Проблема духовності людини в давньоіндійській філософії
Категорія (предмет): ФілософіяВступ.
1. Давньоіндійська філософія та її перші філософські школи.
2. Духовність людини в давньоіндійській філософії. Уявлення про людину в Рігведі.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
У зламні епохи історії, коли настає зміна традиційних парадигм і колишні цінності втрачають свою силу, перед людством особливо гостро постає питання про поцінування власних дій, про можливості і продуктивність насильницького втручання у політичні, соціальні, економічні, природні процеси, про пріоритети перетворюючої чи споглядальної діяльності.
Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.
У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об´єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.
Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв´язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.
1. Давньоіндійська філософія та її перші філософські школи
Перші філософські школи і течії виникають у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст. до. н. е. в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї та Греції. Передмови виникнення філософії були такі:
1. стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2. поява товарно-грошових відносин;
3. виникнення держави,
4. ріст опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;
5. розвиток науки, накопичення емпіричного матеріалу. Необхідність його логічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не включає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначуються спеції кою розвитку суспільних відносин цих держав, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих "дашанах". Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. "Веда" (в перекладі з індійського "знання") — це збірник текстів на честь богів. В дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу "брахмана", що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло — це зовнішня оболонка душі /атман/. Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього і тому підкоряється закону необхідності /кармі/. Закон необхідності /карма/ змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в таку оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік 'цих перевтілень /самсара/ триває нескінченно довго. Якщо ж людина а може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним світом, тоді і настає реалізація її тотожності з Брахманом.
В умовах утворення великої держави буддизм з його антижрицькою спрямованістю захищав кастовий лад в Індії. Він був більш вигідний, ніж релігія брахманізму, яка проповідувала вчення про привілейований стан жерців. Виникнувши як опозиція кастовому ладу, буддизм виступив з вченням про рівність всіх людей в "стражданнях" і праві на спасіння. Буддизм — це одночасно і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VІ-V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шакя-Муні, майбутній Будда, народився у сімї вельможного князя Щуддходані. Він вчився у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац і жив аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
1. Життя — це страждання.
2. Страждання має свою причину.
3. Корінь страждання — жадоба до життя.
4. Шляхів виходу із страждання — 8.
З точки зору буддизму світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — "дхарм". На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду даної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, з досягнення нірвани — повного закінчення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, котрі складають суть життя. В цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — "носії своєї ознаки — частинки у або елементи". За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини, вони проникають у всі явища психічного і матеріального світів і перебувають в русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожен рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено декілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара, і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане зі стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. Це вчення пов'язане із суб'єктивно-ідеалістичним методом йогічного споглядання.
В теорії пізнання у буддистів усувається різниця між чуттєвою та розумовою формами і пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів служить основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза 5-ма групами елементів, які складають людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: свідомість; уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості. В цій схемі немає місця жодному низькому, вічному початку. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Дане людське життя — це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум'я свічки, якій процес спалахування і загасання тече безперервно і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затухання вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне числення. Поряд з ідеалістичних напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, Однією з фори цього вчення локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. В основі світу визнає наявність чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря. Звідси походить назва школи /"чар" — чотири» "рак" — слово/. В теорії пізнання істинним вважає тільки те, що дасться людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними б тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
2. Духовність людини в давньоіндійській філософії. Уявлення про людину в Рігведі
Вагомий внесок у самоосягненні людини належить індійській думці, біля витоків якої перебуває Ріґведа (далі – РВ) – найдавніша індійська пам’ятка. У розвиткові ідей вед або в полеміці з ними зростали різні індійські релігійні напрями та філософські школи. І сьогодні веди є “живими”: важко уявити собі індійського мислителя, твори якого не містили б рецепції ведійських думок. Тому дослідження ведійських пам’яток є одним з найнеобхідніших кроків, що уможливлює пізнання як індійської культури, так і її трансформацій на західному ґрунті. Вони не обійшли стороною й багатоконфесійної та поліетнічної України. При цьому ознайомлення з уявленнями про людину тієї культури, з якою ми прагнемо встановлення діалогу, має не останнє значення.
Аналіз розуміння людини в РВ розкриває цінні дані, виявляючи ідеї, співзвучні з ідеями подальших індійських текстів, у т. ч. й філософських. Ці ідеї, що у РВ наявні переважно на рівні світогляду, відображеного у її мові, є тим контекстом, з якого виростає і за допомогою якого осмислюється індійська думка.
