Проблеми державності, владування, демократії

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Загальне та особливе у поглядах Платона та Аристотеля на проблеми державності, владування та демократії.

2. Основні ідеї марксистської концепції політики та сучасність.

3. Сутність, структура та функції політичної системи суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є забезпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі норми моралі і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)».

Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

1. Загальне та особливе у поглядах Платона та Аристотеля на проблеми державності, владування та демократії

Давньогрецька філософія як одну з найважливіших своїх частин містила філософію політичну. Це не випадково, і пояснюється тією участю у житті грецького поліса, яку брали вільні громадяни (звідси арістотелівське “людина є істотою політичною”). Ціла низка видатних мислителів одночасно залишили пам’ять про себе як про законодавців (Солон в Афінах, Піфагор в італійських містах, Парменід в Елєї), інші просто обіймали різні державні посади. Про політику досить докладно висловлювались Геракліт, Демокрит, софісти, Сократ, Епікур та ін.

Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.). Платон (ІV ст. до н.е.) вважав життєздатною лише ту державу, де закон – володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх протирічь, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється у тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Відстоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати усе життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої; тобто, від сучасних теорій правової держави погляди Платона відрізняє відсутність ідеї прав особистості. Натомість, він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони, і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни – захищати, ремісники та землероби – працювати.

Арістотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі цього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. До правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія із законами, до неправильних – тиранія, олігархія, демократія без законів. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Аристотель вважав тиранію та беззаконну демократію).

2. Основні ідеї марксистської концепції політики та сучасність

К.Маркс є одним із засновників сучасної соціології, що побудував свою теорію під інтелектуальним впливом німецької філософії, англійської політекономії й утопічного соціалізму.

Методологія марксизму дозволяє розкрити суть політики, пояснити політичну діяльність, і тим самим створює основу наукової політики. Суб'єктами політичної діяльності, носіями політичних інтересів і борцями за їхню реалізацію виступають насамперед класи й націй. У міру ускладнення соціального життя, усвідомлення класами й іншими суспільними групами своїх інтересів формувалася політична надбудова суспільства, виникли різного роду організації й установи, у рамках яких по перевазі здійснюється політична діяльність — насамперед держава, пізніше політичні партії.

Складне й суперечливе різноманіття економічних інтересів у політичних вимогах і рішеннях очищається від випадкового й нестійкого. Цей процес може протікати стихійно, неусвідомлено, що в багатьох випадках деформує політичне відбиття економічних зв'язків і інтересів. Тільки науковий підхід до співвідношення політики й економіки дає можливість знайти адекватні політичні форми відбиття економічних потреб, що стає можливим на певному історичному етапі суспільного розвитку. Друга ленінська формула підкреслює, що рішення економічних проблем повинне бути підлегле головному й основному завданню — збереженню й зміцненню політичної влади. "Без правильного політичного підходу до справи даний клас не удержить свого панування, а отже, не зможе вирішити й свого виробничого завдання". Правильний політичний підхід полягає в тім, розглядати виробничі завдання у всьому контексті соціальних проблем, характерних для даного історичного етапу.

У працях Маркса, Енгельса, Леніна розроблені основні принципи наукової політики й політичної діяльності. Аналіз фактів служить як вихідним матеріалом для прийняття політичних рішень, так і основою їхнього наступного коректування, перевірки правильності обраного шляху. Вивчення того, як рішення здійснюється, які зміни викликає в суспільстві, як воно сприймається масами, тобто використання механізму "зворотного зв'язку" — найважливіша умова наукової політики.

Марксизм виходить із того, що принципова політика несумісна з лицемірством з демагогією, із прихованням правди від мас. "Чесність у політику — є результати сили, лицемірство — результат слабості".

Марксизм довів перехідний характер державно-правових інститутів. Політичний аспект соціального життя є свідченням нерозвиненості суспільних відносин і неминуче піде в минуле, коли зв'язку між людьми очистяться від всіх нашарувань, викликаних пануванням нерівності й експлуатації. У міру розвитку комуністичних суспільних відносин політична оболонка, усередині якої дотепер здійснюється соціальний прогрес, буде ставати усе тонше, поки зовсім не розчинитися в суспільному комуністичному самоврядуванні. Зв'язок між людьми, керівництво справами суспільства втратить політичний характер. Установлення соціальної однорідності людства буде означати кінець політики як специфічної форми людської діяльності.

3. Сутність, структура та функції політичної системи суспільства

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення [1].

Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов’язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність» [2].

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:

соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціально-політичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культурних відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (централістським, з ієрархічними бюрократичними структурами і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя (політично активним або пасивним населенням, з кровно-родинними зв’язками або бeз них, з розвинутими або нерозвинутими громадянськими відносинами і т.п.) [3].

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади [5]. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціoкультурні традиції в суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.

Класифікувати політичні режими намагалися і представники української політичної думки. Так, у своїх «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією [6].

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим — це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика» [7].

Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи державної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та гарантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.

Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через кооптацію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації [8]. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й команди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

У політику люди (суб’єкти політики — особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять частину свого внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уявлень про сенс життя та щастя. Це виявляється в політичній культурі (в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних платформах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведінці). Політична культура — надзвичайно важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, наділеної свідомістю. І від того, які політичні й моральні принципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політичної діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя суспільства в цілому, його прогрес.

Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для забезпечення стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, що між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існуючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили суспільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріоритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання[6, c. 64-65].

Висновки

Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беручи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання полягає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Политика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4. — Кн. 4, 5, 6.

2. Бакалавр Экономики. Хрестоматия в 3 томах. Российская экономическая академия им. Г.В. Плеханова, Центр кадрового развития. Том 2./под общ. ред. В.И. Видяпина. — Информационно-издательская фирма "Триада", М.., 1999.- 1056 с.

3. Бебик В.М."Політологія". — К., 1997,

4. Дзюба І.С. Політологія. Курс лекцій.-К., 1993,

5. История политических и правовых учений. Учебник / Под ред. О. Э. Лейста. – М.: Юридическая литература, 1997.

6. Політологія. Посібник для студентів./За ред. О.В.Бабкіної. К:Академія, 1998. – 368 с.

7. Причепій Є. М. Філософія. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001

8. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. — К., "Тандем" 1996,

9. Философия. М:Издание Московского открытого государственного университета, 2003 г.

10. Философский энциклопедический словарь. 1983.

11. Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф.Надольний, В.П.Андрушенко, І.В.Бойченко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. — К.: Вікар, 1998. — 624 с.