Проблеми економічної безпеки України

Вступ.

1. Сутність економічної безпеки України.

2. Економічні трансформації в Україні та проблеми забезпечення економічної безпеки.

3. Ефективність заходів держави щодо врегулювання стану економічної безпеки України.

4. Демографічна характеристика Данії.

5. Демографічна характеристика Колумбії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Під економічною безпекою країни розуміють таке поєднання економічних, політичних та правових умов, які можуть забезпечити довгострокове виробництво максимальної кількості економічних ресурсів на душу населення найбільш ефективним способом.

У світовій економічній науці поняття економічної безпеки не використовується. В нашій країні та Росії питанню економічної безпеки в останні роки приділяється помітна увага. У різних авторів саме поняття економічної безпеки, її критерії суттєво відрізняються. Найбільш згадуваною та цитованою є концепція С. Глазьєва. Згідно з критеріями цього вченого переважна більшість показників Росії в останній час знаходяться за межею запропонованих порогових значень. Проте саме російські колеги ставлять ці критерії під сумнів.

Російський вчений Іларіонов вважає одним з найважливіших факторів забезпечення економічної безпеки економічну політику. Міждержавні відмінності в проведенні економічної політики вчений зводить до різних масштабів участі держави в економічному житті. Основними напрямками економічної політики держави виступають: державне підприємництво; бюджетна політика; грошова політика; валютна політика; зовнішньоторговельна політика.

Як бачимо, йдуть пошуки теоретичних шляхів захисту економіки. Дійсно, керувати державою під час економічної та демографічної кризи важко. В економічному управлінні головним критерієм оцінки є економічна доцільність. Залучення коштів та їхнє доцільне використання є предметом опікування органів, що забезпечують економічну безпеку. Якщо ж при цьому заважають держави-конкуренти, що застосовують економічну зброю — штучні фінансові кризи, економічні утиски, економічну експансію, то й поготів.

1. Сутність економічної безпеки України

Проблема економічної безпеки України має кардинальне значення не лише в рамках сфери національної безпеки, а й контексті загального рівня розвитку країни. Це зумовлює виняткову увагу до проблеми економічної безпеки держави, яка поєднує питання розвитку окремих галузей економіки України із пріоритетами та національними інтересами держави.

Економічну безпеку можна визначити як загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам. До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної безпеки; баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою тощо.

У Конституції України чітко зазначено, що поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. Таким чином, економічній безпеці притаманний інтегральний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усього народу, і це проявляється через дії всіх гілок влади на всіх рівнях (від центрального до місцевого), наявних у державі сил і засобів, об'єднань громадян і окремих осіб.

Під час створення системи економічної безпеки першочергове значення має визначення національних економічних інтересів України, адже саме від цього залежить вироблення ефективних засобів їх реалізації та захисту.

Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи.

Нині загрози економічній безпеці України набули перманентного характеру і за цілою низкою основних критеріїв перейшли критичну межу. Тому завдання полягає не лише у виході з економічної кризи, а й у відродженні національної економіки, створенні надійної економічної системи, забезпеченні її життєздатності й розвитку, спроможності адаптуватися до нових економічних умов.

Як свідчить світова практика, застосування (за рекомендаціями міжнародних фінансових організацій) моделі "шокової терапії" без урахування особливостей України не могло не призвести до руйнації економіки, диспаритету цін, катастрофічного зниження добробуту населення, руйнування прошарку людей з середнім достатком, криміналізації суспільства, гіперзростання "тіньової" економіки.

У результаті незважених спроб досягнення в Україні фінансової стабілізації та приборкання інфляції суто монетарними методами був зумовлений різкий спад ВВП. За підсумками 2003 року, ВВП скоротився у порівняних цінах на 1,7 % до рівня ВВП минулого року, а протягом перших чотирьох місяців 2004 року — на 4,1 % до відповідного періоду минулого року. Проблематичним залишається також питання наповнення бюджету[3, c. 174-175].