Реалізація такої широкої задачі, що тяжіє до нескінченності своїх аспектів, як філософський аналіз закладених у релігії РВ ідей про вияви людини, потребує випрацювання гнучкої схеми такого аналізу, яка поєднувала би здатність бути застосованою до неоднорідних, фрагментарних, концептуально не оформлених уявлень РВ зі здатністю бути схемою вивчення тих ідей про людину в релігії, які становлять інтерес з точки зору філософії. Важливою умовою її випрацювання є проясненість лексики РВ, особливо слів, що позначають властивості людини.
Однак відомо, що досі, попри двохсотрічний розвиток та значні здобутки ведологічних студій, існує брак досліджень, пов’язаних з ретельним і неупередженим дослідженням значень слів ведійських текстів, зокрема РВ. Отже, застосування описового підходу унеможливлюється необхідністю дослідження значень великої кількості слів РВ, найкращим посібником до більшості з яких досі залишається класичний словник Г.Ґрассманна ХІХ ст.
Завчасність комплексного застосування описового підходу до реконструкції уявлень про людину РВ продемонстровано на основі розбору показової спроби К.Вернера реконструювати “концепцію” структури людини. Серйозні сумніви викликає Вернерове трактування ajб- як сили-основи людської “особистості”, а також поділ структурних компонентів людини на три шари та повнота списку проявів людини, тобто включення одних властивостей до своєї схеми й не взяття до уваги інших.
уявлення РВ про специфіку людини розкривається шляхом порівняння людини (фактично адепта) з божествами, оскільки відносини людини й божества є віссю РВ, а також шляхом розгляду наявних у тексті РВ зіставлень, до яких входили люди. Одним з цих зіставлень, явно виражених в межах одного вірша, і є (1) “адепти (ведійці) – боги”, іншими – (2) “двоногі” – “чотириногі”, (3) “рухомий світ – нерухомий світ”, (4) “ведієць – неведієць”.
Матеріал пам’ятки засвідчує, що ґраниці між богами та людьми (адептами), людьми-адептами та іновірцями, людьми та іншими видами дійсності, попри закріплення за кожним з них своїх ознак, характеризувалися можливістю взаємоперенесення цих ознак, були рухомими, нечіткими.
Оскільки центральними у РВ є відносини "божество – людина", яка йому поклоняється, то найбільшу увагу присвячено співвідношенню (1) божества та адепта. Розгляд приписуваних богам ознак, доповнений і підтверджений врахуванням даних проробленого у другому розділі контекстуального аналізу слів на позначення людини, засвідчує таке співвідношення поміж богами та адептами:
— наявний масив лексики, що застосовується тільки по відношенню до богів чи тільки по відношенню до адептів або має сильний пріоритет у прикладанні до перших чи до останніх; при цьому лексика богів виражає їх могутність, а лексика адептів – їх слабкості;
— лише адепти (а також як одиничний виняток – неведійці), але не боги (однак один раз – бог Аґні) є носіями гріха, похибки (gas-, йnas-), від якого їх можуть звільнити боги;
— лише боги здатні змінювати вигляд, форму свого явлення;
— і боги, і адепти, і ворожі сили (серед яких – люди-неадепти) володіють творчою силою mвy-, яка перевершує звичайні можливості адепта; однак mвy- богів, по-перше, є сильнішою за цю силу адептів та ворогів, завжди її перемагаючи, по-друге, mвy- богів є сприятливою, а адептів та їх ворогів – негативно забарвленою;
— боги в межах одного вірша часто протиставляються адептам як “безсмертні” – “смертним”; це протиставлення може супроводжуватися іншими характеристиками божеств, що виражають їх силу, та адептів, що виражають їх слабкість;
— адепт, як і бог, може володіти божественною істиною, однак боги владні наділяти або позбавляти цього дару адептів, у той час як здатність адепта бачити істину без допомоги богів є, попри пов’язані з цим розвідки, питанням відкритим;
— тільки для богів, “безсмертних”, є відкритою перспектива необмеженої тривалості існування без проходження через смерть; люди-адепти, але з необхідністю проходження через смерть, теж могли досягти безсмертя у світі померлих предків (пітарів) Ями, однак при цьому людина ставала пітаром, предметом релігійного поклоніння, і словами на позначення людини більше не називалася;
— богам (а також близьким до них за ознаками пітарам) адресувалось поклоніння у вигляді ведійського культу, спричинене могутністю богів порівняно з адептами; все ж є гімни, здебільшого пізні, де на зразок богів та пітарів славляться люди;
— безсмертя богів, а також культ, жертвоприношення та священне слово, які це безсмертя підтримують, були колись започатковані; отже, безсмертя богів мало початок, як і безсмертя смертних у царстві Ями;
— людина, “смертний”, цілком може досягнути статусу божества без проходження через смерть, перетворитися на божество (devб-) – це демонструє винятковий приклад братів Рібгу; не менш винятковий приклад Ями є, навпаки, прикладом бога, який стає “смертним”, людиною, зрікаючись своєї божественної природи;
— ознаки божеств (божественне походження, гідні богів діяння, поклоніння у гімнах) можуть приписуватись адептам (в основному це деякі риші, меншою мірою царі); Анґіраси взагалі суміщають виразні ознаки божеств, пітарів та людей-адептів;
— можливе змішання “двох родів” – богів та людей, що доводять їх шлюбні стосунки та спільне потомство.
