇЇ ДЖЕРЕЛА І МЕТОДИ ПОШУКУ

Пошук привабливої ідеї бізнесу — це досить важке і відповідальне завдання підприємця, котрий має віднайти в ідеї можливість реалізувати свої знання і здібності. На цьому важливому етапі започаткування власного діла виникає проблема: де і як шукати нову підприємницьку ідею.

Споживач є по суті вихідним пунктом формування ідеї нового продукту або послуги. Тому слід вести пошук формальних і неформальних способів виявлення його думки, що може привести до ініціювання споживачем перспективної ідеї бізнесу.

Детальний аналіз діяльності діючих фірм дає змогу знайти нові можливості вдосконалення продукції, послуг тощо і обґрунтувати концепцію власного бізнесу.

Діяльність парламентів та урядів, періодично оприлюднювані її результати також мажуть бути корисним джерелом нових підприємницьких ідей.

Власні або запозичені результати досліджень і розробок є чи не найбільш плодотворним джерелом нових ідей щодо бізнесової діяльності.

У процесі пошуку і вибору підприємницької ідеї необхідно оцінювати шанси на успіх за практичної її реалізації. Оцінювання нової ідеї має бути комплексним, тобто ідею варто розглядати з різних поглядів:

• рівня конкуренції на ринку відповідних товарів і послуг;

• наявності споживачів та знання їхніх потреб зараз і в майбутньому;

• виробничих можливостей фірми щодо продукування тих або інших необхідних ринку товарів;

• реальних можливостей залучення фінансових коштів (за необхідності — іноземних інвестицій);

• стабільності та гнучкості чинного законодавства в галузі господарювання підприємців;

• компетентності, досвіду й управлінських здібностей бізнесменів тощо.

Наука і практика розробили чимало методів творчого (евристичного) пошуку підприємницької ідеї.

Метод аналогії передбачає використання чогось подібного до вже відомого рішення, «підказаного», наприклад, технічною, економічною або іншою літературою чи «підглянутого» в природі.

Метод інверсії— специфічний метод, що передбачає такі підходи до вирішення нової проблеми:

• перевернути «догори ногами»;

• «вивернути» на протилежний бік;

• поміняти місцями тощо.

Метод ідеалізації базується на ініціюванні уявлення про ідеальне вирішення проблеми, що може «наштовхнути» на усвідомлення якоїсь нової ідеї.

Порівняно з індивідуальними колективні методи е ефективнішими. Вони використовуються в другій групі методів пошуку підприємницької ідеї.

Метод «мозкового» штурму зводиться до творчої співпраці певної групи спеціалістів заради вирішення проблеми за допомогою, наприклад, проведення дискусії з конкретного кола питань. При цьому слід дотримуватись таких правил:

не допускати критики і негативних коментарів щодо висловлювань опонентів;

не гудити нову ідею, якою б вона не була абсурдною з погляду можливої її практичної реалізації в сучасних умовах.

Метод конференції ідей відрізняється від методу «мозкового» штурму тим, що допускає доброзичливу критику у формі репліки або коментаря. Вважається, що така критика може підвищити цінність висунутих ідей.

Метод колективного блокнота поєднує індивідуальне висунення ідеї з колективною її оцінкою. При цьому кожний учасник отримує блокнот, у якому викладена суть вирішуваної проблеми. Протягом певного часу (звичайно місяця) кожний учасник обговорення записує у блокнот власні ідеї щодо вирішення певної проблеми. Потім блокноти отримує керівник групи учасників для узагальнення накопиченої інформації. Лише після завершення цієї процедури організовується творча дискусія і приймається відповідне рішення щодо • нової підприємницької ідеї.

З метою активізації творчого процесу пошуку підприємницької ідеї використовується третя група методів.