Негативно позначається на діловій активності і в цілому на економічній ситуації в Україні падіння за останні 6 років рівня монетизації валового внутрішнього продукту більш ніж у 5 разів.

Також в Україні спостерігається один з найбільших серед країн СНД темпів спаду обсягів виробництва агропромислової продукції. Протягом останніх років на тлі значного спаду виробництва сталися негативні структурні зміни. Співвідношення між видобувними та переробними галузями становило відповідно 16 % і 69 %.

Руйнування оптимальної структури виробництва та занедбаність сільського господарства свідчить про відсутність системного підходу до здійснення структурної перебудови економіки і створює значну загрозу економічній безпеці України.

Викликає занепокоєння подальше зниження життєвого рівня населення, що також негативно впливає на стан забезпечення економічної безпеки. Внаслідок перевищення темпів інфляції над зростанням реальних доходів населення, реальна зарплатня зменшилася лише за 2000 р. на 13,8 %.

Нині заробітна платня втратила свої основні функції — стимулюючу, відтворювальну і регулюючу. Порушено структуру оплати праці, залишається низькою питома вага її тарифної частини (майже 40—50 відсотків проти 75, що визнаються нормальним співвідношенням). Порушення відповідності між затратами та результатами праці загострює кризу мотивації до неї.

Оскільки мінімальний рівень заробітної платні та пенсій в Україні не забезпечує навіть придбання предметів першої необхідності, це призводить до різкого спаду купівельної спроможності населення. Все чіткіше проявляється незбалансованість грошових доходів і витрат населення, що призводить до придбання споживчих товарів лише у мінімально необхідній кількості.

Таке становище супроводжується тривалими затримками із виплатою заробітку та інших соціальних виплат, що набули останнім часом загрозливих масштабів. На кінець 2002 року заборгованість із виплати заробітної платні становила близько 6 млрд. грн. Наслідком цього є посилення майнового розшарування, диференціації та поляризації населення за рівнем доходів. Сучасні статистичні оцінки не відображають реальних масштабів цих процесів[2, c. 3-5].

2. Економічні трансформації в Україні та проблеми забезпечення економічної безпеки

Функції держави у забезпеченні економічної безпеки за сучасних реалій суттєво ускладнюються. Під економічною безпекою розуміється, з одного боку, знадність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб населення та держави, а з іншого,- як здатність протистояти дестабілізуючим чинникам, що створюють загрозу розвитку держави. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання також входить до складових економічної безпеки.

Іншими словами, економічна безпека є триєдиною функцією, кожна складова якої є одночасно і суб'єктом і об'єктом процесу її забезпечення. Інститути держави, підприємства, громадяни (об'єднання громадян) шляхом складної взаємодії формують систему відносин, соціально-економічну й суспільно-політичну модель свого співіснування.

Успішність чи неуспішність цієї моделі, здатність взаємодіяти з іншими акторами економічного життя як в окремому регіоні, так і у світі в цілому,- фактори, що визначають рівень розвитку держави, конкурентоспроможність галузей виробництва чи окремих підприємств та, найголовніше,- рівень життя людини,- громадянина цієї держави.

Держава, в зв'язку з цим, розглядається як інструмент перерозподілу валового внутрішнього продукту. Пріоритети такого розподілу залежать від ступеня впливу держави на економічні процеси. Десять років тому органи державної влади взяли на себе зобов'язання забезпечити громадянам України пристойний рівень життя, здійснюючи одночасно з цим трансформацію успадкованого від СРСР господарського комплексу в умовах відкритої конкуренції з розвиненими ринковими економіками іноземних держав.

Ефективність процесу забезпечення економічної безпеки залежить як від рівня адекватності державних інституцій завданням покладених на них Конституцією функцій так й від характеру й масштабів зовнішніх загроз та викликів

Як відомо, за Конституцією поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. За умов глобалізації контролюючі та розподільчі функції в національній економіці та (найголовніше) спроможність відстоювати інтереси власних громадян всупереч будь яким іншим інтересам зберегли далеко не всі держави.