Людина-адепт входить також до ведійського зіставлення (2) “двоногі” (dvipбd-) – “чотириногі” (cбtuṣpad-), іноді доповнюваного птахами. Контексти слова dvipбd-, де воно означає людей-ведійців та виступає у зіставленні з cбtuṣpad-, ілюструють тенденцію не виділяти людину серед істот, що теж належать до “сприятливої зони”. Dvipбd- та cбtuṣpad- входять до сфери ритуального піклування ведійця, тобто є своїми людьми та своїми тваринами. Постання “двоногих” разом з “чотириногими” за відсутності їх протиставлення й проведення різниці між ними, включення поруч з людьми “чотириногих” до сфери опіки ведійських божеств, буквальний сенс самого слова “двоногий” демонструють схильність особливо не вирізняти людину серед інших істот.
Людина-адепт належить до (3) “світу рухомого” (jбgat-, carбtha-), який зіставлено зі “світом нерухомим” (sthвt-, tasthivвṁs-, sth-). Обом світам сприяють ведійські боги, тому приналежність людини-неведійця до “світу рухомого” не є ясною. Боги – “небесний рід” – поза поділом на “світ рухомий” та “світ нерухомий”, який стосується земного.
Зіставлення (4), переважну більшість з яких складають опозиції, у найближчому контексті дасів (dвsá-, dsa- (dsi-)) / дасью (dбsyu-) з арійцями (rya-) або тими, хто названий взаємозамінними з rya- у багатьох випадках словами на позначення людини від кореня man, підтверджують дані проробленого нами контекстуального аналізу слів на позначення людини: люди у РВ були поділені на адептів та неадептів ведійського культу.
Даса / дасью протиставлений арійцю або названому словом на позначення людини від man (mбnuṣa-, mбnu-, mбnus-) за низкою характеристик, що виражають сторонність щодо ведійської релігії першого та приналежність до неї останнього. Дані характеристики є центральними у зображенні як дасів / дасью, так і взагалі ворожих ведійцям сил, серед яких найбільш згадуваними були даси / дасью; ці характеристики є коренем негативних ознак, приписуваних людям-іновірцям. Негативні ознаки, спричинені сторонністю щодо ведійського культу, були спаяні в уяві авторів РВ з темношкірістю, а то й демоноподібним виглядом неадепта.
Висновки
У стародавній Індії смерть була своєрідними воротами, через які відбувається повернення до життя, перевтілення душі з одного тіла в інше. Згідно з індійською традицією світ розвивається за своїми космічними законами (дхарма), які, однак, знаходяться в нерозривному зв’язку з законами, що керують долями людей (карма). Поняттями дхарми і карми пройнята вся давньоіндійська філософія. Повнота ж усіх подій, що охоплюють як закони Всесвіту, так і долю останньої людини на землі, постає в коловороті колеса Сансари. Тому народження і смерть – лише етапи духовного існування й передумова подальшого розвитку Душі людини, частина її дійсного життя. Вища ж мета людини – звільнення від мирського існування, тобто припинення руху “колеса”.
Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним—земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали
· основи та засоби пізнання,
· форми умовиводів,
· ознаки достовірності знань та ін.
Засоби пізнання поділяли на чотири види:
· сприйняття,
· виведення,
· аналогія та усне свідчення.
Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: ''…щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій".
Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми:
♦ початок буття,
♦ будова світу,
♦ особливості людини,
♦ роль і зміст людського пізнання.
Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.
Список використаної літератури
1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
12. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
13. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
14. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
15. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.