3.2. ВИБІР ТИПУ ПІДПРИЄМСТВА Й ОБГРУНТУВАННЯ ЦІЛЕЙ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вибір типу та організаційно-правової форми підприємства

Яквідомо, підприємства (фірми) мають різну внутрішню виробничу та організаційну структуру залежно від галузевого підпорядкування, організаційно-правової форми і насамперед їхнього типу.

При створенні нового підприємства виникає необхідність визначити (вибрати) тип підприємства. Тип залежить від бажання підприємця вибрати певний спосіб процедури прийняття рішення. Таке рішення у приватному секторі можна приймати на колективній основі або на основі єдиноначальності. У зв'язку з цим вирізняють два типи підприємства:

• самокерована фірма (підприємство);

• підприємницька фірма (підприємство).

Самокерована фірма являє собою такий тип підприємницьких структур, де рішення щодо діяльності підприємства приймаються на колективній основі.

Підприємницька фірма належить до підприємницьких структур, де сам підприємець виконує функцію одноосібного прийняття рішень. Необхідно зазначити, що коли йдеться про тип підприємства, то мається на увазі спосіб прийняття рішень, але не форма власності (підприємство може належати одній особі, але бути самокерованою структурою).

Принагідно варто нагадати, що історично первинним було тривале існування підприємницьких фірм, самокеровані системи з'явились потім, коли економічне і підприємницьке середовище уможливило реалізацію принципу економічної демократії. У нас спостерігається перехід від «соціалістичного» типу підприємств до самокерованих, а не до підприємницьких; урахування обставин (історичних) перехідного періоду. За умов такої «економічної демократії», коли приватизація здійснюється через «розпорошення» прав власника між усіма працюючими, демократичні засади в економіці призводять до хаотичного (невпорядкованого) розвитку виробництва.

Створення нового підприємства регламентується законами, підзаконними актами й судовою практикою. В Україні законодавчою базою для заснування нових підприємств зараз є насамперед закони «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».

Приймаючи рішення про вибір тієї або іншої організаційно-правової форми, підприємець передусім повинен:

1) визначити потрібний йому рівень і обсяг можливих прав і обов'язків, що залежить від профілю та змісту майбутньої підприємницької діяльності, можливого кола партнерів, співвідношення найбільш доцільної форми організації підприємництва і можливостей, що надаються чинним законодавством. Одна справа, коли підприємець передбачає здійснювати низку одноразових підприємницьких проектів, зовсім інша — коли підприємницька ідея може бути зведена до довготривалого повторення певного виробничого циклу. Можливий інший випадок: підприємницька ідея може здійснюватися без тісної кооперації з партнерами (наприклад, організація консалтингової фірми) або для практичної реалізації потребує обов'язкової і добре

налагодженої виробничої кооперації (наприклад, виробництво будь-якого багатокомпонентного виробу);

2) вирішити питання про форму створення статутного фонду засновуваного підприємства, що також залежить від конкретного змісту майбутнього підприємництва, власних можливостей, масштабів діяльності, рівня конкуренції у тій галузі, в яку підприємець має намір проникнути. Зокрема експерти стверджують, що для започаткування будь-якого сучасного виробничого підприємництва потрібно мати достатньо потужний стартовий капітал;

3) ретельно зважити і вибрати найбільш ефективну форму організаційної побудови підприємства, яке бажано створити, і схему управління останнім, спираючись на зарубіжний та вітчизняний досвід підприємницької діяльності.

Відповідно до закону «Про підприємства в Україні» можна заснувати:

• приватне індивідуальне (сімейне) підприємство;

• товариство з обмеженою відповідальністю (акціонерне товариство закритого типу);

• акціонерне товариство відкритого типу.

Крім цього закон дозволяє створення повного і змішаного (командитного) товариств, а також об'єднань підприємств. Якщо до такого переліку додати державні і муніципальні підприємства, а також ті, котрі функціонують на основі оренди і викупу майна трудовими колективами, то отримаємо повний спектр можливих форм підприємницької діяльності.