Здатність держави на власний розсуд здійснювати економічну політику в інтересах виключно власних громадян і визначає рівень забезпечення її економічної безпеки. Контроль над невідтворюваними природними ресурсами країн Третього світу поступово взяли на себе ТНК. Національні уряди виконують в цій модернізованій системі неоколоніалізму майже виключно декоративні функції, а громадяни — дешевої некваліфікованої робочої сили.

Пострадянські країни (як і більшість країн ЦСЄ) десять років почали самостійно вирішувати завдання по забезпеченню своєї економічної безпеки. Деякі з них наближаються до вступу в ЄС. Інші намагаються кооперувати зусилля з Російською Федерацією. Український механізм забезпечення економічної безпеки вкрай важко оцінити адекватно.

Необхідно нарешті визначити в чому полягає основна причина в цілому незадовільного забезпечення економічної безпеки в Україні, що виявилося у відставанні нашої держави за всіма основними макроекономічними показниками від більшості країн Європи, Азії та Латинської Америки та вкрай незадовільній демографічній динаміці, одному з найнижчих показників рівня життя українців. Якщо смертність щорічно перевищує народжуваність, трудова ( і будь-яка інша) еміграція є фактором існування активної частини населення, оплата (цілком буденних для мешканця будь-якої індустріальної країни) комунальних послуг унеможливлена для більшої частини всіх інших громадян, коли серед оцінок впливу незалежності на рівень їх життя 59% громадян- респондентів відносять себе до категорії “Нам не вистачає грошей навіть на їжу”, то виникає запитання про спроможність органів державної влади виконувати соціальні функції, що покладені на них відповідно до Конституції України.

Вкрай незадовільним є загальний рівень заробітної плати в Україні. В більшості галузей він знаходиться нижче офіційно затвердженого Верховною Радою прожиткового мінімуму в 400 грн[1, c. 46-50].

Світова практика доводить, що не існує (крім відверто тоталітарних режимів) повного контролю держави над всіма економічними процесами, як не можливо на 100 % розглядати вільний, нічим і ні ким не обмежений ринок в якості інструменту соціально-економічної організації в суспільстві. Досвід соціалістичного тотального планування довів неспроможність механізму перерозподілу матеріальних благ ефективно вирішувати завдання підвищення соціальної ефективності економіки. Це при тому, що державна власність у всіх секторах радянської економіки була абсолютною, а «розвинений соціалізм» самим змістом свого існування визначив потреби людини.

П’ятнадцять років економічної трансформації в Україні призвели до суттєвих змін у структурі власності. Спроба впровадження антикризової програми економічних трансформацій так звана “соціально-орієнтована економіка” не призвела до позитивних змін соціально-економічного становища в Україні. Деякі експерти навіть переконані у свідомій деструктивній направленості економічної реформі в Україні, направлених насамперед на вирішення олігархічних бізнес проектів вузької групи осіб.

Політика, як відомо, є концентрованим виявом економіки. Для Нової Незалежної держави України зовнішньополітичні орієнтації, вибір геополітичного курсу, так само впливає на економічну ситуацію, як і внутрішньополітична ситуація. За словами Президента Л.Кучми, зараз Україна не готова до інтеграції в Європейський Союз. Лише до кінця 2011 рік, реалізувавши відповідну програму економічних, соціальних і гуманітарних реформ, наша країна буде готова приступити до переговорів про вступ до ЄС. Складність процесу забезпечення економічної безпеки у контексті реалізації “Європейського вибору” багато в чому пов'язана з фактичним розподілом економічних пріоритетів головних економічних акторів нашої держави у напрямах, відмінних від задекларованого загальнодержавного.

Іншими словами, серед економічних еліт, що формують основи внутрішньої та зовнішньої політики держави, існують принципові розходження щодо ключових напрямів розвитку національної економіки.

На наш погляд, можна виділити три основні “групи за інтересами”, які, змінюючи з різних причин свій персональний склад, залишались і залишаються основними акторами вітчизняного економічного процесу:

1.Державні менеджери колишнього радянського народногосподарського комплексу — найбільш орієнтована на зовнішній ринок група. Використовуючи механізми зовнішнього кредитування (МВФ, ВБ, ЄБРР) поступово формують сприятливий інвестиційний клімат для власних бізнес проектів. Діють, хоча це надзвичайно важко довести, в інтересах ТНК (їх регіональних філій), виявляючи риси “компрадорської буржуазії»,- традиційної бізнес-еліти більшості постсоціалістичних держав.

2.Керівники великих промислових підприємств загальносоюзного значення — “червоні директори”. Як правило, на їх “балансі” знаходяться цілі міста чи навіть окремі регіони. До певної міри їх інтереси представляє УСПП. Не мають яскраво виявленої зовнішньоекономічної стратегії оскільки ситуативно орієнтуються на економічну кон'юнктуру. До цієї групи можна також віднести керівництво АПК- “червоні голови колгоспів”. Консервативний аграрний сектор орієнтований майже виключно на внутрішній ринок. Внаслідок низької платоспроможності переважної більшості населення України рентабельність агарного сектора є вкрай низькою. Агропромисловий комплекс виконує функції по забезпеченню продовольчої безпеки, делеговані (покладені на нього в примусовому порядку) державою і не є окрім деяких експортно-орієнтованих галузей, за великим рахунком окремим суб'єктом ринкового господарства.

3.. Бізнесмени з російським “корінням”. Діють переважно в інтересах провідних російських компаній ПЕК та ВПК, природно маючи зовнішньоекономічну позицію як проекцію РФ. З її мозкових штабів вийшла теза : “В Європу разом з Росією.”

Таким чином, можна стверджувати, що національні еліти, які контролюють основну частку виробничих потужностей в державі і таким чином визначають пріоритетні напрями зовнішньоекономічного курсу України, не розглядають співпрацю з країнами ЄС в якості основи для проведення довгострокової ефективної економічної політики. Економічне співробітництво з ЄС (так само, як і з США) носить ситуативний характер і на разі збереження економічного статус-кво в Україні, з часом зникне. Ситуація з воєнно-транспортним літаком АН-70 є цьому переконливим доказом. Успіх ракетно-космічного проекту “Морський старт” є тим виключенням, що лише підкреслює правило[7, c. 361-364].

3. Ефективність заходів держави щодо врегулювання стану економічної безпеки України

Однією з головних причин виникнення тих проблем, які існують в Україні в економічній сфері, є недосконалість державного регулювання соціально-економічних процесів. Серед негативних явищ і тенденцій, що були характерними для минулих років, особливе занепокоєння, з точки зору національної і економічної безпеки, продовжують викликати всім відомі явища, такі як спад виробництва та погіршення зовнішньоторговельного балансу разом зі збереженням його від'ємного сальдо, подальше поглиблення платіжної кризи та рівня “тінізації” економіки, зростання рівня заборгованості перед бюджетом, нарахованих сум штрафних санкцій, низькі обсяги іноземних інвестицій, зростання внутрішнього боргу держави, падіння життєвого рівня, загострення проблеми зайнятості населення, збільшення зовнішнього державного боргу України тощо.

Говорячи про позитивні зрушення, що відбулися останнім часом, слід відзначити певне зниження рівня інфляції, поступове зростання обсягів виробництва окремих базових галузей промисловості, що дозволило знизити величину від'ємного сальдо в торговельному балансі. Проте загалом негативні наслідки все ще випереджають позитивні. Це, в свою чергу, посилює реальну загрозу національній безпеці країни, перешкоджає просуванню реформ, провокує зростання соціального невдоволення політикою держави. З-поміж причин, що зумовлюють складне соціально-економічне становище країни, більшістю експертів згадуються тяжкий фінансовий стан підприємств, відсутність попиту на вітчизняну продукцію через її високу ціну та низьку якість, брак інвестицій, надто повільний характер приватизації, недостатність інституціональних перетворень, недосконалість податкового законодавства та інше.