Важливо зазначити, що підприємницьку діяльність можна здійснювати й без набуття статусу юридичної особи. Проте така форма підприємництва має відповідати двом обов'язковим умовам перша відсутність використання найманої праці, друга — обов'язкове реєстрування в місцевих органах влади як індивідуальної групової діяльності Можна також створювати кооперативи як товариства з обмеженою відповідальністю При виборі певної форми підприємницької діяльності треба враховувати переваги і вади кожної форми організації бізнесу, які детально викладені у першому розділі

Обґрунтування цілей підприємництва

При створенні (заснуванні) підприємства або іншої підприємницької структури мають бути визначені конкретні цілі їхньої діяльності, тобі о кінцевий стан господарювання якого фірма сподівається досягти на певний момент у майбутньому.

Особиста мета підприємця може зводитись до бажання

1) отримувати якомога більше грошей,

2) працювати творчо,

3) почувати себе комфортно,

4) привести у рівновагу складові елементи життя власні кар'єру і сім'ю, друзів тощо,

5) домогтися гою, щоб колеги визнали його професіоналом, знавцем у вибраній сфері підприємницької діяльності.

Цілі 1 3 мають загальний характер і властиві будь якому підприємцю, цілі 4 5 відображають особисті нахили бізнесмена

Формування цілей підприємництва процес набагато складніший Він має бути конкретним і передбачати

• виробництво наперед визначеної кількості певної групи товарів,

• задоволення виявлених у певному регіоні потреб у конкретній сукупності товарів (продуктів, послуг),

• обслуговування певної категорії клієнтів тощо Звичайно підготовлені і досвідчені підприємці ставлять перед собою і своїми фірмами не лише коротко термінові (поточні), а й перспективні цілі, тобто планують як тактику, так і стратегію свого становлення, функціонування і розвитку Зокрема, тактика підприємця може полягати у тому, щоб на початковому етапі своєї діяльності накопичити певну суму власного капіталу, яка потім (на другому етапі) буде використана для організації, зокрема, виробництва нових меблів тощо.

Вибрані цілі мають бути конкретними і реальними, формуватись і визначатись у певних показниках, максимально точно вимірюватись До них можна віднести такі

• прибутковість (обсяг прибутку, дохід від інвестованого капі галу, відношення прибутку до обсягу продажу тощо),

• продуктивність або ефективність (виробіток на одного працівника, виграти на виробництво одиниці продукції тощо),

• продукція (зміна номенклатури й асортименту, впровадження нових її видів),

• виробничі потужності (поточна величина, можлива динаміка у майбутньому),

• персонал (підвищення рівня кваліфікації, зниження плинності, поліпшення умов праці),

• ринок (обсяг продажу, частка участі на ринку тощо) Результативність цілей діяльності підприємства залежить від того

• наскільки обґрунтовано вони сформульовані,

• як широко і повно про них інформований персонал фірми,

• як організовано стимулювання їх практичного здійснення.

Сформульовані цілі мають відповідати певним вимогам, а саме бути

• конкретними і кількісно вимірюваними,

• зорієнтованими у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування,

• реалістичними, практично досяжними і збалансованими з можливостями фірми,

• взаємно узгодженими і підтримуючими,

• сформульованими письмово

Такі цілі варто вважати своєрідними нормативами, за якими підприємець може фіксувати рівень ефективності своєї практичної діяльності

Нагромаджений вітчизняний і світовий досвід господарювання свідчить про те, що будь-який підприємець на початку свого шляху у сфері підприємницької діяльності мас подолати «доріжку» кроків, спрямованих на формування власного бізнесу. В загальному випадку такі кроки за змістом і послідовністю можуть бути такими:

1) пошук і знаходження своєї господарсько-ринкової ніші на вітчизняному чи світовому ринку;

2) свідомий вибір форми підприємницької діяльності (індивідуальне або колективне підприємництво);

3) усвідомлення та розробка власних стратегії і тактики вибраного бізнесу, виходячи з загальної ситуації на ринку;

4) придбання засобів реалізації підприємницької ідеї—технічних засобів і предметів праці; найом необхідних працівників;

5) встановлення ринкової ціни на продукований виріб (надавану послугу);

6) започаткування конкретного виробництва, визначення каналів збуту власної продукції.