Однак, перелічені чинники є все ж лише похідними від недосконалості рішень, які приймаються різними органами державної влади. Діяльність державної влади, на жаль, характеризується й досі суперечливістю, орієнтацією на досягнення поодиноких цілей та недостатнім урахуванням практичної адаптованості заходів, що впроваджуються, до реальних умов, які склалися в Україні. Саме тому поряд з чітким вирішенням окремих проблем макроекономічного порядку спостерігається загострення проблем іншого, соціально-економічного ґатунку.

Незважаючи на це, в Україні поки що не відчувається рішучих намірів щодо перегляду і розробки ґрунтовних і цілісних концепцій діяльності державного апарату в нових умовах господарювання. Це спостерігається і в ухиленні від відповідальності за певні рішення, що приймаються органами як законодавчої, так і виконавчої влади. Помітна відсутність бажання щодо налагодження плідної співпраці між різними ланками державної влади в інтересах винайдення ефективної моделі економічного розвитку країни. Досвід, і саме український, засвідчив, що в умовах переходу від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкового регулювання соціально-економічних процесів сподівання на автоматичну зміну гострої ситуації в країні лише шляхом прийняття та впровадження нових законів, навіть наближених до європейських стандартів, — марні. За цих обставин успішно подолати проблеми перехідного періоду можна лише за наявності у виконавчої влади чіткого уявлення про механізми реалізації і можливості виконання законів, які приймаються в парламенті[5, c. 357-359].

Про причини кризи державної влади.

1.Відсутність порядку та механізмів визначення загроз у системі забезпечення економічної безпеки, що призводить до неконтрольованості соціально-економічної ситуації країни в цілому, неможливості об'єктивного визначення пріоритетів реформування економіки і, часто, до реагування на події не з метою попередження їх надмірного загострення, а вже постфактум. За цих умов основна енергія виконавчої влади витрачається не на подолання причин, які провокують нелегітимні явища, а на боротьбу з наслідками. Тому уявляється доцільним зосередити зараз зусилля на розробці системних критеріїв і порогових значень показників соціально-економічного становища країни, а також системи контролю механізмів забезпечення утримання значень цих показників на достатньому, з точки зору економічної безпеки, рівні.

2.Існують розбіжності в підходах та уявленнях різних органів державної влади щодо досягнення мети виконання основних покладених на них завдань. У ринкових умовах головною метою держави є забезпечення належних умов для всебічного розвитку наявного потенціалу суспільства, раціонального використання національних багатств, захисту суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз. Досягнення такої мети забезпечується шляхом визначення порядку формування і застосування виконавчою владою регулятивних і системних важелів. Враховуючи це, необхідно зосередити увагу органів державної влади на вдосконаленні порядку формування функціональних важелів державного регулювання соціально-економічних процесів та їх застосування відповідними органами виконавчої влади.

3.Відсутність належної оцінки механізмів контролю за діяльністю виконавчої влади щодо виконання функцій, покладених на кожен з її органів у центрі і на місцях, створює умови для зловживань, розвитку корупції, хабарництва окремих чиновників. Зазначені вади суспільства з'являються внаслідок роз'єднаності передусім дій кожного з органів виконавчої влади, дублювання їх функцій, недосконалості процесів прийняття управлінських рішень.

Словом, потрібні система і технології державного регулювання та система органів для його практичного здійснення. Отже, державне управління треба розглядати як своєрідну технологію управління соціально-економічними процесами — високу технологію. І розробляти її мають фахівці, науковці. Видається доцільним розпочати роботу щодо перегляду функцій і порядку діяльності кожного з органів виконавчої влади та організації контролю за належним виконанням покладених на них функцій у нових політико-економічних умовах.

4.Не визначено порядок переходу від галузевих до функціональних принципів державного регулювання соціально-економічних процесів. Необхідно здійснити радикальну перебудову виконавчої влади в бік суттєвого посилення її статусу — зміцнення матеріальної бази її функціональних органів. Це можна було б зробити і за рахунок поступового скорочення державних витрат на утримання галузевих відомств. Діяльність цих відомств, особливо тих, що мають незначну частку підприємств державної форми власності, у свою чергу, доцільно було б реформувати шляхом переорієнтації їх на надання платних послуг безпосередньо підприємствам галузі у вигляді консультацій, рекомендацій, розробки програм розвитку тощо.

5.Відсутність ефективних механізмів регулювання соціально-економічних процесів на місцевому рівні і взаємовідносин між органами виконавчої влади різних рівнів підпорядкування. Ця проблема виникає внаслідок перерахування більшої частки результатів економічної діяльності у межах окремих територій до бюджету вищого рівня, що часто позбавляє місцеву владу фінансових можливостей оперативно вирішувати проблеми підпорядкованої їй території. За результатами роботи 2001 року можна зробити висновок, що податки найкраще збираються на місцевому рівні. Рівень виконання місцевого бюджету — більш ніж 90%. А для держбюджету той же показник становить 75%.

Такий стан справ пояснюється саме зацікавленістю місцевої влади у збиранні податків, які формують її бюджет. І передача певної частини повноважень на місцевий рівень гарантує те, що податки збиратимуться краще, а формувати взаємовідносини між центром і місцевою владою можна вже на рівні їхніх бюджетних взаємовідносин.

6.Сучасний підхід до формування системи важелів державного регулювання соціально-економічних процесів характеризується жорсткою централізацією, а також відсутністю прогнозування сукупних ефектів та ефективності їх практичного застосування. Спостерігається також певне ігнорування регіональних особливостей і неврахування можливостей коригування цих важелів на місцевих рівнях. Тому доцільно зосередити зусилля на розробці уніфікованої моделі і порядку формування функціональних важелів, які забезпечували б можливість їх використання на адміністративному рівні в регіонах, а також передачу певної частини повноважень щодо регулювання соціально-економічних процесів безпосередньо місцевим органам виконавчої влади.

7.Недосконала система державного регулювання соціально-трудових відносин у суспільстві. Така недосконалість призводить до непропорційного розподілу коштів між окремими суспільними групами, затримок соціальних виплат і зарплат, зниження платоспроможності населення і провокування кризи платежів тощо. Ця проблема зумовлена передусім тим, що головна увага держави до останнього часу зосереджувалась на проблемах регулювання відносин з економічними суб'єктами як основним джерелом надходжень коштів до державного бюджету.

Отже, головним пріоритетом діяльності державної влади по забезпеченню нашої економічної безпеки у 2007 р. та в подальшій перспективі має бути реформування системи державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні[4, c. 142-144].

4. Демографічна характеристика Данії

Королівство Данія розташоване у північно-західній частині Європи (між 54°34' і 57°45' північної широти та 8°5' і 15°12' східної довготи) на півострові Ютландія та 406-ти островах (з них населені 97), найбільшими з яких є Зеландія, де знаходиться столиця країни Копенгаген, Фюн, острови-близнюки Лолланн і Фальстер, а також віддалений майже на 200 км на схід у Балтійському морі острів Борнхольм. До складу Королівства Данія входять також на правах автономії Фарерські острови і найбільший у світі острів Гренландія.

Площа території країни — 43 тис. кв. км. Крім цього, площа автономії Фарерських островів — 1,4 тис. кв. км, Гренландії — 2,176 млн. кв. км.

Населення власне Данії — 5,450,661 чол. У 1980-х роках чисельність населення відрізнялася стабільністю, а в 1990-х повільно зростала, переважно за рахунок імміграції (близько 0,33 % — 2006).

Вікова структура:

• 0-14 років: 18.7% (чоловіки — 523,257/ жінки — 496,697)
• 15-64 років: 66.1% (чоловіки 1,815,240/ жінки 1,787,406)
• 65 років і старше: 15.2% (чоловіки 355,656/жінки 472,405).

Середній вік:

• загальний: 39.8 років
• чоловіки: 38.9 років
• жінки: 40.7 років.

Таким чином, ми бачимо що середній вік жінок перевищує середній вік чоловіків на 1,8 року.

Частка міського населення становить 85 %.