Успішне подолання цих кроків у цілому має засвідчити здатність конкретної особи до здійснення ефективної підприємницької діяльності і дає змогу безпосередньо наблизитись до практичної реалізації формальної акції — підготовки документів для заснування, державної реєстрації й ліцензування діяльності започаткованої власної фірми.

ВИСНОВКИ

Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарсько-фінансова діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи —підприємства [організації].

Об'єктами підприємницької діяльності можуть бути: товар, продукт, послуга.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

• без використання найманої праці;

• з використанням найманої праці;

• без утворення юридичної особи;

• з утворенням юридичної особи.

У сучасних умовах господарювання ринкову економіку визначають коротко як економіку вільного підприємництва. Проте підприємництво здійснюється за певними принципами, має власні форми, типи і моделі функціонування.

Основні принципипідприємництва:

• вільний вибір діяльності;

• залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

• самостійне формування програми виробничої та інших видів діяльності; вибір постачальників ресурсів і споживачів виготовлюваної продукції; встановлення цін на товари і послуги відповідно до чинного законодавства України;

• вільний найом працівників для здійснення бізнесової діяльності;

• залучення і використання природних, трудових, матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, якщо це не заборонено або не обмежено чинним законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів до відповідних бюджетів згідно з законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Конкурентноздатність підприємницьких операцій багато в чому залежить від досконалого володіння ринковою інформацією, вміння своєчасно враховувати фактори ризику й невизначеності. Тому вивчення даної теми доцільно починати зі з'ясування такої фінансової категорії, як ризик, методів зниження його величини.

Пошук привабливої ідеї бізнесу — це досить важке і відповідальне завдання підприємця, котрий має віднайти в ідеї можливість реалізувати свої знання і здібності. На цьому важливому етапі започаткування власного діла виникає проблема: де і як шукати нову підприємницьку ідею.

Споживач є по суті вихідним пунктом формування ідеї нового продукту або послуги. Тому слід вести пошук формальних і неформальних способів виявлення його думки, що може привести до ініціювання споживачем перспективної ідеї бізнесу.

Детальний аналіз діяльності діючих фірм дає змогу знайти нові можливості вдосконалення продукції, послуг тощо і обґрунтувати концепцію власного бізнесу.

У даній курсовій роботі реалізовано спробу систематизувати і комплексно викласти організаційно економічні основи підприємницької діяльності для різних суб’єктів господарювання в Україні. Цим зумовлена структура курсової роботи.

В роботі розкрито питання організації і регулювання підприємницької діяльності в сучасних умовах господарювання, логіка якої обґрунтовано спирається на попередньо розроблену стратегію розвитку і сформовані (нагромаджені) необхідні інвестиційні ресурси фірми. Виокремленні і достатньо обгрунтовно викладені організація і планування підприємництва (включаючи бізнес-плани), договірні взаємовідносини і партнерські зв'язки, а також проблеми міжнародного бізнесу і розвиток у ньому спільних підприємств.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. С.Ф.Покропивний, В.М.Колот. Підприємнцтво і стратегія, організація, ефективність. Київ 1998.

2. О.В.Аксьонова. методика викладання економіки.

3. Ю.В.Ніколенко, А.В.Демківський. Основи економічної теорії. Київ “Либідь” 1998р.

4. А.Ю.Брегеда. Основи політології.

5. С.Ф.Покропивний, А.П.Новак. ефективність інноваційно-інвестиціної діяльності.

6. В.В.Вітлінський, І.В.Наконечний. Ризик у менеджменті.

7. В.Г.Андрійчук. Економіка аграрних підприємств.