Переважають міста з населенням менше 15 тис. людей.

Темпи зростання чисельності населення – 0,33 %.

Коефіцієнт народжуваності: 11,13 / 1000 населення

Коефіцієнт смертності – 10,36 / 1000 населення. Таким чином. ми бачимо, що народжуваність в країні перевищує смертність.

Статевий склад населення:

• новонароджені: 1.06 чоловіки/жінки
• до 15 років: 1.05 чоловіки/жінки
• 15-64 років: 1.02 чоловіки/жінки
• 65 років і старше: 0.75 чоловіки/жінки
• загальне населення: 0.98 чоловіки/жінки

Таким чином, ми бачимо що зі збільшенням віку – відношення чоловіків до жінок поступово зменшується.

Дитяча смертність:

• загальна: 4.51 смертей/1,000 чол.
• чоловіки: 4.54 смертей/1,000 чол.
• жінки: 4.47 смертей/1,000 чол.

Очікувана тривалість життя при народженні:

• загальна: 77.79 років
• чоловіки: 75.49 років
• жінки: 80.22 років

Сумарний коефіцієнт народжуваності — 1.74 народжених дітей/жінок.

Частка дорослого населення ураженого вірусом СНІД – 0,2% чол.

Частка населення, ураженого вірусом СНІД — 5000 чол.

Кількість смертей від СНІД – менше 100 чол.

На островах Фюн, Лолланн і Фальстер проживає понад 570 тис. осіб, а на Борнхольмі — менше 50 тис. Хоча кількість населення Ютландії 2,4 млн. людей, середня густота там — 81 особа на 1 кв. км. Населення Гренландії — 59 тис. осіб (1997), з них близько 5 тис. європейського походження, решта — інуїти (ескімоси).

Населення Фарерських островів — 50 тис. осіб (1997).

Кочові німецькі племена — англи, сакси і дани — поселилися на території Данії у перші століття нашої ери. Від цих племен і походить населення сучасної Данії, яке відзначається відносною однорідністю. Мігранти з півдня протягом століть асимілювалися і в складі населення країни збереглися лише незначні анатомічні, мовні та етнічні відмінності.

На сьогоднішній день етнічний склад має таку структуру: датчани — 98%, скандинавці, іранці, сомалійці, ескімоси, фарерці, німці (разом близько 2 відсотків).

Офіційна мова — датська.

У південній частині Ютландії розмовляють також німецькою мовою.

Хоча існує чимало діалектів датської мови, радіо- і телемовлення сприяє формуванню єдиної національної мовленнєвої норми. В її основу покладено копенгагенський діалект.

Конфесійний склад. Євангелічна Лютеранська церква є офіційною церквою Данії і користується підтримкою держави. Проте законом гарантується свобода віросповідання. Лютеранська церква утримується за рахунок спеціального податку, яким обкладаються всі лютерани країни, які становлять 95 відсотків населення.

Однак все більше датчан оформляють відхід від офіційної церкви в юридичному порядку, щоб уникнути сплати податків.

Інші релігійні меншини: мусульмани (2%), протестанти і католики (3%).

Якщо демографічна ситуація в Данії, як і інших країнах ЄС розвиватиметься сьогоднішнім шляхом, то до 2030 року приблизно кожні два громадянина 15-65 років утримуватимуть одного пенсіонера, дітей і молоді стане на 18 млн. менше, ніж нині, а людей за 80 років майже вдвічі більше – 34,7 млн. Такі загрозливі цифри містить оприлюднена для загальноєвропейської дискусії доповідь Єврокомісії. Жодна з країн ЄС, в тому числі й Данія, не дотягує до рівня народжуваності, достатнього для принаймні поновлення кількості населення, й Данія приближається до цього показника

5. Демографічна характеристика Колумбії

Населення країни (по оцінці на 2006 рік) складає 43,593,035 чоловік, у найбільших містах: Богота (4921000 чоловік). Розжарюй (1625000 чоловік), Медельїн (1581000 чоловік), Барранкілья (1019000 чоловік), Картахена (688000 чоловік). Середня щільність населення близько 30 чоловік на кв. км.

Вікова структура:

• 0-14 років: 30.3% (чоловіки 6,683,079/жінки 6,528,563)
• 15-64 років: 64.5% (чоловіки 13,689,384/жінки 14,416,439)
• 65 років та старше: 5.2% (чоловіки 996,022/жінки 1,279,548)

Етнічні групи: метиси — 58%, білі — 20%, мулати — 14%, негри – 4%, індіанці – 3%.

Мова – іспанська.

Середній вік (на 2006 рік):

26,3 – загальний, 25,4 років — чоловіка, 27,2 року — жінки.

Рівень народжуваності (на 1000 чоловік) – 20,48.

Рівень смертності (на 1000 чоловік) — 5,58.

З цього видно, що рівень народжуваності значно перевищує рівень смертності.

Релігія – католики — 90%, інші – 10%.

Статевий склад населення:

• новонароджені: 1.03 чоловіки/жінки
• до 15 років: 1.02 чоловіки/жінки
• 15-64 років: 0.95 чоловіки/жінки
• 65 років і старше: 0.78 чоловіки/жінки
• загальне населення: 0.96 чоловіки/жінки

Дитяча смертність(на 1000 чол.) :

• загальна: 20.35
• чоловіки: 24.25
• жінки: 16.31

Очікувана тривалість життя при народженні:

• загальна: 71.99 років
• чоловіки: 68.15 років
• жінки: 75.96 років

Сумарний коефіцієнт народжуваності на 1 жінку – 2,54 дітей

Частка дорослого населення ураженого вірусом СНІД – 0,7 % нас. чол.

Частка населення, ураженого вірусом СНІД – 190000 чол.

Кількість смертей від СНІД – 3600 чол.

Досвід Латинської Америки, і Колумбії зокрема, показує, таким чином, що спосіб, яким те або інше суспільство відповідає на виниклі перед ним демографічні виклики, у чималому ступені визначається специфікою його інститутів. При цьому досить велика роль як глибинних інтегративних структур, часто називаних "інституціональними матрицями" (або — метафорично — "геномом" суспільства), так і політичних і інших інститутів, що надбудовуються над ними.

Висновки

В Україні триває складний історичний період державного становлення. Сьогодні ми маємо визнати, що переважна більшість важливих рішень, які закладали основи стратегічного економічного розвитку української держави після набуття нею незалежності, часто приймалися спонтанно, без належного наукового обґрунтування і врахування національних інтересів. Тому перші роки існування української держави позначені руйнуванням значного економічного потенціалу, що дістався їй у спадок.

Як наслідок, економічний потенціал України, котрий є матеріальною основою національної безпеки, сьогодні надто ослаблений. Не можна також забувати, що Україна, як незалежна держава, існує у взаємопов'язаному та взаємозалежному світі, де все яскравіше проявляється домінанта міжнародного співробітництва, інтеграції господарської діяльності, економічної та соціальної політики.

Тому сьогодні перед Україною постала проблема, що полягає у певному протиріччі між необхідністю інтегруватися до світової економіки, з одного боку, та забезпеченням внутрішньої економічної інтеграції, захистом свого внутрішнього ринку, власного товаровиробника і національних інтересів, з іншого. Тож, лише створення власної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути можливих руйнівних наслідків швидкого відкривання національної економіки, забезпечити її конкурентоспроможність, захистити вітчизняного товаровиробника й ефективно взаємодіяти з міжнародними фінансовими та економічними структурами

Список використаної літератури

1. Буквич А.В. Економічна безпека країни: теоретичні підходи до аналізу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. -2000. -Вип. 16: Міжнародні відносини. — С. 46-50.
2. Говорушко Т. Економічна безпека України // Економіка. Фінанси. Право. -2000. -№ 12. — С. 3-5
3. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
4. Дарнопих Г. Сучасні проблеми економічної безпеки України// Вісник Академії правових наук Україні. -1998. -№ 1. — С. 142-150
5. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
6. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
7. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.